Як хлопець з українського села став мільярдером: історія успіху засновника WhatsApp

Уродженець України Ян Кум, який імігрував у США, за 20 років пройшов шлях від виживання завдяки соціальній допомозі до створення найпопулярнішого в світі мобільного месенджера. Всі ми хотіли б прокинутися одного ранку успішними людьми: мати гроші і всесвітню славу. Нам хочеться досягти певних вершин у своєму житті. Це одна з небагатьох причин, за якими ми звертаємося до історій успіху відомих людей, адже в їхніх історіях ми намагаємося почерпнути цінні поради для себе. Людина, про яку ми вам сьогодні розповімо, змінила світ, створивши ту річ, про яку зараз знає кожен, хто використовує смартфон – месенджер WhatsApp. Цю людину звуть Ян Кум, він народився і виріс в невеликому селі неподалік від Києва у кінці 70-х. У 16 років Кум разом з матір’ю емігрував в США. За програмою соціальної підтримки вони отримали маленьку квартиру з двома спальнями. Його батько перебратися за океан так ніколи і не зміг. Мати Кума перевезла валізи, набиті ручками, олівцями і стосом з 20 радянських зошитів, щоб не витрачатися на канцелярію в США. На перших порах вона підробляла нянею, а Ян підмітав підлоги в продуктовому магазині. Сім’я ледве зводила кінці з кінцями. Коли матері Кума діагностували рак, їм доводилося виживати за рахунок її допомоги по інвалідності. Ян навчився вільно спілкуватися англійською, але ніяк не міг звикнути до поверхневого стилю спілкування американських студентів, постійно згадуючи про українських друзів, з якими пліч-о-пліч провів десять шкільних років. “Там ти встигаєш дізнатися про людину практично все”, – каже він. У школі, як і всі хлопці, Ян міг годинами грати з друзями в футбол, а взимку – в хокей. Однак, найбільше до душі йому стали заняття боксом. Напевно, не випадково підліток вибрав саме цей вид спорту, адже він простий і зрозумілий, має суворі правила і вимагає повної самовіддачі. Але головне, що засвоїв Ян від свого тренера – не дивлячись на все, тримати удар. Оскільки життя було нелегким, Кум віддавав навчанню всі свої сили та без особливих зусиль вступив до Університету Сан Хосе. На одному з підробітків він познайомився зі співробітником Facebook Браяном Актоном, який розгледів у студентові талант і допоміг йому влаштуватися в Yahoo, що була в той час однією з найбільш престижних компаній, мрією багатьох. Заради “роботи мрії” Кум кинув університет. Саме в Yahoo Кум отримав неоціненний досвід, дізнавшись зсередини інтернет-індустрію і познайомившись з людьми, які потім стануть інвесторами WhatsApp. Кум продовжував підтримувати близьку дружбу з Актоном. За час роботи в Yahoo Кум зумів назбирати непогані заощадження – близько півмільйона доларів. Вони могли дозволити йому деякий час не хвилюватися про пошук роботи і оцінити, чим він хоче зайнятися тепер. Кум відчував, що майбутнє за “соціальними” проектами і намагався влаштуватися працювати в Facebook, проте отримав відмову. Кум не розумів, куди докласти свій талант, до тих пір, поки в 2009 році не купив собі iPhone і не усвідомив, наскільки великі перспективи відкриває App Store. Тоді розробник вирішив, що зараз – ідеальний час для створення мобільного додатку. Буквально через кілька місяців програма вийшла в App Store, проте популярністю не користувалася. Додаток не завантажили і сотні разів. Кум розчарувався і був готовий все кинути і спробувати влаштуватися хоч на якусь роботу, проте його умовили ще трохи почекати. Допоміг випадок – якраз в цей час Apple реалізувала функцію push-повідомлень в iOS і Кум швидко додав їх підтримку в програму. Кум перепрофілював WhatsApp в повноцінний месенджер і незабаром отримав чверть мільйона завантажень. З тих пір популярність проекту почала зростати вірусними темпами: чим більше з’являлося користувачів, тим швидше починала рости абонентська база. На початку 2013 року додатком активно користувалися понад 200 мільйонів людей по всьому світу, що перетворило його в безумовного лідера галузі. Після цього стало ясно, що WhatsApp – це всерйоз і надовго, так що розробники вирішили знову зробити програму безкоштовною для скачування. Доленосним для Яна Кума став 2014 рік, коли Facebook придбав його месенджер WhatsApp за космічні 19 мільярдів доларів. Це була одна з найбільших угод в інтернет-індустрії. Ян Кум вибрав символічне місце для укладення угоди про продаж месенджера WhatsApp соціальній мережі Facebook. Разом з другим засновником сервісу Брайаном Ектоном і партнером венчурного фонду Sequoia Capital Джимом Гетцем Кум відправився в непримітний нежитловий білий будинок в декількох кварталах від штаб-квартири WhatsApp в каліфорнійському Маунтін-В’ю. Тут раніше розташовувався офіс некомерційної організації North County Social Services, куди 37-річному Куму свого часу доводилося звертатися, щоб отримувати їжу по соціальних талонах. Тепер три ключових для WhatsApp фігури поставили в історичній будівлі підписи під документом, затвердивши угоду, яка відразу зробила засновників месенджера мільярдерами. Сьогодні Ян Кум – головний виконавчий директор компанії і входить до Ради директорів Facebook. Його стан оцінюється в майже 9 мільярдів доларів. При цьому він залишається простим працьовитим хлопцем. Як і раніше всі будні, а іноді і вихідні проводить на роботі. А ще Ян не любить, коли його називають підприємцем, оскільки таким себе не вважає. І гроші для нього не самоціль. Мовляв, створював компанію зовсім не з метою заробити побільше, а щоб зробити життя людей зручним. Джерело

“Він був дуже гордим українцем”: донька зірки Голлівуду розповіла про оскароносного батька

Поки каліфорнійська спека полудня присипляє блакитну траву на Голлівудських пагорбах, її чорний приземистий Пріус стрілою ріже каньйони цієї місцини. Американка Голлі слухає курс із вивчення української й – напружено стежить за дорогою. Щоразу її рука тягнеться до кнопки й відмотує запис, щоби знову почути незнайомі слова. “ТАТУ, ЧОМУ Ж ТИ НАС НЕ НАВЧИВ УКРАЇНСЬКОЇ ЩЕ В ДИТИНСТВІ, КОЛИ ЦЕ БУЛО ТАК ЛЕГКО?”, – КАЖЕ ВОНА. За кермом 67-річна Голлі Паланс. Наприкінці 1970-х її зірка засвітилася спершу в британському, а згодом і американському кіно. Проте їй, дочці знаменитого голлівудського актора українського походження Джека Паланса, не судилося досягнути батькової слави. Але саме це хвилює Голлі найменше. Тато навчив її головному – понад усе треба бути чесною з собою. А ще – він прищепив їй любов до далекої України. Це тому через більш ніж десятиліття від дня його смерті, за кермом автомобіля в далекій Каліфорнії, вона вчить українську й планує мандри на далеку Тернопільщину, щоби вперше відвідати село свого дідуся. Її батько Джек Паланс походив із української родини шахтаря, що приїхала на заробітки до штату Пенсильванія. Перш, ніж стати зіркою голлівудських вестернів й отримати “Оскар” за кращу роль другого плану у 1992 році, він спробував себе в найнеймовірніших професіях: боксера, двірника, пілота. В історії кіно він запам’ятався ролями грубуватих ковбоїв, друзям – простотою й запальним гумором, а от для Голлі все це лише узагальнення. Бо її Джек Паланс був “неймовірним – складним і дуже простим водночас”. – Я була татовою донькою і я його обожнювала, – пригадує Голлі. – Саме тому мені дуже важко виокремити якийсь один спогад про нього. Коли я вийшла заміж й народила дітей, мій чоловік, як кінорежисер, часто мусив їздити на локації. Тоді батько приїжджав й залишався з нами. В той час татові було десь 70. Він був найкращим дідусем в усьому світі. Він був настільки добрим з моїми дітьми – Лілі та Спенсером… вони називали його Пакі. Це ім’я вигадала моя донечка, якій все не вдавалося вимовити “грендпа”. Ми багато мандрували родиною, коли він знімався у Європі. Тож зі своїх дитячих спогадів я теж маю купу історій. Він дуже любив читати нам, коли ми були маленькими. Моєю улюбленою книжкою була фантастична новела Мері Нортон “Позичальники”. То була історія про малесеньких чоловічків, які під дошками підлоги мали власний дім й любили позичати речі з горішнього будинку, де живуть “звичайні” люди. Наприклад, чоловічки могли взяти сірникову коробку і перетворити її на ліжко. А кришечку від пляшки – на свій стіл. Ще батько готував неперевершені голубці. Часом він влаштовував змагання з братом і сестрою на кращі голубці. Вони завжди сперечалися чи класти в них квашену капусту або гриби. Мій тато клав і те, й інше. Саме він навчив мене робити голубці. Але навіть краще за мене їх робить моя сестра Брук. В цьому вона просто фантастична. Часто він допомагав мені писати вірші в школу. Коли мені було 11-12 років, нам дали домашнє завдання: написати поезію для школи. Пам’ятаю, як ми сиділи на задньому дворику й він давав мені поради. Він був дуже гарним слухачем. І казав мені: “Про що ти хочеш написати?”. А я відповідала: “Це має бути щось про Абраама Лінкольна. Я написала перший рядок: Abraam Linkoln was big and strong”, і тато перепитав мене: “А якою може бути рима до слова “Strong?” Я відповіла: “Не знаю тато, а ти як думаєш?” Він відповів: “А як щодо того щоб сказати wrong? Відтак я написала: “Abraam Linkoln was big and strong, I’ve heard that he never did anything wrong” (Абрагам Лінкольн був великим і сильним, І я чула, що він ніколи не помилявся – в перекладі з англ. – авт.). Одні з найщасливіших років ми провели з ним на ранчо. Коли мені було 16, моїй сестрі Брук 14, а брату Коді 11 років, тато купив ранчо за Лос-Анджелесом. Ранчо нагадувало йому Пенсильванію, де він народився й виростав і, думаю, це була головна причина, чому він його купив. На той час наші батьки були розлучені, але ми їздили до батька на вихідні. Він вчив нас – їздити верхи на конях, не боятися підходити до корів і годувати їх. Також у нього було маленьке телятко Вакка, яке він безмежно любив. Він ставився до нього так, ніби це була його величезна собака. Вацці та ще одному улюбленцю – півню Емілі – було дозволено заходити в дім. Батько багато чому мене навчив. І хоча зараз у моєму домі не живуть ані кури, ані телята, той час залишається в моїх спогадах незабутнім і кумедним. Мій батько був ексцентричним, складним і йому надзвичайно важко давалося життя в місті. Саме тому у нього були тисячі акрів біля Тегачапі, в Каліфорнії. Там йому подобалося жити. Так само, як йому подобалося жити в Пенсильванії, де він також мав ферму. Я б сказала, що він був сільською людиною. Любов до села передав йому мій дідусь Джон Палагнюк, якого ми називали Джеджі. Джеджі помер, коли мені було п’ять чи шість років. Я його бачила всього кілька разів у Пенсильванії. Мій батько його ідеалізував. У селі всі кликали дідуся – Великий Джон. Він був у церковному хорі, працював актором, писав книжки, а ще був надзвичайно знаменитий тим, що міг підняти стіл у барі за допомогою самих лише зубів. Я ніколи не бачила фотографії на підтвердження цього, і в таке, звісно ж, важко повірити, але мій тато розповідав цю дивовижну історію безкінечну кількість разів. Мій дід не став актором: він помер від захворювання крові, коли йому було 55 років, але він передав любов до акторської гри сину… Цікаво, що в Голлівуді батько не соціалізувався, оскільки не почувався там комфортно. З ним ніколи не було тяжко, але він був непростим. Він був дуже складним і водночас дуже скромним. Коли він приїхав з моєю мамою до Каліфорнії на початку 1950-х, спершу вони ходили на вечірки в Голлівуді, але щоразу він почувався там ніби був не в своїй тарілці. Навіть не знаю як це пояснити. Він був тим, хто відправився з рідного штату на пошуки нового життя. Я не хочу сказати, що він почувався винним, але, думаю, він хотів бути чесним із собою й зі своєю родиною в тому, ким він був насправді. Він був дуже гордим, і його батьки так само дуже-дуже пошилася його досягненнями. На Оскарівську церемонію він попросив мене піти разом із ним. І ви ж знаєте, що сталося? Він впав на підлогу й почав відтискатися. Важко описати, що я тоді переживала. Адже коли у вас є батьки, вам хочеться просто, щоб вони були нормальними… Але коли він почав відтискатися, я подумала: “О, Господи… о, Господи, що він робить?” Та наш друг, який сидів поряд заспокоїв мене: “Припини хвилюватися, – сказав він. – Це тобі здається, що він витворяє щось недоладне, бо він твій батько, а решті здається, що зараз він фантастичний”. Коли через багато років я переглядала запис того моменту, я думала, що батько тоді й справді був чудовим. Він як ніхто вмів скрізь залишатися тим, ким він був. Він ніби заявляв усім: “Я є я. І вам не обов’язково мене любити. Я сподіваюсь, що ви будете, але якщо ні, то біс із вами”. До Голлівуду він був боксером і двірником. Не було жодної справи, яку б він вважав нижчою чи негідною. Він дуже тяжко працював і хотів досягнути успіху. І якщо він і вчив нас чомусь, то робив це своїм прикладом. Він був свого роду тихим чоловіком. Не надто любив багато розповідати, що саме нам треба робити. Він ніколи не казав: “Ти маєш стати лікарем, або ти мусиш вивчитися на юриста”. Ні. Все що він казав було: “Працюй старанно, роби те, що тобі до душі, й будь щасливою”. Він був людиною з величезним відчуттям поваги, тож ніколи не втручався в моє життя, щоб сказати, що мені слід робити. Здається, професію я обрала під його впливом. Це було щось на кшталт – або ти виходиш із системи або залишаєшся у ній. Я мала дуже багато щасливих дитячих спогадів із наших мандрів Європою – ми жили в Берліні, Женеві, Римі. Я ходила до школи у всіх цих трьох містах, поки він працював. Отже Європа для мене була дуже щасливим місцем. Відтак, коли мені було 19 років, я вступила до Лондонської школи драми, де вивчилася на актрису. Лондон – і досі моє улюблене місто. Після навчання я залишилася працювати в Британії на сім чи вісім років. Тоді я працювала в театрі, на ВВС. Зіграла епізодичні ролі в таких фільмах, як “Омен” (Голлі виконувала роль доглядальниці Омена – авт.). Але після цього я повернулася до США – в Нью Йорк. Батько давав мені багато професійних порад, коли я почала зніматися в кіно. Він казав наскільки важливо бути справді присутньою в момент зйомок і цілковито відкриватися, дозволяти камері наближатися до тебе. Згодом, коли я пішла з кіно в журналістику, батько час від часу запитував мене: “Ти точно оце вирішила, що більше не повернешся в кіно?” І я йому відповідала: “Не хвилюйся тато, я зробила правильний вибір”. У мене не було того захоплення акторським ремеслом, яке мав мій батько, не було тієї пристрасті. Коли я вийшла заміж і народила дітей, я відпустила думку, що обов’язково маю стати актрисою. Я не була настільки успішною, як мені хотілося, і вважала, що якщо вже бути акторкою, то великою, а коли не бути великою, то не варто нею бути взагалі. Так я стала журналісткою. Цікаво, що батько був випускником Стенфорда саме за спеціальністю журналістика, але працювати журналістом він не захотів бо зрозумів, що журналісти багато не заробляють. З ним не завжди було легко, але він був дуже оригінальною людиною. Він також був письменником. Ми навіть не знали, що написати на його могильному камені в Пенсильванії. Нам справді треба було добре подумати, що саме там написати, і в решті решт ми вирішили – актор, художник і письменник. Він був чесний сам із собою і навчив цьому також і нас. Не минуло і дня, щоби я за ним не сумувала. Але знаєте – наші батьки насправді нас не залишають, вони завжди поряд із нами в наших серцях. Я вибрала на небі зірку, його зірку – і тепер щоразу, коли хочу з ним поговорити, я звертаюся до неї. Я вперше відвідаю Україну у вересні цього року. Батько був дуже гордим українцем і завжди підкреслював, що походить із України. Тому це для мене буде особлива поїздка. Зараз слухаю україномовні курси, коли веду машину і кажу сама собі: “Тато, а чому ти не навчив нас української, коли ми були малими і це було так легко зробити?” Зараз це набагато важче… До речі можливість поїхати в Україну була дуже несподіваною. У вересні у Львові відбудеться конгрес ПЕН-клубу. Там мій чоловік буде представляти США. Коли я довідалася, що конгрес ПЕН-клубу буде у Львові, я вигукнула: “Чудесно! Я їду з тобою!” Ця подія здалася мені гарною нагодою, відвідати село Іване-Золоте на Тернопільщині, звідки походив мій дід. Я знаю, що там у мене є кузина – Ліда. Сподіваюся її зустріти. Мені 67 і я думаю, що вона має бути такого ж віку. Рішення відвідати Україну я прийняла після того, як побачила документальний фільм “Переломний момент”. Це неймовірно сильний фільм. Після його перегляду мені стало зрозуміло, наскільки ми американці ігноруємо всю ту ситуацію, що нині є в Україні. Я хочу вірити всім моїм серцем, що світ буде стежити за тим, що відбувається на східному кордоні України. Джерело

Історія українки, що підкорила одного з наймогутніших правителів світу

Роксолана, улюблена дружина султана Османської імперії, муза для письменників та художників, і при цьому вправний дипломат та політик. Історія українки Насті Лісовської, що підкорила серце одного з наймогутніших правителів Османської імперії, окутана легендами. За деякими даними, доньку рогатинського священика викрали татари, коли їй ще не було 16. У Стамбулі на невільницькому ринку її помітив  візир султана і подарував її падишаху як наложницю. В гаремі українку одразу почали називати  “Хюрем” – тобто та, що сміється. Таке прізвисько  дівчина отримала за гострий язик та розкутий сміх. Вона була дуже жадібна до знань, одразу почала вчити турецьку мову та читати Коран. Після першої ночі, проведеної з Сулейманом, вона відмовилась від коштовностей, та попросила одного – доступу до бібліотеки. Темперамент та розум відразу полонили султана, він забув про інших своїх жінок та наложниць. Адже з Роксоланою він  не лише проводив ніч, з нею він міг обговорювати й важливі політичні процеси. Роксолана була розумна, розсудлива та холоднокровна. Вона розуміла, що у статусі наложниці ані в неї, а ні у її дітей, народжених від султана, – майбутнього нема. Тож  аби стати справді важливою персоною в імперії вона вдалась до хитрощів. Роксолана заявила Сулейману, що хоче побудувати мечеть, аби спокутувати свої гріхи. Але будувати храм має право лише вільна жінка. Султан в ту ж мить подарував коханій волю. А вже наступної ночі темпераментна українка нахабно вигнала володаря Османської імперії зі свого ліжка, мовляв, вільна жінка не має права ділити ложе з чоловіком без шлюбу. Про це  вчить Коран.   Так, за 200 років існування Османської імперії проста наложниця вперше стала дружиною султана. З часом Настя стала в Туреччині серйозним політичним гравцем. Вона приймала послів, султан радився з не щодо важливих державних справ. Провела українка в імперії цілий ряд реформ. Зокрема, дослідження документів імперії свідчать, що саме Роксолана стала ініціатором створення системи регулярних надходжень коштів для догляду святинь в Єрусалимі. Їй належала ідея поглибити бухту порту на березі Стамбулу. Це неабияк пожвавило торгівлю країни.  Також Роксолана будувала мечеті, лікарні та притулки біля невільницьких базарів у Стамбулі. Історія Насті Лісовської, що стала могутньою Роксоланою цікавить не лише українців. Нею надихались художники та поети. Про неї писали польські, німецькі та фінські письменники.  А портрет Роксолани та Сулеймана можна побачити в самому Луврі. Джерело

Послухай інших і зроби навпаки: історія успіху Ілона Маска

Скільки разів вам радили зосередити свої зусилля на чомусь одному, на тому, в чому ви дійсно гарні? Ким би ви не були – спортсменом, або художником – загальноприйнята мудрість протягом десятиліть для усіх звучить однаково: спеціалізація веде до набуття майстерності, яке є запорукою успіху. Безумовно, це правило спрацьовувало незліченну кількість разів, інакше воно не стало б загальноприйнятим. Але ось одного разу з’явився Ілон Маск, який, здається, зосередився на всіх речах відразу – роблячи революцію в кожній галузі, на яку він звертає увагу. Звичайно, прийнято вважати, що великий успіх до Маска прийшов після його роботи в PayPal, а також завдяки його легендарній трудовій етиці. Але деякі особливо спостережливі експерти підозрюють, що головним секретом його численних успішних проектів є відсутність у нього концентрації на будь-якій одній спеціальності або галузі. Підприємець і автор книг Майкл Сіммонс уважно вивчив особистість Ілона Маска і його кар’єру. «Я називаю таких людей, як Ілон Маск,« експертами-універсалами », – написав Сіммонс. – Вони займаються ґрунтовним вивченням відразу цілого ряду різних областей, що дозволяє їм прийти до розуміння більш глибоких принципів, які пов’язують ці області, а потім застосовуючи ці принципи в своїй основній діяльності ». Дійсно, в деякій мірі успіх Маска, як пояснює Сіммонс, полягає в тому, що замість того, щоб стати всезнаючим фахівцем в якійсь вузькій області, як це заохочується більшістю, Ілон завжди жадібно цікавився тим, як працюють найрізноманітніші області. І це дозволяло йому з користю застосовувати інформацію, яку він дізнавався в одній сфері, в абсолютно інших областях. Очевидно, що саме завдяки цій якості Маска відбулися деякі одні з найбільш його інноваційних починань. Він встановив, як можуть бути пов’язані сонячна енергія і електромобілі «Тесла», а також штучний інтелект і то, завдяки чому електромобілі будуть їздити на автопілоті. Цей спосіб «передачі знань» дозволяє домагатися ще більшого прогресу – може бути, одного разу з’явиться можливість до «Тесла» приєднувати нейронний «шнур», з’єднаний з мозком водія. Заклики до міждисциплінарних досліджень і співпраці між різними областями звучать давно. Але ринок все більше переповнюється, і конкуренцію на ньому здатні витримати тільки справжні фахівці будь-якого вузького профілю. І чим більше такі фахівці набувають досвіду, тим вище вони цінуються. Тому на універсалів і вішають ярлик невдах. Але, як показує історія Маска, правда може полягати в тому, що через бум на фахівців вузького профілю в зв’язках між галузями існують величезні прогалини. Джерело

Українці розробили плавучий сміттєпереробний завод, який почистить океани

«Творча група NiceCube з Миколаєва на замовлення компанії Ocean Polymers розробила унікальний інноваційний проект розміщення сміттєпереробного заводу прямо на борту корабля. За основу взятий старий корабель та обладнаний плазмовою установкою для піролізу (теплова деградація – «розчинення вогнем») органічних та неорганічних речовин для інтенсивного очищення морських акваторій від поверхневого сміття. Такі судна зможуть плавати океанами, річками та навіть озерами», – йдеться у повідомленні. Зокрема, розробники пишуть, що пластик та інше сміття буде зібране кораблем, висушене, подрібнене і підготовлене для трансформацій, а потім зберігатиметься як чистий синтетичний газ, що використовуватиметься для подачі палива на човні. Джерело

Вражаюча історія українки Віти Кін, яка перетворила вишиванки на світовий тренд

Вишиванка пройшла шлях століть, щоб стати традицією і кілька модних сезонів, щоб стати об’єктом бажання для мільйонів дівчат у всьому світі. До еволюції народного одягу доклала руку Віта Кін – український стиліст, дизайнер і фотограф створила лінію Vyshyvanka by Vitakin, базою яких стали наряди, декоровані контрастною вишивкою. У 2014 році вона придумала сукні-вишиванки, які миттєво стали Instagram-феноменом, а в 2015 році The Wall Street Journal назвав їх найпопулярнішими літніми сукнями року. Їх зняли головні глянцеві журнали світу, за право їх продавати билися головні світові ритейлери. На Net-a-Porter весь запас вишиванок розкупили за півгодини. Віта Кін здобула всесвітню популярність завдяки своїй колекції оригінальних вишиванок, що отримала назву VYSHYVANKA BY VITA KIN. Автентичні сукні, блузи та комбінезони, випущені під девізом Chic Nationale, викликали фурор серед київських модниць і не тільки – Віта отримує величезну кількість замовлень з різних країн. Ім’я українки Віти Кін все частіше згадується на сторінках провідних тематичних видань. Наприклад, Harper’s Bazaar зазначив: дизайнер придбала культовий статус. Підтримав таку оцінку і The Telegraph, охрестивши її марку «хітом нинішнього літа». А редактор Playing Fashion Роберт Міщенко появу Віти серед вітчизняних дизайнерів вважає феноменом. Давно стежу за її особистим стилем, який відрізняється від того, що можна побачити в Києві, – коментує він для преси. Створення VYSHYVANKA BY VITA KIN У Нью-Йорку українському дизайнеру порадили зосередити свою увагу на чомусь конкретному, щоб не роздумувати на кількома ідеями одночасно. Оскільки Віті подобаються орнаменти, то в неї з’явилась ідея робити автентичні светри. Купивши кашемір та спільно з ілюстратором придумавши орнаменти, українка передала ескізи на фабрику. Коли светри пішли у виробництво, дівчина випадково познайомилася з людиною, яка приголомшливо вишивала – так і народилась ідея вишиванки. Найщасливіший день був, коли Віті подзвонили з фабрики і повідомили, що всі її яскраві светри випадково пофарбувалися в чорний колір. Вона їх забрала, викинула і навіть не сварилася з фабрикою – просто забула про светрах і адаптувала свою ідею на тканину. Льон в Україні дуже хорошої якості, а для вишивки український дизайнер використовує високоякісні нитки з Німеччини – ось формула успіху Віти. Пристрасть Віти – сімдесяті: на них припало її дитинство. Мама Кін була модницею: Я стояла в школі і сподівалася, що вона прийде, поки діти ще не розійшлися, щоб всі побачили, яка вона крута. Я пам’ятаю стиль сімдесятих, він був дійсно приголомшливим і дуже доброзичливим, – згадує дівчина. Свої роботи дизайнер продає через Instagram. Сторінки в соціальній мережі їй вистачило, щоб відчути, що таке успіх. Зараз же клієнткам доводиться чекати по кілька тижнів на бажану вишиванку, яка до того ж коштує більше тисячі фунтів. Незважаючи на цю популярність, дизайнер заявляє, що не має амбіцій створювати модну імперію, названу своїм ім’ям. Їй цілком комфортно творити в нинішніх умовах, а все, що потрібно – тільки час для створення нових зразків одягу. Все, що я хочу робити – це лежати на пляжі сонячним днем, придумувати нові моделі вишиванок та продавати їх в Instagram. Мої умови: 100% передоплата, 21 день очікування, оплата доставки і тільки два розміри на вибір, – розповіла Кін. Джерело

“Гуцулка Ксеня” неймовірна історія створення легендарної пісні

Гуцулка Ксеня – легендарна українська пісня-танго, роками не втрачає популярності. Її переспівували десятки, а то й сотні разів. Та мало хто знає, що оспівують у ній не якусь вигадану Ксеню або ж збірний дівочий образ, а цілком реальну дівчинку, родом із Шешор. Її ім’я – Ксенія Бурачинська-Данилишин. Живе вона у Чикаго. Найвідоміша у світі гуцулка розповіла Ukrainian Chicago, як було створено безсмертний хіт та чому вона разом із родиною опинилася за океаном. Багато з українців узагалі не знають, що у славнозвісної ‘‘Гуцулки Ксені’’ є автор та вважають пісню народною. Втім це не так. Коли маленькій Ксені Бурачинській було 13 років, її дядько, Роман Савицький, написав для неї пісню. Трапилось це наприкінці літа, приблизно на початку 1930-их років. Мама Ксені – Ірина Бурачинська – влаштувала прийом, на який з’їхалось дуже багато гостей. Тоді ж Ксеня й попросила дядька скласти таку пісню, щоб уся Гуцульщина співала. Створену спонтанно пісню шалено полюбили. Газети одна за одною публікували фото із тією самою дівчинкою з ‘‘Гуцулки Ксені’’ та описували її вроду. Здавалося, про неї знали всі. Сама Ксеня від раптової популярності, зізнається, була не в захваті. Її впізнавали зовсім чужі люди, навіть коли просто дізнавались її ім’я – в той час воно було не надто поширеним. ‘‘Мені це не подобалось, я не хотіла, щоб на мене звертали увагу’’, – розповідає вона. Із початком війни Ксениній родині довелось утікати, її брата хотіли арештувати. Деталі втечі Ксеня пам’ятає з труднощами, адже минуло понад 70 років. Пригадує, у них була велика хата посеред мальовничих гір, поруч – річка. Та усе довелось залишити, біжучи спершу до Словаччини, а згодом до Німеччини. В останній затримались надовше – Ксеня навіть вступила в університет у Мюнхені, але перебиватись без роботи було непросто: ‘‘Німці не були злі до нас, але не було праці, – згадує Ксеня. – Згодом американці закликали мого чоловіка до себе, він був ветеринаром, а вони потребували доброго харчу для армії’’. До США вирушили кораблем. Ксеня з мамою дуже складно пережили подорож, цілу дорогу практично не піднімались з ліжка. Врешті прибули до Нью-Йорка, а уже звідти перебрались до Чикаго. Перші роки в еміграції минали у скруті. Будучи новими переселенцями, англійську знали погано. Щоб придбати власний дім, довелося довго і важко працювати. Незважаючи на усі складнощі, своїх дітей вирішили виховувати в українських традиціях, навчали їх рідної мови. ‘‘Після років життя у діаспорі вони досі розмовляють правильно’’, – пишається Ксеня і скромно додає – має звичайне життя, як у всіх інших людей. Після виїзду з України на рідній Гуцульщині побувала двічі. По приїзді односельчани гостю впізнали одразу – знали її від маленької. Хвалились неушкодженими церковними дзвонами, які ще до війни купив батько Ксені, а пізніше їх довелось сховати від більшовиків. Щоб допомогти поратись на могилі батька та діда, ціле село зібралось. Згадує і неприємні моменти: що авторство присвяченої Ксені пісні приписував собі інший чоловік. ‘‘Мені навіть листи у США присилали, щоб я відмовилась від своїх слів про дядькову пісню. Але я цього не зробила’’. Ксеня Бурачинська-Данилишин не сперечалась через авторство, яке, за однією з версій, належить композитору Ярославу Барничу. Зайвий раз доводити, що вона та сама Ксеня, не потребує. Та й хіт, який зробив її ім’я відомим на увесь світ, давно зажив своїм власним життям. Джерело

8 маловідомих українок, які змінили світову моду, кіно та уявлення про жінку

Про жінок, котрі народилися в Україні та прославили своє ім’я у світі моди й кіно, розповіла історикиня моди Марина Кацура. Барбара Каринська У 1948 році отримала «Оскар» як художниця по костюмах за кольоровий голлівудський фільм «Жанна д’Арк» Віктора Флемінга. Це був перший «Оскар» для художників по костюмах. У 1962 році нагороджена премією за заслуги в танці. Барбара Каринська зробила той костюм, в якому сьогодні виступають балерини, вона дуже полегшила його. Алла Назімова Актриса німого кіно. Вона заслужила зірку на Алеї слави в Голлівуді за свої заслуги як сценаристка, продюсерка, режисерка. Народилася в Ялті, закінчила гімназію та консерваторію в Одесі. Алла одразу зрозуміла, що хоче бути актрисою, поїхала до Станіславського вчитися, але усвідомила, що їй не дуже подобається його метод, їй в ньому тіснувато. Вона закохалася у відомого актора. Разом вони організували театральну трупу, яка їздила по Україні, Росії і була дуже успішна. В той час театр був одним з головних розваг. Досвідчений бізнесмен знаходив якесь приміщення в місті, запрошував зірку, на яку підуть люди. Навколо цієї зірки організовував акторів. Вони кілька місяців виступали в одному місті, потім їхали до іншого. Театральна трупа Назімової була дуже успішною у нас. Потім вони поїхали в Європу, там теж сподобалися публіці. Далі рушили в Голлівуд, в Америку. Алла Назімова вирішила там залишитися і почала грати на Бродвеї. П’єсу з нею побачив Сельцник, який тоді був власником «Метро Пікчерз». Він запропонував за цією п’єсою зняти фільм. Стрічка була дуже успішною, з акторкою підписують контракт, вона починає зніматися, стає успішною в Голлівуді. Алла стає високооплачуваною актрисою німого кіно, починає брати участь у продюсуванні фільмів, пропонувати нові інструменти зйомок. Жінки-актриси тоді були об’єктом, чоловіки ліпили з них героїнь, давали амплуа. Вона вперше починає працювати як об’єкт, на рівні з чоловіками. В Голлівуді вона була вагомою людиною в ті часи. Анна Стен Родом з Києва. Вона цікава тим, що встигла позніматися в кінематографі трьох країн — радянському, німецькому та голлівудському. Анна грала у фільмі «Дівчина з коробкою», який став дуже популярним в Радянському Союзі. Її обличчя впізнавали. В 30-і роки було модно переймати досвід колег. Анна зі своїм чоловіком поїхала в Берлін. Там знялася у фільмі «Вбивця Дмитрій Карамазов». Кіно було успішним не тільки в Європі, а й в Голлівуді, що мало не дуже хороший ефект в Радянському Союзі. Анна вирішує не повертатися і продовжує зніматися в Європі. В цей час її зустрічає Семюель Ґолдвін. Він шукає таланти і бачить її в цьому фільмі, пропонує контракт. Анна їде в Голлівуд, Семюель вкладає в неї дуже великі гроші, знімає одразу три фільми з нею, вони не мають успіху, особливо касового, з Анною розривають контракт. Семюель Ґолдвін був упевнений, що вона стане зіркою. Про її стиль говорили навіть костюмери Голлівуду. Водночас в тих же умовах у Семюеля Ґолдвіна відбулося спілкування з Марлен Дітріх. Вони дуже схожі зовнішньо, але Марлен Дітріх стала легендою, Анна Стен — ні. Вона згадувала про своє коріння, казала, що до 12 років жодною мовою, окрім української, не говорила. Валентина Саніна Про неї добре знають в Америці. У 2009 році в музеї міста Нью-Йорк їй була присвячена персональна виставка. Валентина Саніна спілкувалася з Левом Бакстом, допомагала як художниця по костюмах. Коли він побачив, що вона робить, сказав, що їй потрібно йти в моду. Вони з чоловіком вирішують їхати в Америку. Разом з іншою емігранткою з Російської імперії Сонею вони відкривають модний дім. Стає зрозуміло, що справа не піде, бо вони по-різному дивляться на естетику, тому вона відкриває свій дім «Валентина» на Мангеттені. Її клієнти були«багаті, відомі та дуже багаті». У 30-40-х роках Валентина Саніна була законодавицею нью-йоркської моди. Вона казала: якщо ви робите моду, ви повинні забути, який рік, і творити на століття. Валентина ввела в моду сіточку для волосся, капелюхи, які ми можемо бачити у фільмі «Віднесені вітром», балетні туфлі на зав’язках. Соня Делоне Всі принти та написи в моду ввела вона. Соня рано залишилася без батьків, але її виховували родичі, вони змогли дати їй хорошу освіту. Викладачі побачили, що у дівчини хороші дані для живопису, її відправили вчитися до Парижа. Соня почала там навчатися, зрозуміла, що методи навчання не для неї, почала спілкуватися з постімпресіоністами. Згодом вона відкриває модний дім спочатку в Іспанії, потім у Франції. Коли у неї народився син, Соня зробила для нього ковдру з клаптиків, об’єднавши дуже яскраві кольори. Вона казала, що любить яскраві кольори, що це кольори її дитинства, кольори України. Коли дивишся на ці поєднання, з’являється ілюзія руху. Вона зрозуміла, що поєднання яскравих кольорів створює ритміку, і почала робити це в одязі. Джерело

Зигмунд Фрейд – хлопець з української родини, що став культовим вченим та “батьком психоаналізу”

Зігмунд Фрейд – єврей, що жив у Відні та народився на території, що зараз належить до Чехії. Здавалось би, який тут зв’язок з Україною? Так от: батько видатного науковця походив з містечка Тисмениця, що за 12 кілометрів від Івано-Франкіська, а мати – з Бродів Львівської області. Лібідо, комплекс Електри та комплекс Едіпа, сексуальний інстинкт, сублімація, витіснення реального у несвідоме – теорії Фрейда були настільки дивними та разючими на початку ХХ століття, що спершу їх просто заперечували або ж і висміювали. Критика не вщухала, але Фрейд продовжував розвивати свої теорії. Також і тоді, коли від нього відвертались найближчі послідовники. Попри усю суперечливість психоаналізу, саме цьому вченому вдалось закріпити за собою титул чи не головного психолога усіх часів. Особливого потягу до медицини Фрейд ніколи не відчував. Втім, захоплений теорією Дарвіна, вирішив, що медичний факультет дозволить якнайкраще у ній розібратись. Одне з перших його досліджень – статеве життя вугрів. Мав Фрейд ще одне наукове зацікавлення – кокаїн. До того ж, вивчав його дію на собі. Описував, що він пригнічує відчуття голоду, сну, втоми та підвищує розумові здібності. У ті часи білий порошок називали ліками і приписували для лікування найрізноманітніших хвороб. Фрейд, наприклад, намагався кокаїном вилікувати свого друга від залежності до морфію та навіть давав своїй нареченій, аби надати її щічкам рум’янцю. Мине кілька років, доки вчений побачить негативний вплив порошку. Коли ж Фрейд взявся за лікування неврозів, то виявив, що сеанси гіпнозу допомагають вивідати у пацієнтів приховані причини їх душевного неспокою. Згодом виявив, що ефективнішим методом є вільні асоціації – пацієнти лягали на канапу, ділились асоціаціями та говорили все, що їм спаде на думку. Найбільше Фрейда цікавили дитячі спогади, сновидіння, обмовки – вони дозволяли пригадати витіснені події з свідомості. У 1938 році Австрія приєдналась до Німеччини і нацисти підняли справжню кампанію проти психолога. Він лише віджартовувався: мовляв, у середньовіччі за його психологічні теорії він би був спалений на вогнищі, а зараз усього лиш кидають у вогонь його книги. Попри цькування, з країни не випускали – вченому довелось підписати принизливу подяку гестапо “за ряд добрих послуг”, а його учениця, принцеса Марі Бонапарт, виплатила Третьому Рейху 100 тисяч шилінгів викупу. Фрейд емігрує до Лондона, але хвороба вже остаточно забрала усі сили. “Батько психоаналізу” довгі роки викурював десяток сигар на день, і в результаті наприкінці життя у нього діагностували рак піднебіння. Справу батька продовжила донька – Анна, яка розвинула напрям дитячого психоаналізу. Джерело

Як жінка з Тернопільщини стала другою мамою для легендарного боксера Майка Тайсона: зворушлива історія

Жінка з села на Тернопільщині — Камілла Евальд стала другою мамою для відомого боксера, наймолодшого чемпіона світу Майка Тайсона. Вона була поруч з ним у найскладніші часи його життя, завжди захищала та підтримувала. “Ви ставитесь до нього так, наче він машина, а не людина з душею”, – відповідала вона на цькування преси, пише 24 канал. Інформацією про походження родини Камілли Евальд з журналістами поділився тернополянин Володимир Гевко. Що відомо про Каміллу Евальд? Камілла була донькою емігрантів із Галичини (с.Староміщина, зараз Підволочиський район Тернопільської області) – Гната і Насті Іващук (пізніше родина змінила прізвище на Евальд). Сім’я мешкала в містечку Кетскіл за 160 кілометрів від Нью-Йорка. Згодом, після Другої світової війни Камілла познайомилася зі знаним тренером у Нью-Йорку – італійцем Касом Д’Амато, який зі звичайних хлопців з вулиці робив професійних боксерів. Коли Кас переїхав до Камілли, він відкрив на горищі поліцейського відділку тренажерний зал, а найздібніших учнів поселяв просто в її домі. Як Камілла Евальд стала другою мамою Майка Тайсона? Одного дня до тренера Каса Д’Амато привели 13-річного хлопця, який навчався у школі для неповнолітніх злочинців і за бійки часто відсиджувався у карцері. Це був Майк Тайсон. Його поставили у спаринг і після трьох раундів Кас зупинив бій. “Якщо будеш мене слухатись, зроблю тебе наймолодшим чемпіоном у суперважкій категорії”, – сказав він Майку. А Каміллі ввечері повідомив – “На цього хлопця я чекав усе життя”. Якщо Кас муштрував хлопців у залі, то Камілла тримала дисципліну вдома. За кожним були закріплені обов’язки. Наприклад, Майк виносив сміття. До такого режиму не звик, тож за перший рік тричі тікав із дому. Коли йому виповнилося 15 років, Кас та Каміла вирішили всиновити його. Батько Майка давно покинув сім’ю, а мама не дуже переймалася сином, тож була не проти. Каміла навчала підлітків манерам за столом, показувала, як готувати їсти, прати речі, іноді навіть вчила писати й читати. Камілла огортала хлопців любов’ю і турботою – пекла для тих торти, вислуховувала їхні переживання, а Майку допомогла змайструвати клітки для голубів, адже хлопець весь вільний час проводив із птахами. Коли рідна мама Майка померла, хлопчина запитав, чи тепер Камілла буде його мамою і чи може він її так називати. Вона відповіла “Так, Майку”. І з того часу стала його мамою. Кас не дожив рік, аби побачити, як його прийомний син у 20 років підносить над головою пояс чемпіона світу, будучи наймолодшим у цьому статусі за всю історію. Камілла пройшла з ним найважчі для боксера часи – розлучення, судовий позов щодо зґвалтування, ув’язнення, приписування маніакально-депресивного стану. Що б не довелося пережити, у її домі на Майка завжди чекала його кімната. Він часто приїздив просто посеред ночі, щоб поговорити або побути в місці, де його по-справжньому люблять. Мені дуже пощастило, що вона благословила мене своєю любов’ю і турбувалась про мене більшу частину мого життя. Я страшенно сумуватиму за нею, – сказав розчулений Майк, коли Камілла Евальд померла. Джерело

Український бренд, що підкорив Америку: історія одного успіху

Віктор Олексин та Павло Пранник і досі згадують швейну машинку, на якій пошили свій перший шкіряний гаманець.Їхня діяльність розпочалась із невеличкої майстерні у власній київській квартирі і виросла в успішний бізнес із виробництва шкіряних аксесуарів, якими користуються покупці з усього світу. Американська мрія українців Першими клієнтами молодих підприємців були переважно друзі та родичі. Віктор займався пошиттям, а Павло шукав шляхи збуту. Одним із таких шляхів стала всесвітня торгова інтернет-платформа для хенд мейд товарів Etsy. Робота на Etsy відкрила нові можливості для невеликого сімейного бізнесу. Товари почали замовляти покупці з-за кордону, у тому числі і з Америки. Це не могло не тішити, хоча й завдавало клопотів із досткавкою. Закордонні покупці часто не готові були чекати свого замовлення більше двох тижнів. Вирішення проблеми було кардинальне – переїзд у США. Це було чи не найскладніше рішення в житті підприємців. Залишити Україну, свої сім’ї та бізнес заради сумнівних перспектив за кордоном. Не кожен на таке наважиться. Та вони змогли!Вже через декілька місяців роботи у США, до чоловіків приєдналися їхні дружини. Так дружина Віктора – Тетяна, почала домопомагати чоловіку із виробництвом, а Юля – дружина Павла, перебрала на себе відповідальність за всі фінансові справи, в той час як сам Павло зайнявся маркетингом і продажем. Улюблена справа Зараз в olpr. можуть похвалитися замовленнями в понад 11 тис. виробів на рік. Серед їхніх клієнтів – всесвітньо відомі компанії, такі як Hulu та Baсardi. Унікальність olpr. не лише у хенд мейд виробах, але, насамперед, у матеріалах, які використовуються у виробництві. Постачальниками шкіри для olpr. в Америці є одна з найстаріших дубилень у США – Horween Tannery, яка виготовляє шкіру понад століття.Що цікаво, засновником Horween був українець, киянин Ізадор Горовіц. Віктор: “Кожного ранку ми приходимо в офіс, який дуже круто пахне. Важко передати запах шкіри натурального дублення без жодної хімії чи токсичних речовин. Цю шкіру вимочували в корі дерев (дуба, наприклад) за старими технологіями. Коли вже бачиш готовий виріб, з’являється відчуття, що ти й сам готовий його купити.” Виробники дуже відкрито заявляють, що вони з України, це додає особливої родзинки їхньому брендові там, за океаном. Вони часто отримують схвальні відгуки від клієнтів, які не можуть стримати захоплення від співпраці з українцями.На жаль, постійна робота не дозволяє виробникам відвідувати Україну, хоча така потреба у них є. Адже компанія olpr. відважилася на ще один крок – продавати свої вироби на рідній землі. Компанія olpr. вже декілька років співпрацює із українськими майстрами та постачальниками шкіри. Ще у лютому, цього року, olpr. відкрили онлайн-магазин і для українських покупців. У найближчих планах – запуск виробництва в Україні. Дехто може подумати, що відчайдушним українцям просто пощастило за океаном. Та в масштабах Америки – вони всього лишень маленька сімейна майстерня. Але от у власних масштабах – вони ті, хто повірив у реалізацію своїх ідей і доклав чимало зусиль для цього.Дві сімейні пари, які повірили у свою мрію, підкорили американський ринок і вже п’ятий рік поспіль вражають світ. Вони започаткували маленьке виробництво з п’яти людей, та навіть ведення справ самотужки не стало на заваді великому успіхові. На думку Павла, немає рецепта успіху ідеального сімейного бізнесу. Але працювати з рідними завжди легше, з ними простіше домовитись, знайти якісь спільні рішення. Гадаємо, це так круто, коли досвідчені люди щиро діляться своїми знаннями тут, в Україні. Двоє звичайних чоловіків разом зі своїми сім’ями зуміли підняти великий та ризикований бізнес у Штатах, без великої кількості робітників. Просто на своєму ентузіазмі та вірі один в одного. І тепер Україна може із гордістю додати до списку успішних брендів і їхнє ім’я. Джерело

“Живіть так, щоб було з чого поржати”: найкращі цитати Кузьми Скрябіна

Його слова давно розібрали на цитати. Кузьма запам`ятається нам людиною, яка завжди говорить те, що думає. Незалежно від того, в яке місто країни він приїздив з концертом, він не приїздив просто як співак. Він приїздив як Друг, ставав другом для кожного. 1. П’ятий раз поспіль ми щось думаємо, малюємо у своїй голові, приходить черговий чувак і все, що він говорить по телевізору можна перекласти трьома-чотирма словами, самі знаєте, якими. 2. Якщо немає націоналізму, немає нації, я так до цього ставлюся. Націоналізм має бути не агресивний, він повинен бути дипломатичний, інтелігентний, і тоді я його підтримую. 3. Я не знаю визначення опорів, опір є, або його нема. Потрібно чинити опір, якщо тебе хочуть злизати, стерти з твоєї землі. 4. Невідомий вірус безпідставної брехні жив в мені до тридцяти п’яти років і не пропускав жодного сприятливого моменту, щоб ним скористатися. Важко і дорого платив я за користування цим злом, але перемогти його не міг. 5. Колись Васильович провалився під лід під час зимової рибалки, і тато, рятуючи його, півгодини лежав біля нього на льоді і бухав з ним коньяк, поки підспіла допомога. 6. Легше сказати, чим там не пахло, аніж охопити всю низку ароматів, які окутали всіх присутніх. 7. При ньому жилося еквівалентно до інтелектуальних здібностей кожного персонажа. Тупіші пахали, мудріші кайфували. Мене такий розклад дуже тішив, і я користувався всіма бонусами другої частини аксіоми. 8. Якби я знав про то, як пройдуть мої наступні півтора роки в армії – то попросився би зразу після школи. 9. На хера мені ноти – то питання іншого характеру. Я поняття не мав, як грати на цьому оргазмотворчому інструменті і з кожним подихом в мене темніло в очах. 10. Ніхто з тих марсіанів не хоче добра людям, які живуть у цій країні. Вони переймаються тільки виключно своїми високими матеріями. У них є своя планета, свої машини, свої номера. Вони придумують закони, а самі є недоторканими. 11. Моя свідомість прокинулася вже в вагоні від усвідомлення того, скільки живих істот і в яких позах, може транспортувати цей вагон. 12. За той час, що ми вошкалися, ворог міг встигнути захопити всю країну, і пройти по Красній площі з переможним парадом. 13. Людям має приносити задоволення обрана ними професія. 14. Якби середньостатистичний громадянин радянського союзу побачив передачу від Роминої мами, він би застрілився на місці, подумавши, що проморгав прихід комунізму. 15. Мама плакала, тато сумно дивився на своє чадо, яке опозорило родину і не змогло навіть по-людськи присягтися Батьківщині на вірність.Фотографії з присяги завжди були присутні у дємбєльських альбомах всіх мужиків, обведені рамочками, квіточками, якорочками і зірочками, підкреслюючи всю серйозність проробленого вчину.В мене такої фотографії НЕМА, як, зрештою, і самого дємбєльського альбому. Замість неї в історії хвороби в нашому медпункті , перший раз в історії армії була написана фраза – “Упал в обморок, прінімая прісягу на вєрность Родінє”. 16. Я побачився з мамою і татом. Вони виглядали в той момент так красиво, як ніколи. Можливо я скучив за ними, і нарешті побачив то, чого раніше не помічав.Наприклад то , що в мами з’явилися нові зморшки біля очей, а в тата нові сиві пасма щетини на бороді . 17. Захист Батьківщини треба було почати з граблями в руках. 18. Віскі з колою і з льодом. Вона заходить в горло так, ніби казковий водопад з верхівок гір вливається у хвилі фйорду. Верхнє піднебіння зморщується від насолоди так, як зжимається ваша дупа в момент вільного падіння на американських гірках. Всі рецептори ротової порожнини кричать «Ура!» «УРА!»… І тихо вмирають разом з інтелектом, для того щоб завтра зранку встати і відчути різкий запах тисячі невидимих котів, які нагадили вам на зуби. Щелепи починають дрібнесенько цокотати від передсмаку наступаючого оргазму. Це алкоголізм. 19. …він не хотів брехати, а тим більше – говорити правду… 20. …райський еліксир, який додавав сили і хоч якоїсь сраної надії.. 21. Треба було вичекати, дати потомитися у киплячому казані емоцій, відчути бажання, захвилюватися і врешті-решт, розлізтися солодким киселем. 22. Перші дні війська довгі, як полярні зими. Таке враження, що зранку тобі було вісімнадцять, а ввечері — вже за сорок. 23. Краще бути оптимістом, який нічого не знає, ніж загинатися і ростити собі горб від того, що навколо самi проблеми. 24. Українці вибирають такого, що спочатку з вазеліном, а потім уже без вазеліна, шоб пожошче. Такий собі садомазохізм в генах… 25. Саме основне — не гамнити тим, хто навколо тебе. 26. Моя батьківщина — то машина. 27. Патріотичні пісні треба писати весь час, а не тоді, коли їх писати треба. Бо до того, як в країні таке сталося, ніхто їх не писав, а зараз всі стали такими патріотами — понадівали собі вишиванки і поналіплювали їх на машини. Їх ще «вишиватниками» називають. Начепив вишиванку — і вже думаєш, шо все помінялося. Та вишиванка має бути десь глибше, зашита мамою і татом… 28. Нейтральним бути точно не можна. 29. То є біда нашого народу, що ми є «тєрпіли». 30. Політики — люди з інакшої планети, вони закони придумують для нас, щоб нас, як отару тримати в якомусь периметрі. 31. Про трасу Кривий-Ріг — Олександрія: Я би назвав її спа-салоном, панове депутати. Не треба тратити бабки на то, щоби ходити і мнути свою жопу на дорогих масажистів, просто-напросто — сідайте на «таврію», знімайте крісло, жопу — на банановий ящик, і в цюйво ямку — йобс! І не треба, не треба ні масажа, не треба ламати собі голову куда піти в фітнес-клуб, всьо приходить само-собою. Дякую вам за ту х»йню.32. Чим більше хочеш взяти від життя — тим менше воно хоче тобі дати. 33. Люди! Гарного вам дня, хоча я навіть не знаю, що сьогодні — вівторок чи субота і пофіг, вбивайте хамство посмішкою. 34. Моє головне джерело енергії — слухачі. Буває, виходиш на сцену зовсім розбитий, з високою температурою, а зал починає тобі підспівувати, причому тексти знає краще від мене, — хворобу як рукою знімає. 35. Хамство — це кал, який виходить через рот! 36. Колись Чехов сказав дуже життєву річ: кожна дія, яку ми робимо зараз, вже в цей момент впливає на наше майбутнє. Можна опустити руки, сказати: немає грошей, немає бажання… А можна засукати рукави і вже зараз починати плекати своє майбутнє! 37. Замість того, щоб враховувати чужі помилки, я повинен зробити свої власні. Раніше їздив на Тойота Секвойя, юзал її п’ять років по нашому бездоріжжю, а тепер продав і купив собі точно таку ж. 38. Google помер після питання: «Де у Перемишлянах знайти проститутку-негритоску». 39. Коли тобі в житті нічого не треба, то обов’язково цим скористається який хер з боку і забере твоє. 40. Найголовніше — не срати тим, хто навколо тебе. 41. Мій дім — єдине в світі місце, де мене люблять і чекають незалежно від того, хто я і скільки заробляю. Я ніколи не зраджу найближчих мені людей. 42. Помітив, що для того, щоб зробити людину щасливою, не потрібні якісь величезні простори. Досить включити фантазію і облаштувати той мінімум, який вже є, щоб відчувати себе краще. 43. Мрію про власний шинок. Я б назвав його «Бардак», час від часів і я з’являвся б там як гість, що сидів з клієнтами, пив би пиво і філософствував про життя. 44. Краще висушити одну дитячу сльозу, ніж пролити ріки крові. 45. Якщо хтось плюнув тобі на плечі, є надія на те, що він просто не доплюнув на того, хто йшов перед тобою. 46. Якби нинішній Кузьма побачив тодішнього Кузьму, сказав би: «Хлопець, стисни зуби. Через двадцять років все буде — зашибісь!». 47. Змінюйте світ на краще, піклуйтеся про нього, тому що ви в ньому живете! 48. Що більше хочеш від життя – тим менше воно хоче тобі дати. 49. Сьогодні я живу в найбільш комфортний час, з точки зору фізичної, психологічної, і може, нескромно зазначу — матеріального стану. У мене немає занадто багато, але достатньо, щоб я відчував себе щасливою людиною. 50. Той чоловік, який допоміг зрозуміти, що ми українці єдині, це не чоловік. Це баба, та й то не справжня, а гумова. Ми можемо цього гада надути, а можемо спустити. Джерело

Від банкрута до мільйонера: 4 уроки від успішного американського бізнесмена

Американський бізнесмен Томас Горний радить не зациклюватись на грошах. Якщо ви справді хочете стати успішним підприємцем, то для вас основними мають стати ваш продукт та клієнти. Томас Горний стверджує, що створення великих підприємств є більш важливим, аніж накопичення багатства. Якщо ви хочете стати успішним підприємцем, перестаньте ганятись за грошима Перш ніж усвідомити цю істину, Горному довелось пройти важкий шлях. Він ріс в бідній Польщі, в підлітковому віці іммігрував в США, потім долучився до стартапу, заробляв мільйони, і одного дня все втратив і почав свій шлях заново. Томасу Горному двічі доводилось підійматись з колін, поки він не став одним із засновників своєї нинішньої компанії Nextiva, яка знаходиться в Скоттсдейлі, штат Аризона, зараз він контролює більше 500 працівників. Горний стверджує, що протягом свого життя він, як підприємець, засвоїв чотири основних уроки, з якими ми сьогодні вас ознайомимо. 1. Не варто недооцінювати людей, опираючись на їхню зовнішність та мову На початку своєї кар’єри Горний відчував брак поваги в бізнесі через його східноєвропейський акцент. “Мене сприймали як молодого і дурного хлопця з Польщі”, – пояснив підприємець в одному із інтерв’ю. Для того, щоб зупинити неприємні коментарі в свою сторону та добитись прихильності від постачальників і ділових партнерів, він багато працював. І це тривало до тих пір, поки його не почали поважати. Тому бізнесмен стверджує, що не можна недооцінювати людину через її зовнішність, манеру поведінки, акцент чи одяг. Сьогодні, коли Горний розглядає кандидатуру для прийняття на роботу, він оцінює характер людини, її життєву позицію, рівень кваліфікації та те, наскільки компанії підходить її культурний потенціал. 2. Не бійтесь зазнавати невдач Однією з перших компаній Горного була дистриб’юторна компанія в Німеччині (йому тоді було 17). Він продав її в 1996 році, щоб мати гроші для імміграції в США. Але їх вистачало лише на 6-8 місяців проживання. Тоді Горний приєднався до стартапа, жив на $3 в день і збирав гроші для власного бізнесу, підпрацьовуючи паркувальником та в місцях громадського харчування. Тяжка робота принесла свої плоди, і коли Горний побачив, що бізнес став успішним, продав його в 1998 році. Але через те, що він вклав гроші в ризиковані підприємства, які мали справу з операціями з нерухомості, втратив майже весь свій статок. Через п’ять років після прибуття в США, Горний повернувся до того, з чого колись починав. Але ця невдача не змусила його відступити. Однак цього разу, щоб знову досягнути успіху, працювати довелось ще важче. Маючи приблизно $6000, він запустив компанію веб-хостингу і побудував другий за величиною в цій галузі бізнес. 3. Підходьте до всього з точки зору клієнта Найкращий вчитель для підприємця — це його клієнти. Бізнес, який випускає якісний продукт, може вирішити проблеми клієнта, стане неоціненним і завдяки рекомендаціям приведе нових клієнтів. Вам, як власнику бізнесу, розумно буде мислити так, як і ваш клієнт: з якими проблемами він стикається? і як ви можете полегшити його життя? Горний рекомендує підтримувати зворотній зв’язок з клієнтами, а не припускати, що ваше рішення може бути правильним. Вперше, коли він відвідав Штати, то дізнався про цінність довіри до потреб клієнтів. Одного разу йому потрібна була нова пара взуття. Горний прийшов в магазин і побачив дві пари взуття за ціною однієї. І хоча йому була непотрібна друга пара, концепція маркетингу застрягла в його голові, як щось, що завжди привертає увагу покупців в Америці. Цей досвід сформував його підхід для постійного розвитку в бізнесі. 4. Фокусуйтесь на побудові бізнесу та забудьте про гроші і стратегію виходу Процес успіху та невдач навчив Томаса Горного не зациклюватись на грошах. Коли я втратив гроші, то дізнався, що для досягнення успіху потрібно зосередитись на наданні цінності клієнту, а не на тому, скільки грошей він може мені принести “Тепер я живу за цим принципом, і він добре служить як мені, так і моїм компаніям”, – зазначив підприємець. Також Горний вважає, що брати капітал ззовні, щоб побудувати бізнес, може бути короткочасним рішенням, тому що це заставляє підприємців зосереджувати увагу на стратегії виходу, а не на розвитку бізнесу. “В той час, як деякі компанії потребують венчурного капіталу, я надаю перевагу не мати справ з інвесторами, – каже він. – Я вважаю, що власники бізнесу і підприємці повинні зосередитись на створенні власного бізнесу, а не на стратегії виходу”. Якщо ви тільки зосереджені на стратегії виходу, то можете забути, що маєте будувати свій бізнес. Якщо ви зосередитися на створенні вашого бізнесу, результат може виявитись набагато кращим, ніж ви могли б собі уявити Підсумок: Особиста історія Томаса Горного доводить, що краще зосередитись на продукті та клієнтах, аніж на грошах, тому що створення компанії — це щось набагато більше, аніж накопичення багатства. Джерело

Історія успіху Ніка Вуйчича

Нік Вуйчич – людина, що народилася без рук і ніг, але яка змогла не просто реалізувати себе в житті, але й надихнути своїм прикладом тисячі чи, може, мільйони людей на життя без виправдань. Життя Ніка Вуйчича схоже на міф, красиву, повчальну, але нереальну історію. Вдумайтеся, хлопчик, який народився без ніг і рук, у 31-річному віці – всесвітньо відомий мотиваційний оратор, щасливий чоловік і батько. Він об’їздив півсвіту. Він виступав на стадіоні, а 110 тисяч осіб його слухали. Хіба так буває? Буває. Якщо щодня здійснювати маленький подвиг. Ми розповімо вам про 12 подвиги Ніка Вуйчича, завдяки яким в його щирій усмішці читається: «Я щасливий». Вважайте ставлення до світу пультом дистанційного керування. Якщо програма, яку ви дивитеся, вам не подобається, ви просто хапаєте пульт і переключаєте телевізор на іншу програму. Так само і з відношенням до життя: коли ви незадоволені результатом, змініть підхід, незалежно від того, з якою проблемою ви зіткнулися. У 19 років Ніку запропонували виступити перед студентами університету, де він навчався (Університет Гріффіта). Ніколас погодився: вийшов і коротко розповів про себе. Багато людей в аудиторії плакали, а одна дівчина піднялася на сцену і обняла його. Хлопець зрозумів – ораторство його покликання. Нік Вуйчіч об’їхав 45 країн, зустрічався з 7 президентами, виступав перед тисячами глядачів. Щодня йому приходять десятки прохань про інтерв’ю і запрошень виступити з промовою. Чому люди хочуть слухати його? Тому що його виступи не зводяться до банального: «У тебе проблеми? Та ти подивися на мене – ні рук, ні ніг, ось у кого проблеми!». Нік розуміє, що страждання не можна порівнювати, у кожного свій біль, і не намагається підбадьорити людей, мовляв, «у порівнянні зі мною у вас все не так вже й погано». Він просто розмовляє з ними. Джерело

Стів Джобс і його 12 правил успіху

Нині важко знайти людину, яка б не чула про Стіва Джобса. Але мало хто знає як нелегко було Стіву на шляху до своєї мрії.Далеко не всі знають, що Стів Джобс так і не здобув вищої освіти. У юності він зробив для цього кілька спроб, однак через постійний брак грошей Стів був змушений відмовитися від навчання. Коли Джобсу виповнилося 20 років, він разом із другом, Стівом Возняком, організував власну компанію Apple.Оскільки спочатку на випуск комп’ютерів хлопці не мали коштів, вони були змушені продати своє майно. Виручивши деякі засоби, два Стіви – Джобс і Возняк – спромоглися випустити і продати перші кілька комп’ютерів Apple. Згодом маленька компанія перетворилася у величезну корпорацію із капіталом у понад $800 млрд дол. Отож пропонуємо ознайомитися з правилами, які сприяли успіху всесвітньовідомої нам нині людини. • Любіть справу, якою ви займаєтесьЯкщо ви знайдете своє справжнє покликання, і будете отримувати від цього задоволення, ви можете з упевненістю називати себе щасливою людиною. • Намагайтеся виділитись із загальної сірої маси, не будьте схожими на іншихЯкщо ви хочете досягти чогось у житті, постарайтеся думати нестандартно. • Будь-яка бізнес ідея, на яку інші можуть навіть не звернути увагу, може стати відкриттям рокуЯкою б справою ви не займалися, завжди старайтеся зробити її якнайкраще, старайтеся у всьому бути досконалим. • Прийшовши на роботу в будь-яку компанію або створивши свою першу справу, складіть список як сильних, так і слабких сторін, як своїх, так і компанії в цілому. • Не бійся поступати так, як підказує вам ваша інтуїція, будьте добримиБудь-які нові ідеї малого бізнесу потребують рішучих дій, тому вам треба створити великий прорив для втілення цієї ідеї. Найскладніше зробити перший крок, але треба вірити в успіх і бути готовим до нього. • Всі великі люди починали колись з чогось малогоНе беріться за безліч справ одразу, а зосередьтесь на досягненні однієї цілі. Починаючи з найпростіших ідей, поступово переходьте до більш серйозних. І постійно уявляйте своє майбутнє! • Займаючись своєю улюбленою справою, потрібно не просто любити її, а намагатися виділитись серед інших, стати лідеромЯкою б справою ви не займалися, ваша технологія має бути передовою, навіть якщо крім вас її ніхто не використовує. Нехай це вас не засмучує – станьте першовідкривачем, зробивши цю технологію стандартною галуззю. • Сконцентруйтеся на досягненні позитивного результату, звернувши увагу на дизайн. • Для досягнення успіху в просуванні товару обов’язково прислухайтесь до думки споживачів, адже кожен із них може сказати щось корисне. • Ваша ідея малого бізнесу має відрізнятися від інших інноваційНе беріться одразу за втілення кількох ідей, сконцентруйте свою увагу лише на найважливіших. • Учіться на своїх помилках, без них точно не обійтисяЯкщо ви бачите, що робите помилку, краще одразу це визнати. • Постійно вчіться – завжди є щось нове, чого ще не знаєтеВашими наставниками можуть бути всі – конкуренти, покупці, партнери. Джерело

«Жінка-легенда», яка назавжди змінила світ моди

Є люди, імена яких стали по-справжньому визначними. Як правило, їхнє життя оповите таємницями, які навіть через сторіччя дають привід для нових легенд і чуток. Але, погодьтеся, мало кому з відомих людей вдається так естетично, так граційно, так “зі смаком” завуалювати своє буття, як це зробила вона: жінка-легенда, жінка-епоха, ікона стилю 20 сторіччя – Коко Шанель… Вона довела, що жінка – це не безпорадне створіння, яке не спроможне навіть одягнутися, не модний чоловічий аксесуар, а особистість, яка може заробляти кошти власним розумом та інтелектом. Саме Коко відповіла на вічне запитання жінок, що ж одягнути. Кар’єра КокоУ 1910 році Шанель відкрила в Парижі магазин капелюшків, який відразу став прибутковим. З появою власного бізнесу Коко дала волю фантазіям, а відсутність досвіду її не бентежило. Згодом вона стала дизайнером і підприємцем. Шанель була справжньою бунтаркою. Їй вистачило сміливості використовувати для пошиття костюмів, які згодом стали легендою, матеріал “джерсі”, який вважався винятково чоловічим. З появою елегантного одягу від Шанель жінки нарешті відчули себе вільними. Вона одягнула жінок в брюки, які подарували їм свободу та швидкість пересування. Шанель належить авторство багатьох геніальних для світу моди речей: твідовій костюм – вузька спідниця і обшитий тасьмою жакет без коміра з золотистими ґудзиками і накладними кишенями, перлова біжутерія – елегантні прикраси поза часом, двоколірні туфлі. “Шанель № 5”“Жінки носять парфуми, які їм дарують чоловіки, а повинні носити власні”, – сказала колись Коко Шанель і створила легендарний аромат “Шанель № 5”, який став справжнім викликом для суспільства. У час, а на дворі був 1925 рік, коли існували лише монотонні аромати, “Шанель № 5” однозначно розвіював стереотип монотонності у парфумах. За легендою, парфумер Ернест Бо помилився з концентрацією альдегідів і в результаті вийшов складний аромат із 8 інгредієнтів. Так закінчилася епоха монопарфумів, і сьогодні “Шанель № 5” входить до 10 найпопулярніших парфумів в світі. Маленька чорна сукня Шанель зробила популярним маленьке чорне плаття, яке можна носити у будь – яку пору дня, залежно від прикрас, якими його доповнювати. Її маленьке чорне плаття і в наш час входить у базовий гардероб кожної жінки. Джерело

Хто ці люди в скромному поношеному одязі? Сьогодні їх прізвище знає весь Світ

Президент Гарварду вважав їх бідними, не гідними перебувати в престижному університеті. Ох, знав би він тоді, хто перед ним сидить … Складно впізнати їх на цій фотографії, якщо не знаєте історію повністю і не намагалися колись самі в це заглибитися. Жінка в вицвілому платті, в супроводі свого чоловіка, одягненого в скромний костюм, зійшли з поїзда на Бостонському вокзалі і попрямували до офісу президента Гарвардського університету. Їм не була призначена зустріч. Секретар з першого погляду визначив, що таким провінціалів нічого робити в Гарварді. — Ми б хотіли зустрітися з президентом, — сказав чоловік низьким голосом. — Він буде зайнятий цілий день, — сухо відповів секретар. — Ми почекаємо, — промовила жінка. Протягом декількох годин секретар ігнорував відвідувачів, в надії, що в якийсь момент вони розчаруються і підуть. Однак, переконавшись, що вони нікуди йти не збираються, він все ж таки зважився потурбувати президента, хоча дуже цього не хотів. — Може, якщо ви приймете їх на хвилинку, вони швидше підуть?», — запитав він у президента. Той з обуренням зітхнув і погодився. У такої важливої людини як він, точно немає часу приймати у себе людей одягнених в вицвілі картаті сукні і бідні костюми. Коли відвідувачі увійшли, президент, з суворим і зарозумілим виглядом подивився на пару. До нього звернулася жінка: — У нас був син, протягом одного року він навчався в вашому університеті. Він любив це місце і був дуже щасливий тут. Але, на жаль, рік тому несподівано помер. Мій чоловік і я хотіла б залишити про нього пам’ять на території університету. Президент зовсім цьому не зрадів, а навіть навпаки став роздратованим. — Пані! — зарозуміло відповів він, — ми не можемо ставити статуї всім, хто навчався в Гарварді і помер. Якби ми робили так, то це місце скидалося б на кладовище. — Ні, — поспішила заперечити жінка, — ми не бажаємо встановлювати статую, ми хочемо побудувати новий корпус для Гарварду. Президент оглянув вицвіле картате плаття і бідний костюм і вигукнув: — Корпус! Ви уявляєте, скільки коштує один такий корпус? Всі Гарвардські будівлі коштують понад сім мільйонів доларів! Жінка помовчала. Президент посміхнувся. Нарешті вони підуть! Жінка повернулася до чоловіка і тихо сказала: — Так мало коштує побудувати новий університет? Чому ж тоді нам не побудувати свій університет? Чоловік ствердно кивнув. Президент Гарварду зблід, він виглядав розгубленим. Містер і місіс Стенфорд встали і вийшли з кабінету. Вони заснували в Пало-Альто, в Каліфорнії в пам’ять про свого улюбленого сина університет, який носить їхнє ім’я — Стенфордський університет. З Вікіпедії: Стенфордський університет — приватний дослідницький університет, один з найпрестижніших в світі інститутів, що займає верхні позиції в численних академічних рейтингах вузів США і світу. У 2011 році Стенфордський університет зайняв другу позицію в Академічному рейтингу університетів світу, п’яте місце в рейтингу кращих вузів США за версією Forbes, четверте місце в національному рейтингу від видання Washington Monthly і п’яте місце в рейтингу US News & World Report. Розташований біля міста Пало-Альто (60 км на південь від Сан-Франциско), штат Каліфорнія, США. Заснований в 1891 році залізничним магнатом, сенатором США і колишнім губернатором Каліфорнії Леландом Стенфордом і його дружиною Джейн Стенфорд. Університет названий на честь їхнього єдиного сина Леланда Стенфорда (молодшого), який помер в 1884 році і не дожив до 16-річчя. Стенфорд вирішили присвятити університет своєму єдиному синові, і Леланд сказав дружині: «Діти Каліфорнії будуть нашими дітьми». Джерело

Як Генрі Форд платив своїм працівникам

На одному із заводів Генрі Форда бригада працівників отримувала гроші за те, що відпочивала. Це була сервісна бригада, яка відповідала за безперебійну роботу конвеєра. Простіше кажучи – ремонтники. Вони отримували зарплату, тільки коли сиділи в кімнаті відпочинку. Як тільки запалювалася червона лампа поломки, зупинявся лічильник, який нараховував їм гроші. По-перше, вони завжди оперативно робили ремонт, щоб швидше повернутися в кімнату відпочинку. По-друге, вони робили ремонт завжди якісно, ​​щоб їм не доводилося залишати кімнату найближчим часом через ту ж несправність. Джерело

Це Джим Торп – американський спортсмен, легкоатлет. На фото видно, що на ньому різні шкарпетки і туфлі…

Це Джим Торп – американський спортсмен, легкоатлет. На фото видно, що на ньому різні шкарпетки і туфлі. Це не було модним виходом. Це були літні Олімпійські ігри 1912 року, американський індіанець Джим з Оклахоми представляв США з легкої атлетики. Вранці перед змаганнями його взуття вкрали. Джим знайшов дві туфлі в сміттєвому баку, але одна була занадто великою, тому йому довелося надіти додаткову шкарпетку. У цих туфлях в той же день Джим узяв дві золоті медалі. Ідеальне нагадування про те, що не потрібно миритися з виправданнями, які вас гальмують. Не страшно, що життя іноді несправедливе – головне, що ви збираєтеся з цим робити. Що б вас не спіткало цього ранку – вкрадене взуття, стан здоров’я, невдалі стосунки, провальний бізнес, не дозволяйте цьому перешкодити вам брати участь в своїй гонці. Життя покаже себе з яскравою боку, якщо ви перестанете виправдовуватися і будете впевнено йти до поставленої мети, незважаючи ні на що. Джерело