“Те, що ви маєте кожен день, хтось щодня просить”: важливе нагадування кожній людині!

Чоловік нещодавно одружився і повертався зі своєю дружиною додому. Вони перепливали озеро на човні, коли раптово почався шторм. Чоловік був воїном, але жінка дуже злякалася, тому що ситуація була майже безнадійна. Човен був невеликий, а шторм був дуже сильний, і в будь-який момент вони могли потонути. Але чоловік сидів тихо, спокійно, ніби нічого не відбувалося. Жінка вся тремтіла і каже, – «Ти не боїшся? Це можуть бути наші останні хвилини життя. Здається, ми не зможемо дістатися до берега. Тільки диво може врятувати нас, інакше ми помремо. Невже тебе це не лякає? Чоловік витягнув ме4. Це ще більше спантеличило жінку. Що він робить? Тоді він підніс його до шиї жінки, ме4 був дуже близько до неї, він мало не торкався її шиї. Він запитав: «Ти боїшся?» Вона промовила: «Чому мені потрібно боятися? Якщо меч в твоїх руках, навіщо мені боятися? Я знаю, ти мене любиш». Він поклав ме4 назад і сказав: «Це тобі моя відповідь. Я знаю, Бог любить мене, і ме4 в Його руках, і шторм в Його руках. Тому що б не трапилося, все буде добре. Якщо ми виживемо – добре; якщо ми не виживемо – добре, тому що все в Його руках, а Він не може робити щось неправильно». Іл: Alane Carvalho Джерело

Сидіти на підвіконні, їсти абрикосове бурштинове варення з банки, запивати чаєм. Качати засмаглою ногою і дивитися на захід. Впустити з ноги тапок. Ворушити пальцями. Йти по вулиці з букетом свіжокуплених айстр, зариватися носом в їх волохаті верхівки. Повертаючись додому, потрапити під дощ біля самого під’їзду, постояти, закинувши обличчя назустріч співучій небесній воді, а потім забігти додому, переодягнутися в сухе і, загорнувшись у плед або м’який халат на два розміри більше, пити гарячий чай і слухати як краплі стукають по підвіконню. Розтирати кісточками полин, а потім нюхати пальці, які пахнуть літом – гіркувато, терпко, сонячно. Йти босоніж по траві, яка коле уїдливо, але не боляче. У дитячому відділі обніматися з величезними м’якими іграшками, гладити їх по животику. Їхати в машині, і дивитися, як дорога розгортається попереду, як над вечірнім шосе сідає переливчасто-руде сонце. Слухати цикад. Дивитися на величезні близькі зірки. Спати до упору, а потім прокидатися і якийсь час лежати і усміхатися, тому що ще один день і життя. Яке це Щастя – не прагнути постійно, не рватися зі шкіри геть, не змагатися, не доводити, а просто – бути. Бути щасливим. Олександра Снєг Джерело

Осінь – це час для себе. Час розкладати по полицях літні сукні та літні несерйозні думки. Розбирати антресолі та розбиратися в кресленнях кохання. Сортувати спокуси та спокушатися. Забувати те, що не можна виправити та виправляти те, що неможливо забути. Осінь – це час коротких розмов та довгого дощу. Прозорих калюж та прозорого спілкування. Можливість трішки довше спати, трішки повільніше їсти, трішки уважніше дивитися по сторонах та трішки глибше думати. Розуміти себе. Вчитися говорити одне слово замість десяти та робити один крок замість сотні стрибків на батуті. Осінь – це час розгладжувати перенісся та розтискати кулаки. Збирати пазли та збиратися з духом. Писати листи та записуватися на танці. Посміхатися смутку та сумувати з усмішкою на губах. Осінь – це час переглядати «Будинок біля озера» та «Століття Адалін». Перечитувати роман «Шоколад». Купувати різноколірну квасолю. Пити на сніданок какао та думати про Хемінгуея. Сушити дольки апельсина, гриби та претензії. Закатувати варення та кокетливо закочувати очі. Заспокоювати заблукалий погляд. Малювати піском те, що заведено малювати пастеллю. Милуватися коханням. Адже неважливо які фарби за вікном. Набагато важливіше як ми розфарбовані зсередини. Автор: Ірина Говоруха Джерело

– Олено, а чому ви каву не у нас купуєте? У нас дуже смачна кава, коштує 30 гривень. Я ходжу в цю кондитерську за мигдальним рогаликом або шоколадним круасаном. Ще у них чудові кексики з кремовою шапочкою, чіабата на якій можна одружуватися, крихітні тарталетки з ягодами, і коржики з горіхами та чорносливом. Напевно, і кава у них відмінна. Але каву я купую в кондитерській через 10 метрів. Тільки з однієї причини: вони наливають каву в керамічну чашку. Не в паперовий стаканчик на винос, а в нормальний керамічний кухлик. Так, теж на винос, але з цієї чашечкою можна сидіти на лавці під деревом серед квітучих півоній. Дивитися на заклопотаних людей. На товстенького джмеля, який діловито облітає братки та конюшину. На рудого мордатого кота, який милується своїми лапами та хвостом. Виставляє їх, як трофеї, явно вважає їх найкрасивішими лапами у світі. Ще можна дивитися на літню даму з величезним ротвейлером, вона каже йому «Пане» і звертається на «Ви», а він дивиться на неї, як на Велику Собачу Богиню. – Ви знаєте, – кажу я дівчинці за касою, – господиня сусідньої кондитерської розуміє життя. Вона наливає каву в чашку. Вона не боїться, що я куди-небудь втечу, що я не поверну чашку в кондитерську, а залишу її на лавці, що я розіб’ю її. Вона розуміє, як це пити каву з керамічної чашки та дивитися на джмеля. І вона, до речі, не ображається, що випічку я беру у вас. – Ой, але це ж так не зручно. А так взяв склянку і пішов далі у справах. – Я можу собі дозволити цю незручність. Розумієте, бути зручним, за великим рахунком – це бути стандартним. Не заважати, не створювати чергу, не просити зайвого. Зручні люди не займають зайвого місця, вони не претендують, заради них не треба напружуватися. Але тільки зручна для батьків дитина – це не пристосований до життя дорослий. Зручний дорослий – це людина без ресурсів на власне життя. Нормальне життя – це коли в ньому є місце для всього і всьому свій час. Є час бігти по справах і є час дивитися на рудого кота. Є час для покупних пельменів і є час для парадного обіду. Є час кросівок і час шпильок. Час ошатних суконь і час збирати волосся у хвостик. Є час бути переможцем і час нічого не хотіти. Є час вдиху і час видиху. Що вам зручно, а що ні – вирішуєте тільки ви. Тільки ви можете вирішувати, якої довжини має бути ваша спідниця і якої висоти ваші підбори. Що вам є куди йти, про що мріяти. Це все, що я хотіла сказати вам сьогодні. Обіймаю. Автор: Олена Пастернак Джерело

Це було в часи гонінь на християн. В одному селищі жила християнська сім’я. Батькові важко було прогодувати дружину і маленьких дітлахів, хоч він і працював, не покладаючи рук. Але всю свою печаль він поклав на Господа і вірив, що коли-небудь все зміниться на краще. Якось, щоб і себе, і сім’ю свою підбадьорити, вигравірував батько на дощечці слова: “ТАК БУДЕ НЕ ЗАВЖДИ”. І повісив напис на видному місці в будинку. Пройшли роки гонінь, і настав час достатку і свободи. Виросли діти, з’явилися онуки. Зібралися вони за багато накритим столом в батьківському домі. Помолилися, подякувавши Господу за надіслані дари. Старший син раптом помітив стару табличку. – Давай знімемо, – говорить батькові, – так не хочеться згадувати про ті важкі часи. Адже тепер все позаду. – Ні, діти мої, нехай висить. Пам’ятайте, що і ТАК теж буде НЕ ЗАВЖДИ. І вчіть цього своїх дітей. Потрібно вміти за все дякувати Господу. Тяжкий час – спасибі за випробування. Легко тобі живеться – спасибі за достаток. Тільки той вміє бути вдячним, хто завжди пам’ятає про вічність.

Хлопчик тримав в руках табличку з надписом: “Я сліпий, допоможіть, будь ласка!”, коли раптом підійшов чоловік і змінив цей напис … Сліпий хлопчик сидів на східцях, а біля ніг лежав капелюх. У руках він тримав табличку з написом: “Я сліпий, будь ласка, допоможіть!”. І хоча він просидів вже досить довго, в капелюсі лежало всього кілька монет. У цей момент повз нього проходив чоловік. Він дістав з кишені кілька монет і кинув їх в капелюх. Потім він зробив щось несподіване: взяв табличку, перевернув її і написав якусь фразу, повернувши табличку хлопчикові. Незабаром капелюх почав наповнюватися грошима. Усе більше людей підходило, щоб прочитати підпис і допомогти дитині. Увечері чоловік, який змінив напис, повернувся до хлопчика, щоб дізнатися як у нього справи. Хлопчик впізнав його по голосу і запитав: “Це ви змінили мені напис на табличці сьогодні? Скажіть, що ви там написали?” Чоловік відповів: “Я просто написав правду. Я написав те ж саме, тільки іншими словами”. На табличці було написано: “Сьогодні прекрасний день, але я не можу його побачити”. Як ви думаєте сенс від написаного змінився? Ні! Обидві таблички говорять, що хлопчик сліпий. Перша табличка констатувала факт, що хлопчик сліпий, а друга нагадувала людям про те, які вони щасливі, що мають змогу бачити красу цього дня. Не дивно, що другий напис був більш ефективний. Мораль історії така: будьте вдячні за те, що ви маєте сьогодні. Думайте творчо і позитивно. Коли доля підносить вам тисячу причин плакати, знайдіть тисячу причин для посмішки i сили щоб встати та йти вперед! Джерело

На розпродажі хороший крем продавали, французький. В два рази дешевше. Я баночку розглядала, а похмура дама мені похмуро сказала: «Не раджу!». Я запитала: «Це поганий крем? Ви користувалися, так? ». Дама похмуро відповіла, що крем дуже хороший. У цьому-то й річ! Помажусь я хорошим кремом місяць. Або два, якщо економити. А потім шкіра буде в’янути і сохнути, коли цей чудовий крем скінчиться. Звикне шкіра до хорошого. До хорошого швидко звикаєш. А крем-то вже не купиш, закінчився розпродаж! Або треба викласти багато грошиків. Тому ніщо гарне купувати не треба. Треба купити дешевий крем. Взагалі треба все дешеве купувати. Щоб не страждати потім від нестачі хорошого. Так кажуть: дитину на руки брати не треба. А то звикне до хорошого, і не відучиш. Собаку смачним годувати не треба – а то звикне і не захоче кашу їсти. Обніматися і цілуватися все рідше. Хвалити теж не слід. І спілкуватися треба не з тими, хто любить і хвалить, а з критиками і нахабними незнайомцями. Щоб не звикнути до хорошого. Раптом хороше скінчиться? Треба звикати до поганого, до дешевого, несмачного, незручного. І зуби лікувати без наркозу, як в дитинстві, щоб звикнути до болю. Бути готовим до поганого. Як древні говорили, звичка породжує характер, а характер – долю. До чого звикнеш, те і буде відбуватися. Похмуре очікування бідності і болю псує життя. А поганий крем псує шкіру. А відсутність любові і добрих слів сушить серце. Якщо є можливість – це подарунок долі. І треба його радісно взяти і подякувати. І піти додому, розглядаючи красиву коробочку, з посмішкою і гарним настроєм. До хорошого настрою теж звичка потрібна ..”. © Анна Кір’янова Джерело

Ми ніколи не знаємо, що чекає на нас в наступну мить… Міською вулицею йшов хлопець. Побачивши на землі невелику, кишенькового розміру книжку, він зацікавився нею, підняв і на ходу став перегортати. У цей час на вулиці пролунали крики. Із страшним гуркотом обрушився старий двоповерховий будинок, що був призначений під знос. Хлопець якраз проходив поруч, і стіна, що падала, ледь не зачепила його, але він був занурений у читання і не помітив, якої страшної загрози уникнув. На перехресті, до якого він підійшов, пролунав скрегіт гальм. Красивий спортивний автомобіль, не вписавшись у поворот, вилетів на тротуар і, перевертаючись, покотився в бік хлопчини. Ще мить – і машина розчавила б його. Але тут машина вдарилася в бетонний стовп, і, перевернувшись востаннє, залишилася лежати догори колесами. Хлопець був врятований, але, захопившись книгою, цього навіть не помітив. Повернувши за ріг, хлопець підійшов до висотної будівлі. Високо вгорі пролунав гуркіт. Зірвалися будівельні риштовання і полетіли вниз, погрожуючи загибеллю усім, хто знаходився поруч. Люди кинулися врізнобіч. Навколо хлопця з гуркотом падали залізні труби і дерев’яні настили. Але він увесь занурився в читання книги, і нічого не бачив і не чув. На щастя, ніхто не постраждав. Хлопчина, підійшовши до будівлі інституту, в якій навчався, щойно закінчив читати книгу. Він знизав плечима, не знайшовши в ній нічого цікавого. Книга називалася: “Три дивні способи позбавитися від смерті”. Джерело