“Завдяки псу і коту живемо” – повчальна історія для кожного з нас!

Вчора ввечері йшла додому. Пізно. Плеєр у вухах. Дивлюся на дорозі – на тротуарі, в сенсі – щось ворушиться. Підходжу ближче. Людина. Лежить людина. Точніше повзе людина. Причому повзе так незвично, ніби в конкурсі бере участь, ногами загрібає і пересідає вперед. Перша думка: п’яний!Друга думка: брудний! Вчора дощик був, сльота.Третя думка: А раптом ні? Тобто, не п’яний? Повз поспішають інші люди. Вечір, треба швидше додому. Повзучого гидливо обходять. Відвертаються. Мені теж треба додому. Мене дитина чекає. Але раптом не п’яний… Підходжу і боязко питаю:– Ти в порядку? Сама дивуюся своєму хамству: перейшла на «ти» без вагань.– До-по-мо-жі-ть-встати, – каже хлопець, прожовуючи частину літер.Руки його скручені. Ноги теж. Він хворий на ДЦП. З народження. Я простягаю руку, за яку він хапається своєю брудною вимазаною рукою. Від нього пахне… супом. – Ти як тут опинився? – питаю. – Один. На дорозі…– Я пішов за хлібом. Мачуха хворіє. Упав. Мене велосипедист штовхнув. Встати сам не зможу. – відзвітував хлопець. В цей час він уже встав, але руку мою тримав міцно.– Далеко живеш? – питаю я, гадаючи, що мені робити з ним.– Та ні, ось тут. – Махає рукою на будинок поруч. – Доведи, а то я впаду знову.– Ходімо, – погоджуюся я. Від нього не пахне небезпекою. Пахне супом.– Як звуть тебе?– Олег.– З ким живеш, Олеже?– З мачухою. Вона захворіла. Потрібен хліб.– Ти пішов за хлібом, тебе штовхнули і ти впав? – відновила я перебіг подій.– Так.– А зазвичай хто купує хліб?– Мачуха. Ми йдемо вздовж багатоповерхового будинку. Люди навколо з цікавістю обертаються. Брудний Олег (він повз від магазину, нагадую) і я – святкова, з презентації. Ми підходимо до потрібного під’їзду.– Квартира 59. Перший поверх. Ключі – в кишені. – Олег повертається до мене потрібною відстовбурченою кишенею. Ми входимо з ним у під’їзд, він відпускає мою руку і впивається в рятівні поручні. Тут він уже майже вдома. Він звично, спритно підтягуючи ноги, підіймається сходами. Я відчиняю квартиру 59 ключами Олега. Ми входимо до передпокою. Пахне супом.Слабкий крик з кімнати:– Олеже, це ти? Де ти був дві години? Хліб купив?Я кладу ключі на дзеркало і виходжу з квартири. Олег хворий на ДЦП. Він дві години тому вийшов за хлібом в магазин навпроти. Нормальній, здоровій людині збігати за хлібом – 10 хвилин. Але Олег хворий на ДЦП. Що не заважає йому їсти хліб. І він за ним пішов. І його штовхнули. Він впав. І дві години повз назад. По брудній мокрій дорозі. Тому що всі навколо поспішали додому. До своїх дітей, чоловіків і дружин. Зі своїм буханцем хліба. І немає часу допомогти встати тому, хто впав. Немає. Я вражена. Не можу поки сформулювати чим. Напевно тим, що всім довкола немає діла ні до кого. Тим більше до Олега. До брудного, скорченого. Тому що кожен, хто пройшов повз повзучу людину, вчепився за рятівну думку «Він п’яний!», що виправдовує його бездіяльність. Не тому що ми погані. Ми просто поспішаємо. У нас важливі справи. А у Олега теж справа – йому треба купити хліб… Боже мій, що це було? Через 20 хвилин я дзвоню в квартиру 59 по домофону. Ніхто не відчиняє. Я чекаю, поки хтось виходить з під’їзду, входжу в нього і дзвоню в дзвінок, над яким нашкрябано «59» (навряд чи Олег нашкрябав це сам – у нього скорчені руки, йому не дотягнутися). Мені ніхто не відчиняє. Напевно, Олег миється. А мачуха хворіє. Я вішаю на ручку дверей пакет. У ньому батон. А ще якісь печива, мармелад, чай. Олег з мачухою поїдять супу з хлібом, який так і не купив Олег, а потім поп’ють чаю з печивом. Тримайся, Олег. І більше не падай… © Ольга Савельєва

У церкві бабуся, служниця, дуже зосереджено вишкрябувала свічковий віск із підсвічника. Спочатку зворотною стороною ложечки, а потім викруткою. Я стояла поруч, спостерігала. Я щойно поставила свічку у свічник, і не хотіла, щоби їй заважали горіти. Мене бентежила ця бабуся, хотілося сказати їй: «Тут усе нормально, тут не потрібно», але так негоже, і я мовчала. Бабуся відчутно пихтіла, вишкрябуючи віск. — Це, мабуть, складно? — запитала я. Усе одно зосередитися на молитві, коли поруч хтось пихтить, неможливо. — А спробуй, — вона простягнула мені викрутку. Я спробувала. Стала шкребти. Віск відходив неохоче, кришився. — Складно, — коментувала мої дії бабуся. — Влітку жарко, віск плавиться відразу, і це погано, а зараз холодно, застигає — не відходить, не виколупаєш потім… — І справді, непросто. А з боку здається, що нескладна робота. — Чужа робота завжди здається легкою, помічала? А свій хрест — завжди важким. — Треба ж, як точно Ви підмітили. — Я ось уже два роки служу в церкві й багато чого помічаю. Цікавого. Про людей. Непомітна я, щось колупаю собі у свічниках, люди дивляться крізь мене, а я — всередину них. — І що бачите? — Різне бачу. Про те, як людина свічки ставить, можна багато чого розказати. Ось ти, наприклад, не гнила. Така… для людей. — Ви ж бачите мене вперше. — Так. Але я бачила, як ти свічку ставила. Спочатку з Господом говорила, потім ось, поставила. Ось же твоя свічка. Прямо біля лампадки. Ти подумала про тих, хто буде ставити свічки після тебе: тому поставила біля лампадки, а не з краю. Адже незручно тягнутися через чужі запалені свічки, тому ти біля лампадки… — Мені не хочеться вас розчаровувати, але я якось автоматично це зробила. Я взагалі в цей момент не думала про тих, хто буде після мене свічки ставити… — Звичайно. Саме так, автоматично. Це Бог нашими руками водить, а не «автоматично». Я ж бачу, хто до Бога від душі прийшов, а хто — як до… партнера. — А як зрозуміти, що «як до партнера»? — Ну є люди, які до церкви, як в… ліфт приходять. Їм, здається, вони увійшли, помолилися — раз — і приїхали до щастя. Молитва — як кнопка потрібного поверху. Вони і свічки ставлять, як вклад у банку роблять. Ось тобі, Господи, свічка за 5 гривень, а ти мені давай, у роботі допоможи. Неначе Богу наші свічки потрібні. — А що, не потрібні? — Бог усі зірки запалив на небосхилі. Навіщо йому наші свічки? Свічки — це для нас самих, щоби душі наші не заблукали, йшли на світло свічки. Купити й поставити свічку — це наче самому собі нагадати: Бог є. — Як красиво ви сказали. — Бачила днями дівчина молилася. За здоров’я чоловіка. Шепотіла молитву: «Нехай він швидше виздоровіє, краще до середи, щоби ми на ювілей до сестри встигли». Хіба ж це молитва? Бог — це ж не підлеглий, якому завдання дають і термін виконання ставлять. У Бога смиренності просять. Смиренно прийняти Волю Божу. Довіряють йому свою долю. Бог краще знає, як зробити так, щоби врятувати життя… — А ви сюди, чому прийшли? Не сьогодні, а взагалі… — Сина з чоловіком поховала — і прийшла. — За… смиренням? Знайшли його тут? У служінні?… — Я тут не так давно… Я служу всього лише два роки… Я знаю, що Він не кине. Відчуваю. — Дякую, — шепочу я. Бабуся не відповіла на моє запитання. Точніше відповіла, але на щось своє. І це було дуже чесно й дуже боляче. — До церкви треба йти з вдячністю, за чистотою, за умиротворенням… — бабуся перевела тему з особистого. — А я ось іноді приходжу за відповідями. — Відповіді, вони ж приходять… як ти кажеш, автоматично. Тобі здається, що автоматично, а це Він шепнув… Бабуся, нарешті, відтерла підсвічник, перехрестилася, кивнула мені на прощання й поспішила в підсобку. А я підійшла до ікони Пресвятої Богородиці, але молитися ніяк не виходило. Думки залишилися з тієї бабусею. Напевно, мені її Бог послав для чогось? Цікаво, навіщо? Мені ось хочеться написати про неї… І це бажання народжується якось… автоматично. Я поставила свічку. Уперше усвідомлено, ближче до лампадки. Щоби людям, які прийдуть після мене, було легше. Я і про свічки зараз, і взагалі. Не про свічки. Господи спаси й сохрани. У той день я вийшла з церкви, а всередині — запах воску й ладану, а ще голос бабусі, майже пошепки: «Я знаю, що Він не кине»… Ольга Савельєва Переклад: chajuvannja Джерело

Одна розумна людина сказала: “Ми цінуємо тільки те, що втрачаємо”. Ми прекрасно знаємо про власні можливості, про ті речі, якими володіємо. Але рідко хто з нас замислюється про те, що все це може зникнути в одну мить. Найкраще розкриває суть цього висловлювання одна історія. У однієї жінки було шестеро дітей. Вони проживали разом в маленькому селі, без особливих засобів для існування. Жінці доводилося працювати на рисовому полі, щоб прогодувати шістьох голодних діток. І якби була можливість піти ще куди-небудь заради заробітку, вона б це зробила. Люди з того ж села переконували жінку не віддавати дітей до школи, щоб ті могли допомагати їй з роботою. Але вона вчинила інакше. Турботлива мати хотіла, щоб її діти отримали гідну освіту і змогли прожити краще життя, ніж зараз. Звичайно, це вимагало від неї ще більших зусиль, але вона справлялася, нехай часом і доводилося відмовлятися від їжі заради власних дітей. Минуло 50 років. Жінка постаріла, а важка робота в молодості позначилася на її здоров’ї: проблеми з серцем, перепади тиску і багато іншого стало супроводжувати її день в день. Лікарі били на сполох і говорили про очевидне: все це – наслідок відмови від турботи про себе. Через деякий час вона померла. Ця жінка стала прикладом для багатьох людей з села. Вона зуміла відмовитися від власного комфорту заради дітей, буквально пожертвувавши своїм здоров’ям. І вона не вимагала чогось натомість ні від кого. Але її діти сприймали все це як належне. Вони жили і раділи дитинству, знаючи, що мати забезпечить їх усім необхідним. Але її не стало. І для всіх це стало шоком. І подібне ставлення до дійсності було не тому, що вони її не любили. Просто вони не звертали уваги на те, як їй важко. Це було нормою. Чимось буденним. Всі думали тільки про себе. Діти ще довго згадували важкі передсмертні години своєї матері, коли їм хотілося не відпускати її зі своїх обіймів. Плакали всі. Але найбільше плакала мати. Пізніше діти усвідомили, що раніше навіть не замислювалися про те, що ніколи не проявляли ніжність по відношенню до неї. А тепер часу практично не залишилося. І мало хто думав про те, що її скоро не стане. І про те, як сильно вони її люблять. Пізніше у всіх з’явилися свої сім’ї. У однієї з дочок склалася схожа ситуація. Чоловік був змушений часто їхати на заробітки, рідко з’являючись вдома. А дружина виховувала свою дочку і сина на самоті. Вона не покидала їх ні на хвилину, після довгого робочого дня, згадуючи власну матір. І рівно та ж ситуація повторилася і з нею. Ніхто з її дітей не замислювався над тим, наскільки їй важко. Наскільки сильно вони її люблять і вдячні їй за все. Рідко вимовлялися слова подяки і захоплення її вчинками. Але в один день, вона померла. І світ звалився. Звичайно, біль втрати сильний. Але він посилювався ще більше через те, що вони приділяли їй мало часу. Багато слів було не сказано. І вони усвідомили, що сприймали її як належне. Вони забули, що маму потрібно любити відкрито, проявляючи турботу і ніжність. Але тепер її немає. Нехай цей сумний досвід послужить прикладом і для вас, дорогі читачі. Пам’ятайте, що в цьому житті все швидкоплинне. І ті речі, які у вас є, ті люди, які Вас оточують, можуть в одну мить зникнути. І ніщо в світі не компенсує їх відсутності. Приділяйте час своїм близьким, не соромтеся проявляти ніжність і турботу. Обійміть батьків. Дайте їм зрозуміти, що вам не все одно і що ви їх любите. Поки ще не пізно… Джерело

Один психолог ось що придумав: він почав втомлених дітей хвалити. А потім вимірювати енергію на спеціальному приладі: ергографі. Після похвали відбувався приплив енергії, а втома проходила. Але варто було дитині сказати критичні, образливі слова, енергія різко падала. Після критики дитина ставала втомленою і погано виконувала завдання. Так що особливої ​​користі в критиці немає. “Ти повільно працюєш! Ти погано написав! Ти несмачно приготував! Ти надто товстий!”, – та хіба мало критичного можна сказати і написати. І вкрасти енергію людини. Зробити її втомленою і розбитою. Спустошити. І мудрий Франклін писав: хочете наживати ворогів – ходіть і критикуйте всіх. Всі почнуть вас уникати. Тому що назавжди запам’ятають те відчуття занепаду сил і розбитість, які залишилися від спілкування. Немов сили відібрали у людини. Хочете дружити з людьми і допомогти їм краще працювати – хваліть. Завжди знайдеться, за що похвалити. І разом виправити те, що можна і потрібно виправити. Людина відчує приплив сил, запам’ятає, як ви їй подарували енергію – і складуться найкращі і корисні відносини. Критика забирає енергію. Похвала – додає сил. І, ясна річ, ми будемо триматися з тими, хто нам сили дає. А не з тими , хто грабує нас, як розбійник з великої дороги. І розумні професійні критики знають, що в критиці важливо вказати на те, що відмінно автору вдалося. А вже потім розібрати те, що вдалося не дуже. І висловити надію, що наступні твори автора будуть ще кращі, ніж ці. Так що самоназвані “критики” просто позбавляють нас життєвих сил. Може, собі беруть? – от не здогадався психолог і їх на приладі перевірити. А гуманні люди завжди знайдуть, що похвалити. І викликати приплив сил, радість і гарний настрій. Анна Кір’янова Джерело

«Мені зустрічалися такі сім’ї, в яких якась бабуся, лежить собі – як кульбаба. Онуки, правнуки її люблять. Їсть вона як пташка. Поклює щось трішки і з якоюсь книжкою лежить, читає. Псалми якісь там. Про себе щось муркоче. А навколо всі «бігають». Діти – на навчання. Правнуки – в садок. У тих – бізнес. Ті – на відпочинок. У всіх все добре. Всі бабусю люблять. Бабуся лежить, нікому нічого не робить в принципі – ні хорошого, ні поганого. Просто лежить з книжкою.   Потім бабуся помирає. Її відспівують. Віддають її землі. Здійснюють по ній «дев’ять днів», потім «сорок днів». І до сорокового дня приходять внуки, діти і говорять. «Щось у нас в житті все перекосилося. Щось бізнес наш не йде. Щось ми всі перехворіли. Щось ми всі пересварилися. І таке враження, що бабуся тримала нас на плечах – всіх».   Ця «пташка в ліжку», вона – з цією книжкою в руках тримала всіх на плечах. А вони ж, думають, що «Ми всі такі розумні». «Я ж бізнес свій створив тому, що я – такий розумний». «А я такий великий дизайнер, художник – тому що у мене великий талант. За мною Європа плаче. Мене скоро з руками відірвуть».   Вони всі думають, що вони такі всі генії. А ця геніальність вона має різне коріння. Просто якась людина, яка здається тобі безкорисною, за тебе молиться. І все.”. Андрій Ткачів Джерело

Коли тобі рік – ти хочеш маминих обіймів і теплого молочка. Коли тобі п’ять – ти хочеш досліджувати світ, багато бігати і гратися. Коли тобі десять – ти хочеш вибраних іграшок, смачного морозива і поганяти на велосипеді. Коли тобі п’ятнадцять – ти хочеш всім подобатися, якнайшвидше закінчити школу, гуляти з друзями і гарного одягу (як в інших). Коли тобі вісімнадцять – ти хочеш самостійності. Втекти б кудись з-під маминого контролю і робити все, що раніше не можна було. Коли тобі двадцять – треба б знайти свою другу половинку, бо вже здаєшся собі геть сформованою особистістю. Хочеться любові, романтики і щоб все, як в казці. Коли тобі тридцять – ти розумієш, що казки не буде. Хочеться спокою. Щоб діти якнайшвидше виросли, не плакали ночами. І щоб той, хто поруч, хоча б поважав. Коли тобі сорок – хочеться виглядати молодшим, ніж є насправді. Добре заробляти, помагати дітям, а ще – щоб зморщинок було видно якнайменше. Коли тобі п’ятдесят – ти хочеш просто бути здоровим, щоб не хворіли батьки і не сварилися діти. Коли тобі сімдесят – ти хочеш вернутися в дитинство, до мами… І хай би вона контролювала хоч кожен твій крок…І щоб ще трішечки прожити в цьому світі, навіть якщо, часом, нестерпно болить спина… і все інше. А зморшки вже зовсім не хвилюють… Це життя. В кожного віку свої цінності. Але дороги назад не існує. Тіштеся моментам, коли всі поруч, і головне – живі й здорові… О. Сапріянчук “Гострі кути життя” Джерело

Коли моєму синові було років сім, ми всією сім’єю їхали кудись за місто. Заїхали на заправку, купили морозива і їдемо, отримуємо задоволення, літо, спека, морозиво, дружина, син, благодать. Тут мій син відкриває вікно і викидає обгортку. Швидкість автомобіля була невеликою, я зміг дуже швидко зорієнтуватися і припаркувати машину на узбіччі. Мовчки вийшов з машини, відкрив багажник, звільнив від продуктів один із ашанівських пакетів, вивів сина з машини і попросив зібрати все сміття з узбіччя. У сина гординя, ще й дружина спробувала заступитися. Але жінку попросив піти в машину слухати музику, а синові пояснив що поки він не принесе мені повний пакет сміття ми далі не поїдемо, і відповідно всіх «смаколиків» обіцяних нами вже не буде. Син на початку зі сльозами, а потім з якимось азартом в очах пішов збирати сміття. Я взяв другий пакет і пішов поруч. За неповних півгодини ми очистили маленьку ділянку дороги від слідів життєдіяльності нашого народу і повернулися в машину. Далі я пояснив синові чому він пішов збирати сміття – тому що Україна – це його Батьківщина, а Батьківщину треба любити. Говорив багато, з прикладами, але так щоб він зрозумів. В кінці нашої бесіди син запитав: – А чому ти пішов збирати за мною? – Те що ти кинув обгортку в вікно – це в першу чергу моя помилка. Я упустив щось в твоєму вихованні, і тому повинен був понести покaрання разом з тобою. Скоро синові буде 13 років, у нього дві маленькі сестрички, і вчора я із задоволенням спостерігав як він вчить їх не смітити. Джерело

Одного дня багатій побачив бідняка і дав йому кошик, який був наповнений сміттям.Бідняк забрав той кошик і пішов геть. Наступного дня багач застав під своїми дверима бідняка.Бідняк вручив йому кошик наповнений квітами.Багатій запитав здивовано: Чому даєш мені квіти, якщо я дав тобі сміття?Бідняк відповів: Кожен дає іншим те, що має в своєму серці.