Гарна притча про материнську молитву. Її варто прочитати кожному!

Молода мати, ступаючи дорогою життя, запитала: «Чи довго нам іти?» Ангел відповів їй: «Довго, і шлях нелегкий. Але кінець буде кращий, ніж початок». Жінка була щаслива. По дорозі вона бавилася з дітками, збирала для них квіти. Їм світило сонце, життя було прекрасним, і молода мати вигукнула: «Хіба може щось бути краще?!» Коли настала ніч, почалася буря і шлях огорнула темрява, діти тремтіли від страху й холоду. Мати пригортала їх до себе, прикривала плащем, а дітлахи запевняли її: «Матусю, нам не страшно. Ти поруч, тож ми в безпеці». Тоді мама промовила: «Ця ніч краща за світло дня, бо я навчила своїх дітей хоробрості». Настав ранок, і побачили вони перед собою круту гору. Діти піднімалися на неї, їм було важко, але мати ненастанно заохочувала: «Ще трішки терпіння, ми ось-ось прийдемо». І діти піднімалися далі, а коли досягли вершини, то звернулися до матері: «Без тебе ми б сюди ніяк не дісталися». Уночі мати лежала, вдивляючись у зорі, і шепотіла: «Цей день ще кращий за попередній, бо мої діточки навчилися знаходити в собі силу, долаючи труднощі». Наступний день приніс із собою дивні хмари, які затьмарили землю, – хмари війни, ненависті й зла. Діти йшли, спотикаючись, а мати гукнула: «Подивіться вгору! Піднесіть очі до Світла!» Малеча глянула вгору і там, серед хмар, побачила Світло Вічної Слави. Воно стало їм провідником і вивело поза межі темряви. Тієї ночі мати впала на коліна й молилась: «Господи! Цей день найкращий з усіх, бо я показала дітям Тебе». Минали дні, спліталися в тижні, місяці, роки, мати постаріла. Зморена, вона ледь переставляла ноги. ЇЇ діти виросли, зміцніли й простували шляхом із вірою та відвагою в серці. І якщо на шляху траплялися труднощі, уже діти допомагали матері, а коли стало зовсім важко, вони взяли її на руки й понесли. І от дісталися вони пагорба, а там перед їхніми очима простяглась залита світлом дорога, що вела до навстіж розчинених золотих воріт. Мати сказала: «Я завершила свою подорож і тепер знаю, що кінець справді кращий, ніж початок, адже мої діти далі можуть іти самі, а за ними – їхні діти». І почула старенька неня: «Мамо, ти будеш супроводжувати нас навіть після того, як зайдеш у ті золоті ворота, бо житимеш у наших серцях». Автор невідомий

Колись давно, на високій горі, росли три дерева. Вони стояли на палючому сонці, слухали шум вітру, який прилітав з далеких заморських країн та мріяли, як мріють зазвичай маленькі діти. Деревце перше подивилось на зоряне небо та сказало, що хоче, щоб з нього виготовили дуже гарну скриню та поклали в неї скарби.Деревце друге подивилось на веселий струмок та сказало, що хоче бути прекрасним вітрильником, пливти по морю та слугувати могутньому царю. Деревце третє подивилось на шумне місто, метушливих людей та сказало, що воно хоче залишитись тут, але стати дуже високим, щоб люди дивились на нього та згадували про Бога.Пройшло багато років, деревця виросли дуже високими. Прийшли на гору три лісоруби та зрубали два перші дерева. Перше подумало, що скоріше б стати скринею. Друге подумало, що тепер воно стане наймогутнішим кораблем на світі. Третє злякалось, бо боялось, що якщо його зрубають, то люди не будуть дивитись в небо.Але дерева були зрубані всі три.Дерево, яке мріяло стати скринею потрапило до теслі, той зробив з нього годівницю для свійських тварин, прибив у хліві та поклав до нього ароматного сіна. Дерево, яке мріяло стати кораблем опинилось на корабельні, але з нього зробили звичайний човен для рибалок.З третього дерева зробили бруски та зложили штабелем на місцевому складі. Пройшло багато часу, всі дерева давно забули про давні мрії.Одної ночі, зненацька золота зірка з неба освітила перше дерево. Це сталось через те, що одна жінка поклала в годівницю новонароджене дитя. Її чоловік пошкодував, що не може змайструвати своїй дитині колиску. Але його жінка запевнила, що ці ясла кращі найкрасивішої колиски. І тут дерево дізналось, що в яслах спить найцінніший Скарб, найвеличніший, найпрекрасніший на світі. Пройшло ще 30 років. Йшов втомлений чоловік зі своїми друзями й присів відпочити у човен та зненацька заснув. Спав він до тих пір, поки не почався сильний буревій. Човен кидало із сторони в сторони, грім та блискавка били з усіх сторін, човен дуже переживав за своїх пасажирів. Несподівано прокинувшись, подорожній чоловік простягнув свою руку та промовив, щоб буря замовкла. Буря послухала його. Все стихло як і не було. Дерево-човен здогадався, що він везе Царя усього Всесвіту!Пройшло ще небагато часу. До штабелю з брусом третього дерева прийшли люди та почали збивати з нього хрест. Його поклали на плечі людині, яка й понесла хрест на собі. Дерево хотіло бути легким, щоб людина не втомилась. А згодом воно здригалось та беззвучно кричало. Після Воскресіння, третьому дереву стало відомо, що на ньому вмерла розіп’ята людина, яка стала джерелом вічного життя для всіх людей. Ось так любов Бога справдила бажання цих дерев.Перше стало прекрасною колискою для Спасителя світу.Друге стало сильним та могутнім, бо в бурю послужило Царю усього Всесвіту!Але коли людство дивиться на третє дерево, воно, безперечно, думає про Бога. Бо воно символізує порятунок. Джерело

Купив Дурень на базарі Правду. Вдало купив, нічого не скажеш. Дав за неї три безглуздих питання та ще й два стусани решти отримав, і пішов. А з Правдою ж ходити не так просто. Хто пробував, той знає. Велика вона, Правда, важка. Поїхати на ній – не поїдеш, а на собі нести – чи далеко донесеш? Тягне Дурень свою Правду, нудьгує. А кинути шкода. Як-не-як, за неї заплачено. Добрався додому ледь живий. – Ти де, Дурню, пропадав? – накинулася на нього дружина. Пояснив їй Дурень все, як є, лише одного пояснити не зміг: для чого вона, ця Правда, навіщо потрібна, і як нею користуватися. Лежить Правда серед вулиці, в жодні ворота не лізе, а Дурень з дружиною рядяться – як з нею вчинити, як застосувати в господарстві. Крутили і так, і сяк, нічого не вигадали. Що тут вдієш – нікуди Правду діти. – Іди, – каже дружина Дурню, – продай свою Правду. Багато не проси, скільки дадуть, стільки й добре. Все одно користі від неї жодної. Поплентався Дурень на ринок. Став на видному місці, кричить: – Правда! Правда! Кому Правду – налітай! Але ніхто на нього не налітає. – Гей, люди! – кричить Дурень. – Беріть Правду – дешево віддам! – Та ні, – відповідають люди. – Нам твоя Правда не потрібна. У нас своя є, «некупована». Аж раптом до Дурня один Розумник підійшов. Покрутився біля Правди й запитує: – Що, хлопче, Правду продаєш? А чи багато просиш? – Трішки, зовсім трішечки, – зрадів Дурень. – Віддам за спасибі. – За спасибі? – замислився Розумник. – Ні, це для мене надто дорого. Але тут надійшов ще один Розумник й теж став приглядатися до Правди. Думали вони, гадали й вирішили купити одну Правду на двох. На тому й зійшлися. Розрізали Правду на дві частини. Вийшло дві напівправди, кожна і легша, і зручніша, ніж ціла була. Такі напівправди – просто диво. Йдуть Розумники ринком, а всі їм заздрять. А потім і інші Розумники, за їхнім прикладом, стали собі напівправди майструвати. Ріжуть Розумники правду, напівправдою запасаються. Тепер їм навіть легше спілкуватися між собою. Там, де варто було б сказати: «Ви негідник!» – можна сказати: «У Вас складний характер». Нахабу можна назвати пустуном, а брехуна – фантазером. І навіть нашого Дурня тепер ніхто дурнем не називає! Про дурнів кажуть: «Людина, з оригінальним мисленням». Джерело

Учитель відпочивав у тіні старого дерева. Повз по дорозі неспішно, невпевненою ходою йшов втомлений чоловік. Він ніс великий і важкий мішок. Його обличчя виражало весь біль і печаль роду людського. – Відпочинь, дорогенький! – Гукнув йому вчитель. Той зупинився, повернув голову в бік вчителя, намагаючись зібратися з думками, і попрямував до дерева. У тіні подорожній буквально звалився на землю під вагою свого мішка. – Що несеш, друже? – Поцікавився учитель. – Гріхи мої тяжкі… – ледве видавив з себе чоловік, – будь вони прокляті! – Так кинь їх! Навіщо тягнути по житті те, що тобі приносить лише розчарування і страждання? – Як же я їх кину? Мабуть така доля моя тяжка … – Гріхи не є частиною душі людини. Це важкі камені, які лежать на ній і не дають виявляти те, що закладено Богом. Уяви, що на землі лежить великий камінь. А під ним намагається пробитися назовні маленький паросточок. Так цей маленький паросточок і є доброчесність, яка вирощується Богом. Подорожній піднявся, обдумуючи слова Вчителя. – Ну, дякую тобі, мені пора йти… – сказав він, оглядаючи свій мішок. І пішов геть. Пройшовши кілька кроків, він раптом зупинився і, обернувшись, ніяково запитав: – Але ж, позбувшись від своїх гріхів, я стаю безгрішним! Чи означає це, що я став святим? – Ні, друже мій! Позбувшись від своїх гріхів, ти лише позбувся їх тяжкого вантажу і відкриваєш своє серце для плекання чеснот. Святим же ти станеш тоді, коли покажеш доброчесність у повній мірі. Джерело

Наснився жінці у ночі Господь,«Навідати прийду тебе» — Сказав.Вона все зранку миє у господі,Аж раптом, хтось знадвору погукав — Старенький дід біля дверей кульгає.Стидливо попрохав води і хліба.«Я прибираю, геть часу не маю» —Відправила старого до сусіда. Не встигла до роботи підступити,Як знов її знадвору погукали, —Дитя прийшло поїсти попросити,Вона й дитину до сусіда відослала. Знов кличуть. Бідна жінка на цей раз.Від голоду і холоду, поблідла.Та ніколи мені! Та скільки ж вас?!І цій була дорога до сусіда. Скінчила прибирання. Дуже гарно!Тепер не соромно зустріти Бога.Весь день його чекала, та все марно —Не було Господа біля її порогу. А у ночі, зустрівши Бога знов,Вона його здововано спитала:«Чого ж ти в гості, Боже, не прийшов?»«Три рази я прийшов… ти не впускала.» Я Стукав, я благав, я говорив…Просив води і хліба, щоб поїсти…Мене сусід до себе в дім впустив,А в тебе не знайшлось для мене місця. Тож не цурайтесь помагать на світі,Тому у кого горе і розпука.Бо в двері, у подертому лахмітті,Можливо, сам Господь до нас постука. Автор: Зінаїда Полякова Джерело

Двоє хлопчиків народились у різних матерів. Одного мати любила, плекала, виховувала не балуючи, але з мудрістю… Іншому ж мама давала одежину, їжу, але не було зовсім материнського тепла і любові… Вони виросли. За збігом обставин обидвоє мусіли пробігти великий марафон. Перший біг, втомлюючись, але йому сили щоразу додавала мамина любов із дитинства…. Інший не мав звідкіля (від кого) взяти тієї допомоги і щоразу падав, задихався, боляче вдарявся і відставав.. Чи добіг він цей марафон життя? Це – МИ у житті: ті, кого у дитинстві ЛЮБИЛИ, і кого просто “виховували”. Ці Благословення чи холодність мами мають вплив на ціле наше життя…. Щасливі, успішні, сильні, мудрі ті, кого любили! Всі інші-окрадені. Джерело

“Жив собі один чоловік, у якого рясно зародив горіх. Позбиравши горіхи, він відніс їх на базар, щоб здати їх всіх разом продавцям на базарі. Не мав часу продавати покупцям сам особисто. Коли він запропонував трьом продавцям горіхи, ті у присутності один одного вирішили їх перевірити. Кожен розлупав по горіху. Два продавці, покивавши головою, відразу розвернулися і пішли. А один з них придбав в господаря всі горіхи. Одному, що пішов, попався горіх, гнилий всередині. Іншому з величезним червяком. А третьому, що придбав всі горіхи, попався чудовий горіх, ядро якого було смачне і велике. І хоча він бачив горіхи, які попалися іншим двом, він все одно заплатив за всіх.” Ядром нашого християнства є любов. Хоча є багато різних видів горіхів (є ті, навіть яких я ніколи не бачив), проте у всіх є тверда скорлупа і ядро всередині. Часто горіхи гарні з вигляду, виявляються без ядра всередині. Так і люди: зовнішність є оманлива. Ззовні гарні, всередині без любові. Через навіть найтвердішу шкаралупу до середини може потрапити хробак. Так і через гріх, ненависть та байдужість диявол в серці людини краде любов. Без любові все марне. Молитва, добрі справи і взагалі все в житті. Гнилизна горіха і той хробак робить горіх ні на що нездатним. Посадивши його навіть в найсприятливіші умови, він не проросте і не дасть плід. Але Господь, що “милосердний до невдячних і злих”, любить всіх нас одинаково. Той з продавців, що купив всі горіхи, це сама Любов, Бог. Він інший від нас. Його логіка нам незрозуміла. Як він міг заплатити одну ціну хрестом за всіх нас, таких різних? Бо в нього немає “шкаралупи”, яка є в нас. Тому Він на Голготі і виявився таким беззахисним! о.Олег Кобель Джерело

Чому ти сердишся і ображаєшся? Чи не краще заспокоїтись і простити? – запитав Вчитель. ‒ А чому я маю робити йому послугу і прощати, він же… – хотів було виправдатися учень. ‒ Пробач, що перебиваю тебе, – сказав Вчитель. – Дозволь поставити тобі два запитання, і тоді я відповім на всі твої «як» і «чому». Учень ствердно кивнув головою. Тобі добре, коли ти сердишся і ображаєшся? – запитав Вчитель. ‒ Ні, звичайно ж, – відповів учень. ‒ То кому ж ти робиш послугу, якщо завдяки спокою і прощенню робиш собі добре? Чоловік хотів було щось сказати, але, відкривши рота, так і не зміг сказати ні слова. Він стояв, потупивши очі в землю. ‒ Пам’ятай, від тебе залежить, що ти обереш, образу чи прощення, страждання чи щастя. Вибір за тобою, – сказав Учитель. ‒ Але, скажіть, як можна не ображатися? Це ж так важко. ‒ Ти, головне, зрозумій, що кожного разу, коли захочеш вдарити когось бичем осуду чи образи, першим, кого, замахнувшись, удариш – будеш ти сам. Джерело