Філософська казка про образу

У лісі жило гівно. Одного разу в цей ліс пішов мудрець. Гівно вискочило з лісу перед мудрецем і прокричало грізним голосом: “Я тебе з’їм”. Мудрець злякався і втік. Мораль: Гівна боятися – в ліс не ходити. Потім в ліс пішов другий мудрець. Перед ним вискочило гівно і прокричало: “Я тебе з’їм”. Мудрець не злякався і штовхнув гівно ногою. Гівно завоняло. Мораль: Ти можеш боротися з гівном, але гівно буде смердіти. Третій мудрець пішов в ліс. З лісу вискочило гівно, знову прокричало: “Я тебе з’їм”, а мудрець відповів “Я сам тебе з’їм” і з’їв гівно. На смак гівно виявилося гівном. Мораль: Ти можеш перемогти гівно, але смак перемоги тобі не сподобається. Тоді четвертий мудрець пішов в ліс. Гівно вискочило з лісу, пригрозило з’їсти мудреця, але мудрець не злякався і пройшов мимо. Гівно покричало, покричало, заплакало, пішло і втопилося. Тому що метою гівна було лякати мудреців. Мораль: Якщо зустрів гівно, пройди повз. Андрій Громов Джерело

– Вам скільки? – Кілограма два, не менше! – Впевнені, може півтора вистачить? – Ні, два! – Валіку, загорни дві тупості, – чоловік-продавець крикнув кудись за кут. – З тупістю беруть ще заздрість і ненависть. Берете? – Так! Теж по два кіло! – Ні, ці в доважок по півкіло в руки не більше. Черга розмитою плямою хлюпала мармуровими сходами, стікаючи в величезний хол. Загальне напруження. Може, не вистачить, розберуть. Дуже хотілося легкого життя, без найменшого напруження. – Жінко, пропустіть, я тут стояла! Ви пізніше підійшли! – відштовхуючи ліктями ту, що пізніше підійшла, лізла на місце молода дама великих розмірів. – Ні, це я раніше підійшла! – зойкнула, хапаючись за повітря руками, опонентка відштовхувачки. – Дамочки, не сваріться, всім вистачить, – долинуло зверху. – Що вам? Спітнілий чоловік з плоским червоним обличчям переминався з ноги на ногу. – Мені як всім, як всім і побільше! Точно безкоштовно?! – Дивлячись який оберете, – з часткою іронії прозвучало у відповідь. –Перший пакет – інтелект, до нього на додачу – жалість, співчуття, прийняття, любов. Цей вартує ваших зусиль, грам триста/чотириста, не більше. Другий, абсолютно безкоштовно – тупість, до нього байдужість, ненависть, заздрість. Вам який? – Мені як всім, як всім, – нервував червонопикий чоловік ще більше. – Всі беруть тупість, вам теж? – Так! – без роздумів випалив він. – А точно з усім цим жити легше буде? – Абсолютно, – з тією ж часткою іронії повторив молодий чоловік і тихо зітхнув. – Ніяких турбот! Тупість перекриє можливість мислити і аналізувати, байдужість перекриє можливість про будь-кого хвилюватися, заздрість буде зігрівати своїм теплом! – за інструкцією випалив він завчені фрази, а від себе додав: «Поки не спалить!». – Ну, що, перший пакет так ніхто і не взяв? – Валентин, який сидить вгорі за столом, встав і обтрусив штани. – Так і вчора не взяли, – потер руки напарник. – Його взагалі рідко беруть, ніхто напружуватися не хоче. Раптом на дверях задзвенів дзвоник. – Ми закриті, – понеслося зверху. – Приходьте завтра. – Мені терміново, мені зараз, мені шкода! Там собака здихає, всі мимо проходять, а моя жалість закінчується, прошу. І співчуття, якщо можна. Другу годину по людях шукаю, ні у кого немає, сказали у вас.У залі запанувала тиша. Двоє нагорі завмерли, здивовано дивлячись на того, хто прийшов. – Ви впевнені? – тишу порушило питання. – Так, звичайно, як я без неї жити буду? З нею зовсім по-іншому. – З нею складно! – менеджер почухав потилицю. – Складно ви жити з нею будете, там ще йдуть милосердя, прийняття, розуміння. Воно вам треба?! Візьміть пакет лімітний: тупість, ненависть, байдужість… Всі беруть! Безкоштовно. – Ні, мені жалість потрібна, я готовий заплатити… – Так ви не зможете в цьому суспільстві жити, тільки сьогодні більше сотні тисяч пакетів з тупістю розібрали. І так кожного дня. Куди ви зі своєю жалістю? З нею мозок працює, душа оживає, ви божевільний? – Ні, живий, і душа поки жива. Дайте мені жалість, і я піду. – Ви будете самотніми, вас не приймуть в суспільстві! – простягаючи пакет, невпевнено сказав менеджер. – Краще самотній, ніж мертвий. Що з мене? – Нічого, вам, як першому покупцеві бонус – безкоштовно. – Дякую, – молодий юнак взяв дбайливо пакет, притиснув до грудей, усміхнувся і вийшов. Двері тихо задзвеніли. – Шкода мені його, як він серед цієї маси один? – почухав голову Микита. – Не хвилюйся, – Валентин поплескав його по плечу. – До цього пакету в додачу йде ангел-хранитель, на тримай. – Що це? – Микита повернувся і взяв аркуш паперу. – Твоє підвищення. В повітрі зависло питання… – Тупість беруть на ура, безкоштовно ж. А ось жалість, співчуття, любов – ні. Продати ці пакети складно. І якщо ти зміг хоч один такий пакет прилаштувати, підвищення у тебе в кишені… – І що я тепер маю робити? – здивовано запитав Микитка. – Оберігати свого підопічного, щоб самотнім не був і з’їденим суспільством, – Валентин дістав з шухляди крила з великим карабіном, і передав Микиті. – На, лети за ним, стеж в обидва! Такі як він на вагу золота… © Василиса Савицька Джерело

Найчастіше людина живе нещасним життям не тому, що в неї все погано. А тому що в інших краще, ніж у неї. І грошей більше, і кар’єра солідніша, і дружина красивіша, і діти слухняніші. Чужі проблеми здаються дурницями на тлі своїх власних: їх можна швидко та спритно вирішити. Свої ж доведеться нести на спині, як тяжкий хрест. Насправді ж життя рідко кого обирає своїм улюбленцем — щоб одна людина мала все, що забажає і за це їй нічого не було — сюжет із розряду фантастичних. У кожного своя маєта.Головне, це не втрачати оптимістичного, бадьорого настрою. Дивитися навіть на найкаверзніші ситуації з гумором, не ускладнювати собі життя і не винищувати нерви тривогами та побоюваннями. У цьому вам допоможе єврейська мудрість, яка через гумор, дає зрозуміти істину. Хто у домі головний Боря прибігає зі школи весь такий радісний, його зустрічає капітальна єврейська мама в натуральну величину.— Мамо, я роль отримав у шкільній виставі!— Що за роль?— Єврейського чоловіка.— Боря, біжи назад, скажи, нехай тобі дадуть роль зі словами! Ми, жінки, виходимо заміж, щоб отримати опору. А через пару років оглядаємося, і виявляється, що ми і є та сама залізобетонна опора. На нас все тримається, все залежить від наших рішень. Прикро? В якійсь мірі так. Уявляєш себе навантаженим волом, який має пахати за чотирьох, тягти на собі пасажирів у світле майбутнє. Декілька моїх знайомих дам поспішили оформити розлучення і знайти — цього разу — справжніх чоловіків. Завідувачів відділень хірургії, полковників, капітанів корабля. І далі сталося щось несподіване: за кілька років ці жінки знову відчули, що всім “керують”. Та як же так? Справа в тому, що образ сильного чоловіка в кителі та кашкеті нам нав’язаний кінематографом. А в сімейних союзах люди виявляють свою справжню суть. Всі ці жінки самі по собі були сильними, їм подобалося приймати рішення та відповідати. І притягували вони до себе лише тих, кому було комфортно жити поряд – ведених. Можна ще кілька разів вийти заміж – сценарій все одно повториться. Батьки і діти — Ізя, скажи, як до тебе ставляться твої діти?— Як до Бога.— Це як?— Мене майже не слухають, мої прохання до ладу не виконують. Часом навіть вдають, що мене не існує. Але якщо їм щось знадобиться — одразу кличуть… Треба запам’ятати цей анекдот і перечитувати в ті хвилини, коли здається, що ставлення від дітей зневажливе. Гірка правда в тому, що ідеальних стосунків, які відповідають золотому стандарту, просто не існує. Потрібно вчитися приймати чужий темперамент та враховувати чужі інтереси. Потрібно виховувати себе: не нав’язуватись, не вимагати, не вказувати, не просити. Ставитися до дітей як до друзів: бачитися за взаємним бажанням і думати, перш ніж говорити.Ми добре розуміємо, що лізти без дозволу у життя іншої людини — неправильно. Але начисто про це забуваємо, коли справа стосується дорослих дітей. Розлучення та дівоче прізвище — Розочко, а правда, що вас Семен кинув?— Ой, просто-таки кинув! Він мене навіть підняти не зміг! Чому жінки, та й чоловіки теж, так тяжко переживають розлучення?Можливо, відповідь криється в цитаті баронеси Якобіни фон Мюнхгаузен: «Розлучення огидне не тільки тому, що розлучає подружжя, але й тому, що чоловіка при цьому називають вільним, а жінку — покинутою». Чоловіків свобода тішить? Зовсім ні. У 80% випадків свобода лякає, а неможливість продовжувати жити під одним дахом штовхає цей крок. Не варто сприймати те, що сталося, як крах одного з головних життєвих проектів. Можливо, ви вже стоїте на порозі чогось прекрасного, а все, що було до — лише невелике тренування. Мадам Хельга Джерело

Чому ти сердишся і ображаєшся? Чи не краще заспокоїтись і простити? – запитав Вчитель. ‒ А чому я маю робити йому послугу і прощати, він же… – хотів було виправдатися учень. ‒ Пробач, що перебиваю тебе, – сказав Вчитель. – Дозволь поставити тобі два запитання, і тоді я відповім на всі твої «як» і «чому». Учень ствердно кивнув головою. Тобі добре, коли ти сердишся і ображаєшся? – запитав Вчитель. ‒ Ні, звичайно ж, – відповів учень. ‒ То кому ж ти робиш послугу, якщо завдяки спокою і прощенню робиш собі добре? Чоловік хотів було щось сказати, але, відкривши рота, так і не зміг сказати ні слова. Він стояв, потупивши очі в землю. ‒ Пам’ятай, від тебе залежить, що ти обереш, образу чи прощення, страждання чи щастя. Вибір за тобою, – сказав Учитель. ‒ Але, скажіть, як можна не ображатися? Це ж так важко. ‒ Ти, головне, зрозумій, що кожного разу, коли захочеш вдарити когось бичем осуду чи образи, першим, кого, замахнувшись, удариш – будеш ти сам. Джерело

Я не прощу, – сказала Вона. – Я буду пам’ятати. – Прости, – попросив її Ангел. – Прости, тобі ж легше буде. – Нізащо, – вперто стиснула губи Вона. – Цього не можна прощати. Ніколи. – Ти будеш мститися? – стурбовано запитав він. – Ні, мститися я не буду. Я буду вищою за це. – Я не знаю, яке покарання було б достатнім. – Усім доводиться платити за свої рішення. Рано чи пізно, але всім… – тихо сказав Ангел. – Це неминуче. – Так, я знаю. – Тоді прости! Зніми з себе тягар. Ти ж тепер далеко від своїх кривдників. – Ні. Не можу. І не хочу. Немає їм вибачення. – Добре, вирішуєш ти, – зітхнув Ангел. – Де ти маєш намір зберігати свою образу? – Тут і тут, – доторкнулася до голови та серця Вона. – Будь ласка, будь обережною, – попросив Ангел. – Отрута образ дуже небезпечна. Вона може осідати каменем і тягнути на дно, а може породити полум’я люті, яке спалює все живе. – Це Камінь Пам’яті й Шляхетна Лють, – перервала його Вона. – Вони на моєму боці. Вона була молода і здорова, вона будувала своє життя, в її жилах текла гаряча кров, а легені жадібно вдихали повітря свободи. Вона вийшла заміж, народила дітей, завела друзів. Іноді, звичайно, вона на них ображалася, але в основному прощала. Іноді сердилася і сварилася, тоді прощали її. В житті було всяке, і про свою образу вона намагалася не згадувати. Минуло багато років, перш ніж вона знову почула це ненависне слово – «пробачити». – Мене зрадив чоловік. З дітьми постійно тертя. Гроші мене не люблять. Що робити? – запитала вона літнього психолога. Він уважно вислухав, багато уточнював, чомусь весь час просив її розповідати про дитинство. Вона сердилась і переводила розмову на теперішнє, але він знову повертав її у дитячі роки. Їй здавалося, що він блукає по закутках пам’яті, намагаючись розглянути, витягнути на світло ту давню образу. Вона цього не хотіла, а тому пручалася. Але він все одно побачив, цей допитливий дядько. – Чистити себе вам потрібно, – підбив підсумок він. – Ваші образи розрослися. На них прилипли більш пізні образи, як поліпи на кораловий риф. Цей риф став перешкодою на шляху потоків життєвої енергії. Від цього у вас і в особистому житті проблеми, і з фінансами не клеїться. У цього рифу гострі краї, вони ранять вашу ніжну душу. Усередині рифу оселилися і заплуталися різні емоції, вони отруюють вашу кров своїми відходами життєдіяльності, і цим приваблюють все нових і нових поселенців. – Так, я теж щось таке відчуваю, – кивнула жінка. – Час від часу нервова стаю, часом депресія тисне, а іноді всіх просто вбити хочеться. Гаразд, треба чиститися. А як? – Вибачте ту першу, найголовнішу образу, – порадив психолог. – Не буде фундаменту – і риф розсиплеться. – Нізащо! – стрепенулася жінка. – Це справедлива образа, адже так воно все і було! Я маю право ображатися! – Ви хочете мати право або бути щасливою? – запитав психолог. Але жінка не стала відповідати, вона просто встала і пішла, несучи з собою свій кораловий риф. Минуло ще скількись років. Жінка знову сиділа на прийомі, тепер уже у лікаря. Лікар розглядав знімки, гортав аналізи, супився і жував губи. – Лікарю, що ж ви мовчите? – не витримала вона. – У вас є родичі? – запитав лікар. – Батьки померли, з чоловіком розлучена, а діти є, і внуки теж. А навіщо вам мої родичі? – Бачите, у вас пухлина. Ось тут, – і доктор показав на знімок черепа, де у неї пухлина. – Судячи з аналізів, пухлина нехороша. Це пояснює і ваші постійні головні болі, і безсоння, і швидку стомлюваність. Найгірше, що у новоутворення є тенденція до швидкого зростання. Воно збільшується, ось що погано. – І що, мені тепер на операцію? – запитала вона, холонучи від жахливих передчуттів. – Та ні, – і лікар насупився ще більше. – Ось ваші кардіограми за останній рік. У вас дуже слабке серце. Таке враження, що воно затиснуте з усіх боків і не здатне працювати на повну потужність. Воно може не перенести операції. Тому спочатку потрібно підлікувати серце, а вже потім… Він не договорив, а жінка зрозуміла, що «потім» може не настати ніколи. Або серце не витримає, або пухлина задавить. – До речі, аналіз крові у вас теж не дуже. Гемоглобін низький, лейкоцити високі… Я напишу вам ліки, – сказав доктор. – Але і ви повинні дати собі раду. Вам потрібно привести організм у відносний порядок і заодно морально підготуватися до операції. – А як? – Позитивні емоції, теплі стосунки, спілкування з рідними. Закохайтесь, врешті-решт. Погортайте альбом із фотографіями, згадайте щасливе дитинство. Жінка тільки криво усміхнулася. – Спробуйте всіх пробачити, особливо батьків, – несподівано порадив лікар. – Це дуже полегшує душу. У моїй практиці були випадки, коли прощення творило чудеса.– Та невже? – іронічно запитала жінка.– Уявіть собі. У медицині є багато допоміжних інструментів. Якісний догляд, наприклад… Турбота. Прощення теж може стати ліками, причому безкоштовними та без рецепта. Пробачити. Або вмерти. Пробачити або померти? Померти, але не пробачити? Коли вибір стає питанням життя і смерті, потрібно тільки вирішити, в який бік ти дивишся. Боліла голова. Нило серце. «Де ти будеш зберігати свою образу?». «Тут і тут». Тепер там боліло. Мабуть, образа занадто розрослася, і їй захотілося більшого. Їй заманулося витіснити свою господиню, заволодіти всім тілом. Дурна образа не розуміла, що тіло не витримає, помре. Вона згадала про своїх головних кривдників – тих, з дитинства. Батька і матір, які весь час або працювали, або лаялися. Вони не любили її так, як вона цього хотіла. Не допомагало нічого: ні п’ятірки та похвальні грамоти, ні виконання їх вимог, ні протест і бунт. А потім вони розійшлися, і кожен завів нову сім’ю, де їй місця не виявилося. У шістнадцять років її відправили в технікум, в інше місто, тицьнувши їй квиток, чемодан із речами й суму грошей на перший час, і все – з цього моменту вона стала самостійною і вирішила: «Не пробачу!». Вона носила цю образу в собі все життя, вона присягнулася, що образа разом з нею і помре, і схоже, що так воно і стається. Але у неї були діти, були внуки, і вдівець Сергій Степанович з роботи, який намагався незграбно до неї залицятися, і вмирати не хотілося. Ну, правда ж – рано їй було вмирати! «Треба пробачити, – вирішила вона. – Хоча б спробувати». – Батьки, я вас за все прощаю, – невпевнено сказала вона. Слова прозвучали жалюгідно і непереконливо. Тоді вона взяла папір і олівець і написала: Шановні батьки! Дорогі батьки! Я більше не серджуся. Я вас за все прощаю. – Не так, – прошепотів Ангел. – Річка завжди тече в одну сторону. Вони старші, ти молодша. Вони були колись, ти потім. Не ти їх породила, а вони тебе. Вони подарували тобі можливість з’явитися у цьому світі. Будь же вдячною! – Я вдячна, – сказала жінка. – І я правда дуже хочу їх пробачити. – Діти не мають права судити своїх батьків. Батьків не прощають. У них просять вибачення. – За що? – запитала вона. – Хіба я їм зробила щось погане? – Ти собі зробила щось погане. Навіщо ти залишила в собі ту образу? Через що у тебе болить голова? Який камінь ти носиш у грудях? Що отруює твою кров? Чому твоє життя не тече повноводною річкою, а струмує кволими струмочками? Ти хочеш мати рацію або здоровою? – Невже це все через образу на батьків? Це вона, чи що, так мене зруйнувала? – Я попереджав, – нагадав Ангел. – Ангели завжди попереджають: не збирайте, не носіть, не отруюйте себе образами. Вони гниють, смердять і отруюють все живе навколо. Ми попереджаємо! Якщо людина робить вибір на користь образи, ми не маємо права заважати. А якщо на користь вибачення – ми повинні допомогти. – А я ще зможу зламати цей кораловий риф? Або вже пізно? – Ніколи не пізно спробувати, – м’яко сказав Ангел. – Але ж вони давно померли! Нема у кого тепер просити вибачення, і як же бути? – Ти проси. Вони почують. А може, не почують. Зрештою, ти робиш це не для них, а для себе. – Дорогі батьки, – почала вона. – Вибачте мені, будь ласка, якщо щось не так… І взагалі за все вибачте. Вона якийсь час говорила, потім замовкла і прислухалася до себе. Ніяких чудес – серце ниє, голова болить, і почуттів особливих немає, все як завжди. – Я сама собі не вірю, – зізналася вона. – Стільки років минуло… – Спробуй по-іншому, – порадив Ангел. – Стань знову дитиною. – Як? – Опустися на коліна і звернися до них, як в дитинстві: мамо, тату. Жінка трохи повагалася й опустилася на коліна. Вона склала руки човником, подивилася вгору і сказала: «Мамо. Батьку”. А потім ще раз: «Мамо, тату…». Очі її широко розкрилися і стали наповнюватися сльозами. «Мамо, тату… це я, ваша дочка… вибачте мені… вибачте мені!». Груди її струсонули ридання, що підступили, а потім сльози хлинули бурхливим потоком. А вона все повторювала і повторювала: «Вибачте мені. Будь ласка, вибачте мені. Я не мала права вас судити. Мамо, тату…”. Знадобилося чимало часу, перш ніж потоки сліз вичерпалися. Знесилена, вона сиділа прямо на підлозі, прихилившись до дивана. – Як ти? – запитав Ангел. – Не знаю. Не зрозумію. Здається, я порожня, – відповіла вона. – Повторюй це щодня сорок днів, – сказав Ангел. – Як курс лікування. Як хіміотерапію. Або, якщо хочеш, замість хіміотерапії. – Так. Так. Сорок днів. Я буду. У грудях щось пульсувало, поколювало і перекочувалось гарячими хвилями. Можливо, це були уламки рифу. І вперше за довгий час абсолютно, ну просто ні через що, не боліла голова. Джерело

Жила-була на світі Втомлена Жінка. Кожен ранок вона абияк прокидалася, примушувала себе цілий день працювати і змученою лягала спати. Вона вже і не пам’ятала, коли востаннє почувала себе відпочилою, повною сил. І так все тривало до певного часу, до того самого моменту, коли тінь Втомленої Жінки відокремилася. Це було літньої спекотної днини, коли треба було зробити чергову важливу справу, тому що “не відкладай на завтра те, що можна зробити сьогодні”, “без зусиль не виловиш і рибку із ставка”, “хто не працює, той не їсть”. Саме це довело жінку до піку втоми. Тінь стала віддалятися від неї, залишивши свою господиню сидіти без сил на офісному стільці. Жінка благала Тінь: -Будь ласка, повернися до мене! Ти йдеш, і разом з тобою йде уся моя сила… Тінь відповіла: – Так, вірно. Адже я – Хранителька твоєї Енергії. Але я більше не можу тобі допомогти. Ти вичерпала майже усю свою силу, не поповнивши її запаси. Ти довела себе до повної знемоги. Подумай гарненько, чому усе це з тобою сталося? – Без тебе мені буде складно це зрозуміти. Будь ласка, допоможи мені! Тінь трохи подумала, а потім погодилася. – Добре. Але тільки за умови, що ти пройдеш три випробування, які звільнять від чар твою Енергію. Згодна? – Звичайно! – Тоді слухай. Завдання перше: відчуй свою спину, свої плечі. Чи відчуваєш ти нестерпну важкість? Втомлена Жінка кивнула. Як їй цього не відчувати? Скільки років вона тягає невидимі важкі мішки. – Тоді віддай не свою ношу тим, кому вона буде по плечах. Віддай цим людям ЇХНІ ЖИТТЯ. Це їхні уроки, це їхні перемоги, цей їхній розвиток. А свою долю залиш. І тоді ти зможеш почати жити своїм життям. Ох, як важко було жінці признатися собі в тому, що вона несе тягар, призначений зовсім не їй. Це було їй не під силу, це висмоктувало її енергію: турботи подруг, чоловіка, батьків. Вона тягнула на собі усі їхні проблеми, усі їхні труднощі і намагалася їх вирішити, але ставало тільки гірше. Всім. Але тепер все, досить: відтепер нехай кожен живе своїм життям. Втомлена Жінка закрила очі, представила кожного, чию ношу вона колись через свою доброту звалила на себе, і подумки віддала їхню долю. Як тільки Втомлена Жінка звільнилася від непосильного тягаря, її телефон почав дзвонити. Це шукали її усі, хто колись звалив на неї увесь цей тягар. Втомлена Жінка перелякано подивилася на свою Тінь: – Що мені робити? Вони зараз почнуть знову просити мене забрати їх ношу! Тінь залишалася невблаганною. – Якщо хочеш бути здоровою, якщо ти хочеш, щоб усі ці люди прожили повноцінне життя, не жалкуючи ні за чим, тоді пройди друге випробування: навчися говорити “ні”, коли це необхідно. Жінка кивнула, але відчула, що друге випробування, мабуть, ще складніше за перше. Як відмовити? Що про неї подумають? А раптом з нею перестануть спілкуватися? А раптом її не любитимуть? Але робити нічого. Вона відповіла на дзвінок своєї подруги. Розмова була безглуздою: подруга вмовляла зробити за неї усі справи, а Втомлена Жінка все виправдовувалася і виправдовувалася. Тінь підійшла до своєї підопічної і тихо підказала: – Для того, щоб навчитися говорити “ні”, спочатку треба розучитися виправдовуватися. Інакше люди відчують твою невпевненість і продовжуватимуть переконувати тебе до тих пір, поки ти не здасися і не звалиш на себе їх тягар. Жінка кивнула і закінчила розмову з подругою твердим, невблаганним і в той же час повним співчуття “ні”. Це звучало на мові серця приблизно так: ти мені дуже дорога, саме тому я бажаю тобі, щоб ти жила своїм життям, повір саме тоді можна відчути себе щасливою: випробувавши усе послане долею, ти вчишся цінувати те, що у тебе є, і ти прагнеш до своєї мрії, набуваючи для цього усіх необхідних якостей. Звичайно, не всі зрозуміли Втомлену Жінку. Хтось дійсно перестав з нею спілкуватися (а чи друг він був?), хтось образився (так, треба час, щоб звикнути жити своїм життям і поважати життя іншої людини), а хтось з цим змирився. Тінь сказала: – Прийшла пора пройти третє і останнє випробування. І тоді до тебе повернеться твоя енергія, твоє бажання жити. Навчися відпочивати. Дозволь собі відпочивати. А для цього ти зустрінешся з тим, хто тобі найбільше заважає – зі своїм Почуттям Провини. Третє випробування було найпідступнішим. Почуття Провини безжально змінювало свої обличчя і голоси. Як тільки Втомлена Жінка намагалася відпочити, як Почуття Провини підходило до неї і маминим голосом говорило: – Як? Ти знову байдикуєш? Я тут працюю, працюю, а ти відпочиваєш! Як тобі не соромно! Адже сьогодні стільки справ! Або чувся татовий голос: – Якщо ти цього не зробиш, то ніхто не зробить. Все піде намарно. Що? Втомилася, говориш? Чому ти втомилася? Ти ще нічого не зробила! Працювати, працювати потрібно більше, працювати! Або Почуття Провини говорило голосом бабусі: – В нашій сім’ї зроду ледарів не було. Я ось кручуся цілий день, не сяду навіть. І ти маєш бути такою ж. Голоси вимагали і докоряли, і жінка зрозуміла, що вона не зможе відпочити, не зможе, навіть якщо лежатиме на дивані годинами, навіть якщо поїде у відпустку на край землі. І тоді виник цей крик, крик її протесту: – Я маю право на відпочинок! Я знімаю з себе закляття заборони на нього. Відтепер я не лише працюватиму, але і повноцінно відпочиватиму. Адже існує не лише день, але і ніч. Активність змінюється відпочинком і в природі. Навіть природа, Велика Жінка, відпочиває! Я не байдикую, а відновлююся, щоб бути здоровою, щасливою, повною натхнення і творчих сил. І тоді я робитиму щось не тому що “повинна”, я робитиму все з любов’ю, з радістю, з щирим бажанням. Цього монологу вистачило, щоб Почуття Провини зникло. Втомлена Жінка усвідомила, що завжди намагалася бути хорошою для когось і тому заборонила собі жити своїм життям, заборонила собі відпочивати, мати свою думку. І від цього ще ніхто не став щасливим, все тільки ускладнювалося. До тих пір, поки вона зовсім не виснажилась. Цей день був незвичним для Відпочилої Жінки. Вона з насолодою прийняла квіткову ванну, лежала на дивані з улюбленою книжкою, милувалася неймовірною красою заходу, вдихаючи аромати вечірньої роси, слухаючи голос щасливих надій, відчуваючи биття життя, що повернулося, у своєму серці. До неї поверталася не лише Енергія, до неї поверталися Здоров’я, Краса, Радість, Натхнення, Спокій. І усе це тільки тому, що одного разу Втомлена Жінка нарешті дозволила собі… відпочити. Бажаю вам щастя! Джерело

Майстер розповідав: “У молодості я часто йшов наодинці до озера і медитував. У мене був невеликий човен і я годинами міг плавати і роздумувати. Якось на світанку, коли ніч поступово переходила у ранок, я сидів з закритими очима і медитував. Раптово чийсь човен вдарився об мій і порушив усю ранкову гармонію. Як ж мене це розізлило! Я хотів вже кричати на власника човна, але відкрив очі і побачив, що човен порожній. Мені не було на кого виплеснути свою злість. Тому я просто закрив очі і спробував знову знайти гармонію в собі. Коли сонце зайшло, я знайшов спокій у собі. Порожній човен став моїм вчителем. З тих пір, якщо хтось намагається образити мене, я просто кажу собі: – І цей човен теж порожній”. Джерело

Жила-була на світі втомлена жінка. Щоранку вона сяк-так прокидалася, змушувала себе цілий день працювати та змученою лягала спати. Вона вже й не пам’ятала, коли в останній раз відчувала себе відпочилою, повною сил і бажання жити. І так все тривало до того моменту, коли тінь Втомленої Жінки відокремилася. Це було літнім жарким днем, коли потрібно було зробити чергову важливу справу, тому що не «відкладай на завтра те, що можна зробити сьогодні», «без праці не виловиш і рибку зі ставка», «хто не працює, той не їсть». Саме це довело жінку до піка втоми. Тінь стала віддалятися від неї, залишивши свою господиню сидіти без сил на офісному стільці. Жінка благала Тінь: Будь ласка, повернися до мене! Ти йдеш і разом з тобою йде вся моя сила … Тінь відповіла: Так, вірно. Адже я – берегиня твоєї Енергії. Але я більше не можу тобі допомогти. Ти вичерпала майже всю свою силу, не заповнивши її запаси. Ти довела себе до повної знемоги. Подумай гарненько: чому все це з тобою сталося? Без тебе мені буде складно це зрозуміти. Будь ласка, допоможи мені! Тінь трохи подумала, а потім погодилася. Добре. Але тільки за умови, що ти пройдеш три випробування, які звільнять твою Енергію. Згодна? Звичайно! Тоді слухай. Завдання перше:відчуй свою спину, свої плечі. Чи відчуваєш ти нестерпний тягар? Втомлена Жінка кивнула. Як їй цього не відчувати? Скільки років вона тягає невидимі важкі мішки. Тоді віддай не свою ношу тим, кому вона буде по плечах. Віддай цим людям ЇХ ЖИТТЯ. Це їх уроки, це їх перемоги, це їх розвиток.А свою частку залиш. І тоді ти зможеш почати жити своїм життям. Ох, як важко було жінці зізнатися собі в тому, що вона несе тягар, зовсім не їй призначений. Це було їй не під силу, це висмоктувало її енергію: турботи подруг, чоловіка, батьків. Вона тягла на собі всі їхні проблеми, всі їх труднощі й намагалася вирішити їх, але ставало тільки гірше. Всім. Але тепер все, вистачить: відтепер нехай кожен живе своїм життям. Втомлена Жінка закрила очі, уявила кожного, чию ношу вона колись по «доброті» своїй звалила на себе, і подумки віддала їх частку. Як тільки Втомлена Жінка звільнилася від непосильного тягаря, її телефон почав дзвонити. Це шукали її всі, хто колись звалив на неї всю цю тяжкість. Втомлена Жінка злякано подивилася на свою Тінь: Що мені робити? Вони зараз почнуть знову просити мене забрати їх ношу! Тінь залишалася невблаганною. Якщо хочеш бути здоровою, якщо ти хочеш, щоб всі ці люди прожили повноцінне життя, не шкодуючи ні про що, тоді пройди друге випробування: навчися говорити «ні», коли це необхідно. Жінка кивнула, але відчула, що друге випробування, мабуть, ще складніше першого. Як відмовити? Що про неї подумають? А що як з нею перестануть спілкуватися? А що як її почнуть не любити? Але робити нічого. Вона відповіла на дзвінок своєї подруги. Розмова була безглуздою: подруга вмовляла зробити за неї всі справи, а Втомлена Жінка все виправдовувалася і виправдовувалася. Тінь підійшла до своєї підопічної та тихо підказала: Для того, щоб навчитися говорити «ні», спочатку потрібно розучитися виправдовуватися. Інакше люди відчують твою невпевненість і будуть продовжувати переконувати тебе до тих пір, поки ти не здасися і не звалиш на себе їх тягар. Жінка кивнула і закінчила розмову з подругою твердим, невблаганним і в той самий час повним співчуття «ні». Це звучало мовою серця приблизно так: ти мені дуже дорога, саме тому я бажаю тобі, щоб ти жила своїм життям, повір саме тоді можна відчути себе щасливою. У них ти вчишся цінувати те, що у тебе є, і ти прагнеш до своєї мрії, знаходячи для цього всі необхідні якості. Звичайно, не всі зрозуміли Втомлену Жінку. Хтось дійсно перестав з нею спілкуватися, Хтось образився (та, потрібен час, щоб звикнути жити своїм життям і поважати життя іншої людини), а хтось з цим змирився. Тінь сказала: Прийшла пора пройти третє й останнє випробування. І тоді до тебе повернеться твоя енергія, твоє бажання жити. Навчися відпочивати. Дозволь собі відпочивати. А для цього ти зустрінешся з тим, хто тобі найбільше заважає – зі своїм Почуттям Провини. Третє випробування було найпідступнішим. Почуття Провини безжально змінювало свої личини та голоси. Як тільки Втомлена Жінка намагалася відпочити, Почуття Провини підходило до неї й маминим голосом говорило: Як? Ти знову байдикуєш? Я тут працюю, працюю, а ти прохолоджуєшся! Як тобі не соромно! Але ж сьогодні стільки справ! Або чувся татів голос: Якщо ти цього не зробиш, то ніхто не зробить. Все піде прахом.Що? Втомилася, кажеш? Чому ти втомилася? Ти ще нічого не зробила! Працювати, працювати треба більше, працювати! Або Почуття Провини говорило голосом бабусі: У нашій родині ніколи ледарів не було. Я ось кручусь цілий день, не сяду навіть. І ти повинна бути такою ж. Голоси вимагали та дорікали, і жінка зрозуміла, що вона не зможе відпочити, не зможе, навіть якщо буде лежати на дивані годинами, навіть якщо поїде у відпустку на край землі … І тоді виник цей крик, крик її бунту: Я маю право на відпочинок ! Я знімаю з себе закляття заборони на нього. Відтепер я буду не тільки працювати, а й повноцінно відпочивати. Адже існує не тільки день, а й ніч. Активність змінюється відпочинком і в природі. Навіть природа, Велика Жінка, відпочиває! Я не байдикую, а відновлююся, щоб бути здоровою, щасливою, повною натхнення і творчих сил. І тоді я буду робити щось не тому що «повинна», я буду робити все з любов’ю, з радістю, з щирим бажанням.Цього монологу вистачило, щоб Почуття Провини зникло. Втомлена Жінка усвідомила, що завжди намагалася бути хорошою для когось і тому заборонила собі жити своїм життям, заборонила собі відпочивати, мати свою думку. І від цього ніхто не став щасливішим, все лише тільки ускладнювалося. До тих пір, поки вона зовсім не видихалася. Цей день був найнезвичайнішим для відпочилої Жінки. Вона з насолодою прийняла квіткову ванну, лежала на дивані з улюбленою книжкою, милувалася неймовірною красою заходу, вдихаючи аромати вечірньої роси, слухаючи голос щасливих надій, відчуваючи биття у своєму серці, до якого повернулося життя. До неї поверталася не тільки Енергія, до неї поверталися Здоров’я, Краса, Радість, Натхнення, Спокій … Лише через те, що одного разу Втомлена Жінка нарешті дозволила собі … відпочити. Джерело