Одного разу на зустрічі однокласників до вчителя підійшов молодий чоловік і запитав:

Одного разу хлопець впізнав у перехожому свого вчителя з молодших класів. Він підійшов до старого і запитав: – Ви мене не пам’ятаєте? Я був вашим учнем. – Так, я пам’ятаю тебе третьокласником. І чим ти займаєшся зараз? – Я викладаю. Ви так вплинули на мене, що мені теж захотілося виховувати юних учнів. – Так? Дозволь мені поцікавитися, в чому ж виразився мій вплив? – Ви насправді не пам’ятаєте? Дозвольте мені нагадати. Одного разу мій однокласник прийшов в клас з красивим годинником на руці, який йому подарували батьки. Він їх зняв і поклав в ящик парти. Я завжди мріяв мати такий годинник. Я не втримався і вирішив взяти його з цієї парти. Незабаром той хлопчик підійшов до вас в сльозах і поскаржився на крадіжку. Ви обвели нас усіх поглядом і сказали: «Той, хто забрав годинник, що належать цьому хлопчику, має повернути його». Мені стало дуже соромно, але мені не хотілося розлучатися з годинником, так що я не зізнався. Ви попрямували до дверей, замкнули ї і веліли нам усім вишикуватися уздовж стіни, попередивши: «Я повинен перевірити всі ваші кишені за однієї умови, що ви всі закриєте очі». Ми послухали, і я відчув, що це був найбільш ганебний момент в моєму недовгому житті. Ви рухалися від учня до учня, від кишені до кишені. Коли ви дістали годинник з моєї кишені, ви продовжували рухатися до кінця ряду. Потім ви сказали: «Діти, все в порядку. Ви можете відкрити очі й повернутися до своїх парт». Ви повернули годинник власнику і не сказали більше ні одного слова з приводу цього інциденту. Ось в той день ви врятували мою честь і мою душу. Ви не заплямували мене як злодія, брехуна, нікчемну дитину. Ви навіть не спромоглися поговорити зі мною про цей епізод. Згодом я зрозумів, чому. Тому що, як справжній учитель, ви не захотіли заплямувати гідність юного, ще несформованого учня. Тому я став педагогом. Обидва замовкли під враженням цієї історії. Потім молодий педагог запитав: – Коли ви мене побачили сьогодні, хіба не згадали про цей епізод? Старий учитель відповів: – Справа в тому, що я обстежував кишені теж з закритими очима. *** Справжній учитель — не той, хто тебе постійно виховує, а той, хто допомагає тобі стати самим собою. Михайло Свєтлов Джерело

Одного разу жінці поставили запитання: «Ваш чоловік робить вас щасливою?» У цей момент чоловік випростався, проявивши повну впевненість. Він знав, що його дружина скаже «так», тому що вона ніколи не скаржилася ні на що під час шлюбу. Однак його дружина відповіла на питання гучним «Ні». «Ні, мій чоловік не робить мене щасливою». Чоловік був збитий з пантелику, але його дружина продовжувала: «Мій чоловік ніколи не робив і не робить мене щасливою. Я щаслива”. «Щаслива я чи ні, не залежить від нього; я єдина людина, від якої залежить моє щастя ». Я вирішила бути щасливою в кожній ситуації і в кожен момент свого життя, тому що, якби моє щастя залежало від іншої людини, речей або обставин на Землі, у мене були б серйозні проблеми. Все в цьому житті постійно змінюється: людина, багатство, моє тіло, клімат, радості, друзі, моє фізичне і психічне здоров’я. Я могла б привести нескінченний список. Я повинна бути щасливою незалежно від того що відбувається. У мене є багато або мало, я щаслива! Я виходжу на люди або залишаюся вдома одна? Я щаслива! Я багата або бідна, я щаслива! Я заміжня, але я вже була щасливою навіть коли була одна. Я щаслива для себе. Є люди, які кажуть: «Сьогодні я не можу бути щасливий, тому що я хворий, тому що у мене немає грошей, тому що дуже жарко, тому що дуже холодно, тому що хтось образив мене, тому що хтось перестав любити мене, тому що я не знаю, як любити себе, тому що мої діти не радують мене, бо мої друзі не радують мене, бо моя робота посередня і так далі ». Я люблю своє життя не тому, що моє життя простіше інших, а тому, що я вирішила бути щасливою як людина. Я несу відповідальність за своє щастя. Коли я відбираю це зобов’язання від свого чоловіка або когось іще, я звільняю їх від тягаря носіння мене на плечах. Це робить життя кожного набагато легше. Ніколи не робіть когось іншого відповідальним за ваше щастя. Будьте щасливі, навіть якщо жарко, навіть якщо ви хворі, навіть якщо у вас немає грошей, навіть якщо хтось заподіяв вам біль, навіть якщо хтось вас не любить і в житті не дуже пощастило … Це стосується жінок і чоловіків різного віку. Джерело

Одного разу хлопець прийшов до Сократа, щоб отримати відповідь на своє питання. Він запитав мудреця: «У чому секрет успіху?». Сократ терпляче вислухав його і сказав, що він відповість на його питання вранці. На наступний ранок Сократ попросив молоду людину піти з ним до річки. Повільно вони зайшли в воду, поки вона не покрила їх плечі. Здивований юнак не розумів що відбувається, але вирішив повністю довіритися мудрецю. Сократ поклав руку на голову хлопця і занурив її в воду. Через кілька секунд хлопець спробував вибратися з води, але Сократ був сильний і тримав його там, поки хлопець не почав задихатися. Потім Сократ підняв голову хлопця з води. Дочекавшись, коли він віддихається, Сократ запитав: «Чого ти хотів найбільше, коли твоя голова була в воді?” Хлопець відповів: «Повітря». Сократ сказав: «У цьому і є секрет успіху. Коли ви хочете успіху так само сильно, як ви хотіли б повітря, коли ви були в воді, тоді ви його отримаєте. Іншого секрету немає. » Мораль розповіді: Сильне бажання є відправною точкою всіх досягнень. Точно так, як маленький вогонь не може дати багато тепла, слабке бажання не може дати великих результатів! Джерело

Одного разу ви зустрінете щось своє… Особисто для вас створене. Зараз я розповім вам просто і ясно. Давним-давно в комісійному магазині я побачила светр. Звичайний светр малинового кольору з круглим комірцем і зав’язочками на рукавах. Я приміряла – ой, як мені він пасував. Немов на мене було зшито! І колір, і фасон, і комірець, і зав’язочки… Зовсім інша дівчина дивилася з дзеркала! Але грошей було мало. А дитині рік. І невідомо, коли стипендію дадуть – такі були часи. Грошей в обріз, рівно на кофтинку. Я була відповідальна. І не купила, тільки з гірким жалем подивилася ще раз на кофту, погладила її і пішла. І до цього часу її пам’ятаю – жодна річ більше не підходила мені так, як ця чарівна кофтинка. А стипендію дали через день! Але кофтинки вже не було… Одного разу в житті вам зустрінеться щось, створене особисто для вас. Це може бути що завгодно: річ, домашня тварина, місто, особливе місце, інша людина… І ви всім серцем, всією душею відчуєте: це моє!Це для мене! Ця людина створена для мене! Це місто біля моря – воно моє! Я маю жити тут! Це ідеальні, мої особисті чобітки! Вони для мене зшиті! Це моє кошеня! Воно для мене з’явилося на світ! І саме в цей момент грошей або ресурсів буде в обріз. Рівно стільки, скільки потрібно витратити, віддати. Ось і потратьте. І ви про це не пошкодуєте ніколи. Можете колись пошкодувати лише про те, що не наважилися. З найблагородніших помислів – не наважилися … І все одно пошкодуєте, і все життя будете пам’ятати. Є в світі те, що створено для нас – щоб зробити нас щасливими. Не проходьте повз… життя коротке. І є тільки одна – єдина «наша кофтинка». Наша людина. Наше місто. Наша справа … Те, що спеціально створено особисто для нас …

Одного разу мені зателефонувала з-за кордону молода заміжня жінка з трьома дітьми, її голос тремтів. Я давно її знаю, вона дуже хороша дружина і мати. Я її запитав: – Чому ти така засмучена? Вона відповіла: – Отче, у мене дуже складна проблема: я не довіряю собі, мене лякає те, що відбувається зі мною. У мене на роботі є чоловік, який полонив мою душу, торкнув мене, він мені подобається, і від цього я відчуваю себе жахливо, відчуваю себе негідною, дуже, дуже грішною. Я їй сказав: – Почекай, я багато років знаю тебе, це зовсім на тебе не схоже. Розкажи докладніше, чому ти так себе почуваєш і як це вийшло? І ось що вона розповіла: – Прошу отця, ти знаєш, скільки років я заміжня. І ось вже рік я кажу своєму чоловікові: «Давай підемо куди-небудь на прогулянку!» – а у відповідь чую постійно: «Не можу, я зайнятий!» Ну хоча б один раз забери мене з роботи і підемо куди-небудь – в театр, в кафе, з’їли по шматку торта, а потім повернемося додому!» – «Не вийде, ми повинні виплачувати кредит, мені треба багато працювати, я залишуся на роботі». Я собі зробила нову зачіску, але він навіть цього не помітив. Купила нові речі, але він не звернув на них ніякої уваги. Нічого. А коли я приходжу в офіс, на мене дивиться той чоловік, який працює в офісі навпаки, і все, що в мені змінилося, він зауважує, він звертає увагу на те, як я одягнена, він проявляє до мене повагу, цінує мене, каже мені приємні слова – те, що вже рік не робить мій чоловік. Виходить, що інша людина дає мені те, що повинен мені дати чоловік, а він цього не робить, не хоче. Отче, чи винна я в цьому? Розумієте, вона відчуває свою провину. Але я відчував, що винна не вона, а її чоловік, тому що він давав їй крихти, тоді як незнайомець підійшов і дав їй шматок хліба… Знайте, що це великий гріх – не здійснюючи гріха самому, провокувати іншу людину на гріх своєю байдужістю і неувагою. Тому озирніться на свій шлюб… Архімандрит Андрій (Конанос)

Одного дня, після 20 років спільного життя, моя жінка захотіла, щоб я запросив іншу жінку в кіно і на вечерю. Вона мені сказала: “Я люблю тебе, але я знаю, що інша жінка тебе також любить і вона би дуже була щаслива провести цей час з тобою.” Інша жінка, котрій моя дружина просила приділити увагу, була моя мати. Вона була вдовою вже 19 років.З моєю роботою і трьома дітьми, котрі займали весь час в моєму житті, я дуже рідко бачив мою маму.В цей вечір я зателефонував їй, щоб запросити її в кіно і на вечерю. -Що сталося? Як ти себе почуваєш? – Це перше, про що вона мене запитала. Моя мама є з такого типу жінок, котрі в першу чергу думають про погану новину, якщо хтось телефонує дуже пізно. “Я подумав, що було би добре, якби ми разом провели час”- відповів я. Вона подумала секунду і відповіла мені – “Я також дуже цього хочу “. В п’ятницю після роботи, я їхав за своєю мамою і відчував якесь переживання. Моя машина зменшила швидкість біля маминої хати і я побачив свою маму, вона стояла біля дверей і чекала на мене, було таке враження, що вона також чомусь переживає. Мама стояла в дверях нашої хати і мала дуже гарний вигляд, її хвилясте волосся було гарно зібране і вона була вбрана в сукню, котру вона купила на останню річницю їхнього з татом весілля. “Я сказала своїм подружкам, що мій син проведе зі мною весь цей вечір в ресторані і вони були дуже вражені” – сказала вона, сідаючи в мою машину. Ми ввійшли в ресторан, він був не розкішним, але був дуже гарний і романтичний. Мама взяла мене під руку і в мене було таке відчуття, що вона йде зі мною так гордо, немов вона є перша леді. Сівши за стіл, я почав вголос читати меню, бо мамині очі могли бачити лише великі букви. Дійшовши до середини, я підняв очі і побачив, як моя мама сидить і дивиться на мене, а ностальгічна посмішка виграє на її устах. “Колись, коли ти ще був маленький, я тобі так читала ціле меню” – сказала вона. “Отже прийшла моя пора, коли я маю заплатити за цей сервіс”- жартуючи відповів я. Ми мали дуже гарну розмову під час вечері, виглядало так, ніби нічого важливого, але нам було дуже приємно ділитися останніми подіями нашого життя, ми настільки були захоплені цією розмовою, що нам вже не вистачало часу для кіно. Коли я привіз маму до дому, то вона сказала – “Я би хотіла ще раз піти з тобою в той ресторан. Лише за однієї умови, що цього разу я тебе запрошу.” Я погодився. – Як пройшов ваш вечір? – запитала мене моя дружина, коли я повернувся додому. – Дуже добре. Набагато краще навіть від того, як я собі його уявляв – відповів я. Через декілька днів, моя мама померла від інфаркту серця….. Це сталося так раптово, що в мене не було навіть жодного шансу їй чимось допомогти. Після похоронної церемонії я отримав конверт, в котрому була оплата за ресторан, де ми з мамою мали останню нашу вечерю. До оплати була прикріплена записка, в котрій говорилося; “Я заплатила за твою другу вечерю заздалегідь, бо я не впевнена, чи я ще колись зможу мати вечерю з тобою. Але все ж таки я заплатила за двох. Для тебе і для твоєї дружини. Я не думаю, що я коли-небудь зможу пояснити тобі, яке значення для мене мала ця вечеря, на котру ти мене запросив. Сину мій, я тебе дуже люблю!” Джерело

Одного разу, коли я була підлітком, ми з батьком стояли в черзі, щоб купити квитки в цирк. Між нами і квитковою касою була тільки одна сім’я. Ця родина справила на мене велике враження. Всього разом було восьмеро дітей, найменшому, ймовірно, до 4 років. По тому, як вони були одягнені, можна було сказати, що у них не було багато грошей, але їх одяг був охайним і чистим. Діти поводилися добре, всі стояли в черзі по двоє позаду батьків, тримаючись за руки. Вони збуджено гомоніли про клоунів, тварин і про все, що їм потрібно було побачити тієї ночі. За їх хвилюванням можна було зрозуміти, що вони ніколи раніше не були в цирку. Батько і мати гордо стояли на чолі зграї. Мати тримала чоловіка за руку, дивлячись на нього, як би кажучи: «Ти мій лицар у сяючих обладунках!». Він посміхався і насолоджувався щастям своєї сім’ї. Касир запитала чоловіка, скільки квитків він хоче? Він з гордістю відповів: «Я хотів би купити вісім квитків для дітей і два квитки для дорослих». Вона повідомила ціну… Дружина чоловіка випустила його руку, її голова опустилася, губи чоловіка затремтіли. Потім він нахилився трохи ближче і запитав: «Скільки потрібно грошей Ви казали?» Продавщиця квитків знову назвала ціну. У нього не вистачило грошей. Як він повинен був повернутися і сказати своїм дітям, що у нього недостатньо грошей, щоб зводити їх у цирк!? Побачивши, що відбувається, мій батько поліз в кишеню, витягнув 20-доларову купюру і кинув її на землю. (Ми не були багаті ні в якому сенсі цього слова!) Мій батько нахилився, взяв 20-доларову купюру, поплескав людину по плечу і сказав: «Вибачте, сер, це випало з вашої кишені». Чоловік зрозумів, що відбувається. Він не просив подачки, але безумовно цінував допомогу у відчайдушній, несамовитій і незручній ситуації. Він подивився прямо в очі мого батька, взяв його обома руками за руку, міцно стиснув 20-доларову купюру і, тремтячи губами (сльози текли по його щоці), відповів: «Дякую, дякую, сер! Це дійсно багато значить для мене і моєї сім’ї ». Ми з батьком повернулися до машини і поїхали додому. На 20 доларів, які дав мій батько, ми збиралися купити собі квитки. Хоча в ту ніч нам не вдалося побачити цирк, ми відчули в собі радість, яка була набагато більшою, ніж будь-коли міг дати цирк. В той день я дізналася цінність “давати”. Той, хто дає величніший за того, хто отримує. Якщо ви хочете бути великим, більшим, ніж життя, навчайтеся давати. Любов не має нічого спільного з тим, що ви очікуєте отримати – тільки з тим, що ви очікуєте дати. Неможливо переоцінити важливість давання і благословення інших, тому що в даванні завжди є радість. Навчіться робити когось щасливим, віддаючи. Джерело

Одного разу моя мама увійшла в мою кімнату без стуку, взяла мою сумку і почала в ній копирсатися. – Мам, що ти робиш? – Я бачила у тебе аспірин. Голова розколюється… – Мам, у мене є аспірин, але можна ж попросити … – Так я бачу, що ти зайнята, ось і не відволікаю. Мені 15 років і в цьому діалозі я засвоюю чітку річ: особистих меж не існує. *** Одного разу ми з моїм тоді ще хлопцем Мішею пішли в гості. Сіли за стіл так, що опинилися в самому кутку столу, і щоб вийти, довелося б піднімати всіх інших гостей. У процесі свята з’ясувалося, що я забула в сумці телефон. Хтось мені зателефонував, і Міша поліз через весь стіл шукати мою сумку, і, знайшовши, повернувся разом з сумкою. -Так навіщо ти сумку всю тягнеш, просто дістань телефон і подай, – дивуюся я його недогадливості. – Як це, залізти в чужу сумку? – він не зрозумів питання. – Чому чужу? Я що тобі – чужа? Він ошелешено дивився на мене. Його погляд говорив сам за себе: немає, ти не чужа, але копирсатися у чужих речах – неприйнятно. Мені 20 років і в цьому діалозі я засвоюю чітку річ: особисті межі все-таки існують. *** Я приїхала в школу-інтернат. Їхала по карті – я тут вперше. Я привезла побутову хімію і одяг, яку передали волонтери. В даному випадку я просто водій. З інтернату вийшли діти. Багато хто відразу мене обійняли, ніжилися до мене. Неможливо не обійняти у відповідь. Мені було приємно і ніяково. Як можна обійматися з незнайомими? А раптом я погана тітка? А раптом я завдам кривди? Діти легко увійшли в мій особистий простір, не підозрюючи про його наявність. Їм ніхто не розповів, що так – неправильно. Так само легко вони пустять і в свій особистий простір. І це навіть не довірливість. Це – дефіцит любові і тактильної ласки, помножений на недоінформованість. Там, у дорослому житті він може бути для них смертельно небезпечний. Мені 25 років і в цій ситуації я засвоюю чітку річ: ми самі встановлюємо свої особисті межі. До мене приїхала подруга. Дуже важлива розмова. Дуже. Ми, знизивши голоси, говоримо про потаємне. У кімнаті граються наші діти. Мій чотирирічний син Данило і її п’ятирічний Вова. Ми говоримо про критично важливі речі, відвертість на межі. В кухню, де ми сидимо, вривається Вова і починає щось захоплено розповідати мамі. Подруга тут же відволікається на нього, і зображує зацікавлення: адже її дитина розповідає про місто роботів. – Так про що ми говорили? – запитує подруга через п’ять хвилин, коли вибіг її син. – Я втратила нитку, – чесно кажу я. – І я… І ось знову, через деякий час, напружена, важлива розмова. В кухню влітає мій Даня. – Мама, мама, ми там побудували … – Синку, ти бачиш, ми поки з тіткою Машею розмовляємо? Зараз ми закінчимо, я обов’язково підійду і подивлюся, що ви там побудували, домовились? А поки що я зайнята, – кажу я синові і продовжую, звертаючись до Маші. – Пробач, і далі що? … Мені тридцять років і в цій ситуації я засвоюю чітку річ: чим раніше наші діти дізнаються про існування особистих кордонів, тим простіше їм буде це прийняти. Особисті межі – це межі довіри. Ви самі їх встановлюєте собі. Саме собі. А ваші діти беруть з вас приклад. Ці межі можуть змінюватися з плином часу: можуть міцніти, а можуть просідати. Але вони повинні бути і ваші діти повинні про них знати. *** Мій син зараз в кімнаті пише перше в житті зізнання в симпатії дівчинці, яка йому дуже подобається. Вона хворіє, і він попросив купити їй квіти, щоб віднести записку разом з квітами в якості променів підтримки. – Тобі допомогти написати, Дась? – питаю я. – Ні. Я сам. І ось пише. Вже питав, як пишеться слово «подобаєшся» і «одужаєш», і журився, що обидва слова він написав череї літеру “ї”. І ось, готово. Вітамін любові і співчуття в форматі А4, дитячим почерком. На вулиці жахлива погода. Я збираюся у справах і по шляху куплю і занесу квіти і записку дівчинці, якій вона адресована. – Тільки не підглядай, мам, не читай, – хвилюється син. – Не буду, Дась. Можеш на мене розраховувати. – Це секрет. – Синку, я поважаю твоє право на секрет, і не стану читати твоє зізнання. Це таки справді трохи особисте. – Так, дуже особисте. Чоловік бачить, як син хвилюється. – Гаразд, Дась, збирайся. Підемо і сам все подаруєш. Сам вибереш квіти. Це буде правильно, по-чоловічому. Коли нас, закоханих мужиків, погода зупиняла! Заодно погуляємо. І ось зібралися вони і пішли. Тому що синові важливо, що дорослі поважають його межі. І це відмінний урок. Для дорослих – урок поваги до чужих кордонів, а для дитини – урок усвідомлення їх наявності. Залишилося вивчити, як пишеться слово «подобаєшся» – і можна вважати себе зовсім дорослим. Мені 36 років і в цій ситуації я засвоюю чітку річ: з сьогоднішнього дня станемо стукати, коли входимо в кімнату до сина. Адже йому вже вісім. І у нього вже є таємниці. А таємниці слід зберігати в межах своїх особистих кордонів. Автор: Ольга Савельєва Джерело