“Все минає… мине і це”. Маленьке нагадування кожній людині!

На розпродажі хороший крем продавали, французький. В два рази дешевше. Я баночку розглядала, а похмура дама мені похмуро сказала: «Не раджу!». Я запитала: «Це поганий крем? Ви користувалися, так? ». Дама похмуро відповіла, що крем дуже хороший. У цьому-то й річ! Помажусь я хорошим кремом місяць. Або два, якщо економити. А потім шкіра буде в’янути і сохнути, коли цей чудовий крем скінчиться. Звикне шкіра до хорошого. До хорошого швидко звикаєш. А крем-то вже не купиш, закінчився розпродаж! Або треба викласти багато грошиків. Тому ніщо гарне купувати не треба. Треба купити дешевий крем. Взагалі треба все дешеве купувати. Щоб не страждати потім від нестачі хорошого. Так кажуть: дитину на руки брати не треба. А то звикне до хорошого, і не відучиш. Собаку смачним годувати не треба – а то звикне і не захоче кашу їсти. Обніматися і цілуватися все рідше. Хвалити теж не слід. І спілкуватися треба не з тими, хто любить і хвалить, а з критиками і нахабними незнайомцями. Щоб не звикнути до хорошого. Раптом хороше скінчиться? Треба звикати до поганого, до дешевого, несмачного, незручного. І зуби лікувати без наркозу, як в дитинстві, щоб звикнути до болю. Бути готовим до поганого. Як древні говорили, звичка породжує характер, а характер – долю. До чого звикнеш, те і буде відбуватися. Похмуре очікування бідності і болю псує життя. А поганий крем псує шкіру. А відсутність любові і добрих слів сушить серце. Якщо є можливість – це подарунок долі. І треба його радісно взяти і подякувати. І піти додому, розглядаючи красиву коробочку, з посмішкою і гарним настроєм. До хорошого настрою теж звичка потрібна ..”. © Анна Кір’янова Джерело

Чоловік нещодавно одружився і повертався зі своєю дружиною додому. Вони перепливали озеро на човні, коли раптово почався шторм. Чоловік був воїном, але жінка дуже злякалася, тому що ситуація була майже безнадійна. Човен був невеликий, а шторм був дуже сильний, і в будь-який момент вони могли потонути. Але чоловік сидів тихо, спокійно, ніби нічого не відбувалося. Жінка вся тремтіла і каже, – «Ти не боїшся? Це можуть бути наші останні хвилини життя. Здається, ми не зможемо дістатися до берега. Тільки диво може врятувати нас, інакше ми помремо. Невже тебе це не лякає? Чоловік витягнув ме4. Це ще більше спантеличило жінку. Що він робить? Тоді він підніс його до шиї жінки, ме4 був дуже близько до неї, він мало не торкався її шиї. Він запитав: «Ти боїшся?» Вона промовила: «Чому мені потрібно боятися? Якщо меч в твоїх руках, навіщо мені боятися? Я знаю, ти мене любиш». Він поклав ме4 назад і сказав: «Це тобі моя відповідь. Я знаю, Бог любить мене, і ме4 в Його руках, і шторм в Його руках. Тому що б не трапилося, все буде добре. Якщо ми виживемо – добре; якщо ми не виживемо – добре, тому що все в Його руках, а Він не може робити щось неправильно». Іл: Alane Carvalho Джерело

Одного разу до священика прийшла дружина небагатого селянина. – Отче, — сумно сказала вона, — я втомилася. Ми працюємо не покладаючи рук, але є дні, коли крім черствого хліба нема чого дати дітям. Але найбільше я втомилася дивитися на наш убогий будинок, двір, на рвану одежу синів, стомлене обличчя чоловіка …Задумався священик і попросив жінку піти з ним. Він вказав на красивий будинок, в палісаднику якого гралися дітлахи. – Як ти думаєш, чи щаслива господиня? – Запитав він. – Звісно! – вигукнула жінка. – Яка багата садиба, як добре одягнені дітки! Але священик попросив підійти ближче і придивитися. Тоді вона побачила матір діточок, що сиділа в тіні й гірко плакала. – Вона плаче, бо сліпа від народження і не може бачити своїх дітей, — сумно розповів їй отець. Вони пішли далі. Незабаром священик показав другий будинок. Він був багатшим від першого, а на запитання жінки, чи живуть щасливі люди тут, розповів, що це була прекрасна сім’я, поки не загинув її глава. Тепер не проходить дня, щоб вдова не ридала за своїм чоловіком, а діти — за батьком. Міцно задумалася жінка і не помітила, як вони підійшли до великого двору. Тут був будинок дочки дуже багатого купця. – Тут є багатство і ситна їжа, дорогий одяг, а всередині ручки дверей мало не покриті золотом. Але чи живе тут щастя? На це питання священик відчинив важку хвіртку. Купецька дочка, побачивши гостей, привіталася і запросила на чай. Але яким же порожнім здався будинок парафіянці. Тут не було дітей, не чутний голос чоловіка. – У мене є багатство і гарний одяг, але немає щастя, — сказала господиня. У мене немає ні чоловіка, ні дітей, і нікому готувати обід або вдягати сукні … Глибоко замислившись, поверталася прихожанка додому. – Спасибі вам! – гаряче сказала вона священику. Я зрозуміла, якою я була нерозумною! Я втомилася дивитися на старий одяг, не знаючи, яке це щастя бачити своїх дітей! Я думала, що щастя — це жити в достатку, а виявляється, щасливий той, у кого є кому готувати обід, в чиєму будинку чути дитячий сміх! Так часто бачимо свої негаразди, не помічаючи якими щасливими та багатими насправді ми є. Джерело

Знаєш, що по – справжньому гідно і істинно красиво? Вірити в себе, коли тебе намагаються зруйнувати. Стояти не похитнувшись там, де інші морально вмирають. Розправляти зламані крила через біль. Тримати усмішку напоготові, немов кулі, щоб влучити в тих, хто чекає твоїх сліз. Носити себе високо. Відточуй характер, моя дівчинко. І запам’ятай, – шість заповідей, які завжди виручають: “Не скаржся. Не пояснюй. Не вір. Не бійся. Не проси. І поважай себе настільки, щоб ти могла закрити будь-які двері, ніколи не пошкодувавши про це.” – це повинно бути в крові, як звіриний інстинкт. Ні до чого відкривати серце. Якщо гірко, сумно, нестерпно, – довір це ночі, музиці, келиху червоного вина і шкіряному блокноту, – нехай тільки їм буде дозволено знати, скільки довелося витримати. Бережи честь. Тримай спину рівно. Довіряй гордості, – вона завжди виручає в останній момент. Це ті самі війська, які ніколи не підводять. І нехай повільно розриває на шматки зсередини, – особисте пекло, через яке ти йдеш зараз, пізніше стане силою, палаючою яскравим вогнем в очах. Сльози, сумніви, слабкості, безсонні ночі проходять. Муть осідає, в сухому залишку залишається мудрість, метал в характері, який не дозволить зламатися, ніжність в серці, яка вже не для всіх і бажання любити, – саму себе. Не здавайся. Будуй нову імперію з осколків, що впиваються в серце. Красиво переживати свої драми – не просто перемога. Це мистецтво. Це вищий пілотаж. Джерело

Осінь – це час для себе. Час розкладати по полицях літні сукні та літні несерйозні думки. Розбирати антресолі та розбиратися в кресленнях кохання. Сортувати спокуси та спокушатися. Забувати те, що не можна виправити та виправляти те, що неможливо забути. Осінь – це час коротких розмов та довгого дощу. Прозорих калюж та прозорого спілкування. Можливість трішки довше спати, трішки повільніше їсти, трішки уважніше дивитися по сторонах та трішки глибше думати. Розуміти себе. Вчитися говорити одне слово замість десяти та робити один крок замість сотні стрибків на батуті. Осінь – це час розгладжувати перенісся та розтискати кулаки. Збирати пазли та збиратися з духом. Писати листи та записуватися на танці. Посміхатися смутку та сумувати з усмішкою на губах. Осінь – це час переглядати «Будинок біля озера» та «Століття Адалін». Перечитувати роман «Шоколад». Купувати різноколірну квасолю. Пити на сніданок какао та думати про Хемінгуея. Сушити дольки апельсина, гриби та претензії. Закатувати варення та кокетливо закочувати очі. Заспокоювати заблукалий погляд. Малювати піском те, що заведено малювати пастеллю. Милуватися коханням. Адже неважливо які фарби за вікном. Набагато важливіше як ми розфарбовані зсередини. Автор: Ірина Говоруха Джерело

Сидіти на підвіконні, їсти абрикосове бурштинове варення з банки, запивати чаєм. Качати засмаглою ногою і дивитися на захід. Впустити з ноги тапок. Ворушити пальцями. Йти по вулиці з букетом свіжокуплених айстр, зариватися носом в їх волохаті верхівки. Повертаючись додому, потрапити під дощ біля самого під’їзду, постояти, закинувши обличчя назустріч співучій небесній воді, а потім забігти додому, переодягнутися в сухе і, загорнувшись у плед або м’який халат на два розміри більше, пити гарячий чай і слухати як краплі стукають по підвіконню. Розтирати кісточками полин, а потім нюхати пальці, які пахнуть літом – гіркувато, терпко, сонячно. Йти босоніж по траві, яка коле уїдливо, але не боляче. У дитячому відділі обніматися з величезними м’якими іграшками, гладити їх по животику. Їхати в машині, і дивитися, як дорога розгортається попереду, як над вечірнім шосе сідає переливчасто-руде сонце. Слухати цикад. Дивитися на величезні близькі зірки. Спати до упору, а потім прокидатися і якийсь час лежати і усміхатися, тому що ще один день і життя. Яке це Щастя – не прагнути постійно, не рватися зі шкіри геть, не змагатися, не доводити, а просто – бути. Бути щасливим. Олександра Снєг Джерело

– Олено, а чому ви каву не у нас купуєте? У нас дуже смачна кава, коштує 30 гривень. Я ходжу в цю кондитерську за мигдальним рогаликом або шоколадним круасаном. Ще у них чудові кексики з кремовою шапочкою, чіабата на якій можна одружуватися, крихітні тарталетки з ягодами, і коржики з горіхами та чорносливом. Напевно, і кава у них відмінна. Але каву я купую в кондитерській через 10 метрів. Тільки з однієї причини: вони наливають каву в керамічну чашку. Не в паперовий стаканчик на винос, а в нормальний керамічний кухлик. Так, теж на винос, але з цієї чашечкою можна сидіти на лавці під деревом серед квітучих півоній. Дивитися на заклопотаних людей. На товстенького джмеля, який діловито облітає братки та конюшину. На рудого мордатого кота, який милується своїми лапами та хвостом. Виставляє їх, як трофеї, явно вважає їх найкрасивішими лапами у світі. Ще можна дивитися на літню даму з величезним ротвейлером, вона каже йому «Пане» і звертається на «Ви», а він дивиться на неї, як на Велику Собачу Богиню. – Ви знаєте, – кажу я дівчинці за касою, – господиня сусідньої кондитерської розуміє життя. Вона наливає каву в чашку. Вона не боїться, що я куди-небудь втечу, що я не поверну чашку в кондитерську, а залишу її на лавці, що я розіб’ю її. Вона розуміє, як це пити каву з керамічної чашки та дивитися на джмеля. І вона, до речі, не ображається, що випічку я беру у вас. – Ой, але це ж так не зручно. А так взяв склянку і пішов далі у справах. – Я можу собі дозволити цю незручність. Розумієте, бути зручним, за великим рахунком – це бути стандартним. Не заважати, не створювати чергу, не просити зайвого. Зручні люди не займають зайвого місця, вони не претендують, заради них не треба напружуватися. Але тільки зручна для батьків дитина – це не пристосований до життя дорослий. Зручний дорослий – це людина без ресурсів на власне життя. Нормальне життя – це коли в ньому є місце для всього і всьому свій час. Є час бігти по справах і є час дивитися на рудого кота. Є час для покупних пельменів і є час для парадного обіду. Є час кросівок і час шпильок. Час ошатних суконь і час збирати волосся у хвостик. Є час бути переможцем і час нічого не хотіти. Є час вдиху і час видиху. Що вам зручно, а що ні – вирішуєте тільки ви. Тільки ви можете вирішувати, якої довжини має бути ваша спідниця і якої висоти ваші підбори. Що вам є куди йти, про що мріяти. Це все, що я хотіла сказати вам сьогодні. Обіймаю. Автор: Олена Пастернак Джерело

Колись один чоловік запитав мене, чи знаю я, яке слово найнестерпніше. Я називала багато слів, але не могла вгадати. «Пізно» – сказав він. Це слово «пізно». В якому би контексті воно не звучало, воно завжди говорить про якусь гіркоту того, чого вже не повернеш. Один чоловік в дитинстві дуже дружив зі старим сусідом. Але час йшов, з’явився коледж та інтереси, потім робота і особисте життя. Кожну хвилину молодий чоловік був зайнятий, і у нього не було часу ні згадати про минуле, ні навіть побути з близькими. Одного разу він дізнався, що сусід помер – і несподівано згадав: старий багато чому навчив його, намагаючись замінити хлопчикові загиблого батька. Відчувши свою провину, він приїхав на похорон. Увечері, після похорону, чоловік зайшов до спорожнілого будинку покійного. Все було так, як і багато років тому… Ось тільки маленька золота коробочка, в якій, за словами старого, зберігалася найцінніша для нього річ, зникла зі столу. Подумавши, що її забрав хтось із нечисленних родичів, чоловік покинув будинок. Однак через два тижні він отримав посилку. Побачивши на ній ім’я сусіда, чоловік здригнувся і відкрив коробку. Всередині лежала та сама золота коробочка. У ній виявився кишеньковий золотий годинник з гравіюванням: «Спасибі за час, що проводив зі мною». І він зрозумів – найціннішим для старого був час, проведений зі своїм маленьким другом. З тих пір чоловік намагався якомога більше часу приділяти дружині і сину. Життя вимірюється не кількістю вдихів. Воно вимірюється кількістю моментів, які змушують нас затримати дихання. Час витікає від нас кожну секунду. І його потрібно витрачати з користю прямо зараз. Джерело