Повчальна історія про те, чому нечесний мандарин обходиться так дорого

Одна жінка дуже сумувала за сином. Ні, син був живий-здоровий, все у нього було благополучно. Він просто багато працював, у нього була молода дружина, та й нудно з мамою розмовляти. Є дружина, є друзі, є колеги… Син любив маму, але часу не було їй подзвонити. Буває таке, нічого страшного. І мати теж не нав’язувалася-навіщо лізти, якщо у дитини все добре? Але вона сумувала і нудьгувала. Працювала медсестрою, допомагала лікувати дітлахів. Дуже дітей любила. Увечері приходила додому і іноді розглядала фотографії сина Ігорчика. Розмовляла з ним тихенько, – така материнська примха. Молилася за нього. І перечитувала повідомлення від сина, – їх трохи було. З восьмим березня привітання і з Днем Народження. І картинки до Нового року і до Різдва, – в старенькому телефоні. “Дорога матуся, бажаю щастя і здоров’я, довгих років життя!”,- ось такі повідомлення. І одного разу ця мама таки зателефонувала синові. Перепросила, що турбує. І попросила його заїхати за подарунком, – вона йому купила подарунок. Син говорив; мовляв, навіщо, мамо? У мене все є! Я і так збирався до тебе заїхати, але часу все немає. Добре, я заїду, звичайно, але не за подарунком, просто побачити тебе!”. Це був добрий, по суті, син. Він заїхав через три дні ввечері на хвилинку. І навіть привіз торт. Проходити не став, простягнув торт мамі: “це тобі!”. Мати теж подарувала дещо синові. І він навіть ахнув! Це був дуже дорогий айфон майже останньої моделі, він коштував купу грошей, дуже багато! Це мама накопичувала рік. Адже вона працювала і ще підробляла. Собі нічого не купувала, економила на всьому, і ось-купила синові подарунок. І протягнула елегантну коробочку з айфоном. І радісно так посміхнулася, – вона дуже зраділа, що Ігор зайшов нарешті. Обійняла його, поцілувала і простягла подарунок. А потім сказала тихо у відповідь на гучні і здивовані слова сина: “Це для тебе, Ігорку. Я, знаєш, трохи захворіла і скоро мене покладуть в лікарню. Ти мені іноді дзвони, добре? А не зможеш зателефонувати, – напиши. А не зможеш написати – пришли картинку, гаразд? Та якщо навіть і не пришлеш, це нічого. Я подумала, що телефон завжди у тебе в руках, ось ти візьмеш телефон , – і про мене згадаєш. І цього буде достатньо. Я просто буду знати, що ти про мене згадуєш!” За тиждень мами не стало, так уже вийшло. А у сина залишився цей дорогий телефон майже останньої моделі , – і він плаче, коли бере його в руки. Кожен раз плаче. Тому що рідко дзвонив. Рідко писав. І все думав, що ще є багато часу для того, щоб побути разом. Що завжди можна набрати “мама” і почути рідний тихий голос. Просто треба “мама” знайти в контактах – і мама відповість! Ще багато часу для розмов і для повідомлень… Не так його багато. І якщо людина не дзвонить, не лізе, не пише, нічим не обтяжує, а ми забуваємо їй зателефонувати або зайти, – це не означає, що людина буде завжди на зв’язку. Завжди у контакті. Настане день, коли нам можуть сказати: “абонент недоступний”. Навіть якщо у нас найдорожчий і найсучасніший телефон… Анна Кир’янова

Одна жінка “поставила на собі хрест”. Вона жила сама. Були в юності почуття до юнака – любов. Але не склалося. Він пішов до армії, потім вступив до військового училища, поїхав і одружився. З армії писав небагато, але по-дружньому так. Як то кажуть, життя розвело. А ця жінка нікого не змогла полюбити. Вона працювала економістом, доглядала маму – мама її пізно народила. Потім мами не стало. Батько давно помер. І сама вона не помітила, як постаріла. Вранці прокинулася якось і з сумом згадала, скільки їй років. Цього не може бути! П’ятдесят п’ять. А потім у дзеркало подивилася – так, все правильно. Життя минуло. І тут ще закрили організацію, де жінка працювала. Деякі заощадження були, але швидко скінчилися. Пенсія виходила маленька. А треба платити за квартиру, продукти купувати. Знайти нову роботу жінка ніяк не могла, вона все життя працювала на одному місці. Ходила на співбесіди, та її не брали. Відчайдушне становище настало. Допомогу з безробіття теж не завжди платять. А запропонували лише місце санітарки, не за фахом та за гроші. Нічого нема для неї. Містечко невелике… І ця жінка, тиха, несмілива, вирішила піти санітаркою працювати. Хоч щось отримувати. І в глибині душі їй хотілося про когось дбати, – вона наяву і уві сні кошенят годувала, птахів підбирала поранених, рятувала собак… Такі були у неї сновидіння з дитинства, – про порятунок. І зараз вона зрозуміла: чекати більше нема чого. Час “ставити на собі хрест”. Їй і уві сні хрест наснився, гарний, сяючий, може, до смерті. Так вона гадала. Але навіть поділитися своїми думами їй було ні з ким. Самотня вона була. Хоча багатьом допомагала, були знайомі. Але душу їм відкривати вона не могла, – навіщо обтяжувати інших собою? У всіх своїх проблем достатньо. Вона пішла до лікарні та влаштувалася за невеликі гроші працювати. Дали їй навіть білий халат. Швабру та відро. І розповіли, що треба робити. Так вона і почала працювати у лікарні “Червоний хрест” – така була назва. Робота була дуже важка, але на серці у жінки полегшало. З людьми легше. І на роботі легше. Так вона думала, хоча думати часу особливо не було – іноді вона просто падала вдома від утоми і засинала миттєво. Це іноді краще, ніж думати. І через півроку до лікарні привезли безхатька у тяжкому стані. Його знайшли на вулиці, він брудний весь був, упав у весняне болото і лежав, доки добрі люди не викликали поліцію. Виявилося, тверезий, просто серце… І в лікарні його помістили до загальної палати, почали лікувати, як могли. Не такий уже й старий виявився – п’ятдесят сім. І ця Наталя підійшла до ліжка, – вдивилася в обличчя сплячого… Це ж ….. Діма, Діма, якого вона проводила в армію! Крізь недуги та час, крізь шрами життєвих випробувань вона побачила обличчя людини, яку досі любила. Він воював після училища, потім знову воював, був тяжко поранений, нагороджений, а потім – потім сім’я розпалася. Дружина пішла. Дітей не було. Влаштуватись на нормальну роботу він не зміг, – жив на пенсію. Яку розкрадали родичі, випрошували, позичали і не віддавали. І різні давні товариші так само чинили… Навіщо гроші тому, хто “поставив на собі хрест”? І вже не намагається змінити життя на краще, просто доживає свого віку? Наталя сиділа біля його ліжка. Дивилася на любе обличчя. А потім Діма розплющив очі і одразу її впізнав. “Привіт, – каже, – Наталочко!”. А далі почалося щастя. Якого не знала раніше ні Наталія, ні Дмитро, але почалося. Як одужання, так почалося щастя… І вони разом зараз. І разом працюють у тій самій лікарні, це їхнє рішення. Так, платять мало, але Наталю вже підвищили, пропонували до бухгалтерії перейти, але вона не пішла. Залишилась із недужими. А Дмитро влаштувався у гараж при лікарні, йому подобається. Так вони працюють у будівлі з червоним хрестом на фасаді. Хоча обоє “поставили на собі хрест”, – спочатку. Поки ми потрібні, поки щось можемо корисне робити, поки жива душа, “ставити хрест” рано на собі. Ще чимало подій та можливостей заготовлено у життя, якщо продовжувати йти дорогою. Йти і нести посильну ношу. Іти туди, куди кличе нас душа, – молодість закінчується. І настає новий період, новий відрізок колії. Це зовсім не кінець. Це початок. І треба наважитися йти далі… © Анна Кир’янова

«Корабель терпить аварію. Ця подружня пара зуміла дістатися до рятувальної шлюпки, але, на їх превеликий жаль, там було тільки одне місце. Чоловік сам забрався в човен, залишивши дружину гинути посеред океану. І перед тим як піти під воду, дружина прокричала йому останню у своєму житті фразу», – так вчителька літератури розпочала свій перший в цьому році урок. Тут її розповідь перервалася. «Як ви думаєте, – запитала вона клас. – Що це була за фраза?» Більшість учнів тут же негайно висловилися: «Я тебе ненавиджу!», «Як же я була сліпа!» і все в такому дусі. Весь клас наввипередки змагався у висловлюваннях, але один хлопчик сидів весь цей час і мовчав. – А ти як вважаєш, що вона сказала? – запитала вчителька, підійшовши до нього. – Я думаю, що вона сказала: «Подбай про нашу дитину!» – Ти знаєш цю історію? – здивувалася вчителька. – Ні, просто те ж саме сказала моя мама перед смертю моєму батьку, – відповів учень. Вчителька відвернулася, сподіваючись, що ніхто не помітив, як на її очі набігли сльози. – Вірно, – відповіла вона. Отже, судно пішло на дно. Чоловік добрався додому і самотужки виховав дочку. Через багато років, коли батька вже не стало, розбираючи його речі, дівчина знайшла його щоденник, в якому прочитала наступне: «У неї вже був страшний діагноз, коли ми поїхали в подорож. Жити залишалося недовго. Боже, як би я хотів потонути замість неї, але заради блага дочки я не зміг. Я міг тільки залишити її посеред океану». Клас мовчав. По дитячих очах було видно, що їх глибоко вразила ця історія і що сьогодні вони зрозуміли, що перше враження може бути оманливим. Ось чому ніколи не варто судити про людей і їхні вчинки поверхнево, адже ми багато чого можемо про них не знати.

У палату лікарні, до тяжкохворого пацієнта, медсестра привела втомленого і схвильованого молодого чоловіка, який був у формі морського офіцера. Вона нахилилася до хворого і тихо сказала: «Тут ваш син». Їй довелося повторити це декілька разів, перш ніж очі хворого відкрилися. Він смутно розгледів чоловіка, який стояв біля ліжка і простягнув до нього свою худорляву й слабку руку. Моряк накрив його безвольну руку своєю огрубілою долонею – це було послання любові і схвалення. Медсестра запропонувала моряку стілець, щоб він сів поруч з ліжком. Настала ніч. Протягом всієї ночі молодий моряк сидів поруч із старим і тримаючи його руку, шепотів йому слова любові і підтримки. Час від часу медсестра пропонувала йому поїхати додому і відпочити, але він постійно відмовлявся. Вмираючий нічого не відповідав, але цілу ніч все міцніше тримався за свого сина. На ранок старий чоловік помер. Прийшла медсестра і почала висловлювати слова співчуття, але моряк її перебив: Хто цей старенький?Медсестра сильно здивувалася: А хіба це не ваш батько? Ні, я його ніколи раніше навіть не бачив. Тоді чому ж ви нічого не сказали, коли я привела вас до нього?» Я знав, що сталася якась помилка, але коли я побачив його, який він був хворий, як потребував і чекав свого сина, якого не було поруч, я не зміг сказати, що я не його син.Я був йому дуже потрібний. МИ НЕ МОЖЕМО ДОПОМОГТИ ВСІМ І ВСЮДИ, АЛЕ МИ МОЖЕМО ДОПОМОГТИ КОМУСЬ ОДНОМУ – ДЕСЬ, КОЛИСЬ … Автор: Любов Шічіна

Зазвичай о 20:30 вечора я попереджаю двох своїх дочок-підлітків, що їм пора закруглятися. А о 21:00 вечора я вже відкритим текстом кажу: «Вам пора піти у свою кімнату». Я говорю це майже щовечора. І кожен раз вони сперечаються: «Але чому ми повинні лягати спати о 21:00? Ми вже не маленькі!». «Вам не обов’язково лягати спати, ви можете займатися чимось у своїй кімнаті – але прошу вас піти з вітальні. Ми з мамою не бачили один одного цілий день, тому що були зосереджені на роботі, ми скучили, і це наш час, ми хочемо поспілкуватися». Дівчатка невдоволено закочують очі. Чесно кажучи, це правило існувало у нас вдома з незапам’ятних часів. Ми є батьками ось уже 15 років, і ніколи не було такого, щоб діти займали ВЕСЬ наш час цілком протягом всього дня. Так, звичайно, ми дуже багато займаємося ними – але не 24 години на добу. Ми любимо наших дітей, і, безумовно, вони грають важливу роль в нашому житті. І ми завжди будемо підтримувати їх і допомагати їм. Але, є ще «ми». Наші стосунки з дружиною. Я і Крістін все ще повинні приділяти увагу тому, щоб наш шлюб залишався міцним і здоровим. Є кілька причин, чому це так важливо, і ось 4 з них: 1. Міцні стосунки – це основа сім’ї Наріжний камінь вашої сім’ї – не ваші діти. Вони – частина фундаменту і велика частина решти, але не вони тримають на собі всю цю конструкцію. Найважливіша частина – це ви та ваша дружина, чоловік, партнер. І ваші діти дивляться на вас, беруть з вас приклад і, звіряючись з вашим досвідом, вибирають свій напрямок. 2. Спочатку з’явилася пара, потім діти До того, як з’явилися діти, були «Ми» – наша пара. Спочатку ми закохалися один в одного, разом прогулювали заняття, базікали до ранку через телефон (він тоді ще висів на стіні, і у нього був довгий шнур), і врешті-решт вирішили залишитися разом назавжди. Ми були на початку. І ми затіяли всю цю сімейну історію. І тільки після цього з’явилися наші прекрасні діти. І ми страшно цьому раді і вдячні, тому що вони дають нам стільки світла і радості. Але наш союз священний. І саме цю сакральність ми повинні з усіх сил охороняти. 3. Діти виростуть, і ми знову залишимося вдвох Ніщо не триває вічно. Наші діти скоро виростуть і вилетять з гнізда. Не знаю, як ви, але я особисто не збираюся плекати своїх 30-річних дітей і виділяти їм ще одну кімнату – нехай живуть самостійно. Так ось, коли вони поїдуть від нас, заведуть свої сім’ї та будуть ростити своїх дітей, мені б хотілося, щоб наші стосунки з дружиною залишилися такими ж міцними та близькими, як на самому початку. І для того, щоб забезпечити собі подібне майбутнє, ми повинні працювати над стосунками вже зараз. Саме наші стосунки, а не наші діти, повинні бути пріоритетом. 4. Ми повинні показати дітям гідний приклад Як я вже говорив, діти дивляться на нас і беруть з нас приклад. Саме у нас вони вчаться, як треба вибудовувати та підтримувати стосунки. Я часто кажу: «Виховувати потрібно дорослих, а не дітей». Не знаю як ви, але я б хотів, щоб мої діти виросли з нормальним здоровим ставленням до побачень, закоханості та сім’ї. Саме тому здорові стосунки з моєю дружиною є для мене пріоритетними – адже діти вчаться, дивлячись на нас. Тому дружина для мене на першому місці, а діти – на другому. На дуже близькому до першого, другому – але все ж другому. В кінці дня всі ми буваємо втомленими та напруженими. І так, ваші діти потребують вас, вони дуже важливі. Вони на важливому другому місці після вашої дружини. Не друзі, не колеги, не хобі. Діти та дружина. І ви повинні піклуватися про дітей, але в першу чергу – дбати про збереження хороших стосунків у вашій парі. Коли діти бачать, як батько любить їхню маму, і як мати цінує батька, вони набувають впевненості в тому, що вони теж улюблені, важливі та цінні, вони набувають впевненості в навколишньому світі. Ми живемо в божевільному графіку. Справи-справи-справи. І постійно діти – ми приділяємо дітям море уваги. Саме тому рівно о 21:00 вечора кожен день я прошу своїх дітей піднятися до себе в кімнату. Саме тому ми з дружиною декілька разів на місяць обов’язково плануємо побачення і виходимо кудись удвох. Тому що це важливо. Тому що першими з’явилися «ми». Саме тому дружина для мене важливіше дітей. Чи згодні ви з думкою автора? Джерело

Одного разу чоловік зрозумів, що у нього проблеми з дружиною. Йому підказав один фахівець, що з дружиною проблеми. Варто було затриматися на півгодини – вона дзвонила. Вона примушувала ходити в спортзал. Вона змушувала їсти ту їжу, яка, на її думку, була корисною. Ну, не те що змушувала, але готувала так. І змусила чоловіка кинути курити. І з друзями не підтримувала зустрічі; друзі любили випити, а дружині це не подобалося … Загалом, багато принижень доводилося виносити цьому чоловікові, але він зрозумів, як багато проблем, тільки коли йому очі відкрив фахівець. І зрозумів, що десять років жив у пеклі. У в’язниці. І став все робити на зло дружині, говорити, що вона відірвала йому крила і все інше. Він навіть вирішив пожити окремо, на свободі, і фахівець гаряче його підтримав. Я запитала: “Що у вас було, коли ви одружилися?”. Чоловік сказав: “Нічого не було.” Ні машини, ні квартири не було. Вона каже, що по любові вийшла заміж. А я думаю тепер, спеціально вибрала такого невдаху, щоб ним зневажати. Я запитала знову: “А зараз що є?”. Машина хороша, квартира, будинок за містом є. Фірма своя є і невелике виробництво. Син в перший клас пішов. Ще є снігохід – на ньому здорово кататися в лісі, з дружиною і сином у вихідні! Сім’я є, здоров’я, гроші … Як же так? Нічого не було. А потім зв’язалися з тираном і деспотом – і все з’явилося. І курити кинули, і пити. І живете добре, всі вас поважають … Сім’ї, здоров’я, благополуччя, поваги – не було, а тепер є. Домоглися! Досягли! Значить, навряд чи вам відірвали крила. А дзвонить – бо турбується. І, якщо щось трапиться, кинеться вас шукати. І знайде. Може, це нав’язлива турбота. Може, непотрібна увага. Тиск, порушення кордонів і взагалі – набридло … Але завжди варто подивитися, що було – і що стало. Перш, ніж лаяти дружину, яка любить і піклується, як уміє. І чоловік подумав. І сказав, що він любить дружину. І сина любить. А з друзів вже мало хто залишився, хто спився, хто в тюрмі сидить, власне кажучи. І готує дружина смачно. І курити не хочеться зовсім. І вдома дуже добре, якщо чесно. Взагалі добре, що дім є. І дружина є. Що б він робив без дружини? Та й про крила він загнув, дійсно. Крил не було. А зараз – є. Дружина і син – два крила. Так рішуче сказав чоловік і пішов додому – тим більше, дружина… дзвонила вже два рази ..”. Анна Кір’янова

“На батьків часто ображаються. Кричали. Мало уваги приділяли. По потилиці вдарили. Не купили іграшку. З’ясовували стосунки між собою. І мало любили – ось і психолог підтвердив: вас не долюбили! Звідки психологу знати деякі речі? Які ми самі не знаємо? Чи не пам’ятаємо або уваги не звернули? Я приїхала до свого тата з восьмимісячною донькою, на канікули. Здала сесію і приїхала. Дитя поганенько спало і кричало, чесно кажучи. Але я звикла і вставала, колихала. І тато в першу ж ніч показав лайфхак, як зараз кажуть. Він приніс килимок, подушку і поклав поруч з дитячим ліжечком на підлозі. І пояснив, що спати будемо на килимку, по черзі. Дуже зручно, не треба з ліжка вставати. Або краще я буду спати на ліжку, а він – на килимку. Корисно для спини. Це раз. А по-друге, він так рік спав, поки я була немовлям. Мама теж навчалася на денному в медичному, а тато працював у психіатричній лікарні лікарем і на “Швидкій” підробляв. І вночі спав на килимку біля мого ліжечка. Зручно, корисно і можна швидко надати дитині першу допомогу. Так він рік спав на килимку, щоб швидше стати і усунути причину плачу. Та й не заснеш міцно. Завжди на сторожі, так би мовити … А я і не знала. Він не розповідав. І ніхто не розповідав. І не клявся в любові, не бив себе в груди, не кричав: “Я ночей не спав! Я всім пожертвував!” … Подумаєш, спав на килимку. І знову висловив готовність так само спати. Адже інакше і бути не може, правда? Так що не всі батьки говорили зі значенням і часто: “Я люблю тебе!”. Якось не прийнято це було. А просто віддавали найкращий шматочок, витрачали останні гроші на найкрасивіші черевички, бігали за ліками в нічну аптеку і спали на килимку. Або не спали, коли ми кричали і хворіли. І якщо психолог може нас долюбити за батька – це добре. А якщо ні – не варто так говорити, поки не дізнаєшся дрібниць. Вся любов – у дрібницях , про які навіть ми не завжди пам’ятаємо і не знаємо ..”. Анна Кир’янова

«У північній частині Тихого океану вже 20 років плаває самотній кит, який не може спілкуватись з родичами, тому що розмовляє не на тій частоті. Найсамотніший кит у світі на ім’я «52 Герца», постійно співає свою пісню, але ніякий інший кит йому не відповість, бо не чує. Ось так і триває його подорож по океанах в повній самоті. Справа не в тому, що він не намагається спілкуватись з одноплемінниками, бо робить це постійно, а справа в тому, що кит співає так високо, що ніякий інший кит не зможе йому відповісти. Решта китів спілкуються на частотах 15-25 Герц, а це нереальна різниця. Ніхто не знає, чому цей самотній кит став таким. Одні стверджують, що він гібрид двох різних видів, інші, що він останній представник невідомого нам виду. Швидше за все, він приречений на постійне блукання на самоті по безкрайніх просторах. А ось тепер задумайтесь, як це нереально страшно перебувати в ПОВНІЙ самоті. Не знаю як у вас, але у мене від цієї думки мурашки по шкірі. Ця величезна рибина пливе в товщі води, шукає рідних, щосили співає свої пісні і з кожним днем втрачає надію. Ви думаєте, якщо він кит, то не розуміє і не відчуває? Повірте, що розуміє і відчуває! Відчуває те, що у нього немає надії. Він тикає своїм величезним носом у чорний, нескінченний простір … Шукає, кличе, але у відповідь тиша. Мокра і холодна. А тепер питання! Ви говорите, що ви самотні? Ви, які живете серед собі подібних! Серед тих, хто може вас слухати, бачити, відчувати! За умови, що ви, звичайно, будете говорити …Ви маєте можливість попросити, пояснити, сказати, обговорити… І не махайте негативно головою, бо дійсно маєте можливість, якщо захочете! А він не має. Він хоче, але не може. Фізично. Ваша самотність, моральна! І вона буває тільки в тому випадку, якщо Ви захочете. Так, можливо ви комусь не зрозумілі, десь не прийняті, але! Змініть життя, перегляньте, подумайте і ви зможете. Його ж самотність – фізична. Вона чорна і безнадійна. Тому, що він нічого не може змінити. Іноді, коли людина залишається на самоті на один день, на два чи на тиждень, як одразу включається паніка. Тоді ми шукаємо випадкових попутників,.. з ким можна скоротати час. Тільки б заповнити порожнечу, тільки б не залишитись один на один! А він … А він двадцять років, в повній дзвінкій тиші, з якої немає виходу. Немає і ніколи не буде Виходу! І після цього ви говорите, що самотні?! Василиса Савицька Джерело