Історія про те, як молитва докорінно змінила життя двох молодих людей

Живуть в нашому селі двоє літніх людей, дід Сергій і баба Марія. Живуть душа в душу, і все у них ладиться. Все село дивиться на них і радіє, а дехто навіть заздрить. Завжди разом. Ніколи їх не бачили щоб хтось по одинці йшов. Навіть за хлібом в магазин удвох йдуть. Якщо дід Сергій на риболовлю йшов, то поруч завжди його баба Марія. Я особисто не знаю більше таких сімей, де чоловік і дружина так нерозлучні. Навіть в газеті про них писали багато років тому, і сільські жителі навіть пишалися, що живуть поруч з ними дід Сергій і баба Марія. Тільки от ніхто з жителів села не знав як вони зустрілися. Не знали цю таємничу і моторошну історію давньої зустрічі Сергія і Марії. Сергій в молодості працював водієм лісовоза. Працювати доводилося і вдень і вночі. І одного разу він так запрацювався, що заснув за кермом і перекинувся в яр. Приїхала міліція і лікарі, які констатували смерть молодого хлопця. Відправили Сергія в районний морг, де він і пролежав добу, поки не прокинувся. Сергій отямився від нестерпного болю і холоду в повній темряві. Він довго не міг зрозуміти де він знаходиться, поки не здогадався де. Рани на голові не були перев’язані. А навіщо якщо людина померла. Але ще сильніше він перелякався коли почув слабкий плач в темряві. Тут вже у будь-якої нормальної людини дах поїде. Прислухався Сергій, плаче хтось, і не здалося йому зовсім, як він спочатку подумав. Плаче дівчина. – Тут хтось є? – пошепки вимовив Сергій. Плач припинився і почулася метушня в темряві. – Хто тут? – знову запитав Сергій. – Марія, – схлипуючи сказав жіночий голос. – А мене Сергій звуть, – сказав він, – Маша, а ти знаєш де ми? — У морзі, – запросто відповіла вона. – Ось і я подумав що в морзі. А як ти сюди потрапила? — Потонула. А ти? – Розбився на машині. Заснув за кермом. Вони помовчали обоє не вірячи в те, що відбувається. Важко було повірити в таке. Двоє воскреслих – ожилих одночасно в один час, хіба це не диво? Це напевно знак. – Не плач Маріє, скоро за нами прийдуть. – Мені дуже холодно. Не відчуваю ні рук, ні ніг. Сергій кусаючи губи зліз зі столу, простягнув руку і пішов, поки пальцями не торкнувся чогось теплого. – Давай я тебе обійму,- сказав Сергій. Так обом тепліше буде. Чекати їм довелося не довго. Години через дві двері відчинилися і… І довелося довго відкачувати лікаря. Ну ви розумієте, що не кожен витримає, і не збожеволіє бачачи таке видовище. Про цей випадок довго ще говорили, хоча тримали у великому секреті. Ну а дід Сергій і баба Марія з тих пір не розлучалися. І прожили своє життя щасливо. © Володимир Петров Джерело

Моя прабабуся залишилася вдовою у 27 років. І дві дівчинки на руках. А крихітний хлопчик помер. Грошей дуже мало, жити важко. Платня маленька, треба бути дуже, дуже ощадливою. Заощаджувати і розумно витрачати гроші. Вона так і робила. Так і жила. А потім побачила у магазині ці туфлі. Розкішні, модні, лаковані, на каблучці-«чарочці». І купила. Вони якраз по нозі припали, як влиті. І вдома завела патефон і станцювала трошки: адже вона два роки не танцювала. І два роки вела бережливе життя, розраховуючи кожну копійку, хоча жити не дуже й хотілося. Вона сумувала за чоловіком і хлопчиком. Туфлі були дуже дорогими, їй довелося витратити всі гроші. І вона з жахом думала, як житиме з дітьми і що буде завтра. А нічого поганого не сталося. Зайняла грошей, потихеньку віддала, наливала собі менше супу і м’ясо віддавала донькам. А сама хліб їла і окріп пила — це дрібниці, бо були туфлі. З бантами! Вона в цих туфлях пішла на вечірку до знайомих, там у неї закохався директор заводу пивного, зробив пропозицію, і через рік вона вийшла заміж. І щасливо жила. І дівчата були одягнені та ситі, і обидві здобули вищу освіту. Хоча війна була й усілякі жахіття, але туфлі, спогади про туфлі — вони зносилися, звичайно, — дуже підтримували! Це був найрадісніший спогад! І в 90 років прабабуся згадувала покупку цих чудових туфель і, усміхаючись, розповідала в деталях той хвилюючий момент… Вона рідко усміхалася: життя було суворе. І ось що я думаю: купіть собі те, що душа просить. Навіть якщо грошей мало. Займіть трохи, перекрутіться, відкладіть покупку шпалер або садового інвентарю. Або унітазу. Або ще чогось важливого. Деякі покупки можуть врятувати життя і змінити долю, хоча без них можна обійтися – без туфель з бантами. А ви все одно купіть. І щось гарне станеться. І жити захочеться. Танцювати під патефон. І познайомтеся з кимось цікавим. А потім правнучці розкажете про туфлі. В 90 років. Усміхаючись… Автор: Анна Кір’янова Джерело

Одна жінка дуже любила свої прикраси. Тридцять років тому один чоловік подарував сережки зі смарагдами і таку ж брошку. Жінка дуже ними дорожила і часто вдягала, коли йшла на роботу, на прогулянку чи просто в магазин. Вона любила цього мужчину. Щось не склалося тоді, тридцять років тому. Так і живе тепер одна, не вдалося з іншими створити сім’ю, хоча “залицяльники” були. А про того чоловіка майже нічого не знає, чула, що женився і все. Він десь далеко тепер живе, в іншому місті. На душі у неї ставало тепліше, коли тримала в руках подаровані багато років тому прикраси. З віком людина з особливою увагою та любов’ю починає ставитися до речей, так чи інакше пов’язаних із близькими та дорогими людьми. Їх немає поруч, цих людей, але є ця брошка і сережки, які подарував коханий і це гріє і нагадує про те, що її теж любили. Жінці зателефонувала старенька тітонька з іншого міста, вона погано почувалася і попросила приїхати. І жінка приколола свою брошку на сукню, вставила у вуха сережки, поклала всі свої невеликі заощадження в сумочку і поїхала рятувати стареньку родичку. Вона три місяці її доглядала. Тітонька дуже важко і довго одужувала. Стан посилювався віком та супутніми хворобами, але жінка терпляче її виходжувала, виконувала призначення лікаря. І витратила всі свої заощадження. На ліки, памперси, на продукти. А коли тітці стало краще, вона захотіла фруктів, пояснюючи це тим, що їй тепер вітаміни потрібні, адже потрібно повністю відновити здоров’я. І просила купити їй то виноград, то персик. І гранатовий сік. Вона не думала про те, на які гроші все це купується: якщо племінниця купує, значить може. А жінка соромилася просити у хворої бабусі кошти на ліки, витрачала свої заощадження. Тільки заощадження, зрештою, теж закінчилися і їй довелося розлучитися зі своїми, дорогими серцю прикрасами. Вона здала сережки і брошку в ломбард, а на виручені гроші купила необхідні ліки і фрукти для тітоньки, що одужує. Адже життя людини дорожче за смарагди. І душевний спокій і чиста совість теж дорожчі. Ця жінка все, що могла зробила, все, що було віддала, поставила стареньку на ноги і поїхала додому. А в ломбард одного разу зайшов чоловік. Він доньці подарунок шукав на день народження і ось зайшов на прикраси подивитися, може, щось цікаве потрапить на очі. І впізнав смарагдовий комплект. Свій комплект. Це він його коханій дівчині колись подарував. Підробляв вечорами, назбирав грошей та купив. Він дуже любив ту жінку, але життя розвело їх, так вийшло. Він уже п’ять років, як удівець, зате донька є. Вона, та ще й маленька внучка Даринка прикрашають тепер його самотність. Чоловік купив цей смарагдовий комплект. І наступного дня поїхав у містечко, де раніше та дівчина жила: якщо вона зараз не там проживає, може хтось скаже, де її знайти? На серці було неспокійно: як окраси опинилися у ломбарді? Чому? Що трапилося? Може їй потрібна допомога? Але йому не довелося нікого ні про що питати, бо знайомі двері відчинила та сама жінка. Вони не згадують і не говорять про минуле, нічого тепер не змінити. Вони живуть справжнім. У любові та турботі один про одного. Насолоджуючись кожним днем ​​і тим, що разом щохвилини. Разом подорожують, разом облаштовують свій заміський будинок, разом готують, відпочивають, ходять із онукою Даринкою на рибалку на місцеве озеро, взяли з притулку собаку, підібрали двох безпритульних котів. Жінка тепер має багато інших прикрас, це чоловік їй дарує. Йому не потрібно тепер для цього підробляти вечорами, він заможна людина. Тільки дорожить вона одним стареньким смарагдовим комплектом і впевнена, що він трошки чарівний…. © Анна Кир’янова

Коли все добре, може стати нудно. Жив чоловік із люблячою дружиною, все добре було. Навіть дуже. А потім стало нудно. Все набридло, щоденний побут, одні й ті самі слова та обійми… Або на роботі все добре йшло. Гроші платили, ставилися по-доброму. А потім стало нудно. Все одне і те ж, немає яскравих фарб, все набридло. Друг старий став нудним. Заздалегідь все знаєш, що він скаже. Нудним стало життя… Хороше – воно може стати нудним. Тому що воно хороше. Нудне здоров’я, нудні гроші, нудна дружба, нудна турбота, любов нудна. Це так буває, коли все дуже добре. Коли щастя. Нудне таке щастя. Одноманітне. І чоловік знайомиться з новою цікавою жінкою, не рівня дружині! Весела та приваблива. Кидає роботу та починає ризикований бізнес. Це цікаво та надихає. І нових друзів знаходить енергійних оригіналів. Тепер все не так нудно, навпаки, безліч вражень. А потім він страшенно шкодує про те, що наробив. Коли його обдурять, зрадять, використають, кинуть, знехтують ним. Тому що він нудний. Або ще з якоїсь причини. Скінчиться нудне щастя. Прийде хвороба або втрата трапиться. Внесе різноманітність у нудне життя. О, як буде шкодувати чоловік про своє нудне життя. Як він благатиме повернути йому нудне щастя, коли близькі поруч, коли нічого не болить, коли все так одноманітно і буденно, так добре! Але він сам випросив це у долі. Він не цінував хороше. Не дякував за мир та спокій. Скаржився на нудьгу. Мирне життя – воно нудне. І хороші, люблячі люди – вони набридають. Але цінувати все це по-справжньому людина починає лише тоді, коли вона втратить назавжди. © Анна Кир’янова

Хлопчик років десяти, тремтячи від холоду, босоніж стояв біля вітрини взуттєвого магазину і, не відриваючись, дивився на тепле взуття. До нього підійшла одна жінка і запитала: – Мій маленький друже, що ти з таким інтересом розглядаєш за цим склом, про що думаєш? – Я прошу Бога, щоб Він мені дав одну пару черевиків, – відповів хлопчик. Дама взяла дитину за руку і увійшла з ним в магазин. Вона попросила продавця принести шість пар дитячих шкарпеток і запитала, чи може той принести таз з теплою водою і рушник. Службовець приніс все, про що його попросила жінка. Вона повела хлопчика в задню частину магазину, зняла рукавички, вимила дитині ноги, висушила їх рушником. Продавець приніс шкарпетки. Дама наділу одну пару на ноги дитині, потім приміряла і купила йому черевики, попросила завернути інші шкарпетки і віддала їх хлопчикові. Потім вона погладила його по голові і сказала: – Тепер, без сумнівів, ти відчуваєш себе набагато краще. Вона розгорнулася, щоб піти. У цей момент хлопчик дотягнувся до її руки і, дивлячись на неї зі сльозами на очах, запитав: – Ви дружина Бога? Джерело

Жінка працювала на м’ясокомбінаті. Одного разу, в кінці дня, коли вона зайшла в морозильну камеру, двері (які ще були старої конструкції), випадково закрилися — і жінка опинилася замкненою зсередини. Жінка щосили кричала і стукала, але все було безрезультатно, – ніхто не міг її почути. Більшість робітників вже пішли, а поза камерою нечутно, що відбувається всередині. П’ять годин по тому, коли смерть здавалася вже неминучою, охоронець заводу відкрив двері, – і жінка дивом врятувалася в той день від смерті.Пізніше вона запитала у охоронця, чому він вирішив саме в той день перевірити морозильну камеру, адже це не входило в його обов’язки. Охоронець відповів: «Я працюю на цьому заводі вже 15 років, сотні людей щодня приходять і йдуть, але ви одна з небагатьох, хто вітався зі мною вранці і прощався в кінці робочого дня. Багато хто ставиться до мене так, ніби я невидимий… Сьогодні, проходячи повз мене, ви, як завжди, сказали мені: «Привіт». Але після робочого дня я згадав, що так і не почув ваше «Бувайте, побачимося завтра». Мені приємно чути ваші «привіт» і «бувайте», бо вони нагадують, що я комусь потрібен.Не почувши сьогодні вашого прощання, я зрозумів, що щось сталося і вирішив перевірити територію комбінату». Поважаймо усіх, хто навколо нас. Адже ми ніколи не знаємо, що буде завтра. Andriі Bilyk

«Корабель терпить аварію. Ця подружня пара зуміла дістатися до рятувальної шлюпки, але, на їх превеликий жаль, там було тільки одне місце. Чоловік сам забрався в човен, залишивши дружину гинути посеред океану. І перед тим як піти під воду, дружина прокричала йому останню у своєму житті фразу», – так вчителька літератури розпочала свій перший в цьому році урок. Тут її розповідь перервалася. «Як ви думаєте, – запитала вона клас. – Що це була за фраза?» Більшість учнів тут же негайно висловилися: «Я тебе ненавиджу!», «Як же я була сліпа!» і все в такому дусі. Весь клас наввипередки змагався у висловлюваннях, але один хлопчик сидів весь цей час і мовчав. – А ти як вважаєш, що вона сказала? – запитала вчителька, підійшовши до нього. – Я думаю, що вона сказала: «Подбай про нашу дитину!» – Ти знаєш цю історію? – здивувалася вчителька. – Ні, просто те ж саме сказала моя мама перед смертю моєму батьку, – відповів учень. Вчителька відвернулася, сподіваючись, що ніхто не помітив, як на її очі набігли сльози. – Вірно, – відповіла вона. Отже, судно пішло на дно. Чоловік добрався додому і самотужки виховав дочку. Через багато років, коли батька вже не стало, розбираючи його речі, дівчина знайшла його щоденник, в якому прочитала наступне: «У неї вже був страшний діагноз, коли ми поїхали в подорож. Жити залишалося недовго. Боже, як би я хотів потонути замість неї, але заради блага дочки я не зміг. Я міг тільки залишити її посеред океану». Клас мовчав. По дитячих очах було видно, що їх глибоко вразила ця історія і що сьогодні вони зрозуміли, що перше враження може бути оманливим. Ось чому ніколи не варто судити про людей і їхні вчинки поверхнево, адже ми багато чого можемо про них не знати.

Після весілля я недолюблювала і трохи побоювалася свого свекра. Він здавався мені суворою і при цьому якоюсь далекою людиною. Він постійно робив якісь дурниці, не випускав з рота цигарку, мало говорив, тільки поглядав з-під густих брів. Коли я народила сина, не хотіла, щоб він проводив з дідом час. Але дивовижним чином цей чоловік став янголом-охоронцем для сина. У два роки син випав із вікна другого поверху на дачі на матраци, які раптово витягнув просушитись свекор. У чотири роки син на моїх очах перекинув каструлю з, як мені здавалося, киплячим варенням; але виявилося, що свекор забув включити плиту! В сім років син на моїх очах засунув цвях у розетку, але за хвилину до цього свекор випадково вирубив світло. В 10 років свекор покликав сина подивитись на гігантську коров’ячу “міну”, і на місце, де сидів син, звалилася величезна суха гілка. Коли сину було 13, свекор забув розбудити його на екскурсію, син запізнився, а їх шкільний автобус потрапив в страшну аварію. В 16 – син йшов до друзів на Новий рік, послизнувся і впав головою на бетонні сходи, але йому нічого не було, тому що свекор по приколу дав синові одягнути свою величезну хутряну шапку. В 19 – на сина біля під’їзду вночі напав з ножем наркоман, але свекор в цей час вирішив нишком вилити протухлий борщ, облив і, так би мовити, деморалізував злочинця. Свекра немає вже три роки, з сином за цей час не відбувалося нічого поганого, він навіть звичайною застудою не хворів. Ми жартуємо, що свекор знав про всі біди, які могли б статися з сином, попередив їх, а коли вони закінчилися, спокійно пішов. Я шкодую тільки про те, що не сказала свекру спасибі за все. Джерело