“Який “тікати”? “Скоро вже городи!” – вірш для підняття настрою усім нам

Вчора ввечері йшла додому. Пізно. Плеєр у вухах. Дивлюся на дорозі – на тротуарі, в сенсі – щось ворушиться. Підходжу ближче. Людина. Лежить людина. Точніше повзе людина. Причому повзе так незвично, ніби в конкурсі бере участь, ногами загрібає і пересідає вперед. Перша думка: п’яний!Друга думка: брудний! Вчора дощик був, сльота.Третя думка: А раптом ні? Тобто, не п’яний? Повз поспішають інші люди. Вечір, треба швидше додому. Повзучого гидливо обходять. Відвертаються. Мені теж треба додому. Мене дитина чекає. Але раптом не п’яний… Підходжу і боязко питаю:– Ти в порядку? Сама дивуюся своєму хамству: перейшла на «ти» без вагань.– До-по-мо-жі-ть-встати, – каже хлопець, прожовуючи частину літер.Руки його скручені. Ноги теж. Він хворий на ДЦП. З народження. Я простягаю руку, за яку він хапається своєю брудною вимазаною рукою. Від нього пахне… супом. – Ти як тут опинився? – питаю. – Один. На дорозі…– Я пішов за хлібом. Мачуха хворіє. Упав. Мене велосипедист штовхнув. Встати сам не зможу. – відзвітував хлопець. В цей час він уже встав, але руку мою тримав міцно.– Далеко живеш? – питаю я, гадаючи, що мені робити з ним.– Та ні, ось тут. – Махає рукою на будинок поруч. – Доведи, а то я впаду знову.– Ходімо, – погоджуюся я. Від нього не пахне небезпекою. Пахне супом.– Як звуть тебе?– Олег.– З ким живеш, Олеже?– З мачухою. Вона захворіла. Потрібен хліб.– Ти пішов за хлібом, тебе штовхнули і ти впав? – відновила я перебіг подій.– Так.– А зазвичай хто купує хліб?– Мачуха. Ми йдемо вздовж багатоповерхового будинку. Люди навколо з цікавістю обертаються. Брудний Олег (він повз від магазину, нагадую) і я – святкова, з презентації. Ми підходимо до потрібного під’їзду.– Квартира 59. Перший поверх. Ключі – в кишені. – Олег повертається до мене потрібною відстовбурченою кишенею. Ми входимо з ним у під’їзд, він відпускає мою руку і впивається в рятівні поручні. Тут він уже майже вдома. Він звично, спритно підтягуючи ноги, підіймається сходами. Я відчиняю квартиру 59 ключами Олега. Ми входимо до передпокою. Пахне супом.Слабкий крик з кімнати:– Олеже, це ти? Де ти був дві години? Хліб купив?Я кладу ключі на дзеркало і виходжу з квартири. Олег хворий на ДЦП. Він дві години тому вийшов за хлібом в магазин навпроти. Нормальній, здоровій людині збігати за хлібом – 10 хвилин. Але Олег хворий на ДЦП. Що не заважає йому їсти хліб. І він за ним пішов. І його штовхнули. Він впав. І дві години повз назад. По брудній мокрій дорозі. Тому що всі навколо поспішали додому. До своїх дітей, чоловіків і дружин. Зі своїм буханцем хліба. І немає часу допомогти встати тому, хто впав. Немає. Я вражена. Не можу поки сформулювати чим. Напевно тим, що всім довкола немає діла ні до кого. Тим більше до Олега. До брудного, скорченого. Тому що кожен, хто пройшов повз повзучу людину, вчепився за рятівну думку «Він п’яний!», що виправдовує його бездіяльність. Не тому що ми погані. Ми просто поспішаємо. У нас важливі справи. А у Олега теж справа – йому треба купити хліб… Боже мій, що це було? Через 20 хвилин я дзвоню в квартиру 59 по домофону. Ніхто не відчиняє. Я чекаю, поки хтось виходить з під’їзду, входжу в нього і дзвоню в дзвінок, над яким нашкрябано «59» (навряд чи Олег нашкрябав це сам – у нього скорчені руки, йому не дотягнутися). Мені ніхто не відчиняє. Напевно, Олег миється. А мачуха хворіє. Я вішаю на ручку дверей пакет. У ньому батон. А ще якісь печива, мармелад, чай. Олег з мачухою поїдять супу з хлібом, який так і не купив Олег, а потім поп’ють чаю з печивом. Тримайся, Олег. І більше не падай… © Ольга Савельєва

Того дня, коли помер мій батько, я купував банани в овочевому магазині. Пам’ятаю, що подумав: «Це ж ненормально! Твій батько щойно помер – якого біса ти купуєш банани?» Але мені потрібні були банани. Завтра вранці я прокинуся, а бананів на сніданок немає. Ось я й пішов за ними. В наступні дні також потрібно було робити багато різного: шукав в навігаторі паркування, чекав у черзі, сидів на лавці в парку – намагаючись проковтнути сльози, намагаючись триматися прямо. Насправді я був на межі таких ридань, від яких навколишні розбіглися б з переляку. Ніхто й не здогадувався, що відбувається у мене всередині, не заглянувши в мої почервонілі очі, не чуючи, як тремтить мій голос. Ніхто й гадки не мав про біль у моїй душі. У такий момент мені б не завадила табличка з написом «МЕНІ ЗАРАЗ ДУЖЕ ВАЖКО. БУДЬ-ЛАСКА, БУДЬТЕ ДБАЙЛИВІШИМИ» Вона підказала би людям навколо мене дотримуватися дистанції або говорити м’якше або рухатися обережніше. І таке делікатне ставлення могло зробити неможливе майже терпимим. Всі, хто нас оточує – люди, з якими ви стоїте в черзі в гастрономі, штовхаєтеся в транспорті, сидите на роботі, перетинаєтеся в соціальних мережах, дивитеся в очі через кухонний стіл – всі вони в певний момент теж відчувають певну втрату. Через когось хвилюються, за кимось сумують, про щось турбуються. Можливо, руйнується їхній шлюб, або вони не можуть вчасно заплатити іпотеку, або чекають на результати аналізів своєї дитини, а може божеволіють у річницю смерті близької людини і намагаються стримати сльози, тому що біль від втрати так само гострий. Майже кожна людина, з якою ви сьогодні зіштовхнетеся, намагається знайти мир у душі, заспокоїтися, побороти тривогу. Намагається прожити цю добу з усіма буденними клопотами, не зламавшись перед прилавком з бананами або в черзі на паркування. Сотні тисяч людей поруч несуть свою важку ношу, хоч ми її не помічаємо. Люди, чиї рідні невиліковно хворі.Пари в процесі розлучення.Жінка, що довідалася про зраду.Мати-одиначка, що сама виховує своїх дітей.Діти, яких принижують однолітки.Сім’ї, які не знають, як звести кінці з кінцями.Батьки, які переживають за своїх підлітків в депресії. Ніхто з них не скаже: «Мені нелегко. Будь ласка, будьте делікатніші, терпиміші, побережіть мене». І поки немає таких розпізнавальних табличок, нам усім варто бути уважнішими до тих, хто поруч: на роботі, на заправці, в черзі за бананами. Хтось із них саме зараз висить на «емоційній волосині». І не дати їй обірватися може проста людська делікатність. Джон Павловіце,з книги “Надія та інші надздібності” Джерело

А я люблю простих людей…Таких, які говорять щиро.Які сміються до дітей,Не мріють про розкішну віллу.Які недоліки свої Знаходять сили визнавати.У них всередині боїВедуться з темінню завзято.А я люблю людей простих,Які уміють пробачати.Таких, що бачать власний гріхІ вміють вчасно промовчати.Людей, які живуть життям.Саме живуть, а не існують.Їм не потрібен зайвий крам, Вони кохання не купують.Людей, які своє плечеПідставлять у скрутну годину.І не згадають вам про це,Як час якийсь потому сплине.Людей, що світяться добром,Говорять правду просто в очі.Не зловживають за столомІ помсти кривдникам не хочуть.Людей, які брудні пліткиЗа спиною не стануть плести.Вони не слухають чутки,Хай хто б хотів про щось донести.А я люблю людей простих,Таких, які книжки читаютьІ виглядають перший сніг І визнають, чого не знають.Людей, які цінують митьІ не чекають на суботу.У них в очах вогонь горить,А в серці віра та турбота.А я люблю людей простих,У чомусь геть неідеальних.Але справжнісіньких-живих!Не слід сприймати це буквально.Люблю людей, які лицеСвоє за маску не ховають…Люблю людей – кричу про це!Кому? Навіщо? Я не знаю… Я вірю в силу тих людей,Незримо сховану у них.Що серцем рветься із грудейА я люблю людей простихІ пройде час і змінить світДо невпізнанності усюди,Але не зникне вічний слід,Який залишать світлі люди… © Огнєва Інелла Джерело

Я не ідеальна.І трохи відчуваю себе некомфортно в колі красивих, цілеспрямованих і завжди успішних людей.Я виглядаю погано з ранку. У мене немає сил ввечері.У мене не виходить робити вправи на розтяжку і присідання кожен день. Та що там говорити. Я і манікюр не встигаю освіжити вчасно.Я лінуюсь. Часто.У мене трапляються неприємності і я сумую. А коли болить в боці або голова, то вчуся писати заповіт. Я серджуся, коли не відповідаю придуманим мною ж стандартам.Мої улюблені парфуми закінчилися, а нові я куплю собі не скоро.Навряд чи я відправлюся в відпустку до моря, і точно не куплю собі новий купальник в цьому році. І з цим Окей.Мої нові кілограми змусили мене позбутися старого гардероба. А звичний спосіб життя більше неможливий через нові обставини.Я не маю чим похвалитися і нічим здивувати.Крім одного.Я люблю красу.Я знаю, що відносини можуть бути хорошими.Дружба міцною.Любов щирою.Критика не грубою.Люди один до одного терпиміше.Бізнес чесним. Слова і несподіванки приємними.Свобода природною.А життя – без страждань.Хіба це не краса нашого життя?І її можна створити. Ми бачили чимало прикладів, щоб в це повірити.Слабка, ледача, недосконала, звичайна і не цілеспрямована людина не може привнести красу в цей світ?Я знаю, що може.І, якщо чесно, мене це захоплює. ©Леночка Кліменкова Джерело

Вірш про сучасних дітей і свято Миколая, авторства тернополянки Галини Заболотної, збирає сотні поширень, коментарів та вподобань у соцмережі Facebook: У небі, небі темному,Де ходить Миколай,Листів вже назбиралось,Хоч в вогнище скидай. А в тих листах написаноМільйони побажань,За голову хапаєтьсяСтаренький бородань. Колись в молитві радіснійПрохали дітлахиотримати цукерочки,ведмедики, ляльки,Чи пряника, чи коника,чи книжечку, чи м’яч,Тепер таке прохають всі,Що хоч сідай і плач. Данилко он, з Тернополя,замовив гіроборд,І це серед замовлень щеДалеко не рекорд.Прохає Настя лялечку,Таку, немов жива.І у старця небесногоСивіє голова. Бо він пройшов крамницями –Отетерів від цін.Та ж народити справжнюДешевше буде всім. В листі від Олі-скромниці –Якийсь магічний ЛОЛ,«І ноутбук» – дописано.Старець за валідол.Тут просить Вітя Леґо,Наталя Чічілав,Олежик дрон потужнийДля себе забажав. Іринка хоче епла,Не старшого, ніж «шість»,Сашко – боксерську грушу,щоби зганяти злість,Ігорчик про навушникиФірмові попросив,«Щоб не якась дєшовка» –в листі наголосив. Олеся хоче шубку(і ляльці, і собі),І золоті прикраси,і пірсинг на губі,Василько просить тачку,щоб їздили батьки…Поставили задачкуСтарому малюки… І журиться старенькийна хмарці крижаній,Ніяк не зрозуміє,коли відбувся збій. Чи, може, сам і винен,бо тупо завтикав,Коли літ з 20 томувін скромність роздавав.І діти виростали,Батьками стали всі,Не вміють відмовлятиНі дітям, ні собі. І просять в Миколая,без міри, ще і ще,І забувають часом,З чого почалось все.Коли на перше місцеВелична і святаСтавала дуже скромноСердечна доброта.Коли святий МиколаВід себе відбирав,А всім нужденним, біднимУ скруті помагав. …У небі, небі темному,Де Миколай живе,Великий жовтий місяцьУсміхнено пливе. І старець посміхається,Багато бачив він…Листи згрібає жменями –розпалює камін. Йому старому й мудрому,Все видно ізгори.Він знає – тільки вибраніотримують дари. Джерело

Бог завжди оточує нас тими людьми, з якими нам необхідно зцілитися від своїх недоліків. Кожна людина, що з’являється в нашому житті – вчитель! Хтось вчить нас бути сильнішими, хтось мудрішими, хтось вчить прощати, хтось бути щасливим і радіти кожному дню. А хтось зовсім нас не вчить – просто ламає, але і від цього ми отримуємо досвід. Не берімо близько до серця негатив. Поки ми його не приймаємо, він належить тому, хто його приніс. Все, що відбувається – завжди так, як потрібно, і тільки на краще. Найдорожчих нам людей ми носимо постійно з собою – подумки, у серці… Нехай Господь береже Вас! Автор невідомий

Якщо Вас, чоловіче, приваблює жінка за її розмір грудей, талії або стегон.Ви маєте дурний смак.Якщо те, що Ви найбільше цінуєте в НІЙ, це особливості її красивого обличчя, колір очей, довжина ніг, або що там видніється з міні-спідниці.Ви все ще помиляєтеся. Жінка – це її ставлення до речей, її спосіб буття, те, як вона ставиться до Вас і дивиться на Вас, її сміх і її мовчання. Жінка – це її інтелект, її бунт, її відданість, її щедрість, її здатність робити кілька речей одночасно, її манія.Найкраще в жінці – не її зовнішність, це те, що знаходиться в неї всередині: її гумор, її дотепність, її мужність, її спосіб мислення …Справжній чоловік- розумний чоловік, закохується в те, що інші не можуть побачити. Те, що справжній чоловік може бачити, інші навіть і не уявляють…. © Габріель Гарсіа Маркес Джерело

Спочатку ти чогось чекаєш … дуже довго. Віриш, надієшся, перевіряєш, може воно вже сталося або скоро станеться. Ну там, по  ситуації, дивлячись чого саме чекаєш … А потім приходить відчуття “дякую, не треба”. Спокійне, рівне, без напруження, розуміння того, що навіть якщо це зараз трапиться, ти вже не зможеш прийняти і радіти цьому так, як тоді коли чекав. Тому, дякую, більше не треба. Ось тепер … от так … після всього цього – не треба. Ні, я не примхлива. Не маніпулюю.  Не набиваю собі ціну. Просто ні. І не важливо, що хтось зрозумів, вирішив, усвідомив і нарешті готовий. Раніше треба було думати. Раніше. Потяги йдуть, літаки відлітають, люди перестають чекати. Все? Так, все. І не треба ось цього … як же так, це ж обставини, як ти не розумієш? Розумію. Приймаю. Але вже не хочу. Мимоволі подивишся на це і подумаєш: а тобі не страшно? Ховати свої мрії, не страшно? Ні, не страшно! Тому що мрія, ображена довгим очікуванням, вже не мрія. З неї виходить енергія. Давайте вже помремо? – Ну давайте! Тому краще відпускати свої мрії, коли вже зрозуміло, що очікування входить в звичку. Я б багатьох людей хотіла запитати, і себе іноді: а чому ви думаєте, що вас будуть чекати? Ось стільки часу, по стільки разів, чекати і чекати, звідки у вас така впевненість, що ви цього варті? Що час, проведений з вами, для когось настільки безцінний, що він не знайде чим заповнити замість цього своє реальне життя? Знаєте, навіть найбільша любов може закінчитися, якщо весь час обманювати очікування людини. А що вже говорити про дружбу, про роботу? Тому не змушуйте людей чекати. Це досить огидно, почути у відповідь “дякую, не треба”. Втім, відчувати всередині порожнечу замість надії теж не в кайф … Джерело