Найкраща притча про любов і закоханість до дня Святого Валентина

Найкраща Притча про віддану Материнську Любов, яка іноді гори перевертає, а іноді Знищує власних Дітей! Прoчитайте і зyпиніться, поки не сталося бiди! *** Все життя я соромився своєї матері. У неї не було одного ока, і вона здавалася мені потворною. Жили ми бідно. Батька я не пам’ятав, а мати … Хто запропонує добру роботу такій, як вона, – одноокій. І якщо мене мати намагалася одягнути краще, і в школі я не відрізнявся від однокласників, то в порівнянні з мамами моїх ровесників, такими красивими і ошатними, вона здавалася потворною жебрачкою. Я, як міг, приховував її від друзів. Але одного разу вона прийшла до школи – засумувала, бачте. І підійшла до мене при всіх! Я мало крізь землю не провалився. Тікав світ за очі. А наступного дня, звичайно ж, вся школа тільки й говорила про те, яка у мене потворна матір. Або мені так здавалося… І я зненавидів її. «Вже краще б у мене взагалі не було матері, ніж така, як ти, краще б ти пoмeрла!» – кричав я тоді. Вона мовчала. Найбільше мені хотілося скоріше піти з дому, піти від матері. Та й що вона могла мені дати? Я старанно вчився в школі, потім, щоб здобути освіту, переїхав до столиці. Почав працювати, одружився, обзавівся своїм будинком. Незабаром з’явилися діти. Життя усміхалося мені. І я пишався тим, що всього досягнув сам. Про матір не згадував. Але одного разу вона приїхала до столиці і прийшла в мій будинок. Діти не знали, що це їхня бабуся, вони взагалі не знали, що у них є бабуся, і почали сміятися з неї. Адже моя мати була така потворна. Давня образа захлеснула мене. Знову вона! Тепер хоче зганьбити мене перед дітьми і дружиною?! «Що тобі тут треба? Вирішила налякати моїх дітей?» – сичав я, виштовхуючи її за двері. Вона промовчала. Минуло кілька років. Справи мої успішно просувалися, в сім’ї все добре складалося. І коли зі школи прийшло запрошення на зустріч випускників, вирішив поїхати. Тепер мені нічого було соромитися. Зустріч пройшла весело. Перед від’їздом вирішив побродити містом і сам не знаю як вийшов до свого старого будинку. Сусіди впізнали мене, сказали, що моя мати пoмeрла і передали лист від неї. Я не дуже засмутився, та й лист спочатку хотів викинути, не читаючи. Але все-таки розкрив. «Здрастуй, Синку. Прости мене за все. За те, що не змогла забезпечити тобі щасливе дитинство. За те, що тобі доводилося соромитися мене. За те, що без дозволу приїхала в твій будинок. У тебе гарні діти, і я зовсім не хотіла їх лякати. Вони такі схожі на тебе. Бережи їх. Ти, звичайно, не пам’ятаєш цього, але коли ти був зовсім маленьким, з тобою трапилося нещастя – і ти втратив око. Я віддала тобі своє. Більше я нічим не могла тобі допомогти. Ти всього добився сам. А я просто любила тебе, раділа твоїм успіхам, пишалася тобою. І була щасливою. Твоя мама» *** Немає нічого сильнішого, ніж материнська любов. Немає нічого важливішого, ніж материнське серце. Немає нічого безціннішого, ніж материнське тепло. Бережіть своїх мам, приїжджайте частіше додому, цілуйте руки, говоріть з ними, поки не стало надто пізно… Джерело

Майстер розповідав: “У молодості я часто йшов наодинці до озера і медитував. У мене був невеликий човен і я годинами міг плавати і роздумувати. Якось на світанку, коли ніч поступово переходила у ранок, я сидів з закритими очима і медитував. Раптово чийсь човен вдарився об мій і порушив усю ранкову гармонію. Як ж мене це розізлило! Я хотів вже кричати на власника човна, але відкрив очі і побачив, що човен порожній. Мені не було на кого виплеснути свою злість. Тому я просто закрив очі і спробував знову знайти гармонію в собі. Коли сонце зайшло, я знайшов спокій у собі. Порожній човен став моїм вчителем. З тих пір, якщо хтось намагається образити мене, я просто кажу собі: – І цей човен теж порожній”. Джерело

В одному місті жив собі чоловік. Ні родини в нього не було, ні дітей, а лише саме багатство. А що того багатства в нього було неміряно, а що вже тих грошей в нього було нелічено. Жив собі та й жив і думав, що завжди йому так буде. Та мав той чоловік одну біду — був він страшенно скупий. А якщо добре подумати, то не одну біду мав, а цілих три, а може й більше, бо, окрім того, що він був скупий, мав ще й зле серце і черству душу. А декотрі люди казали, що душі у нього і зовсім не було. Ніколи він не пожалів ні пса бездомного, ні злидаря безхлібного. Ото жив він собі так і казав: — От який я багатий. Що мені ті люди, коли вони бідніші від мене? І посміхався спогорда. Зима цього року видалася люта. Хурделиця трусила снігами, видуваючи з убогих хат останнє тепло. Мороз був такий, що у сміливців, котрі наважилися надвір вийти, аж сльози з очей витискав. Саме в ту пору Святий Миколай по світу ходив, додивляючись, хто з дітей залишився ще без подарунка, прислухаючись до дитячих думок і бажань. — Ніби всіх обійшов, — задоволено сказав сам до себе Святий Миколай. Всіх дітей обійшов і всі подарунки розклав. Жодного не залишилося. Аж дивиться — дівчинка маленька біля вікна сидить, у сніговицю заглядає. — Ай-ай-ай! Це ж вона мене виглядає. Бідна сирітка, що в наймах у багатих людей служить. Як же це я її без подарунка залишив? — бідкався Святий дідусь. — Старий, видно, став. Що ж робити? І, як на лихо, всі подарунки закінчилися. А дівчатко чекає. Вірить, що я прийду. Бач, як у віконце дивиться. Зайду-но я он до того багатія, попрошу щось у нього для тієї сирітки. Та й постукав у ворота. — Хто там? — питає багач. — Та то я, перехожий один. Пустіть погрітися. — Ще чого! Вештаються тут всякі… — Пусти, чоловіче добрий, бо замерзну. — То й замерзай. А мені що до того! Тут Святий Миколай вже більше не чекав, бо він і сам міг у дім увійти, не потребував чиєїсь допомоги. Бо як же він інакше дітям подарунки під подушки розкладав би? Став Святий Миколай перед тим чоловіком та й каже: — Я — Святий Миколай. Прошу у тебе щось для бідної сирітки. Не може ж вона залишитися без подарунка. — Мені однаково, хто ти такий і як тебе звати. Мені байдуже, чи ти святий, чи грішний. Багатство моє таке велике, що я можу ні з ким не рахуватися. Я наймогутніший, бо я — найбагатший. А найбагатший я тому, що у своєму житті я ще нікому нічого не дав. — Але багатство не вічне. Вічне тільки добро, яке ти зробиш людям. Бо добро породжує інше добро, ще більше. З твоїм багатством часом може щось трапитися. — Нічого з ним не трапиться. Я сторожу надійну поставив, вона пильно береже мої скарби. Пішов Святий Миколай, шкодуючи того нещасного чоловіка, що, надбавши багатство, забув про душу. Тихенько підійшов до вікна, де чекала на нього бідна дівчинка. Заснуло дівчатко, поклавши голову на підвіконня. — Ти не залишишся без подарунка, дитино моя, — промовив тихенько. І вклав в уста дівчинки пісню. Прокинулася вранці дівчинка і заспівала, та так гарно, що аж сама здивувалася. — Ой, — засміялася радісно, — а я думала, що Святий Миколай забув про мене, — не забув. Минув час. Дівчинка та виросла і стала відомою співачкою. Вона їздила по світу і несла людям пісню. І де тільки лунала її пісня, люди посміхалися і ставали добрішими. Дівчина та стала багатою, але ніколи не забувала, як їй колись було важко та гірко в її сирітстві. Допомагала бідним, жаліла бездомних котів і собак, була до всіх доброю і мала від того радість. А ще та дівчина шанувала Святого Миколая і його свято. Одного разу, саме в той зимовий вечір, коли Святий Миколай, запасшись провідує сонних дітей, поверталася вона додому і побачила біля дороги бідного нужденного чоловіка, що просив хоча б кусник хліба, тремтячи від лютого морозу. Пожаліла дівчина старого. Взяла його в свою оселю, обігріла, нагодувала, дала чисту одежину. Тут став перед нею Святий Миколай і сказав: — Цей чоловік пожалів колись для тебе малу дещицю від свого багатства. Чи й тепер будеш доброю для нього: — Так, буду, — сказала співачка, — бо він вдвічі нещасніший за найбіднішого бідняка, бо в нього немає душі. Заплакав тут старий і сказав: — Святий Миколаю, я згадував часто у своєму безталанні твої слова. Так, багатство не вічне. Вічне тільки добро, яке зробиш ти людям. Моє багатство пропало від злодіїв і пожежі. І більше у мене нічого не зосталося, бо добра на світі я не зробив нікому. Сказав так й заплакав ще дужче. — Якщо ти плачеш, то ти не такий вже пропащий, — сказав Святий Миколай, — молися, чоловіче, бог милосердний, то, може, й простить тобі. Джерело

Колись давним-давно на Землі був острів, на якому жили всі людські цінності. Але одного разу вони помітили, як острів почав йти під воду. Всі цінності сіли на свої кораблі і попливли. На острові залишилася лише Любов. Вона чекала до останнього, але коли чекати вже стало нічого, вона теж захотіла відплисти з острова. Тоді вона покликала Багатство і попросилася до нього на корабель, але Багатство відповіло: — На моєму кораблі багато коштовностей і золота, для тебе тут немає місця. Коли повз пропливав корабель Смутку вона попросилася до неї, але та їй відповіла: — Вибач, Любов, я настільки сумна, що мені треба завжди залишатися на самоті. Тоді Любов побачила корабель Гордості і попросила про допомогу її, але та сказала, що Любов порушить гармонію на її кораблі. Поруч пропливала Радість, але та так було зайнята веселощами, що навіть не почула про заклики Любові. Тоді Любов зовсім зневірилася. Але раптом вона почула голос, десь позаду: — Підемо Любов, я візьму тебе з собою. Любов обернулася і побачила старця. Він довіз її до суші і, коли старець відплив, Любов спохопилася, адже вона забула запитати його ім’я. Тоді вона звернулася до Пізнання: — Скажи, Пізнання, хто врятував мене? Хто був цей старець? Пізнання подивилося на Любов: — Це був Час. — Час? — перепитала Любов. — Але чому він врятував мене? Пізнання ще раз глянуло на Любов потім вдалину, куди поплив старець: — Тому що тільки Час знає як важлива в житті Любов. Джерело

Одна жінка скаржилася сусідці на подругу, що образила її. Сусідка заспокоювала ту і вмовляла пробачити подругу.– Пробачити? Та як же це? Після того, що вона мені зробила? Адже вона така зла! Ні, зло не можна прощати – сказала жінка. І взагалі, чому я повинна любити людей, які не люблять мене, чому я повинна робити добро, коли навколо мене усі обманюють, зраджують і роблять капості? – Розкажу я тобі одну історію – каже їй сусідка. – Жив на світі чоловік. І просив він Бога зробити так, щоб по ночах було світло, щоб свічок не запалювати, і щоб взимку було тепло, щоб піч не топити. Але Богу видніше, що і як має бути, тому не послухав Він прохання людини. Розсердився на Нього чоловік і вирішив: «Ах, Ти так, так? Ну, тоді і я не буду ночами запалювати світло і не буду ним світити Тобі. І взимку піч топити я теж не буду, щоб її теплом не гріти Тебе. Я навіть двері на вулицю відкривати буду, тоді подивишся, як тобі холодно буде». – Ну й дурень же він, – перебила жінка розповідь сусідки, – думав, що своїм світлом він висвітлює Бога, а своїм теплом зігріває Його в лютий мороз. Та це в першу чергу треба було йому самому.– Так чому ж ти, – запитала сусідка, – робиш теж саме?– Я? – Здивувалася жінка. – Так, ти. Чому ти тушиш світло своєї любові, коли навколо тебе згущується темрява, і чому ти не запалюєш вогнища свого серця, коли навколо віє холодом людських сердець? Чи не краще, ніж сидіти в темряві і чекати поки хтось посвітить тобі, самій запалити світло і посвітити і собі і іншим. Адже тоді й ти сама побачиш шлях, і, можливо, навколишні побачать його і підуть за ним разом з тобою рука об руку. І чим сидіти в холоді і чекати поки хтось зігріє тебе, чи не краще розпалити вогнище свого серця і його теплом зігрітися самій і зігріти серця інших людей, і тоді від їх потеплілих сердець не буде віяти таким холодом. Джерело

Після заходу сонця вирішили Лев з Биком разом повечеряти. Тут раптово бесіду перериває телефонний дзвінок — дзвонить дружина Лева: — Коханий, ти скоро додому? — Кохано, не переживай, ще трішки і я буду вдома! Бик почув розмову і зареготав на весь голос: — Ну ти, Лев даєш — «Кохано, не переживай!», Ти ж цар звірів, я ось по столу трісь — мовчати баба, коли треба — тоді і прийду! Лев тоді помовчав хвилину, а потім відповів: — Не рівняй дві ситуації — у тебе дружина — корова, а у мене Левиця! Що ви думаєте з цього приводу? Джерело

Пішов один чоловік до Бога й говорить: – Я чув, Ти роздаєш людям щастя. – Роздаю, – відповів Бог. – Тоді дай і мені. – Я дам, тільки даром цим треба вміти дорожити. – Я зумію, – запевнив чоловік Бога і, отримавшищастя, пішов. Але незабаром йому здалося, що в інших щастя краще. Заздрість почала мучити чоловіка. Він намагався жити щасливо, але не виходило, начебто все є, та не вистачає, і ніби ситий, та всечогось хочеться. Так він мучився – мучився й дійшов до того, що від незадоволеності почав хворіти. Пішов чоловік знову до Бога. Господи, – звернувся він до Всевишнього, – чому ти одним даеш велике щастя, а iншим мале? Ти не правий у своєму звинуваченні. Мені треба набагато більше, ніж я маю, а ти дав набагато менше, ніж я хочу. Я дав тобі не просто велике щастя, а дуже велика, тільки ти не оцінив його. Як же велике, – обурився незадоволений чоловік, Якщо я нещасливий? Є люди, які і в малому знаходять велике, а є й такі, які у великому бачать тільки мале, – відповів Бог . Дай мені стільки, щоб я міг розгледіти своє щастя. – Я дам тобi те, на що ти заслуговуєш. Не зрозумів чоловік слів Божих, прийшов додому й побачив : усе навколо порожньо, наче тут ніколи нічого й не було. Господи! – заволав чоловік . – Ти ж не дав, а відняв у мене все! – Я взяв тільки те, що тебе не задовольняло, тепер ти почнеш будувати нове щастя і, можливо, побачиш його, якщо зможеш гідно оцінити. Щастя для кожної людини – це насамперед стан душі. Людина є щасливою, коли вона в своєму серці має спокій, коли вона свідома, що вона є в руках небесного Отця, який далеко ліпший для нас, ніж навіть наші рідні батько і матір, який хоче нам добра. І що би не було навкруги нас, та свідомість, що Бог нас любить, що Він є нашим Отцем, що Він за нас дбає, мені здається, що це є основний момент щастя . Блаженнійший Любомир Гузар Джерело

У мудреця запитали: – Скільки видів дружби існує? – Чотири, – відповів він. – Є друзі, як їжа: кожен день ти маєш потребу в них. Є друзі, як ліки: шукаєш їх, коли тобі погано. Є друзі, як хвороба: вони самі шукають тебе. Але є такі друзі, як повітря: їх не видно, але вони завжди з тобою. Джерело