Зворушлива розповідь, яка проймає до глибини душі. Прочитайте, вона того варта!

В будинку малюка їй дали гарне ім’я Ліля. Маленьких дітей із дому малюка охоче забирають у сім’ї, а її ніхто не забрав. Вона була нормальним, блакитнооким створінням, без вроджених патологій, але не пощастило. Не всім і не завжди щастить в цьому житті. Лілю народила дуже юна мати, сама майже дитина. Вона залишила непотрібну дочку і втекла з пологового будинку. Було літо, вона просто вилізла у вікно і зникла вночі. Ліля майже три роки прожила в будинку малюка, і її з групою дітлахів, що підросли, готували до переведення в дитячий будинок. В дитбудинку про дітей дбали, годували, обували, одягали, не ображали. Тільки не було у обслуговуючого персоналу ні часу, ні сили на любов. Ліля вибивалася із загальної маси дітей якоюсь своєю відстороненістю. Вона ніколи не брала участі в спільних іграх. Вона ніколи не чіплялася до дорослих з розмовами чи якимись своїми проблемами. Вона добре розмовляла, але говорити не любила і вважалася мовчазною. Ліля не вміла плакати. Ніхто ніколи не бачив її сліз. Навіть коли падала і їй було дуже боляче, або якийсь хлопчик вдарить її. Вона тільки морщилася, міцно стискала губи і відходила вбік. Ліля гралася сама з собою. У неї була улюблена іграшка – ведмежа з відірваною лапкою. Вона навіть вночі не розлучалася з ним. А ще вона могла годинами дивитися у вікно, де був інший світ, наче чекала звідти на когось. Того дня зранку в будинку малюка всі чекали. Мала під’їхати подружня пара вибирати дитину. Була надія, що якомусь малюкові пощастить і його заберуть в сім’ю. І ось вони приїхали: висока жінка середніх років, одягнена за останньою модою, і чоловік під стать їй. Було видно, що сім’я не є з бідних. Вони одразу попередили, що основні документи на всиновлення у них із собою – про всяк випадок. Їм потрібна дитина до року. Дівчинка чи хлопчик, але до року. Вони переглянули вже багато дітей, а того єдиного досі не знайшли. Завідувачка повела їх на другий поверх до маленьких. Проходячи на першому поверсі повз двері старшої групи, жінка раптом зупинилася і показала рукою на двері. – А що там? – Та тут у нас старшенькі, ходімо на другий поверх, там малеча, – пояснила завідувачка. – Можна мені тільки глянути?», – попросила жінка, чоловік нерішуче тримався за її спину. Майже нечутно вона відчинила двері. Діти займалися своїми справами: хто малював, хто перегортав книжку, хто бігав, і тільки Ліля тихенько сиділа на дивані біля вікна наприкінці ігрової кімнати. Ніхто з дітей не помітив, що на них дивляться дорослі. І раптом мовчазна Ліля з гучним криком, бігом через всю кімнату, падаючи і спотикаючись об іграшки, кинулася до дверей. Вона підбігла до жінки, уткнулася їй в коліна і крізь сльози, що нахлинули, схлипуючи, повторювала, – Це моя мама, моя мама! Завжди галасливі діти, покидавши все і з подивом дивилися на Лілю, що плакала. Жінка, що приїхала, повернувшись до чоловіка і сказала, – Це наша дочка, хочеш ти цього чи ні. Чоловік підійшов до них, погладив дівчинку, – А я – твій тато, ми тебе обов’язково заберемо. Сьогодні ж заберемо. Завідувачка намагалася пояснити йому, що за один день неможливо оформити документи, щоб забрати дитину, є низка інструкцій, потрібен певний час. Він відповів, що це є його проблеми. Лілю неможливо було відірвати від жінки. Сльози струмком лилися з її очей. Насилу вдалося дитину відвести в групу. День йшов своєю чергою. Ліля більше не промовила жодного слова. Вона мовчки робила все, що наказувалося режимом: обід, денний сон, прогулянка… тільки часто підходила до дверей, за якими сховалася мама. Інші діти говорили, – Ніхто тебе не забере.-, – хотіли побачити ще раз, як вона плакатиме, але вона не плакала, і вони відстали. Робочий день добігав кінця. За вікном було вже темно. Несподівано вікно яскраво освітилося фарами машини, що під’їхала, з якої, поспішаючи, вийшли двоє. Ввійшовши до кабінету, ранкові гості з полегшенням виклали на стіл об’ємну папку. Ось все, що належить за законом про усиновлення, – сказала жінка. Як їм вдалося за день оформити документи, історія замовчує. Щаслива Лія в одній руці тримала свого улюбленого ведмедика, а іншою вчепилася в руку жінки і повторювала, – Мамо, мамо, я знала, що ти прийдеш. Проводити їх вийшли всі співробітники, що залишилися того вечора. Вони щиро раділи за дівчинку, якій сьогодні пощастило! А з вікон будинку дивилися десятки пар дитячих очей з надією, заздрістю та мрією, що колись, можливо, і за ними приїдуть мама та тато. © Наталія Сергіївна Джерело

Прибиральницю – п’яничку Ольку, в магазині шкодували.Всі продавщиці знали, що на роботу до восьмої ранку вона приходила опухла, але твереза. Мила підлогу, протирала двері, забирала з холодильника прострочені продукти, відкладені їй «дівчатками» і йшла на ринок купувати черговий “шурфік”. Тільки я , стара завідуюча, пам’ятала, що колись прибиральниця була не просто Оленькою, а Ольгою Дмитрівною і моїм заступником. Після загибелі чоловіка і доньки в автомобільній аварії Ольга, з квітучої 35-річної жінки перетворилася на сіру тінь. Все починалося з «пари чарочок для сну». Далі більше. Я терпіла, вмовляла. Але потім Ольга «попалася» на очі комісії, і її звільнили. Через пару місяців я застала її на ринку в компанії таких , як і вона, жінок, які перебирали овочі, і запропонувала прийти в магазин прибиральницею. Але з умовою – на роботу тверезою, а потім роби, що хочеш. Ольга погодилася. У той день за Ольгою прив’язався маленький дворовий песик. Видно пронюхав з пакета запах сосисок. Собака, то забігала вперед, то трохи відставала. Ользі стало шкода маленьку кошлату собачку, жінка дістала з пакета сосиску і дала собачці. Та обнюхала видобуток, вильнула хвостом і кудись втекла з сосискою в зубах.Так тривало три дні. І Ольгу зацікавило, чому собака не з’їдає сосиски чи ковбасу відразу, а тікає. «Може у неї там цуценята?» – подумала жінка, і замість звичайної дороги на ринок, пішла за собачкою. Звірятко звернуло в занедбані гаражі. Ольга, тихенько, щоб не злякати малюків звернула слідом. Її очам постала жахлива картина. У гаражі, на купі ганчір’я сиділа замурзана дівчинка. Собака поклала сосиску перед нею, і виляючи хвостом сіла поруч. Дівчинка зламала сосиску навпіл, одну віддала собачці, а другу стала, жадібно їсти сама.Ольга охнула. Дівча схопилося на ноги:– Тітонько! Це не я! Це Шпунька поцупила!– Та що ти, дитино! Я сама твоїй Шпуньці сосиску дала! Хочете, я вам ще дам!– Правда?– Правда! А хочете йдемо зі мною, я вас супом нагодую. – Ольга ледве стримувала сльози.– Ага, а потім здасте мене! В дитбудинок! – недовірливо протягнула дівчинка. І тут Ольга згадала, яка неприбрана і запущена у неї квартира з купою пляшок, які стоять під столом, і раптом легко погодилася:– Ну не хочете – не ходіть. Я завтра ще принесу. Весь день, забувши про випивку і голод, Ольга віддраювала квартиру. Потім зібрала в пакет дещо з донеччиних речей і лягла спати. Ніч вона спала неспокійно. Снилася покійна дочка, і дівчинка з гаражів, і Шпунька. Вранці весь магазин дивувався.Прибиральниця прийшла в магазин якась посвіжіла, а погляд більше не був порожнім і втраченим. Вона швидко прибрала, схопила з холодильника продукти і сором’язливо підійшла до кондитерського відділу:– Маш, мені б цукерок грам двісті.– Карамельок на закуску? – засміялася продавщиця Машка.– «Білочки» ! – насупилася Ольга, – та гляди, що б свіжа була!Схопила цукерки і вискочила з магазину. «Закохалася чи що?» – пліткували продавщиці. А за рогом Ольгу вже чекала віддана Шпунька. Через три дні жінці все ж вдалося привести Лізу, так звали дівчинку, додому. Вимита і переодягнена дівчинка чинно пила чай і розповідала, як батьки загинули у відпустці, а від бабусі її забрали, бо бабуся старенька і хвора. Як погано було в дитбудинку, і Ліза втекла, і якщо знову туди потрапить, знову втече. А Ольга слухала і крадькома витирала сльози. Вранці Ольга рішуче постукала до мене:– Ларисо! Ти повинна мені допомогти!– Оль, я прям тебе років сім тому згадала, яка ти була! Ну, сідай – розповідай.Ольга розповіла мені і про Лізу, і про Шпуньку.– У тебе ж є зв’язки! Допоможи мені опіку оформити. Скільки довелося бігати по кабінетах, що б довести, що Ольга «четвероюрідна тітка» Лізи, це окрема розповідь. Але тепер вони щасливо живуть в трьох : Ольга, дівчинка Ліза, і мудра собачка Шпунька. Джерело

Дві жінки далеко за сімдесят стоять поруч зі мною в черзі. Підслуховую: – Ну, і що він, не дзвонить? – Ні. – А ти? – І я ні. Я не можу, я дівчинка. – Тьху на вас, так і помрете, без радості. Давай я тебе навчу. Телефонуй йому і говори спокійно так: “Ти дзвонив? Алло, алло, нічого не чути, що ти хотів?”. – А якщо він скаже “Нічого не хотів”? – А ти йому знову: “Нічого не чути, заходь сьогодні, щось зі зв’язком, чекаю тебе сьогодні в 7.00 ” – А якщо він не прийде? – Тоді подзвониш мені, я прийду. Сумувати не будемо. ㅤ Тут вони помічають мене і нестримно регочуть обидві. Бажаю нам усім так під вісімдесят, дівчатка мої! Джерело

У палату лікарні, до тяжкохворого пацієнта, медсестра привела втомленого і схвильованого молодого чоловіка, який був у формі морського офіцера. Вона нахилилася до хворого і тихо сказала: «Тут ваш син». Їй довелося повторити це декілька разів, перш ніж очі хворого відкрилися. Він смутно розгледів чоловіка, який стояв біля ліжка і простягнув до нього свою худорляву й слабку руку. Моряк накрив його безвольну руку своєю огрубілою долонею – це було послання любові і схвалення. Медсестра запропонувала моряку стілець, щоб він сів поруч з ліжком. Настала ніч. Протягом всієї ночі молодий моряк сидів поруч із старим і тримаючи його руку, шепотів йому слова любові і підтримки. Час від часу медсестра пропонувала йому поїхати додому і відпочити, але він постійно відмовлявся. Вмираючий нічого не відповідав, але цілу ніч все міцніше тримався за свого сина. На ранок старий чоловік помер. Прийшла медсестра і почала висловлювати слова співчуття, але моряк її перебив: Хто цей старенький?Медсестра сильно здивувалася: А хіба це не ваш батько? Ні, я його ніколи раніше навіть не бачив. Тоді чому ж ви нічого не сказали, коли я привела вас до нього?» Я знав, що сталася якась помилка, але коли я побачив його, який він був хворий, як потребував і чекав свого сина, якого не було поруч, я не зміг сказати, що я не його син.Я був йому дуже потрібний. МИ НЕ МОЖЕМО ДОПОМОГТИ ВСІМ І ВСЮДИ, АЛЕ МИ МОЖЕМО ДОПОМОГТИ КОМУСЬ ОДНОМУ – ДЕСЬ, КОЛИСЬ … Автор: Любов Шічіна

Раніше у лікаря не було стетоскопа. Лікар обіймав пацієнта і вухом слухав його серце. І пацієнта називав “голубчику” – справді, як ще називати, якщо ти до когось притулився і обійняв? У лікарів, правда, і ліків-то не було майже. Ні антибіотиків, ні складних хірургічних інструментів. Але пацієнти все одно видужували. І ходили до лікаря на прийом, щоб він послухав тони серця і легені. І лікар ще біля каміна зігрівав руки, щоб холодними руками не чіпати хворого. Може, тому пацієнти і видужували навіть від жахливих хвороб? І жили всупереч розповсюдженим всюди мікробам і повній антисанітарії? Сьогодні моя знайома сходила до лікаря – і прийшла щаслива. Лікар сказав, що нічого страшного. Все непогано, непогано! Організм сильний і міцний. А камінчик – ну що ж, подивимося, подивимося. Скоро привезуть такий апарат, він через шкіру буде дробити камінці. Медицина робить величезні успіхи зараз. І невиліковних хвороб майже не залишилося. Треба правильно їсти, голубонько; ось я розпишу вам дієту. І гуляти обов’язково треба. А ось ці ліки ви купите – і вони неодмінно вам допоможуть. Просто чудові ліки, а коштують копійки. І не треба переживати, ви здорова і міцна жінка. Прямо квітуча на свої шістдесять років. Все буде добре. Це вони даремно вас налякали, негідники! Приходьте через два тижні; думаю, ви вже видужаєте! Знайома пішла щаслива. І відчула себе прекрасно. І з вдячністю подивилася на свій квітучий організм в дзеркало. Жити їй захотілося! І жити довго і добре. Ось Бехтерєв теж говорив: після спілкування з лікарем повинен бути приплив сил і поліпшення настрою. Це головна ознака хорошого лікаря. Навіть якщо він не вухом слухає, а апаратом дивиться. Але по-доброму, немов обіймає. І називає “голубонько” – це ж неважко! І ось це чарівна історія про доброго лікаря. У якого є апарати, стетоскопи, ліки – але вони у всіх є. А у цього ще є серце. Це для лікаря головне”. Анна Кір’янова

“На батьків часто ображаються. Кричали. Мало уваги приділяли. По потилиці вдарили. Не купили іграшку. З’ясовували стосунки між собою. І мало любили – ось і психолог підтвердив: вас не долюбили! Звідки психологу знати деякі речі? Які ми самі не знаємо? Чи не пам’ятаємо або уваги не звернули? Я приїхала до свого тата з восьмимісячною донькою, на канікули. Здала сесію і приїхала. Дитя поганенько спало і кричало, чесно кажучи. Але я звикла і вставала, колихала. І тато в першу ж ніч показав лайфхак, як зараз кажуть. Він приніс килимок, подушку і поклав поруч з дитячим ліжечком на підлозі. І пояснив, що спати будемо на килимку, по черзі. Дуже зручно, не треба з ліжка вставати. Або краще я буду спати на ліжку, а він – на килимку. Корисно для спини. Це раз. А по-друге, він так рік спав, поки я була немовлям. Мама теж навчалася на денному в медичному, а тато працював у психіатричній лікарні лікарем і на “Швидкій” підробляв. І вночі спав на килимку біля мого ліжечка. Зручно, корисно і можна швидко надати дитині першу допомогу. Так він рік спав на килимку, щоб швидше стати і усунути причину плачу. Та й не заснеш міцно. Завжди на сторожі, так би мовити … А я і не знала. Він не розповідав. І ніхто не розповідав. І не клявся в любові, не бив себе в груди, не кричав: “Я ночей не спав! Я всім пожертвував!” … Подумаєш, спав на килимку. І знову висловив готовність так само спати. Адже інакше і бути не може, правда? Так що не всі батьки говорили зі значенням і часто: “Я люблю тебе!”. Якось не прийнято це було. А просто віддавали найкращий шматочок, витрачали останні гроші на найкрасивіші черевички, бігали за ліками в нічну аптеку і спали на килимку. Або не спали, коли ми кричали і хворіли. І якщо психолог може нас долюбити за батька – це добре. А якщо ні – не варто так говорити, поки не дізнаєшся дрібниць. Вся любов – у дрібницях , про які навіть ми не завжди пам’ятаємо і не знаємо ..”. Анна Кир’янова

В одній московській школі перестав ходити на заняття хлопчик, якого просто називали Льова. Тиждень не ходить, два… Телефону в нього не було, і однокласники, за порадою вчительки, вирішили сходити до Льови додому. Двері відчинила Льовина мама. Обличчя в неї було дуже сумне. Хлопці привіталися і боязко запитали: – Чому Льова не ходить в школу? Мама сумно відповіла: – Він більше не буде вчитися з вами. Йому зробили операцію. Невдало. Льова осліп і сам ходити не може… Хлопці помовчали, переглянулися, і тут хтось із них запропонував: – А ми його по черзі в школу водити будемо. – І додому проводжати. – І уроки допоможемо робити, – перебиваючи один одного, защебетали однокласники. У мами на очі навернулися сльози. Вона провела друзів в кімнату. Трохи згодом, обмацуючи шлях рукою, до них вийшов Льова з пов’язкою на очах. Хлопці завмерли. Тільки тепер вони по-справжньому зрозуміли, яке нещастя сталося з їхнім другом. Льова ледь промовив: – Привіт. І тут з усіх боків посипалося: – Я завтра зайду за тобою і проведу в школу. – А я розповім, що ми проходили з алгебри. – А я з історії. Льова не знав, кого слухати, і тільки розгублено кивав головою. По обличчю мами градом котилися сльози. Після відходу хлопці склали план – хто коли заходить, хто які предмети пояснює, хто гулятиме з Льовою і водитиие його в школу. У школі хлопчик, який сидів з Льовою за однією партою, тихенько розповідав йому під час уроку те, що вчитель пише на дошці. А як завмирав клас, коли Льова відповідав! Як всі раділи його п’ятіркам, навіть більше, ніж своїм! Навчався Льова прекрасно. Краще вчитися став і весь клас. Для того, щоб пояснити урок другу, який потрапив у біду, потрібно самому його знати. І хлопці старалися. Мало того, взимку вони стали водити Льову на каток. Хлопчик дуже любив класичну музику, і однокласники ходили з ним на симфонічні концерти… Школу Льова закінчив із золотою медаллю, потім вступив до інституту. І там знайшлися друзі, які стали його очима. Після інституту Льова продовжував вчитися і, врешті-решт, став всесвітньо відомим математиком, академіком Понтрягіном. Не злічити людей, які прозріли для добра. Довідка:Понтрягін Лев Семенович – радянський математик, один з найвизначніших математиків XX століття. Автор – Борис Ганаго, “Дітям про віру” Джерело

В одній маленькій країні, в невеликому містечку, де всі знають одне одного і немає таємниць, де радості загальні, а нещастя, поділені на всіх, вже й не здаються нещастями, народився в давні незапам’ятні часи один хлопчик, котрий довів, що не місце прикрашає людину, а що, навпаки, є такі люди, які не тільки можуть прикрасити собою будь-яке місце і час, а можуть залишитися в пам’яті людей назавжди. Таким виявився і цей звичайний хлопчик. Незвичайним у хлопчикові було тільки те, що він дуже рано навчився не тільки чути і бачити. Він умів вбирати у себе все, почуте і побачене, умів зрозуміти все і безстрашно шукати відповіді на незрозумілі йому запитання. У допитливому хлопчику причаївся невтомний шукач істини. Він хотів знати більше, більше, ще більше … Усе! Дізнавшись одне, він тут же кидався на пошуки нового, ще більш цікавого і незрозумілого. Коли хлопчикові виповнився один рік, в будинку його батьків зібралися жителі містечка, щоб привітати хлопчика з його першим ювілеєм. Кожен подарував йому власноруч намальований малюнок з одним, єдиним побажанням. Усі бажали хлопчикові щастя, і супроводжували своє побажання власним зображенням щастя. І всі ці зображення відрізнялися одне від одного, і їх виявилося рівно стільки, скільки у місті було жителів. Хлопчик ріс і ніколи не розлучався зі своєю колекцією уявлень про щастя. Він ніяк не міг зрозуміти, що ж таке “Щастя”? Чому всі йому бажали його, але зображували по-різному. Коли він підріс, то виїхав з рідного міста і присвячував увесь свій вільний час спілкуванню з людьми, і ставив їм усім одне і те ж питання: – Що таке щастя? Люди сміялися, або ставали сумними, описуючи щастя, або його відсутність, і так само, як в малюнках, у кожної людини було своє Щастя. Але воно ніколи не збігалося навіть у двох людей, незалежно від того, чи були вони чужими або найближчими. Усі описували щастя по-своєму. Для чоловіків це була робота, професія, друзі, гроші, машини, яхти, подорожі. Для юнаків та дівчат – любов, веселощі, розваги. Для жінок – сімейне вогнище, діти, чоловік, добробут, наряди, коштовності, краса. Але загальної картини не виходило. Він намагався зібрати її з окремих деталей, як мозаїку, але ні – не було цілісної картини. Вона нагадувала ковдру з клаптиків, позбавлених життя. Хлопчик став юнаком, потім чоловіком, і все своє життя присвячував пошукам Щастя. Іноді йому здавалося, що він його досяг, але варто було зробити один незручний рух або допустити одну неправильну думку, і його картина Щастя знову розліталася на тисячі осколків, занурюючи його в печаль. Здавалося, що він уже ніколи не отримає відповіді на питання всього свого життя. Він пережив все, що тільки можна було пережити. Він любив і був коханим, він мав дітей і дав їм гідне виховання, він працював і подорожував, але завжди сумлінно і невпинно шукав відповідь на своє питання… Марно! І одного разу він почав благати Бога: – Господи! Я задоволений всім, що маю, я нічого в тебе не прошу, але скажи мені, що ж таке “Щастя”? Мені побажали його всі жителі мого рідного міста, коли мені виповнився один рік. Так володів я ним колись? Чи було воно в мене? Він не помітив, як від молитви перейшов в міцний сон і поринув у небуття… І там, в самій глибині небуття, він почув: – Стань Майстром і сам виліпи Щастя, тоді ти дізнаєшся, що це таке. Він став Майстром, він виліпив Щастя і рушив показати його людям, щоб почути, що вони йому скажуть. Але знову не було згоди. Скільки було людей, стільки було думок. А Майстер продовжував удосконалювати свою прекрасну, неземної краси вазу, але все ж знаходилися люди, які пропонували якісь нові доповнення, нові деталі, і завершення не наставало. Майстер постарів, прийшов його час закінчувати своє земне життя, а відповіді все ще не було. Але в останній момент його погляд ще раз затримався на створеному ним Щастю і промінь сонця, що відбився на ідеальній поверхні, раптово як осяянням відкрив йому секрет щастя. Немає рецепта або картини щастя для всіх. Кожна Людина – Великий Майстер, здатний створити своє кришталеве, глиняне, дерев’яне, кам’яне або будь-яке інше, чудове щастя, надавши йому обриси і властивості власної Душі. Твоє Щастя – це дзеркальне відображення твоєї Душі. Ілюстрація: Lisa Aisato Джерело