Один чоловік втратив свою кохану дружину. Вони разом прожили майже сорок років, вони вросли один в одного, переплелися корінням і гілками, як дерева, зрослися, як сіамські близнюки. Дуже тісний і міцний духовний зв’язок був між ними. Жаль тільки, що дружина не могла мати дітей.
Дружина завжди знала, коли чоловік прийде чи подзвонить, хоч заздалегідь не домовлялися. А він ішов у магазин і купував те, що забула дружина попросити купити. Забула, – а він все одно купував потрібне.
Вони вгадували думки один одного і завжди відчували, якщо один із них захворів або потрапив у неприємності. Багато люблячих знають цей зв’язок, хоча багато вчених заперечують його і вважають збігом. Ті, хто позбавлений цієї здібності та дару любові.
Звісно, втрата була тяжка. Майже нестерпна. І цей немолодий чоловік дуже страждав. Він розумів, що це нормальне страждання. Що біль має бути. Що втрата величезна і непоправна. Але намагався якось пом’якшити біль. Таблетки дали можливість спати хоч іноді.
Вдівець, яке сумне слово! – подумки розмовляв з дружиною, а іноді й уголос. Він уві сні обіймав її і відчував її подих, її запах! Але відкривав очі в темряві та на самоті.
І душа боліла в нього, а серце було розбите. Він просто відчував фізично ці гострі уламки в грудях… Це було дуже боляче. А весь світ став порожнім і сірим, холодним. Життя перетворилося на тягар, на каторгу, немов треба було збувати термін…
І одного разу вночі дружина повернулася до нього і сказала докірливо: “Ти ж знаєш, Олеже, засіб від болю. Потрібно біль зменшити, розумієш? Болю дуже багато. І до свого тобі не дотягнутися ніяк. І тобі стане легше! “, – дружина поцілувала чоловіка. і він прокинувся.
Він думав над словами дружини і мало не наступив на цуценя, що замерзало, біля під’їзду. Бідолаха повз із останніх сил, весь у інії, – морозно було. І Олег підняв цуценя і почав оглядати. Бідолашне цуценя тремтіло, лапки обморожені, мабуть, а сам зовсім маленький.
І цей чоловік відволіклся від похмурих думок. Він на роботу зателефонував, попередив, сам поїхав до ветеринарної клініки. І оплатив лікування собачки, – навіть лапки вдалося зберегти. І лапки, і хвостик. А потім довелося взяти цуцення додому, – не ж в притулок. І там доліковувати, бо песик все ж таки був виснажений і хворий.
І цей чоловік з подивом відзначив, що його біль став меншим. І дружина дивилася з фотографії на собаку та посміхалася. І якось легше стало вдома дихати. А ще з’явилось дивовижне почуття; цей чоловік став помічати тих, кому боляче. Раніше не помічав!
Він бачив хворих, слабких, нещасних, старих… І завжди допомагав, як міг. Чим міг, тим допомагав.
І волонтером влаштувався до рятувального загону. Біль не пройшов повністю, це неможливо, якщо любив і дихав в унісон з людиною. Але він втратив свою гостроту. І пішов розпач, який штовхав на страшні рішення. Розпач – ось найсильніший біль. Самотність породжує розпач.
І цей чоловік живе, приносить користь іншим, спить ночами міцно, – він ж дуже втомлюється. Але все одно відчуває, як дружина тихенько гладить його по голові, як завжди. І йому не боляче.
Тому що він знайшов спосіб зменшити страждання. Просто у відчайдушному стані треба починати не з себе. З інших, кому можеш допомогти…
Автор: Анна Кір’янова