Повчальна притча про те, чому треба добре подумати перед тим, як щось зробити

Багато років тому Диявол вирішив похвалитися і виставив на загальний огляд всі інструменти свого ремесла. Він акуратно поклав їх в скляній вітрині й прикріпив до них ярлики, щоб всі знали, що це таке, і яка вартість кожного з них. Ох, що це була за колекція! Тут були і блискучий Кинджал Заздрості, і Молот Гніву, і Капкан жадібності. На поличках були любовно розкладені всі знаряддя Страху, Гордині і Ненависті. Всі інструменти лежали на красивих подушечках і викликали захоплення кожного відвідувача Пекла. А на самій далекій полиці лежав маленький непоказний і досить пошарпаний дерев’яний клин з ярликом «Зневіра». На подив, він коштував більше, ніж всі інші інструменти разом узяті. На питання, чому Диявол так високо цінує цей предмет, той відповів: – Це єдиний інструмент в моєму арсеналі, на який я можу покластися, якщо всі інші виявляться безсилими. – І він з ніжністю погладив дерев’яний клин. – Але якщо мені вдасться вбити його в голову людині, він відкриває двері для всіх інших інструментів… Джерело

Йшов мисливець лісом і зустрів дроворуба. Зігнувшись, той довго і наполегливо пиляв повалене дерево. Він увесь спітнів і був дуже напруженим. Мисливець підійшов ближче, щоб подивитися, чому робота просувається так повільно і з таким колосальним зусиллям. – Та ваша пилка зовсім затупилася! – звернувся мисливець до дроворуба. – Чому би вам її не нагострити? – Що ви! – вигукнув дроворуб, здивовано подивившись на перехожого. – У мене абсолютно немає на це часу, мені треба спиляти ще 20 дерев! І дроворуб знову взявся за роботу. Мораль: працьовитість – це, звичайно, добре, але розумна праця – ще краще. Не забувайте час від часу задаватися питанням про ефективність і доцільність зусиль, що докладаються, – можливо, невелике вкладення часу чи коштів дозволить виконувати роботу швидше і якісніше. Джерело

Жінка середнього віку потрапляє в автокатастрофу. “Швидка допомога” домчала до лікарні. Вона то приходить до тями, то втрачає притомність і просить Бога зберегти її життя. Бог каже, щоб вона не хвилювалася, Він обіцяє, що вона житиме ще довго-довго. Її час іще не настав. Жінка лежить в лікарні, поки зростаються переломи, і тут їй спадає на думку, що вона може зробити ще дещо. Вона вирішує прибрати живіт, а ще було б непогано збільшити груди і зменшити ніс. Вона виглядає і почувається новою жінкою. Вона така задоволена своїм новим тілом, що не може дочекатися, коли вийде з лікарні і покаже себе світові. Через декілька хвилин після того, як жінка покидає лікарню і йде додому, з-за рогу вилітає автобус і збиває її на смерть. Вона потрапляє до раю, але така розгнівана, що одразу кидається до Бога: “Ти казав, що я житиму довго-довго. І що?” Бог уважно дивиться на її обличчя і каже: “Я тебе не впізнав” Мораль: Ти зможеш прожити і по-справжньому насолодитися своїм життям лише тоді, коли приймеш себе і не шукатимеш для себе інших образів. Любіть себе і вдосконалюйте те, що у вас вже є. Ви неповторні і прекрасні! Автор невідомий

Якщо заміжня жінка добре виглядає, незважаючи на вік – треба підійти і потиснути руку її чоловікові. Це його заслуга. Він не мучив свою дружину гидкими витівками. Не звалював на неї чорну роботу. Не обзивав її, не критикував, не кричав грубим голосом. Він її обіймав, цілував і любив. І говорив похвалу і компліменти. І захищав від небезпек. І втішав в тривозі. І, завдяки хорошому поводженню, він отримав красуню. У віці за сорок це так ясно! Дружина у доброго чоловіка красива, елегантна, спокійна. Сидить собі і посміхається. Або щось по дому робить. Або просто гуляє під ручку з чоловіком ввечері, а всі інші чоловіки заздрять. І думають: а чому моя дружина не така? Ах, так зрозуміло, чому – жінку треба берегти і плекати, як бойового коня. Як дорогу машину. І просто – як людину. Поруч з кожною заміжньою немолодою красунею є той, кому треба руку потиснути – її чоловік. Звичайно, бувають самотні красиві дами. І бувають дружини, які зберегли красу в нещасному шлюбі – але ось таких дружин я рідко зустрічала. Берегти треба свою дружину змолоду – і потім вона неодмінно залишиться красунею і розумницею. І всі будуть говорити, мовляв, пощастило людині з дружиною! Може, і пощастило. Але, скоріше, це заслуга мудрого і доброго чоловіка. Зовнішність жінки і характер дуже сильно залежать від поводження з нею. Від добрих слів ми світимося. Від обіймів молодіємо. Від поцілунків стаємо красивішими і добрішими… І по дорослій дружині завжди видно, який у неї чоловік: хороший або не дуже. Так що це чоловікам вибирати, кого вони хочуть поруч з собою бачити: красуню або чудовисько. Нам, жінкам, треба просто трохи тепла і ласки. Добрих слів і підтримки. А решту ми якось прощаємо – завдяки любові багато чого можна пробачити… Джерело

«Корабель терпить аварію. Ця подружня пара зуміла дістатися до рятувальної шлюпки, але, на їх превеликий жаль, там було тільки одне місце. Чоловік сам забрався в човен, залишивши дружину гинути посеред океану. І перед тим як піти під воду, дружина прокричала йому останню у своєму житті фразу», – так вчителька літератури розпочала свій перший в цьому році урок. Тут її розповідь перервалася. «Як ви думаєте, – запитала вона клас. – Що це була за фраза?» Більшість учнів тут же негайно висловилися: «Я тебе ненавиджу!», «Як же я була сліпа!» і все в такому дусі. Весь клас наввипередки змагався у висловлюваннях, але один хлопчик сидів весь цей час і мовчав. – А ти як вважаєш, що вона сказала? – запитала вчителька, підійшовши до нього. – Я думаю, що вона сказала: «Подбай про нашу дитину!» – Ти знаєш цю історію? – здивувалася вчителька. – Ні, просто те ж саме сказала моя мама перед смертю моєму батьку, – відповів учень. Вчителька відвернулася, сподіваючись, що ніхто не помітив, як на її очі набігли сльози. – Вірно, – відповіла вона. Отже, судно пішло на дно. Чоловік добрався додому і самотужки виховав дочку. Через багато років, коли батька вже не стало, розбираючи його речі, дівчина знайшла його щоденник, в якому прочитала наступне: «У неї вже був страшний діагноз, коли ми поїхали в подорож. Жити залишалося недовго. Боже, як би я хотів потонути замість неї, але заради блага дочки я не зміг. Я міг тільки залишити її посеред океану». Клас мовчав. По дитячих очах було видно, що їх глибоко вразила ця історія і що сьогодні вони зрозуміли, що перше враження може бути оманливим. Ось чому ніколи не варто судити про людей і їхні вчинки поверхнево, адже ми багато чого можемо про них не знати.

Хто з нас не замислювався про несправедливість цього світу ?! Ви відкриваєте душу людині, а вона вас зраджує. Ви дбаєте про когось, а він лізе вам на голову. Чому ніхто не помічає і не цінує добрі справи? Люди просто закривають на них очі. Чому за щире бажання допомогти можуть навіть плюнути в обличчя? Чим ви заслужили це? І чи повинні ви все ж робити добрі справи? Чи варто воно того? Ця притча може відповісти на ваші запитання. Мудро і вірно! «Одного разу в будинок мудрого старого прийшла молода жінка, котра, захлинаючись сльозами, розповіла йому свою історію. — Я не знаю, як жити …, сказала вона тремтячим голосом. Все своє життя я ставилася до людей так, як хотіла, щоб вони ставилися до мене. Я була з ними щирою і чесною. Я намагалася допомогти, не чекаючи чогось натомість. Але у відповідь люди просто використовували мене, і насміхалися за моєю спиною. Мені дуже боляче, і я страшенно втомилася. Прошу вас, скажіть, що робити? Мудрий чоловік терпляче вислухав її і сказав: — Роздягніться і вийдіть голою на вулицю. — Вибачте, але ви напевно жартуєте! – скрикнула вона. Якщо я вийду роздягнена, всі почнуть сміятися і знущатися з мене! Мудрий чоловік раптово піднявся, відчинив двері і поклав дзеркало на стіл. — Вам соромно вийти голою, але ви чомусь не боїтеся ходити з роздягненою душею! Вона у вас розкрита, як ці двері. Ви дозволяєте абсолютно всім заглядати туди! Але ж душа – це дзеркало і саме тому ми можемо побачити себе в душі інших людей. І якщо люди бачать в чеснотах відображення неподобства своїх вад, то намагаються оббрехати, принизити, образити вас. Не у кожного є мужність визнати, що хтось краще за нього. — Що мені тоді робити? Як я можу змінити це, якщо від мене нічого не залежить?, – запитала вона. — Ходімо зі мною. Я хочу показати вам дещо … Це мій сад. Протягом багатьох років в ньому цвітуть ці квіти, а я дбаю про них. Але вони б ніколи не розпустилися для того, хто не доглядав за ними. І ви вчіться у природи. Подивіться на ці чудові квіти і робіть так, як вони, – відкривайте свою душу тільки хорошим людям. Уникайте тих, хто ламає ваші пелюстки і затуляє їх від сонця. Ці бур’яни ростуть краще квітів, і ви нічого не можете з цим вдіяти. У світі багато бруду і зла. Але той, хто хоче, залишається чистим … Будьте чесні перед собою та іншими. Проте, пам’ятайте: не варто метати бісер перед свинями. Це не допоможе ні їм, ні вам ». Джерело

Змія почала переслідувати світлячка, який літав низько у траві. Світлячок зупинився і промовив до неї: – Чи можу я задати вам три питання? Змія відповіла: – Так. Світлячок розпочав: – Я належу до вашого харчового ланцюжка? Змія відповіла: – Ні. Тоді світлячок продовжив: – Я зробив вам щось погане? Змія знову ж відповіла коротко: – Ні. Тоді світлячок задав їй останнє питання: – Тоді скажіть, чому ви хочете мене з’їсти? Змія без жодних роздумів відповіла: – Тому що мені нестерпно бачити, як ти сяєш. Мораль цієї історії: Часто деяким людям нестерпно бачити, як ви сяєте, тому вони діють як змії, тишком-нишком і готові знищити вас просто за те, що ви є щасливішими/красивішими/успішнішими/… за них. Тому намагайтеся “не сяяти”, тобто не показувати, коли вам добре живеться. Щасливим потрібно бути тихо, бо так мало залишилося тих, хто дійсно вміє радіти від душі за ближнього, без заздрості, злості і лестощів… Є два типи заздрісних людей: перші хочуть все, як в тебе, а інші – щоб в тебе взагалі нічого не було… Бережіться і тих, і інших! Джерело

Треба! Треба! Треба! …Треба їхати туди, куди вийде, але тоді, коли захочеться …Треба відпускати на свободу своїх внутрішніх відмінників, які так набридають в очікуванні відмінних оцінок, і живуть лише тоді, коли похвалять … Треба навчитися жити в своєму тілі, не порівнюючи його з іншими, і з задоволенням вибирати божевільного кольору майки і хуліганські сарафани, наплювавши на тітоньок і дядечок, які чомусь вирішили, що саме вони знають, в чому вам буде добре … Треба довіряти своєму вибору, позбувшись назавжди від порадників, без яких інші і пари джинсів собі не виберуть, не кажучи вже про людей … Треба забути про людей, які забули … не з почуття помсти, а з почуття розумного ставлення до свого часу… Його занадто мало для того, щоб берегти місця для тих, хто сидить в іншому залі … Треба почати відчувати, викинувши на смітник свій боягузливий страх перед болем … Біль – всього лише ознака життя … Ознака смерті – відмова від почуттів … і ця смерть трапляється задовго до ящика з обмеженою площею перебування … Треба бути настільки зайнятим власним життям, щоб не лізти в чуже… Треба – це не наказ, друзі мої … Треба – це питання … Поставте його в кінці кожної моєї пропозиції, і чесно дайте собі відповідь – дійсно треба, чи ні … Подобається, чи ні … Ми втрачаємо себе, коли відчайдушно намагаємося встигнути за всіма … Ми занадто навчені з дитинства на те, щоб обслуговувати чужі очікування, розчаровуючи свої … І ми стаємо хронічно нещасними, парадоксально ганяючись за щастям … А де воно ще, якщо не всередині нас? … Так, куди тоді ми біжимо? … © Ліля Град Джерело