“Закон карми” – чудова притча-казка для тих, хто намагається завжди всім догодити, забуваючи про себе
Багатьом з нас, буває, приходить думка про те, що ми проживаємо не своє життя. Намагаємося усім догодити, бути для всіх білими, пухнастими, а то раптом нас не приймуть такими, якими ми є. А втрачати людей не хочеться. Ця чудова притча-історія розповість вам про те, що відбувається з людьми, які не вміють слухати своє серце. – Як це – не було? – запитала я раптово хриплим голосом, – Зовсім, чи що? Так у вас помилка тут, в картотеці, подивіться краще! – Ні, – літній Ангел усміхнувся поблажливо і поправив окуляри в круглій оправі, – У нас тут все записано, все враховано, знову ж таки, все під суворим оком Самі Знаєте Кого. У нас за посадовий злочин знаєте що? – фізіономія Ангела посуворішала, – Про Люцифера чули? Ото ж бо. Моргнути не встиг – скинули. «Помилка». Скажете теж… – Хвилиночку, – я спробувала взяти себе в руки, – Подивіться, будь ласка, сюди. Ангел доброзичливо подивився на мене поверх окулярів. – І? – запитав він після секундного мовчання. – Мене, може, і немає. Але хтось же є? – я обережно поворушила кисільною субстанцією, яка тепер заміняла мені звичний земний організм. Субстанція захвилювалася і попливла райдужними плямами. – Хтось, безумовно, є. Але ніяк не NN, якою ви зволили представитися, – Ангел важко зітхнув і потер чоло, – Я таких як ви перебачив – не злічити. І чомусь в більшості своїй – дами. Ну, гарахд. Давайте перевіряти, панночко. По пунктах. З самого початку. Так? – Давайте, – сказала я, рішуче повиснувши в нього над плечем, і готувалася битися до останнього. – Так-с, ось вона, біографія мадам N, – Ангел витягнув з-під столу здоровенний талмуд і здув з нього пил, – Ab ovo, дорога, що називається, від яйця, – він наслинив палець і зашурхотів тонкими, цигарковими сторінками, – Ну, це все дрібниці… підгузники… капризи дитячі… дурниці всякі… особистість ще не сформована… характер не проявляли, все чернетки… ну, дитинство і зовсім опустимо, беремо свідоме життя… а, ось! – він переможно підняв палець, – у вас був роман в кінці десятого класу! – Ах, яка дивина, – не втрималася я, – Щоб у шістнадцять років – і раптом роман! – А ви не іронізуйте, фрейляйн, – Ангел зробив суворе обличчя, – роман розвивався бурхливо і досить щасливо, поки не встряла ваша подруга. І хлопчика у вас, будемо вже відвертими, прямо з-під носа забрала. Тобто не у вас, – раптом схаменувся ангел і почервонів, – а у мадмуазель NN… – Ну, і що? – запитала я підозріло, – з усіма буває. Це що, якийсь смертний гріх, який в Біблію забули записати? Мовляв, не віддавай ні хлопця свого, ні осла, ні вола… При слові «Біблія» ангел скривився. – При чому тут гріх, заради Бога! Дістали вже зі своїми гріхами… Слідкуйте за думкою. Як в цій ситуації поводиться наша N? – Як дурупа себе веде, – похмуро сказала я, смутно пригадуючи цей нещасний роман «па-де-труа», – робить вигляд, що нічого не сталося, вештається з ними всюди, мирить їх, якщо посваряться… – Оооось, – повчально простягнув Ангел, – а тепер уважно – на мене дивитися! – як би вчинили ви, якби жили? – Вбила б, – слово вилетіло з мене раніше, ніж я встигла збагнути, що говорю. – Саме так! – Ангел навіть підстрибнув на стільці, – Саме так! Вбити б не вбили, звичайно, але послали б на три веселі букви – це точно. А тепер згадайте – скільки таких «романів» було в житті у нашої мадмуазель? – Штук п’ять, – згадала я, і мені раптом стало паршиво. – І все з тим же результатом, зауважте. Йдемо далі. Мадмуазель спробувала вступити до університету і провалилася. Скільки не вистачило? – Півтора бали, – мені захотілося плакати. – І понесла документи в педінститут. Там її бал – прохідний. Вона поступає в цей інститут. А ви? Чого в цей момент хотіли ви? – Вступати в університет до останнього, поки не поступлю, – вже ледь чутно прошепотіла я, – але ви і мене зрозумійте теж, мама так плакала, просила, боялася, що за цей рік я загуляю або ще щось, ну, і мені раптом стало все одно… – Мила моя, – ангел подивився на мене співчутливо, – нам тут до лампочки, хто там у вас плакав і з якого приводу. Нас факти цікавлять, вперта річ в світі. А факти у нас щось зовсім непривабливі. Навіщо ви – ні, ось серйозно! – навіщо тоді заміж вийшли? У сенсі – наша NN? Та ще й вінчалася, між іншим! Вона, отже, вінчалася, а ви в цей час про що думали?! Я мовчала. Я прекрасно пам’ятала, про що тоді думала в задушливій сусальній церкві, тримаючи в пітному кулачку свічку. Про те, що любов любов’ю, але вся ця бодяга ненадовго, що я, може бути, пару років протягну, максимум, а там натура моя все одно переважить, і тоді вже ти прости прости мене, Господи, якщо ти є… – Ото ж бо, – Ангел похитав головою і перегорнув сторінку, – так тут у вас на кожному кроці суцільні провали! Дівчинко моя, ну, не можна ж так! У тридцять років так хотіли татуювання зробити – чому не зробили? – Ну-у-у… – спантеличилася я, – не пам’ятаю вже. – А я вам підкажу, – Ангел недобре посміхнувся, – тодішній ваш коханий був проти. Примітивні, говорив, племена, та й дупа з роками поповзе. Так? – Вам видніше, – насупилася я, хоча щось таке було колись, точно ж було… – Мені-то видніше, звичайно… Дупа-то ваша була, а не коханця?! Добре, їдемо далі. Ось тут написано – тридцять п’ять років, домогосподарка, простіше кажучи – безробітна, із захоплень – хіба що кулінарія. Мила така картинка виходить. Вишивання гладдю тільки не вистачає. Ну, згадуйте, згадуйте, чого насправді-то хотіли?! – Згадала. Стріляти хотіла. – У кого стріляти?! – здивувався ангел і покосився в книгу. – У біжучу мішень. Ну, або в стаціонарну, без різниці, – плакати я, як з’ясувалося, тепер не могла, зате туманне моє тіло втратило свою райдужність і пішло густими сірими хвилями, – стрільбою хотіла займатися. Співати ще хотіла. Давно це було… – Підтверджую, – Ангел ткнув пальцем в талмуд – ви, дорога моя, мали до всього цього досить пристойні здібності. Богом, між іншим, дані. Від народження! Куди поділи все це? Де, я вас питаю, дивіденди?! – Я не знала, що повинна… – прошелестіла я у відповідь. – Брешете, прекрасно знали – Ангел зняв окуляри, втомлено примружився і потер перенісся, – що ж ви все брешете-то, ось напасть якась… Гаразд, мадам, давайте закінчувати. Приступимо до вашого розподілу. Він дістав великий бланк, розправив його поверх моєї біографії і почав щось писати. – Як ви все не розумієте, – в голосі Ангела чувся розпач, – не можна, ну, не можна зраджувати себе на кожному кроці, десь і померти можна раніше смерті! А це, між іншим, і є той самий «гріх», якого ви всі так боїтеся!… Все думаєте – і так зійде… Думаєте це жарт – кожна третя душа не своє життя проживає! Адже це страшна статистика! І у всіх якісь ідіотські виправдання – то мама плакала, то тато сердився, то чоловік був проти, то дощ в той день пішов не вчасно, то – взагалі сміх! – грошей не було. Хомо сапієнс, називається, еректуси… Ну, все, готово, – Ангел роздратовано відкинув перо, – попрошу встати для оголошення вироку. Переді мною встати, в сенсі. Я перелетіла через стіл і завмерла прямо перед Ангелом, всім своїм виглядом висловлюючи провину і каяття. Чорт його знає, може, спрацює. _ Неідентифікована Душа за звинуваченням в непрожитому житті визнається винною, – Ангел подивився на мене з суворою жалістю, – пом’якшувальних обставин, таких, як: а) не відала, що творила б) була фізично не в змозі реалізувати або в) не вірила в існування вищого розуму – не виявлено. Призначається покарання у вигляді проживання одного і того ж життя до виявлення себе справжньої. Вирок остаточний і оскарженню не підлягає. Підсудна! Вам зрозумілий вирок? – Ні, – я жалібно закліпала, – Це в пекло, чи що? – Ну, пекла ви не заробили, дитинко, – усміхнувся ангел, – та й вакансій там…, – він безнадійно махнув рукою, – підете в чистилище, будете проживати змодельовані ситуації, поки суд не визнає вас прожитою своє життя. Ну, а вже будете ви там страждати чи ні – це ми, вибачте, не в курсі, – і Ангел протягнув списаний жовтий бланк, – Тепер все ясно? – Більш-менш, – я кивнула розгублено, – і куди мені тепер? – Момент, – сказав Ангел і клацнув пальцями. Щось брязнуло, гримнуло і в очах у мене потемніло… …одну мене не відпустять, а з тобою запросто, – почула я знайомий голос, – і Сергійко каже – нехай вона тебе відмаже на два дні, ну, Олюсю, ну, миленька, ти ж допоможеш, правда? Ми тобі і намет окремий візьмемо, і взагалі кльово буде, уявляєш, цілі дві ночі, багаття, річка і ми втрьох?.. Це був мій шкільний двір, травень вже й не пам’ятаю якого року, запорошений задушливий вечір. І Оленка, красуня, з ляльковим личком і фігурою від Сандро Ботічеллі – моя подружка – як завжди безтурботно щебетала мені у вухо, не помічаючи, як ненависть і біль повільно скручують мене гвинтом, заважаючи дихати. Таке знайоме, таке рідне-звичне відчуття… Я ж хороша дівчинка, я перетерплю все це, я буду вести себе пристойно, я хороша, гарна, хоро… – А йди ти, – сказала я ніжно, з садистським задоволенням спостерігаючи, як округлюються її порцелянові очі, і, відчуваючи деяку незавершеність сцени, додала – обидва пішли до чортів собачих. …Коли розгніваний стук Оленчиних каблучків затих десь за поворотом, я прислухалася до дзвінкої порожнечі навколо, і зрозуміла, що ось прямо зараз я, нарешті, глибоко, непристойно щаслива… Автор: karma_amrak Джерело
