Мудра притча про дурня та правду. Варто прочитати кожному!

Чому ти сердишся і ображаєшся? Чи не краще заспокоїтись і простити? – запитав Вчитель. ‒ А чому я маю робити йому послугу і прощати, він же… – хотів було виправдатися учень. ‒ Пробач, що перебиваю тебе, – сказав Вчитель. – Дозволь поставити тобі два запитання, і тоді я відповім на всі твої «як» і «чому». Учень ствердно кивнув головою. Тобі добре, коли ти сердишся і ображаєшся? – запитав Вчитель. ‒ Ні, звичайно ж, – відповів учень. ‒ То кому ж ти робиш послугу, якщо завдяки спокою і прощенню робиш собі добре? Чоловік хотів було щось сказати, але, відкривши рота, так і не зміг сказати ні слова. Він стояв, потупивши очі в землю. ‒ Пам’ятай, від тебе залежить, що ти обереш, образу чи прощення, страждання чи щастя. Вибір за тобою, – сказав Учитель. ‒ Але, скажіть, як можна не ображатися? Це ж так важко. ‒ Ти, головне, зрозумій, що кожного разу, коли захочеш вдарити когось бичем осуду чи образи, першим, кого, замахнувшись, удариш – будеш ти сам. Джерело

Стара мудра кішка лежала на траві і грілася на сонечку. Тут повз неї промайнув маленьке спритне кошеня. Воно шкереберть прокотилося повз кішки, потім жваво підскочило і знову почало бігати колами. – Що ти робиш? – ліниво поцікавилася кішка.– Я намагаюся зловити свій хвіст! – захекавшись, відповло кошеня.– Але навіщо? – засміялася кішка.– Мені сказали, що хвіст – моє щастя. Якщо я зловлю свій хвіст, то зловлю і своє щастя. Ось я і бігаю вже третій день за своїм хвостом. Але він весь час вислизає від мене. Стара кішка усміхнулася так, як це вміють робити тільки старі кішки і сказала: – Коли я була молодою, мені теж сказали, що в моєму хвості – моє щастя. Я багато днів бігала за своїм хвостом і намагалася схопити його. Я не їла, не пила, а тільки бігала за хвостом. Я падала без сил, вставала і знову намагалася зловити свій хвіст. У якийсь момент я втратила надію. І просто пішла, куди очі дивляться. І знаєш, що я раптом помітила? – Що? – з подивом запитало кошеня.– Я помітила, що куди б я не йшла, мій хвіст скрізь йде за мною. За щастям не треба бігти. Треба вибрати свою дорогу, і щастя буде йти разом з тобою. Джерело

“Жив собі один чоловік, у якого рясно зародив горіх. Позбиравши горіхи, він відніс їх на базар, щоб здати їх всіх разом продавцям на базарі. Не мав часу продавати покупцям сам особисто. Коли він запропонував трьом продавцям горіхи, ті у присутності один одного вирішили їх перевірити. Кожен розлупав по горіху. Два продавці, покивавши головою, відразу розвернулися і пішли. А один з них придбав в господаря всі горіхи. Одному, що пішов, попався горіх, гнилий всередині. Іншому з величезним червяком. А третьому, що придбав всі горіхи, попався чудовий горіх, ядро якого було смачне і велике. І хоча він бачив горіхи, які попалися іншим двом, він все одно заплатив за всіх.” Ядром нашого християнства є любов. Хоча є багато різних видів горіхів (є ті, навіть яких я ніколи не бачив), проте у всіх є тверда скорлупа і ядро всередині. Часто горіхи гарні з вигляду, виявляються без ядра всередині. Так і люди: зовнішність є оманлива. Ззовні гарні, всередині без любові. Через навіть найтвердішу шкаралупу до середини може потрапити хробак. Так і через гріх, ненависть та байдужість диявол в серці людини краде любов. Без любові все марне. Молитва, добрі справи і взагалі все в житті. Гнилизна горіха і той хробак робить горіх ні на що нездатним. Посадивши його навіть в найсприятливіші умови, він не проросте і не дасть плід. Але Господь, що “милосердний до невдячних і злих”, любить всіх нас одинаково. Той з продавців, що купив всі горіхи, це сама Любов, Бог. Він інший від нас. Його логіка нам незрозуміла. Як він міг заплатити одну ціну хрестом за всіх нас, таких різних? Бо в нього немає “шкаралупи”, яка є в нас. Тому Він на Голготі і виявився таким беззахисним! о.Олег Кобель Джерело

Жила звичайна на вигляд селянська сім’я. Чоловік і дружина. І займалися вони тим, що вирощували яблука у своєму саду, а по осені продавали їх. Тим і жили. Одного року сталося так, що урожай селянин не зібрав, не встиг, оскільки захворів. Велика кількість яблук згнило. Що ж робити? Якщо не продати урожай, то сім’я не виживе. Селянин зібрав всі гнилі яблука у віз і поїхав на ринок, продавати що є. Благословила його любляча дружина і сказала, що все буде добре. З тим селянин і поїхав. І ось по дорозі зустрічається йому купець. І бачить, що їде селянин по дорозі на ринок, а його віз повен гнилих яблук. Подивився купець й каже: – Що ж ти, дурню, робиш? Везеш на ринок гнилі яблука, у тебе ж їх ніхто не купить! – Та знаю, купець, – відповідає селянин. – Тільки ось робити нічого, продати треба, а то загинемо ми з дружиною. – Ось потрапить тобі від дружини, коли ти ні з чим з ринку повернешся. З потрохами з’їсть! – О, купець, за це не турбуйся. Дружина у мене золота. Вона мене будь-яким любить і приймає. – А ось такого точно не буває! – відповідає купець. – Ще й як буває! Золота у мене дружина!Тоді купець запропонував посперечатися: – Ось давай, чоловіче, посперечаємось. Зараз ми повертаємося до тебе додому і говоримо, що яблука гнилі, і їх ніхто не купив, і що жити взимку буде ні на що. Якщо твоя дружина дійсно така, як ти кажеш, то ти виграв – я тобі віддам ось цей мішечок із золотом, не на одну зиму вистачить. А якщо виявиться, що ти брешеш, і твоя дружина вчинить тобі скандал, то я виграв і заберу твого коня із возом. По руках? – По руках! Повернулися вони до селянина додому. З порога він засмучений каже дружині: – Люба моя, біда! Я не продав яблука… Погано взимку буде… – Що ти, милий. Про що ти говориш. Ти повернувся, і то добре. Та ще й гість з тобою. Ото ж бо радість! Проходьте, втомилися напевно з дороги і зголодніли? Зараз вмитися подам і на стіл накрию. Відпочинете й поїсте. І ось вона швиденько несе глечик з водою, щоб вмитися, рушник подає, за стіл садить. Здивувався купець побаченому, але про себе подумав, що це цирк при сторонньому та вирішив побути довше у селянина, надіючись на те, що жінка не витримає та зірветься на чоловіка. Сидять вони за столом, дружина селянина за ними доглядає, вся світиться від радості, а купець час від часу все розмову переводить на не проданий урожай, так як вони взимку жити будуть. А дружина селянина весь час йому відповідає: – Все влаштується як-небудь, проживемо! Зараз головне, щоб чоловікові і гостю добре було. Купець здивувався ще більше. Довго вони так сиділи. Зрештою, купець зрозумів, що програв суперечку. Дістає свій гаманець і каже: – Так, чоловіче, багато я побачив на цьому світі, але таких золотих дружин, як у тебе не бачив. Ти був правий. Ось твої гроші і живіть щасливо! – З тим і відкланявся. «Мудра жінка влаштує свій свій дім, а безумна зруйнує його своїми руками…», – йдеться в книзі Притч. Дійсно від мурості жінки залежить щастя й благополуччя в домі. Така жінка є благословенням Божим для чоловіка. Джерело

Колись давно, на високій горі, росли три дерева. Вони стояли на палючому сонці, слухали шум вітру, який прилітав з далеких заморських країн та мріяли, як мріють зазвичай маленькі діти. Деревце перше подивилось на зоряне небо та сказало, що хоче, щоб з нього виготовили дуже гарну скриню та поклали в неї скарби.Деревце друге подивилось на веселий струмок та сказало, що хоче бути прекрасним вітрильником, пливти по морю та слугувати могутньому царю. Деревце третє подивилось на шумне місто, метушливих людей та сказало, що воно хоче залишитись тут, але стати дуже високим, щоб люди дивились на нього та згадували про Бога.Пройшло багато років, деревця виросли дуже високими. Прийшли на гору три лісоруби та зрубали два перші дерева. Перше подумало, що скоріше б стати скринею. Друге подумало, що тепер воно стане наймогутнішим кораблем на світі. Третє злякалось, бо боялось, що якщо його зрубають, то люди не будуть дивитись в небо.Але дерева були зрубані всі три.Дерево, яке мріяло стати скринею потрапило до теслі, той зробив з нього годівницю для свійських тварин, прибив у хліві та поклав до нього ароматного сіна. Дерево, яке мріяло стати кораблем опинилось на корабельні, але з нього зробили звичайний човен для рибалок.З третього дерева зробили бруски та зложили штабелем на місцевому складі. Пройшло багато часу, всі дерева давно забули про давні мрії.Одної ночі, зненацька золота зірка з неба освітила перше дерево. Це сталось через те, що одна жінка поклала в годівницю новонароджене дитя. Її чоловік пошкодував, що не може змайструвати своїй дитині колиску. Але його жінка запевнила, що ці ясла кращі найкрасивішої колиски. І тут дерево дізналось, що в яслах спить найцінніший Скарб, найвеличніший, найпрекрасніший на світі. Пройшло ще 30 років. Йшов втомлений чоловік зі своїми друзями й присів відпочити у човен та зненацька заснув. Спав він до тих пір, поки не почався сильний буревій. Човен кидало із сторони в сторони, грім та блискавка били з усіх сторін, човен дуже переживав за своїх пасажирів. Несподівано прокинувшись, подорожній чоловік простягнув свою руку та промовив, щоб буря замовкла. Буря послухала його. Все стихло як і не було. Дерево-човен здогадався, що він везе Царя усього Всесвіту!Пройшло ще небагато часу. До штабелю з брусом третього дерева прийшли люди та почали збивати з нього хрест. Його поклали на плечі людині, яка й понесла хрест на собі. Дерево хотіло бути легким, щоб людина не втомилась. А згодом воно здригалось та беззвучно кричало. Після Воскресіння, третьому дереву стало відомо, що на ньому вмерла розіп’ята людина, яка стала джерелом вічного життя для всіх людей. Ось так любов Бога справдила бажання цих дерев.Перше стало прекрасною колискою для Спасителя світу.Друге стало сильним та могутнім, бо в бурю послужило Царю усього Всесвіту!Але коли людство дивиться на третє дерево, воно, безперечно, думає про Бога. Бо воно символізує порятунок. Джерело

Учитель відпочивав у тіні старого дерева. Повз по дорозі неспішно, невпевненою ходою йшов втомлений чоловік. Він ніс великий і важкий мішок. Його обличчя виражало весь біль і печаль роду людського. – Відпочинь, дорогенький! – Гукнув йому вчитель. Той зупинився, повернув голову в бік вчителя, намагаючись зібратися з думками, і попрямував до дерева. У тіні подорожній буквально звалився на землю під вагою свого мішка. – Що несеш, друже? – Поцікавився учитель. – Гріхи мої тяжкі… – ледве видавив з себе чоловік, – будь вони прокляті! – Так кинь їх! Навіщо тягнути по житті те, що тобі приносить лише розчарування і страждання? – Як же я їх кину? Мабуть така доля моя тяжка … – Гріхи не є частиною душі людини. Це важкі камені, які лежать на ній і не дають виявляти те, що закладено Богом. Уяви, що на землі лежить великий камінь. А під ним намагається пробитися назовні маленький паросточок. Так цей маленький паросточок і є доброчесність, яка вирощується Богом. Подорожній піднявся, обдумуючи слова Вчителя. – Ну, дякую тобі, мені пора йти… – сказав він, оглядаючи свій мішок. І пішов геть. Пройшовши кілька кроків, він раптом зупинився і, обернувшись, ніяково запитав: – Але ж, позбувшись від своїх гріхів, я стаю безгрішним! Чи означає це, що я став святим? – Ні, друже мій! Позбувшись від своїх гріхів, ти лише позбувся їх тяжкого вантажу і відкриваєш своє серце для плекання чеснот. Святим же ти станеш тоді, коли покажеш доброчесність у повній мірі. Джерело

Молода мати, ступаючи дорогою життя, запитала: «Чи довго нам іти?» Ангел відповів їй: «Довго, і шлях нелегкий. Але кінець буде кращий, ніж початок». Жінка була щаслива. По дорозі вона бавилася з дітками, збирала для них квіти. Їм світило сонце, життя було прекрасним, і молода мати вигукнула: «Хіба може щось бути краще?!» Коли настала ніч, почалася буря і шлях огорнула темрява, діти тремтіли від страху й холоду. Мати пригортала їх до себе, прикривала плащем, а дітлахи запевняли її: «Матусю, нам не страшно. Ти поруч, тож ми в безпеці». Тоді мама промовила: «Ця ніч краща за світло дня, бо я навчила своїх дітей хоробрості». Настав ранок, і побачили вони перед собою круту гору. Діти піднімалися на неї, їм було важко, але мати ненастанно заохочувала: «Ще трішки терпіння, ми ось-ось прийдемо». І діти піднімалися далі, а коли досягли вершини, то звернулися до матері: «Без тебе ми б сюди ніяк не дісталися». Уночі мати лежала, вдивляючись у зорі, і шепотіла: «Цей день ще кращий за попередній, бо мої діточки навчилися знаходити в собі силу, долаючи труднощі». Наступний день приніс із собою дивні хмари, які затьмарили землю, – хмари війни, ненависті й зла. Діти йшли, спотикаючись, а мати гукнула: «Подивіться вгору! Піднесіть очі до Світла!» Малеча глянула вгору і там, серед хмар, побачила Світло Вічної Слави. Воно стало їм провідником і вивело поза межі темряви. Тієї ночі мати впала на коліна й молилась: «Господи! Цей день найкращий з усіх, бо я показала дітям Тебе». Минали дні, спліталися в тижні, місяці, роки, мати постаріла. Зморена, вона ледь переставляла ноги. ЇЇ діти виросли, зміцніли й простували шляхом із вірою та відвагою в серці. І якщо на шляху траплялися труднощі, уже діти допомагали матері, а коли стало зовсім важко, вони взяли її на руки й понесли. І от дісталися вони пагорба, а там перед їхніми очима простяглась залита світлом дорога, що вела до навстіж розчинених золотих воріт. Мати сказала: «Я завершила свою подорож і тепер знаю, що кінець справді кращий, ніж початок, адже мої діти далі можуть іти самі, а за ними – їхні діти». І почула старенька неня: «Мамо, ти будеш супроводжувати нас навіть після того, як зайдеш у ті золоті ворота, бо житимеш у наших серцях». Автор невідомий

В одному місті жив дуже багатий, але пихатий і хвалькуватий чоловік. Він був неодруженим, з родичами не спілкувався, сусідів зневажав і часто висміював їх у колі своїх друзів, таких же самих панів, як і сам. Утім, він не любив навіть своїх друзів, а небу часто дорікав тим, що він не найбагатший, не найзнаменитіший і не найшанованіший чоловік у місті. І до того набридло Господу слухати заздрісні скарги і стогін цього чоловіка, що коли той пустив за вітром весь свій маєток, навіть не забажав простягнути Свою руку допомоги. Коли ж з уст банкрута посипалися прокляття на адресу Бога і сил небесних, стався нещасний випадок – в його дім потрапила блискавка, і той дотла згорів. Гірко заплакав чоловік і пішов шукати притулку у своїх друзів. Однак жоден із них так і не прийняв його. А дехто, гидуючи, поморщився і лише насміхався з горя ще вчорашнього друга. Вночі він, голодний, втомлений і замерзлий, у відчаї постукав у вікно сусідки – бідної вдови з двома маленькими дітками. Та не тримала на нього зла і від усієї душі запропонувала йому дах і їжу. Вранці цей чоловік стояв у храмі на колінах і, заливаючись сльозами, просив у Бога прощення за свою глупоту і гордість. Доброта і великодушність колись зневаженої ним простолюдинки глибоко зачепили його душу. Він молив: «Господи, прости за те, що не цінував дари Твої і не був вдячним Тобі за милість Твою». Незабаром він помирився з родичами і ті допомогли йому побудувати малий будинок. Так він став жити в мирі і згоді зі всіма. Пройшло кілька років. Бідна вдова, яка прийняла його в найважчі дні його життя, померла, а її діти залишилися круглими сиротами. Постукали вони в його дім і попросили взяти їх до себе. Поспівчував їм чоловік, але відмовив: – Моя хата маленька. Постукайте краще до тих, хто заможніший. Та і жити я звик один… Пішли сироти, засмучені. А вранці чоловік не зміг піднятися з ліжка – до нього його прикувала невідома хвороба. Гірко заплакав і у відчаї почав кликати до Бога: – Знову я прогнівив Тебе, заплатив за свою глупоту здоров’ям. Чому Ти так жорстоко караєш мене? Посміхнувся Господь і гірко відповів йому: – Бо не вмієш ти бути мудрим без страждання і горя. Чоловік все зрозумів. Він вимолив у бідних сиріт прощення і ті з радістю увійшли в його дім і допомогли йому перемогти недугу. Тоді чоловік подякував Богові за милість удруге. Віднині він щомиті міг радіти присутності близьких людей, їхнім голосам, які відгукувалися в його серці відлунням невимовного щастя. Одного разу, коли він сидів у дворі, бавлячись із онуками, мимо проходили його колишні важливі друзі. Вони впізнали його і стали насміхатися над його малою хатою, бідним одягом і над його іграми з дітьми. А він лише підняв свій зір до неба і подякував Богу за чудове життя. Ось і вся мудрість вдячності. Автор невідомий