Чому людина, яка всім допомагає, в результаті виявляється винною

Є у мене знайомий, 50-річний Олександр Євгенович. Його життєвий досвід прекрасно ілюструє той факт, що з людьми потрібно контактувати вкрай обережно, не лізти за допомогою і порадами, навіть якщо серце цього вимагає. У Саші серце величезне, його на всіх вистачить. За це і доводиться йому розплачуватися. Зібрався Саша їхати на море на машині. Він і дружина. І заманулося йому пожаліти сусідів, у яких ні грошей, ні автотранспортного засобу в наявності немає. Він запропонував їм поїхати на море разом. Від нього не убуде, а люди хоч відпочинуть як слід раз в житті. Кажуть, що таких великодушних товаришів в наші дні не знайти. Але вони є. Правда, психологи впевнені, що цей жест доброї волі – не добро в чистому вигляді, а спроба самоствердитися за чужий рахунок. Мовляв, я тебе везу, значить, я сильний, а ти слабкий. Я багато чого досяг, а ти не зміг. Підживлення самолюбства і марнославства. Поїхала ця чесна компанія в подорож. З незвички сусіди перебрали, переїли, перезасмагали. Сусідка підхопила розлад шлунка, а сусід зламав ногу. Хто у всьому винен? Олександр. Краще б вдома сиділи … Сусіди повернулися в рідні краї і стали пускати чутки про Олександра нехороші. Переказувати не буду. Не роби добра, як то кажуть. Ще епізод. Олексій – чоловік видний, хоч і слабохарактерний. Сподобався він одній розведеній колезі. І сподобався не раптово. А після того, як підвіз дівчину додому з важкими сумками. Вона до нього і так, і сяк. А Саша робить вигляд, що не помічає. Дівчина сказилася і вирішила помститися. Подзвонила його дружині і розповіла, що у них «все вже було». Благо, дружина виявилася розсудливою жінкою і на провокацію не повелася. Нас вчать з дитинства – можеш – допоможи. А не можеш, хоч помолись за цю людину. А життя показує: чи не втручайся в мої справи. Якщо доля розпорядилася з людиною жорстко, значить, такий її план, таємний умисел. І хто ти, проста людина, така, щоб його порушувати? Живи своїм життям і дай іншим випити свою чашу до дна, не лізь зі своїми ініціативами, рятуючи інших від самотності, від безгрошів’я і нудьги. Добро, рівно як і зло, маятник, здатний вивести з рівноваги чуже життя. А втративши рівновагу, вона може зруйнуватися … Ось що про це говорив парапсихолог Сергій Лазарєв: «Якщо ми даємо людині занадто багато, у неї атрофується стимул до самостійного досягнення. Вона починає залежати від нас, чекати від нас благ і ненавидіти, якщо щось недоотримала. Тому допомога не повинна бути безперервною і не повинна ставити людину в залежне від вас положення. Допомагати можна хлібом, але не маслом ». Джерело

Повчальна історія із гумором. Обов’язково дочитайте до кінця!

Троє математиків і троє фізиків збираються їхати поїздом в інше місто на конференцію. Вони зустрічаються перед касою на вокзалі. Першою підходить черга фізиків і вони, як усі нормальні люди купують по квитку на людину. Математики ж купують один квиток на всіх. «Як же так?» – дивуються фізики – «Адже в поїзді контролер, вас же без квитків звідти виженуть!». «Не хвилюйтеся» – відповідають математики – «У нас є МЕТОД». Перед відправкою поїзда фізики розсідаються по вагонах, але намагаються простежити за застосуванням загадкового «методу». Математики ж всі набиваються в один туалет. Коли контролер підходить до туалету і стукає, двері привідкриваються, звідти висовується рука з квитком. Контролер забирає квиток і далі всі вони без проблем їдуть в пункт призначення. Після конференції ті ж знову зустрічаються на вокзалі. Фізики, надихнувшись прикладом математиків, купують один квиток. Математики не беруть жодного. – А що ж ви покажете контролеру? – У нас є МЕТОД. У поїзді фізики набиваються в один туалет, математики – в інший. Незадовго до відправлення, один з математиків підходить до туалету, де ховаються фізики. Стукає. Висовується рука з квитком. Математик забирає квиток і повертається до колег. МОРАЛЬ: Не можна використовувати математичні методи, не розуміючи їх!

Дивовижно, але Стів Джобс забороняв своїм дітям айфони. І ось чому!

Людині, яка зробила величезний внесок у розвиток технологій, відомо про їх небезпеки більше. І тут є, про що подумати. Коли Стів Джобс керував Apple, він забороняв своїм дітям занадто довго сидіти з Айпад і айфона. Чому? Журналіст The New York Times Нік Білтон під час одного інтерв’ю задав Джобсу запитання: «Мабуть, ваші діти без розуму від Айпад?» І отримав таку відповідь: «Вони не користуються ним. Вдома ми обмежуємо час, який діти проводять за екранами Айпад». Журналіста приголомшила така реакція. Йому чомусь здавалося, що будинок Джобса заставлений гігантськими сенсорними екранами, а Айпади той роздає гостям замість цукерок. Але це далеко не так. Взагалі, більшість керівників технологічних компаній і підприємців з Кремнієвої Долини обмежують час, який діти проводять перед екранами, чи то комп’ютери, смартфони або планшети. У родині Джобса навіть існувала заборона на використання гаджетів ночами і у вихідні дні. Аналогічним чином діють й інші гуру зі світу технологій. Це може здатися дивним. Але, судячи з усього, генеральні директори IT-гігантів знають щось, чого не знають обивателі. Кріс Андерсон, колишній редактор Wired, який зараз став виконавчим директором 3D Robotics, ввів обмеження на використання гаджетів для членів своєї родини. Він навіть налаштував девайси таким чином, щоб кожним з них не могли користуватися більше кількох годин на добу. «Мої діти звинувачують мене і дружину в тому, що ми дуже стурбовані впливом технологій. Вони кажуть, що нікому з друзів не забороняється користуватися гаджетами », – розповідає він. У Андерсона п’ятеро дітей, їм від 6 до 17 років, і обмеження стосуються кожного з них. «Це тому, що я бачу небезпеку надмірного захоплення інтернетом як ніхто інший. Я знаю, з якими проблемами зіткнувся я сам, і я не хочу, щоб ці ж проблеми були у моїх дітей », – пояснює він. Під «небезпеками» інтернету Андерсон має на увазі нерелевантні контент і можливість для дітей стати залежними від нових технологій так само, як стали залежними багато дорослих. Деякі йдуть ще далі. Алекс Константинополь, директор OutCast Agency, каже, що її п’ятирічний син взагалі не використовує гаджети в будні дні. Двоє інших дітей, яким від 10 до 13 років, можуть користуватися планшетами і ПК в будинку не довше 30 хвилин в день. Еван Вільямс, засновник Blogger і Twitter, каже, що у двох його синів теж є такі обмеження. У їхньому будинку сотні паперових книг, і дитина може читати їх скільки завгодно. А ось з планшетами та смартфонами все важче – вони можуть користуватися ними не довше ніж годину в день. Дослідження показують, що діти до десяти років особливо сприйнятливі до нових технологій і практично стають залежними від них. Так що Стів Джобс був правий: дослідники говорять, що дітям не можна дозволяти користуватися планшетами більш ніж півгодини на день, а смартфонами – довше двох годин на добу. Для 10-14-річних дітей використання ПК допускається, але тільки для виконання шкільних завдань. Загалом, мода на IT-заборони проникає в американські будинку все частіше і частіше. Деякі батьки забороняють дітям користуватися соціальними мережами для підлітків (наприклад, Snapchat). Це дозволяє їм не хвилюватися про те, що їхні діти постять в інтернеті: адже необдумані пости, залишені в дитинстві, можуть нашкодити їх авторам в дорослому житті. Вчені говорять, що вік, в якому можна знімати обмеження на використання технологій, – 14 років. Хоча Андерсон навіть своїх 16-річних дітей огородив від екранів в спальні. Від будь-яких – навіть екранів телевізора. Дік Костоло, виконавчий директор Twitter, дозволяє своїм дітям-підліткам користуватися гаджетами тільки в вітальні і не дозволяє приносити їх в спальню. Чим же зайняти своїх дітей? Автор книги про Стіва Джобса каже, що гаджети, з якими асоціювалося його ім’я, він легко заміняв спілкуванням з дітьми і обговорював з ними книги, історію – та все що завгодно. Але при цьому ні у кого з них під час розмови з батьком не виникало бажання дістати айфон або Айпад. В результаті його діти виросли незалежними від інтернету. Чи готові ви до подібних обмежень? Джерело

А діти — це взагалі як?

А діти — це взагалі як? Одна моя досить доросла подруга, готуючись стати мамою вперше вже в дуже свідомому віці, запитала мене: – Настя, а діти — це взагалі як? Я подумала, пом’ялася і вперше у своєму житті сказала те, що я дійсно про це думаю: – А діти, Іра, це так, як ніби з тебе назавжди серце вийняли й повісили на високе дерево. І ось висить воно там, всім вітрам відкрите. Трохи повіє холодом, стискається воно від страху, прихопить морозом — замерзає від жаху, пригріє сонцем — тане від любові. Нічим воно більше не захищене серце твоє, нічим не укутане… Анастасія Ніколаєва Джерело

Кохання з’явиться, коли ви зрозумієте один цінний урок

Чи замислювалися ви коли-небудь про те, що наші помилки формують нас, допомагають розвиватися? Можливо, нам необхідно спочатку зламатися, щоб стати дійсно цілим. Всі ми в житті стикаємося з розставаннями. Це одна з найскладніших речей у житті. Особливо коли мова заходить про довгі відносини, на які ви будували далекосяжні плани. Нам всім неймовірно складно розлучатися з нашими коханими. Нам складно пережити розставання з людиною, з якою ми планували прожити до кінця наших днів. У вашому житті була людина, заради якої ви робили все, що завгодно. Ви всім ризикували. Ви відкрили її і своє серце, і свою душу. Однак … вона тільки й робила те, що заподіювала вам біль. Крок за кроком вона вбивала кохання. Поза сумнівами, ви не могли і припустити, що таке з вами станеться. Рано чи пізно відбувається те, чого ви так боялися. Настає той момент, коли ви вже не можете продовжувати все в тому ж дусі. Ви наважуєтеся покласти край цим відносинам. Природно, в голові виникає безліч питань. Ви хочете зрозуміти, коли все пішло не так. Ви намагаєтеся визначити ті помилки, які зробили і ви, і ваша друга половинка. Припиніть терзати себе. Ми всі робимо помилки. У коханні немає місця логіці. Не буває правильних або неправильних рішень. Обидва партнери несуть відповідальність за свій внесок у відносини. Буває так, що люди ідеально підходять один одному. Буває так, що люди несумісні. Випадкових зустрічей не буває. Ми зустрічаємо людей, завдяки яким нам необхідно зрозуміти щось дуже важливе. Ми повинні «вивчити» певні уроки. Ви можете цього не усвідомлювати, але це дуже важливі уроки. Засвоївши їх, ви отримаєте життя, про яке завжди мріяли. Цілком можливо і те, що ви зустрінете ту саму людину. Чи чули коли-небудь таку приказку: «Без штормів і ураганів не буває капітанів»? Біль і страждання нам необхідні. Вони допомагають нам стати кращими. Вони загартовують нас. Не здійснюючи помилок, ви б не стали тим, ким сьогодні є. Вам були потрібні такі відносини. Вам було необхідно пережити це хворобливе розставання. Вам потрібно було пройти через все це. Цей досвід дозволив вам стати сильнішими і мудрішими. Вам потрібно було пройти через ці нездорові відносини. Вам потрібно було випробувати цей біль. Вам потрібно було відчути, як це по шматочку збирати себе докупи кожен день. Все це допомогло вам усвідомити дещо. Тепер ви знаєте, що справжнє кохання – це щось інше. Воно пробуджує зовсім інші почуття і емоції. Тепер ви стали мудрішими. Тепер ви знаєте, як відрізнити справжнє кохання від простого тяжіння і захоплення. Тепер ви знову відкриті для любові. Ви знаєте, що вам потрібно. Ви ні за що не погодитеся на щось менше. Якщо ви вже пройшли через все це, то вам залишилося чекати зовсім небагато. Зовсім скоро ви отримаєте те, чого заслуговуєте. Джерело

Є такі люди, я їх називаю : «хочеться жити»…

Є такі люди, я їх називаю : «хочеться жити». Ось, подзвониш такій людині, поговориш або зустрінеш випадково на вулиці і розумієш, і справді – …х о ч е т ь с я ж и т и … Погане відчуття, як рукою зняте. У душі з’являється від таких людей промінчик тепла. Вони й ніби нічого особливого не зробили для вас, але їхня присутність принесла вам душевну радість. Побільше нам таких людей, від яких “…х о ч е т ь с я ж и т и…” © Lilia Klym

Одна з наймиліших історій, яка піднімає настрій. Обов’язково прочитайте!

– Тату! Таааат… ми з Вовою одружуємося. – Таак, Вова значить. І де ви жити будете? – У нас. – Нормально. Свого житла у нього, значить, немає. – Так, у нас багато місця. – Ну так, аж три кімнати, і одну з них ти пропонуєш Вові віддати. А машина у нього є? – Машина? Машини немає. – Ось як! І машини немає. Ні квартири, ні машини. І навіщо він тобі такий потрібен – без квартири і без машини? Возити тебе на чому буде? Ти ж любиш на машині кататися. Може, передумаєш заміж за цього Вову виходити? – Не передумаю, Вова хороший. – У тебе всі хороші. Що ж в ньому хорошого? – Він мене на гойдалці гойдає. – Чуєш, Юля, у Аріни наречений Вова, і він гойдає нашу дочку на гойдалці. Жити збираються у нас. Про батьків запитати ще не встиг, скоріше за все Аріна сама ще не знає, хто там тато і мама. Юля вийшла з кухні, розв’язуючи фартух. – Як? Тепер вже Вова? Минулого тижня був Максим. Щось ти швидко женихів міняєш. – Ми посварилися з Максимом, він мені не дав на гойдалці погойдатися. – Зрозуміло, значить, ви через гойдалку посварилися, – тато Міша виглядав цілком серйозним, коли спілкувався з донькою, все-таки перейшла в старшу групу дитячого саду. Мама Юля з розумінням подивилася на Аріну: – Правильно, донечко, навіщо тобі такий наречений. Вже краще Вова … Аріна відчула підтримку, заплескала в долоні: – Ура! Вова у нас буде жити! – Для початку давай запитаємо у Вовиних батьків, – запропонував тато Міша. Аріна задумалася. – Ну що, наречена, часу багато, пішли спати, завтра в садок, – покликала мама. – У-ууу, не хочу. – А треба, а то будеш завтра сонна і Вові не сподобається. Аріна слухняно йде в дитячу кімнату. Міша і Юля переглянулися. – Як добре, – посміхається Юля, – поки маленька, такі турботи дріб’язкові у Аріни: подумаєш, щотижня новий наречений. І ніяких проблем. Хороший час! Міша сміється: – Треба завтра познайомитися з Вовою, все-таки дочку на гойдалках качає. Вони заглянули в дитячу кімнату: Аріна вже була в ліжку і чекала, коли тато і мама поцілують її на ніч. Золотий час, який в цьому віці навіть не відчуваєш. Автор: Тетяна Вікторова

“Коли за тебе моляться…” Повчальна історія для кожного!

«Мені зустрічалися такі сім’ї, в яких якась бабуся, лежить собі – як кульбаба. Онуки, правнуки її люблять. Їсть вона як пташка. Поклює щось трішки і з якоюсь книжкою лежить, читає. Псалми якісь там. Про себе щось муркоче. А навколо всі «бігають». Діти – на навчання. Правнуки – в садок. У тих – бізнес. Ті – на відпочинок. У всіх все добре. Всі бабусю люблять. Бабуся лежить, нікому нічого не робить в принципі – ні хорошого, ні поганого. Просто лежить з книжкою.   Потім бабуся помирає. Її відспівують. Віддають її землі. Здійснюють по ній «дев’ять днів», потім «сорок днів». І до сорокового дня приходять внуки, діти і говорять. «Щось у нас в житті все перекосилося. Щось бізнес наш не йде. Щось ми всі перехворіли. Щось ми всі пересварилися. І таке враження, що бабуся тримала нас на плечах – всіх».   Ця «пташка в ліжку», вона – з цією книжкою в руках тримала всіх на плечах. А вони ж, думають, що «Ми всі такі розумні». «Я ж бізнес свій створив тому, що я – такий розумний». «А я такий великий дизайнер, художник – тому що у мене великий талант. За мною Європа плаче. Мене скоро з руками відірвуть».   Вони всі думають, що вони такі всі генії. А ця геніальність вона має різне коріння. Просто якась людина, яка здається тобі безкорисною, за тебе молиться. І все.”. Андрій Ткачів Джерело

Мудра притча: ображатися на образи – приміряти чуже лахміття

Чужий негатив залишається чужим, поки ми самі не вирішуємо його прийняти … Один чоловік став публічно ображати Омара Хайяма: —  Ти безбожник! Ти п’яниця! Майже злодій! У відповідь на це Хайям лише посміхнувся. Інший чоловік, який спостерігав за цією сценою виряджений за останньою модою красунчик в шовкових шароварах запитав Хайяма: — Як же ти можеш терпіти подібні образи? Невже тобі не образливо? Хайям знову посміхнувся. І сказав: — Ходімо зі мною. Цей чоловік пройшов за ним у запилене комору. Хайям запалив лампу і став ритися в скрині, в якоійзнайшов абсолютно нікчемний дірявий халат. Кинув його чоловіку і сказав: — Примір, це тобі до пасуватиме. Чоловік зловив халат, оглянув його і обурився: — Навіщо мені ці брудні обноски? Я, начебто, пристойно одягнений, а ось ти, напевно, з глузду з’їхав! – і кинув халат назад. — Ось бачиш, – сказав Хайям, – ти не захотів приміряти лахміття. Точно так само і я не став приміряти ті брудні слова, які мені жбурнули. Потрібно полюбити все навколо, не звертати уваги на негатив. Бути щасливим – означає бути розумним. «Прийшла негативна установка – поставтеся до неї спокійно, потисніть плечима і перемкніть увагу на щось більш цікаве». Луїза Хей Джерело

«Мені зараз дуже важко. Будь ласка, будьте дбайливішими»…

А й дісно, скільком із нас не завадила б сьогодні табличка з написом «Мені зараз дуже важко. Будь ласка, будьте дбайливішими»… Такі прості речі, про які ми забуваємо і про які так влучно нагадав у своїй книзі «Надія та інші надздібності» Джон Павловіце: «Того дня, коли помер мій батько, я купував банани в овочевому магазині. Пам’ятаю, що подумав: «Це ж ненормально! Твій батько щойно помер – якого біса ти купуєш банани?» Але мені потрібні були банани. Завтра вранці я прокинуся, а бананів на сніданок немає. Ось я й пішов за ними. В наступні дні також потрібно було робити багато різного: шукав в навігаторі паркування, чекав у черзі, сидів на лавці в парку – намагаючись проковтнути сльози, намагаючись триматися прямо. Насправді я був на межі таких ридань, від яких навколишні розбіглися б з переляку. Ніхто й не здогадувався, що відбувається у мене всередині, не заглянувши в мої почервонілі очі, не чуючи, як тремтить мій голос. Ніхто й гадки не мав про біль у моїй душі. У такий момент мені б не завадила табличка з написом «Мені зараз дуже важко. Будь ласка, будьте дбайливішими». Вона підказала би людям навколо мене дотримуватися дистанції або говорити м’якше або рухатися обережніше. І таке делікатне ставлення могло зробити неможливе майже терпимим. Всі, хто нас оточує – люди, з якими ви стоїте в черзі в гастрономі, штовхаєтеся в транспорті, сидите на роботі, перетинаєтеся в соціальних мережах, дивитеся в очі через кухонний стіл – всі вони в певний момент теж відчувають певну втрату. Через когось хвилюються, за кимось сумують, про щось турбуються. Можливо, руйнується їхній шлюб, або вони не можуть вчасно заплатити іпотеку, або чекають на результати аналізів своєї дитини, а може божеволіють у річницю смерті близької людини і намагаються стримати сльози, тому що біль від втрати так само гостра. Майже кожна людина, з якою ви сьогодні зіштовхнетеся, намагається знайти мир у душі, заспокоїтися, побороти тривогу. Намагається прожити цю добу з усіма буденними клопотами, не зламавшись перед прилавком з бананами або в черзі на паркування. Сотні тисяч людей поруч несуть свою важку ношу, хоч ми її не помічаємо. Люди, чиї рідні невиліковно хворі. Пари в процесі розлучення. Жінка, що довідалася про зраду. Мати-одиначка, що сама виховує своїх дітей. Діти, яких принижують однолітки. Сім’ї, які не знають, як звести кінці з кінцями… Ніхто з них не скаже: «Мені нелегко. Будь ласка, будьте делікатніші, терпиміші, побережіть мене». І поки немає таких розпізнавальних табличок, нам усім варто бути уважнішими до тих, хто поруч: на роботі, на заправці, в черзі за бананами. Хтось із них саме зараз висить на «емоційній волосині». І не дати їй обірватися може проста людська делікатність». Будьмо делікатнішими один до одного… Джерело

“У нас все чудово”: геніальний текст, який змусить задуматися кожного!

Коли мої доньки обурюються і не хочуть мити посуд, я розповідаю їм про часи, коли посуд мився в холодній жирній воді в тазику, ганчіркою з чиїхось трусів або майки з додаванням соди. І кажу – у вас все чудово. Коли мій 4-х річний син не хоче сам одягати кросівки на наліпках, фиркаючи мені – як це складно йому зробити, я розповідаю йому про дубові черевики на шнурках, та про те, що зав’язувати шнурки “бантіком” ми вже в 3 роки вміли. Коли мої діти обурюються, що в холодильнику залишився тільки полуничний йогурт, а вони хочуть персик-маракуйя, я їм розповідаю про магазини, де крім кефіру із зеленою кришкою і молока в трикутному пакеті не було нічого – а у них все чудово. Коли мої малі б’ються за 101-й кубик Lego, стверджуючи, що 3 повних коробки занадто мало для їх польоту фантазії на трьох, я їм розповідаю про дерев’яні кубики і про залізний конструктор з болтами і шурупами (який ще знайти треба було). Поки я розповідаю їм тільки про це, але з часом, коли підростуть, я розповім про табори та 37-й, про Голодомор і геноцид, про черги, продуктові картки і інші “радощі” розвиненого соціалізму … я розповім і підкажу, де почитати. Я не скаржуся, я щиро рада, що у моїх дітей все чудово. Чому я їм кажу про це? Я хочу, щоб ніхто і ніколи, ні один мудак в цьому світі не зміг навішати їм локшини, що СРСР це рай на землі і казка. Я хочу щоб вони чітко знали – ніяка ковбаса по 2 рубля не варта, повернення в минуле. Немає шляху назад, завжди є тільки шлях вперед, навіть зупинка в дорозі дорівнює регресу. Я своїм дітям і онукам такого не бажаю, тому й кажу – у вас все чудово. Ірина Мєтт

Такі люди йдуть по-справжньому…

Йде по-справжньому не той, хто лякає: “я піду!” і гримає дверима так, що штукатурка обсипається. Хто кричить, скандалить по дрібницях і йде. Походить навколо будинку – і повернеться. Або вип’є з друзями, виведе їх скаргами, а потім повернеться. Або у мами поживе пару днів – і почне дзвонити, щоб повернутися. Такі люди повертаються. У них черговий чемоданчик завжди напоготові. Вони прийдуть. Йдуть назавжди терплячі і спокійні. Які втішали, підтримували, згладжували гострі кути, прощали; а може, не помічали делікатно? Які завжди були поруч, як крісло або диван. Такі звичні і зручні. Ось такі йдуть назавжди. І марно вмовляти, наздоганяти, хапати за рукав… Вони вже пішли, навіть якщо ще можна схопити. Ось такі не повертаються. Тому що їх довели. Вичерпали ліміт терпіння – величезний ліміт. Розбазарили кредит любові і довіри. І коли така людина йде, в кімнаті порожнеча, яку нічим не заповнити. І в житті порожнеча. І не треба випробовувати терпіння терплячої людини, вірної і відданої. Якщо вона піде – вона не повернеться ніколи. Навіть якщо її благати і кликати назад. Вона відповість: «Можливо, колись!», а насправді це означає: «Не в цьому житті!»… Анна Кир’янова

Любов – це і є життя. Віддавати, берегти, захищати, дбати – це і означає – жити

Любов — це і є життя. Віддавати, берегти, захищати, дбати — це й означає — жити. Хоча зараз усі заговорили про те, що важливо також отримувати. Дав — отримав. Дав — отримав. «Одного разу я, іншого — ти», — як написав Ільф у «Записниках»,— «рівноправність ідіотів». У любові ніхто нічого не рахує й не порівнює, не вимагає подарунків у відповідь, не обмірковує й не аналізує: «А чи комфортно мені?». Швидше за все, не дуже. Наприклад, до немовляти вночі некомфортно вставати. Або за кішкою прибирати — теж мало приємного. Або переживати важкий період із хворою близькою людиною — взагалі некомфортно. Але нагорода— вона в самій любові. Поки любиш, живеш. Одного разу на Півночі, чоловік із дружиною заблукали в сильний мороз, у крижаній тундрі. І вижили, хоча дві доби йшли, і сльози замерзали на морозі. Йшли, бо інакше діти сиротами залишаться. Цього не можна було допустити. Треба йти. Йшли, бо чоловік дружину змушував йти і штовхав, коли вона починала падати. Хоча й сам плакав крижаними слізьми. А врятували їх родичі, які теж любили цю сім’ю. І з ризиком для життя вирушили на пошуки. Хоча це було дуже некомфортно. І невигідно. Але ось. Усі залишилися живі, і діти — не сироти. Тому що любов — це життя. І на роботі я знаю людей, які вижили після страшних хвороб, болісного лікування, жахливих аварій і операцій. Усі ці звичайні люди вижили, бо когось сильно любили. Не абстрактною любов’ю, високою й романтичною, а такою, звичайною. І не хотіли залишати дітей сиротами, чоловіка — вдівцем, кохану жінку — нещасною. І старалися, як могли. Й ось — живуть. Хоча іноді сваряться й ображаються. І можуть цій же дитині ляпаса дати, заради якого вижили — таке життя. І любов така. Вони однакові. Непрості, невигідні, суперечливі. Але поки любиш когось — живеш. Щосили живеш. І виживаєш. Анна Кир’янова

У стосунках слід шукати не легкості, а поваги…

У стосунках слід шукати не легкості, а поваги. Я пам’ятаю чоловіка, з яким мені було на диво легко, але всі його рішення не мали нічого спільного з повагою до мене. Він ніколи не сперечався, постійно годував мене смаколиками, водив у різні заклади, водив у театр, дарував квіти та іграшки — і просто нахабно ігнорував кожне серйозне питання. Все вирішував сам. Нам було так легко, просто, чудово, як горобцям на літньому сонечку, але, на жаль, ми були людьми, і без певних спільних рішень в нашому житті не обійтися. Ми розійшлися, бо він не визнавав іншого стилю життя, крім легкості. Повагою до мене в цих стосунках навіть не пахло. А з іншим склалися стосунки, які можна було назвати складними — ми боролися за першість, часом стикалися характерами, лаялися, але я знала, що не залишуся без допомоги, без підтримки, без його складної любові і я з перших днів знала, яке місце він відвів мені в своєму житті, воно було першим. Заради цього варто було іноді потерпіти, поступитися і постаратися знайти компроміс. Карина Дороніна

Уявіть, наскільки легшим стало б життя мам, якби кожній з нас говорили:

Уявіть, наскільки легшим стало б життя мам, якби кожній з нас говорили: Це нормально, тримати дитину на руках так багато, як ти хочеш. Це нормально, що діти засинають на тобі. Це нормально, годувати їх перед сном. Це нормально, коли діти сплять в одній кімнаті з тобою. Це нормально, коли час від часу у тебе опускаються руки. Це нормально, цілувати їх кожну хвилину кожного дня. Це нормально, що вони бувають приставучими і надокучливими. Це нормально, що вони так сильно потребують тебе. Це нормально, що ти потребуєш їх. Все нормально. Все в порядку. Просто уявіть… Джерело

Повчальна казка для невпевнених в собі дітей. Прочитайте її і своїм дітям!

В одному лісі жило маленьке зайченя. Найбільше на світі йому хотілося бути сильним, сміливим і зробити що-небудь добре, корисне для оточуючих. Але насправді у нього ніколи нічого не виходило. Воно боялося і не вірило в себе. Тому всі в лісі прозвали його «Зайченя-боягуз». Від цього йому ставало сумно, прикро, і воно часто плакало, коли залишалося одне. Був у нього один-єдиний друг – Борсучок. І ось, одного разу вони удвох вирушили гратися до річки. Найбільше їм подобалося наздоганяти один одного, бігаючи через невеликий дерев’яний місток. Першим наздоганяло зайченя. Коли Борсучок пробігав по мосту, одна дошка раптом зламалася і він впав в річку. Борсучок не вмів плавати і став борсатися у воді, просячи про допомогу. А Зайченя, хоча і вміло трохи плавати, але дуже злякалося. Він бігав по берегу кликав на допомогу, сподіваючись, що хтось почує і врятує Борсучка. Але нікого поблизу не було. І тоді Зайченя зрозуміло, що тільки воно може врятувати свого друга. Воно сказало собі: «Я нічого не боюся, я вмію плавати і врятую Борсучка!» Не думаючи про небезпеку, воно кинулося в воду і попливло, а потім витягнуло свого друга на берег. Борсучок був врятований! Коли вони повернулися додому і розповіли про випадок на річці, ніхто спочатку не міг повірити, що Зайченя врятувало свого друга. Коли ж звірі переконалися в цьому, то стали хвалити зайченя, говорити, яке воно сміливе і добре, а потім влаштували велике веселе свято на його честь. Цей день для зайченяти став найщасливішим. Всі пишалися ним і він сам пишався собою, тому що повірив у свої сили, в те, що здатний робити добре і корисне. Він на все життя запам’ятав одне дуже важливе і корисне правило: «Вір у себе і завжди і в усьому покладайся тільки на свої сили!» І з тих пір більше ніхто і ніколи не дражнив його боягузом! Джерело

Михайло Лабковський: Висока самооцінка б’є все!

Самооцінка б’є все: красу – зовнішню і особливо внутрішню; широку освіченість; незвичайний розум; таланти і здібності; м’язи і гроші. Самооцінка компенсує все: якщо особливої ​​краси, освіти і талантів не спостерігається, але людина нескінченно закохана в себе і не сумнівається (причому абсолютно справедливо) в своїй унікальності і чарівності – вона точно буде щасливішою і сильнішою за розумних, красивих і навіть багатих. Висока самооцінка б’є все! Наприклад, ви – карколомна блондинка. Ноги, вії – як і годиться. Але якщо при цьому ви, нехай навіть в глибині душі, впевнені, що ніс у вас завеликий, а зад малуватий – ви заздалегідь програли довгоносій, кривоногій, але впевненій в собі шатенці з мікроскопічними грудьми. Тому що і фігура, і шмотки мають сенс тільки в тому випадку, якщо додаються до добрих стосунків з собою. Або ви розумні, але відчуваєте, що друга, а то і третя освіта вам необхідна, щоб де в чому там ще розібратися (і втерти носа роботодавцю, так і першому чоловікові, які колись називали вас тупою), – ви заздалегідь програли будь-якому колишньому трієчнику, який без жодних сумнівів і докорів сумління презентує себе як високого фахівця. Якщо ви печете дітям найсмачніше в світі печиво, возите дітей на моря, читаєте їм вголос, по вівторках розмовляєте з ними англійською, по середах на китайському, а по суботах на французькому, але при цьому чомусь вважаєте себе поганою матір’ю (наприклад, вам свекруха про це повідомила) і живете з постійним відчуттям провини за непопрасовані труси, ви дуже програєте сильно (зате в своє задоволення) п’є мамашка, яка перший раз за півроку викроїла час, щоб відвести дочку в зоопарк і купила їй морозиво у вафельному стаканчику. І діти, до речі, це відчувають – що мама пригнічена, весь час ніби в чомусь винна і незадоволена. Любіть себе, в кінці-то кінців. Тренуйтеся в цьому, схвалюйте, прощайте, балуйте і ні з ким себе не порівнюйте. Ніколи. © Михайло Лабковський Джерело

Знаєте, щасливих дітей видно одразу!

Знаєте, щасливих дітей видно одразу! Так, вони всі різні, хтось багато говорить, хтось більше мовчить. Хтось йде напролом, а хтось соромиться. Але що їх об’єднує – це легкість, безтурботність і відсутність страху. Страху, що про тебе подумають. Вони легко говорять з дорослими і можуть висловити свою незгоду. І ще – вони точно знають, чого вони хочуть, і впевнені в своїх бажаннях. Я мрію це зберегти. Зберегти. Нещодавно дивилися з чоловіком фільм про викрадення дітей. Страшний фільм. Що я помітила, і потім стала вивчати це питання. Ніхто не застрахований. Але найбільше до цього схильні діти, яким в дитинстві не дозволяли перечити дорослим. Які перед дорослою людиною відразу губляться і вважають, що думка дорослого найголовніше. Пам’ятаю, мені бабуся в дитинстві говорила – як ти смієш мені перечити? Мовляв, думка дорослого – це єдина вірна думка. А ще загнати в кут фразою – а що про тебе подумають люди? Ми з моїми дітьми часто сперечаємося. І я дозволяю їм сперечатися зі мною. І доводити свою точку зору. І я пишаюся ними. Як вони відстоюють свою позицію, свої бажання. Ми разом намагаємося розібратися, чому зараз доведеться робити те, що вони не хочуть. Або можна і не робити. І так, не всі дорослі мають рацію, і так, не всіх дорослих треба слухати. І так, доросла людина – не те ж саме, що хороша людина. Це просто звичайна людина, яка досягла якогось певного віку. А якщо ви згадаєте про повагу, то шанобливо треба ставитися до всіх, незалежно від віку. Автор: Анастасія Пікіна

Істинне везіння – коли все йде нормально. Це означає – удача на нашому боці…

Одним щастить, а іншим – ні. Бувають виключно везучі люди. Вони виграють мільйони доларів в лотерею, зривають джек-пот, знаходять скарби. І залишаються в живих в катастрофах; одна жінка вціліла при падінні літака. Всі загинули, чоловік її теж загинув. Вона все зламала собі, але дивом вижила. Пощастило! Або один спортсмен зламав хребет, але йому пощастило – він зміг зцілитися і знову спортом займатися. Багато також історій про людей, які захворіли тяжкою хворобою, але їм пощастило – вони одужали, знайшли спосіб зцілитися. Хтось упав у занедбану шахту і там місяць просидів – але везіння допомогло йому врятуватися. А хтось потрапив у полон до ворогів, але знову ж таки – пощастило і вдалося вижити, а потім втекти. Бувають виключно везучі люди. Так ось що я скажу. Ну його, таке везіння. Ми всі набагато більш везучі люди; принаймні, поки що. Нехай так і буде. Руки-ноги на місці, літаки наші не падають, в яму не провалюємось і в полон не потрапляємо. Це куди більш круте везіння, ніж у цих «щасливчиків». Везіння – це коли нічого страшного не відбувається. Ось це – справжнє везіння. А джек-пот, подвійний флеш-рояль і скарб – знаєте, як-небудь обійдемося. Нехай наше везіння залишається з нами. Нам його цілком достатньо. Нехай краще нічого поганого не трапляється. Ось справжнє везіння. І нехай літаки мирно приземляються, кораблі пришвартовуються, а ями ми постараємося обійти. І хвороби нехай обминуть нас стороною. Істинне везіння – коли все йде нормально. Це означає – удача на нашому боці. І треба бути вдячними за те, що нам так щастить… Анна Кір’янова Джерело

“А я люблю початок осені”… Затишний текст від якого стає так тепло-тепло на душі…

А я люблю початок осені. Це вже не літо, але ще й не глибока осінь. Це якась п’ята пора року. Час тепла, краси і особливого затишку.   Час, коли природа релаксує після літа, щедро обдарувавши нас своїми дарами, але вона ще зовсім не хоче готуватися до зими. Час літаючої павутини, хороводу з листя під ногами. Це час, коли сонечко все ще продовжує гріти. Це час стиглих фруктів і горобинового намиста.   Це час гарячого какао і яблучних пирогів, різнокольорових парасольок і красивих гумових чобітків. Це час, коли зірки на небі світять ще яскравіше і можна чітко розгледіти сузір’я Великої і Малої Ведмедиці. І ось падає зірка, скоріше загадуй своє головне бажання: “Нехай ця осінь буде най-най щасливішою …” Марина Лосякова

Вчора мене запитали: що я сказав би людині, яка переживає душевну порожнечу? Я відповів:

Вчора мене запитали: що я сказав би людині, яка переживає душевну порожнечу? Я відповів: продовжувати сповна її проживати. Поки не відчуєш сили встати і зробити маленький крок. Не змушуй себе бути щасливим, будучи нещасним, не приміряй на себе нескінченні поради на кшталт « Зберися і примусь себе щось зробити», «Поки ти плачеш, щастя йде», «Час не мріяти, а діяти» і так далі. Ще небезпечніше порівнювати себе з тими, хто нібито міцніший, сильніший, успішніший. У кожного своя швидкість життя. Але навіть на дні пам’ятай, що нагорі світить сонце, і вір, що обов’язково настане ранок, коли прокинешся і зрозумієш: стало легше. Ельчин Сафарлі Ілюстрація: Lisa Aisato

Коротенька, але дуже мудра історія про розуміння себе. Прочитайте, вона того варта!

«Якось учень спитав у свого Вчителя: – Вчителю, скажи, що мені треба робити щоб зрозуміти хто я та стати на шлях просвітлення ? – Для початку забери в людей право вирішувати, хто ти. – Як це, Вчителю? – Хтось тобі скаже, що ти поганий, ти повіриш йому і засмутишся. Інший тобі скаже, що ти хороший – і ти радітимеш. Тебе хвалять чи сварять, вірять тобі чи зраджують. Допоки в них є право вирішувати, хто ти чи який ти, тобі не знайти себе. Забери в них це право! І в мене також…» Джерело

Філософська казка про гівно! Прочитаєте 1 раз, а запам’ятаєте назавжди :)

У лісі жило гівно. Одного разу в цей ліс пішов мудрець. Гівно вискочило з лісу перед мудрецем і прокричало грізним голосом: “Я тебе з’їм”. Мудрець злякався і втік. Мораль: Гівна боятися – в ліс не ходити. Потім в ліс пішов другий мудрець. Перед ним вискочило гівно і прокричало: “Я тебе з’їм”. Мудрець не злякався і штовхнув гівно ногою. Гівно завоняло. Мораль: Ти можеш боротися з гівном, але гівно буде смердіти. Третій мудрець пішов в ліс. З лісу вискочило гівно, знову прокричало: “Я тебе з’їм”, а мудрець відповів “Я сам тебе з’їм” і з’їв гівно. На смак гівно виявилося гівном. Мораль: Ти можеш перемогти гівно, але смак перемоги тобі не сподобається. Тоді четвертий мудрець пішов в ліс. Гівно вискочило з лісу, пригрозило з’їсти мудреця, але мудрець не злякався і пройшов мимо. Гівно покричало, покричало, заплакало, пішло і втопилося. Тому що метою гівна було лякати мудреців. Мораль: Якщо зустрів гівно, пройди повз. Андрій Громов Джерело

“Хлопчики – плачуть”: мудрий лист мами до підростаючого сина. Прочитайте його разом зі своїми дітьми!

Ні, сину, тебе не заберуть цигани. І он тій незнайомій бабусі я тебе не віддам. Ні, Бабая не існує, сину. Це тітка просто невдало пожартувала. Вночі ніхто тебе за бочок не вкусить, не переживай, це просто така колискова. Дитяча пісенька. Так, дивна, я згодна. Хлопчики – плачуть, бо вони ж не роботи. Якщо боляче, або гірко – плачуть навіть хлопчики, і нічого в цьому поганого немає. Я бачила, як плакав мій тато, коли загинув наш пес. Мені було близько дев’яти років, але я добре це пам’ятаю. Ні, тітка не буде сміятися, що ти боїшся стрибнути з гірки. Вона вже пішла, не звертай на неї уваги. Відчувати емоції – нормально. Відчувати страх – нормально. Не соромся своїх почуттів. Якщо ти хочеш посидіти у мене на руках – сиди. Мені важко, але я потримаю. Значить, тобі зараз це потрібно. А дядькові, який дражнить тебе «тижчоловік», треба б вставити кляп. Ти не ображайся, його самого так в дитинстві дражнили і він це так і не переріс. Це неправда, Андрію, що тільки слухняні хлопчики отримують цукерки. Бунтівникам життя також підносить солодке… Тим, хто бере не питаючи: бореться, домагається і не чекає слухняно, коли принесуть. Якщо не хочеш, то можеш не давати свої іграшки незнайомим дітям. Ділитися повинні тільки твої клітини, ти – ні. Давати здачі – можна. Твій тато був хорошим хлопчиком, якого вчили не битися. Чи допомогло йому це в жахливій вуличній бійці? Ні. Йому було 15, його побили до напівсмерті. Але він був хорошим хлопчиком і не дав здачі. А дядько прокурор був поганим хлопчиком і постарався, щоб тим, хто бив дали термін. Якщо ти почуєш: якщо ти такий неслухняний, то я не буду тебе любити – не переймайся. Той, хто це каже – несе нісенітницю і просто не вміє правильно сформулювати, що ти і твої вчинки не одне і те ж. Пам’ятай: я люблю тебе однаково сильно і коли ти поводиш себе погано, і коли ти зразковий малюк з ангельським характером. Мене може засмучувати твоя поведінка, але ти і не зобов’язаний відповідати моїм очікуванням. Я тебе люблю більше за всіх на світі. Пам’ятай це. Відчувай це. І так, Андрію, не всі дорослі – розумні. Кажуть, мудрість приходить з віком, але деколи вік приходить один. Автор: Поліна Булгакова