“Крамничка настрою” – повчальна казка про те, як одне добре слово змінює людей

“Крамничка настрою” – повчальна казка про те, як одне добре слово змінює людей

На годиннику було опів на п’яту ранку. Рудоволосий хлопчина, пробираючись крізь дощ ішов на роботу. Це був його перший робочий день і він неабияк хвилювався, адже робота та була ох яка відповідальна й незвична.

Від сьогоднішнього дня він – продавець настрою у родинній крамниці, і як казав його батько: «Зранку в першу  чергу людина одягає настрій, а вже опісля й все інше».

Продзеленчав дзвоник над старими дверима й юнак увійшов до середини.

Плащі на вішаках мов вдивлялись у нього своїми очима – ґудзиками. Та то були не звичайні одежини, бо як ви вже пам’ятаєте, крамниця ця зовсім не звичайна. Хлопець легенько провів пальцями по комірцях й із кожним дотиком настрій його змінювався.

Торкнувшись блакитного, йому стало так мрійливо, що хотілось здійнятись угору, де птахи колихають небо крильми. А лиш узявся він за брунатний, одразу запахло домом й бабусиними пиріжками й стало так тепло – тепло, що захотілось загорнутись у цей настрій, що він і зробив. І саме у цю хвилину знову задзеленчав дзвоник, прийшов перший покупець.

– Доброго ранку – промовив чоловік у високому циліндрі й із тростиною, схожою на змію, яка чомусь мов перетворилась на палицю.

– І вам доброго ранку. Якого настрою бажаєте?

– Мені он того, сірого – відказав загадковий пан.

Хлопчина підійшов до сірого плаща й лиш торкнувшись до комірця рукою, одразу прибрав її. По ньому мов грозова хмара прокотилась, так сумно стало на серці.

– А ви упевнені, що вас цікавить саме цей? У нас чималий асортимент…

– От бовдур! Звичайно я впевнений! Ти поглянь на мій костюм, він увесь заляпаний. Та безцеремонна калюжа розляглась собі прямісінько посеред  дороги, то я й наступив у неї, не побачивши. Ну, чого стоїш? Давай швидше, у мене обмаль часу.

Юнак простягнув йому замовлення й на кілька хвилин залишився сам на сам із думками, які зовсім не тішили. Жаль йому було того дивного пана, якому увесь день доведеться ходити загорнутим у смуток.

Дзинь – дзинь, почулось невдовзі й думки хлопчини порозлітались, мов метелики. Перед ним стояла прегарна дівчина із усмішкою на губах кольору доспілої вишні. Саме такого настрою вона й попрохала:

– Мені ось той, червоний будь ласка.

Комірець відбився чудовою мелодією у серці продавця. Не було сумніву, дівчина була закохана у когось. Невдовзі плащ уже був на новій власниці. Він так їй личив, що юнак не міг відвести погляду.

– Куди?

– Як це куди? До крамниці звичайно. Не проти якщо й я трішки поторгую настроєм?

– Не проти, приходь.

– Гаразд, домовились. І перевдягни на завтра плаща. Цей сірий тобі ну зовсім не личить.

Уже на ранок стояли обоє за прилавком.  Гануся уважно заглядала в очі кожному відвідувачу, що старанно обирав колір у якому проведе увесь день. Й щиро раділа, коли вони обирали будь – який  із веселкової палітри. До крамниці увійшов пан із тростинкою – змією.

Пан зайшовся щирим реготом від тих слів.

– Качки, ото ти вигадала, качки у калюжах. А й дійсно, було б непогано, бо я щоразу мокрий ходжу.Ну ж бо, рудоволосий, подай мені того помаранчевого плаща!

Із крамниці вийшов пан одягнений у бешкетний настрій й пострибав по калюжах, вигукуючи:


– Качки, качки у калюжах!


– Як тобі це вдалось? – запитав юнак.


– Знаєш, буває так, що ми не можемо змінити того що трапилось, та можемо змінити наше ставлення до цього, або ж допомогти комусь це зробити. Бо люди часто зовсім не  знають, що пляму можна витерти звичайною серветкою, а сльози усмішкою.

У цей день до крамнички завітало ще чимало покупців, та Гануся довго дивилась на двері, наче чекаючи на щось, чи на когось…

– Він неодмінно прийде. – запевняв хлопчина.

Й нарешті, коло дверей постала темна згорблена постать. Дівчинка підійшла до старенького, простягаючи йому оберемок підсніжників.

– Пані Софія так любила ці квіти, думаю вона зараз усміхається до нас із неба.

– Так дівчинко, я теж так думаю.

В очах діда Миколи зблиснули сльози й він вийшов із крамниці одягнутий у зелений плащ – настрій вдячностій тримаючи у руці білі підсніжники.

Бо так буває, що й серветка не допоможе, весела усмішка не прибере сльози. Та лиш тепле слово засяє промінцем між темряви.

Автор: Ольга Вовк