Ганс Крістіан Андерсен не дуже любив щасливі фінали. Своїх казкових героїв він часто прирікав на страждання, а інколи й на загибель. Особливо це стосувалося жіночих персонажів. Але серед них є яскравий виняток — Дюймовочка.
До цієї героїні письменник ставився з особливою ніжністю, адже вона мала реальний прототип. Він дуже дорожив цією дівчиною, але зробити її щасливою в житті не зміг. Тож, щоб висловити свою теплоту, подарував їй казку зі щасливим фіналом.
У 14 років син бідного шевця та прачки заявив батькам, що їде до Копенгагенa, аби стати відомим. Батьки відпустили його, думаючи, що син швидко повернеться. Але юнак був наполегливим і не здавався.
Завдяки своїй харизмі він швидко знайшов знайомства, а впливові люди допомогли йому здобути освіту. Найбільше ж він мріяв стати актором. Його навіть прийняли до Королівського театру Копенгагена, де він співав у хорі та грав другорядні ролі. Але коли голос почав змінюватися, йому довелося залишити сцену — тоді він і звернувся до літератури.
У 1822 році 17-річний юнак познайомився з адміралом, який погодився прочитати його п’єсу. Той чесно вказав на недоліки, але водночас проникся симпатією до юнака і запросив його до себе додому.
Саме там Андерсен познайомився з донькою адмірала — Генрієттою Вульф. Після цього він став частим гостем у їхньому домі.
Портрети зображують Генрієтту як красиву дівчину з ніжними рисами, але насправді вона була дуже маленького зросту, мала викривлений хребет і сутулість. Попри це, вона вирізнялася гострим розумом, добротою і любов’ю до книг.
Андерсен це дуже цінував. Вони швидко зблизилися: годинами гуляли, розмовляли про літературу, ділилися думками та переживаннями. Їхня пара виглядала незвично: високий худорлявий юнак і маленька тендітна дівчина. Але їм було добре разом.
Генрієтта закохалася в нього. Та Андерсен бачив у ній лише близьку душу — «світлого ельфа», сестру, але не кохану.
Через слабке здоров’я у 1834 році Генрієтта переїхала до Італія. Клімат покращив її стан, але розлука з другом була болісною. Вони підтримували зв’язок листами, обговорювали життя та казкові сюжети.
Саме тоді з’явилася казка «Дюймовочка». У її героїні легко впізнати риси Генрієтти: маленька, добра, ніжна дівчина, яка потрапляє у світ пригод і зрештою знаходить щастя.
Ластівка в казці символізує самого автора — того, кому Генрієтта не раз допомагала. У фіналі вона відлітає, залишаючи подругу щасливою. Так і Андерсен розумів: він не може відповісти на її почуття, але щиро бажає їй щастя.
На жаль, життя склалося трагічно.
Після смерті батьків Генрієтта подорожувала разом із братом. Вони побували в Америці та на Вест-Індських островах. Там брат захворів на жовту лихоманку і помер на її очах.
Повернувшись додому, вона довго мріяла знову поїхати до нього, але боялася. У 1858 році їй наснився сон, у якому брат кликав її. Вона вирушила в дорогу на пароплаві «Австрія».
Через місяць стало відомо: на кораблі сталася пожежа, і він затонув. Загинули сотні людей, серед них — і Генрієтта.
Ця звістка глибоко вразила Андерсена. Він не міг працювати, його переслідували тяжкі думки.
У своєму щоденнику він писав, що від горя йому здавалося, ніби будинки перетворюються на хвилі. Він боявся втратити розум.
З того часу письменник до кінця життя панічно боявся вогню та води. Він навіть носив із собою мотузку, щоб у разі пожежі врятуватися через вікно.
Ця історія — про нерозділені почуття, втрати і пам’ять, яка залишилася у казці зі щасливим фіналом… хоча в житті все було інакше.
