«Почекай мене, тату»: пронизлива історія однієї фотографії

Новогодня фотосесія Мама, малюючи брови: – Коля, збирайся. Нам через годину виїзджати. Тато з дивану: – Куди? Мама: – На новогодню фотосесію в студії. Бігом, я сказала! Божена, йди мама тобі платтячко вдіне святкове. – Хутенько! Тато, чухаючи пузо: – Іра, нікуди я не поїду! Мама: – Коля, не нервіруй мене зранку. Як я, по-твоєму, маю в інстаграмі людей вітать з Новим роком?! Мені ж нема жодної толкової фотки виставити? Ти про це подумав? Канєшно, ні! Нащо воно йому?! Зато як тобі щось треба… Тато встає: – Іра, шо ти начинаєш? Не заводься! Зараз я тебе біля нашої йолки вдома клацну і буде нормальний кантєнт. Мама, не відволікаючись від дзеркала: – По-перше, не льсти собі, завести ти мене давно не можеш, вже не говорю про те, щоб «відклацать» нормально. А, по-друге, яке вдома? В нас йолка стоїть на табуретці в коридорі. Це, по-твоєму, гламур? Це я так маю на весь інстаграм спозоритись? Я ж лайфстайл блогер, а не гамно собаче! Вдівайся, не роби мені нерви, бл@ть! Божена, іди сюди! Сідай, доця, гарне плаття, правда? Блистить! Тато: – Я, Іра, не поняв, ти оце щойно про «відклацать» не фотки мала на увазі, правда ж? Мама: – Коля, сведр в шкафу, чисті труси на батареї. Рєщє давай! Божена, не витирай кози об плаття! Тато виймає щось з шафи: – Іра, що це за сведр?! Я таке не вдіну. На ньому олень намальований. Мене пацики засміють. Мама: – Коля, Олень – то твоє тотемне животне. Не вий@буйся, прошу, вдівайся. Глянь чи стрєлки рівні накрасила, ану? Тато дивиться на маму і рже: – Ірка, ну ти і напацькалась? Чого в тебе стрєлки закінчуються на вісках? Я знаю на кого ти похожа! Точно, на Тутанхамона! Памятаєш, ми передачу бачити про його саркофаг? Це ти цим так вдохновилась, да? А це шо шиньйон? Ну Бейонсе прям! Мама шепче, щоб дитина не почула: – Іди нах@й, Коля. Божена, я тобі шо сказала? Шо мама тобі казала? Не відривай етикетку від плаття, закинь її за шиворот. Мені ще його назад в магазин вертать після фотосесії. Божена: – Я хочу какать. Мама вдіває пальто: – Доця, клич тата, я вже взута. Їдемо! Де твоя шапка? Коля!!! Тато, шукаючи ключі від машини: – Та йду! Не віщи! Задовбала, точно, як її маманька… Мама з лєснічної площадки: – Я все чую, придурок! Не чіпай мою маму! То свята жінка!.. На фотосесії: Фотограф: – Станьте біля ялинки, обійміться, посміхайтесь, дивіться в камеру! Мама, посміхаючись: – Коля, хватить чухаться! Тато: – Та сведр кусючий, зараза! Вже вавки собі на шиї роздер. Іра, ще довго? Тут жарко, в мене піт по дупі тече… Мама посміхаючись: – Ми тільки почали. Не ний! Ми ще навіть на санках у каміна не сфоткались, а тобі вже млосно, як дитина мала! Фотограф: – …посміхаємось! Мама крізь посмішку: – Коля, ти, бл@ть, можеш на мене не дихать?! В мене заре туш потиче? Фотограф: …голову ліворуч, посміхаємось! Тато, дивлячись в камеру: – Іра, не мотиляй тим шиньйоном! Зараз мені очі виб’єш! Боже, коли це кончиться?! Божена: – Я хочу какать! Фотограф: – Татко, візьміть доцю на плечі. Мама, станьте біля них праворуч і вдавайте, що розпаковуєте подарунок. Так, саме так, більше емоцій, добре… Тато позуючи: – Ірка, ти шо перднула? Мама, не випускаючи бутафорський подарунок з рук: – Ти ідіот чи шо, я не можу понять? Тато: – Та смердить щось, труба. Чуєш? Фу, як здохло шось… Божена: – Я покакала. Мама криком: – Божена, ти шо? Я тобі скільки раз казала, треба проситись! Не доходить? Дівка здорова, сере в штани! Як не стидно! Іди стань там в куточку і чекай нас, ще годинка і буде все. Фотограф: – Тато, мамо, вилазьте на ліжко і вдавайте, що б’єтесь подушками. Так, ігриво! Мама, більше грації! Тато, дивіться в кадр! І скажіть, будь-ласка, вашій доці, щоб не лизала гірлянду на ялинці… Мама знов кричить: – Божена, зараз дам по дупі! Шо це за дитина, я не знаю. Коля, не махай мені подушкою перед мордою. Мене не буде видно в кадрі. Тато в пів голоса: – Іра, це якесь іздєватєльство… Скільки ти за це заплатила? Мама: – 200$ (збрехала, бо насправді 400$) Тато: – Тобі п@зд@ дома… Фотограф: – Тато, більше руху! Бийте маму подушкою, бийте! Мені треба екшин! Більше емоцій! Звільніть вашу пристрасть! Мама крізь посмішку, мотиляючи подушкою і намагаючись відтопирити попу: – Ти чуєш, шо тобі людина каже?! Шо ти, як колка ковтнув! Бий нормально! Бий! Тато замахується подушкою із-за вуха: – На!!!! На!!!! На!!!! Мама падає з ліжка. Підводиться. Шиньйон набакір, накладні вії відпали, одна висить над губою: – Ай, ти що, больний? Ти мені ледь ключицю не зломав, придурок кончаний! Фотограф: …думаю, досить. Зробила багато вдалих кадрів, буде з чого вибрать. Дякую! Тато, з полегшенням: – Слава Богу! Божена, вийми новорічну іграшку з рота і віддай тьоті. То не наше. Бери курточку. Поїхали додому! Їдуть в машині мовчки. Обісрана Божена заснула на задньому сидінні.Мама, перериваючи тишу, починає плакать: – Я не можу повірить, що ти мене вдарив, Коля. Я просто в це отказуюсь вірить! Тато: – Ірка, ну ти і мозгоклюйка! Ти мене сама просила? Просила! Екшин -х@єкшин вам подавай! І я ще й винен. Ну кабздєц! Мама витирає сльози: – Це кінець. Я забираю малу і йду до батьків жить! Тато: – Ага! Йди! Шиньйона не забудь, приморочена! Через два тижні у маминому інстаграмі з’являється свіже новорічне фото, на якому вся сім’я обіймається біля студійної ялинки, тримаючи в руках бенгальські вогні. Підпис до фото «Друзі, з Новим роком! Пам’ятайте, нема нічого важливішого за любов і сім’ю! Бережіть і поважайте один одного. Дякую тобі, коханий, за розуміння і підтримку. Ти в мене найкращий. Завжди поряд, завжди надихаєш бути ніжною та люблячою. Дякую фотографу, що зовсім випадково підловила спонтанний момент нашого сімейного щастя. Непостановочні кадри – найкращі Ставте лайки, якщо вам сподобалось це фото Ваша Іріша Даймонд» Люди і джентельмени, у вас вже була новорічна фотосесія? Розповідайте, як все пройшло. Цілую в рота! Автор: Катя Бльостка (Kateryna Burrell) Джерело

Хлопчик запитав у тата: «Тату, а якого розміру Бог? Батько глянув на небо і побачив літак та запитав у сина: «Якого розміру цей літак?». Хлопчик відповів: «Він дуже маленький. Мені важко його розгледіти». Тоді батько взяв сина до аеропорту, і коли вони підійшли до літака, він запитав: «Отже, синку, якого розміру цей літак?». Син відповів: «Тату! Він величезний! Тоді батько сказав йому: «Розмір Бога залежить від того, наскільки близько чи далеко ти до Нього. Що ближче ти до Нього, то Більшим і Більшим Він буде у твоєму житті!». Джерело

Історія однієї жінки, яка була на порозі розлучення. Вона змусить замислитися всіх, особливо тих, хто думає, що любов і теплі відчуття в їхньому сімейному житті зникли. Чоловік був інженером. Я одружилася з його спокійним характером. Але після 5 років сімейного життя, цей спокій починав набридати мені. Я, як і багато жінок, дуже люблю романтику. Але «спокій» мого чоловіка відбивався і в цьому плані. Він зовсім не приваблював романтику до наших відносин і цей стан змусив мене забути – що таке кохання. Нарешті я сказала йому своє рішення: Хочу розлучитися! Він подивився на мене здивованими очима і тихо спитав: Чому? – Немає конкретної причини, просто втомилася – відповіла я. За всю ніч він не сказав жодного слова і думав. А його статки ще більше розчарували мене в ньому. Я була одружена з людиною, яка навіть не могла нормально висловити своє невдоволення. Нарешті він спитав: Що я можу зробити, щоб переконати тебе? – Ось у тому й справа – відповіла я. Я передумаю, тільки якщо твоя відповідь на моє запитання влаштує мене. Припустимо, на самій вершині гори є одна квітка і ти знаєш, якщо зірвеш її – впадеш. Зірвав би ти її для мене знаючи, що це вб’є тебе? Він глянув на мене і сказав: Я відповім на твоє запитання завтра. Цією відповіддю він вбив останню надію всередині мене і я остаточно переконалася, що прийняла правильне рішення. Вранці, коли я прокинулася, його не було вдома. Він залишив порожню пляшку молока та під ним записку: «Кохана, я б не зірвав цю квітку тобі знаючи що помру…» І знову розчарування але я продовжувала читати: «Бо мені потрібні мої ноги, щоб бігти і опинитися вдома перед твоїм приходом, знаючи, що ти щоразу забуваєш свої ключі вдома. Бо мені потрібні мої очі , щоб показати тобі дорогу, коли ти за кермом, знаючи що ти вічно плутаєш дороги, незважаючи на те, що дуже любиш водити машину. Бо мені потрібні мої руки, щоб тримати тебе за руку або обійняти, коли потрібна моя підтримка. Але якщо хтось любить тебе більше за мене то я готовий піти і зірвати цю квітку для тебе мила … » Місцями чорнило на папері було розмазаним, я здогадувалася що він плакав коли писав це …і мої сльози теж почали капати на лист. «Якщо ти прочитала і моя відповідь влаштувала тебе, то відчини двері. Я купив твій улюблений хліб із кунжутом та молоко. Чекаю коли відчиниш двері» Я побігла до дверей і відчинила їх. Він стояв там із хлібом та молоком. Я обняла його і знала – він любить мене найбільше на світі і ніхто не покохає мене так, як він. Я вирішила залишити ту квітку на вершині гори. Мораль: Ми можемо не відчувати любов так, як на початку відносин, але це не означає, що її немає. Звичайно, квіти та романтичні хвилини потрібні для початку стосунків, але навіть якщо згодом їх не стане, фундамент кохання який вони збудували, залишиться назавжди. Джерело

Мої свекор і свекруха їли з однієї тарілки. Вода до будинку проведена не була, і для того, щоб помити посуд, цю воду потрібно було принести, нагрівати її і потім тільки мити посуд. Тому вони їли з однієї тарілки, щоб мити було менше. Свекор дуже любив свою дружину. Він підкладав в її бік тарілки кращі шматочки та говорив їй: – Їж, Катруся.Та і не тому тільки можна було зрозуміти, що він любить її. Моя свекруха була людиною дуже стриманою в почуттях і, як мені здавалося, холодною. Одного разу я запитала її: – Чому ви вийшли заміж за Олександра Івановича? Вона відповіла:- Мене по розподілу направили на Далекий Схід, де в селі стояв прикордонний загін. Уваги до мене було занадто багато. І я вирішила, що мені потрібно заміж. А Сашко був гарний, розважливий та серйозний. І з цієї відповіді я зробила висновок, що вона його не кохала. Моя свекруха дуже багато працювала, вона була директором дитячого будинку. Приходила вона додому дуже пізно. Свекор сидів на ґанку і чекав, він ніколи не вечеряв без неї. Він був невдоволений тим, що вона так пізно приходила з роботи, він гнівався. Тут у тебе сім’я, діти, а ти все на роботі — так говорив він. Я вважала, що вона не хотіла йти додому, тому що не любила його. А одного разу вона мені сказала: – Сашко гнівається, що я приходжу пізно. Але, тут є він у наших дітей, та і я приходжу, хоч і пізно. А там діти, сироти, у них нікого немає, я не можу піти від них, — їм усім потрібно помити ніжки та вкласти спати в ліжко. А ще вони хворіють і плачуть. Не можу я від них піти. І вона завжди приходила пізно, а я вважала, що вона його не любила, а він її дуже любив. А потім він помер. Спочатку вона згадувала, розповідала те, що їй у ньому не подобалося. Нібито вона сердилася на нього. А потім вона перестала. І одного разу сказала: – Не можу, зовсім не можу без нього. Життя без нього немає. А що вона любила його — цього вона не сказала. Але, я зрозуміла, що любила. Що таке любов? Хто це знає? Як зрозуміти це, як визначити? І, можливо, їсти з однієї тарілки — це не необхідність? Можливо, їсти з однієї тарілки — це і є любов. Олена Кофман Джерело

Таня втомилася. Вже 6 років вона була самотньою. З того часу, як її покинув чоловік. Дочка рік тому вийшла заміж, виїхала в інше місто. Тані було лише 42 – чудовий вік для жінки. Друга молодість. Таня була чудовою господинею, неймовірно смачно готувала, її солоні огірки з помідорами всі вважали шедевром. А кому робити ці огірки? На балконі вони так і стояли лавами нерухомих банок. «Не гинути ж мені на самоті, такій красивій!» – казала Таня подругам. А ті відповіли: «Ні! Шукай чоловіка! Довкола повно самотніх мужчин». Одна з них і порадила Тані агентство «Найкращий чоловік». Таня подумала, що звертатися до агенції — якось ницо й безглуздо, але з іншого боку — тобі вже 42, і як її дратувала ця цифра. Старий бабусин годинник деренчливим звуком відчеканював на стіні час, що втікав. І Таня прибула до агентства. Привітна пані в малинових окулярах озвалася: – У нас дійсно найкращі чоловіки. Давайте разом переглянемо в нашій базі, сідайте поруч! – Та так вони всі красені, — усміхнулася Таня. – А як дізнатися більше про людину? Як зрозуміти, що вона — твій найкращий чоловік? – У нас все продумано, — відповіла жінка. – Ми видаємо вам його на тиждень. Достатній термін, щоб зрозуміти — ваш чи ні? Варто продовжувати чи іншого шукати. – Кого видаєте? – Чоловіка! – Як це? – Так! Тиждень він живе з вами. Слухайте, ми тут не наречені сором’язливі, в нас усе серйозно. А маніяків і божевільних у нас немає. І Таня зненацька зацікавилася. Їй страшенно сподобалася ця ідея. Разом з малиновою дамою вони вибрали п’ять кандидатів. Таня заплатила невелику суму, поспішила додому. Перший повинен був з’явитися вже сьогодні ввечері. Таня одягнула зелену сукню — кольору надії. І сережки, з діамантами, які так рідко виймала зі старої скриньки. Дзелень! – дзвінок у двері. Таня спершу зазирнула у вічко. І побачила троянди. Вона навіть ледь чутно запищала від радості. Відчинила двері. Чоловік був елегантний, такий, як на фото. Вони сіли за стіл, Таня наготувала різної смакоти. Букет вона поставила в центр столу. Таня крадькома позирала на приємного гостя і думала: «Все! Інших і не треба. Цей!» Почали їсти салат. Майбутній чоловік скривився: «А чому так пересолила?». Таня зніяковіло посміхнулася, подала йому запечену качку. Майбутній чоловік пожував шматочок: «Твердувата…». Йому не сподобалося й все інше. За клопотами Таня забула про головне — вино, вона довго його вибирала. Розлила, сказала: «Ну, за знайомство!». Гість понюхав келих, трохи відпив: «Дешеве якесь». Піднявся: «Ну, поглянемо, що у тебе з плануванням…» Таня взяла букет, простягнула йому: «Я троянди взагалі не люблю. До побачення”. Вночі Таня трохи поплакала, їй було прикро. Але попереду ще чекали чотири зустрічі. Другий суджений з’явився наступного вечора. Увійшов впевнено: «Ну привіт!». Від нього пахло горілкою. Таня запитала: «Уже десь відсвяткував нашу зустріч?» Той посміхнувся: «Ой, та що ти починаєш! Слухай, телевізор в тебе є? Там зараз матч починається. Динамо — Шахтар. Заодно і обговоримо все». Таня різко відповіла: «Телевізор вдома будеш дивитися». Вночі знову заплакала самотиною. Ні. Не він — не її найкращий чоловік. Через день прийшов третій кандидат. Не красень, стара куртка, неохайні нігті. І черевики в болоті. Таня вже подумувала, як би чемно його випровадити. Але все ж спершу вирішила нагодувати. Той їв жадібно, швидко і дуже розхвалював Таню. Вона навіть зніяковіла. Принесла закрутки. «Господи! – вигукнув некрасивий. – Це ж — найкраще, що я їв за життя!» І тут пробив бабусин годинник. Він прислухався: «Це що за скрегіт?». Він пройшов до кімнати, став на табуретку, оглянув годинник: «Зараз я його швидко! Є інструменти?» І незабаром годинник вже лунав чисто і дзвінко, Тані було радісно чути такий ніжний звук. Вона подумала, що це знак. Некрасивий і повинен стати її чоловіком. А він непоганий, хазяйновитий, руки золоті, а те, що черевики і нігті не дуже — дрібниця, відмиє, почистить. До того ж він був третім, щасливе число. Невже він — її найкращий чоловік? Тепер на них чекала ніч. Так, Таня до неї підготувалася, відвідала салон краси, постелила сексуальну білизну з великими трояндами (вона ж насправді любила їх). Коли Таня вийшла з ванної — її гість вже дрімав на ліжку, навіть не роздягаючись. Таню це не збентежило. Вона поглянула на нього, сонного, з ніжністю: «Втомився, бідний». І обережно лягла під ковдру поруч. А потім почався жах. Цей майстер почав хропіти. Віртуозно, потужно, насичено. Таня накривала подушкою себе, потім його, потім перевертала сонне тіло — нічого не допомагали. Вона не спала цілу ніч, вона страждала. Вранці гість вийшов на кухню, де сиділа похмура Таня: «Ну то що? Давай я з речами сюди переїду вже ввечері?» Таня похитала головою: «Ні, вибач. Ти гарний, але… Ні! » Четвертий, бородатий, здався Тані героєм старого доброго кіно про геологів. Вона навіть дозволила йому курити прямо на кухні. Бородач затягнувся, сказав: «Таню, тільки треба домовитися відразу. Я — чоловік вільний. Я люблю риболовлю, люблю з друзями кудись зганяти. І не люблю, коли мені безнастанно телефонують і запитують — де ти, де ти? Добре?” Таня поглянула, як він струшує попіл в горщик з орхідеєю, запитала: «Може, ти ще й до інших жінок будеш їздити?» Бородач посміхнувся: «А чому ні? Я ж кажу — свобода! Це нормально для мужика». Після нього Таня довго провітрювала кухню. У неї боліла голова, вона відчувала, що дуже втомилася, ніби з неї викачали три літри крові. Вона навіть не взялася мити посуд. Вранці Таня розплющила очі, за шторами було сонячно, цвірінькали радісні горобці. Таня раптом зрозуміла, як їй добре. Субота. Вона нікуди не поспішає, ніхто їй не заважає, ніхто не бубонить, не шарудить, не хропе. Посуд? Та помиє, коли хоче. Спокій і свобода. І тут пролунав дзвінок: «Тетяно! Турбує агентство «Найкращий чоловік». У вас сьогодні ще один кандидат, пам’ятаєте? Він чудовий, цей вже точно ваш!» Тетяна буквально закричала в трубку: «Викреслюйте мене! Видаляйте з бази! Нікого більше! Найкращий чоловік — той, якого немає!» І з реготом розсунула штори. Джерело

Це був один з ранків 2007 року. Банк виставив наш заміський будинок на аукціон і розпочав процедуру конфіскації. Я відчула: це кінець! У цьому будинку щоліта я проводила з дітьми відпустку. Не хотілося його втрачати в жодному разі. Довелося взяти на роботі позику – 20 000 євро. Переслала 6 000 євро дядькові – він вніс цю суму, щоб відстрочити конфіскацію. Інші збиралася покласти на рахунок у банк. Поки поралася, банк закрився. Гроші та папери з розпачу і в клопотах забула у машині, в конверті. Завтра о 8-ій відчиняється банк, зразу туди… Вранці підходжу до машини, …а її нема. Ноги підкосилися: у вкраденій машині – 14 000 євро! Розум не міг з усім цим упоратися! На тілі виступив холодний піт, повітря забракло. Тремтячими руками я набрала номер поліції. “Що я можу сказати? – відповів поліцейський. – У нас щодня викрадають близько ста автомобілів. Ми передамо всі дані, і якщо машина буде знайдена, вважайте, ​​вам пощастить. Напишіть заяву…” Пішла до поліцейської дільниці. Бачачи мій стан, мені принесли води. “Не хвилюйтеся, може, і знайдеться”, – намагалися підтримати. За що мені це все? Повернувшись додому, стала думати, навіщо Бог дає це випробування? Згадалася розмова з одним старцем. Я дуже хвилювалася про дітей, життя… Плакала, говорила і плакала… Він сказав: “Не плач. Бог посилає нам випробування не без мети. Він наш Батько і любить своїх дітей, бажає нам тільки добра! Ми маємо довіритися Йому. Не плач, це гріх. Цим ти показуєш, що не довіряєш Йому… Молись, і нехай буде на все воля Його!” Я згадала: він дав мені молитву, щоб я читала її в горі та радості. Це була молитва оптинських старців: «Господи, дай мені з душевним спокоєм зустріти все, що принесе мені день прийдешній…» Діти повернулися зі школи. Я розповіла їм все докладно, вони дуже засмутилися. Вирішила, що життя треба приймати таким, яким воно є і довіритися Богу. Так минув день. Дзвонила, хвилювалася, знову і знову читала молитву. Від цієї розповіді всі були приголомшені Близько 23.30 несподівано задзвонив телефон. “Поліцейська дільниця, ви власниця білого автомобіля такої-то марки і з такими-то номерами? – у мене мало серце не розірвалося! – Тут у нас двоє, вони їхали вашою машиною. Ми їх зупинили та виявили ваші права та документи. Негайно приходьте”. Я не пішла – побігла. Це були двоє молодих людей, на вигляд непогані хлопці. “Пані, – звернувся до мене поліцейський, – що у вас було в машині, крім документів?” Відповіла: гроші, 14 000 євро. “Хіба можна залишати таку суму грошей у машині? – Порахуйте”. У мене підкосилися ноги. Хіба таке буває? Гроші були на місці до останнього євро. Поліцейський спитав у молодих людей, як сталося, що вони не поцупили гроші? Не знайшли? “Ми знайшли конверт, але не відкрили його, – відповів хлопець. – Коли ми обшукували машину, то у «бардачку» знайшли права та документи на машину. Ще знайшли такий самий конверт, в якому був шматок сухого хліба з церкви”. “Це просфора”, – підказав друг. “Так, у тому конверті була просфора. Ну, стали шукати далі і у водійських дверях знайшли такий самий конверт. Подумали, що й у цьому лежить просфора – мабуть, господиня дуже віруюча, – і не відкривали його”. Усі заніміли. Поліцейські були приголомшені. Ніхто не промовив жодного слова… Прийшли батьки молодих людей, дуже добрі люди. Я забрала заяву та пішла додому. Діти не могли повірити, що знайшлася машина та гроші. Це було неймовірно. Маленький шматочок просфори зміг змінити весь перебіг подій! Якби вони знайшли гроші, все пішло б зовсім інакше. Цей випадок вплинув на багатьох людей: мене, моїх дітей. Зайве розповідати, яке враження все це справило у поліцейській дільниці. Мати одного з хлопців, які викрали машину, зателефонувала мені і сказала, що її син вирішив постити і піти до Причастя. На нього справив велике враження випадок із просфорою. Він гірко у всьому покаявся. Слова старця, слова молитви я завжди пам’ятаю, коли все погано і коли все добре. Ця молитва лунає в моєму розумі і серці: «Господи… У всіх непередбачених випадках не дай мені забути, що все послано Тобою… Навчи мене, що нічого не відбувається без Твого на те дозволу… Господи, дай мені силу перенести втому прийдешнього дня… І навчи мене молитися, вірити, надіятися, терпіти, прощати і любити. Амінь». Адже в цій щоденній метушні не може людський розум уявити, що буде і що може статися завтра”. Автор – Нікос Ваксеванідіс Джерело

Богородице, з довірою просимо заступайся за нашу Батьківщину перед Обличчям Бога, Отця всіх людей і народів. Я стою перед Тобою з усвідомленням, що наша Україна переживає великі труднощі і війну. Прошу Тебе з неспокоєм у серці, а водночас з непохитною вірою, що ти перебуваєш з нами і оточуєш нас своєю материнською турботою. Сьогодні знову ввіряю себе, свою родину й Батьківщину Україну, Тобі і з довірою; рятуй нас від війни, смерті і зла. Пошли нам світло, вкажи вихід із небезпеки війни, дай нам духа миру і любові, щоб на Українській землі ніколи не було війни а та, що є, скоріше закінчилась. Випроси благодать відновлення духу народу, щоб кожен з нас розпочав труд переміни життя і долучивсь до відродження України. Пресвята Богородице, Мати Христа, Ти вірно стояла під хрестом Свого Сина, поспіши на допомогу і нам, Його дітям. Вислухай моє прохання і веди дорогою справедливості, миру і любові. Маріє, не допусти війни і захисти нас, наших захисників та допоможи в закінченні війни, що є. Амінь. Джерело

У листопаді 1893 року в газеті San Francisco Morning Call було опубліковане перше оповідання 17-річного Джека Лондона – «Тайфун біля берегів Японії». Коли газета оголосила конкурс на найкраще оповідання, мати Джека, пригадавши, що його батько писав книги, вмовила сина взяти в ньому участь. І не біда, що Джек ніколи не бачив свого справжнього батька, який зник ще до народження сина і складав не розповіді, а статті з астрології. Але її віра в можливості сина була така велика, а той і зовсім не знав сумнівів, тому вже наступного дня надіслав до редакції свій твір. Його документальною основою стало плавання Джека на шхуні «Софі Сазерленд» у квітні 1893 року. Автору-початківцю було присуджено першу премію в розмірі 25 доларів, а в редакційному коментарі було написано: «Найдивніше – це розмах, глибоке розуміння, виразність і сила. Все свідчить про молодого майстра». Джерело