Повчальна історія про те, чому завжди потрібно дзвонити та писати своїм близьким

Повчальна історія про те, чому завжди потрібно дзвонити та писати своїм близьким

Одна жінка дуже сумувала за сином. Ні, син був живий-здоровий, все у нього було благополучно. Він просто багато працював, у нього була молода дружина, та й нудно з мамою розмовляти. Є дружина, є друзі, є колеги… Син любив маму, але часу не було їй подзвонити. Буває таке, нічого страшного. І мати теж не нав’язувалася-навіщо лізти, якщо у дитини все добре?

Але вона сумувала і нудьгувала. Працювала медсестрою, допомагала лікувати дітлахів. Дуже дітей любила. Увечері приходила додому і іноді розглядала фотографії сина Ігорчика. Розмовляла з ним тихенько, – така материнська примха. Молилася за нього. І перечитувала повідомлення від сина, – їх трохи було. З восьмим березня привітання і з Днем Народження. І картинки до Нового року і до Різдва, – в старенькому телефоні. “Дорога матуся, бажаю щастя і здоров’я, довгих років життя!”,- ось такі повідомлення.

І одного разу ця мама таки зателефонувала синові. Перепросила, що турбує. І попросила його заїхати за подарунком, – вона йому купила подарунок. Син говорив; мовляв, навіщо, мамо? У мене все є! Я і так збирався до тебе заїхати, але часу все немає. Добре, я заїду, звичайно, але не за подарунком, просто побачити тебе!”.

Це був добрий, по суті, син. Він заїхав через три дні ввечері на хвилинку. І навіть привіз торт. Проходити не став, простягнув торт мамі: “це тобі!”.

Мати теж подарувала дещо синові. І він навіть ахнув! Це був дуже дорогий айфон майже останньої моделі, він коштував купу грошей, дуже багато! Це мама накопичувала рік. Адже вона працювала і ще підробляла. Собі нічого не купувала, економила на всьому, і ось-купила синові подарунок. І протягнула елегантну коробочку з айфоном. І радісно так посміхнулася, – вона дуже зраділа, що Ігор зайшов нарешті. Обійняла його, поцілувала і простягла подарунок.

А потім сказала тихо у відповідь на гучні і здивовані слова сина: “Це для тебе, Ігорку. Я, знаєш, трохи захворіла і скоро мене покладуть в лікарню. Ти мені іноді дзвони, добре? А не зможеш зателефонувати, – напиши. А не зможеш написати – пришли картинку, гаразд? Та якщо навіть і не пришлеш, це нічого. Я подумала, що телефон завжди у тебе в руках, ось ти візьмеш телефон , – і про мене згадаєш. І цього буде достатньо. Я просто буду знати, що ти про мене згадуєш!”

За тиждень мами не стало, так уже вийшло. А у сина залишився цей дорогий телефон майже останньої моделі , – і він плаче, коли бере його в руки. Кожен раз плаче. Тому що рідко дзвонив. Рідко писав. І все думав, що ще є багато часу для того, щоб побути разом.

Що завжди можна набрати “мама” і почути рідний тихий голос. Просто треба “мама” знайти в контактах – і мама відповість! Ще багато часу для розмов і для повідомлень…

Не так його багато. І якщо людина не дзвонить, не лізе, не пише, нічим не обтяжує, а ми забуваємо їй зателефонувати або зайти, – це не означає, що людина буде завжди на зв’язку. Завжди у контакті. Настане день, коли нам можуть сказати: “абонент недоступний”. Навіть якщо у нас найдорожчий і найсучасніший телефон…

Анна Кир’янова