“Новорічна фотосесія”: дуже смішна історія із життя однієї сім’ї

Перед вами всесвітньо відоме фото авторства Клода Деттлоффа. Цей сюжет було зафіксовано фотографом, коли він робив фотографії маршу Полка Британської Колумбії 1 жовтня 1940 року. Тоді перед очима Клода розігралася особиста трагедія маленької дитини. П’ятирічний Уоррен Уайт побіг від своєї матері до батька, рядового Джека Уайта, з криком «Почекай мене, татку!». Момент, відображений на фотографії, настільки пронизливо розповідав про біль, який відчувають діти при розлученні з батьками, що згодом ця фотографія отримала всесвітню популярність. Знімок опублікували в журналі «Life», а також фото було розміщене у кожній школі Британської Колумбії протягом війни. А фотограф Клод Деттлофф, перейнявшися прихильністю сина до батька, почав стежити за розлукою цієї сім’ї, і пізніше відзняв їхнє возз’єднання. Адже Джек Уайт повернувся з війни додому, прожив довге життя та мав усі підстави пишатися своїм сином. Маленький герой фото, Уоррен Уайт, у своєму дорослому житті став мером міста Нью-Вестмінстер, з якого походила вся їхня родина. Автор невідомий

Мій син має гарну пам’ять. У дитячому садку він знав напам’ять усі тексти на дитячий ранок, тому до останнього дня було незрозуміло, який у нього буде костюм. Адже хтось із діток міг захворіти, а син міг замінити будь-кого, знаючи всі ролі. На новорічний ранок п’ятирічному синочку дісталася роль огірка. Дізнавшись про це напередодні чергування, я купила зелену футболочку, кольоровий картон і з великим натхненням всю ніч шила зелені шортики під футболку і клеїла салатову шапочку з картону з чудовим дротяним хвостиком, обтягнутим зеленою тканиною. На свято йшов тато (що не вселяло особливої ​​довіри), тому інструкція, як одягнути дитину і як закріпити шапочку, читалася татові вранці перед роботою. У розпал чергування зателефонувала вихователька і тремтячим голосом повідомила, що у них захворів виконавець головної ролі і завтра син буде… колобком. На моє нервове питання – чи може колобок бути в костюмі… огірка? – в слухавці була багатозначна тиша. Я зателефонувала чоловікові на роботу і повідомила про форс-мажор. Абсолютно щасливим голосом (мене вже тоді це мало насторожити) чоловік сказав, що без проблем. Він візьме з собою двох друзів хірургів, а три хірурга – це супер команда, яка впорається з будь-яким завданням! І вони, тобто, хірурги – дуже кмітливі мужики, поїдуть до нас додому і вирішать цю проблему (моя інтуїція, мабуть, була дуже хвора в той момент!) Забігавшись в пологовому будинку, я о дев’ятій вечора зателефонувала додому. Трубку взяв син і повідомив, що вони купили білу футболку, а зараз тато клеїть жовтий картон, дядько Вова готує їсти, а дядько Влад – сміється. Ще через годину син повідомив, що він лягає спати, а дядько Владик вирізав з жовтого картону коло і малює на ньому очі, дядько Вова відкриває банку солоних огірків, а тато – гикає від сміху. О дванадцятій вечора я подзвонила знову. Чоловік повідомив, що дядько Вова і дядько Владик дуже втомилися робити колобка і вже… сплять. І є нюанси. Колобок, чисто випадково, був приклеєний дядьком Вовою суперклеєм на білу футболку дуже криво. Тому, коли дядько Владик віддирав цей шедевр, то футболка порвалася. Тому вони колобка пришили медичним шовком на зелену футболку огірка. Але вийшло красиво, що я навіть не уявляю собі як. А ще … вони зробили колобку тридцять зубів, і він тепер посміхається на всі зуби, правда ще на два зуба не вистачило білого картону. (Ну нічого страшного, – сказала я, – на тлі тридцяти зубів це буде непомітно). Так що я можу не нервувати, спокійно працювати і у мого сина буде найкращий костюм. А хто це там хропе? Так це дядько Владик, який так ретельно вирізав з картону зуби, що заснув прямо в кріслі. Мене до ранку мучили сумніви. І, здавши чергування, я закотила істерику головному лікарю, щоб мене відпустили, хоч на годину, на свято сина. Я трохи запізнилася… З актового залу доносився регіт із завиваннями і схлипуваннями. Я відкрила двері… Біля новорічної ялинки намагався стрибати колобок. Величезне кругле жовте місяцеподібне обличчя на грудях сина було в діаметрі від підборіддя до колін. Очі цього монстра дивилися в різні боки. Три шовкових довгих горизонтальних шва над очима асоціювалися зі зморшками на лобі навченого життям колобка. Особливо вражало відсутність двох зубів в широко розкритому роті. Тому що це були… два передніх верхніх зуба! Це був дуже старий, потасканий і бувалий колобок, що страждає на хронічний алкоголізм і повернувся нещодавно з колонії суворого режиму… Ну а всю цю скрупульозну працю трьох хірургів доповнювала веселенька салатова шапочка огірка, з дротовим хвостиком, обтягнутим зеленою тканиною. У цей момент синочок почав декламувати віршик, який починався словами: «Де ви ще побачите такого, як я?…» (було продовження, що «тільки в казці і на новорічному ранку», але всім вже було не до цього…) – вихователька зі стогоном присіла навпочіпки, зал плакав…. Автор: Наташа Яремчук Джерело

Історія однієї жінки, яка була на порозі розлучення. Вона змусить замислитися всіх, особливо тих, хто думає, що любов і теплі відчуття в їхньому сімейному житті зникли. Чоловік був інженером. Я одружилася з його спокійним характером. Але після 5 років сімейного життя, цей спокій починав набридати мені. Я, як і багато жінок, дуже люблю романтику. Але «спокій» мого чоловіка відбивався і в цьому плані. Він зовсім не приваблював романтику до наших відносин і цей стан змусив мене забути – що таке кохання. Нарешті я сказала йому своє рішення: Хочу розлучитися! Він подивився на мене здивованими очима і тихо спитав: Чому? – Немає конкретної причини, просто втомилася – відповіла я. За всю ніч він не сказав жодного слова і думав. А його статки ще більше розчарували мене в ньому. Я була одружена з людиною, яка навіть не могла нормально висловити своє невдоволення. Нарешті він спитав: Що я можу зробити, щоб переконати тебе? – Ось у тому й справа – відповіла я. Я передумаю, тільки якщо твоя відповідь на моє запитання влаштує мене. Припустимо, на самій вершині гори є одна квітка і ти знаєш, якщо зірвеш її – впадеш. Зірвав би ти її для мене знаючи, що це вб’є тебе? Він глянув на мене і сказав: Я відповім на твоє запитання завтра. Цією відповіддю він вбив останню надію всередині мене і я остаточно переконалася, що прийняла правильне рішення. Вранці, коли я прокинулася, його не було вдома. Він залишив порожню пляшку молока та під ним записку: «Кохана, я б не зірвав цю квітку тобі знаючи що помру…» І знову розчарування але я продовжувала читати: «Бо мені потрібні мої ноги, щоб бігти і опинитися вдома перед твоїм приходом, знаючи, що ти щоразу забуваєш свої ключі вдома. Бо мені потрібні мої очі , щоб показати тобі дорогу, коли ти за кермом, знаючи що ти вічно плутаєш дороги, незважаючи на те, що дуже любиш водити машину. Бо мені потрібні мої руки, щоб тримати тебе за руку або обійняти, коли потрібна моя підтримка. Але якщо хтось любить тебе більше за мене то я готовий піти і зірвати цю квітку для тебе мила … » Місцями чорнило на папері було розмазаним, я здогадувалася що він плакав коли писав це …і мої сльози теж почали капати на лист. «Якщо ти прочитала і моя відповідь влаштувала тебе, то відчини двері. Я купив твій улюблений хліб із кунжутом та молоко. Чекаю коли відчиниш двері» Я побігла до дверей і відчинила їх. Він стояв там із хлібом та молоком. Я обняла його і знала – він любить мене найбільше на світі і ніхто не покохає мене так, як він. Я вирішила залишити ту квітку на вершині гори. Мораль: Ми можемо не відчувати любов так, як на початку відносин, але це не означає, що її немає. Звичайно, квіти та романтичні хвилини потрібні для початку стосунків, але навіть якщо згодом їх не стане, фундамент кохання який вони збудували, залишиться назавжди. Джерело

Мої свекор і свекруха їли з однієї тарілки. Вода до будинку проведена не була, і для того, щоб помити посуд, цю воду потрібно було принести, нагрівати її і потім тільки мити посуд. Тому вони їли з однієї тарілки, щоб мити було менше. Свекор дуже любив свою дружину. Він підкладав в її бік тарілки кращі шматочки та говорив їй: – Їж, Катруся.Та і не тому тільки можна було зрозуміти, що він любить її. Моя свекруха була людиною дуже стриманою в почуттях і, як мені здавалося, холодною. Одного разу я запитала її: – Чому ви вийшли заміж за Олександра Івановича? Вона відповіла:- Мене по розподілу направили на Далекий Схід, де в селі стояв прикордонний загін. Уваги до мене було занадто багато. І я вирішила, що мені потрібно заміж. А Сашко був гарний, розважливий та серйозний. І з цієї відповіді я зробила висновок, що вона його не кохала. Моя свекруха дуже багато працювала, вона була директором дитячого будинку. Приходила вона додому дуже пізно. Свекор сидів на ґанку і чекав, він ніколи не вечеряв без неї. Він був невдоволений тим, що вона так пізно приходила з роботи, він гнівався. Тут у тебе сім’я, діти, а ти все на роботі — так говорив він. Я вважала, що вона не хотіла йти додому, тому що не любила його. А одного разу вона мені сказала: – Сашко гнівається, що я приходжу пізно. Але, тут є він у наших дітей, та і я приходжу, хоч і пізно. А там діти, сироти, у них нікого немає, я не можу піти від них, — їм усім потрібно помити ніжки та вкласти спати в ліжко. А ще вони хворіють і плачуть. Не можу я від них піти. І вона завжди приходила пізно, а я вважала, що вона його не любила, а він її дуже любив. А потім він помер. Спочатку вона згадувала, розповідала те, що їй у ньому не подобалося. Нібито вона сердилася на нього. А потім вона перестала. І одного разу сказала: – Не можу, зовсім не можу без нього. Життя без нього немає. А що вона любила його — цього вона не сказала. Але, я зрозуміла, що любила. Що таке любов? Хто це знає? Як зрозуміти це, як визначити? І, можливо, їсти з однієї тарілки — це не необхідність? Можливо, їсти з однієї тарілки — це і є любов. Олена Кофман Джерело

– Попроси тата вдома допомогти тобі доробити, – з цими словами вчителька розпрощалася з моїм сином до наступного тижня. Пішла відпочивати від уроків творчості з дітьми. А я пішла дивуватися: Тата? Попросити допомогти тата? Так вона, напевно, обмовилася? Дитині треба зшити ковпак для саморобного гнома. З щільної червоної тканини з’єднати два трикутника і пришити зверху пухнастий помпон. Звичайно, нічого складного. Будь-яка мама впорається із завданням хвилин за десять. Але тато? Наш тато точно не знає, де зберігаються вдома голки і нитки. Більш того, він упевнений – їх в нашому будинку не існує. – Тату, мені потрібно доробити до шкільної виставки гнома. Допоможеш зшити ковпак? – син стояв перед татом, який сидів на дивані і налаштувався на довгоочікувані вихідні. – Я? – розгубився чоловік. І повторив ще раз, все тим самим невпевненим голосом: – Я? І, не вірячи, що це може бути правдою, уточнив, злегка нахилившись до сина: – Я? Син кивав. Його якраз нічого не бентежило. Першокласники настільки довірливі, що слово вчителя для них – закон. І раз Ірина Юріївна сказала «попроси тата», значить, треба попросити тата. – Так сказала Ірина Юріївна. Ти що, не хочеш мені допомогти? – А Ірина Юріївна не сказала, що ти з татом повинен вишити пташку на шовковій хусточці? А може, ми з тобою прямо завтра будемо запікати гусака, якщо, звичайно, Ірина Юріївна погодиться його їсти… Чоловік не приховував обурення. У нього футбол. Пиво в холодильнику. Горішки в мисочці. Відразу дві зручні подушки – одна під попою, друга – для голови. А тут – така підстава від Ірини Юріївни. Чоловік ні разу не бачив вчительку сина, але був впевнений, що вона стерво і чоловіконенависниця. – Ні, гусака не треба, – заспокоїв син. – А ось кашу двох видів тобі треба навчити мене варити. Я б хотів гречану і манну, тому що вівсянку не люблю. – Ти не жартуєш? – чоловік шукав очима мене, але я стояла за стінкою і ледве стримувала сміх. – Наша мама щоранку готує тобі і кашку, і млинці, і запіканку. Нічого не станеться, якщо ти постоїш поруч і подивишся, як вона це робить. – Так не можна, – сказав син. – Ірина Юріївна задала нам шити ковпак і вчитися готувати з татом. І тільки тоді, коли мама піде відпочивати. Але знаєш, наша ніколи ж не йде. Треба її вмовити. Інакше ти не встигнеш навчити мене всьому до понеділка. Тому що там ще треба пришити петельку до рушника. Ти до речі, вмієш? Я знала, що Ірина Юріївна живе в будинку на сусідній вулиці. Ясно, що вона ніяк не могла бачити мене, коли я вийшла на балкон і кричала в сутінки міста їй «Спасибі!». Але в понеділок я стояла на порозі школи в черзі з мам – обійняти Ірину Юріївну – і зауважила: кожна виглядала такою відпочилою. Джерело

Це була остання крапля, яка переповнила її чашу терпіння. – Все! Досить! Мамо, я так більше не можу жити! – несамовито закричала Маргарита на кухні, і тільки потім Степан відчув запах горілої пластмаси. Він кинувся на голос дружини і побачив, що на кухні були двоє – дружина, яка тримала в руках те, що залишилося від електричного чайника, і восьмидесятилітня теща, яка дивиться нерозуміючими очима чому кричить дочка. – Що знову сталося? – спокійно запитав Степан, хоча він і сам вже зрозумів, що сталося. – Ось! Вона поставила електричний чайник на газову плиту і запалила газ! – вигукнула дружина. – Чаю вирішила попити! Мало того, що вона спалила чайник, вона могла спокійно влаштувати пожежу! А якби нас не було вдома? Все, я так більше не можу. Я завтра ж почну оформляти її в будинок для людей похилого віку. Теща, почувши таке, подивилася на дочку дивними очима і мовчки пішла в свою кімнату. – Ти це серйозно? – запитав Степан у дружини. – Ще й як серйозно! – Маргарита все ще продовжувала говорити на підвищених тонах. – Скільки можна це терпіти? У мене вже сил ніяких немає! – Скільки потрібно терпіти, стільки і можна. Це ж твоя мати. – Степан акуратно взяв з рук дружини спотворений чайник і посміхнувся. – А за чайник не переживай, я тобі новий куплю .- Не заспокоюй мене, – нервово огризнулася дружина. – Мені на роботі давно радять здати її в притулок для старих. А я все тебе слухаю. Але тепер я буду діяти. Інакше вона спалить нам квартиру, і ми разом з дітьми підемо на вулицю. – Ну, спалить, так спалить … – Степан знизав плечима. – Значить, така у нас доля … Просто, тепер нам потрібно перекривати газ, щоб вона тут без нас не господарювала. І будемо терпіти далі. – Досить знущатися наді мною! – Дружина закрила свої вуха руками. – Всі з мене знущаються. І мама, і ти … Я так більше не можу … – А я і не знущаюся. Вона твоя мама, і значить, ми зобов’язані дбати про неї. Деменція – це старече. Це не лікується. До речі, і ми з тобою коли-небудь можемо цим захворіти. – Ні, я не зобов’язана таке терпіти … – перебила його Маргарита. – Будинки для старих людей для того й існують, щоб полегшувати життя здоровим людям. Я хочу спокійно жити. Розумієш ти це, чи ні? Я маю право пожити спокійно? – Ні, – твердо сказав Степан. – Що ні? – Я не дозволю тобі цього зробити. Ми з тобою повинні пройти це випробування до кінця. Воно дано не просто так. – Говори що хочеш, але на цей раз я поступлю так, як вважаю за потрібне. Я, як справжня жінка, повинна всіма доступними засобами захищати своє вогнище. І я його буду захищати. – А те, що вона твоя мама, тебе це вже не хвилює? – Я буду її відвідувати. Кожен місяць. Їй там буде краще, зрозумій це. За нею буде стежити кілька пар очей, її будуть годувати тим, що потрібно людям похилого віку. Вона ще й спасибі нам скаже. Ось побачиш, що скаже. Тут я на неї кричу, а там працюють спеціальні люди, у яких не нерви, а сталеві канати. А мої нерви вже на межі. Все! Досить мене вмовляти. Я не дитина. – Добре, – раптом кивнув він. – Нарешті, ти погодився, – зітхнула полегшено Маргарита. – Я прямо зараз піду за однією адресою. Я вже наводила деякі довідки, і знаю, з чого треба починати … – Добре … – знову кивнув Степан. – Тоді я теж піду. Прямо сьогодні. – Куди підеш? – не зрозуміла вона. – Ще не знаю. Напевно, поки що до брата. У нього якраз Танька поїхала до доньки в інше місто, щоб допомагати з онукою. – Стривай! До якого ще брата ти зібрався? – До Володьки … – Я зрозуміла, що до нього. А чого це ти до нього намилився? – Маргарита не розуміла, що задумав чоловік. – Якщо з нашого будинку піде теща, слідом за нею піду і я. – Спокійно сказав Степан. – Назавжди. – Ти, що з глузду з’їхав? – Дружина стала повільно осідати на стілець. – Ти мене, кидаєш, чи що? – Ні, я не тебе кидаю. – А кого? – Я кидаю незнайому мені досі жінку, що задумала кинути безпорадну маму, яка випадково опинилася в страшній біді. – Степан теж сів на табурет навпроти дружини. – Розумієш, Рито, я все можу тобі пробачити – слабкість, грубість, байдужість, навіть нелюбов. Але здатність вчинити зраду по відношенню до найріднішої людини … Ні … Пробачити це – вище моїх сил … – Це ж не зрада. – В очах Маргарити заблищали сльози. – Це безсилля … Це страшна втома … Це страх зійти з розуму … – І знову – ні. – захитав головою. – Ти сама собі брешеш. Ти просто хочеш полегшити своє життя за рахунок життя іншої людини. Якщо ти це зробиш з власною матір’ю, значить, ти це коли-небудь зможеш зробити і зі мною, і навіть з будь-яким з наших дітей … Навіщо мені чекати цього моменту? Краще піти раніше … – Ти що говориш? – лице Маргарити раптово потемніло. – Причому тут ти і наші діти? – Притому. Якщо ти втомилася, візьми відпустку і їдем на море. Я тобі слова не скажу. Я ж розумію, що сили у людини іноді виявляються на межі. Але ці сили мають здатність відновлюватися. А людяність в людині – вона або є – або її нема. Не можна відновити те, чого ніколи не було. Це я так думаю. І довіряти свою матір чужим людям, які в ній будуть бачити тільки божевільну … Моє серце вже зараз готове розірватися від сорому … – І що ж мені робити? – спустошеним голосом запитала Маргарита. – Знову терпіти? – Що робити? Дістань зі своїх шаф звичайний чайник, і зроби матері чай … Вона, здається, дуже хотіла чаю … Розповіді Анісімова Джерело

«Якось учень спитав у свого Вчителя: – Вчителю, скажи, що мені треба робити щоб зрозуміти хто я та стати на шлях просвітлення ? – Для початку забери в людей право вирішувати, хто ти. – Як це, Вчителю? – Хтось тобі скаже, що ти поганий, ти повіриш йому і засмутишся. Інший тобі скаже, що ти хороший – і ти радітимеш. Тебе хвалять чи сварять, вірять тобі чи зраджують. Допоки в них є право вирішувати, хто ти чи який ти, тобі не знайти себе. Забери в них це право! І в мене також…» Джерело

Мій батько, коли йому було сімнадцять років, на ярмарку побачив дівчинку. Чотирнадцятирічну дівчинку в синій сукні з синім бантом. І закохався. Чекав, коли їй виповниться вісімнадцять і запропонував їй одружитися. Він її любив… Вони були досить бідні фермери, мама доїла корів, робила всю роботу, але вони жили і раділи кожному пережитому дню, до самого кінця. І це було щиро, так зворушливо і чудово! Я бачила, як хороші люди в хороших сім’ях лаються, кому піти поставити чайник. У нас лайка йшла тільки в протилежному значенні – кожен хотів піти поставити чайник. Кожен хотів взяти на себе. Коли твій супутник хоче взяти на себе більше, то тобі хочеться взяти ще більше… Тут цікавий механізм, я його простежила. Чим менше хоче взяти на себе твій супутник, тим менше тобі хочеться взяти. І навпаки. Тут зворотний зв’язок. І батьки рвали один у одного з рук домашні справи, неприємні доручення, важкі завдання – все це кожен хотів зробити за іншого… Ще я пам’ятаю як тато вранці, коли голився, співав, і мама йому говорила: “Перестань співати – не можна зосередитися!”А мама працювала тоді в якихось дошкільних установах і писала вранці звіти. А тато їй відповідав – дивно, чому такі речі запам’ятовуються, – він говорив:“Я не буду співати, а ти коли-небудь будеш думати: як шкода, що він більше не співає, як добре б, щоб він заспівав”.Ось це я пам’ятаю, ось цю фразу я пам’ятаю: “Як добре б, якби він заспівав”. Щасливим і веселим виявився їхній шлюб – єдність душ і прагнень, і ось такого шлюбу я не зустрічала ні в кого – щоб він був не тільки глибокий і серйозний, але радісний і веселий в кожну дану хвилину…І кожен ранок починався з молитви батька – він благословляв Бога за те, що йому послав цю чудо-дружину, це чудо-кохання, це чудо-почуття. І ось ми в тіні цієї великої любові, обожнення, виросли… Потім я запитала: – А мама?– Мама померла десять років тому.Я кажу:– Господи, а батько?– Батько живий.– Він, напевно, жахливо пережив смерть матері?– Що ти! Він благословляє кожен день Бога, що біль розлуки випала йому, а не їй … Джерело