«Якось учень спитав у свого Вчителя:
– Вчителю, скажи, що мені треба робити щоб зрозуміти хто я та стати на шлях просвітлення ?
– Для початку забери в людей право вирішувати, хто ти.
– Як це, Вчителю?
– Хтось тобі скаже, що ти поганий, ти повіриш йому і засмутишся. Інший тобі скаже, що ти хороший – і ти радітимеш. Тебе хвалять чи сварять, вірять тобі чи зраджують. Допоки в них є право вирішувати, хто ти чи який ти, тобі не знайти себе.
Забери в них це право! І в мене також…»
Жив в одному селі старий дідусь. Він був самотнім і відлюдником. Вечорами біля його будинку грали місцеві хлопці. Діти раз у раз шуміли, чим сильно його дратували. Одного разу старий не витримав і сказав їм: – Якщо ви прийдете гратися сюди завтра, я вам дам по одній гривні. На наступний вечір діти прийшли і вели себе ще гучніше. Старий виконав обіцянку і сказав, що завтра також їм заплатить. Але на наступний день він вручив їм не по гривні, а тільки по 50 копійок. Ще через день старий роздав дітям лише по 10 копійок, сказавши: – На жаль, у мене закінчуються гроші. Ви не прийшли б завтра сюди погратися, як раніше? Але я вже не зможу вам заплатити. Хлопців це сильно розчарувало, і вони сказали – раз так, вони сюди взагалі не з’являться. Мовляв, чого це вони будуть за просто так витрачати свій час і сили? Так старий дочекався омріяної тиші. Мораль: Легко маніпулювати тими, чия мотивація полягає лише в грошах. Джерело
Мишу помістили на самий верх банки, наповненої зернами. Вона була щаслива, що навколо неї так багато їжі, і що тепер їй не потрібно бігати в пошуках. Тепер вона могла щасливо жити своїм життям. Насолоджуючись зернами, через кілька днів вона досягла дна. Тепер вона в пастці і не може з неї вибратися. Вона повністю залежить від того, хто годує і підкладає зерна в ту ж банку. Якщо на початку шляху у миші був вибір, – почати їсти і насолоджуватися, або втекти від банки з їжею і здобувати її самій, – то тепер вона не має ніякого вибору. Тимчасове задоволення може привести до довгострокових пасток. Свобода дається нелегко, але може бути втрачена дуже швидко. Не знаємо, хто автор, але щось в цьому є.
Жив один король. Якось він запропонував нагороду за найкращу картину спокою. Багато митців спробували намалювати таку картину. Король подивився всі роботи, але серед них були лише дві, які йому сподобалися. З них належало вибрати найгіднішу. На одній картині зображено тихе озеро. Воно, як дзеркало, відбивало гори, що височіли навколо нього, блакитне небо з білими хмарами. Кожен, хто дивився на цю картину, думав, що вона є досконалою картиною спокою. Друга картина зображувала гори. Але вони були нерівні та голі. Зверху було зображено небо, що розбушувалося, йшов дощ, блищала блискавка. По гірській стіні падав пінний водоспад. Все це зовсім не виглядало мирно. Проте, глянувши на водоспад, король побачив за ним крихітний кущик, що ріс з ущелини у скелі. На ньому пташка звила гніздо. Там в оточенні води, що стрімко падає, вона чекала пташенят. Саме цю картину й вибрав король. Він сказав: «Спокій не означає місце, де тихо та мирно, де немає шуму та занепокоєння, де немає напруженої роботи. Спокій – це те, коли все це є, проте ви зберігаєте мир та спокій у своєму серці». Джерело
Дві свічки лежали поруч. Одна ще ніколи не була запалена, а інша до половини згоріла, вкриваючись застиглим воском-сльозинками, що стікав при горінні. Незапалена свічка згорда подивилась на подругу і сказала: — Щовечора ти приходиш все меншою. Так і не встигнеш насолодитися життям, бо тіло твоє скапує воском. — Так, я знаю, але немає печалі і жалю в моєму серці. Наше життєве призначення – запалювати вогники, освітлювати шлях, миготіти таємничістю при вечірній молитві. У цій ситуації шкодувати треба тебе, бо у кого немає мети, той нікому не потрібний. З часом ти зрозумієш цю істину і захочеш горіти, щоб прожити коротке, але корисне життя. Запалюйте серця, несучи вогонь добра та щастя, бо полум’я не згасає, якщо від нього запалюються інші. Джерело
В одній московській школі перестав ходити на заняття хлопчик, якого просто називали Льова. Тиждень не ходить, два… Телефону в нього не було, і однокласники, за порадою вчительки, вирішили сходити до Льови додому. Двері відчинила Льовина мама. Обличчя в неї було дуже сумне. Хлопці привіталися і боязко запитали: – Чому Льова не ходить в школу? Мама сумно відповіла: – Він більше не буде вчитися з вами. Йому зробили операцію. Невдало. Льова осліп і сам ходити не може… Хлопці помовчали, переглянулися, і тут хтось із них запропонував: – А ми його по черзі в школу водити будемо. – І додому проводжати. – І уроки допоможемо робити, – перебиваючи один одного, защебетали однокласники. У мами на очі навернулися сльози. Вона провела друзів в кімнату. Трохи згодом, обмацуючи шлях рукою, до них вийшов Льова з пов’язкою на очах. Хлопці завмерли. Тільки тепер вони по-справжньому зрозуміли, яке нещастя сталося з їхнім другом. Льова ледь промовив: – Привіт. І тут з усіх боків посипалося: – Я завтра зайду за тобою і проведу в школу. – А я розповім, що ми проходили з алгебри. – А я з історії. Льова не знав, кого слухати, і тільки розгублено кивав головою. По обличчю мами градом котилися сльози. Після відходу хлопці склали план – хто коли заходить, хто які предмети пояснює, хто гулятиме з Льовою і водитиие його в школу. У школі хлопчик, який сидів з Льовою за однією партою, тихенько розповідав йому під час уроку те, що вчитель пише на дошці. А як завмирав клас, коли Льова відповідав! Як всі раділи його п’ятіркам, навіть більше, ніж своїм! Навчався Льова прекрасно. Краще вчитися став і весь клас. Для того, щоб пояснити урок другу, який потрапив у біду, потрібно самому його знати. І хлопці старалися. Мало того, взимку вони стали водити Льову на каток. Хлопчик дуже любив класичну музику, і однокласники ходили з ним на симфонічні концерти… Школу Льова закінчив із золотою медаллю, потім вступив до інституту. І там знайшлися друзі, які стали його очима. Після інституту Льова продовжував вчитися і, врешті-решт, став всесвітньо відомим математиком, академіком Понтрягіном. Не злічити людей, які прозріли для добра. Довідка:Понтрягін Лев Семенович – радянський математик, один з найвизначніших математиків XX століття. Автор – Борис Ганаго, “Дітям про віру” Джерело
Раніше у лікаря не було стетоскопа. Лікар обіймав пацієнта і вухом слухав його серце. І пацієнта називав “голубчику” – справді, як ще називати, якщо ти до когось притулився і обійняв? У лікарів, правда, і ліків-то не було майже. Ні антибіотиків, ні складних хірургічних інструментів. Але пацієнти все одно видужували. І ходили до лікаря на прийом, щоб він послухав тони серця і легені. І лікар ще біля каміна зігрівав руки, щоб холодними руками не чіпати хворого. Може, тому пацієнти і видужували навіть від жахливих хвороб? І жили всупереч розповсюдженим всюди мікробам і повній антисанітарії? Сьогодні моя знайома сходила до лікаря – і прийшла щаслива. Лікар сказав, що нічого страшного. Все непогано, непогано! Організм сильний і міцний. А камінчик – ну що ж, подивимося, подивимося. Скоро привезуть такий апарат, він через шкіру буде дробити камінці. Медицина робить величезні успіхи зараз. І невиліковних хвороб майже не залишилося. Треба правильно їсти, голубонько; ось я розпишу вам дієту. І гуляти обов’язково треба. А ось ці ліки ви купите – і вони неодмінно вам допоможуть. Просто чудові ліки, а коштують копійки. І не треба переживати, ви здорова і міцна жінка. Прямо квітуча на свої шістдесять років. Все буде добре. Це вони даремно вас налякали, негідники! Приходьте через два тижні; думаю, ви вже видужаєте! Знайома пішла щаслива. І відчула себе прекрасно. І з вдячністю подивилася на свій квітучий організм в дзеркало. Жити їй захотілося! І жити довго і добре. Ось Бехтерєв теж говорив: після спілкування з лікарем повинен бути приплив сил і поліпшення настрою. Це головна ознака хорошого лікаря. Навіть якщо він не вухом слухає, а апаратом дивиться. Але по-доброму, немов обіймає. І називає “голубонько” – це ж неважко! І ось це чарівна історія про доброго лікаря. У якого є апарати, стетоскопи, ліки – але вони у всіх є. А у цього ще є серце. Це для лікаря головне”. Анна Кір’янова
У палату лікарні, до тяжкохворого пацієнта, медсестра привела втомленого і схвильованого молодого чоловіка, який був у формі морського офіцера. Вона нахилилася до хворого і тихо сказала: «Тут ваш син». Їй довелося повторити це декілька разів, перш ніж очі хворого відкрилися. Він смутно розгледів чоловіка, який стояв біля ліжка і простягнув до нього свою худорляву й слабку руку. Моряк накрив його безвольну руку своєю огрубілою долонею – це було послання любові і схвалення. Медсестра запропонувала моряку стілець, щоб він сів поруч з ліжком. Настала ніч. Протягом всієї ночі молодий моряк сидів поруч із старим і тримаючи його руку, шепотів йому слова любові і підтримки. Час від часу медсестра пропонувала йому поїхати додому і відпочити, але він постійно відмовлявся. Вмираючий нічого не відповідав, але цілу ніч все міцніше тримався за свого сина. На ранок старий чоловік помер. Прийшла медсестра і почала висловлювати слова співчуття, але моряк її перебив: Хто цей старенький?Медсестра сильно здивувалася: А хіба це не ваш батько? Ні, я його ніколи раніше навіть не бачив. Тоді чому ж ви нічого не сказали, коли я привела вас до нього?» Я знав, що сталася якась помилка, але коли я побачив його, який він був хворий, як потребував і чекав свого сина, якого не було поруч, я не зміг сказати, що я не його син.Я був йому дуже потрібний. МИ НЕ МОЖЕМО ДОПОМОГТИ ВСІМ І ВСЮДИ, АЛЕ МИ МОЖЕМО ДОПОМОГТИ КОМУСЬ ОДНОМУ – ДЕСЬ, КОЛИСЬ … Автор: Любов Шічіна
Дві жінки далеко за сімдесят стоять поруч зі мною в черзі. Підслуховую: – Ну, і що він, не дзвонить? – Ні. – А ти? – І я ні. Я не можу, я дівчинка. – Тьху на вас, так і помрете, без радості. Давай я тебе навчу. Телефонуй йому і говори спокійно так: “Ти дзвонив? Алло, алло, нічого не чути, що ти хотів?”. – А якщо він скаже “Нічого не хотів”? – А ти йому знову: “Нічого не чути, заходь сьогодні, щось зі зв’язком, чекаю тебе сьогодні в 7.00 ” – А якщо він не прийде? – Тоді подзвониш мені, я прийду. Сумувати не будемо. ㅤ Тут вони помічають мене і нестримно регочуть обидві. Бажаю нам усім так під вісімдесят, дівчатка мої! Джерело