«Бути зручним – це бути стандартним»: важливе нагадування кожній людині!

Сидіти на підвіконні, їсти абрикосове бурштинове варення з банки, запивати чаєм. Качати засмаглою ногою і дивитися на захід. Впустити з ноги тапок. Ворушити пальцями. Йти по вулиці з букетом свіжокуплених айстр, зариватися носом в їх волохаті верхівки. Повертаючись додому, потрапити під дощ біля самого під’їзду, постояти, закинувши обличчя назустріч співучій небесній воді, а потім забігти додому, переодягнутися в сухе і, загорнувшись у плед або м’який халат на два розміри більше, пити гарячий чай і слухати як краплі стукають по підвіконню. Розтирати кісточками полин, а потім нюхати пальці, які пахнуть літом – гіркувато, терпко, сонячно. Йти босоніж по траві, яка коле уїдливо, але не боляче. У дитячому відділі обніматися з величезними м’якими іграшками, гладити їх по животику. Їхати в машині, і дивитися, як дорога розгортається попереду, як над вечірнім шосе сідає переливчасто-руде сонце. Слухати цикад. Дивитися на величезні близькі зірки. Спати до упору, а потім прокидатися і якийсь час лежати і усміхатися, тому що ще один день і життя. Яке це Щастя – не прагнути постійно, не рватися зі шкіри геть, не змагатися, не доводити, а просто – бути. Бути щасливим. Олександра Снєг Джерело

Осінь – це час для себе. Час розкладати по полицях літні сукні та літні несерйозні думки. Розбирати антресолі та розбиратися в кресленнях кохання. Сортувати спокуси та спокушатися. Забувати те, що не можна виправити та виправляти те, що неможливо забути. Осінь – це час коротких розмов та довгого дощу. Прозорих калюж та прозорого спілкування. Можливість трішки довше спати, трішки повільніше їсти, трішки уважніше дивитися по сторонах та трішки глибше думати. Розуміти себе. Вчитися говорити одне слово замість десяти та робити один крок замість сотні стрибків на батуті. Осінь – це час розгладжувати перенісся та розтискати кулаки. Збирати пазли та збиратися з духом. Писати листи та записуватися на танці. Посміхатися смутку та сумувати з усмішкою на губах. Осінь – це час переглядати «Будинок біля озера» та «Століття Адалін». Перечитувати роман «Шоколад». Купувати різноколірну квасолю. Пити на сніданок какао та думати про Хемінгуея. Сушити дольки апельсина, гриби та претензії. Закатувати варення та кокетливо закочувати очі. Заспокоювати заблукалий погляд. Малювати піском те, що заведено малювати пастеллю. Милуватися коханням. Адже неважливо які фарби за вікном. Набагато важливіше як ми розфарбовані зсередини. Автор: Ірина Говоруха Джерело

Одного разу до священика прийшла дружина небагатого селянина. – Отче, — сумно сказала вона, — я втомилася. Ми працюємо не покладаючи рук, але є дні, коли крім черствого хліба нема чого дати дітям. Але найбільше я втомилася дивитися на наш убогий будинок, двір, на рвану одежу синів, стомлене обличчя чоловіка …Задумався священик і попросив жінку піти з ним. Він вказав на красивий будинок, в палісаднику якого гралися дітлахи. – Як ти думаєш, чи щаслива господиня? – Запитав він. – Звісно! – вигукнула жінка. – Яка багата садиба, як добре одягнені дітки! Але священик попросив підійти ближче і придивитися. Тоді вона побачила матір діточок, що сиділа в тіні й гірко плакала. – Вона плаче, бо сліпа від народження і не може бачити своїх дітей, — сумно розповів їй отець. Вони пішли далі. Незабаром священик показав другий будинок. Він був багатшим від першого, а на запитання жінки, чи живуть щасливі люди тут, розповів, що це була прекрасна сім’я, поки не загинув її глава. Тепер не проходить дня, щоб вдова не ридала за своїм чоловіком, а діти — за батьком. Міцно задумалася жінка і не помітила, як вони підійшли до великого двору. Тут був будинок дочки дуже багатого купця. – Тут є багатство і ситна їжа, дорогий одяг, а всередині ручки дверей мало не покриті золотом. Але чи живе тут щастя? На це питання священик відчинив важку хвіртку. Купецька дочка, побачивши гостей, привіталася і запросила на чай. Але яким же порожнім здався будинок парафіянці. Тут не було дітей, не чутний голос чоловіка. – У мене є багатство і гарний одяг, але немає щастя, — сказала господиня. У мене немає ні чоловіка, ні дітей, і нікому готувати обід або вдягати сукні … Глибоко замислившись, поверталася прихожанка додому. – Спасибі вам! – гаряче сказала вона священику. Я зрозуміла, якою я була нерозумною! Я втомилася дивитися на старий одяг, не знаючи, яке це щастя бачити своїх дітей! Я думала, що щастя — це жити в достатку, а виявляється, щасливий той, у кого є кому готувати обід, в чиєму будинку чути дитячий сміх! Так часто бачимо свої негаразди, не помічаючи якими щасливими та багатими насправді ми є. Джерело

Чоловік нещодавно одружився і повертався зі своєю дружиною додому. Вони перепливали озеро на човні, коли раптово почався шторм. Чоловік був воїном, але жінка дуже злякалася, тому що ситуація була майже безнадійна. Човен був невеликий, а шторм був дуже сильний, і в будь-який момент вони могли потонути. Але чоловік сидів тихо, спокійно, ніби нічого не відбувалося. Жінка вся тремтіла і каже, – «Ти не боїшся? Це можуть бути наші останні хвилини життя. Здається, ми не зможемо дістатися до берега. Тільки диво може врятувати нас, інакше ми помремо. Невже тебе це не лякає? Чоловік витягнув ме4. Це ще більше спантеличило жінку. Що він робить? Тоді він підніс його до шиї жінки, ме4 був дуже близько до неї, він мало не торкався її шиї. Він запитав: «Ти боїшся?» Вона промовила: «Чому мені потрібно боятися? Якщо меч в твоїх руках, навіщо мені боятися? Я знаю, ти мене любиш». Він поклав ме4 назад і сказав: «Це тобі моя відповідь. Я знаю, Бог любить мене, і ме4 в Його руках, і шторм в Його руках. Тому що б не трапилося, все буде добре. Якщо ми виживемо – добре; якщо ми не виживемо – добре, тому що все в Його руках, а Він не може робити щось неправильно». Іл: Alane Carvalho Джерело

Це було в часи гонінь на християн. В одному селищі жила християнська сім’я. Батькові важко було прогодувати дружину і маленьких дітлахів, хоч він і працював, не покладаючи рук. Але всю свою печаль він поклав на Господа і вірив, що коли-небудь все зміниться на краще. Якось, щоб і себе, і сім’ю свою підбадьорити, вигравірував батько на дощечці слова: “ТАК БУДЕ НЕ ЗАВЖДИ”. І повісив напис на видному місці в будинку. Пройшли роки гонінь, і настав час достатку і свободи. Виросли діти, з’явилися онуки. Зібралися вони за багато накритим столом в батьківському домі. Помолилися, подякувавши Господу за надіслані дари. Старший син раптом помітив стару табличку. – Давай знімемо, – говорить батькові, – так не хочеться згадувати про ті важкі часи. Адже тепер все позаду. – Ні, діти мої, нехай висить. Пам’ятайте, що і ТАК теж буде НЕ ЗАВЖДИ. І вчіть цього своїх дітей. Потрібно вміти за все дякувати Господу. Тяжкий час – спасибі за випробування. Легко тобі живеться – спасибі за достаток. Тільки той вміє бути вдячним, хто завжди пам’ятає про вічність.

На розпродажі хороший крем продавали, французький. В два рази дешевше. Я баночку розглядала, а похмура дама мені похмуро сказала: «Не раджу!». Я запитала: «Це поганий крем? Ви користувалися, так? ». Дама похмуро відповіла, що крем дуже хороший. У цьому-то й річ! Помажусь я хорошим кремом місяць. Або два, якщо економити. А потім шкіра буде в’янути і сохнути, коли цей чудовий крем скінчиться. Звикне шкіра до хорошого. До хорошого швидко звикаєш. А крем-то вже не купиш, закінчився розпродаж! Або треба викласти багато грошиків. Тому ніщо гарне купувати не треба. Треба купити дешевий крем. Взагалі треба все дешеве купувати. Щоб не страждати потім від нестачі хорошого. Так кажуть: дитину на руки брати не треба. А то звикне до хорошого, і не відучиш. Собаку смачним годувати не треба – а то звикне і не захоче кашу їсти. Обніматися і цілуватися все рідше. Хвалити теж не слід. І спілкуватися треба не з тими, хто любить і хвалить, а з критиками і нахабними незнайомцями. Щоб не звикнути до хорошого. Раптом хороше скінчиться? Треба звикати до поганого, до дешевого, несмачного, незручного. І зуби лікувати без наркозу, як в дитинстві, щоб звикнути до болю. Бути готовим до поганого. Як древні говорили, звичка породжує характер, а характер – долю. До чого звикнеш, те і буде відбуватися. Похмуре очікування бідності і болю псує життя. А поганий крем псує шкіру. А відсутність любові і добрих слів сушить серце. Якщо є можливість – це подарунок долі. І треба його радісно взяти і подякувати. І піти додому, розглядаючи красиву коробочку, з посмішкою і гарним настроєм. До хорошого настрою теж звичка потрібна ..”. © Анна Кір’янова Джерело

Ось як ми втрачаємо наших дітей … Забирала сьогодні Сашу зі школи. Поки чекала, мимоволі слухала розмову – мама якоїсь дівчинки спілкувалася з вчителькою. Дівчинка повільно одягалася неподалік. Вчителька дівчинкою була незадоволена. Відволікається, математику не любить, ручки губить, весь час стрибає, скільки можна стрибати, це ж школа, не дитячий садок. Мама слухала вчительку і гнівно дивилася на дочку. Чуєш? Аріно, ти чуєш? Підійди до нас! Аріна в цей час понуро натягала на себе бузковий комбінезон. Потім вона довго боролася з шапкою, змінним взуттям, лямками портфеля, і нарешті неохоче підійшла ближче. Ти зрозуміла про що ми говорили? Ти погано поводишся. Мені доведеться розповісти все татові. Дівчинка мовчки вивчала свої чоботи. Вони теж були бузковими, як і комбінезон. Тато може прийти в школу, я сама йому все розповім, – зауважила вчителька. Прекрасно! Аріна, ти чуєш? Завтра тато прийде в школу! – переможно закінчила мама. Аріна продовжувала вивчати чоботи. Вона стояла навпроти матері і вчительки – одна. Вони – удвох, з іншого боку. Навпроти. Білі проти червоних. Чи навпаки. У цій конкретній ситуації я взагалі ніхто. Я не знаю ні маму, ні дівчинку, ні вчительку. Ні тим паче тата, якого зібралися завтра пригнати в школу. Але я знаю одне! У той момент, коли ти об’єднався з кимось проти своєї дитини, нехай навіть на хвилинку, хай по дрібниці, нехай з праведної причини. У цей момент ти її – дитину – втрачаєш. Не можна грати на протилежному боці. Ніколи. Навіть якщо дитина тисячу разів не права. Якщо ви на одній стороні – то це ваша спільна проблема. І ви разом будете її вирішувати. Інакше вона залишається одна. Все, що потрібно в цей момент – встати на сторону дитини. Навіть просто фізично. Зробити крок і перенести своє обурене тіло на іншу сторону. Стати поруч. Не навпаки – а поруч. Усе! Ми разом. Так, Х’юстон, у нас проблеми. Ми губимо ручки і не любимо математику. І стрибаємо. Х’юстон, ти Х’юстон чи кінь, ну скільки можна стрибати? Але ми – разом. І ми – в бузковому. Автор: Світлана Багіян

Цю історію розповів проповідник Джон Дрешер. Вона зовсім не про релігію. Вона про час і увагу, які ми так щедро роздаємо чужим людям і так рясно витрачаємо на рішення проблем. І скупо ділимося з найближчими. Залишками. А іноді зовсім нічого не залишається. Близькі можуть почекати. І маленький будиночок у дворі може почекати. Треба великий будинок будувати і упорядковувати. Або піраміду Хеопса … Один маленький хлопчик просив батька допомогти побудувати маленький будиночок у дворі їхнього будинку. Така у нього була мрія – побудувати будиночок для ігор. Маленький іграшковий майже будиночок, але щоб можна було в нього залазити і гратися там. Хлопчик же теж був маленький. Він попросив тата допомогти побудувати будиночок. Батько погодився. Але все відкладав це маленьке діло. Багато було великих і важливих справ. Він говорив: «Завтра! Почекай до завтра!». Хлопчик кивав і чекав. Потім знову скромно питав; сьогодні ми будемо будувати будиночок, тату? Батькові було ніколи. Все праця, – самі знаєте. І хлопчик перестав питати. Він не настирливий був. Тихий вихований хлопчик, який дуже хотів побудувати з татом будиночок у дворі. Під яблунею, – він і місце знайшов давно… А потім хлопчик потрапив під машину. Фатальна випадковість. Батько в страшному горі підійшов до ліжка сина в лікарні. Лікарі більше нічим не могли допомогти дитині. Хлопчик подивився на батька і тихо сказав: «Тепер ми вже НІКОЛИ не побудуємо наш маленький будиночок, тату!». Він пам’ятав про будиночок весь час. Просто змирився з тим, що у батька немає часу. Зовсім немає часу для свого хлопчика. Для хлопчика, для літнього батька, для дівчинки, для вихованця, для дружини або чоловіка … Для того, щоб побудувати маленький будиночок. Ми зайняті будівництвом піраміди. Великими справами та іншими людьми. А на маленьке не вистачає часу. Хоча маленьке – це і є наше життя …”. Анна Кир’янова