Приділяйте більше часу своїм близьким, доки є можливість!

Одна жінка дуже сумувала за сином. Ні, син був живий-здоровий, все у нього було благополучно. Він просто багато працював, у нього була молода дружина, та й нудно з мамою розмовляти. Є дружина, є друзі, є колеги… Син любив маму, але часу не було їй подзвонити. Буває таке, нічого страшного. І мати теж не нав’язувалася-навіщо лізти, якщо у дитини все добре? Але вона сумувала і нудьгувала. Працювала медсестрою, допомагала лікувати дітлахів. Дуже дітей любила. Увечері приходила додому і іноді розглядала фотографії сина Ігорчика. Розмовляла з ним тихенько, – така материнська примха. Молилася за нього. І перечитувала повідомлення від сина, – їх трохи було. З восьмим березня привітання і з Днем Народження. І картинки до Нового року і до Різдва, – в старенькому телефоні. “Дорога матуся, бажаю щастя і здоров’я, довгих років життя!”,- ось такі повідомлення. І одного разу ця мама таки зателефонувала синові. Перепросила, що турбує. І попросила його заїхати за подарунком, – вона йому купила подарунок. Син говорив; мовляв, навіщо, мамо? У мене все є! Я і так збирався до тебе заїхати, але часу все немає. Добре, я заїду, звичайно, але не за подарунком, просто побачити тебе!”. Це був добрий, по суті, син. Він заїхав через три дні ввечері на хвилинку. І навіть привіз торт. Проходити не став, простягнув торт мамі: “це тобі!”. Мати теж подарувала дещо синові. І він навіть ахнув! Це був дуже дорогий айфон майже останньої моделі, він коштував купу грошей, дуже багато! Це мама накопичувала рік. Адже вона працювала і ще підробляла. Собі нічого не купувала, економила на всьому, і ось-купила синові подарунок. І протягнула елегантну коробочку з айфоном. І радісно так посміхнулася, – вона дуже зраділа, що Ігор зайшов нарешті. Обійняла його, поцілувала і простягла подарунок. А потім сказала тихо у відповідь на гучні і здивовані слова сина: “Це для тебе, Ігорку. Я, знаєш, трохи захворіла і скоро мене покладуть в лікарню. Ти мені іноді дзвони, добре? А не зможеш зателефонувати, – напиши. А не зможеш написати – пришли картинку, гаразд? Та якщо навіть і не пришлеш, це нічого. Я подумала, що телефон завжди у тебе в руках, ось ти візьмеш телефон , – і про мене згадаєш. І цього буде достатньо. Я просто буду знати, що ти про мене згадуєш!” За тиждень мами не стало, так уже вийшло. А у сина залишився цей дорогий телефон майже останньої моделі , – і він плаче, коли бере його в руки. Кожен раз плаче. Тому що рідко дзвонив. Рідко писав. І все думав, що ще є багато часу для того, щоб побути разом. Що завжди можна набрати “мама” і почути рідний тихий голос. Просто треба “мама” знайти в контактах – і мама відповість! Ще багато часу для розмов і для повідомлень… Не так його багато. І якщо людина не дзвонить, не лізе, не пише, нічим не обтяжує, а ми забуваємо їй зателефонувати або зайти, – це не означає, що людина буде завжди на зв’язку. Завжди у контакті. Настане день, коли нам можуть сказати: “абонент недоступний”. Навіть якщо у нас найдорожчий і найсучасніший телефон… Анна Кир’янова

“Рідні набридають. Дістають, простіше кажучи. Чоловік може п’ять разів зателефонувати з магазину, щоб уточнити і перепитати. А я читаю або пишу важливе. Дитина ниє і просить з нею пограти – а ми так втомилися. І проблем багато, треба думати, як їх вирішити. А вона все ниє і все просить … Або дружина, буває, дзвонить і дзвонить, так ніби не може сама вирішити проблему. Дуже нав’язливо; і можна гаркнути в трубку: “Я зайнятий!”. Або мама літня все розповідає про серіал, який подивилася і знаходиться під враженням. Їй хочеться обговорити серіал. Який серіал ?! У нас все життя – серіал, це не має чим зайнятися на пенсії. І скаржитися, що ноги болять? Втомлює це, не сперечаюся. Розумію. Але тільки так страшно уявити, що вони більше ніколи не зателефонують. І ніколи не будуть нічого набридливо переказувати. І грати не покличуть. Часу буде набагато більше. Часу для безплідного жалю про те, що ми на цю маму скаржилися чужим зовсім людям. І про чоловіка говорили: “Як він мені набрид!”. І на дитину кричали: “Відчепись!”. Так навіть на собаку – а тепер нема на кого кричати. Ніхто не заважає. І можна скільки завгодно читати, думати про проблеми і з чужими людьми розмовляти. Приділіть трохи уваги. Знайдіть сили. Інакше потім все будемо готові віддати за розмову з рідними, навіть саму порожню, виснажливу, докучливу; та пізно буде. Навіть за звук голосу все готові будемо віддати. Я по собі знаю. Хто втрачав – той знає. Приділіть увагу близьким; в першу чергу. А справи почекають. Люди не вічні; справи ніколи не закінчуються ..”. Анна Кір’янова

Моя душа квапиться. Я підрахував свої роки і виявив, що в мене залишилося менше часу на життя, ніж прожито. Я відчуваю себе такою дитиною, яка виграла коробку з цукерками: перші з’їдає із задоволенням, але коли вона розуміє, що залишилося лише кілька, то дійсно починає їсти їх із задоволенням і смакуючи. Я не маю часу для нескінченних конференцій, присвячених статутам, законам, процедурам і внутрішнім правилам, знаючи, що нічого не буде досягнуто. У мене немає часу виносити абсурдних людей, які поводяться не відповідно до їхнього віку. Я не маю часу на боротьбу з посередністю. Я не хочу бути на зборах, де накачуються его. Я не можу терпіти маніпуляторів та опортуністів. Мене турбують заздрі люди, які намагаються дискредитувати більш здібних, щоб захопити собі їхні позиції, таланти та досягнення. Мені залишилося замало часу, щоб обговорювати заголовки. Я не хочу цього, бо моя душа квапиться. Занадто мало лишилося цукерок в упаковці. Я хочу жити з людьми, які дуже людяні. Люди, які можуть сміятися з своїх помилок, які досягли своїх успіхів. Люди, які розуміють своє покликання та не ховаються від своїх обов’язків. Ті, хто захищають людську гідність і хочуть лише бути на боці істини, справедливості та праведності. Це те, що робить життя гідним життя. Я хочу оточити себе людьми, які знають, як торкатися серця інших. Люди, які через важкі удари життя навчилися рости та зберегли ніжні дотики душі. Так, я поспішаю, я поспішаю жити з інтенсивністю, яку може дати тільки зрілість. Я намагаюся не витрачати даремно жодної з цукерок, які мені залишили. Я впевнений, що вони будуть смачнішими, ніж ті, які я вже з’їв. Моя мета – досягти кінця, у згоді з самим собою, з моїми близькими та совістю. Ви думали, що у вас два життя, і раптом ви розумієте, що у вас було і є тільки одне. Поема Маріо де Андраде (Сан-Паоло 1893-1945) Поет, письменник, есеїст та музикознавець. Один із засновників бразильського модернізму. Джерело

У мене ночував чоловік. Сорокарічний. Просто ночував. Рано вранці нас чекала термінова робота. Я прийшла його будити. Запропонувала йому каву в ліжко. Він несподівано розтікся в усмішці. Причому такій… Соромливій. – А ти знаєш, – сказав він, – це все життя було для мене мрією, і я ніколи цього не отримував! Я захихотіла, зварила кави з кардамоном, принесла йому чашку… Він подивився на мене з подивом і вдячністю: – Це для мене, правда, в перший раз! На цей раз збентежитися вже я. – Слухай, це для мене нормально… Гаразд, на сніданок яєчню з беконом і сиром будеш? – О так! – Ну, тоді я почну її готувати, коли ти підеш вмиватися… А то вона охолоне і буде несмачна, а хочеться тебе нагодувати й напоїти смачненьким. – А ось це дуже сильна мотивація. І теж ти мене прям здивувала. Я чекав, що ти скажеш: почну готувати, коли ти підеш вмиватися, а то я тебе знаю, ти інакше не встанеш… А ось так, щоб для мене… щоб смачно… Це дуже зворушливо! І дуже великий привід встати. А далі він пішов умиватися. А я готувати яєчню під музику, думати і тихо плакати. З якими такими жінками (а їх було багато, я знаю) він спілкувався все життя? Мені здавалося, в таких простих речах, як кава і яєчня, нічого такого немає… Для мене це природно і нормально. У мене мотивація «до». Я балую всіх, хто знаходиться зі мною поруч такими речами. Я цього не помічаю. Мені подобається годувати смачно, робити зручно і передбачати очікування. Я не бачу ту воду, в якій плаваю. Мені здавалося, так роблять усі. А виявилося, ні… Навіть, якщо це просто черговий комплімент, хоч і не схоже, мене це дуже сильно зачепило. Зачепило визнання цінності того, що для мене природно… Як же це іноді дивно і важливо! Говоріть своїм близьким людям про те, в чому вони хороші, особливо коли вони цього не помічають. Говоріть! Від цього виростають крила. Тетяна Мужицька Джерело

Вона хотіла на ручки. Мама була зайнята. Вона хотіла на ручки – і плакала. Мама була зайнята. Вона продовжувала хотіти й плакати. Мама була зайнята. Вона перестала хотіти. І перестала плакати. Хороша дівчинка. Вона хотіла гратися – але не можна – «мама спить, вона втомилася». Вона перестала хотіти. Зручна дівчинка. Вона хотіла іграшку – не було грошей. Вона перестала хотіти. Розумна дівчинка. Вона хотіла собаку. Не було можливості. Вона перестала хотіти. Слухняна дівчинка. Вона хотіла красивий ліфчик і гарну сукню – як у Світланки з 6А класу. Не було можливості. Вона перестала хотіти і продовжила доношувати светр двоюрідної сестри. Практична дівчинка. Вона хотіла заміж – щоб виїхати звідти, де не можна хотіти і немає можливостей, туди – де є місце можливостям і бажанням. Але не вийшло. Вона перестала хотіти. Прогресивна дівчина. Вона хотіла відзначати Новий рік з коханим. Щоб було свято, якого у неї не було в батьківській родині. Але коханий весь час був зайнятий. Вона перестала хотіти. Розуміюча жінка. Вона хотіла дітей. Але не було з ким. Вона перестала хотіти. Прогресивна жінка. Вона хотіла виїхати з країни. Але потрібно було доглядати за старіючою мамою. Вона перестала хотіти. Дбайлива дочка. Вона хотіла поїхати у відпустку. Але потрібно було працювати. Вона перестала хотіти. Лояльна співробітниця. Одного ранку вона нічого не хотіла. Вона їла прісну кашу і нічого не хотіла. Вона вже добре знала, що хотіти безглуздо. Її раптово стало все влаштовувати. Немає нічого з того, що вона хотіла, – ну й добре, тепер уже вона нічого й не хоче. Подруга сказала, що це просвітлення. Що всі проблеми від очікувань, а у неї очікування самі пройшли, це смирення, це благо. Вона не знала, благо це чи ні. Їй було вже все одно. Навколишні запитували, чи хочеться їй чогось. «У мене все добре, у мене все є» – потискувала вона плечима і відверталася до стіни. У неї вже давно була депресія, але її це влаштовувало, тому що вона вже давно забула, що означає хотіти. Їй потрібно було на роботу. Але вона не хотіла – вона не розуміла навіщо. Їй не потрібні були гроші – адже вона нічого не хотіла. «Не кисни» – говорили їй подруги. «Піди розвійся». «Ти ж жива-здорова, а в Африці діти голодують». Їй було все одно. Вона не відчувала смак життя. Вона не відчувала життя. Вона втратила життя. Вона майже перестала їсти. Вона схудла. Ослабла. Перестала виходити з дому. Зрідка замовляла продукти. І то в основному заради замовлення котячого корму. Кішку вона вже давно не любила, але не могла від неї позбутися. Відповідальна жінка. Одного разу доставка не приїхала. Їй довелося вийти в магазин за котячим кормом. «Я ХОЧУ МАШИНКУ!!!» – вона почула, як розривалася в істериці якась дитина. Її очі наповнилися сльозами. Вона не розуміла чому. Вона розридалася. Прямо біля каси – оплачуючи корм. Вона побігла додому. Вона ридала три дні, не перестаючи. Її захльостував то відчай, то дика лють. Вона не розуміла чому. «Я теж хочу машинку» – і вона раптом перестала плакати. І усміхнулася, подумавши про маленький іграшковий автомобіль, який вона хотіла в 4 роки. І знову почала ридати. Вона раптом почала згадувати, чого вона хотіла протягом останніх сорока років. Хотіла і не отримувала. І від відчаю переставала хотіти. «Не хотіти» – здавалося, не так боляче, ніж хотіти і не отримувати. «Я хочу машинку!». Вона дістала з шафи давно припадаюче пилом плаття. Зробила гарну зачіску. Усміхнулася до дзеркала, в якому відбивалося опухле від сліз обличчя – з червоним носом і ледь помітними за мішками очима. Вона вийшла на вулицю і усміхнулася сонцю. Вона пішла за іграшковою машинкою. До неї повернулося життя. Вона знову почала хотіти. Це дуже важливо – кожен день питати себе чого хочеться вам і вашій внутрішній дитині. Обіймайте, любіть, балуйте його або її, дозволяйте собі те, що приносить вам радість, задоволення, наповнює вас енергією і робить живими. Ви гідні любові, турботи, поваги і подарунків. Автор: Катерина Бусел Джерело ⠀

Йшов мисливець лісом і зустрів дроворуба. Зігнувшись, той довго і наполегливо пиляв повалене дерево. Він увесь спітнів і був дуже напруженим. Мисливець підійшов ближче, щоб подивитися, чому робота просувається так повільно і з таким колосальним зусиллям. – Та ваша пилка зовсім затупилася! – звернувся мисливець до дроворуба. – Чому би вам її не нагострити? – Що ви! – вигукнув дроворуб, здивовано подивившись на перехожого. – У мене абсолютно немає на це часу, мені треба спиляти ще 20 дерев! І дроворуб знову взявся за роботу. Мораль: працьовитість – це, звичайно, добре, але розумна праця – ще краще. Не забувайте час від часу задаватися питанням про ефективність і доцільність зусиль, що докладаються, – можливо, невелике вкладення часу чи коштів дозволить виконувати роботу швидше і якісніше. Джерело

“Мої дорогі діти! Завтра ви приїдете до мене в гості, тому що завтра у мене ювілей. Ви побачите, що я старію. Будь ласка, будьте терплячі і спробуйте зрозуміти, через який етап життя я зараз проходжу … Якщо я або тато будемо вам розповідати те, що вже розповідали рік назад, якщо ми будемо повторювати одні й ті ж історії знову і знову, не перебивайте нас, не відповідайте роздратовано: “Ти це вже розповідала мільйон раз”. Будь ласка, просто послухайте ще раз. Постарайтеся згадати ті часи, коли ви були маленькими, і я читала вам одну і ту ж казку знову і знову, поки ви не засипали. Коли я кажу, що не хочу зараз приймати ванну, не гнівайтесь на  мене. Краще згадайте, як вечорами після важкої роботи, ми вмовляли прийняти душ вас, коли ви були дітьми. Коли ви бачите, наскільки я неосвідчена в тому, що стосується нових технологій, просто дайте мені час навчитися. І не дивіться на мене так! Пам’ятаєте, як я терпляче вчила вас робити щось нове належним чином? Як вчила вас одягатися, розчісувати волосся, вирішувати кожен день складні життєві питання. Приходять дні, коли ви все гостріше і гостріше будете помічати, що я старію. Прошу вас, будьте терплячі. І спробуйте зрозуміти, через що я проходжу, намагаючись розібратися в ваших гаджетах і скайпі. Якщо я іноді втрачаю думку, дайте мені час згадати, про що йде мова. Не проявляйте нетерпіння. Просто знайте: найголовніше для мене – бути поруч з вами. Ви завжди будете займати найголовне місце в моєму серці. Коли мої старі, втомлені ноги не дозволяють мені ходити так швидко, як ходите ви, подайте мені руку і підлаштуйте свій крок під мій. Я теж подавала вам руку, коли ви тільки вчилися ходити. І в ці дні мені не було сумно! Просто побудьте трохи зі мною. Спробуйте зрозуміти мене. Дайте мені можливість дожити до кінця своє життя в любові і терпінні. Пам`ятайте: я бережу час, проведений з вами, і сприймаю його, як дар. З великою посмішкою і величезною любов’ю я закінчую цей лист. Просто хочу нагадати: люблю вас, мої дітки!” Джерело

Можливо, зараз ти не бачиш всієї картини, але коли вона буде закінчена, ти усвідомлюєш, що кожен штрих на твоєму життєвому полотні з’явився зовсім не просто так … На це можуть піти місяці або навіть роки, але те, що призначене тобі, в результаті буде твоїм. Приготуйся до того, що доведеться багато витерпіти, вирішити безліч проблем, пережити моменти відчаю і багато раз розбити своє серце, але те, що призначене для тебе, завжди буде коштувати твого очікування. Тобі доведеться запастися величезною кількістю сили і завзяття, але те, що призначене для тебе, обов’язково прийде до тебе. І це трапиться тоді, коли ти будеш готовим оцінити кожну його частинку. І ти зрозумієш, що всі зусилля, всі страждання були зовсім не марні. І коли оглянешся назад, ти посміхнешся. Кожне випробування, кожне розбите серце, кожна невдача наближають нас до того, що дійсно призначається для нас, тому що Всесвіт не змушує нас страждати без вагомої на те причини. І незважаючи на те, що ми можемо відразу і не зрозуміти, чому життя підносить нам такі важкі уроки, все одно потрібно вірити, що все це є частиною великого плану. Можливо, зараз ми не бачимо і не розуміємо всієї картини. Але коли вона буде закінчена, ми усвідомлюємо, що кожен штрих на нашому життєвому полотні з’явився зовсім не просто так. А для того, щоб створити значущу картину, якою можна милуватися. На це може піти деякий час, але можеш не хвилюватися – все, чого заслуговуєш, буде доставлено тобі в цілості. Саме тобі, а не комусь іншому. Якщо щось призначене тобі, навіть якщо весь світ опирається цьому, все одно буде твоїм. Думаю, що в цьому і полягає справжня краса Віри – знати, що після всього, через що ти пройдеш, тебе чекатиме нагорода. Можливо, ти отримаєш саме те, чого бажав, а може навіть щось і краще або навіть щось, що буде виходити за межі твоїх найсміливіших мрій. Всесвіт повний сюрпризів і чудес. Може бути, його час не завжди збігається з нашим. І, можливо, його плани зовсім несхожі з тим, що ми самі запланували для себе. Але так приємно знати, що, врешті-решт, те, що призначене для нас, буде нашим. І, може бути, ми самі натрапимо на це. Може бути, для цього нам потрібно витримати ще кілька битв. Але нас в будь-якому випадку буде гріти думка про те, що в кінцевому підсумку всі наші зусилля не будуть марними. Нагорода, яка призначена нам, виявиться не в чиїхось, а саме в наших руках. Те, що для нас важливо, завжди залишиться з нами, незважаючи на всі виклики долі. Незважаючи на всі труднощі і всі перепони.