Тим, хто не допомагає вам під час боротьби, не варто їсти з вами на переможній вечірці

Цю історію розповів психоаналітик. До нього, одного разу прийшла дуже красива пані зі стильною стрижкою; у неї було чорне волосся і голубі очі. Ідеальна фігура, доглянуте обличчя, манікюр. Вона виглядала чудово! І одягнена була чудово, модно. Психоаналітик думав, що пані років сорок-сорок п’ять. Але Елен сказала, що їй шістдесят два. Успішна і красива жінка в перлах. Вона була піаністкою. І добре заробляла. Елен прийшла порадитися. Вона зустріла чоловіка молодшого за себе на п’ятнадцять років. Він теж музикант; але не такий відомий і багатий. І ось поміж них виникли почуття. Кохання. Їх багато об’єднувало; душевна спорідненість і магнетизм… Але Елен хвилював її вік. Вона турбувалася і переймалася через різницю у віці і взагалі через те, що їй стільки років уже… Чи можна кохати і на щось сподіватися? Вони довго розмовляли… Психоаналітик відчув, що Елен не розкрилася повністю. Він призначив нову зустріч, але вона не прийшла. Оплатила пропущений візит і попросила вибачити. А він навіть засмутився, до того йому сподобалася ця красива і розумна жінка. Ну ось, через півроку Елен все ж прийшла. Психоаналітик побачив біля дверей кабінету жінку в вицвілому костюмчику і в бабусиних черевичках. Волосся старенької було сивим, очі побляклими, а обличчя покривали зморшки. І сиділа вона, згорбившись, опустивши голову… У кабінеті Елен заговорила тихим голосом, старечим. Так, це була Елен! Доктор був вражений! Він подумав, що кохання виявилося нещасним. Музикант розбив серце красивої жінки, покинув її, розтоптав її почуття; напевно, так. Тому Елен втратила молодість, як у страшній казці?.. Ні. Елен сама відмовилася від кохання. Вона поступила нерозумно, незважаючи на всю свою освіченість. Незважаючи на свій розум. Вона почала радитися стосовно свого роману з друзями і родиною. Ну, і вони швиденько їй все роз’яснили. Що музикант – мисливець за спадком. Що в 62 роки треба про душу подумати, а не про романи. Що Елен вже бабуся давно. Невже глузд втратила? Подивися на цифри в паспорті і на своє відображення, ти ж літня жінка! Ну хто тебе покохає, сама подумай! Це він прикидається. Побачив твої перли, твою машину і неналежний поважному віку вид, – і хоче жити за твій рахунок. Ти ж старенька, одумайся! Їй так говорили абсолютно всі. Щодня. Вона давно вже не радилася, давно порвала всі стосунки зі своїм музикантом, а вони всі дзвонили і писали, приходили в гості або запрошували до себе. І ось все це говорили і говорили… І Елен дійсно стала бабусею. І розтоптала своє кохання, сама розбила своє серце… Психоаналітик сумно хитав головою, поки слухав тиху розповідь літньої пані. І перли її поблякли; засохли. Вірніше, були знищені добрими порадами добрих людей. Не треба слухати тих, хто під виглядом правди говорить вам смертельні речі і отруює вам душу. Елен змогла повернутися до себе. І повернути свою любов. І перли її ожили. Але так не завжди буває, ось що я вам скажу. Не завжди. Воскресити неможливо. А вбити – дуже легко… Автор: Анна Кір’янова

Хочу сказати про жіночу гідність під час війни. На днях побачила пост, де жінки скажено накинулися на одну бідолашну, котра спитала, чи може хтось їй зробити шугарінг“Як тобі не соромно, мала б совість…” – в такому дусі. А я знаю особисто цю Жінку. Вона пів року тому вижила в страшній аварії і після того вирішила присвятити себе волонтерству. Два тижні війни вона активно збирала кошти і закуповувала необхідні речі військовим. А так, як фізичні та психічні ресурси не безлімітні, то одного дня вона вирішила щось зробити для себе – маленька турбота про тіло, щоб отямитися, щоб підзарядитися. Натомість на неї вилили відро помиїв. Ще одна дівчина запитала в мережі, чи можна де купити нитки, вона б хотіла заспокоїтися вишивкою, бо втрачає зв’язок із реальністю через надмірний стрес. Також почула, що дурна і безсовісна. Інша виїхала за кордон. У неї нема дітей. Себе схотіла врятувати – їй написали, що вона “фу, криса, яка втікає”. Ще інша досі сидить в місті з дітьми – теж неправильна, їй плювати на безпеку своїх дітей. Цей список довгий. І критикують, ображають саме жінки! Серед коментаторів жодного чоловіка. Чоловікам не до цього. З точки зору психології, для українок не є новим внутрішньоусобне цькування жінками одна одної. У нас порушена культура жіночої взаємопідтримки. Що ж, саме час її відроджувати. Пропоную нам негайно закрити роти, коли хочеться сказати щось колюче, не знаючи подробиць. Надмірно важко всім і нікому не солодко. Якщо вдасться не гнобити одна одну, це дасть нам більш безпечне приймаюче середовище. “У мене була істерика через суп”, – пише українська біженка. – Я добиралася Польщі три доби, була виснажена вкрай. Коли польські волонтери лагідно до мене заговорили і дали бульйон, вкрили пледом, я від несподіваної ніжності плакала водоспадом”. Не робіть подвигів, якщо не можете. Зараз в більшості стадія психо-емоційного виснаження. Будь-яке гостре осудливе слово для когось може стати останньою каплею від падіння в емоційну яму. Тому що в стані стресу люди дуже вразливі. Ірина Мороз

Один чоловік пожертвував товстим телям, засмажив його і сказав дочці: – Дочко, піди поклич близьких і сусідів, щоб повечеряли з нами. Його дочка вийшла на вулицю і закричала: – Допоможіть гасити пожежу в будинку мого батька! За якусь мить прибігла група людей, а інші поводили себе так, ніби й не чули. Ті, що прийшли, стали їсти, пити і веселитися. Здивований батько звернувся до дочки: – Я ніколи раніше не бачив цих людей, які прийшли. А де ж наші родичі, близькі та друзі? Дочка сказала: – Ці люди залишили свої справи і вирішили допомогти в біді. Вони прибігли не на вечірку, а щоб гасити пожежу в нашому будинку. Саме тому вони заслуговують щедрості і гостинності. Висновок: Людей, які не хочуть бути з нами в скрутну хвилину, важко назвати друзями, братами чи навіть членами сім’ї. А якщо у важкі часи такі «родичі» ще й насміються, то не заслуговують нашої доброти, щедрості чи навіть уваги! Джерело

Чоловік побачив перед церквою бідного старого, що живе з милостині віруючих. Маленька дівчинка підійшла до старого і кинула йому кілька монет. Під враженням цього жесту перехожий запитав дитинy: – Скажи мені, чому ти дала старому свої гроші? – Ви знаєте, у мене немає батька, а у мами, хоча вона багато працює, грошей немає, тому ми сильно економимо. Але вчора ввечері моя мама сказала, що коли робиш добро – Бог дійсно винагороджує тебе. Тому сьогодні я взяла ці гроші і віддала їх старому перед церквою. Він, безумовно, більше має потребу в них. Здивований добротою дівчини, чоловік запитав її, чого вона найбільше бажає. – О, я хочу теплу куртку. У минулому році у мене була сильна застуда, тому що у мене не було теплого одягу. Це дорого і ми не можемо собі дозволити. – Ходімо зі мною, – сказав чоловік. Вони поїхали в великий магазин, де чоловік купив дівчинці красиву і теплу куртку. Маленька дівчинка не знала, як подякувати незнайомцю. – Річ у тім, твоя мама була права. Бог завжди винагороджує за хороші вчинки. Ти допомогла старому, а я допоміг тобі. І я впевнений, що в потрібний момент Бог допоможе і мені. Чим краще ми дбаємо один про одного, тим більше Бог допомагає нам і захищає від зла. Джерело

Того дня, коли помер мій батько, я купував банани в овочевому магазині. Пам’ятаю, що подумав: «Це ж ненормально! Твій батько щойно помер – якого біса ти купуєш банани?» Але мені потрібні були банани. Завтра вранці я прокинуся, а бананів на сніданок немає. Ось я й пішов за ними. В наступні дні також потрібно було робити багато різного: шукав в навігаторі паркування, чекав у черзі, сидів на лавці в парку – намагаючись проковтнути сльози, намагаючись триматися прямо. Насправді я був на межі таких ридань, від яких навколишні розбіглися б з переляку. Ніхто й не здогадувався, що відбувається у мене всередині, не заглянувши в мої почервонілі очі, не чуючи, як тремтить мій голос. Ніхто й гадки не мав про біль у моїй душі. У такий момент мені б не завадила табличка з написом «МЕНІ ЗАРАЗ ДУЖЕ ВАЖКО. БУДЬ-ЛАСКА, БУДЬТЕ ДБАЙЛИВІШИМИ» Вона підказала би людям навколо мене дотримуватися дистанції або говорити м’якше або рухатися обережніше. І таке делікатне ставлення могло зробити неможливе майже терпимим. Всі, хто нас оточує – люди, з якими ви стоїте в черзі в гастрономі, штовхаєтеся в транспорті, сидите на роботі, перетинаєтеся в соціальних мережах, дивитеся в очі через кухонний стіл – всі вони в певний момент теж відчувають певну втрату. Через когось хвилюються, за кимось сумують, про щось турбуються. Можливо, руйнується їхній шлюб, або вони не можуть вчасно заплатити іпотеку, або чекають на результати аналізів своєї дитини, а може божеволіють у річницю смерті близької людини і намагаються стримати сльози, тому що біль від втрати так само гострий. Майже кожна людина, з якою ви сьогодні зіштовхнетеся, намагається знайти мир у душі, заспокоїтися, побороти тривогу. Намагається прожити цю добу з усіма буденними клопотами, не зламавшись перед прилавком з бананами або в черзі на паркування. Сотні тисяч людей поруч несуть свою важку ношу, хоч ми її не помічаємо. Люди, чиї рідні невиліковно хворі.Пари в процесі розлучення.Жінка, що довідалася про зраду.Мати-одиначка, що сама виховує своїх дітей.Діти, яких принижують однолітки.Сім’ї, які не знають, як звести кінці з кінцями.Батьки, які переживають за своїх підлітків в депресії. Ніхто з них не скаже: «Мені нелегко. Будь ласка, будьте делікатніші, терпиміші, побережіть мене». І поки немає таких розпізнавальних табличок, нам усім варто бути уважнішими до тих, хто поруч: на роботі, на заправці, в черзі за бананами. Хтось із них саме зараз висить на «емоційній волосині». І не дати їй обірватися може проста людська делікатність. Джон Павловіце,з книги “Надія та інші надздібності” Джерело

Часто буває так, що ми довіряємо людям, а вони нас підводять. Тоді ми починаємо розрізняти наївність і щирість. Але як навчитися розбиратися в людях і бачити їх  наскрізь? В цьому допоможе ця повчальна притча: До Старця підійшов Учень з питанням: «Звідки мені знати, кому можна довіряти,  а кого краще обходити стороною?» — Я тобі точно скажу, з ким не варто мати справу! Бійся тих, хто виглядає невинно. Тих, хто вклоняється перед тобою, обіймає й усіма способами показує свою прихильність. Вони найбільш небезпечні. — Чому, Старче? — здивовано поцікавився учень. — Саме така людина першою зрадить тебе, — сумно відказав чоловік. — Тоді кому мені вірити? — Ти можеш покластися на тих людей, які завжди відкриті і говорять правду, якою б гіркою вона не була. Вони прості і завжди залишаються самими собою. Ось такі люди допоможуть у скрутну хвилину. Мудрий старець промовив: «Істинне смирення завжди непомітне, тому його важко знайти, але, коли знайдеш його — воно тебе ніколи не зрадить». Чи часто люди не виправдовували ваших очікувань? Ви вмієте розбиратися, хто друг, а хто ворог? Джерело

Дистанція австралійського супермарафону від Сіднея до Мельбурна становить 875 км, що займає понад 5 днів від старту до фінішу. У забігу зазвичай беруть участь легкоатлети світового класу, які спеціально тренуються для цієї події. У більшості атлети не старше 30 років і спонсоруються великими спортивними брендами, які надають спортсменам форму і кросівки. У 1983-му році багато хто був здивований, коли в день забігу на старті з’явився 61-річний Кліфф Янг (біографія у вікіпедії). Спочатку всі думали, що він прийшов подивитися на старт забігу, бо був одягнений не як усі спортсмени: у робочий комбінезон та калоші поверх черевиків. Але коли Кліфф підійшов до столу, щоб отримати номер учасника забігу, всі зрозуміли, що він має намір бігти з усіма. Коли Кліфф отримав номер 64 і став на лінії з іншими атлетами, то знімальна бригада, яка робить репортаж з місця старту, вирішила взяти невелике інтерв’ю. На Кліффа навели камеру та запитали: — Вітання! Хто ти такий і що тут робиш? — Я Кліфф Янг. Ми розводимо овець на великому пасовищі неподалік Мельбурна. — Ти справді братимеш участь у цьому забігу? — Так. — А ти маєш спонсора? — Ні. — Тоді не зможеш добігти. — Та ні, я зможу. Я виріс на фермі, де ми не могли дозволити собі коней або машину до останнього часу: лише 4 роки тому я купив машину. Коли насувався шторм, то я виходив заганяти овець. Ми мали 2000 овець, які паслися на 2000 акрах. Іноді я ловив овець по 2-3 дні, це було непросто, але я завжди ловив їх. Я думаю, що можу брати участь у забігу, адже він лише на 2 дні довший і становить лише 5 днів, тоді як я бігаю за вівцями по 3 дні. Коли марафон почався, то професіонали залишили Кліффа у його калошах далеко позаду. Деякі глядачі йому співчували, а деякі сміялися з нього, оскільки він навіть не зміг правильно стартувати. По телевізору люди спостерігали за Кліффом, багато хто переживав і молився за нього, щоб він не помер на шляху. Кожен професіонал знав, що для завершення дистанції потрібно близько 5 днів і для цього щодня необхідно 18 годин бігти та 6 годин спати. Кліфф Янг не знав цього. Наступного ранку після старту люди дізналися, що Кліфф не спав, а продовжував бігти всю ніч, досягнувши містечка Mittagong. Але навіть без зупинки на сон Кліфф був далеко позаду всіх легкоатлетів, хоч і продовжував бігти, при цьому встигаючи вітати людей, що стояли вздовж траси забігу. Щоночі він наближався до лідерів забігу, і в останню ніч Кліфф обійшов усіх атлетів світового класу. На ранок останнього дня він був далеко попереду всіх. Кліфф не лише пробіг супермарафон у віці 61 року, не померши на дистанції, а й виграв його, побивши рекорд забігу на 9 годин і став національним героєм. Кліфф Янг подолав забіг на 875 кілометрів за 5 днів, 15 годин та 4 хвилини. Кліфф Янг не взяв собі жодного призу. Коли Кліфф був нагороджений першим призом у $10,000, він сказав, що не знав про існування призу, що брав участь у забігу не заради грошей і без роздумів вирішив віддати гроші п’ятьом першим легкоатлетам, які прибігли після нього, по $2,000 кожному. Кліфф не залишив собі жодного цента, і вся Австралія просто закохалася в нього. Багато тренованих спортсменів знали цілі методики про те, як треба бігти і скільки часу відпочивати на дистанції.Тим більше, вони були переконані, що в 61 рік супермарафон пробігти неможливо. Кліфф Янг цього не знав. Він навіть не знав, що атлети можуть спати. Його розум був вільний від обмежуючих переконань. Він просто хотів перемогти: уявляв перед собою вівцю, що тікає, і намагався її наздогнати. Джерело

Під час вінчання один священик так своєрідно привітав молодих: — Хто чекає щастя, той помиляється! Хто вам обіцяв його? Ніхто не обіцяв… Не обіцяв, а хочеться. Так хочеться і діток здоpових, і дім – повну чашу, і чоловіка, що здуває порошинки і щедрого на ніжні слова. А безкоштовний сир-то, він де? Правильно. Дарма, ніхто нічого не дає. Мають рацію батьки, що, готуючи своїх дітей до сімейного життя, невпинно повторюють: вчися терпінню, вчися переносити скорботу, долати труднощі. Вчися! А коли трапляється ця скорбота, чи труднощі, для таких молодих, які підготовлені до життя, тоді у них не рушиться світ, не розлітаються вщент надії. Не біжать вони в жaху зі своїми проблемами під батьківську парасольку зализувати pани і розповідати про недосконале життя і невлаштованість буття. Вони долають все разом, терплять, радяться і моляться. І – вимолюють! Тому що міцне лише те, що з любов’ю, спільними зусиллями і працею здобувається”. Просіть і дасться вам. І любіть один одного, як Бог полюбив Світ! Автор невідомий