Зворушлива розповідь про дитячі мрії. Прочитайте, вона того варта!
В будинку малюка їй дали гарне ім’я Ліля. Маленьких дітей із дому малюка охоче забирають у сім’ї, а її ніхто не забрав. Вона була нормальним, блакитнооким створінням, без вроджених патологій, але не пощастило. Не всім і не завжди щастить в цьому житті. Лілю народила дуже юна мати, сама майже дитина. Вона залишила непотрібну дочку і втекла з пологового будинку. Було літо, вона просто вилізла у вікно і зникла вночі. Ліля майже три роки прожила в будинку малюка, і її з групою дітлахів, що підросли, готували до переведення в дитячий будинок. В дитбудинку про дітей дбали, годували, обували, одягали, не ображали. Тільки не було у обслуговуючого персоналу ні часу, ні сили на любов. Ліля вибивалася із загальної маси дітей якоюсь своєю відстороненістю. Вона ніколи не брала участі в спільних іграх. Вона ніколи не чіплялася до дорослих з розмовами чи якимись своїми проблемами. Вона добре розмовляла, але говорити не любила і вважалася мовчазною. Ліля не вміла плакати. Ніхто ніколи не бачив її сліз. Навіть коли падала і їй було дуже боляче, або якийсь хлопчик вдарить її. Вона тільки морщилася, міцно стискала губи і відходила вбік. Ліля гралася сама з собою. У неї була улюблена іграшка – ведмежа з відірваною лапкою. Вона навіть вночі не розлучалася з ним. А ще вона могла годинами дивитися у вікно, де був інший світ, наче чекала звідти на когось. Того дня зранку в будинку малюка всі чекали. Мала під’їхати подружня пара вибирати дитину. Була надія, що якомусь малюкові пощастить і його заберуть в сім’ю. І ось вони приїхали: висока жінка середніх років, одягнена за останньою модою, і чоловік під стать їй. Було видно, що сім’я не є з бідних. Вони одразу попередили, що основні документи на всиновлення у них із собою – про всяк випадок. Їм потрібна дитина до року. Дівчинка чи хлопчик, але до року. Вони переглянули вже багато дітей, а того єдиного досі не знайшли. Завідувачка повела їх на другий поверх до маленьких. Проходячи на першому поверсі повз двері старшої групи, жінка раптом зупинилася і показала рукою на двері. – А що там? – Та тут у нас старшенькі, ходімо на другий поверх, там малеча, – пояснила завідувачка. – Можна мені тільки глянути?», – попросила жінка, чоловік нерішуче тримався за її спину. Майже нечутно вона відчинила двері. Діти займалися своїми справами: хто малював, хто перегортав книжку, хто бігав, і тільки Ліля тихенько сиділа на дивані біля вікна наприкінці ігрової кімнати. Ніхто з дітей не помітив, що на них дивляться дорослі. І раптом мовчазна Ліля з гучним криком, бігом через всю кімнату, падаючи і спотикаючись об іграшки, кинулася до дверей. Вона підбігла до жінки, уткнулася їй в коліна і крізь сльози, що нахлинули, схлипуючи, повторювала, – Це моя мама, моя мама! Завжди галасливі діти, покидавши все і з подивом дивилися на Лілю, що плакала. Жінка, що приїхала, повернувшись до чоловіка і сказала, – Це наша дочка, хочеш ти цього чи ні. Чоловік підійшов до них, погладив дівчинку, – А я – твій тато, ми тебе обов’язково заберемо. Сьогодні ж заберемо. Завідувачка намагалася пояснити йому, що за один день неможливо оформити документи, щоб забрати дитину, є низка інструкцій, потрібен певний час. Він відповів, що це є його проблеми. Лілю неможливо було відірвати від жінки. Сльози струмком лилися з її очей. Насилу вдалося дитину відвести в групу. День йшов своєю чергою. Ліля більше не промовила жодного слова. Вона мовчки робила все, що наказувалося режимом: обід, денний сон, прогулянка… тільки часто підходила до дверей, за якими сховалася мама. Інші діти говорили, – Ніхто тебе не забере.-, – хотіли побачити ще раз, як вона плакатиме, але вона не плакала, і вони відстали. Робочий день добігав кінця. За вікном було вже темно. Несподівано вікно яскраво освітилося фарами машини, що під’їхала, з якої, поспішаючи, вийшли двоє. Ввійшовши до кабінету, ранкові гості з полегшенням виклали на стіл об’ємну папку. Ось все, що належить за законом про усиновлення, – сказала жінка. Як їм вдалося за день оформити документи, історія замовчує. Щаслива Лія в одній руці тримала свого улюбленого ведмедика, а іншою вчепилася в руку жінки і повторювала, – Мамо, мамо, я знала, що ти прийдеш. Проводити їх вийшли всі співробітники, що залишилися того вечора. Вони щиро раділи за дівчинку, якій сьогодні пощастило! А з вікон будинку дивилися десятки пар дитячих очей з надією, заздрістю та мрією, що колись, можливо, і за ними приїдуть мама та тато. © Наталія Сергіївна Джерело
