“Крокодильчик” – повчальна казка для дітей, які проявляють словесну агресію

Того ранку Антону все ніяк не хотілося вилазити з ліжка. Хотілося лежати і ніжитися весь день.– Вставай, Антошка! Весь день проспиш, – бурчала бабуся.– Ну, бабуся, ну ще трішки.– Вставай, кому кажу! Вже сніданок на столі! Нічого не поробиш, довелося хлопчикові вилазити з м’якого затишного ліжечка.– А ліжко хто застеляти буде? – Запитала бабуся, коли Антон мляво брів до столу. – А зуби чистити?– Ой, бабуся, лінь. Потім, пізніше, – відмахнувся хлопчик.– Дивись онучок, так можна потрапити до Королівства Ледарів, – попередила бабуся.– Не буває такого королівства! Казки все це! – Посміхнувся Антон. – А було б, я б із задоволенням туди вирушив! – Ох, Антоша, Антоша, – похитала головою бабуся. – Погано бути ледарем, нудно – стільки цікавих речей у світі, а через лінь можна їх не побачити і не впізнати. Після сніданку хлопчик поплентався назад в кімнату. Бабуся звеліла одягнутися і все-таки заправити ліжко, але робити нічого не хотілося. Ледве-ледве натягнув на себе Антон майку і джинси, а потім так в одязі і завалився знову на ліжко. – Ось так і буду валятися тут весь день! Нічого робити не хочу! – Голосно промовив він. – Та й до Королівства Ледарів я не проти потрапити, особливо якщо там можна лінуватися скільки душі завгодно! Антон закрив очі, вирішивши ще трохи подрімати. Коли Антон знову відкрив очі, то на свій подив виявив, що лежить не на ліжку, а на зеленій м’якій травичці. Антон тут же схопився на ноги і озирнувся. Буквально в тридцяти метрах від того місця, де він перебував, хлопчик побачив ворота в місто, яке було обнесене високою стіною. Біля воріт стояли два стражника. Насправді, не зовсім стояли, а дрімали.– Вибачте, куди це я потрапив? – Запитав Антон. Один із охоронців відкрив ліве око і буркнув собі під ніс:– Хіба не бачиш? У Королівство Ледарів.– Значить, воно дійсно існує! – Збуджено вигукнув хлопчик. – А не могли б ви відімкнути ворота, щоб я зміг потрапити всередину?– Неа, не могли б, – прокинувся другий стражник. – Нам лінь.– Ну а як я тоді зайду? – Запитав Антон.– Штовхни ворота і зайдеш, вони не замкнені, нам лінь їх замикати-відмикати, – відповів перший стражник, а потім голосно захропів. Проходячи через ворота, Антон подумав, що з такими стражниками ворог може пробратися в королівство непоміченим. Хлопчик йшов вулицями міста і дивувався. До чого ж тут було неохайно і похмуро: скрізь лежало сміття, людей на вулиці було мало, а ті, кого він зустрічав кудись неохоче брели з незадоволеними обличчями. Незабаром хлопчик побачив двох двірників, які замість того, щоб працювати, підмітати сміття, грали в шашки. Недалеко Антон побачив булочну. Чомусь хлопчик відразу ж згадав про свою бабусю. Він часто ходив з нею в булочну за хлібом, і вона завжди купувала Антону здобну свіжу булочку з родзинками. Так захотілося хлопчикові ароматної здоби, що він вирішив заглянути в кондитерську. На свій подив він не відчув там запаху свіжого хліба. На столі стояла каструля з тістом, яке так підійшло, що було готове втекти, а на лавочці спав булочник. – Вибачте, мені б хотілося здобної булочки! – Трохи підвищивши голос, попросив Антон.– Он там тісто, в каструлі, а он там пічка, зроби булочку і випечеш її в печі, а мені ліньки. Тільки піч не забудь розтопити, – відповів булочник і повернувся на другий бік.– От, ледар! – Подумав про себе Антон і уявив, що сталося б, якби їх булочник, дядько Гнат, вів би себе так. Хто б тоді пік хліб і булочки з родзинками для жителів їхнього району? Вийшовши з булочної, Антон побачив королівський палац і попрямував прямо туди. Палацова варта грала в карти біля воріт, і навіть не звернула уваги на хлопчика, який увійшов всередину. Потрапивши в палац, Антон відразу ж почув крики, і попрямував туди. Скоро хлопчик опинився в тронному залі. На троні сидів король і голосно кричав: – Слуги, де мій королівський бутерброд? Слуги, корону! Королівського кравця до мене! Секретар, де мій секретар? Король кричав вже досить давно, але ніхто з слуг так і не з’явився. Помітивши Антона, король зрадів.– От ледарі, – поскаржився він. – Нічого від них не доб’єшся!– А ви візьміть інших на цю роботу, – порадив Антон.– Так і ті будуть лінуватися! У нас же Королівство Ледарів, – пояснив король. – Вони чітко виконують мої накази: лінуватися, лінуватися, і якомога більше лінуватися щодень!– Ну а навіщо ви видаєте такі накази? – Здивувався хлопчик. – Адже тоді ніхто вам не принесе сніданок, секретар не напише листа.– Ну, так я ж Ледар XIV! Мій батько, мій дід, мій прадід і всі інші предки були жахливими ледарями, і змушували лінуватися інших. Якби я і мої піддані не лінувалися, то нашого королівства просто не існувало б. А ти, до речі, хто? Аж надто розумний!– Я Антон.– Ти, напевно, новий житель нашого королівства? Ще один новоспечений ледар? – Зрадів король.– Ні-ні, я не ледар! Я тут у вас випадково опинився, – захитав головою хлопчик.– Щоб потрапити сюди, треба просто захотіти цього й двічі вимовити своє бажання вголос. Антон з жахом згадав, що, дійсно, два рази побажав опинитися в Королівстві Ледарів: за сніданком і коли повернувся в свою кімнату.– А можна мені якось назад повернутися, до бабусі? – Запитав хлопчик короля.– Ну …, – той почухав свою бороду, – на жаль, можна. Це тобі до придворного чарівникові треба звернутися. І якщо йому не буде лінь … Антон кинувся шукати придворного чарівника. Виявилося, що той жив у вежі. Коли Антон постукавши, увійшов до кімнати, то виявив чарівника, що сидів перед дзеркалом і заплітав свою бороду в кіски.– Здрастуйте, – привітався хлопчик. – Мені дуже потрібна ваша допомога! Я хочу вибратися з Королівства Ледарів і потрапити до бабусі. Ви ж зможете мені допомогти, будь ласка?– Зможу, – відірвав погляд від дзеркала чарівник. – Це ж моя робота. Тільки, зараз мені лінь. Почекай трохи.– А скільки мені треба чекати? – В нетерпінні запитав Антон.– Не знаю, – знизав плечима чарівник. – Може до вечора, а може і до завтра. Та хто мене знає, може, мені буде ліньки весь тиждень або навіть місяць. Ти знаєш, лінь така штука – чим більше лінуєшся, тим більше тобі хочеться лінуватися.– Але мені дуже, дуже треба потрапити додому! – Злякано вигукнув Антон.– Ну, якщо ти такий нетерплячий, он там у кутку чарівна книга, – махнув рукою чарівник і знову втупився до дзеркала. Антон побіг туди, куди вказав чарівник і побачив толстенную чарівну книгу, яку вже, напевно, кілька років ніхто не відчиняв. Вона була покрита товстим шаром пилу.– Мабуть, мені треба знайти тут якесь заклинання, – думав про себе хлопчик, гортаючи величезні сторінки. – Якесь заклинання, в якому говорилося б, що я більше ніколи не буду ледарем. І ось нарешті на 314 сторінці Антон побачив відповідне заклинання. Він набрав побільше повітря в легені і голосно прочитав: Ніколи, ах ніколи, лінуватися я не буду!І слово «лінь» і слово «лінь» навіки забуду!Я буду тілом і душею завжди-завжди трудитисяІ ніколи, ні, ніколи не буду я лінуватися! На всякий випадок хлопчик сильно заплющив очі, а коли відкрив очі, побачив, що знову лежить на ліжку в своїй кімнаті. Щастя Антона не було меж! Він відразу ж схопився з ліжка і став заправляти його, потім побіг у ванну чистити зуби й умиватися. Виходячи з ванної, хлопчик крикнув бабусі: – Бабусю, тобі чимось допомогти?– Збігай в булочну, внучок, купи хліба до обіду, – відповіла бабуся.– А потім? – Запитав Антон.– Потім можеш грати, – посміхнулася бабуся.– Ні, я не хочу грати, – захитав головою онук. – Я ж не ледар!– Ну, грати діти теж повинні, і читати книги, і вчитися, і займатися спортом. Це і є ваша найголовніша робота, – відповіла бабуся. – Але якщо тобі так хочеться чимось мені допомогти, то можемо потім піти прополоти полуницю.– Добре! Я скоро повернусь! – Радісно вигукнув Антон. Він взяв гроші на хліб і підстрибом вибіг за двері.– Когось він мені нагадує … – задумалася бабуся, дивлячись услід онукові. А потім посміхнулася і додала: – Та мене саму і нагадує! Після того, як я в дитинстві побувала в Королівстві Ледарів! Переклад з російськоїАвтор: Марія Шкурина Джерело

Жила-була маленька ящірка. Жах, яка шкідлива! Як вийде на вулицю до жабенят пограти, так і давай гидоту всім говорити. – З вами я не дружу! – І з вами теж не дружу! – А вас взагалі покусаю! – Як же, – їй кажуть, – ти нас покусаєш? У тебе і зуби-то он які дрібні! – Дрібні, – каже, – зате отруйні! Всіх покусаю! З ящіркою цією ніхто не хотів грати. Ні в квача, ні в хованки, ні в кеглі. А як з нею грати? Вона то волає, то б’ється, то якщо кеглі збудуєш – все зруйнує. Якось раз побудували звірята з піску замок. Високий, гарний. З вежами. А ящірка прийшла і зламала його. Розсердилися звірята, зашипіли. А ящірка як давай плюватися! Тоді жабенята схопили ящірку і хотіли побити. Старше жабеня сказало: – Ні. Ми її зараз додому відведемо. І розповімо її мамі, що вона себе погано веде. Покусати всіх хоче. І плюється. Нехай її мама покарає. А то і ремінця дасть. – Правильно! – закричали всі, – ремінця їй! Потягли вони ящірку до мами-ящірки. Розповіли мамі-ящірці про її погану поведінку. Мама ящірку в лапки прийняла, але замість того, щоб побити, взяла і притиснула її до серця. Та ще й колисати почала. – Що таке? – зашипіли жабенята. – Неподобство! – крикнуло старше жабеня, – чому ви її не покараєте? Вона ж хуліганка! – Ви вже вибачте її, будь ласка, – сказала мама-ящірка, – це просто у моєї доньки така шкірка шкідлива. – Як це? – не зрозуміло старше жабеня, – шкірка шкідлива? – Колеться зсередини. Розумієте? Жабеня зіщулилося. Неприємно має бути, коли шкурка зсередини колеться … – Ось стривайте, – продовжила мама-ящірка, – вона скоро її скине і буде доброю. Колір шкірки буде той же самий, але зсередини вона стане м’яка. Як сама ящірка. Вона ж всередині, навіть під колючою шкіркою, добра … – А як ми дізнаємося, що вона її скинула? – запитало жабеня, – якщо колір той же самий залишиться? – Дізнаєтеся, – пообіцяла мама-ящірка, – обов’язково! – А довго чекати, поки вона її скине? – запитало жабеня. – Ні! Не довго. А для того, щоб вона скоріше її скинула, ящірку треба частіше обіймати і ось так качати. Сто раз на день. – А якщо вона кусатися буде? – запитало вуженя. – Якщо ось так обіймати – не буде, – запевнила його мама-ящірка. Звичайно, на наступний день ящірка на майданчику знову бешкетувала. То крикне щось образливе. То піском кине. Але жабенята все-таки мамі-ящірці повірили. І кожен раз намагалися обіймати ящірку. І колисати. Вона виривалася спочатку, а потім затихала. Сто разів на день обіймати, звичайно, їм було непросто. Тому жабенята і інші звірята вирішили їй допомогти. І по черзі обіймали шкідливу ящірку. Хоча і боялися – раптом вкусить або щось гидке скаже? Особливо страшно було дощовому черв’ячку. Він навколо ящірки обвився, а сам тремтить. – Кусь! – сказала йому єхидно ящірка. – Ой-ой-ой, – запищав черв’ячок, закривши очі.- Чого це ти?- Б-боюся … – Гаразд, – махнула лапкою ящірка, – не бійся. Пожартувала я. А одного разу вона прийшла на майданчик і стала всім посміхатися, допомагати і говорити хороші слова. Всі зраділи і стали з ящіркою грати. І обіймати її – просто так, від радості. «Скинула, значить, вона свою шкірку, – здогадалося старше жабеня, – колір такий же залишився, але зсередини все-таки вона м’якою стала..» Жабеня відразу здогадалося, інші – трохи пізніше. Коли підросли. Автор Юлія Кузнєцова Джерело

В одному лісі жило маленьке зайченя. Найбільше на світі йому хотілося бути сильним, сміливим і зробити що-небудь добре, корисне для оточуючих. Але насправді у нього ніколи нічого не виходило. Воно боялося і не вірило в себе. Тому всі в лісі прозвали його «Зайченя-боягуз». Від цього йому ставало сумно, прикро, і воно часто плакало, коли залишалося одне. Був у нього один-єдиний друг – Борсучок. І ось, одного разу вони удвох вирушили гратися до річки. Найбільше їм подобалося наздоганяти один одного, бігаючи через невеликий дерев’яний місток. Першим наздоганяло зайченя. Коли Борсучок пробігав по мосту, одна дошка раптом зламалася і він впав в річку. Борсучок не вмів плавати і став борсатися у воді, просячи про допомогу. А Зайченя, хоча і вміло трохи плавати, але дуже злякалося. Він бігав по берегу кликав на допомогу, сподіваючись, що хтось почує і врятує Борсучка. Але нікого поблизу не було. І тоді Зайченя зрозуміло, що тільки воно може врятувати свого друга. Воно сказало собі: «Я нічого не боюся, я вмію плавати і врятую Борсучка!» Не думаючи про небезпеку, воно кинулося в воду і попливло, а потім витягнуло свого друга на берег. Борсучок був врятований! Коли вони повернулися додому і розповіли про випадок на річці, ніхто спочатку не міг повірити, що Зайченя врятувало свого друга. Коли ж звірі переконалися в цьому, то стали хвалити зайченя, говорити, яке воно сміливе і добре, а потім влаштували велике веселе свято на його честь. Цей день для зайченяти став найщасливішим. Всі пишалися ним і він сам пишався собою, тому що повірив у свої сили, в те, що здатний робити добре і корисне. Він на все життя запам’ятав одне дуже важливе і корисне правило: «Вір у себе і завжди і в усьому покладайся тільки на свої сили!» І з тих пір більше ніхто і ніколи не дражнив його боягузом! Джерело

В одному звичайнісінькому лісі, на одній із зелених ялин жила-була звичайнісінька біляча сім’я: мама, тато і дочка – Білочка. На сусідніх ялинках теж жили білки. Вночі всі спали, а вдень збирали горіхи, тому що дуже їх любили. Мама і тато вчили Білочку, як діставати горішки з ялинових шишок. Але кожен раз Білочка просила допомогти їй: – Мамочко, я ніяк не можу впоратися з цією шишкою. Допоможи мені будь ласка!. Мама діставала горішки, Білочка їла їх, дякувала мамі і стрибала далі. – Таточку, у мене ніяк не виходить дістати горішки з цієї шишки !. – Білочка! – говорив їй тато, – ти вже не маленька і повинна робити все сама. – Але у мене не виходить! – плакала Білочка. І тато допомагав їй. Так вона стрибала, веселилася, а коли їй хотілося з’їсти горішок, вона кликала на допомогу маму, тата, тітку, дядька, бабусю або ще кого-небудь. Минав час. Білочка росла. Всі її друзі вже добре збирали горіхи і навіть вміли робити запаси на зиму. А Білочка завжди потребувала допомоги. Вона боялася зробити щось сама, їй здавалося, що вона нічого не вміє. У дорослих вже не було достатньо часу, щоб допомагати Білочці. Друзі стали кликати її недотепою. Всі білочки веселилися і грали, а вона стала сумною і задумливою. «Я нічого не вмію і нічогісінько не можу зробити сама», – сумувала вона. Одного разу прийшли дроворуби і зрубали зелений ялинник. Довелося всім білкам і білченятам відправитися на пошуки нового Дому. Вони розійшлися в різні боки і домовилися зустрітися ввечері і розповісти один одному про свої знахідки. І Білочка теж вирушила в далеку дорогу. Страшно і незвично було їй стрибати по гілках на самоті. Потім стало весело, і Білочка була дуже задоволена, поки зовсім не втомилася і не захотіла їсти. Але як же їй дістати горіхи? Нікого немає поруч, ні від кого чекати допомоги. Стрибає Білочка, шукає горіхи – немає їх і немає. День вже наближається до кінця, настає вечір. Сіла Білочка на гілку і гірко плаче. Коли дивиться, а на гілочці шишка. Зірвала її вона. Згадала, як її вчили горішки діставати. Спробувала – не виходить. Ще раз – знову невдача. Але Білочка не відступала. Вона перестала плакати. Подумала трошки: – Спробую-но я своїм способом горішки діставати! Сказано зроблено. Піддалася шишка. Дістала Білочка горішки. З’їла, розвеселилася. Подивилась, а навколо великий ялинник. На ялинових лапах шишок видимо-невидимо. Перестрибнула Білочка на іншу ялинку, зірвала шишку – там горішки, іншу зірвала – і та повна. Зраділа Білочка, зібрала трохи горішків у вузлик, запам’ятала місце і поспішила на призначену зустріч з гілки на гілку, з гілки на гілку. Прибігла, бачить її рідні та друзі сидять сумні. Не знайшли вони горішки, втомилися, зголодніли. Розповіла їм Білочка про ялинник. Дістала горішки з вузлика, нагодувала. Зраділи мама і тато, посміхнулися друзі і рідні, стали Білочку хвалити: – Як же ми тебе недотепою звали – всіх обігнала, всім сили надала і новий будинок знайшла! Ай, Білочка! Ай, розумниця! На наступний ранок білки прийшли на те місце, про яке вона розповіла. І дійсно, горіхів там виявилося дуже багато. Влаштували свято-новосілля. Горішки їли, та Білочку хвалили, пісні співали і хоровод водили. З книги «Лабіринти душі» Автор Ольга Хухлаева Джерело

Одного разу хлопчик Дениско гуляв зі своїми друзями на дитячому майданчику. Вони як завжди весело гралися всі разом. Спочатку діти грали “в п’ятнашки”, потім в “козаків-розбійників”, а потім втомилися і присіли поговорити. Балакали вони, балакали, раптом на коліна найменшій дівчинці Маші прямо з неба впав маленький сріблястий ключик. Всі підняли голову догори і побачили величезного красивого метелика, який пролетів і сховався у гілках дерева. – Ух ти! – Діти навперебій стали вихоплювати його один у одного. – Можливо він чарівний? – А що ним можна відкрити? – А де замок? Великий красивий метелик сидів на акації. У нього були великі ажурні крильця з червоними і жовтими цятками, синіми і рожевими смужками, а по краю кожного крила спалахували золоті іскорки. Він подивився, як Маша акуратно поклала ключик в кишеньку, задоволено поворушив вусиками і, змахнувши крильцями, полетів. Денису дуже захотілося мати точно такий же ключик. – Маш, віддай мені ключик, – почав канючити він. – Не віддам, – відповіла Маша. – Ну, навіщо він тобі? – Не вгавав Денис. – А тобі навіщо? – Не здавалася Маша. – Мені він дуже сподобався – відповів Денис. – Мені теж, – не поступалася Маша. – Він упав мені на коліна, значить, ключик мій! Так вони довго-довго сперечалися, ледве не посварилися, але Катя запропонувала пограти в м’ячик, і вони забули про ключик. Сонце піднялося високо-високо, стало жарко, і діти зняли курточки. Коли Денис поклав на лавку свою куртку, то побачив, що поруч лежить Машина кофточка, в кишені якої поблискує ключик. Денис озирнувся, чи не бачить хто, схопив ключик і сховав у своїй кишені. Діти нічого не помітили. Денис дуже боявся, що Маша згадає про свою знахідку і почне з’ясовувати, куди ж зник її красивий ключик. Але маленька Маша загралася і зовсім забула про нього. Увечері, коли Маша лягала спати, у вікно її кімнати хтось тихенько постукав. Спочатку вона злякалася і з головою сховалася під ковдру, але потім їй стало цікаво, хто ж це там стукає, і вона обережно визирнула. За вікном сидів чудовий метелик. Його строкаті крильця виблискували і переливалися у світлі місяця, червоні і жовті цятки світилися в темряві, мов ліхтарики, а на кінчиках вусиків спалахували дві золоті зірочки. – Ой, – зраділа Маша і підбігла до вікна. Метелик влетів у кватирку і опустився на Машин пальчик, акуратно склавши красиві крильця. У кімнаті відразу стало ясно.– Здрастуй, Маша! – Мелодійним голоском сказав метелик. – Здрастуйте, – ввічливо відповіла Маша. Вона була вихованою дівчинкою. Але їй було так цікаво, чому метелик вміє розмовляти, що вона не витримала і сказала: – А розмовляючих метеликів не буває! Ти чарівний метелик? – Мене звуть Ліонелла, я фея лісових квітів! – Відповів метелик. – Ой, я ще ніколи не бачила справжніх фей, – зраділа Маша. – А що ти робиш у місті? – У моїй чарівній країні трапилася страшна біда! На нашій квітковій галявині жив Срібний струмок. Він був дуже-дуже гарний і добрий. Срібний струмок напував нас водою, вмивав пелюстки квітів, поливав нашу землю. Ми всі були веселі і щасливі. Але одного разу, коли сонце як завжди освітило нашу країну своїм золотим світлом, ми побачили, що Срібний струмок зник. Квіти почали в’янути, коріння дерев засихали, листя з кущів облітали, трава жовтіла. Наша смарагдово-зелена країна стала чорною і порожньою. Якщо я не знайду Срібний струмок, то ніколи вже не зацвітуть у нас квіти, не заспівають птахи, трохи зашумить трава. – А як же ти його знайдеш? – Засмутилася Маша. – Уже багато років я літаю по світу. Одного разу, в темному-темному лісі я зустріла стару мудру сову. Коли я розповіла їй свою сумну історію, вона сказала мені, що Срібний струмок викрала зла чаклунка Гразелла, стара і страшна повелителька бурь. Вона живе в старому чорному лісі, на багнистому острові, посеред чорного болота. Гразелла терпіти не може квіти, тому і вкрала у нас Срібний струмок, щоб наша Квіткова країна зів’яла. Гразелла сховала його в своєму чорному підземному палаці, в глибокій темниці. На дверях темниці висить величезний страшний замок, відкрити який можна тільки чарівним ключем. Ключ цей Гразелла заховала в Крижаний скелі за Холодним морем на далекій Півночі. Багато довгих днів і ночей добиралася фея Ліонелла до крижаної скелі. Коли її крильця зовсім втомилися, вона зустріла диких гусей і розповіла їм свою сумну історію. – Залізь в мій пух, – сказав ватажок зграї. – Там тобі буде тепло і зручно. Ми віднесемо тебе на берег Холодного моря. Так Ліонелла і зробила. Гуси долетіли з нею до самого Холодного моря. – Ну от, – сказав ватажок. – Далі нам не можна. Але тобі можуть допомогти король Холодного моря, Білий ведмідь. – Спасибі вам, гуси! – Помахала крильцями Ліонелла і полетіла до Білого ведмедя. Квіткова фея розповіла йому про біду, яка трапилася в її країні. – Забирайся до мене на спину, та закутайся в хутро, я відвезу тебе до пінгвінів, вони часто бувають у Крижаний скелі, – відповів їй Білий ведмідь. Ліонелла послухалася його і закуталась в хутро на теплій ведмежій спині. Багато днів і ночей йшов Білий ведмідь по берегу Холодного моря. Нарешті, одного разу вранці він сказав: – Ось, добра фея, дивись, там на крижині пінгвіни, вони допоможуть тобі. – Спасибі тобі, Білий ведмідь, – крикнула Ліонелла і поспішила до пінгвінів. Пінгвіни дуже здивувалися, вони ніколи в житті не бачили метеликів. Коли Ліонелла розповіла їм свою сумну історію, найголовніший пінгвін сказав: – Звичайно, ми знаємо цю скелю. Забирайся до мене в хутро, поки твої крильця зовсім не замерзли, я віднесу тебе туди. Цілий день йшов пінгвін по величезній крижині. Нарешті, далеко попереду показалася висока крижана скеля. Здалеку вона була схожа на горбату бабу з палицею. Біла брила льоду була припорошена снігом, а в глибині її виблискував чарівний ключик: – Ось він, ось він! – Зраділа Ліонелла. – Скоро я звільню Срібний струмок, і моя країна знову розквітне і стане ще прекраснішою! Вона дістала чарівну паличку, змахнула нею і заспівала своє заклинання: Солобелла. Молобелла, Карічікі, Муріпікі! Лілія, ромашка, волошка і кашка, конюшина і мімоза, піон і троянда, Трава-лобода, Місяць і зірка, Сонця промінчик. Дайте мені ключик! Крижана скеля тріснула, постояла мить, а потім розсипались на мільйон крихітних крижинок. Фея підняла чарівний ключик, який впав до її ніг і поспішила додому: на пінгвіні, на Білому ведмеді, на дикому гусаку вона поспішала в свою країну.Але зла чаклунка дізналася про те, що Ліонелла забрала ключик і змінила заклинання. Тепер, щоб ключик зміг відкрити темницю, в якій мучився Срібний струмок, маленька дівчинка повинна була взяти цей ключик в праву руку і при світлі місяця вимовити чарівне заклинання. Ліонеллі розповів про це теплий Південний вітер, який випадково почув розмову слуг Гразелли. Квіткова фея якраз летіла в цей час над Машиним містом. Вона побачила красиву дівчинку з червоними бантиками і вирішила попросити її про допомогу. Ліонелла скинули ключик дівчинці прямо на коліна, дочекалася, поки Машенька його заховає, і полетіла. Коли Маша почула цю чарівну історію, вона дуже зраділа, що може врятувати цілу чарівну країну. – Я зараз, крикнула вона феї і почала шукати в кишеньці ключик. Але ключика там не було. – Який жах, – розплакалася дівчинка. – Через мене загине Квіткова країна. – Ти не винна, – сумно відповіла Ліонелла. – Це я повинна була не спускати очей з ключика, але я так втомилася від довгої подорожі, що вирішила трохи відпочити. Напевно, це Гразелла вкрала ключик. Я бачила кілька разів чорного метелика, який леті слідом за мною. Напевно, це вона. Не переживай, я що-небудь придумаю, – сказала Ліонелла. Вранці Маша вийшла у двір сумна-пресумна. – Ти чого така сумна? – Запитала Катя. Денис зрозумів, що це через ключик, почервонів, але нічого не сказав. Гарний ключик лежав у нього вдома в коробочці з іншими скарбами. Там було справжнє збільшувальне скло, компас, старі зламані годинник і наклейка з машинкою. Коли Маша розповіла дітям про Квіткову країну, Денис схопився за голову і закричав: – Це я винен! Що я наробив! Пробачте мене! Клич швидше Квіткову фею. Я ж не знав, я думав, що це просто красивий ключик! – І він побіг додому. Коли червоний від сорому Денис повернувся, фея вже сиділа на краю пісочниці:– Ось, – прошепотів Денис, простягаючи Ліонеллі ключик. – Добре, що ти все зрозумів і повернув його, – сказала фея. – Ніколи не можна брати чуже без дозволу. Те, що тобі здається дрібницею, може виявитися дуже важливим для іншої людини і заподіяти комусь велике горе! – Я зрозумів, – похнюпився Денис. – Я більше ніколи так не вчиню. Вибачте мене будь ласка! – Сподіваюся, що ще не пізно, – сказала фея. – Тепер треба дочекатися ночі і вимовити чарівне заклинання. Ходімо, Машенька, нам треба підготуватися.Як тільки зійшов місяць, Ліонелла дала Маші ключик і веліла повторювати чарівні слова: Розступися, чорний ліс,Країно чудес відродись!Гулі, мулі, парабеллі,Зняти закляття Гразелли! Ключик блиснув і убрався в золотий колір. – Подіяло, – зраділа Ліонелла. – Прощай, Машенька! Спасибі тобі велике. Обов’язково передай Денису, щоб він ніколи більше так не робив, інакше зла Гразелла може знищити мою країну! – Добре, прощай! – Помахала їй рукою Машенька. Фея летіла через чорний ліс, над чорним болотом і, нарешті, дісталася до багнистого острова. Ніч ще не закінчилася, і зла Гразелла спала в своєму палаці. Обережно підкралася Ліонелла до темниці, де висихав Срібний струмок, вставила в замок чарівний ключик і прошепотіла: Тараган-бараган, Вітри, бурі, ураган, Наді мною замріть, Темницю відчиніть! В ту ж мить темниця відкрилася, і Срібний струмок вирвався на свободу. – Ліонелла, це ти! Як я радий! – Скоріше, біжимо, поки не настав ранок, а нто Гразелла прокинеться і нам буде непереливки! Вони поспішали через ліси, поля і гори, і, нарешті, добігли до Квіткової країни.Срібний струмок погладив висохлі квіти, і вони підняли свої голівки. Він бризнув на зів’яле листя дерев, і вони стали свіжими і смарагдовими. Струмок пробіг по чорнійї траві, і вона знову піднялася і зазеленіла. Над Квітковою країною задзвеніли пташині голоси, заграло тепле сонечко і запурхали метелики. Під блакитним небом знову зацвів всіма барвами строкатий квітковий килим. Ліонелла оточила свою країну чарівним закляттям, щоб зла чаклунка ніколи більше не змогла вкрасти Срібний струмок. А хлопчик Дениско з тих пір ніколи більше не брав без дозволу чужі речі. Він назавжди запам’ятав, що навіть звичайна дрібничка, взята без дозволу, може стати причиною великого горя. Джерело

Одна жінка раптово потрапила в лікарню. О першій годині відвідувань до неї тут же прибули турботливий чоловік і сини. З собою вони несли цілу баночку відварених риб’ячих хвостиків. А у жінки від такої турботи трапилася істерика. – Як ви можете, я ж хворію! Мені ж так погано, а ви тягнете мені рибку за залишковим принципом! – плакала жінка. А чоловік і сини щиро не могли зрозуміти, що вони зробили не так. – Але люба, ми ж живемо з тобою 20 років, і кожен раз, сидячи за столом, ти вибирала саме хвости! – розгублено констатував чоловік. – Природно, ми думали, що це те, що ти найбільше любиш! Тоді-то жінка і зрозуміла, що дійсно все життя обділяла себе. Брала найгірший, останній шматочок. Усе найкраще залишала для чоловіка й дітей. Так робила її мама, так її навчили в дитинстві. А як інакше, адже людина не повинна бути егоїстом. Як часто я чую історії хороших дівчаток, хороших жінок, яких виховали в парадигмі «не будь егоїстом» або «краще – близьким». Всі вони, як правило, отримують гіркий досвід в житті. Одні натикаються на непорядних людей, споживачів. І пройде ще досить багато часу, перш ніж вони зможуть відрізняти хороших людей від поганих. Навколишні говорять їм: сама винна, у тебе що, очей немає? А очі у дівчинки справді не вміють відрізняти споживацьке ставлення до себе. Про це їй мама не розповідала. Інші, як жінка з рибкою, все життя терплять, і отримують зовсім не те, що вони хочуть. Вони й самі не розуміють чому, а що тут розуміти? Якщо ти постійно будеш брати собі тільки хвостики, то і навколишні будуть підсовувати тобі хвостики. І чоловік, і діти. Іноді навіть з найкращих спонукань. Безумовно, важливо навчити людину ділитися. Важливо прищеплювати їц думки, що іноді доводиться жертвувати чимось заради рідних. Однак я вважаю, що це вміння завжди має доповнюватися й іншим умінням. Умінням розуміти, що тобі хочеться, і говорити про це оточуючим. Умінням розуміти, що тебе використовують. Умінням бути егоїстом в розумних межах. Це дуже важливе, часто недооцінене вміння – думати про себе… Правда ж? Джерело

Ти запитуєш, чи бувають розлучені королі? Знаєш, я i сама не певна, чи був Король розлученим насправді. Але відколи його покинула дружина, він жив сам – старий i самотній. Icторiя не зберегла нам імені королеви, яка втекла від нього ще в далекій юності – чи то з придворним музикантом, чи то з мандрівним артистом. Відтоді Королем опікувалася його непосидюча нянька. Усе-все вирішувала за нього. І навіть оберігала від зазіхань принцес місцевих й іноземних – вони ж також мріяли про королівську каблучку. I тільки на королівському полюванні Його Величність був вільний, як вітер. Якось Король відстав від своєї надійної охорони, проблукав у лісі цілий день, а потому, зголоднілий і мокрий від дощу, постукав у двері самотньої лісової хижки. Таким і побачила його вперше Попелюшка: не в сяйві та золоті двору, а самотнього i втомленого. Комір його мисливського камзола настовбурчився, i Попелюшцi, яка любила у всьому лад, захотілося підійти й поправити його. Але вона не посміла, бо все-таки перед нею був Король. Із відчуттям священного трепету дівчина просто запросила вінценосну особу ближче до вогню й пригостила чаєм з духмяних лісових трав. I раптом не розумом, а серцем збагнувши його цілковиту самотність, захотіла відігріти душу Короля. Мабуть, Король відчув тепло її серця, бо наступного тижня знову завітав до лісової оселі. Чи сподівалася на цю зустріч Попелюшка? Сподівалась i чекала, боялась її i мріяла про неї у снах. Наступного разу вона вже все розказала про себе і про чудовий ліс, про Фею, яка навчає її різних премудростей. Король ще довго розмовляв з Попелюшкою, а коли прощався, сказав слова, які забриніли в її душі незабутньою мелодією: “Як мені добре з тобою!”. Попелюшка намагалася забути ті дивовижні зустрічі. Мало того, навіть Фея радила це зробити. Мудра Фея викладала Попелюшцi різні науки. На географії та історії вона розповідала про далекі заморські країни, про чужоземних королів, від яких не втікають юні дружини. На математиці примушувала дівчину порахувати, скільки ж це буде, коли до двадцяти її років додати сорок королівських. І скільки мине кожному з них через десять років, коли Попелюшка розквітне трояндою, а Короля здолає ревматизм. А через п’ятнадцять? Двадцять? Та найгірше було з астрономією: Попелюшка починала плакати, коли Фея розповідала про безмежний простір, який розділяє їх із Королем, та про втрачений час, на який обернуться їхні зустрічі. Може, вже завтра Король навіть не згадає про неї? Але Король з’являвся знову й знову. Він привозив їй цукерки й тістечка, шоколад i ласощі з королівського столу. Батько, вдивляючись у щасливі доньчині очі, якось спитав: ”Доню, може, ти знайшла скарб?” – “Ні, тату, – була відповідь, – я просто закохалась”. Немов маленька квіточка до сонця – так Попелюшка тягнулася душею до Короля. Невдовзі він став для неї єдиним у свiтi.Ти запитаєш, чи Король так само покохав Попелюшку? Звичайно. Бо якби не покохав, то чи з’являвся б у лісовій оселі? Його Величність навіть довірив Попелюшцi велику державну таємницю: показав, де починається підземний хід до палацу, i дав ключ до його дверей. А якось запросив Попелюшку до себе у покої. Подарував дівчині чарівний дзвоник, який мав кликати дівчину щоразу, коли Король захоче її бачити. Важко повірити, але це було: Король, стоячи на колінах, цілував її натруджені пальчики й благально запитував: ”Ти прийдеш, Попелюшко? Прийди!”. Хіба могла вона відмовити, коли її ТАК просили? Дорогою i жаданою гостею входила Попелюшка у королівський палац. Чудова вечеря, танці. Король так утомився, що заснув, поклавши голову дівчині на коліна, а вона сиділа й боялася поворухнутись, щоб не сполохати тієї гордої та щасливої усмішки, що блукала на його обличчі. Фея, довідавшись про все, гнівалась i казала прикрі речі: Попелюшку називала дівчинкою на виклик, а Короля – старим нахабою. Фея тупала ногами й запитувала: “Чому вiн не одружиться з тобою i не купить тобі нові черевички, як це роблять усі порядні королі?”. Звісно, дiвчина чула про Принца й Попелюшку з тiєї, іншої казки, де були кришталеві черевички й гучне весілля. Але поруч з нею був не юний Принц, а старий Король. I коли він сам мовчить про одруження, то чи ж можна від нього вимагати неможливого? Власне, вона просто кохає. От і все. Та й не до черевичків тепер, коли стільки розмов про порожню державну скарбницю! Зустрічі Короля з Попелюшкою не могли тривати довго. Якось її ледь не схопила сторожа, а одного разу – нянька. Треба було повертатися додому. Душили непрохані сльози. Невже Король має ховатися зі своїм коханням? І як почуватиметься він, коли не дочекається її? Минав тиждень, другий… Чарівний дзвоник усе не озивався, а Попелюшка місця собі не знаходила, тривожилася: вдома Король чи десь подорожує? А може, захворів? Залишалося тільки чекати. Без сліз, без образ i докорів. Чи помічаємо ми, як зникає щастя? Ще вчора воно було поряд, а сьогодні вже далеко. Можна засипати монетами тисячi жебраків й ощасливити півкоролівства. Але чи справжня це королівська милість i доброта? Чи справжній ти король i чи кохання твоє справжнє, коли через тебе серед ночі плаче Попелюшка? ”Невже вони ніколи більше не бачилися?” – спитаєш. Чому ж, нещодавно бачилися. Пам’ятаєш, усе королівство святкувало золотий ювілей? Усі готували подарунки. І Попелюшка теж. Дівчина вирощувала гарну квітку, пильнуючи, аби вона розцвіла саме в день народження Короля. …Цього дня у Короля було море квітів. Та всі були вражені, коли прекрасна незнайомка увійшла до зали, а за нею внесли величезний кошик яскраво-червоних троянд. Король радо прийняв дарунок і цілий вечір танцював з цією загадковою панею. А в лісовій хатині, далеко від звуків музики i вогнів святкового феєрверку, сиділа сумна Попелюшка. Свою скромну квітку їй вдалося передати Королю через охорону. Та самотній різдвяник вкривався пилом на кухні палацу – він був не потрібен Королю. А ця ж бо квітка розквітає серед зими тільки від уваги й любові… Ну, що ще? Попелюшка й досi самотньо живе у лiсi, доглядаючи старого батька. Коли їй випадає йти на ринок, що на площі біля палацу, чоловіки вже не озираються їй услід. Десять років з часу першого побачення минуло. А першої зустрічі з королем усе не забути. Зате до неї часто навідується її маленька втіха – донька подружки та лісоруба із сусіднього лісу. Коли Попелюшка бачить це маленьке диво, вона радіє i сумує. В її уяві постають усі змарновані роки, той втрачений час, за який вона могла б стати берегинею чиєїсь долі. Його Величнiсть, заклопотаний державними справами i щастям усiх людей королівства, виграв три війни i програв лише дві битви. Він збудував новий красивий палац, облаштував парк i встановив фонтани. Кажуть, там є i потаємний хід. Але ніхто не знає, де він починається й куди веде. I ще. До Короля повернулася дружина. Це вона була тією красивою панею, яка привітала Короля пишними трояндами. Королева була такою молодою i вродливою, наче не було поміж ними стількох років розлуки. Можливо, вона знала секрет вічної молодості? А може, вміла чаклувати, повертаючи собі на користь чужий втрачений час. Ось така сумна казка. Ти вже спиш, моя крихiтко? Спи, cпи. Ти могла б бути i моєю маленькою донечкою. Спи, дитинко. Нехай тобі насниться неодмінно гарна казка. А доля пошле щасливе кохання i незрадливого короля. Ольга СТАВСЬКА Джерело

В одному місті біля вікна своєї квартири стояв самотній чоловік. Раптом за вікном він побачив Ангела, який торкнувся його своїм крилом і шепнув: «Я знаю, у тебе є можливість стати багатою, шанованою людиною в місті, а твоєю дружиною може стати найкрасивіша жінка!». Чоловік почав чекати, коли ж збудуться слова Ангела. Минуло 40 років. Чоловік знову самотньо стоїть біля вікна, побачив Ангела  і з докором запитав: «Як же так? Ти обіцяв мені все, але нічого цього не було!» На що Ангел спокійно відповів: «Я сказав, що  в тебе буде можливість досягти всього. Ти пам’ятаєш друга, який хотів почати з тобою бізнес і заробити гроші? Ти відмовився і залишився чекати дива! Ти пам’ятаєш пожежу, на якій ти не став рятувати людей, боячись за своє майбутнє? А ту прекрасну жінку в парку, до якої ти боявся підійти? Вона могла стати твоєю дружиною. Ти не використав жодну з можливостей. Ти завжди просто чогось чекав». Коли людина покладається на долю, невже це означає, що вона має сидіти склавши руки в очікуванні сприятливих обставин? Джерело