Любов – це і є життя. Віддавати, берегти, захищати, дбати – це і означає – жити

Любов – це і є життя. Віддавати, берегти, захищати, дбати – це і означає – жити

Любов — це і є життя. Віддавати, берегти, захищати, дбати — це й означає — жити.

Хоча зараз усі заговорили про те, що важливо також отримувати. Дав — отримав. Дав — отримав. «Одного разу я, іншого — ти», — як написав Ільф у «Записниках»,— «рівноправність ідіотів».

У любові ніхто нічого не рахує й не порівнює, не вимагає подарунків у відповідь, не обмірковує й не аналізує: «А чи комфортно мені?».

Швидше за все, не дуже. Наприклад, до немовляти вночі некомфортно вставати. Або за кішкою прибирати — теж мало приємного. Або переживати важкий період із хворою близькою людиною — взагалі некомфортно. Але нагорода— вона в самій любові.

Поки любиш, живеш.

Одного разу на Півночі, чоловік із дружиною заблукали в сильний мороз, у крижаній тундрі. І вижили, хоча дві доби йшли, і сльози замерзали на морозі. Йшли, бо інакше діти сиротами залишаться. Цього не можна було допустити. Треба йти. Йшли, бо чоловік дружину змушував йти і штовхав, коли вона починала падати. Хоча й сам плакав крижаними слізьми.

А врятували їх родичі, які теж любили цю сім’ю. І з ризиком для життя вирушили на пошуки. Хоча це було дуже некомфортно. І невигідно. Але ось. Усі залишилися живі, і діти — не сироти. Тому що любов — це життя. І на роботі я знаю людей, які вижили після страшних хвороб, болісного лікування, жахливих аварій і операцій.

Усі ці звичайні люди вижили, бо когось сильно любили. Не абстрактною любов’ю, високою й романтичною, а такою, звичайною. І не хотіли залишати дітей сиротами, чоловіка — вдівцем, кохану жінку — нещасною. І старалися, як могли. Й ось — живуть.

Хоча іноді сваряться й ображаються. І можуть цій же дитині ляпаса дати, заради якого вижили — таке життя. І любов така. Вони однакові. Непрості, невигідні, суперечливі. Але поки любиш когось — живеш. Щосили живеш. І виживаєш.

Анна Кир’янова