«Якось учень спитав у свого Вчителя:
– Вчителю, скажи, що мені треба робити щоб зрозуміти хто я та стати на шлях просвітлення ?
– Для початку забери в людей право вирішувати, хто ти.
– Як це, Вчителю?
– Хтось тобі скаже, що ти поганий, ти повіриш йому і засмутишся. Інший тобі скаже, що ти хороший – і ти радітимеш. Тебе хвалять чи сварять, вірять тобі чи зраджують. Допоки в них є право вирішувати, хто ти чи який ти, тобі не знайти себе.
Забери в них це право! І в мене також…»
Жив в одному селі старий дідусь. Він був самотнім і відлюдником. Вечорами біля його будинку грали місцеві хлопці. Діти раз у раз шуміли, чим сильно його дратували. Одного разу старий не витримав і сказав їм: – Якщо ви прийдете гратися сюди завтра, я вам дам по одній гривні. На наступний вечір діти прийшли і вели себе ще гучніше. Старий виконав обіцянку і сказав, що завтра також їм заплатить. Але на наступний день він вручив їм не по гривні, а тільки по 50 копійок. Ще через день старий роздав дітям лише по 10 копійок, сказавши: – На жаль, у мене закінчуються гроші. Ви не прийшли б завтра сюди погратися, як раніше? Але я вже не зможу вам заплатити. Хлопців це сильно розчарувало, і вони сказали – раз так, вони сюди взагалі не з’являться. Мовляв, чого це вони будуть за просто так витрачати свій час і сили? Так старий дочекався омріяної тиші. Мораль: Легко маніпулювати тими, чия мотивація полягає лише в грошах. Джерело
Мишу помістили на самий верх банки, наповненої зернами. Вона була щаслива, що навколо неї так багато їжі, і що тепер їй не потрібно бігати в пошуках. Тепер вона могла щасливо жити своїм життям. Насолоджуючись зернами, через кілька днів вона досягла дна. Тепер вона в пастці і не може з неї вибратися. Вона повністю залежить від того, хто годує і підкладає зерна в ту ж банку. Якщо на початку шляху у миші був вибір, – почати їсти і насолоджуватися, або втекти від банки з їжею і здобувати її самій, – то тепер вона не має ніякого вибору. Тимчасове задоволення може привести до довгострокових пасток. Свобода дається нелегко, але може бути втрачена дуже швидко. Не знаємо, хто автор, але щось в цьому є.
Дві свічки лежали поруч. Одна ще ніколи не була запалена, а інша до половини згоріла, вкриваючись застиглим воском-сльозинками, що стікав при горінні. Незапалена свічка згорда подивилась на подругу і сказала: — Щовечора ти приходиш все меншою. Так і не встигнеш насолодитися життям, бо тіло твоє скапує воском. — Так, я знаю, але немає печалі і жалю в моєму серці. Наше життєве призначення – запалювати вогники, освітлювати шлях, миготіти таємничістю при вечірній молитві. У цій ситуації шкодувати треба тебе, бо у кого немає мети, той нікому не потрібний. З часом ти зрозумієш цю істину і захочеш горіти, щоб прожити коротке, але корисне життя. Запалюйте серця, несучи вогонь добра та щастя, бо полум’я не згасає, якщо від нього запалюються інші. Джерело
Раніше у лікаря не було стетоскопа. Лікар обіймав пацієнта і вухом слухав його серце. І пацієнта називав “голубчику” – справді, як ще називати, якщо ти до когось притулився і обійняв? У лікарів, правда, і ліків-то не було майже. Ні антибіотиків, ні складних хірургічних інструментів. Але пацієнти все одно видужували. І ходили до лікаря на прийом, щоб він послухав тони серця і легені. І лікар ще біля каміна зігрівав руки, щоб холодними руками не чіпати хворого. Може, тому пацієнти і видужували навіть від жахливих хвороб? І жили всупереч розповсюдженим всюди мікробам і повній антисанітарії? Сьогодні моя знайома сходила до лікаря – і прийшла щаслива. Лікар сказав, що нічого страшного. Все непогано, непогано! Організм сильний і міцний. А камінчик – ну що ж, подивимося, подивимося. Скоро привезуть такий апарат, він через шкіру буде дробити камінці. Медицина робить величезні успіхи зараз. І невиліковних хвороб майже не залишилося. Треба правильно їсти, голубонько; ось я розпишу вам дієту. І гуляти обов’язково треба. А ось ці ліки ви купите – і вони неодмінно вам допоможуть. Просто чудові ліки, а коштують копійки. І не треба переживати, ви здорова і міцна жінка. Прямо квітуча на свої шістдесять років. Все буде добре. Це вони даремно вас налякали, негідники! Приходьте через два тижні; думаю, ви вже видужаєте! Знайома пішла щаслива. І відчула себе прекрасно. І з вдячністю подивилася на свій квітучий організм в дзеркало. Жити їй захотілося! І жити довго і добре. Ось Бехтерєв теж говорив: після спілкування з лікарем повинен бути приплив сил і поліпшення настрою. Це головна ознака хорошого лікаря. Навіть якщо він не вухом слухає, а апаратом дивиться. Але по-доброму, немов обіймає. І називає “голубонько” – це ж неважко! І ось це чарівна історія про доброго лікаря. У якого є апарати, стетоскопи, ліки – але вони у всіх є. А у цього ще є серце. Це для лікаря головне”. Анна Кір’янова
У палату лікарні, до тяжкохворого пацієнта, медсестра привела втомленого і схвильованого молодого чоловіка, який був у формі морського офіцера. Вона нахилилася до хворого і тихо сказала: «Тут ваш син». Їй довелося повторити це декілька разів, перш ніж очі хворого відкрилися. Він смутно розгледів чоловіка, який стояв біля ліжка і простягнув до нього свою худорляву й слабку руку. Моряк накрив його безвольну руку своєю огрубілою долонею – це було послання любові і схвалення. Медсестра запропонувала моряку стілець, щоб він сів поруч з ліжком. Настала ніч. Протягом всієї ночі молодий моряк сидів поруч із старим і тримаючи його руку, шепотів йому слова любові і підтримки. Час від часу медсестра пропонувала йому поїхати додому і відпочити, але він постійно відмовлявся. Вмираючий нічого не відповідав, але цілу ніч все міцніше тримався за свого сина. На ранок старий чоловік помер. Прийшла медсестра і почала висловлювати слова співчуття, але моряк її перебив: Хто цей старенький?Медсестра сильно здивувалася: А хіба це не ваш батько? Ні, я його ніколи раніше навіть не бачив. Тоді чому ж ви нічого не сказали, коли я привела вас до нього?» Я знав, що сталася якась помилка, але коли я побачив його, який він був хворий, як потребував і чекав свого сина, якого не було поруч, я не зміг сказати, що я не його син.Я був йому дуже потрібний. МИ НЕ МОЖЕМО ДОПОМОГТИ ВСІМ І ВСЮДИ, АЛЕ МИ МОЖЕМО ДОПОМОГТИ КОМУСЬ ОДНОМУ – ДЕСЬ, КОЛИСЬ … Автор: Любов Шічіна
Кілька років тому разом зі мною працював один хлопець, не зважаючи на його вік – злегка за п’ятдесят, він все ж саме хлопець. Він, справжній дорослий чоловік, але з енергетикою молодого чоловіка, а за відчуттям і зовнішнім виглядом 30-річний хлопець. У мене була загострена фаза “ЗСЖ” (здоровий спосіб життя) і ми почали після завершення роботи бігати по годині, десь раз або два на тиждень. Виявилося, що Штефан, а саме так його звати, – Іronman (залізна людина). Це означає, що він проплив, пробіг, проїхав на велосипеді безліч кілометрів за дуже короткий час і отримав цей титул. На момент нашого зближення він готувався до “пробіжки”, довжиною в 160 кілометрів менше ніж за 24 години. Зараз, дорогий читачу або слухачу, Штефан уже зробив це і, напевно, тепер уже має титул “Titanman”. Навіть якщо такого титулу немає, то він його заслуговує. Якось ми розговорилися під час паузи, хто як провів вихідні. У Берліні проходив марафон і я запитав його, чи брав участь Штефан в ньому. Відповідь мене здивувала, Штефан сказав, що ні і посміхнувся, чим викликав у мене щире здивування. Я думав, що він бере участь у всіх марафонах, і це правда. Але потім я зрозумів про що була його посмішка … Дружина Штефана також записалася на цей марафон, але з якихось причин не отримала стандартну підтримку: пляшечки води або ізотонічні, тонізуючі напої на певних етапах забігу, чекпоінти. Без цієї підтримки бігти важче. Я не бігав марафон (42,195 кілометри!), Але мені так здається. Як варіант можна бігти постійно з запасом води, а це буде відчутна прибавка до ваги, що не додає прудкості і легкості бігунові.Штефан вирішив цю проблему! Але як… Він біг паралельно з офіційною трасою, оскільки не бів учасником марафону і не мав права бігти по марафон-маршруту. При цьому у нього була з собою сумка, в якій були напої для його дружини. Йому доводилося оббігати глядачів, іноді здійснювати великі обходи, так як найближчі вулиці були перекриті поліцейськими. А ці хлопці не пропускали чоловіка, що біжить так близько до марафону та ще й з сумкою вагою в декілька кілограмів.Плюс до всього він повинен був бути на чекпоінті як мінімум швидше від своєї дружини, щоб кожного разу встигнути пояснити організаторам, навіщо він тут, підбадьорити дружину, дати їй попити і бігти далі. У підсумку вона пробігла весь марафон! Це був її перший марафон. Штефан пробіг в півтора рази більше. Відчиняти двері машини, пропускати вперед, підсунути стільця та інші прояви турботи про жінку, звичайно, це добре і в моїх очах це важливо, але те, що зробив Штефан, стоїть на зовсім іншому рівні піклування про свою половинку. Джерело
“На батьків часто ображаються. Кричали. Мало уваги приділяли. По потилиці вдарили. Не купили іграшку. З’ясовували стосунки між собою. І мало любили – ось і психолог підтвердив: вас не долюбили! Звідки психологу знати деякі речі? Які ми самі не знаємо? Чи не пам’ятаємо або уваги не звернули? Я приїхала до свого тата з восьмимісячною донькою, на канікули. Здала сесію і приїхала. Дитя поганенько спало і кричало, чесно кажучи. Але я звикла і вставала, колихала. І тато в першу ж ніч показав лайфхак, як зараз кажуть. Він приніс килимок, подушку і поклав поруч з дитячим ліжечком на підлозі. І пояснив, що спати будемо на килимку, по черзі. Дуже зручно, не треба з ліжка вставати. Або краще я буду спати на ліжку, а він – на килимку. Корисно для спини. Це раз. А по-друге, він так рік спав, поки я була немовлям. Мама теж навчалася на денному в медичному, а тато працював у психіатричній лікарні лікарем і на “Швидкій” підробляв. І вночі спав на килимку біля мого ліжечка. Зручно, корисно і можна швидко надати дитині першу допомогу. Так він рік спав на килимку, щоб швидше стати і усунути причину плачу. Та й не заснеш міцно. Завжди на сторожі, так би мовити … А я і не знала. Він не розповідав. І ніхто не розповідав. І не клявся в любові, не бив себе в груди, не кричав: “Я ночей не спав! Я всім пожертвував!” … Подумаєш, спав на килимку. І знову висловив готовність так само спати. Адже інакше і бути не може, правда? Так що не всі батьки говорили зі значенням і часто: “Я люблю тебе!”. Якось не прийнято це було. А просто віддавали найкращий шматочок, витрачали останні гроші на найкрасивіші черевички, бігали за ліками в нічну аптеку і спали на килимку. Або не спали, коли ми кричали і хворіли. І якщо психолог може нас долюбити за батька – це добре. А якщо ні – не варто так говорити, поки не дізнаєшся дрібниць. Вся любов – у дрібницях , про які навіть ми не завжди пам’ятаємо і не знаємо ..”. Анна Кир’янова
В одній маленькій країні, в невеликому містечку, де всі знають одне одного і немає таємниць, де радості загальні, а нещастя, поділені на всіх, вже й не здаються нещастями, народився в давні незапам’ятні часи один хлопчик, котрий довів, що не місце прикрашає людину, а що, навпаки, є такі люди, які не тільки можуть прикрасити собою будь-яке місце і час, а можуть залишитися в пам’яті людей назавжди. Таким виявився і цей звичайний хлопчик. Незвичайним у хлопчикові було тільки те, що він дуже рано навчився не тільки чути і бачити. Він умів вбирати у себе все, почуте і побачене, умів зрозуміти все і безстрашно шукати відповіді на незрозумілі йому запитання. У допитливому хлопчику причаївся невтомний шукач істини. Він хотів знати більше, більше, ще більше … Усе! Дізнавшись одне, він тут же кидався на пошуки нового, ще більш цікавого і незрозумілого. Коли хлопчикові виповнився один рік, в будинку його батьків зібралися жителі містечка, щоб привітати хлопчика з його першим ювілеєм. Кожен подарував йому власноруч намальований малюнок з одним, єдиним побажанням. Усі бажали хлопчикові щастя, і супроводжували своє побажання власним зображенням щастя. І всі ці зображення відрізнялися одне від одного, і їх виявилося рівно стільки, скільки у місті було жителів. Хлопчик ріс і ніколи не розлучався зі своєю колекцією уявлень про щастя. Він ніяк не міг зрозуміти, що ж таке “Щастя”? Чому всі йому бажали його, але зображували по-різному. Коли він підріс, то виїхав з рідного міста і присвячував увесь свій вільний час спілкуванню з людьми, і ставив їм усім одне і те ж питання: – Що таке щастя? Люди сміялися, або ставали сумними, описуючи щастя, або його відсутність, і так само, як в малюнках, у кожної людини було своє Щастя. Але воно ніколи не збігалося навіть у двох людей, незалежно від того, чи були вони чужими або найближчими. Усі описували щастя по-своєму. Для чоловіків це була робота, професія, друзі, гроші, машини, яхти, подорожі. Для юнаків та дівчат – любов, веселощі, розваги. Для жінок – сімейне вогнище, діти, чоловік, добробут, наряди, коштовності, краса. Але загальної картини не виходило. Він намагався зібрати її з окремих деталей, як мозаїку, але ні – не було цілісної картини. Вона нагадувала ковдру з клаптиків, позбавлених життя. Хлопчик став юнаком, потім чоловіком, і все своє життя присвячував пошукам Щастя. Іноді йому здавалося, що він його досяг, але варто було зробити один незручний рух або допустити одну неправильну думку, і його картина Щастя знову розліталася на тисячі осколків, занурюючи його в печаль. Здавалося, що він уже ніколи не отримає відповіді на питання всього свого життя. Він пережив все, що тільки можна було пережити. Він любив і був коханим, він мав дітей і дав їм гідне виховання, він працював і подорожував, але завжди сумлінно і невпинно шукав відповідь на своє питання… Марно! І одного разу він почав благати Бога: – Господи! Я задоволений всім, що маю, я нічого в тебе не прошу, але скажи мені, що ж таке “Щастя”? Мені побажали його всі жителі мого рідного міста, коли мені виповнився один рік. Так володів я ним колись? Чи було воно в мене? Він не помітив, як від молитви перейшов в міцний сон і поринув у небуття… І там, в самій глибині небуття, він почув: – Стань Майстром і сам виліпи Щастя, тоді ти дізнаєшся, що це таке. Він став Майстром, він виліпив Щастя і рушив показати його людям, щоб почути, що вони йому скажуть. Але знову не було згоди. Скільки було людей, стільки було думок. А Майстер продовжував удосконалювати свою прекрасну, неземної краси вазу, але все ж знаходилися люди, які пропонували якісь нові доповнення, нові деталі, і завершення не наставало. Майстер постарів, прийшов його час закінчувати своє земне життя, а відповіді все ще не було. Але в останній момент його погляд ще раз затримався на створеному ним Щастю і промінь сонця, що відбився на ідеальній поверхні, раптово як осяянням відкрив йому секрет щастя. Немає рецепта або картини щастя для всіх. Кожна Людина – Великий Майстер, здатний створити своє кришталеве, глиняне, дерев’яне, кам’яне або будь-яке інше, чудове щастя, надавши йому обриси і властивості власної Душі. Твоє Щастя – це дзеркальне відображення твоєї Душі. Ілюстрація: Lisa Aisato Джерело