Доброго ранку, – сказала жінка, проходячи повз чоловіка, який валявся на землі. Той здивовано підняв на неї очі. Відразу було видно, що жінка добре заробляє – дороге пальто і доглянуті руки говорили самі за себе. Спочатку чоловік вирішив, що вона над ним знущається, як і багато інших, які кожен день проходять повз нього. – Дайте мені спокій, – зі злістю промовив він. Але його здивувало те, що жінка не зрушила з місця. – Ви голодні? – запитала вона. – Ні, – відповів він, посміхнувшись. – Я щойно пообідав з президентом. Ідіть уже, куди йшли! Посмішка жінки стала ще ширшою. Раптом він відчув її руку на своїй руці. – Що ви робите, леді? Я сказав, щоб ви дали мені спокій! Поруч чергував поліцейський, який, почувши крики, підійшов ближче. – Якісь проблеми, мем? – запитав він. – Ні, що ви, офіцер, – відповіла вона. – Я просто намагаюся підняти цю людину на ноги. Чи не допоможете мені? Офіцер спантеличено почухав потилицю. – Це старий Джек. Він живе на цій вулиці протягом декількох років. Що ви хочете від нього? – Бачите той кафетерій неподалік? – запитала вона. – Я хочу відвести цього чоловіка туди і нагодувати. – Ви з глузду з’їхали, леді! – бездомний пручався з усіх сил. – Я не хочу туди йти! Раптом він відчув, як сильна рука офіцера підхопила його з іншого боку і підняла із землі. – Відпустіть мене, офіцер! Я нічого не зробив. – Вона хоче допомогти, Джек, – відповів офіцер. – Не сперечайся з нею. Нарешті, не без зусиль, жінка і офіцер поліції відвели Джека у кафе і посадили в кутку за столик. Був пізній ранок, сніданок вже пройшов, а час обіду ще не настав, тому людей було мало. Менеджер тут же підійшов до їхнього столика. – Що тут відбувається, офіцер? – запитав він. – Ця леді привела його сюди, щоб пригостити ланчем, – відповів поліцейський. – НЕ тут! – роздратовано відповів менеджер, – присутність такого роду людей шкодить бізнесу. Старий Джек посміхнувся беззубою посмішкою: – Бачите, леді, я ж казав вам. Тепер, відпустіть мене, будь ласка! Жінка повернулась до працівника кафе: – Сер, ви знаєте “Едді і Ко”, банківську фірму, яка розташована далі по вулиці? – Звичайно, – відповів той, – вони проводять свої щотижневі збори в одному із наших банкетних залів. – О, та ви, напевно, маєте непогану виручку з цих зустрічей? – А вам яке діло? – Вибачте, сер, я Пенелопа Едді, президент і головний виконавчий директор компанії. – О, – тільки й зміг вимовити шокований менеджер. Жінка знову посміхнулася: – Я думаю, це змінює ситуацію, правда? – Вона глянула на поліцейського, який із усіх сил намагався не розсміятися. – Хочете приєднатися до нас на чашку кави і ланч, офіцер? – Ні, дякую, мем, – відповів він, – я на службі. – Тоді, можливо, чашку кави з собою? – Так мем. Було б дуже великодушно з вашого боку. Менеджер прийшов до себе й швидко промовив: – Ваша кава зараз буде готова, офіцер. Поліцейський обернувся до жінки: – Спритно ви його поставили на місце. – Я не ставила собі таку мету. Вірите чи ні, але у мене інші причини. Вона присіла за столик навпроти збентеженого бродяги і пильно подивилася йому в очі: – Джек, ви пам’ятаєте мене? Старий Джек уважно вивчав її поглядом кілька хвилин: – Ну, ви виглядаєте знайомою… – Я тепер стала трохи старшою. І вже точно повнішою, ніж в дні моєї юності, коли ви тут працювали. Одного разу я зайшла саме в це кафе, голодна, замерзла, в дешевому одязі… – Ви, мем? – Офіцер, який стояв поруч, не втримався від коментаря. Він просто не міг повірити, що така шикарна жінка колись могла виглядати інакше. – Я тоді тільки закінчила коледж, – продовжила розповідь жінка, – приїхала у місто в пошуках роботи, але так нічого й не змогла знайти. Зрештою, закінчилися гроші і мене виселили з найманої квартири. Був лютий місяць, стояв страшний мороз, мені нікуди було піти, і я зайшла у це кафе, щоб погрітися. Обличчя Джека раптом осяяла широка посмішка. – Тепер я згадав! – скрикнув він, – я стояв за стійкою, ви підійшли і запитали, чи можна попрацювати тут за їжу. Я тоді сказав, що це проти правил закладу. – Саме так, – відповіла жінка, – потім ви зробили мені найбільший сендвіч, який був у меню, пригостили гарячою кавою і не взяли з мене грошей. Я боялася, що через мене у вас будуть неприємності з начальством. Потім я побачила, як ви поклали в касу свої гроші за мій ланч. – Тож, ви почали свій бізнес? – з нетерпінням запитав старий Джек. – Я влаштувалася на роботу на наступний день. Я сама прокладала собі дорогу до успішного життя. Зрештою я почала свій власний бізнес і, з Божою допомогою, він став рости і процвітати. – Вона відкрила сумочку і дістала візитну картку: Ось директор по персоналу нашої компанії. Я поговорю з ним, і впевнена, він знайде для вас підходящу роботу в офісі. – Вона посміхнулася: – Думаю, що він зможе навіть дати вам аванс, щоб ви купили собі одяг і знайшли житло, поки ви самі не станете на ноги. І запам’ятайте, якщо вам коли-небудь що-небудь знадобиться, мої двері завжди відкриті для вас. – Спасибі вам! – по щоках бродяги текли сльози. – Як я можу віддячити вам? – Не дякуйте мені – відповіла жінка, – Господь допоміг мені через вас, тепер Він допомагає вам через мене! Вийшовши з кафе, офіцер і жінка зупинилися на хвилину біля входу. – Дякую за вашу допомогу, офіцер. – Навпаки, мем, – відповів він, – завдяки вам я побачив сьогодні чудо, яке ніколи не забуду… Що посієш, те й пожнеш. Джерело