Жила – була Жінка на білому світі,
що дуже хотіла усім догодити,
щодня за світ сонця небога вставала,
опівночі змучена спати лягала.
Усюди встигала, крутилась по дому,
ставала в пригоді сусідам, знайомим,
і рідних, і близьких любила, гляділа,
забула сердешна, коли вже й раділа…
Роками тривало то все, до моменту,
до тої хвилини сумних сновидінь,
коли на зорі, у промінні ранковім,
від Жінки якось відокремилась Тінь.
Помітила Жінка пропажу раптово,
звернулась до Тіні, благала медово:
-Не йди ти від мене, залиш мені сили!
Ослабленій Жінці враз світ став немилим.
Тінь трохи вагалась, але погодилась:
– Віддай чужу ношу, кому та судилась,
вважай, що то перша серйозна вимога,
чужі то уроки, чужі й перемоги.
Налякана Жінка враз всіх уявила,
і тихо, вагаючись, благословила,
відмовилась нести чужі тягарі,
щодня працювать від зорі до зорі…
І тут же почали їй люди дзвонити,
у скронях забилось: що ж далі робити?…
Вони ж усі звикли, почнуть знов просити,
а раптом не буде мене хтось любити?
Та Тінь то не чула, лишилась несхитна,
навчись «НІ!» казати і твердо, й привітно.
Вважай, що то друге, нелегке завдання,
забудь, несмілива, про всі виправдання.
Усі ми вчимося, навчило й ту Жінку,
змінила сердешна свою поведінку,
не всі зрозуміли,
тож хтось образився,
а хтось процідив:
Я в тобі помилився!
Тут Тінь нагадала про третє завдання:
«На щастя, чутлива, то твоє останнє.
Навчися, красуне, й про себе подбати,
вини відчуття пора в думці прибрати.
Поглянь, не жартую, та Матір Природа
також спочиває, відновлює вроду.
Тож, знай, відпочити – то зовсім не злочин!
І Жінка завмерла від слів тих пророчих.
Завмерла, заклякла і враз зрозуміла,
що бути хорошою кОмусь хотіла,
щодня догоджаючи до забуття,
не думала чуйна про власне життя.
А зустріч із власною Тінню миттєво
відкрила їй очі, змінила суттєво:
до неї вертались і спокій,
і сила,
краса і здоров’я, здіймалися крила.
І ти, читачу, зупинись, є потреба!
Хвилину знайди та прислухайсь до себе!
Щоб бути здоровим,
на все силу мати,
погодься, потрібно й відпочивати!
Леся Дмитерко
