«Пиріжки»: історія з 1990-х, від якої сльози на очах

Марат вийшов з бізнес-центру, не перестаючи розмовляти по телефону, важливі питання вимагали рішень тут і зараз, а тому молодий чоловік не дивився навкруги.Та тільки-но він зробив кілька кроків, як зіткнувся з якимось бомжем і, щоб не впасти, вхопився за нього, міцно притулившись до брудного, розпатланого старого.Однак, піймавши рівновагу, він з огидою відштовхнув від себе чоловіка, причому так, що той впав у бруд. Фу, скотина, – закричав Марат, у нестямі від злості, розглядаючи забруднений костюм, – якого дідька ти ходиш тут, старий? Ніде більше вошами трясти? Допоможи мені піднятися, – попросив старий, але Марат у відповідь тільки посміхнувся. Ще що-небудь? Може каву в ліжко принести? Ну ти ж людина … Я – так, – відрізав Марат, – а ти ні … Не тямлячи себе від люті, Марат вилаявся, несильно штовхнув старого, потім обтрушуючись, пішов до машини. Його чекали на одному з обласних заходів, куди він повинен був летіти на приватному вертольоті, але не міг же він приїхати туди в забрудненій сорочці. Алло, Олег! – голос Марата тремтів від роздратування. – Так, у мене тут форс-мажор, потрібно затриматися. Так, летіть самі з Артемом, я слідом. Так встигну я, встигну. Нічого, оплачу сам …Ще раз вилаявшись, Марат звернув на шосе, що веде до будинку. Через пару годин, прийнявши душ і переодягнувшись, він уже під’їжджав до аеропорту, коли на трубку надійшов дзвінок від незнайомого номера. Марат відповів і тут же махнув до узбіччя, різко припаркувавшись. Що ??? Що ви сказали????? – повторював він приголомшений несподіваною і страшною новиною. Вертоліт вашого партнера розбився при зльоті. Олег Миколайович і двоє його супроводжуючих загинули. Нам дуже шкода…Телефон випав з рук Марата і він, опустивши голову на кермо, гірко заплакав, не бажаючи вірити в те, що трапилося – правда.Усі наступні дні були наповнені для Марата низкою найсумніших подій і хоч якось прийти в себе він зміг тільки через пару місяців після загибелі друзів. Але життя тривало і вимагало від Марата відпустити свою печаль. Треба було змиритися з втратою і продовжувати жити. Марат повністю занурився в роботу і не залишав собі ні хвилини вільного часу.Минуло півроку. Якось увечері Марат зайшов до невеличкого магазину, щоб купити собі їжі на вечерю. На касі стояв якийсь бомж і перебирав на долоні дрібниці. У пакеті перед ним лежала буханка хліба, шматок ліверної ковбаси і пляшка дешевої горілки.Продавщиця поквапила його, показуючи на чергу. Біля каси старий стояв один, ніхто не хотів наближатися до нього. Марат, втомлений за день і мріявший швидше дістатися до будинку, підійшов до касирки і зажадав, щоб вона пробила спочатку його товар. І взагалі, навіщо ви пускаєте сюди всяку шваль ?! – обурився він, показуючи на бомжа. Я не шваль, – відповів той спокійно. – Я така ж людина, як і ти.Черга уважно стежила за словесною перепалкою і при цих словах старого обурено зашуміла. Марат продовжував: Та яка ти людина, п’яничко? Забирай свою водяру і забирайся! Мені не вистачає грошей розплатитися … – попросив старий. – Додай мені трохи … Ось ще, буду я всяких бомжів горілкою поїти. Багато честі! забирай ковбасу і хліб і вали звідси! – розсміявся Марат. Ні, мені все це дуже потрібно. Дуже …Раптом з черги виступила вперед якась дівчина і простягнула гроші касирці: Ось візьміть. Відпустіть дідуся. Спасибі тобі, мила, ти дуже добра, як тебе звати? – промовив старий, повернувшись до дівчини і вона, посміхнувшись, кивнула йому. Оксана. Марат з подивом подивився на незнайомку і здивувався погляду її великих, шоколадного кольору очей. Йому раптом стало соромно, але касирка вже відпустила старого і тепер пробивала куплений Маратом товар.Він вийшов до машини і вирішив почекати красиву дівчину, щоб познайомитися з нею. Раптом його погляд упав на того самого бомжа, який так розлютив його в магазині. Старий сидів біля парапету, схилившись над якоюсь собакою. Вона їла куплену ним ковбасу, а він обробляв горілкою її пошкоджений бік, швидше за все розірваний в бійці з іншими собаками …Марат так задивився побачивши цю картину, що прогавив дівчину, яка вийшла з магазину і зникла за рогом. Почекавши ще трохи, він зрозумів, що вона пішла і, поїхав додому. Минуло ще півроку. У житті Марата не було взагалі ніяких змін. Він як і раніше багато працював, забуваючи відпочивати, і лише одного разу, в річницю загибелі своїх друзів, з’їздив до них на кладовище і провів там більше години, згадуючи минуле життя. А потім заїхав в якийсь бар на околиці міста і довго заливав своє горе міцними напоями. Було вже зовсім темно, коли Марат, попросив бармена викликати таксі, а потім, сильно хитаючись, попрямував до своєї машини, щоб забрати портфель з документами, про який мало не забув.Біля машини крутилися якісь хлопці і Марат, відразу зрозумівши в чому справа, гримнув на них. Але замість того, щоб розбігтися, вони накинулися на нього і почали бити. А коли він впав без свідомості, знайшли в кишені ключ і відкрили машину.Але в цей момент хтось закричав зовсім поруч, потім з бару вибігли охоронці і хулігани кинулися врозтіч. Марат прийшов в себе в лікарні. Він не відразу зрозумів, де знаходиться, спогади останнього вечора були туманними і уривчастими, коли ж події минулого вечора взяли якусь форму, він застогнав і подумав не про своє здоров’я, а про портфель, який залишився в машині.Там були дуже важливі документи, договори і гроші, дуже багато грошей, які Марат перевів у готівку вранці. Раптом над ним схилилося чиєсь обличчя. Марат здригнувся від несподіванки, впізнавши ці очі кольору шоколаду. Оксана … Ви знаєте мене? Звідки? – молоденька медсестра, що ставила йому крапельницю, здивовано підняла брову. Напевно, бачив уві сні, – посміхнувся Марат. – Ви дуже красива, Оксано. Дуже …З того дня Марат і Оксана бачилися дуже часто і багато розмовляли. Марат розповів дівчині про себе, і дізнався, що вона приїхала сюди з далекого села, щоб вчитися і працювати. Знаєте, в нашому селищі навіть простої амбулаторії немає і людям доводиться добиратися на прийом до лікаря майже сорок кілометрів по бездоріжжю. Я хочу відучитися і повернутися додому. Буду допомагати людям, чим зможу. Оксано, ви дуже добра дівчина. Ні, я звичайна. Просто я знаю, що таке потреба і хочу зробити все, щоб її було хоч трохи менше.Ледве Марата виписали, він відразу відправився до того бару, де його побили. Машина стояла там, де він її залишив, але ось портфеля, про який так хвилювався Марат, в ній не було.Засмучений чоловік вирішив поговорити з працівниками бару, в надії, що вони взяли його портфель на зберігання. Ні, – похитав головою бармен. – Ми нічого не брали. І взагалі, якби не той безхатько, може ми з вами б зараз і не розмовляли. Безхатько?! – здивувався Марат. – Який?! Та хто його знає? Увірвався сюди, кричати став, що людину вбивають. Ну ми і кинулися до вас на допомогу. І вчасно, скажу вам. Так, вчасно … Спасибі … – сказав Марат і вийшов з бару розуміючи, що не знайде свій портфель ніколи. Яка різниця, в чиїх руках він був, у тих хуліганів або у безхатьків … Ніхто не поверне його йому …Дуже скоро у Марата почалися проблеми. Документи в портфелі були конфіденційні і тепер бізнес-партнери, зібравшись на екстрену нараду, стали атакувати Марата, підозрюючи його в нечесній грі. Як можна втратити такі папери? Ти їх, швидше за все комусь злив! Тим більше, що вони в одному екземплярі!Ніякі клятви і запевнення Марата в тому, що все, що відбулося – це його вина, але ненавмисна. Ні, – заперечували йому, – це халатність. З тобою більше ніхто не захоче мати справи!Напруження розмови сильно підвищилося і невідомо чим би закінчилася нарада, якби секретарка Людочка не сказала Марату, що до нього відвідувач. Люда, я зараз зайнятий. Вибачте, але вам обов’язково потрібно побачити його. Він такий … дивний, незвичайний … Я не хотіла пускати, але він сказав, що це важливо. Іду, – уривчасто кинув в трубку Марат і, вибачившись, вийшов з кабінету.Коли ж він увійшов до приймальні, обімлів: перед ним стояв дід-безхатько і тримав в руках його портфель. Ось, – сказав він Марату. – Це ваше. Як він опинився у тебе? Один з тих хлопців, що вас били, впустив його з рук. Я підібрав і приховав. Як ти знайшов мене? – Там, на паперах, була адреса і ще в портфелі ваш паспорт. Так ти знаєш, що всередині? Звісно.Здивований Марат взяв портфель і розкрив його. Документи лежали тими ж акуратними стопками, як він їх і склав. І гроші, всі гроші були на місці. Друже, спасибі тобі, – промовив розчулений Марат і, не звертаючи уваги на тих, що стояли в дверях бізнес-партнерів, хотів обійняти з усієї сили безхатька, але той відступив на крок назад. Ну і відколи я став для вас другом? Адже я для вас не людина …Марат здригнувся і відразу згадав той день, трохи більше року тому, коли зіткнувшись з цим самим безхатьком, він поїхав переодягатися і не встиг на літак. А тому залишився живий. Ну ти ж людина … – сказав йому тоді старий. Я – так, – відрізав Марат, – а ти ні …Потім був випадок в магазині. Того разу, завдяки цьому старому, він зустрів і полюбив Оксану. І знову Марат нагрубив йому. Я не шваль, – сказав тоді йому старий спокійно. – Я така ж людина, як і ти. Та яка ти людина, п’яничко? – обірвав його Марат. – Забирай свою водяру і забирайся!І ось тепер, в третій раз він не тільки врятував його від хуліганів, а й повернув таку цінну втрату, не взявши ні копійки. Пробач мені – промовив Марат. – Ось, візьми гроші, тут вистачить на життя. Залиште собі, – сказав йому безхатько. – Вам потрібніше. Чому? – розгубився Марат. Купіть собі совість. Я не розумію… А що тут розуміти? Я для вас нікчемність. Ні це не так… Тоді чому ви просто запропонували мені грошей, але не запитали, як мене звуть і не сказали самого простого людського «спасибі». Ось і подумайте, хто ж з нас людина!З цими словами старий розвернувся і вийшов. Розгублений Марат подивився йому вслід … Довгий час він потім розшукував цього дивного старого, але так і не зміг знайти.Минуло два місяці. Якось Марат подзвонив Оксан і сказав, що дуже скучив. Я теж, – відповіла дівчина. – Але розумієш, до нас привезли одного бездомного старого. Він у важкому стані, його збила машина. Він висмикнув з-під її коліс собаку, а сам врятуватися не встиг. Уявляєш, вона тепер сидить у дворі лікарні і чекає його. Старий … собака … – в голові Марата майнув спогад і він заквапився: Оксано, я зараз приїду. Мені потрібно побачити цього старого.Через півгодини він стояв над тим самим бомжем, якого шукав і слухав Оксану, яка тихенько розповідала, що його звуть Володимир Петрович. Він встиг сказати мені це, перш ніж знепритомніти. Наш хірург каже, що шанси у нього невеликі. Оксано, проведи мене до хірурга, я поговорю з ним. Мені за будь-яку ціну потрібно врятувати життя Володимира Петровича. І я все для цього зроблю.Через пару місяців старий, якого буквально повернули з того світу, перший раз вийшов в лікарняний парк і там його зустрів Марат. Доброго дня, Володимире Петровичу. Ну як ви себе почуваєте? Спасибі тобі, Марат. Оксана мені вже все розповіла. Вибачте мене, Володимире Петровичу за все, ті образи, що я завдав вам. Ви маєте рацію, я не цінував людей. Але ви дали мені урок, який я ніколи не забуду. Тепер я можу обійняти вас? Тепер можеш, – посміхнувся старий, обіймаючи Марата.В цей час до нього в ноги кинулася чорно-біла собака. Ой, Дружок, Дружочок мій … – старий розплакався, побачивши єдину живу істоту, яка щиро його любила. Дякую тобі за Дружка, Марат. Ти ба, він навіть поправився. Це не мені спасибі, а вашій внучці. Вона виходила собаку. Дружок тепер живе у неї. Що ??? Що ти сказав? – здивований старий повернувся до Марата. Я все дізнався про вас, Володимире Петровичу. Дізнався, що ви залишилися без житла, віддавши його колишній дружині. А потім поїхали з рідних місць сюди, на заробітки. Знаю, як важко вам було думати, що ваша сім’я відмовилася від вас, але це не так. Ваша дочка і внучка довго шукали вас і дуже зраділи, що з моєю допомогою ви знайшлися. Марат … Подивіться туди … – Марат показав в сторону і Володимир побачив, як до нього поспішають дві жінки.Через хвилину вони обняли старого. А до Марата вийшла Оксана і взяла його за руку. Марат, мені дзвонила мама і сказала, що в селищі почали будувати амбулаторію. А ще сказала, що ти просив у них моєї руки. Це правда? Правда, кохана. Ти […]

Дівчина попросила священика прийти помолитися про здоров’я її хворого лежачого батька. Зайшовши в кімнату, священик побачив біля ліжка стілець і подумав, що до його приходу готувалися. – Ви мене чекали? – запитав священик. – Ні, а хто ви? – здивувався хворий. – Я – священик. Ваша дочка запросила мене помолитися з Вами про здоров’я. Коли я побачив порожній стілець поруч із Вашим ліжком, припустив, що Ви знали про мій візит. – Ах так, стілець… – сказав хворий і, знизивши голос, продовжив: – Я нікому про це не розповідав… Все свідоме життя я ходив до церкви і чув там постійно, що завжди треба молитися, що молитва багато дає людині, зігріває її серце. Але всі молитви входили мені в одне вухо й виходили з іншого. Я не міг їх запам’ятати, можливо, тому, що вони не торкались мене. А потім я перестав молитися. І тільки пару років тому один хороший друг сказав мені, що молитва – це просто розмова з Богом. Він порадив мені сісти на один стілець, і уявити, що на іншому сидить Ісус Христос. Адже Він сказав: “Я з вами в усі дні аж до кінця віку”. “А потім розповідай Йому про все, що хвилює тебе, й уважно слухай, як ти слухаєш мене зараз”, – сказав друг. Я спробував – і мені так сподобалося, що я щодня по дві години став це робити. Але тільки так, щоб не бачила моя донька, яка могла подумати, що я став божевільним. Священик порадів за недужого, порадив не переставати вести такі розмови з Богом, потім помолився над ним, благословив і пішов. А через кілька днів після цього випадку дівчина прийшла знову й сказала, що її батько помер. Священик запитав: – Як він пішов? – Булa друга година дня, коли батько покликав мене до ліжка, – відповіла дівчина. – Він сказав, що сильно любить мене, і поцілував. Я пішла до магазину, а коли повернулася, то знайшла його бездиханним. Але щось в його смерті здалося мені дивним. В останні хвилини він, мабуть, зібрав усі сили, відірвався від подушок і посунувся до стільця, який стояв поруч з його ліжком, і поклав на нього голову. Саме так я його і знайшла. Як Ви думаєте, що б це могло означати? – Дай Боже кожному так піти, – відповів священик, витираючи сльози. – Стілець не був порожнім. Джерело

Тролейбус їхав на звичний маршрут. До кінцевих зупинок у вагоні залишалися дві жінки і сумний маленький хлопчик. Кондуктор, думаючи, що хлопчик їде разом з нею, покликала: – Жінко, жінко, ви забули свою дитину! – Цього, чи що? Такий безпритульний не може бути моїм сином, – огидливо відповіла та. – Ти чий, хлопчик? Може, ти загубився? – Співчутливо запитала кондуктор. – Я? Я нічий. І їду сам. – Діти не можуть бути нічиїми. Де твоя мама? Ти заблукав? – Моя мама пішла на Небо. Я теж хочу туди. Тітонько, ви не знаєте, який тролейбус їде на Небо? – Маленький, немає такого маршруту. І дістатися туди нелегко. – Але я так хочу побачити свою маму . Невже ні на чому не можна доїхати на Небо? Тут інша жінка, яка молодша, підійшла до хлопчика, обняла його і ніжно пригорнула до грyдей. – Як тебе звати, синку? – Взагалі-то я – Микита. Але тепер мене називають 57.-? – Я живу в притулку. Нас там дуже багато. І ні в кого немає мам. Вихователька не може всіх запам’ятати і називає нас за номерами. – Важко тобі, малюк? – Мене ніхто не любить. Мама завжди мене цілувала. Вона читала мені казки на ніч і співала колискову. А ще ми разом молилися. Я так хочу побачити маму. Вона пішла і більше не повернулася. Тітко, а ти була на небі? – Поки що ні. Але я знаю, як туди потрапити. Самому тобі дороги не знайти. Хочеш, я візьму тебе в свій будинок? Ми будемо жити разом, і чекати Христа. Він зможе привести нас на небо, де живе тепер твоя мама. Очі хлопчика засяяли надією. Він притулився до доброї жінки, як колись до мами, а та ніжно гладила його по голівці і ласкаво посміхалася. На кінцевій зупинці вони вийшли. Кондуктор з водієм довго дивилися їм услід. Хтось із них сказав: – На нашому маршруті зупинка “Небо” не відзначена. Але все-таки, мені здається, вона є на цій лінії. Бог живе там, де живе любов. А де Бог, там і до Неба не далеко. Джерело

Бідолашний дідусь не міг стримувати сліз, збираючи речі. Син обманом відібрав будинок і хотів відвезти до будинку для людей похилого віку. — Як же мені набридло його бурчання вже! Роби ти, що хочеш з ним! — А що мені робити? — У мене і так дітям більше місця треба! А він ходить постійно, пихкає невдоволений щось! Вчора взагалі воду розлив на підлогу, малий мало не послизнувся! — Думай, сестричко, думай! Я ж просто викину його надвір! Євген Андрійович навіть не помітив, як на очі навернулися сльози. Він чув, як Веніамін, його молодший син, розмовляв з Танею, старшою дочкою, і чудово розумів, що говорять про нього. Євген Андрійович хоч поки й не став немічний, але завдавав незручностей своїм дітям. Він давно це відчував, розумів він у душі, що в них своя сім’я, але важко було прийняти це. Євген Андрійович робив все самостійно, він навіть прав собі сам і їсти міг приготувати, ось тільки невістка не пускала його до плити, сварилася і казала, що на кухні йому нічого робити. — Я вам їжу приношу! Що ще потрібно? Я не збираюся за вами плиту потім відмивати і стіл! — Я ж помию все за собою! Ти не хвилюйся так, Катрусю! Хотілося чоловікові макарони по-флотськи такі, як у минулі роки. Він чудово готував цю страву, і його дружина часто називала його найкращим кухарем. От тільки п’ять років минуло, як не стало дружини. Захворіла вона і покинула тих, хто її любив. Тільки з небес доглядала за ними і, напевно, була розчарована, бо колись дружна сім’я без неї почала розвалюватися. Донька майже не приїжджала, а син з невісткою стали на всю командувати в будинку і не звертали уваги на старого. Син часто косився на батька, коли той приходив до зали, щоб подивитися телевізор. Він демонстративно вставав з дивана і йшов, даючи старому зрозуміти, що його компанія неприємна. Одного разу Веніамін приніс батькові якийсь маленький телевізор у кімнату та навушники. — Ось, тату, тепер тут дивитимешся! І ходити нікуди не треба! Їжу тобі принесемо, а телевізор тепер тут дивитися можеш. Тільки навушники вмикати не забувай, щоб не заважати нам. Я працюю в кабінеті, і бубоніння з-за стіни тільки відволікатиме. — Ну, є в тебе тєлік у кімнаті, чого тобі не сидиться? Давно Євген Андрійович відчув, що не потрібен своїй сім’ї, ось тільки не розумів, за що вони так до нього ставляться. Він же завжди заради них жив, все, що не робив, заради сім’ї. Син після смерті матері сказав, що у квартирі їм тісно стало, бо батько у великому будинку один залишився, то жити вони з ним будуть. Квартиру вирішили здавати. І тепер він хотів прогнати батька з власного будинку. Сльози таки покотилися по щоках. Знав Євген Андрійович дідуся одного, дочка якого просто не могла дати належного догляду батькові через проблеми зі здоров’ям. Вона тому його і відвезла до будинку для людей похилого віку, але забирала на свята додому і їздила до нього часто, привозила Євгену Олександровичу та його дружині привітання від батька. Ось тільки давненько ніхто зі знайомих не заходив. Катя дала сусідам зрозуміти, що не рада їх у гостях бачити. Що тепер вони тут із Веніаміном та дітьми живуть, і не збираються влаштовувати прохідний двір. — Треба, так дзвоніть Євгену Андрійовичу, а тинятися тут не треба. Вкрадете ще що, а ми потім шукай винного! Так і розгубив чоловік усі зв’язки із тими, кого раніше вважав своїми друзями. І не вони у цьому винні були. Через три дні приїхала Таня. Вона увійшла до кімнати батька і почала смикати пальці на руках. Присівши на стілець поруч із ліжком, на якому він відпочивав, вона не наважувалася подивитися йому у вічі. Напевно, соромно відмовлятися від батька. Пам’ятала, мабуть, як він її на шиї носив, як співав їй колискові та розповідав казки, повертаючись з роботи, бо вона більше любила проводити час із татком і дуже сумувала за ним. — Загалом вибору іншого немає. Ти, головне, зрозумій нас правильно… У кожного з нас своя сім’я. Не можу я витрачати на тебе час, у мене ж діти. Та й у Веніаміна теж. Загалом у тебе є півгодини, щоб речі зібрати. Я вже про все домовилася і записалася, тому запізнюватися нам не можна. Таня вийшла із кімнати. Вона розмовляла з братом на підвищених тонах і говорила, що якби він не підсунув батькові документи, згідно з якими будинок перейшов у дарування Веніаміну, то, можливо, вона й не пішла б на це. — І будиночок одержав, і батька викинув надвір! – обурювалася Таня. — Ой, а ти на моєму місці по-іншому вчинила б, так? – майже кричав на неї Веніамін. — Це зовсім не твоя справа! — Я з ним жив кілька років. Доглядав, поки він їжу кидати на підлогу не почав і воду проливати. А наступним, що буде? У штани гадити почне, а Катьці прибирати все це? Євген Андрійович навіть не знав, що підписав договір дарування.Йому на підпис приносив Веніамін документи якось, говорив, що це для того, щоб він сам комунальні оплачувати міг, щоб батька не смикали, а той – довірлива душа – повірив. І не запідозрив недобре навіть через те, що тоді й Надюшка з нотаріальної контори була присутня. Йому просто сказали, що тепер так треба, такі закони. Тільки зараз зрозумів, що його обвели довкола пальця. Скільки ж, цікаво, він заплатив їй за такий обман? Не було в нього нічого тепер виявляється, і сперечатися було безглуздо. Просто прийняти все як неминуче. Сльози застилали очі. Євген Андрійович розумів, що вибору йому не залишили, що тепер уже нема дороги назад. Потрібно просто зібрати речі. Він узяв обручку своєї дружини, яку зберігав після її смерті, їхнє весільне фото, на якому щасливі молоді мріяли про життя до глибокої старості в будинку зі своїми дітьми та онуками, і зібрав речі, в які зазвичай одягався. Він нічого не сказав синові на прощання, навіть не глянув у його бік. Сівши в машину дочки, чоловік просто опустив голову. Йому гірко було прощатися з будинком, важко втратити те, що зводив цеглина за цеглиною своїми руками. Але найважче було прийняти те, що тепер він лишився сам. Не мав більше сім’ї, бо діти відмовилися від нього, а онуки… Ті дивилися на приклад своїх батьків. Вони ще були дітьми та багато чого не розуміли. Хоч так і сталося з ним, Євген Андрійович благав Бога, щоб з його сином та донькою не вчинили б у результаті так само, як і вони зараз. Вийшовши біля будинку для людей похилого віку, чоловік повів плечима, бо сильно втомився сидіти в одній позі. — Ну, давай уже! Ми запізнюємося, а мені ще треба стільки встигнути всього! У Юрка ж День народження сьогодні, якщо ти не забув! Юра та Таня були одружені вже багато років. Ось тільки про День народження зятя Євген Андрійович забув зовсім. Вилетіло в нього з голови все, коли почув розмову сина телефоном. Готувався він морально до того, що станеться далі. — Стійте! Євгене Андрійовичу! – почувся за спиною чоловічий голос, коли чоловік піднімався сходами ганку. Він зупинився і обернувся. Таня почала нервувати і невдоволено цокати язиком. — Як же так! Не йдіть туди, прошу! Поїхали до мене! Якби я знав, що ви своїм дітям не потрібні, я б вас забрав до себе! А як почув розмову Веніаміна з дружиною за парканом, дізнався куди вас везуть, і одразу слідом рвонув, боявся, що не встигну! Чоловік впізнав Пашку, сусідського хлопця. Павлу не пощастило із сім’єю. Батьки у нього були алкоголіками, до дитини їм справи не було жодної. Паша на сім років молодший від Веніаміна був, подружитися у них не вийшло, Веніамін все ніс крутив. Але сам Євгеній Андрійович взяв хлопчика під своє крило. Він багато чому навчав його, дбав про нього. Дружина чоловіка пригощала хлопчика смачними пиріжками, а коли він підріс і в армію пішов, то його батьків не стало. Так навіть похорон Євген Андрійович взяв на себе. Пашка потім повернувся, віддячити все намагався, гроші повернути, але чоловік не брав. Він продовжував так само спілкуватися з хлопцем, допомагав йому машину ремонтувати, разом з ним на рибалку ходив, тому що у сина тоді вже з’явилися свої інтереси, і він не особливо прагнув спілкування з батьками. А потім Пашка в місто на роботу влаштувався, і спілкування якось звелося нанівець. І тепер він стояв тут і дивився на Євгена Андрійовича. — Так у мене ж нічого немає, Паш. Що я можу тобі дати, крім пенсії своєї мізерної? Праві мої діти – мені тепер тут доживати треба залишки днів своїх. — Не правда! – Заступився Павло, а в куточках його очей блиснули сльози. — Ви мені батька замінили. Ви свого часу стільки всього дали, скільки ніхто інший не дав. Ви допомогли мені не зламатися, не стати такими, як батьки! Не знаю, в чому намір дітей ваших, але я не просто дах над головою пропоную, я сім’ю пропоную вам. Таня вже хотіла почати сваритися. Вона казала батькові, що вони спізнюються, що він не повинен слухати цього божевільного, бо він чужий і піклуватися про нього не стане. — Викине тебе на вулицю, а мені знову пороги тут оббивати і добиватися того, щоб тебе прийняли? – бурчала дочка. А Павло дивився щиро на чоловіка і хитав головою. — Ви мені як батько, дядьку Жень! Не можу я дозволити вам опинитися тут. Ви ж тут зовсім ослабнете! Жити сенс втратите! А у мене сім’я! Діти тільки раді будуть тому, що дідусь з’явиться. Трохи сумнівавшись, Євген Андрійович спустився вниз і пішов з Павлом, слухаючи, як донька кричить, що вона більше не домовлятиметься, навіть якщо батько опиниться на вулиці. Чоловік плакав від того, що нерідний чоловік виявився йому куди ближчим за дітей, яких він так сильно любив. Дружина у Павла виявилася такою ж доброю, як і він сам. А їхні дітки стали називати Євгена Андрійовича дідусем та проводили з ним багато часу. Чоловік став потихеньку міцніти. У нього наче з’явилися сили для нового життя. Він сам просився сходити в магазин і залишався один із дітьми Павла. Він розповідав їм казки про доброту, мир і любов, і вони із задоволенням слухали його. Так на старості років, чоловік отримав те, про що мріяв: дім, щасливу сім’ю та любов… Джерело

З вами дружили, спілкувалися, проявляли добрі почуття? А потім просто пішли з відносин і перестали вас згадувати? Або ще гірше – проявили ворожість і оббрехали за спиною? Був друг, став ворог. І причини ніякої немає, нічого поганого ви людині не робили. Це просто у вас скінчилися пиріжки. Це було давно; проста така історія. Одна дівчинка на перерві бігала за пиріжками в булочну. А з нею завжди бігав хлопчик; він їй подобався дуже. Вони ще маленькі були, в п’ятому класі. Дівчинці мама давала гроші на два пиріжка. Всі жили бідно тоді, поганенько. І за шкільні обіди не всі могли платити … Дівчинка купувала два пиріжка, один віддавала хлопчикові. Порівну. І вони бігли назад в школу, сміялися, розмовляли і пиріжки їли.А потім гроші мама стала давати на один пиріжок. Дівчинці було якось незручно і соромно. Такий був у неї характер.І вони бігли в булочну, дівчинка купувала пиріжок і віддавала хлопчикові. А потім вони бігли назад в школу, розмовляючи і сміючись. Хлопчик їв пиріжок на ходу. А потім грошей не стало. Мамі перестали платити зарплату – дев’яності роки були. Ну, і хлопчик перестав до дівчинки підходити. Чого підходити-то? Навіщо? Адже пиріжки скінчилися.Дівчинка плакала. Вона не знала, як це називається; коли до тебе більше не підходять, якщо скінчилися пиріжки. А хлопчик став її дражнити разом з іншими. І нікому було пояснити дівчинці, що так часто буває. Все було зрозуміло і передбачувано. Пиріжок можна навпіл поділити. А можна і без пиріжків дружити, правда? Але все ще прикро, коли розумієш, що справа була в пиріжках. І в нашому дурному характері, який змушує віддавати своє, тому що незручно, шкода … Віддавати можна. Вірити не можна. І сподіватися на щось теж не можна. Так сказав філософ Аристотель, покинутий друзями в скрутну хвилину; у нього теж скінчилися пиріжки … Ганна Кір’янова Джерело

— Привіт! Будь ласка, не клади слухавку! — Що тобі потрібно? У мене немає часу на твою балаканину, давай швидше! — Я сьогодні була у лікаря… — Ну і що він тобі сказав? — Вагітність підтвердилася, вже 4-й місяць. — А я тобі, чим можу допомогти? Мені проблеми не потрібні, позбавляйся! — Сказали пізно вже. Що мені робити? — Забути мій телефон! — Як забути? Ало — ало! — Абонент знаходиться поза … Минуло 3 місяці. — Привіт малий! у відповідь — Привіт, а ти хто? — Я твій Янгол Охоронець. — А від кого ти будеш мене охороняти? Я ж звідси нікуди не подінуся. — Ти дуже смішний! Як ти тут живеш? — Я добре! А ось мама моя щось кожен день плаче. — Малюк не переживай, дорослі завжди чимось незадоволені! Ти головне побільше спи, набирайся сил, вони тобі ще ой як знадобляться! — А ти бачив мою маму? Яка вона? — Звичайно, я ж завжди поруч з тобою! Твоя мама красива і дуже молода! Минуло ще 3 місяці. — Ну, що ти будеш робити? Наче хтось під руку штовхає, вже другий стакан розлила! Так і горілки не напасешся! — Ангел, ти тут? — Звичайно тут. — Щось сьогодні зовсім мамі погано. Цілий день плаче і лається сама з собою! — А ти не звертай уваги. Не готовий ще, білий світ побачити? — Здається, вже готовий, але дуже боюся. А раптом мама ще сильніше засмутиться, коли мене побачить? — Що ти, вона обов’язково зрадіє! Хіба можна не полюбити такого малюка, як ти? — Ангел, а як там? Що там, за животом? — Тут зараз зима. Навколо все біле, біле, і падають гарні сніжинки. Ти скоро сам все побачиш! — Ангел, я готовий все побачити! — Давай малюк, я чекаю тебе! — Ангел мені боляче і страшно! — Ой, матінко, боляче-то як! Ой, допоможіть, хто-небудь… Що ж, я тут одна зможу зробити щось? Допоможіть, боляче… Малюк народився дуже швидко, без сторонньої допомоги. Напевно малюк дуже боявся зробити мамі боляче. Через добу, ввечері, на околиці міста, недалеко від житлового масиву: — Ти синку на мене не ображайся. Зараз час такий, я така не одна. Ну, куди я з тобою? У мене все життя попереду. А тобі все одно, ти просто заснеш і все… — Ангел, а куди мама пішла? — Не знаю, не переживай, вона зараз повернеться. — Ангел, а чому у тебе такий голос? Ти що плачеш? Ангел поквап маму, будь ласка, а то мені тут дуже холодно. — Ні, малюк я не плачу, тобі здалося, я зараз її приведу! А ти тільки не спи, ти плач, голосно плач! — Ні, Ангел я не буду плакати, мама мені сказала, потрібно спати. В цей час в найближчій до цього місця п’ятиповерхівці, в одній з квартир, сперечаються чоловік і дружина: — Я не розумію тебе! Куди ти зібралася? На вулиці вже темно! Ти стала нестерпною, після цієї лікарні! Дорога, ми такі не одні, тисячі пар мають діагноз безпліддя. І вони, якось з цим живуть. — Я прошу, тебе будь ласка, одягнися і пішли! — Куди? — Я не знаю, куди! Просто відчуваю, що я повинна кудись піти! Повір мені, будь ласка! — Добре, останній раз! Чуєш, останній раз я йду у тебе на повідку! З під’їзду вийшла пара. Попереду йшла швидким кроком жінка. Слідом йшов чоловік. — Кохана, у мене таке відчуття, що ти йдеш, за заздалегідь обраному маршруту. — Ти не повіриш, але мене хтось веде за руку. — Ти мене лякаєш. Обіцяй завтра цілий день провести в ліжку. Я подзвоню твоєму лікарю! — Тихіше… ти чуєш, хтось плаче? — Так, з того боку доноситься плач дитини! — Малюк, плач голосніше! Твоя мама заблукала, але скоро тебе знайде! — Ангел, де ти був? Я кликав тебе! Мені зовсім холодно! — Я ходив за твоєю мамою! Вона вже поруч! — О Господи, це ж і справді дитина! Вона зовсім замерзла, мерщій додому! Коханий, Бог послав нам малюка! — Ангел, у моєї мами змінився голос… — Малюк, звикай, це справжній голос твоєї МАМИ! Джерело

Це було давно, років 20 тому. Я їхала в автобусі. Народу було багато, всі сидячі місця – зайняті. Я стояла, тримаючись за поручень, щоб не впасти, автобус неабияк трясло… Мій погляд випадково впав на стареньку жінку, яка сиділа біля вікна, і я була вражена… Вона була неймовірно красивою! Я не могла відірвати від неї погляд. Акуратно укладене сиве волосся, скромна бавовняна темна сукня в горошок, туфлі чорні без каблука, прості, але дуже зручні. Вона дивилася у вікно, про щось задумавшись. Вираз обличчя у неї був такий, ніби ангели з небес до неї спустилися … Я ніколи не бачила таких облич, навіть на іконах. Легка, ледь помітна посмішка освітлювала її лик. Було в ній щось неймовірно живе, як ніби всі її думки відбивалися на обличчі. Про що вона думала – не відомо, але, явно, – про щось хороше … В руках вона тримала величезний кошик, напевно їхала на дачу. -Аввакумово. – Оголосив водій зупинку, і бабуся неспішно встала і пішла до виходу. Здавалося, що їй зовсім не заважає натовп людей, ніби всі поступаються їй дорогою. І навіть великий кошик нікого не зачепив. Вона пройшла до дверей і вийшла на наступній зупинці. Я дивилася їй услід. Її хода була плавною і неспішною. Здавалося, вона живе в іншому світі, гармонійному і доброму. У мене навіть в душі защеміло, ніби побачила я щось невловимо-прекрасне, яке ось зараз в цей момент від мене вислизає … Ніхто не звернув на неї уваги, крім мене. Ніхто не помітив її краси, тому що люди звикли, що красивими бувають тільки молоді. Вважається, що старість – потворна, і люди бояться постаріти. Але після зустрічі з цією старенькою я знаю: краса – всередині. Потворними стають ті, у кого думки потворні. Людей псують не зморшки і не сивина, а ГРИМАСИ злоби, заздрості, жадібності та інших вад, які з роками все більше відбиваються на обличчі. Дбати треба не про те, щоб розгладжувати зморшки, а про те, щоб удосконалювати ДУШУ. І тоді в будь-якому віці ви будете прекрасними. Я хотіла б в старості бути схожою на ту красиву стареньку, яку я одного разу, випадково зустріла. Не знаю, чи вийде у мене, але я буду намагатися … Автор невідомий

Я вам розповім про любов. Як вона виглядає. Дідусь гуляв з онукою у дворі, поруч з магазином. Це було у селі, на дачі. Така біленька, років шести, з блакитними очима дівчинка. А ми з дідусем розговорилися, бо давно знайомі. Це для дівчинки він дідусь, а для мене – мій хороший знайомий, поет і письменник. І ось дівчинка тихенько сказала, що хоче пити. Дідусь поліз до кишені й дістав гроші. Я думаю, це були всі його гроші. Це бідний письменник; він же не детективи пише і не політичні статті. Ось він дістав дві невеликі купюри і простягнув онучці. – Ти купи собі щось попити, якоїсь там «Коли»! – сказав дідусь. – Або соку смачного. І цукерочки собі купи, які хочеш. І морозиво! Іди, Оксаночко, купи собі попити. А дідусь тебе почекає і з тіткою поговорить. Оксаночка якось швидко і непомітно повернулась. Тиха дівчинка. В руці у неї була пляшка найпростішої води. Не лимонад, не сік, а маленька пляшечка найпростішої води. Більше вона нічого не купила.А в іншій ручці були гроші. Купюра і копійки – здача від води.Дідусь засмучено запитав: мовляв, Оксаночко, що ж ти нічого собі не купила?А дівчинка відповіла: “Дідусю, я водички поп’ю. Я просто пити хотіла. Гроші тобі потрібні, – а мені тільки водичка потрібна!”. – І обняла збоку дідуся, притулилася … Потім, коли дівчинка відійшла, дідусь сумно сказав: “Ось завжди вона так зі мною … Ось така вона!” … Ось це і є – любов. Той, хто нас любить, нічого для нас не шкодує.А ми, – ми намагаємося нічого не просити у того, кого ми любимо. Нічого не брати зайвого, а навпаки, – хочеться давати тому, кого ми любимо.Любов – це бажання віддавати. Речі, гроші, їжу, енергію, увагу, – коли любиш, хочеться віддавати і віддавати. А той, хто любить, прагне не брати. Або брати тільки необхідне. Тільки найнеобхідніше, – воду, коли хочеться пити. Просто воду.А потім неодмінно віддати – хоч обійняти і поділитися простим теплом. Це і є любов.А хто прагне брати і шкодує дати – той не дуже й то любить. Автор: Анна Кир’янова Джерело