Я не прощу, – сказала Вона. – Я буду пам’ятати. – Прости, – попросив її Ангел. – Прости, тобі ж легше буде. – Нізащо, – вперто стиснула губи Вона. – Цього не можна прощати. Ніколи. – Ти будеш мститися? – стурбовано запитав він. – Ні, мститися я не буду. Я буду вищою за це. – Я не знаю, яке покарання було б достатнім. – Усім доводиться платити за свої рішення. Рано чи пізно, але всім… – тихо сказав Ангел. – Це неминуче. – Так, я знаю. – Тоді прости! Зніми з себе тягар. Ти ж тепер далеко від своїх кривдників. – Ні. Не можу. І не хочу. Немає їм вибачення. – Добре, вирішуєш ти, – зітхнув Ангел. – Де ти маєш намір зберігати свою образу? – Тут і тут, – доторкнулася до голови та серця Вона. – Будь ласка, будь обережною, – попросив Ангел. – Отрута образ дуже небезпечна. Вона може осідати каменем і тягнути на дно, а може породити полум’я люті, яке спалює все живе. – Це Камінь Пам’яті й Шляхетна Лють, – перервала його Вона. – Вони на моєму боці. Вона була молода і здорова, вона будувала своє життя, в її жилах текла гаряча кров, а легені жадібно вдихали повітря свободи. Вона вийшла заміж, народила дітей, завела друзів. Іноді, звичайно, вона на них ображалася, але в основному прощала. Іноді сердилася і сварилася, тоді прощали її. В житті було всяке, і про свою образу вона намагалася не згадувати. Минуло багато років, перш ніж вона знову почула це ненависне слово – «пробачити». – Мене зрадив чоловік. З дітьми постійно тертя. Гроші мене не люблять. Що робити? – запитала вона літнього психолога. Він уважно вислухав, багато уточнював, чомусь весь час просив її розповідати про дитинство. Вона сердилась і переводила розмову на теперішнє, але він знову повертав її у дитячі роки. Їй здавалося, що він блукає по закутках пам’яті, намагаючись розглянути, витягнути на світло ту давню образу. Вона цього не хотіла, а тому пручалася. Але він все одно побачив, цей допитливий дядько. – Чистити себе вам потрібно, – підбив підсумок він. – Ваші образи розрослися. На них прилипли більш пізні образи, як поліпи на кораловий риф. Цей риф став перешкодою на шляху потоків життєвої енергії. Від цього у вас і в особистому житті проблеми, і з фінансами не клеїться. У цього рифу гострі краї, вони ранять вашу ніжну душу. Усередині рифу оселилися і заплуталися різні емоції, вони отруюють вашу кров своїми відходами життєдіяльності, і цим приваблюють все нових і нових поселенців. – Так, я теж щось таке відчуваю, – кивнула жінка. – Час від часу нервова стаю, часом депресія тисне, а іноді всіх просто вбити хочеться. Гаразд, треба чиститися. А як? – Вибачте ту першу, найголовнішу образу, – порадив психолог. – Не буде фундаменту – і риф розсиплеться. – Нізащо! – стрепенулася жінка. – Це справедлива образа, адже так воно все і було! Я маю право ображатися! – Ви хочете мати право або бути щасливою? – запитав психолог. Але жінка не стала відповідати, вона просто встала і пішла, несучи з собою свій кораловий риф. Минуло ще скількись років. Жінка знову сиділа на прийомі, тепер уже у лікаря. Лікар розглядав знімки, гортав аналізи, супився і жував губи. – Лікарю, що ж ви мовчите? – не витримала вона. – У вас є родичі? – запитав лікар. – Батьки померли, з чоловіком розлучена, а діти є, і внуки теж. А навіщо вам мої родичі? – Бачите, у вас пухлина. Ось тут, – і доктор показав на знімок черепа, де у неї пухлина. – Судячи з аналізів, пухлина нехороша. Це пояснює і ваші постійні головні болі, і безсоння, і швидку стомлюваність. Найгірше, що у новоутворення є тенденція до швидкого зростання. Воно збільшується, ось що погано. – І що, мені тепер на операцію? – запитала вона, холонучи від жахливих передчуттів. – Та ні, – і лікар насупився ще більше. – Ось ваші кардіограми за останній рік. У вас дуже слабке серце. Таке враження, що воно затиснуте з усіх боків і не здатне працювати на повну потужність. Воно може не перенести операції. Тому спочатку потрібно підлікувати серце, а вже потім… Він не договорив, а жінка зрозуміла, що «потім» може не настати ніколи. Або серце не витримає, або пухлина задавить. – До речі, аналіз крові у вас теж не дуже. Гемоглобін низький, лейкоцити високі… Я напишу вам ліки, – сказав доктор. – Але і ви повинні дати собі раду. Вам потрібно привести організм у відносний порядок і заодно морально підготуватися до операції. – А як? – Позитивні емоції, теплі стосунки, спілкування з рідними. Закохайтесь, врешті-решт. Погортайте альбом із фотографіями, згадайте щасливе дитинство. Жінка тільки криво усміхнулася. – Спробуйте всіх пробачити, особливо батьків, – несподівано порадив лікар. – Це дуже полегшує душу. У моїй практиці були випадки, коли прощення творило чудеса.– Та невже? – іронічно запитала жінка.– Уявіть собі. У медицині є багато допоміжних інструментів. Якісний догляд, наприклад… Турбота. Прощення теж може стати ліками, причому безкоштовними та без рецепта. Пробачити. Або вмерти. Пробачити або померти? Померти, але не пробачити? Коли вибір стає питанням життя і смерті, потрібно тільки вирішити, в який бік ти дивишся. Боліла голова. Нило серце. «Де ти будеш зберігати свою образу?». «Тут і тут». Тепер там боліло. Мабуть, образа занадто розрослася, і їй захотілося більшого. Їй заманулося витіснити свою господиню, заволодіти всім тілом. Дурна образа не розуміла, що тіло не витримає, помре. Вона згадала про своїх головних кривдників – тих, з дитинства. Батька і матір, які весь час або працювали, або лаялися. Вони не любили її так, як вона цього хотіла. Не допомагало нічого: ні п’ятірки та похвальні грамоти, ні виконання їх вимог, ні протест і бунт. А потім вони розійшлися, і кожен завів нову сім’ю, де їй місця не виявилося. У шістнадцять років її відправили в технікум, в інше місто, тицьнувши їй квиток, чемодан із речами й суму грошей на перший час, і все – з цього моменту вона стала самостійною і вирішила: «Не пробачу!». Вона носила цю образу в собі все життя, вона присягнулася, що образа разом з нею і помре, і схоже, що так воно і стається. Але у неї були діти, були внуки, і вдівець Сергій Степанович з роботи, який намагався незграбно до неї залицятися, і вмирати не хотілося. Ну, правда ж – рано їй було вмирати! «Треба пробачити, – вирішила вона. – Хоча б спробувати». – Батьки, я вас за все прощаю, – невпевнено сказала вона. Слова прозвучали жалюгідно і непереконливо. Тоді вона взяла папір і олівець і написала: Шановні батьки! Дорогі батьки! Я більше не серджуся. Я вас за все прощаю. – Не так, – прошепотів Ангел. – Річка завжди тече в одну сторону. Вони старші, ти молодша. Вони були колись, ти потім. Не ти їх породила, а вони тебе. Вони подарували тобі можливість з’явитися у цьому світі. Будь же вдячною! – Я вдячна, – сказала жінка. – І я правда дуже хочу їх пробачити. – Діти не мають права судити своїх батьків. Батьків не прощають. У них просять вибачення. – За що? – запитала вона. – Хіба я їм зробила щось погане? – Ти собі зробила щось погане. Навіщо ти залишила в собі ту образу? Через що у тебе болить голова? Який камінь ти носиш у грудях? Що отруює твою кров? Чому твоє життя не тече повноводною річкою, а струмує кволими струмочками? Ти хочеш мати рацію або здоровою? – Невже це все через образу на батьків? Це вона, чи що, так мене зруйнувала? – Я попереджав, – нагадав Ангел. – Ангели завжди попереджають: не збирайте, не носіть, не отруюйте себе образами. Вони гниють, смердять і отруюють все живе навколо. Ми попереджаємо! Якщо людина робить вибір на користь образи, ми не маємо права заважати. А якщо на користь вибачення – ми повинні допомогти. – А я ще зможу зламати цей кораловий риф? Або вже пізно? – Ніколи не пізно спробувати, – м’яко сказав Ангел. – Але ж вони давно померли! Нема у кого тепер просити вибачення, і як же бути? – Ти проси. Вони почують. А може, не почують. Зрештою, ти робиш це не для них, а для себе. – Дорогі батьки, – почала вона. – Вибачте мені, будь ласка, якщо щось не так… І взагалі за все вибачте. Вона якийсь час говорила, потім замовкла і прислухалася до себе. Ніяких чудес – серце ниє, голова болить, і почуттів особливих немає, все як завжди. – Я сама собі не вірю, – зізналася вона. – Стільки років минуло… – Спробуй по-іншому, – порадив Ангел. – Стань знову дитиною. – Як? – Опустися на коліна і звернися до них, як в дитинстві: мамо, тату. Жінка трохи повагалася й опустилася на коліна. Вона склала руки човником, подивилася вгору і сказала: «Мамо. Батьку”. А потім ще раз: «Мамо, тату…». Очі її широко розкрилися і стали наповнюватися сльозами. «Мамо, тату… це я, ваша дочка… вибачте мені… вибачте мені!». Груди її струсонули ридання, що підступили, а потім сльози хлинули бурхливим потоком. А вона все повторювала і повторювала: «Вибачте мені. Будь ласка, вибачте мені. Я не мала права вас судити. Мамо, тату…”. Знадобилося чимало часу, перш ніж потоки сліз вичерпалися. Знесилена, вона сиділа прямо на підлозі, прихилившись до дивана. – Як ти? – запитав Ангел. – Не знаю. Не зрозумію. Здається, я порожня, – відповіла вона. – Повторюй це щодня сорок днів, – сказав Ангел. – Як курс лікування. Як хіміотерапію. Або, якщо хочеш, замість хіміотерапії. – Так. Так. Сорок днів. Я буду. У грудях щось пульсувало, поколювало і перекочувалось гарячими хвилями. Можливо, це були уламки рифу. І вперше за довгий час абсолютно, ну просто ні через що, не боліла голова. Джерело
