Я 3 роки живу в Німеччині, і місцеві фрау навчили мене по-іншому дивитися на багато речей…

Якщо трапилося щось погане, треба ось про що подумати… Змусити себе про це думати! Неприємності пройдуть. А наслідки – залишаться. Ось і треба сісти, розслабитися і подумати – чи варто себе вбивати переживаннями. На роботі образили, несправедливо поступили або навіть звільнили – ми знайдемо іншу роботу. Якщо будемо здорові, звичайно. А якщо наживемо хвороби, інсульт, скажімо, як один мій знайомий – нам вже інша робота буде не потрібна. Ми втратимо працездатність. Станемо тягарем для інших, безпорадним інвалідом. Сварка з коханою людиною або з дорослою дитиною пройде. Ми потім помиримося. Або знайдемо іншу кохану людину, так теж буває. Одна любов може змінитися іншою. Але нікуди не подінуться зморшки на обличчі від сліз і переживань. І нажиті в переживаннях хвороби згризуть організм. І вже нічого не вирішить примирення, а на нові відносини у нас просто не буде ресурсу. Гроші втратили або машину розбили – це дуже недобре і неприємно. Але потім можна заробити гроші, якщо здоров’я залишилося. І нову машину купити. А від переживань можна впасти в депресію або захворіти важкою хворобою. І вже нічого не заробиш і не купиш.Вороги лізуть і зводять наклеп – з часом вони будуть покарані! Так уже було, багато добре це знають в душі. Але все одно переживають і хвилюються. І вже немає наклепника, але і здоров’я теж немає. І радості життя немає. І бажання щось робити немає … Не треба так переживати. Вік не той і ресурс не той, що був у сяючій юності. Наслідки переживань дуже важкі і непоправні. Треба отримати підтримку, розраду, – це дуже допомагає. Виробити план дій – і це рятує. А переживати – це дуже, дуже дорого. Це нам не по кишені. Ми не можемо собі це дозволити. Вбиває не ситуація, а переживання цієї ситуації, пережовування, болісні думки і сльози. Нехай злі плачуть – вони тільки від злості і плачуть. А добрим людям треба себе поберегти. І завжди думати про майбутнє і про своє здоров’я. Ганна Кір’янова Джерело

Моя душа квапиться. Я підрахував свої роки і виявив, що в мене залишилося менше часу на життя, ніж прожито. Я відчуваю себе такою дитиною, яка виграла коробку з цукерками: перші з’їдає із задоволенням, але коли вона розуміє, що залишилося лише кілька, то дійсно починає їсти їх із задоволенням і смакуючи. Я не маю часу для нескінченних конференцій, присвячених статутам, законам, процедурам і внутрішнім правилам, знаючи, що нічого не буде досягнуто. У мене немає часу виносити абсурдних людей, які поводяться не відповідно до їхнього віку. Я не маю часу на боротьбу з посередністю. Я не хочу бути на зборах, де накачуються его. Я не можу терпіти маніпуляторів та опортуністів. Мене турбують заздрі люди, які намагаються дискредитувати більш здібних, щоб захопити собі їхні позиції, таланти та досягнення. Мені залишилося замало часу, щоб обговорювати заголовки. Я не хочу цього, бо моя душа квапиться. Занадто мало лишилося цукерок в упаковці. Я хочу жити з людьми, які дуже людяні. Люди, які можуть сміятися з своїх помилок, які досягли своїх успіхів. Люди, які розуміють своє покликання та не ховаються від своїх обов’язків. Ті, хто захищають людську гідність і хочуть лише бути на боці істини, справедливості та праведності. Це те, що робить життя гідним життя. Я хочу оточити себе людьми, які знають, як торкатися серця інших. Люди, які через важкі удари життя навчилися рости та зберегли ніжні дотики душі. Так, я поспішаю, я поспішаю жити з інтенсивністю, яку може дати тільки зрілість. Я намагаюся не витрачати даремно жодної з цукерок, які мені залишили. Я впевнений, що вони будуть смачнішими, ніж ті, які я вже з’їв. Моя мета – досягти кінця, у згоді з самим собою, з моїми близькими та совістю. Ви думали, що у вас два життя, і раптом ви розумієте, що у вас було і є тільки одне. Поема Маріо де Андраде (Сан-Паоло 1893-1945) Поет, письменник, есеїст та музикознавець. Один із засновників бразильського модернізму. Джерело

Немає на світі людини, яка розуміла б нас краще, ніж мама. У її словах, навіть коли вона лається, ховається справжнісінька життєва мудрість. Такі уроки важко забути, особливо якщо у неї й у вас гарне почуття гумору: 1. Мама вчила мене поважати чужу працю: «Якщо ви зібралися повбивати один одного, то йдіть на вулицю, бо я тільки що підлогу вимила». 2. Мама вчила мене вірити в Бога: “Молися, щоб цю гидоту було легко відіпрати!» 3. Мама вчила мене мислити логічно: «Я це сказала, а значить це правильно!» 4. Мама вчила мене думати про наслідки: «Якщо вивалишся зараз з вікна, то я не візьму тебе з собою в магазин! » 5. Мама пояснила мені причинно-наслідкові зв’язки:«Якщо зараз ти не перестанеш ревіти, то я тебе відшльопаю ». 6. Мама навчила мене долати неможливе: «Закрий рот і їж свій суп!» 7. Мама навчила мене витривалості: «Не вийдеш з-за столу, поки все не доїси!» 8. Мама навчила мене сміливо дивитися в майбутнє: «Ну, постривай, вдома я з тобою поговорю! » 9. Мама навчила мене основам самолікування:« Якщо не перестанеш косити очима, то на все життя такою і залишишся ». 10. Мама навчила мене бути гнучкою: «Глянь, яка в тебе ззаду шия брудна!» 11. Мама навчила мене екстрасенсорики: «Одягни светр, я ж знаю, що тобі холодно!» 12. Мама розповіла, як стати дорослою: «Якщо не будеш їсти овочі, то ніколи не виростеш ». 13. Мама дала мені перші знання основ генетики: «Це все в тебе від батька!» 14. Мама пояснила мені, як себе правильно вести: «Не будь своїм татусем!» 15. Моя мама вчила мене вірити в неможливе: «Я бачу тебе наскрізь». 16. Мама вчила мене бачити у всьому хороше: «Знову влаштувала в кімнаті свинарник». 17. Мама пояснила мені, звідки береться мудрість: «А ти проживи моє життя, а потім будеш розказувати!» 18. Мама вчила мене «жартувати»: «Коли відріжеш собі ноги газонокосаркою, то не смій плакати переді мною!» 19. Мама вчила мене жити реальністю: «Я вже мільйон разів тобі говорила: перестань все перебільшувати!» 20. Мама вчила мене не заздрити: «У світі живуть мільйони бідних дітей, у яких немає таких пречудових батьків, як у тебе!» Які ще правила ви додали б до цього списку? Джерело

З часом я зрозуміла багато речей… Я зрозуміла, що довіру завойовують роками, а втратити її можна лише за декілька секунд. Я зрозуміла, що навіть одне слово, написане або сказане, здатне завдати невимовного болю. Я зрозуміла, що зобов’язана контролювати свої емоції, інакше вони будуть контролювати мене. Я зрозуміла, що якщо людина втрачає повагу, вона втрачає все. Я зрозуміла, що все, що лишилось в минулому, повернути неможливо. Я зрозуміла, що люди рідко цінують хороше ставлення, твою любов до них і щирість. Я зрозуміла, що навіть ті, в кому ти впевнений на всі сто, можуть тебе зрадити, судити за спиною, погано про тебе говорити, і що можу перелічити на пальцях однієї руки тих, кому можу довіряти. Я зрозуміла, що лише Бог знає, які у мене наміри і що я відчуваю. І тільки пройшовши через багато подій і ситуацій, і зрозумівши ці речі, я навчилася бути щасливою… Автор невідомий

Я живу зі слабким чоловіком. Ні, зовні він сильний і може підняти штангу, але, коли я кажу йому, що у мене проблема, він відповідає, що зараз у всіх проблеми. Якщо я кажу, що Вітці Коля допомагає, тоді він кричить, вимагає не порівнювати і голосно пропонує йти жити до Колі. Але я не хочу до Колі, тому замовкаю, тут же згадую поради психологів, що порівнювати дійсно не комільфо, тому вчуся вирішувати свої проблеми сама. Коли у нас закінчуються гроші – він розводить руками і запитує, що він ще може зробити якщо і так працює. Я погоджуюся, киваю головою, і сама йду на другу роботу. Дійсно, що він може зробити ще, якщо і так зі шкіри геть лізе за свої сто доларів. Коли я хочу нове пальто, сумку, туфлі він говорить «дорого», і «ми не можемо собі це дозволити, тим більше у тебе все є». Відкриває гардероб і тицяє в стару курточку, якій більше років, ніж нашому синові підлітку. Я кажу йому про це, нагадую, що жінка і мені хочеться красиво, але він кричить, описуючи знову в деталях як лізе зі шкіри геть, щоб нас забезпечити, а я не вдячна! Мені нічого не залишається, як погодитися, кивнути головою і піти на третю роботу, тому що ну дуже хочеться красивою і модною. Як Вітка у Колі, але порівнювати не можна, я пам’ятаю, тому мовчки збираю гроші. Потім він раптом не розуміє чому на вечерю пуста картопля і де відбивні з телятини. Я намагаюся пояснити, що давно закінчилися разом з грошима, яких він не давав уже три тижні, але так як він лізе зі шкіри геть, виходить, що це я не вмію витрачати, економити і розставляти пріоритети, спускаючи все на свої нігті, які фарбую в салоні, (а можна і вдома), на помаду, (а можна і без неї), і взагалі я марнотратка, не думаю ні про нього, ні про сина. Я погоджуюся, киваю головою і йду до заначки, яка на пальто, щоб купити м’ясо і приготувати вечерю, відписуючись черговий раз від манікюру. Якщо я скажу, що втомилася, він тут же повторить за мною, що теж втомився. Коли я скажу, що мені сумно, він згадає, що зараз всім не весело, якщо я поскаржуся, що мені не вистачає його уваги, турботи і любові, він скаже, що багато хочу і подивися навколо, так всі живуть. У цей момент мій шаблон порветься, так як я точно зрозуміла, що порівнювати не можна. Коли я не витримую і зриваюся на скандал, він говорить, що я істеричка і в усьому сама винна, бо треба бути розумнішою і не пиляти мозок чоловіка, навіть не замислюючись, що може і він у чомусь не правий. Я погоджуюся, киваю головою і йду до своєї заначки… І Бог з тим пальто, в старому походжу, але тільки без нього, без цього слабкого чоловіка з великими м’язами… Тому що я втомилася бути поруч з ним сильною, розуміючою, тою що уточнює і не порівнює ні з ким. Завжди винною, не економною, істеричною і не вдячною… А він і зараз дивлячись мені в слід, нервово стукає по столу, пропонуючи вилікувати голову і тільки тоді повернутися. Я погоджуюся, мовчки киваю цієї головою і точно знаю, що вилікую, але вже не повернуся… © Василиса Савицька Джерело

«Одного разу настає момент, коли ти починаєш більше дивитися на небо, ніж на те, хто чим зайнятий, як живе. І дивишся з посмішкою на навколишній світ з усім його шаленством. Вже не поспішаєш подобатися, не квапишся давати поради, когось судити або рятувати. Перестаєш відповідати на дзвінки людей, які давно не захоплюють і не цікавлять. Не витрачаєш час на пусте і тимчасове. Не вибачаєшся за це. Ти починаєш вчитися відчувати спокій і не гнатися за тимчасовим, нецікавим, віджилим чи, навпаки, новим. Затишок всередині дорожчий за зовнішній успіх. Усе, що тобі подобається, – це особисте. Особисте – значить належить тільки тій людині, яку ти бачиш в дзеркалі. Ти – найкращий для себе однодумець у тому, як в цьому шаленому світі бути собою і бути щасливою». Тетяна Марач Джерело

Мої діти завжди довіряли мені. У мене їх троє: два хлопчика і донька. Останнього сина я народила в 37 років з великою різницею зі старшими дітьми. Природно, все життя працювала, але на себе мало витрачалася – більше для дітей і в будинок, для затишку. Нікуди не їздила, ніде не була… а хотілося… До заміжжя я завжди у відпустку кудись їхала… І чоловік начебто за всіма мірками був непоганий: не пив, не курив, все в дім… але МУДАК. Коли мені виповнилося 55, діти вже всі стали на свої ноги, і я зрозуміла, що не хочу більше так жити… У чоловіка дороге хобі – полювання: три породистих гончих, багато різної зброї, намети-рації, а я не можу собі кішку в будинку дозволити, чоловік їх не любить… І багато чого він не любить з того, що я люблю. У вересні (це було 6 років тому) я вийшла на пенсію (але продовжую працювати там і тепер) і відразу запропонувала йому розлучитися, з однією умовою – я дарую йому свою 1\2 3-кімнатної квартири, залишаю йому гараж, машину, дачу, все в будинку і всіх його собак зі зброєю в обмін на двокімнатну для мене… Він погодився, так як до того часу стосунки вже майже зникли, дітей вдома не було, а особисто для нього мені вже нічого не хотілося робити… І ось в листопаді я переїхала в свою двушку… З однією валізою… у порожні стіни… Я така була щаслива! Почала поступово робити ремонт: сантехніку поміняла, вікна, двері і так далі… Ми озлученні вже 6 років, і тепер я щороку їжджу на море, ходжу на концерти, їжджу на різні екскурсії в інші міста. Я завела собі двох котів-сфінксів. Я прекрасно лажу зі своїми дітьми. У мене зараз такий спокій в душі, я думаю, що настав найкомфортніший період у моєму житті і я нічого не хочу міняти. Я не хочу більше заміж – я була там 33 роки… Мені у вересні буде 61 рік. Історія ця – справжня, і я сподіваюся померти не завтра… (Надія). Джерело

Одного разу в однієї дуже успішної моделі, що має ідеальне тіло, запитали щодо улюбленої їжі. Вона сліпуче посміхнулася і чесно відповіла: “Морозиво”. У журналістки відвисла щелепа, але вона швидко прийшла в себе і уточнила: – А як часто ви його їсте? Модель добре задумалася: – Останній раз з’їла кульку ванільного років десять тому. У минулому році моя знайома прийшла на тренінг і озвучила, що хоче освоїти професію дизайнера вітрин, але не має вільного часу. Її попросили подумки поставити таймер на свій черговий вечір і чесно розповісти, як вона його проводить. Дівчина посміхнулася, мовляв “так гаразд”, але, коли виконала завдання – прозріла. Виявляється, спершу вечеряла під улюблене кулінарне шоу, потім переписувалася в “Однокласниках” і розглядала фото в Instagram. Розмовляла з подругою, приймала ванну, зависаючи в телефоні і відправляла смс на шоу “Танці з зірками”. З тих пір в її житті немає ні телевізора, ні ванни. Часовий ліміт на соцмережі та телефон, зате дівчина досягла успіху в оформленні вітрин модних бутіків, кондитерських і весільних салонів. Нещодавно прочитала про хлопця, обожнює телефонні соцопитування і бесіди з вуличними торговцями. Побачивши представника канадської оптової компанії, з задоволенням зупинявся і довго балакав, вправляючись у красномовстві. Закинув тренування і більярд по п’ятницях. Згодом усвідомив витік часу, і тепер, коли до нього пристає черговий продавець ножів чи тітка з банку, хвацько відповідає: “Вам сьогодні повезло. У мене є вільна для розмови хвилина, вартістю всього лише 500 гривень”. Починаючи роботу над новою книгою, я перестаю займатися прасуванням і переходжу на здорове харчування. Викреслюю з раціону все смажене, солодке, борошняні страви, залишаючи лише каші, овочі, відварне м’ясо, горіхи і сир. У подібному режимі живу рівно стільки, скільки пишу. Як правило, 200-300 днів, за всяку ціну вивільняючи енергію і час на творчість. Ті години, які звично витрачаються на приготування голубців, ліплення пельменів і випічку бісквітів. Щоб багато досягти – потрібно багато від чого відмовитися. Для довгого і щасливого життя з діагнозом цукровий діабет – від вуглеводів. Заради професійного співу – від насіння, арахісу і чіпсів. Для народження здорової дитини – від алкоголю, атракціонів і солярію. На користь читання – від телевізора. Для класної фізичної форми – від відпочинку на дивані, пончиків і пізніх пробуджень. Щоб почати нове життя потрібно мати сміливість відмовитися від старого, а задовго до зустрічі з хорошим чоловіком слід все-таки розлучитися з поганим… © Ірина Говоруха