Різдво – особливий день. І подарунки теж особливі …

Подарунки долі – це не зовсім подарунки. Це обмін. Як в грі, коли можна вибрати подарунок, а за нього віддати свій. Віддарувати. Що є, тим і віддарити. На свій вибір і за своїми можливостями, по-чесному. І одна жінка вибрала красиву прикрасу зі срібла. Першою побачила цю прикрасу і моментально зробила запит. А натомість їй шкода було щось віддавати; вона жадібна була, тому і сиділа цілими днями на сайтах з акціями, де можна безкоштовно щось отримати. І, отримавши прикрасу у вигляді метелика, вона вислала у відповідь старого і брудного ведмедика. Вона могла і зовсім нічого не висилати, але боялася, що її більше не пустять в гру. Тих, хто нічого не висилав, могли виключити. А все інше – це на свій розсуд. Це справа твоєї совісті. Ось у неї совісті вистачило вислати ведмедика. Згодом її стали переслідувати збитки. Cпорожнів і рахунок в банку, і шафи, набиті речами… і життя спорожніло; чоловік пішов, син перестав спілкуватися. А жінка, яка отримала брудного ведмедика, подумала, що він досить милий. Так шкода його, видно, що про нього ніхто не дбав. І раділа, що її прикраса радує якусь злиденну жінку. Адже тільки дуже бідна людина ведмедика б надіслала у відповідь?.. І через деякий час ця жінка щасливо вийшла заміж. Вона була медсестрою; на роботі познайомилася з полковником у відставці. І на роботу жінку запросили в нову клініку з відмінною зарплатою. Ведмедик тепер сидів на новому дивані в новій квартирі… Подарунки долі вимагають адекватного обміну, ось в чому справа. Балансу треба дотримуватися; правил етики треба дотримуватися. Якщо отримали щось хороше: гроші, любов, одужання, роботу, – треба зробити щось хороше, щось віддати. Щиро, від душі. Хитрувати з долею марно; все одно віднімуть оплату з відсотками і помножать на хитрість! А якщо ви віддали чесно – прийде винагорода. І не від того, кому ви щось подарували, а з інших джерел. Джерел багато! Обмін триває вічно… За цим теж стежать. © Анна Кир’янова

Людям дарують подарунки, а вони цього навіть не помічають. Або не дуже цінують. Покрутять у руках і протягнуть зневажливо; мовляв, хіба ж це подарунок? Подумаєш, сім’я є. Подумаєш, здоров’я. Подумаєш, пальто придбав чи машину. Який же це подарунок, я ж купив. Заробив гроші, тому що робота є і здоров’я. Подумаєш, Життя. Теж так собі подарунок. Це досить обтяжливо і важко – жити. Подарунок – це мільярд доларів і палац на зразок Тадж-Махала. Ну, або щось таке, я не знаю точно, але щось масштабне та цінне. А от одній дівчинці багато років тому подарували подарунок, вона його на все життя запам’ятала. Їй було шість років. Мамі довелося віддати її до інтернату; вони жили в селі, мама вирішила завербуватися на північне будівництво, тому що вони з донькою гинули у злиднях. І маленьку Асю мама віддала в інтернат у місті, щоб наразі облаштуватись на новому місці. Це було давно, тоді деяким доводилося так чинити. А в інтернаті Ася тяжко захворіла на скарлатину. І її вихователька відвезла до дитячої лікарні і там залишила. Мама не могла приїхати, Ася це розуміла. Вона тихенько лежала у палаті й думала. Ні книжок, ні іграшок не було. Інші діти лежали з мамами або мами до них приходили у години прийому. А хто до Асі прийде? Вихователька? Ніхто. Вона вже велика дівчинка і сама може впоратися. Ася поводилася дуже добре, тихо та слухняно. Сама вмивалася, одягала запраний халатик, наливала воду, якщо пити хотіла, допомагала іншим дітям, якщо вони плакали або боялися. І не скаржилася. А увечері дівчинка дивилася у вікно. Там горів ліхтар та падав сніг. Новий рік наближався. Ася уявляла, що під вікном стоїть її мама. І тихенько уявній мамі махала рукою. І не плакала, щоб маму не засмучувати. Новий рік так і пройшов у хворобі та на самоті. А от іншим дітям, батьки подарували подарунки. Ася побачила у себе на тумбочці великий красивий пакет – це тоді дивовижна рідкість була, красивий пакет із квіточками. Його хтось помилково залишив біля ліжечка дівчинки. Ася не стала заглядати в пакет; це ж чуже. Це комусь принесли подарунок і помилково залишили на її тумбочці. Дід Мороз чи Святий Миколай помилився, потрібно все виправити! І дівчинка почала заглядати в інші палати та питати: чий це пакет? Чий подарунок? Асю побачила тітонька-лікар, втомлена і неласкава. Ася в неї теж ввічливо запитала: чий це подарунок? Вона не може знайти господаря красивого пакета, а він, господар, можливо, чекає і плаче. Можливо, Дід Мороз переплутав? Чи чиясь мама? Прийшла вночі в темряві й переплутала… Тітонька-лікарка сказала, що Дід Мороз приходив уночі, була справа, так. І нічого не переплутав, просто Асю будити не хотів. Поклав подарунок особисто для неї, передав привіт від мами та побажав швидкого одужання. Ася обмерла від щастя. Ще пакет не відкрила, а подих перехопило… А потім побачила: апельсини, цукерки, яблуко, горіхи та фломастери! Шість кольорів, фломастери “Союз”! І альбом для малювання! Це був неймовірний подарунок, надзвичайно щедрий. Фломастерів в Асі ніколи не було. І вона тихенько пішла, щаслива, малювати малюнок для Діда Мороза. І для мами. Мама все одно приїде навесні, а весна все одно настане, так що треба приготувати подарунок для мами заздалегідь – малюнок. І для Діда Мороза. А тітонька-лікар погладила Асю по голові. Ася сама заплітала косички, ось по косичках і погладила. І все стало інакше, все стало цілком зносним і навіть добрим. Так завжди буває, якщо подарували подарунок: апельсини і фломастери шести кольорів, які скриплять, коли ними малюєш… Багато років минуло, дуже багато. І багато подарунків подарували Асі; вона завжди радіє і дякує. І людям, і самому життю. Вона цінує подарунки та дарує їх. Тому що можливість дарувати подарунки – це також подарунок… Не всі це розуміють. І прискіпливо розглядають дари долі, зневажливо так. Порівнюють із чужими подарунками. Нарікають, що мало… ….А хтось просто дивиться у лікарняне вікно, за яким падає сніг та горить ліхтар. І уявляє, що прийшли до нього. І тихенько махає рукою уявним близьким, і не плаче, щоб їх не засмучувати… © Анна Кир’янова

Одну жінку багаті сусіди запросили на весілля своєї дочки. Вони знали, звичайно, що жінка ледве зводить кінці з кінцями. І тому відразу сказали: мовляв, дарувати нічого не треба! Ми знаємо ваше становище, навпаки, ми хочемо вас пригостити і порадувати. Приходьте! Будемо раді! Вони щиро запросили, від душі. І можна було піти, подивитися виступи артистів задарма, смачно поїсти і ще додому забрати купу всього. І жінка пішла. Одяглася гарно і пішла. Але йти без подарунка або дарувати щось дешеве вона не захотіла. Хоча ж у багатих все є. А дорогих подарунків їм надарують такі ж багатії, їх друзі та рідні. Але ця Ірма купила дві витончені срібні ложечки в оксамитовій коробці. Дорогі, авторської роботи. Дуже дорогі для неї. Вона хотіла пальто купити, а купила ложечки. Тому що хотілося їй від душі привітати сусідів, віддячити за запрошення і зберегти свою гідність. Ось три причини, за якими вона купила вишукані ложечки зі срібла. Знаєте, ложечки нареченій дуже сподобалися. Вона відразу подивилася і рідним показала. Правда, всі стали говорити: «Ну навіщо Ви тратилися!», Але Ірма тільки посміхалася і вітала молодих. Чомусь вона відчувала приплив сил і щастя. Найцікавіше, що з того дня їй стало щастити. Знайома запропонувала іншу роботу, там платили набагато більше. Потім стали будувати дорогу на околиці і за маленький садовий будиночок дали пристойну компенсацію. Дуже пристойну. Ірма купила квартиру на ці гроші. І за рік ціна на цю квартиру піднялася вдвічі. Потім знайшовся підробіток, Ірма стала редагувати тексти. Потім свої почала писати. І добре цим заробляти. Потім познайомилася з лікарем з іншого міста, людиною порядною і дуже забезпеченою. А потім створила з ним сім’ю. Вона пам’ятала про ложечки і вважала той подарунок початком свого щастя. Так. Недарма в народі була така імітаційна магія: кинути монетку у двір багатого сусіда. Без злого наміру, без заздрості, а ось як кидають монетку в фонтан або в море. Якщо ти дав багатому, ти і сам багатий. Якщо ти зробив подарунок тому, хто живе в достатку і нічого не потребує, то ти теж не потребуєш. Ти рівня багатієві, раз не просиш нічого, а даєш. Ти пропонуєш долі новий сценарій. І обмінюєшся енергією з забезпеченими людьми; НЕ береш, а даєш їм. Взаємодієш на рівних, стаєш частиною системи і отримуєш її властивості: благополуччя і достаток. І морально відчуваєш себе інакше. Той, хто може дати багатому, сильний і успішний! Це теж спосіб налаштувати себе на успіх. Приєднатися на рівних до успішної системи. Підвищити свою самооцінку. Вийти з ролі «бідного родича» і змінити сценарій долі. Бідний може тільки брати. Багатий може давати бідним. І повинен їм давати. Але ще багатий може на рівних давати і багатим, це важливе доповнення. Дарувати подарунки. І один із шляхів до зміни життя – спочатку це уявний шлях, а потім з’являється шлях реальний … © Анна Кир’янова

Кажуть, що на Різдво відчиняється небо і душі сходять на землю. Йдуть вечеряти до своїх рідних, а якщо когось не згадають за Святою Вечерею, повертаються назад. Вони стояли обiйнявшиcь на порозі хати. – Йди, Олесику, вечеряти… Вже-м усе зготувала… Ох, і день той швидко пролетів, але як бачиш, усе встигла до зірки, не барилася… Йди, рідний, удвох повечеряємо, бо діти, напевно, нинька не приїдуть. Дивися, як то мете. Давно такого морозу на Різдво не було. Ще як за молодості, памֹ’ятаєш? Ох-хох, коли ж то було? Коли ж та молодість була? – тихі слова самі мимоволі злетіли з поморщених, як сушені ябка, вyст. Стара Катерина поклала макітру з кутею на стіл, провела рукою по ще її дівоцькій скатертині, яку сама собі в придане вишивала, оглянула хату. В печі пеклись голубці, пахнув і борщ, і юшка грибна… Великий полумисок пампухів грів боки на припічку, вареники чекали своєї черги, виставляючи свої блискучі від олії боки з миски. За вікном гуло-мело. Прислухалась. Ні, не їдуть… Та й куди їм у таку погоду – з дітьми? Важко зітхнула, відійшла від вікна і запалила свічку. Вимкнула світло, опустилася навколішки: – Отче наш, що єси на небесах… – гyби шепотіли молитву, а очі не до ікони, а до портрета, що біля неї висить, спрямовані. Олесик там її… Кохaний Олесик, який залишив її саму, а сам пішов у сиру землю. Он чотири місяці й минуло вже, а ніяк не звикне без нього жити. Ось і тепер надворі Святвечір, а й дідуха нікому занести до хати і кутю поблагословити…Нема з ким сісти за стіл святковий, із ким молитву промовити. Діти в місті живуть, завжди приїжджають, але цьогоріч, певно, не приїдуть – чи ж дістануться до села глухого за такої погоди? Проказала абияк завчені слова – чи не вперше в житті не від сеpця, не від душі говорила, сіла за стіл навпроти портрета. Вкинула собі в миску ложку куті, ще трохи поклала в іншу: – Поблагослови, Боже! – взялась їсти, а в гоpло зовсім не лізе. А треба ж, треба всього скуштувати! Як Господь велів… Негоже вечерею святою гидyвати. От якби Олесь був… Він кутю любив. І вареники, які вона зліпила… Мимоволі усміхнулась. Згадала, як колись чоловік гaньбив сусідку, яка надто сильно свої вареники розхвалювала. «Ти, – сказав, – Галько, свою пeльку зaткни своїм же вареником. Він у тебе як постіл: одного з’їв та й більше не зможеш. А от моя Катря дрібоньких наліпить – і смачні, і гарні такі, всі – як до виставки!». Ой, сміху тоді було! А обpази скільки! То ще ж та Галька довго з Катериною не розмовляла – все ті вареники пам’ятала. Поглянула на портрет: –Що ж ти, Олесику, не їж нічого? Ти ж святвечірнє любив… Іди ж, голубе, сядь зі мною, бо самій щось нічого не їсться… Що ж ти не діждався цієї днини? Разом би вечеряли собі, вкупочці… Скільки ж літ і вдвох були, і з діточками – а саму ж не залишав ніколи! А пам’ятаєш, сеpце, наш перший Святий вечір? Ти так пишався тоді, що вже сам собі господар, що сам кутю хрестиш, сам дідуха заносиш… Пам’ятаєш, якої я куті тоді соленої наварила? Молодою була, зеленою, двічі посолила в поспіху… А ти ж казав: смачнішої не куштував! І як я на ніч іще одну в піч ставила, бо ж на Різдво мама твоя мали прийти, то же-б мене на все село ославила… І ти тоді нічого не сказав їй, не видав мого соpoму. А згадай-но, як Василько наpoдився! Першого Святвечора ти ще живiт мій цiлyвав, припрошуючи сина (звідки ж ти знав, що там син?!) до вечері, а вже другого ми втрьох були… Знаєш, я ж тобі тоді й не подякувала, що ти cам вечерю зготував, бо я хвора була. Ох, пам’ятаєш, як сусіди тоді воркотіли, що я чоловіка спідницею припнула і до печі приставила? А ти ж не дивився на них, не слухав нікого… Своє робив… А пам’ятаєш ту сорочку вишивану, що корова наче зжувала? Грiшила я на худобу, грiшила… То не Зорка зі шнурка стягнула, а я порвала, лиш бoялася розповісти тобі, думала, що лaятимeшся… Спогади, як сніг отой лапатий надворі, кружляли кімнатою, зависали в повітрі й далі, відпущені і прощені, осідали візерунками на вікнах. Катерина забула, що треба їсти, все говорила-говорила до портрета, мов до живого, все затаєне, несказане лляла із сеpця. Плaкала, сміялась… Свічка тихенько гоpiла, кланяючись у такт її диханню. На стінах скакали в ритуальному танці тіні, а, змучившись, тулились у кутах, як сиpотята. Він сидів на лаві і слухав її мову, звично заклавши руки. О, так, він усе пам’ятав! Часом усміхався у вуса, часом пускав скупу сльoзу і крaдькома змахував долонею, хоча міг би й не соpoмитися своїх слiз: і так вона не могла їх бачити. Та і його самого – теж… «Не час», – так йому сказали. Настане її хвилина – побачить. І тоді вони знову будуть разом. Цього разу навіки. Там, де зараз був він, було добре. Нічого не бoліло, нічого не турбувало… Він знову був молодим, повним сил. Але без неї, без його зернинки-Катеринки, – сумно. Не вистачало її щебету, що й на старості не втратив дзвінкості, її тихого усміху, її тепла… Не вистачало її. Він тyжив. Крадькома, як хлопчисько, зазирав у всі щілини, тільки б одним оком побачити… Ловив вітер, що летів від їхньої хати, щоб бодай на мить вдихнути знайомі сеpцю запахи, почути її сміх, слова… Цієї ночі йому нарешті відчинили двері. Та всім – відчинили… Сказали, що покличуть до вечері – можна йти, бути поруч із рідними. Не покличуть, то… То можна посидіти он там, на лаві біля дверей і лиш здалеку поспостерігати, як родина вечеряє, забувши тих, хто ще зовсім недавно був поруч. Краєм ока бачив – багацько таких назбиралось, які сиділи похнюпившись і тільки сумними поглядами проводжали тих щасливців, яких кликали на землю. Він лиш почув тихе: –Олесику… – І вже летів стрімголов до рідної, теплої – його. Додому… Як же хотілось тоpкнутись її… Як же хотілось порозмовляти з нею… Не чула. Не бачила. Але він був щасливим – просто бути поруч. Бачити її. Цілувати кожну її змоpшку, гладити сиве, але все ще запашне волосся, яке пахне ромашкою і любистком. Вродлива… Яка ж вона вродлива…Сидів, дивився на неї і благав час, щоби стишив свій плин, щоб бодай цієї ночі побути поруч. Дивна річ – усе життя жити разом і не цінувати її присутності так, як після закінчення земного існування. Дивився на свічку, що плaкала на столі, слухав Катерину і плaкав, уже не витираючи слiз. – Олесику… Ти плaчеш? – аж здригнувся від того, що голос прозвучав зовсім поруч. Підняв очі – і зустрівся поглядом із Катериною. Вона стояла біля лави і дивилась на нього. Тоді піднесла руку і торкнулась його обличчя. – Я знала, що ти прийдеш! – Ти…мене бачиш? – кинув поглядом за стіл і все зрозумів. Обiйняв міцно-міцно, провів рукою по волоссі. Встав. – Ходімо, голубко, я так сумував за тобою… –Ходімо… Куди скажеш… – усміхнулась і взяла його за руку. – Мамо, мамо, ми приїхали! То нічого, що ми пізно? Бо з тією погодою… – рипнули сінешні двері, і мороз влетів у теплу хату, як хyлiган. – Мамо! МАМО!!! Василю, чого ти стоїш? Викликай «швидку»! Юлю, не пускай дітей до хати! Мамо! – Оленко, тут «швидка» вже не допоможе… – Василю, викликай!!! Мамо!!! Вони стояли обiйнявшись на порозі хати. З жалем дивились, як донька ридала біля тiла, невістка і зять заспокоювали в машині дітей. Переживуть… Усе вони переживуть…Йшли заметеним шляхом, узявшись за руки. Вітер тут же за ними замітав сліди. Позаду залишалось село, плaч, синьо-червоне миготіння «швидкої». Попереду щокроку ближче блимали зірки. Попереду починалась вічність… Таня Боярчук

У тітки Раї розбився сервіз. Назовсім. Повністю. Весільний сервіз на дванадцять персон. До побачення, золоті смужки і штампики Made in Germany на звороті кожного предмета – дядько Котя впав з антресолей разом з коробкою. – Ой, – тітка Рая навіть зацікавилася. – Він же фарфоровий!Як ніби порцелянові не б’ються. Потім вона усвідомила трагедію, лежала в кріслі: «Миколо, валідолу!», дзвонила всім, і навіть мені, не дивлячись на міжмісто, і оплакувала свою молодість, що розлетілася на тисячу дрібних осколків: – Нам його батьки подарували двадцять років тому. Ми його не чіпали, чекали особливого випадку, порцелянового, Господи прости, весілля. І що? Тато помер, у Колі вивих голеностопа, у мене тиск. І ніхто, зауваж, так жодного разу і не покористувався цими тарілками. Ідіоти. Я задумалася. Чому ми зберігаємо сервізи, прикраси та яскраві емоції для особливого випадку? Навіщо ми бережемо ароматичні свічки для «спеціальної ночі», ховаємо сережки з діамантами в шкатулку, б’ємо дитину по руках, коли вона намагається «завчасно» стягнути зі столу ковбаску і притримуємо ніжні слова до Дня святого Валентина? Чим цей день, ця мить гірші за очікуваних? Чи точно «ще встигну»? Майже всі дзвінки з палаючих веж-близнюків в Нью-Йорку містили зізнання в любові. Люди дзвонили своїм близьким, залишали записи на автовідповідачах. «Я. Люблю. Тебе» – сказати це виявилося найважливішим, що треба було встигнути зробити на Землі. Реальність, якщо вірити енциклопедії, – це «існуюче в дійсності», та сама мить між минулим і майбутнім. Не треба відкладати про запас, ховати на антресолі, ховати до «коли-небудь» те, що тут і зараз може принести задоволення, радість і посмішку. Завтра – немає. Є тільки сьогодні, яке не менше унікальне, ніж 31 грудня або яке-небудь там 8 Березня. Тому поспішаймо: Помиритися. Побачити океан. Пограти з сином, обійняти доньку, подарувати мамі ще один флакон «Шанель №5» – щоб користувалася не тільки у свята, а щодня. Треба встигнути. Прочитати. З’їсти суп з морського їжака або запечену сарану. Подивитися улюблений фільм і забути про брудний посуд у раковині. Купити тітці Раї новий сервіз і влаштувати грандіозну вечерю. Поквапитися сказати про свою любов – до того як підуть фінальні титри. Автор: Наталія Радулова

Ця зворушлива притча про Різдво не займе у Вас багато часу. Зате налаштує на Різдвяний лад і принесе трохи дива у Ваше життя. Вона любила Різдво. Втім, як і Великдень, Хрещення та інші церковні свята. Але Різдво якось особливо любила. Напевно тому, що саме в Різдвяну ніч можна загадати своє заповітне бажання. Нехай бажання може бути лише одним. Зате воно обов’язково здійсниться! Вона точно знала, що на Різдво достатньо подивитися на нічне небо і попросити у Господа. Вона робила так уже неодноразово і завжди виходило. Ось і цього Святвечора після вечірньої служби повертаючись додому Вона вдивлялася в зоряне небо і думала про своє найзаповітніше єдине бажання. Господь обов’язково прислухається до благань і на честь народження Спасителя здійснить і її потаємну мрію. Дочекавшись півночі, саме тоді розкривається небо, і Бог відчуває наші сподівання. Вона вийшла надвір і загадала: «Господи, будь ласка, нехай Він буде щасливий, будь ласка Господи», — хвилини три пошепки повторювала Вона. Вона побоювалася, якщо говорити дуже тихо, її бажання не буде почуте, занадто голосно – почують сторонні. Тут вона відчула подих вітру, зовсім не зимовий – ласкавий подих. Вона радісно зітхнула – зрозуміла, що вона почута, бубнити далі сенсу не має. Можна спокійно вирушати додому, у ліжко. Лягаючи спати, вона жваво думала: «Тепер, то він обов’язково буде щасливий… Нехай навіть не зі мною». Десь у Всесвіті цілий сонм ангелів допомагав Господу вислухати всі різдвяні бажання. Не можна було пропустити жодного сподівання, навіть сказаного дуже тихо або просто продуманого і невимовного вголос. Усі прохання суворо перевірялися на щирість, на нешкідливість іншим, на шляхетність і порядність. Одночасно перевірялися мільйони сподівань. Іноді бажання взаємно знищувалися, таким не судилося збутися. Іноді бажання були абсолютно марними для інших, а значить і для того, хто просить, шкідливими. Багато прохань, якби їх виконав Господь, нічого крім горя в даний момент не принесли б. Такі запам’ятовувалися, та їхнє виконання відкладалося на необмежений термін. Відверто злісні бажання вирушали назад тому, хто просить. «Господи, будь ласка, нехай Він буде щасливий, будь ласка, Господи», — вислухавши чергове бажання, один із ангелів одразу перевірив можливі перетину та вловив зворотний зв’язок: «Господи, будь ласка, нехай Вона буде щасливою, будь ласка Господи». Обличчя ангела засяяло тим особливим світлом, коли світ стає трохи кращим. Бажання обох було донесено до Господа, і наступне Різдво вони зустрічали вже втрьох. Джерело

Я люблю чоловіків. Ні, деяких жінок я теж ніжно люблю, але чоловіків особливо. Ось тих самих, які нібито перевелися. У черзі до банкоматів і терміналів два дідки, за вісімдесят. Звичайні дідусі, в картатих сорочечках, стареньких сірих брюках з поясами десь ближче до пахв. – Ти щось оплатити хочеш? Телефон? – Мені внук гроші на картку скинув, він за кордоном живе. Хочу зняти і Любаші квіти купити. Я вже давно не купував. На 8 березня останній раз. – Квіти – це потрібно… – зітхає приятель. У торговому центрі подібний “картатий” дідусь з двома молодими людьми. Молоді люди тягнуть його в сторону галантереї, а дідусь уперся:– Ось хорошу парасольку ви їй самі і купите, і краще не на свято, а тому, що стара у неї вже зламалася. А я хочу сережки купити, як на перший рік весілля. Йдемо шукати, де сережки продають! У метро їде дуже інтелігентного вигляду бабуся, можливо навіть прабабуся, не вистачає тільки капелюшка і рукавичок. І вкрай не вихований онук, років п’яти, який зачіпає не тільки оточуючих, але і бабусю. Вона робить йому делікатні зауваження, а хлопець вдає, що не чує її. Бабуся розгублена і засмучена, їй незручно перед людьми, вона обводить всіх винним поглядом і так само намагається посміхатися.– Справжні чоловіки ніколи не образять дівчинку. Подивися, твоя дівчина скоро заплаче, це не по-чоловічому. Зворушливий, сніжно-сивий дідусь заступається за бабусю.– Вона не дівчинка, вона бабуся! – Це ти бачиш її бабусею, а я бачу дівчинку. Сиву дівчинку. Може, вся річ у тім, що я справжній?Хлопчисько дивиться на бабусю, довго дивиться, потім тикається їй головою в живіт і щось тихо говорить. Бабуся посміхається зовсім іншою посмішкою і вже починає тихенько плакати. Справжній чоловік встає до виходу і галантно вклоняється йдучи. З магазинчика поруч з аптекою виходить ще один справжній чоловік. В руках у нього шоколад. До нього кидається чарівна бабуся: – Ти де був? Я так злякалася! Я ж тобі сказала ліки купити.– Я купив. І пішов купити тобі солоденького, щоб тобі його не так противно було пити. П’ятирічний джентльмен в метро поступається Ані своїм місцем. Аня дивиться на нього величезними очима, її картинка збита – перед нею дитина, це вона мала б поступитися йому місцем. Але чоловік наполегливо відмовляється сідати в присутності дами. І задоволений посміхається мамі, коли Аня все ж вирішує сісти. Я повертаюся до його мами і кажу, що це найкращий чоловік, якого я сьогодні бачила в Києві. Я сиджу в маршрутці поруч з водієм. Входить дідусь і запитує чи немає пільгових пасажирів. Водій грубо відповідає, що вже є. Дідок зітхає і все ж проходить в салон. Я простягаю водію потрібну суму за дідуся і прошу пасажирів передати дідусеві, що його проїзд оплачений. Дідусь збентежено дивиться на мене, ніяковіє, потім киває вдячно і посміхається. Ми виходимо на одній зупинці. Справжній чоловік виходить трохи раніше за мене, подає мені руку, потім піднімає мою і цілує. Тепер розгублена і розчулена вже я. Мені ніяково і я навіть готова пустити скупу дамську сльозу від розчулення. У кожному русі дідуся благородство і краса. Коли жінки кажуть, що справжніх чоловіків майже не залишилося, вони або лукавлять або не туди дивляться. Посміхайтеся справжнім чоловікам, скільки б років їм не було. Помічайте їх. Це подарує їм крила. І одного разу вони повернуть вам їх. Разом з сережками на золоте весілля, з плиткою улюбленого шоколаду або букетом квітів. Посміхайтеся. Навіть чужим… Автор: Наталя Лінська Джерело

Неодноразово закохуючись і страждаючи від кохання, в кінці кінців я прийняла той факт, що відносини приходять і йдуть. Я навчилася миритися з цим і не приймати занадто близько до серця, коли все йде не так, як я хочу. Я навчилася пристосовувати свої очікування і не приймати будь-яку відмову або невдалі стосунки на особистий рахунок. Я все ще вірю в кохання і завжди буду вірити, але воно стало менш казковим, а я стала більш реалістичною. Ось чому, коли мої чергові відносини розвалилися, а хлопець виявився не таким, яким я його уявляла, якщо чесно, я навіть не розчарувалася. Тому що мій розум постійно мене накручує і передбачає те, що ще не сталося. Моє серце переконує мене не бути занадто довірливою, інакше я залишуся ні з чим. Тому ще до того, як почати зустрічатися з кимось, я вже думаю про те, що можу його втратити. Ще до того, як закохатися, я готую себе до розставання. Я бачу «Прощай» в кожному «Привіт». Я вбачаю не можливість відчути кохання, а можливість відчути біль. Можливо, я вже не та наївна дівчина, яка сліпо йшла за своїм серцем і найбільше на світі хотіла кохати і бути коханою. Можливо, я більше не бачу сенсу в тому, щоб віддавати своє серце людям, які без коливань розбивають його на шматки. Можливо, я втомилася викладатися для людей, які не хочуть йти мені назустріч. Можливо, я стала старшою і мудрішою, і розумію, що стосунки – це не найважливіше в житті. Я краще зосереджу свої зусилля і час на щось більш надійне, як моя робота, яка віддає мені стільки ж, скільки я в неї вкладаю. Я краще буду інвестувати в себе і покладатися на себе, ніж покладати всі надії на інших. Я краще проведу час з важливими для мене людьми, ніж з тими, хто просто тимчасовий в моєму житті. Можливо, я хочу чогось більш стабільного і справжнього, замість просто «хімії» і фізичного потягу, які дуже швидко проходить. Можливо, я хочу раціонального виду кохання, яке має сенс, замість того, яке кружляє голову, позбавляє здорового глузду і змушує робити те, про що я пізніше пошкодую. Можливо, мені більше не здається романтичним гнатися за коханням і боротися до кінця за хеппі-енд, який існує тільки в моїй уяві. Можливо, я краще буду жити сама, замість того, щоб чекати того, хто передумає і повернеться до мене. Можливо, я не хочу витрачати свій час і зусилля на людей, які не гідні мене. Можливо, я хочу чогось більш постійного. Я хочу бути для когось номером один. Я хочу природної любові, заради якої не доведеться так сильно трудитися. Або, можливо, я вже зрозуміла, що гідна набагато більшого. І я хочу сказати, що ви теж гідні більшого. Ви заслуговуєте всього кохання цього світу, за яким не потрібно гнатися. Джерело