Жити своє єдине життя не на чернетку, а відразу начисто…

Жити своє єдине життя не на чернетку, а відразу начисто…

Я якось слухала аудіозапис дзвінка 911, в Америці. Дзвонив чоловік. З падаючого літака.

Він майже кричав, не приховуючи паніки:

– Це ж 911? Розмова ж записується? Правильно?

– Так сер. Так, записується. Що сталося, сер?

– Ми падаємо… Літак… Він падає…

– Який літак, де…

– Це вже … Не встигнемо … Еллі, мою дружину звати Еллі, – кричав чоловік. – Вона вагітна. Передайте їй цей запис. Еллі, ти сильна, ти будь ласка, будь сильною і без мене. Еллі, навіть якщо я не повернуся, я поряд, Еллі. Я завжди буду поряд з тобою та нашою майбутньою маленькою донькою… Я люблю тебе, вас люблю… Еллі…

Запис обривається…

Я розплакалася. Як це… сильно. Чесно. Гаряче боляче.

Я подумала: якби я, не дай Боже, була в падаючому літаку, що б я робила? Про що думала б, що згадувала, про що шкодувала б, кому дзвонила…

Уявити таке – дуже страшно, але корисно: одразу якось усе просто та зрозуміло, що важливо, а що ні.

Що ось цей договір, в який ми ніяк не внесемо вже третій день пункт, що влаштовує обидві сторони, – це нісенітниця. І там, в літаку, я про нього ніколи не згадаю.

А ось дочка, яка просить вже тиждень зібрати їй залізницю, бо її хом’як хоче стати машиністом, це важливо. Найважливіше за всі договори…

Мій рідний брат Діма пропав безвісти. Вранці того дня, коли це сталося, вони з мамою йшли на зупинку, і він сказав мамі: “Хочу розповісти тобі дещо…”

Але тут підійшов автобус, народу повно, мама поспішає на роботу, спізнюється на нараду, і каже: “Ввечері поговоримо, синку, ти дочекайся мене”.

А ввечері його вже не було.

І більше ніколи не було.

Мама часто розповідала про це. Казала: “Якби знати…”

Вона мала на увазі, що якби знати, як все складеться, то вона пропустила б всі у світі автобуси та наради, щоб дізнатися, що ж він тоді хотів сказати…

Востаннє мама бачила сина з вікна того автобуса. І жила з цим болем все життя.

Якби знати, що це твій останній літак… Чи твоя остання зустріч, то що? Що ти сказав би інакше? Зробив би інакше?

А знаєш, може, цей день жити так, ніби ти знаєш, що він останній?

Адже ніхто не підкаже цього, тому можна взяти і обхитрити світобудову: жити кожен день так, ніби він останній, не шкодувати, що витратив його не так як комусь хотілось…

А щоб пріоритети життєві розставити, подумки пристебніться в умовному літаку, що падає, відчуйте вільне падіння, і…

І ось тепер, з цієї точки, простіше вирішити, що найважливіше, побудувати вірний життєвий маршрут, і жити його насичено, ніби в запасі немає цілого життя, хоча воно, звісно, ​​є.

Жити… своє єдине життя як своє єдине життя. Не на чернетку, а відразу начисто.

Щоб не пропустити найважливіше. Ну от скажіть, ну ось треба було вигадати – хом’як-машиніст! Ну, диво ж.

Вранці, як прокинемося, одразу ж зберемо залізницю.

© Ольга Савельєва

Джерело