Кохання – це доля. І не треба хвилюватися, що ви своє кохання пропустите чи не впізнаєте

Кохання – це доля. І не треба хвилюватися, що ви своє кохання пропустите чи не впізнаєте

Кохання – це впізнавання. Ми впізнаємо один одного в цьому житті. Так вважав Платон, а до нього — інші стародавні мислителі.

Душі зустрічаються і впізнають одне одного. І знову хочуть бути разом. Хоча й не завжди це виходить. Але як часто в оповіданнях зустрічається фраза: “Я її побачив і зрозумів – це моя дружина”. Або “Я його зустріла і зрозуміла – це мій чоловік”. Чоловіки, як не дивно, найчастіше впізнають. Хоча, як правило, далекі від містики.

Брат дідуся у своїй книзі про війну пише, як пішов добровольцем у сімнадцять років. І ешелон стояв на станції Кузино. І біленька дівчинка-школярка йому дала котлет із картопляного лушпиння. А він їй мило. І на фронті він точно знав, що його не вб’ють. Як його можуть вбити, якщо на станції Кузино є біленька дівчинка? Його майбутня дружина? І він пройшов до Берліна, а потім вступив до університету. І на сходах зустрів цю біленьку дівчинку. Дізнався, що її звуть Зоя. І, звичайно, з нею одружився.

Тому що кохання — це доля. І не треба хвилюватися, що ви своє кохання пропустите чи не впізнаєте. Впізнаєте. Це я твердо обіцяю. І вік теж неважливий. Бувало, і в шістдесят впізнавали. І старше. Час — він лише у земному житті відіграє таку важливу роль. Про це знав мудрий Платон. І це підтверджують сучасні фізики. І я приєднуюсь до цієї точки зору. Головне — бути уважним та довіряти своєму почуттю. І вірити у кохання. І ті, хто ось так впізнають кохану людину, зрозуміють, про що я. А кому ще судилося — потім зрозуміють.
А я вам щиро бажаю любити і бути коханими. Заради цього варто жити.

© Ганна Кір’янова