Мудра притча про образу і прощення. Прочитати варто кожному!

Купив Дурень на базарі Правду. Вдало купив, нічого не скажеш. Дав за неї три безглуздих питання та ще й два стусани решти отримав, і пішов. А з Правдою ж ходити не так просто. Хто пробував, той знає. Велика вона, Правда, важка. Поїхати на ній – не поїдеш, а на собі нести – чи далеко донесеш? Тягне Дурень свою Правду, нудьгує. А кинути шкода. Як-не-як, за неї заплачено. Добрався додому ледь живий. – Ти де, Дурню, пропадав? – накинулася на нього дружина. Пояснив їй Дурень все, як є, лише одного пояснити не зміг: для чого вона, ця Правда, навіщо потрібна, і як нею користуватися. Лежить Правда серед вулиці, в жодні ворота не лізе, а Дурень з дружиною рядяться – як з нею вчинити, як застосувати в господарстві. Крутили і так, і сяк, нічого не вигадали. Що тут вдієш – нікуди Правду діти. – Іди, – каже дружина Дурню, – продай свою Правду. Багато не проси, скільки дадуть, стільки й добре. Все одно користі від неї жодної. Поплентався Дурень на ринок. Став на видному місці, кричить: – Правда! Правда! Кому Правду – налітай! Але ніхто на нього не налітає. – Гей, люди! – кричить Дурень. – Беріть Правду – дешево віддам! – Та ні, – відповідають люди. – Нам твоя Правда не потрібна. У нас своя є, «некупована». Аж раптом до Дурня один Розумник підійшов. Покрутився біля Правди й запитує: – Що, хлопче, Правду продаєш? А чи багато просиш? – Трішки, зовсім трішечки, – зрадів Дурень. – Віддам за спасибі. – За спасибі? – замислився Розумник. – Ні, це для мене надто дорого. Але тут надійшов ще один Розумник й теж став приглядатися до Правди. Думали вони, гадали й вирішили купити одну Правду на двох. На тому й зійшлися. Розрізали Правду на дві частини. Вийшло дві напівправди, кожна і легша, і зручніша, ніж ціла була. Такі напівправди – просто диво. Йдуть Розумники ринком, а всі їм заздрять. А потім і інші Розумники, за їхнім прикладом, стали собі напівправди майструвати. Ріжуть Розумники правду, напівправдою запасаються. Тепер їм навіть легше спілкуватися між собою. Там, де варто було б сказати: «Ви негідник!» – можна сказати: «У Вас складний характер». Нахабу можна назвати пустуном, а брехуна – фантазером. І навіть нашого Дурня тепер ніхто дурнем не називає! Про дурнів кажуть: «Людина, з оригінальним мисленням». Джерело

Стара мудра кішка лежала на траві і грілася на сонечку. Тут повз неї промайнув маленьке спритне кошеня. Воно шкереберть прокотилося повз кішки, потім жваво підскочило і знову почало бігати колами. – Що ти робиш? – ліниво поцікавилася кішка.– Я намагаюся зловити свій хвіст! – захекавшись, відповло кошеня.– Але навіщо? – засміялася кішка.– Мені сказали, що хвіст – моє щастя. Якщо я зловлю свій хвіст, то зловлю і своє щастя. Ось я і бігаю вже третій день за своїм хвостом. Але він весь час вислизає від мене. Стара кішка усміхнулася так, як це вміють робити тільки старі кішки і сказала: – Коли я була молодою, мені теж сказали, що в моєму хвості – моє щастя. Я багато днів бігала за своїм хвостом і намагалася схопити його. Я не їла, не пила, а тільки бігала за хвостом. Я падала без сил, вставала і знову намагалася зловити свій хвіст. У якийсь момент я втратила надію. І просто пішла, куди очі дивляться. І знаєш, що я раптом помітила? – Що? – з подивом запитало кошеня.– Я помітила, що куди б я не йшла, мій хвіст скрізь йде за мною. За щастям не треба бігти. Треба вибрати свою дорогу, і щастя буде йти разом з тобою. Джерело

Учитель відпочивав у тіні старого дерева. Повз по дорозі неспішно, невпевненою ходою йшов втомлений чоловік. Він ніс великий і важкий мішок. Його обличчя виражало весь біль і печаль роду людського. – Відпочинь, дорогенький! – Гукнув йому вчитель. Той зупинився, повернув голову в бік вчителя, намагаючись зібратися з думками, і попрямував до дерева. У тіні подорожній буквально звалився на землю під вагою свого мішка. – Що несеш, друже? – Поцікавився учитель. – Гріхи мої тяжкі… – ледве видавив з себе чоловік, – будь вони прокляті! – Так кинь їх! Навіщо тягнути по житті те, що тобі приносить лише розчарування і страждання? – Як же я їх кину? Мабуть така доля моя тяжка … – Гріхи не є частиною душі людини. Це важкі камені, які лежать на ній і не дають виявляти те, що закладено Богом. Уяви, що на землі лежить великий камінь. А під ним намагається пробитися назовні маленький паросточок. Так цей маленький паросточок і є доброчесність, яка вирощується Богом. Подорожній піднявся, обдумуючи слова Вчителя. – Ну, дякую тобі, мені пора йти… – сказав він, оглядаючи свій мішок. І пішов геть. Пройшовши кілька кроків, він раптом зупинився і, обернувшись, ніяково запитав: – Але ж, позбувшись від своїх гріхів, я стаю безгрішним! Чи означає це, що я став святим? – Ні, друже мій! Позбувшись від своїх гріхів, ти лише позбувся їх тяжкого вантажу і відкриваєш своє серце для плекання чеснот. Святим же ти станеш тоді, коли покажеш доброчесність у повній мірі. Джерело

Що тобі від мене треба? — запитав чарівник. — Я хочу шикарну машину, — трохи подумавши, відповів чоловік. — Добре, — сказав чарівник, поліз у мішок, дістав звідти ключі від новенького авто і подав їх хлопцеві. Але наступного дня хлопець повернувся і було видно, що він дуже роздратований. — Що трапилося? — запитав чарівник. — А… Я цілий день їздив по місту, і куди б я не приїхав, всі люди дивилися на мене, адже я був у цій машині. Але потім я почав помічати, що в цьому місті повно красивих машин і люди дивляться на них з тим же захопленням, що і на мою… Це не те, чого я хотів. — А чого ж ти хочеш? — сказав чарівник. — Я хочу… грошей! — Добре, — відповів чарівник, засовуючи руку в мішок. Він дістав звідти чекову книжку і вручив її парубку. Хлопець повернувся через тиждень. Він знову був засмучений. — І що сталося тепер? — Я скупив все, що хотів. Але дуже скоро мені стало все одно. Я ж можу купити все, так що яка різниця… Ти не дав мені того, що я хотів. — Чого ж ти хочеш? – знову запитав чарівник. Цього разу парубок ретельно продумав свою відповідь і сказав: — Я знаю, чого хочу. Я хочу шикарну… красиву жінку… з чудовою фігурою і довгим білим волоссям. Можеш? — Добре. Ось вона. — посміхнувся старий. Але знову. Через два тижні хлопець повернувся. Він був пригнічений. — А що зараз? Я ж дав тобі красиву жінку! — Вона була така слухняна, що мені це швидко набридло. Їй потрібні були тільки мої гроші, і набравши скільки їй було потрібно, вона просто пішла. Якийсь ти поганий чарівник. Я прошу і прошу тебе те, що я хочу, а воно все не те й не таке. — Чи впевнений ти, що весь цей час просив саме те, чого хочеш насправді? Ти хотів, щоб тобою захоплювалися, а прохав автомобіль. Хотів свободи, а просив гроші. Хотів кохання, а просив дівчину. Джерело

Дружина подивилася на себе в дзеркало, і запитала в чоловіка: – Ти ще мене кохаєш? Чоловік відповів: – О так, і дуже кохаю! – Але моє тіло не таке як за нашої першої зустрічі? – Ні, не помітив, – відповів чоловік. Вона поклала руку на живіт і сказала: – Дивись, мій живіт набагато більший і важчий, мої ноги вже не гладкі. Вона прийшла до нього зі сльозами на очах, і спитала: – Навіщо я тобі така потрібна? Чоловік відповів: – Дивися, коли я торкаюся твого тіла, я відчуваю твоє кохання, я бачу твоє добре серце, я бачу твою гарну фігуру, я знаю, що це ідеальна форма і подарувала мені дітей, яких я дуже люблю. Не гнівайся на те, як виглядаєш, насолоджуйся тим як бачу я тебе, і як я досі відчуваю тебе. Я закохався у чуттєвість і доброту твоєї душі, а не в суєту твого тіла. Цими словами чоловік, крізь сльози намалював усмішку на обличчі жінки, яке знову сяяло. Ось так і має бути в житті та коханні, бо любиш не очима, а серцем! Джерело

Жила звичайна на вигляд селянська сім’я. Чоловік і дружина. І займалися вони тим, що вирощували яблука у своєму саду, а по осені продавали їх. Тим і жили. Одного року сталося так, що урожай селянин не зібрав, не встиг, оскільки захворів. Велика кількість яблук згнило. Що ж робити? Якщо не продати урожай, то сім’я не виживе. Селянин зібрав всі гнилі яблука у віз і поїхав на ринок, продавати що є. Благословила його любляча дружина і сказала, що все буде добре. З тим селянин і поїхав. І ось по дорозі зустрічається йому купець. І бачить, що їде селянин по дорозі на ринок, а його віз повен гнилих яблук. Подивився купець й каже: – Що ж ти, дурню, робиш? Везеш на ринок гнилі яблука, у тебе ж їх ніхто не купить! – Та знаю, купець, – відповідає селянин. – Тільки ось робити нічого, продати треба, а то загинемо ми з дружиною. – Ось потрапить тобі від дружини, коли ти ні з чим з ринку повернешся. З потрохами з’їсть! – О, купець, за це не турбуйся. Дружина у мене золота. Вона мене будь-яким любить і приймає. – А ось такого точно не буває! – відповідає купець. – Ще й як буває! Золота у мене дружина!Тоді купець запропонував посперечатися: – Ось давай, чоловіче, посперечаємось. Зараз ми повертаємося до тебе додому і говоримо, що яблука гнилі, і їх ніхто не купив, і що жити взимку буде ні на що. Якщо твоя дружина дійсно така, як ти кажеш, то ти виграв – я тобі віддам ось цей мішечок із золотом, не на одну зиму вистачить. А якщо виявиться, що ти брешеш, і твоя дружина вчинить тобі скандал, то я виграв і заберу твого коня із возом. По руках? – По руках! Повернулися вони до селянина додому. З порога він засмучений каже дружині: – Люба моя, біда! Я не продав яблука… Погано взимку буде… – Що ти, милий. Про що ти говориш. Ти повернувся, і то добре. Та ще й гість з тобою. Ото ж бо радість! Проходьте, втомилися напевно з дороги і зголодніли? Зараз вмитися подам і на стіл накрию. Відпочинете й поїсте. І ось вона швиденько несе глечик з водою, щоб вмитися, рушник подає, за стіл садить. Здивувався купець побаченому, але про себе подумав, що це цирк при сторонньому та вирішив побути довше у селянина, надіючись на те, що жінка не витримає та зірветься на чоловіка. Сидять вони за столом, дружина селянина за ними доглядає, вся світиться від радості, а купець час від часу все розмову переводить на не проданий урожай, так як вони взимку жити будуть. А дружина селянина весь час йому відповідає: – Все влаштується як-небудь, проживемо! Зараз головне, щоб чоловікові і гостю добре було. Купець здивувався ще більше. Довго вони так сиділи. Зрештою, купець зрозумів, що програв суперечку. Дістає свій гаманець і каже: – Так, чоловіче, багато я побачив на цьому світі, але таких золотих дружин, як у тебе не бачив. Ти був правий. Ось твої гроші і живіть щасливо! – З тим і відкланявся. «Мудра жінка влаштує свій свій дім, а безумна зруйнує його своїми руками…», – йдеться в книзі Притч. Дійсно від мурості жінки залежить щастя й благополуччя в домі. Така жінка є благословенням Божим для чоловіка. Джерело

Бандити спалили село і забрали у матері дітей. Сама мати дивом врятувалася, але почорніла від горя. Цілими днями сиділа вона біля згорілого будинку й шепотіла: – Господи, захисти і поверни мого синочка і мою донечку. Люди намагалися відвести мати від згарища, нагодувати і заспокоїти. – Ні, – вперто відповіла жінка, – я не змогла вберегти дітей від ворогів, так нехай моя молитва допоможе їм. Довго сиділа мати біля обгорілого будинку й шепотіла слова молитви. Раптом з лісу вибігли її діти. Коли радісні обійми і сльози вгамувалися, хлопчик гордо сказав: – Мамо, я знайшов гострий камінь, перетер мотузку, і ми втекли. – На нас в лісі величезний ведмідь напав! – Повідомила дівчинка з круглими від пережитого страху очима. – Він відкрив пащу, а потім раптом пішов. – А в грозу блискавка нас не вбила. Ми під дубом ховалися, а блискавка як ударить! Дуб почорнів і впав, а ми цілими залишилися, – розповів хлопчик. – Ми навіть в річці не потонули, – згадала дівчинка. – Брат думав, там мілко, а там глибоко було. Довго розповідали діти. Всі ахали, слухаючи їх, а один старий сказав: – Молитва матері завжди слідує за її дітьми і береже їх.

Якось Учень прийшов до Вчителя і запитав: Вчителю, чим розумна людина відрізняється від дурної? Був тихий сонячний ранок, Вчитель пив зелений чай і думав про суть вічності. Але задля Учня він відставив недопитий чай, призупинив свої роздуми, піднявся і повів Учня за собою. Вчитель привів юнака до гори. До того схилу, де нещодавно стався невеликий обвал, і біля підніжжя гори лежало каміння різного розміру. Вчитель сказав Учневі, щоб той відніс усі камінці на вершину гори. Каміння було багато, і Учень тягав його цілий день, а Вчитель сидів у затінку дерева і читав працю великого філософа Та Ну. Учень дуже втомився, але до заходу сонця він все ж таки переносив усе каміння. Він підійшов до Вчителя, сповнений гордості за виконану роботу, і запитав: – Вчителю, тепер я можу почути відповідь на своє питання?– Ні, – похитав головою Вчитель, – ти ще не готовий.– А навіщо було тагяти усе це каміння?, – зарепетував Учень.– Ось, – підняв вказівний палець Вчитель, – Розумна людина запитала б про це до того, як почати носити каміння. Джерело: elims.org.ua