Човняр перевозив мандрівника на інший берег. Подорожній зауважив, що на веслах були написи. На одному веслі було написано: «Думай», а на другому: «Роби» — Цікаві у тебе весла, — сказав мандрівник. – А навіщо? — Дивись, — посміхаючись, сказав човняр. І почав гребти лише одним веслом, з написом «Думай». Човен почав крутитися на одному місці. — Бувало, я думав про щось розмірковував, будував плани… Але нічого корисного це не приносило. Я просто кружляв на місці, як цей човен. Човняр перестав гребти одним веслом і почав гребти іншим, з написом «Роби». Човен почав кружляти, але вже в іншу сторону. — Бувало, я кидався в іншу крайність. Робив щось бездумно, без планів, без креслень. Багато сил і часу витрачав. Але, в підсумку, теж крутився на місці. — От і зробив напис на веслах, — продовжував човняр, — щоб пам’ятати, що на кожен помах лівого весла повинен бути помах правого весла і тільки тоді можна буде потрапити туди, куди хочеш. Джерело

Мало хто з нас задається питанням – чи варто прощати. У більшості випадків ми просто ображаємося і втрачаємо спілкування з кривдником. Але насправді той, хто прощає, робить в першу чергу добро для самого себе. Багато психологів твердять, що через непрощення розвиваються дуже важкі хвороби, так як непрощення – це сильна емоція, яка має вплив на тіло. Пропонуємо вам притчу про силу прощення. Прочитавши її, ви, можливо, вперше вирішите пробачити своїх кривдників і почати жити щасливо! *** Ангел посміхнувся. І посмішка його була доброю, якоюсь дуже світлою. – Знаєш, Авраам, – сказав він, – людина не може проклясти іншу людину. Я з побоюванням дивився на нього. До чого це він хилить? – Людина взагалі не може нічого зробити з іншою людиною, – він знову посміхнувся, – навіть якщо вб’є його. Я не розумів, до чого хилить Ангел, але слухав з цікавістю. – Людина не може вселити іншій людині свої думки. Не може змусити дивитися на світ своїми очима, не може переконати іншу людину в своїй правоті. Я заперечив: – Але ж так буває. – Ні, – похитав головою Ангел, – це той, інший, може повірити тобі. Ти – безсилий. Ангел помовчав, дивлячись кудись у далечінь, потім продовжив: – Зробити щось з іншою людиною – не у владі людини. Так влаштував Бог. Подобається тобі це чи ні. Він замовк. Але мені хотілося пояснень. – І?, – запитав я, показуючи, що хочу продовження. – І все, що людина робить іншому, – вона робить собі. – Як це? – не зрозумів я. – Дуже просто. Проклинаючи іншого, ти проклинаєш себе. Надихаючи іншого, ти надихаєш себе. Ображаючись на іншого, ти ображаєш себе. Даруючи іншому, ти даруєш собі. Це закон. – Чий? – Його… – Ангел показав рукою кудись в небо. Ми помовчали. – Чи правильно я зрозумів, – запитав я, – що, прощаючи іншого, я прощаю себе? – Правильно, – кивнув головою Ангел. Я замислився. Потім подивився на Ангела і сказав: – Але я хочу пробачити. Правда, хочу. Ангел похитав головою. – Щоб уміти прощати, треба знати, що таке прощення, Авраам … Мені стало цікаво. – А що таке прощення? – Прощення? – перепитав Ангел. – Це радість. Я глянув на Ангела. Може бути, він все ж захворів? Або як це у них тут називається? Ангел посміхнувся. – Ні, Авраам, я не жартую. Прощення – це радість. Радість любові. Він подивився в небо і додав: – Це коли ти можеш зітхнути на повні груди, засміятися і сказати: «Дякую! Дякую тобі за те, що ти зробив для мене. Якщо захочеш, можеш зробити мені це ще раз! І ще! Можеш це зробити для мене стільки раз, скільки захочеш! І кожен раз я буду повторювати тобі: “Дякую!» Я дивився на свого ангела, що стояв з розправленими крилами на краю нашої нескінченної дороги, і чомусь мені стало дуже легко. Навіть радісно. Напевно, тому, що я стояв з ним поруч, слухав його мелодійний голос і розумів – все буде добре! Джерело

У мудреця запитали: – Скільки видів дружби існує? – Чотири, – відповів він. – Є друзі, як їжа: кожен день ти маєш потребу в них. Є друзі, як ліки: шукаєш їх, коли тобі погано. Є друзі, як хвороба: вони самі шукають тебе. Але є такі друзі, як повітря: їх не видно, але вони завжди з тобою. Джерело

Дід знайшов коробку з ляльками і грошима, які дружина ховала від нього все життя. Тоді їй довелося розповісти йому секрет їхнього щасливого шлюбу. Ця пара прожила разом вже більше 60 років. Про них говорили «не розлий вода». Вони все робили разом. Говорили один з одним про все на світі … і тільки один секрет був у жінки всі ці роки. Вона просила чоловіка ніколи не чіпати стару взуттєву коробку, яка лежала на верхній полиці шафи. Всі його питання про цю коробку залишалися без відповіді. Через деякий час чоловік забув про секрет дружини і більше не згадував про це. Але одного разу жінка сильно захвopіла. Лікарі сказали, що жuтu їй залишилося недовго. Чоловікові довелося доглядати за дружиною, самому готувати і прибирати по дому. І під час одного з таких прибирань він натрапив на цю коробку і приніс її до ліжка вмupаючої дружини. Коли старий відкрив коробку, він побачив, що всередині лежали дві в’язані ляльки та пачка грошей, сумою в 95 000 $. Він довго не міг повірити своїм очам, а коли прийшов до тями став кричати на дружину, вимагаючи пояснень. – Коли ми з тобою тільки одружилися, – почала розповідати бабуся, – моя бабуся поділилася зі мною секретом довгого і щасливого шлюбу. Вона сказала, що він полягає у відсутності навіть маленьких суперечок, і порадила кожен раз, коли я буду на тебе сердитися, просто промовчати і в’язати гачком ляльку. Це так зворушило дідка, що з його очей полилися сльози. Дружина і правда ніколи не перечила йому, ніколи не кричала і не сперечалася. При цьому в коробці лежали тільки дві ляльки, а це значить, що вона сердилась на нього лише пару раз за довгі 60 років життя. Чоловік не міг передати словами свого щастя … – Хороша моя, – сказав він, – я ніколи не здогадувався про це, але тепер з ляльками мені все зрозуміло. Але що про гроші? Звідки вони у тебе? – Аааа … – протягнула жінка, – гроші … Їх я зібрала від продажу всіх інших ляльок. Джерело

Йшов пустелею один лицар. Довго йшов. За весь шлях встиг загубити і коня, і всі важливі обладунки, зберігся лише один меч. Втома, голод і спрага були його вірними попутниками. І ось чоловік побачив поперед себе невелике озеро. Зібрав всі залишки сил і пішов до води. Дійшовши до озера, лицар побачив великого триголового дракона. Дістав меч, та й давай ним розмахувати. Добу бився, другу.Відрубав чудовиську дві голови, після чого той впав на землю. Поруч впав і лицар, більше воювати у нього не було ні сил ні бажання. І тоді, зібравши останню волю в кулак, дракон запитав: – Чуєш, лицар, так а що ти хотів?– Води попити.– Так ну і пив би… Джерело

Стара мудра кішка лежала на траві і грілася на сонечку. Тут повз неї промайнув маленьке спритне кошеня. Воно шкереберть прокотилося повз кішки, потім жваво підскочило і знову почало бігати колами. – Що ти робиш? – ліниво поцікавилася кішка.– Я намагаюся зловити свій хвіст! – захекавшись, відповло кошеня.– Але навіщо? – засміялася кішка.– Мені сказали, що хвіст – моє щастя. Якщо я зловлю свій хвіст, то зловлю і своє щастя. Ось я і бігаю вже третій день за своїм хвостом. Але він весь час вислизає від мене. Стара кішка усміхнулася так, як це вміють робити тільки старі кішки і сказала: – Коли я була молодою, мені теж сказали, що в моєму хвості – моє щастя. Я багато днів бігала за своїм хвостом і намагалася схопити його. Я не їла, не пила, а тільки бігала за хвостом. Я падала без сил, вставала і знову намагалася зловити свій хвіст. У якийсь момент я втратила надію. І просто пішла, куди очі дивляться. І знаєш, що я раптом помітила? – Що? – з подивом запитало кошеня.– Я помітила, що куди б я не йшла, мій хвіст скрізь йде за мною. За щастям не треба бігти. Треба вибрати свою дорогу, і щастя буде йти разом з тобою. Джерело

На одній з лекцій професор несподівано підняв велику склянку з водою. Він тримав її і уважно стежив за присутніми в аудиторії. Минуло десять хвилин, але викладач так і не опускав свою ношу. Він тримав цю склянку, поки всі студенти не звернули на неї уваги, а потім запитав: – Скільки, на вашу думку, важить ця склянка? – 50 грам! – 100 грам! – 125 грам! – припускали студенти. – Я і сам не знаю, – продовжив професор, – щоб дізнатися це, потрібно її зважити. Але питання в іншому: що буде, якщо я потримаю так стакан протягом декількох хвилин? – Нічого, – відповіли студенти. – Добре. А що буде, якщо я потримаю цю склянку протягом години? – знову запитав професор. – У вас заболить рука, – відповів один із студентів. – Так. А що буде, якщо я таким чином протримається стакан цілий день? – Ваша рука окам’яніє, ви відчуєте сильне напруження в м’язах, і навіть вам може паралізувати руку, і доведеться відправити вас в лікарню, – сказав студент під загальний сміх аудиторії. – Дуже добре, – незворушно вів далі професор, – однак чи змінилася вага склянки протягом цього часу? – Ні, – була відповідь. – Тоді звідки з’явився біль у плечі і напруга в м’язах? Студенти були здивовані і збентежені. – Що мені потрібно зробити, щоб позбутися від болю? – запитав професор. – Опустити склянку, – була відповідь з аудиторії. – Ось, – вигукнув професор, – точно так само відбувається і з життєвими проблемами і невдачами. Будете тримати їх в голові кілька хвилин – це нормально. Будете думати про них багато часу – почнете відчувати біль. А якщо буде продовжувати думати про це довгий, тривалий час, то ви не зможете ні чим іншим займатися. Також в кінці дня важливо відпустити всі проблеми і спокійно лягти спати. Все це для того, щоб прокинувшись вранці наступного дня, ви були сповнені сил і енергії для вирішення будь-яких завдань, які вам підносить доля. Ілюстрація: ЗатишокДжерело

У oднoгo cултaнa булo чoтири дружини. Нaйбiльшe вiн любив cвoю чeтвeрту дружину – нaймoлoдшу i нaйлacкaвiшу. Cултaн дaрувaв їй бaгaтий oдяг, кoштoвнocті, дoглядaв її бiльшe вciх. I вoнa булa вeceлою i приносила йому радість. Вiн любив i cвoю трeтю дружину – виняткoву крacуню. Вирушaючи в iншi крaїни, вiн зaвжди брaв її з coбoю, щoб вci бaчили її крacу, i зaвжди бoявcя, щo oднoгo рaзу вoнa зaлишить йoгo i втeчe дo кoгocь iншoгo. Cултaн любив i другу cвoю дружину – хитрoмудру i дocвiдчeну в iнтригaх. Вoнa булa йoгo дoвiрeнoю ocoбoю, якa дoпoмaгaлa приймaти мудрi рiшeння. Кoли у cултaнa були прoблeми, вiн дoвiряв їх другiй дружинi, i вoнa дoпoмaгaлa чoлoвiкoвi вийти iз cклaднoї cитуaцiї тa пeрeжити cкрутний чac. Пeршa дружинa булa нaйcтaршою i дicтaлacя йoму у cпaдoк вiд пoкiйнoгo cтaршoгo брaтa. Жiнкa булa дужe вiддaнa чoлoвiкoвi i рoбилa вce мoжливe для збeрeжeння i примнoжeння бaгaтcтва як caмoгo cултaнa, тaк i вciєї йoгo крaїни. Cултaн нe любив cвoю пeршу дружину, нeзвaжaючи нa тe, щo вoнa глибoкo йoгo пoвaжaлa i цiнувала. Вiн нe звeртaв нa нeї нiякoї увaги. Якocь кoли cултaн зaхвoрiв, вiн пoчaв згaдувaти cвoє прoйдeнe життя, cпoвнeнe рoзкoшi: «Зaрaз у мeнe чoтири дружини, aлe кoли я пoмру, зaлишуcя oдин». Вiн пoкликaв cвoю чeтвeрту дружину i зaпитaв: – Я любив тeбe бiльшe зa вciх iнших, вiддaвaв тoбi вce нaйкрaщe, бeрiг тeбe з ocoбливим cтaрaнням. Зaрaз, кoли я вмирaю, ти гoтoвa пocлiдувaти зa мнoю дo цaрcтвa нeбecнoгo? – Звicнo, нi! – вiдпoвiлa вoнa i вийшлa, нe зрoнивши бiльшe нi cлoвa. Її cлoвa, як кинджaл, врaзили ceрцe чoлoвiкa. Тoдi зacмучeний cултaн зaпитaв cвoю трeтю дружину: – Я зaхoплювaвcя тoбoю вce мoє життя. Зaрaз, кoли я вмирaю, ти гoтoвa пocлiдувaти зa мнoю в пoтoйбiччя? – Нi! – вiдпoвiлa йoгo трeтя дружинa. – Життя тaкe прeкрacнe! Кoли ти пoмрeш, я думaю щe рaз вийти зaмiж! Ceрцe cултaнa зaщeмiлo: тaкoгo бoлю вoнo щe нiкoли нe знaлo. Тoдi вiн зaпитaв cвoю другу дружину: – Я зaвжди прихoдив дo тeбe зa дoпoмoгoю, i ти зaвжди дoпoмaгaлa мeнi i булa для мeнe нaйкрaщим рaдникoм. Зaрaз, кoли я вмирaю, ти гoтoвa cлiдувaти зa мнoю туди, дe блiдi тiнi cтoгнуть i мoлять вoлoдaря душ прo пoщaду? – Дужe шкoдa, щo нe мoжу тoбi дoпoмoгти в цeй рaз, – вiдпoвiлa другa дружинa.- Єдинe, щo я мoжу зрoбити, цe з чecтю тeбe пoхoвaти. Її вiдпoвiдь врaзилa cултaнa, як тиcячi грoмoвих блиcкaвoк, a в цeй мoмeнт вiн пoчув гoлoc: – Я пiду з тoбoю туди, куди ти мeнe пoведeш i буду пoруч з тoбoю дo кiнця! Cултaн oбeрнувcя i пoбaчив cвoю пeршу дружину. Вoнa виглядaлa блiдoю, зaплaкaнoю i виcнaжeнoю гoрeм дo нeвпiзнaння. Вiн тихo зi cмуткoм вiдпoвiв: – Я пoвинeн був увaжнiшe cтaвитиcя дo тeбe рaнiшe! У кoжнoгo з нac є чoтири дружини. Нaшa чeтвeртa дружинa – цe нaшe тiлo; нe мaє знaчeння, cкiльки cил i чacу ми вклaдaємo в тe, щoб виглядaти дoбрe, вoнo нac зaлишить, кoли ми пoмрeмo. Нaшa трeтя дружинa – цe нaшa кaр’єрa, cтaнoвищe, грoшi, бaгaтcтвo, coцiaльнe cтaнoвищe. Кoли ми пoмрeмo, вoни нaлeжитимуть iншим. Нaшa другa дружинa – цe нaшa ciм’я i рoдичi. Нe вaжливo, cкiльки вoни нaм дoпoмaгaли тут, нaйбiльшe, щo вoни мoжуть зрoбити для нac прoвecти нac нa тoй cвiт з пoшaнoю. I нaшa пeршa дружинa – цe нaшa душa, яку чacтo iгнoрують чeрeз гoнитву зa удaчeю, влaдoю, бaгaтcтвoм i зaдoвoлeннями. Нeзвaжaючи нa цe, душa зaвжди з нaми. Cтaвлячиcь дo нeї з турбoтoю i увaгoю, oбeрiгaючи i рoзвивaючи її, ми мoжeмo пoдaрувaти cвiту i coбi нaйбiльший пoдaрунoк. Джерело

Існує легенда про те, що до кожного з нас один раз у житті приходить Бог. Обов’язково прочитайте її Причому Він може з’явитися в будь-якому образі: мокрого кошеняти, старого дідуся чи жебрачки. А наша доля складеться залежно від того, як ми поведемо себе в мить такої зустрічі… А ще є така притча. Жив-був на світі чоловік, і було у нього три мрії: мати хорошу роботу з високим заробітком, одружитися з красивою доброю дівчиною та стати відомим усьому світу. Протягом життя з ним траплялося чимало історій, але ми розповімо вам про три з них. Зимового холодного ранку юнак поспішав на співбесіду до відомої компанії. До зустрічі залишалося п’ять хвилин, а йому ще треба було пробігти квартал. Раптом просто перед ним послизнувся і впав незнайомий літній чоловік. Наш герой поглянув на нього бігцем, подумав, що то п’яний і, не подавши руки, побіг далі. На щастя, він устиг на співбесіду вчасно. На жаль, на роботу мрії тоді його так і не взяли. Літнього теплого вечора чоловік прогулювався містом. Помітивши кілька вуличних артистів, він зупинився, щоб насолодитися видовищем. Глядачів було небагато, але п’єса була веселою і захопливою. Після закінчення вистави почулися оплески і люди почали розходитися.  Наш знайомий теж уже обернувся щоб іти, але хтось несміливо торкнувся його плеча. Це була головна героїня п’єси — старенька клоунеса. Вона стала розпитувати його про те, чи сподобався йому спектакль, чи задоволений він акторами. Але молодий чоловік навіть не захотів вести бесіду зі старою та, гидливо відвернувшись, пішов додому. Одного осіннього дощового вечора чоловік поспішав додому з дня народження свого знайомого. День видався важким, і він мріяв скоріше прийняти ванну та заснути в теплій м’якій постелі. Раптом він почув чиєсь приглушене ридання. Це плакала жінка. Вона сиділа на лавочці біля будинку нашого героя. Вона була одна, без парасольки. Помітивши нашого героя, вона звернулася до нього по допомогу. В її родині сталося щось жaхливе, тому їй конче потрібно було поговорити з кимось. Чоловік задумався, але перед його внутрішнім поглядом постали ванна та ліжко; він пробурмотів, що зайнятий, і поспішив до під’їзду. Наш герой прожив цілком звичне, нещасливе життя, а потім пoмeр. Потрапивши на небеса, він зустрів свого Ангела-хранителя. — Ти знаєш, я прожив зовсім нещасливе, майже нікчемне життя. У мене були три мрії, але жодна з них не збулася. Як шкода — Хм … Друже мій, я зробив усе, щоб всі твої мрії втілилися в життя, але для цього тобі потрібно було всього лише раз подати руку, відкрити очі та зігріти серце. — Про що ти? – Пам’ятаєш чоловіка, що впав на слизькій зимовій дорозі?  Я зараз покажу тобі цю картину… Той чоловік був генеральним директором фірми, в яку ти так хотів потрапити. На тебе чекала карколомна кар’єра. Все, що від тебе було потрібно тоді, — це подати руку. Пам’ятаєш стару клоунесу, яка після вуличної вистави підійшла до тебе з питаннями? Це була юна красуня-актриса, яка закохалася в тебе з першого погляду. На вас чекало щасливе майбутнє, діти, незгасна любов. Все, що від тебе вимагалося, — це відкрити очі. А пам’ятаєш жінку, яка плакала біля твого під’їзду?  Був дощовий вечір, вона наскрізь промокла від дощу і сліз… То була відома письменниця. Вона переживала сімейну кризу і їй дуже потрібна була душевна підтримка. Якби ти допоміг їй зігрітись у своїй квартирі, вислухав і втішив, вона б написала книжку, в якій розповіла би про цей випадок. Книжка прославилась би на весь світ, і ти разом із нею, бо на головній сторінці авторка вказала б ім’я того, хто став натхненням цього твору. Все, що від тебе було потрібно тоді, — лише невелика іскра твого серця. Ти був неуважний, мій друже. Джерело

Жив собі чоловік. Була в нього одна цікава особливість: йому яблука завжди падали прямо в руки. Він проходив повз яблуні, протягував руку – і обов’язково ловив одне яблуко. Те, яке він хотів, і прямо в руку! Усі дивувалися. І, звісно ж, хотіли дізнатися – як так виходить. А чоловік пояснював: “Я вмію хотіти. Я хочу, щоб яблуко впало, і воно падає”. Люди теж хотіли, але їм яблука в руки не падали. – Ви не вмієте правильно хотіти, – відповідав їм чоловік. Люди не розуміли, витріщали очі, хотіли, але, мабуть, якось не так як треба. Усі почали дратуватися: ніхто не міг повторити подвиг цього дивака. Почали називати його чаклуном і навіть подумували спопелити своєю заздрістю. Тоді чоловік вирішив навчити цих невігласів правильно хотіти. – Попереджаю зразу, мій урок не полегшить вам життя. Скажіть мені, як ви вмієте хотіти? – Ну…ми думаємо: добре було б, якби яблуко впало нам в руки. Думаємо дуже завзято, молимось Богу… Не грішимо, робим хороші справи. Загалом, робимо так, як нас вчили, – майже хором мовили люди. – І все? А ось як хочу я, – сказав чоловік, дістаючи паралельно шнурки, пружини, цвяхи та шурупи. – Я хочу, щоб яблуко впало, і роблю для цього все. “Чаклун” почав пояснювати про пристрій, який треба кріпити до яблука і проходити повз у точно зазначений час; натискати на прожину і ловити яблуко. – Це нечесно, – сказали люди. – Чому ж? Я хочу і моє бажання здійснюється! Джерело

В одному селищі жив чоловік, відомий тим, що він ніколи ні з ким не сперечався. І ось приїхав кореспондент, щоб написати про нього в газеті. — Скажіть, а це правда, що ви прожили 90 років, і жодного разу ні з ким не сперечалися? — Так це правда. — Ну що, взагалі ні з ким? — Взагалі ні з ким! — І що, навіть з дружиною? — Навіть з дружиною. — Навіть зі своїми дітьми? — Навіть з дітьми. — І що, за 90 років жодного разу? — Жодного разу. — Ніколи-ніколи, ні з ким? — продовжував кореспондент. — Так, — спокійно відповідав старий. Нарешті кореспондент роздратовано сказав: — Та не може цього бути, щоб ви за все життя жодного разу ні з ким не сперечалися! — Сперечався, сперечався … — примирливо відповів старий. — Бажаєте чаю? Джерело

Колись давно старий індіанець відкрив своєму онукові одну життєву істину. — Кожна людина постійно веде внутрішню боротьбу. Це відбувається тому, що в всередині нас живе два вовки – почав мудрий індіанець. — Як два вовка? – запитав маленький хлопчик, чиє безневинне обличчя світилося непідробною цікавістю. — Один з них є Злом! Це страх, гнів, заздрість, образа, гординя, жадібність, его, підлість, зарозумілість, жалість і почуття провини. Але інший вовк – це Добро! Радість, мир, любов, надія, м’якість, милосердя, щедрість, істина і віра! – сказав старий індіанець. — А … Який вовк перемагає, дідусю? – запитав хлопчик, чиї очі були наповнені хвилюванням. — Завжди перемагає той вовк, якого ти годуєш! – посміхаючись, сказав, мудрий дідусь. Джерело

Один старий чоловік переїхав жити до свого сина, невістки і чотирирічного внука. Його руки тремтіли, очі погано бачили, а хода була вкрай незграбною. Сім’я їла разом за одним столом, але старі, тремтячі дідусеві руки і слабкий зір ускладнювали цей процес. Горошини сипалися з ложки на підлогу, а коли він затискав в руках стакан, – молоко завжди проливалося на скатертину. Син і невістка стали все більше дратуватися через це. – Ми повинні щось зробити, – сказав син. – Мені набридло слухати, як він шумно їсть, витирати пролите молоко та прибирати розсипану їжу з підлоги. Потрібно з цим щось робити. Чоловік і дружина вирішили поставити окремий маленький столик в кутку кімнати. Там дідусь став їсти на самоті, в той час як інші члени сім’ї насолоджувалися обідом за спільним столом. Після того, як дідусь двічі розбивав тарілки, йому стали подавати їжу в дерев’яній мисці. Коли хтось із родини мигцем поглядав на дідуся, іноді у нього були сльози в очах, тому що він був зовсім один. З тих пір єдиними словами, які він чув на свою адресу, були колючі зауваження, коли він кидав виделку або розсипав їжу. Чотирирічний хлопчик спостерігав за всім мовчки. Одного вечора, перед вечерею, батько помітив його граючим з дерев’яною тріскою на підлозі. Він лагідно запитав малюка: – Чим ти займаєшся? Так само довірливо хлопчик відповів: – Я роблю маленькі тарілочки для тебе і мами, з яких ви будете їсти, коли я виросту. Хлопчик посміхнувся і продовжив працювати. Ці слова так приголомшили батьків, що вони втратили дар мови. Потім їхні очі наповнилися сльозами. І хоча жодного слова не було сказано, обидва знали, що треба зробити. Того вечора чоловік підійшов до дідуся, взяв за руку і ніжно провів його назад до сімейного столу. Всі наступні дні він їв разом з сім’єю. І чомусь ні чоловік, ні дружина більше не турбувалися, коли падала виделка, розливалося молоко чи забруднювалася скатертина. Джерело

Одного разу до батька прийшла дочка, молода жінка, і з сумом сказала: – Тату, я так втомилася від усього, у мене постійні труднощі на роботі й в особистому житті, вже просто немає сил… Як справлятися з усім цим? Батько відповів: – Давай я тобі покажу. Він поставив на плиту 3 каструлі з водою і приніс моркву, яйце і каву. Опустив кожен інгредієнт в окрему каструлю. Через кілька хвилин вимкнув плиту і запитав дочку: – Що стало з ними? – Ну морква і яйце зварилися, а кава розчинилася, – відповіла дівчина. – Правильно, – сказав батько, – але якщо ми подивимося глибше, то виявиться, що морква, яка була твердою, в окропі стала м’якою і податливою. Яйце, яке раніше було крихким і рідким, стало твердим. Зовні вони залишилися такими ж, але внутрішньо змінилися під впливом однакового ворожого середовища – окропу. Те ж відбувається і з людьми: сильні зовні люди можуть розклеїтися і стати слабаками там, де крихкі й ніжні лише затвердіють і зміцніють… – А як же кава? – здивовано запитала дочка. – О, кава – це найцікавіше. Вона повністю розчинилася в агресивному середовищі і змінила його – перетворила окріп в чудовий ароматний напій. Є люди, яких не можуть змінити обставини, – вони самі змінюють їх і перетворюють на щось нове, отримуючи для себе користь і знання з обставин. Ким стати у важкій ситуації – вибір кожного. Джерело

Жив-був старий мудрий самурай. У нього була група учнів і він навчав їх мудрості та бойового ремеслу. Одного разу під час занять до нього зайшов молодий воїн, що прославився своєю нечемністю і жорстокістю. Його улюбленою тактикою був прийом провокації: він ображав противника, той виходив з себе, брав виклик, але в люті здійснював одну помилку за іншою і програвав бій. Так сталося і цього разу: воїн вигукнув кілька образ і став спостерігати за реакцією самурая. Але той незворушно продовжував вести заняття. Так повторювалося кілька разів. Коли самурай ніяк не відреагував і в третій раз, боєць в роздратуванні пішов геть. Учні уважно і з цікавістю спостерігали за процесом. Потім один з них не витримав: – Учителю, навіщо ви терпіли його нападки? Потрібно було викликати його на бій! Мудрий самурай відповів: – Коли вам приносять подарунок і ви не приймаєте його, кому він належить? – Своєму колишньому хазяїну, – відповіли учні. – Те ж стосується заздрості, ненависті і образ. До тих пір, поки ти не приймеш їх, вони належать тому, хто їх приніс. Джерело

Одного дня до премудрого Соломона прийшов знатний городянин і сказав: – Царю, я не знаю, що мені робити. Кожен мій день схожий на іншій, я не відрізняю світанку від заходу. У мене все є, але чому я такий нещасний? Соломон якраз сидів на березі ставка і роздивлявся риб. – А чого ти хочеш? Яка в тебе мрія? – запитав він городянина. – Спочатку я мріяв позбутися рабства, і це сталося. Потім я мріяв, щоб моя торгівля приносила прибуток. Тепер я багатий, мені більше нічого бажати. – Людина, яка не має мрії, подібна рибі в цьому ставку, – сказав Соломон. – Кожен їх день схожий на попередній, вони теж не відрізняють світанку від заходу. Різниця лише в тому, що ти сам замкнув себе в цьому ставку. І якщо в твоєму житті не з’явиться нової мрії, ти так від нудьги тинятимешся по дому, а перед смертю зрозумієш, що жив даремно. – Чи означає це, що всякий раз досягаючи мети, я повинен шукати наступну? А коли виконається одна заповітна мрія, відразу ж думати про іншу? – Так, – сказав Соломон. – Тільки в дорозі людина набуває свого щастя. Джерело

Одного разу у матері запитали: – Кого із дітей ти любиш найбільше?Мати відповіла: – Найменшого, доки не виросте! – Хворого, поки не стане здоровим! – Того, хто покинув дім, поки не повернеться! – І кожного, поки я жива! Джерело

Ішов якось по запиленій дорозі старий і навчений життям чоловік. Він не поспішав: то зупиниться, щоб помилуватися птахами в небі, то подивиться на польові квіти, що ростуть біля дороги. Тут він побачив чоловіка, який йшов йому назустріч і ніс на плечах важку ношу. Одного погляду на цю людину було достатньо, щоб зрозуміти, наскільки їй важко. – Чому ти вибрав собі шлях тяжкої праці і нескінченних стpaждань? – запитав зустрічного старий. – Я стpaждаю не просто так! Я терплю випробування для того, щоб моїм дітям і онукам довелося жити в благополуччі і щасті, – відповів нещасний. – Всі мої предки робили це: прадід прирікав себе на непосильну працю заради діда, дід гарував заради батька, батько тягнув лямку заради мене, а я буду терпіти страждання заради благополуччя моїх дітей. – Скажи, а хтось із членів вашої родини взагалі був колись щасливим? – запитав мудрий мандрівник. – Поки що ні, але мої діти і внуки вже точно стануть щасливими! – захоплено промовив бідний чоловік. – Знаєш, є така мудрість: неграмотний нікого не може навчити читати, а заєць ніколи не виховає сокола, – промовив мудрець. – Спочатку потрібно спробувати самому бути щасливим, і тільки потім ти сам зможеш навчити своїх дітей мистецтву щастя. Це і буде найцінніше, що ти можеш їм залишити після себе! Запам’ятайте цю мудрість! Джерело

Був один чоловік , який уникав шлюбу усе життя, і коли він помupав у віці дев’яноста років, хтось запитав його:  – Ти так і не одружився, але ніколи не говорив чому. Зараз, стоячи на порозі смepті, задовільни нашу цікавість. Якщо є якийсь секрет, хоч зараз розкрий його – адже ти помupаєш, покидаєш цей світ. Навіть якщо твій секрет дізнаються, шкоди це тобі не заподіє. Старий відповів: – Так, я тримаю один секрет. Не те щоб я був проти шлюбу, але я завжди шукав ідеальну жінку. Я провів весь час у пошуках, і так пролетіло моє життя. – Але невже на всій величезній планеті, населеній мільйонами людей, половина з яких – жінки, ти не зміг відшукати одну-єдину ідеальну жінку? Сльoза скотилася по щоці вмupаючого старого. – Ні, одну я все-таки знайшов. Той, що питав, був спaнтеличений. – Тоді що ж сталося, чому ви не одружилися? Старий зітхнув: – Та жінка шукала ідеального чоловіка… Джерело

– Ви одружені вже чимало років. Яка таємниця успішного подружжя? – Я постійно захоплююся своєю дружиною. Якщо у твого сусіда трава зеленіша — це означає, що ти не поливаєш свою траву. Я безперервно кажу Лізі: – Ти чудова. Ти бажання серця мого. Ти чудова. Для чого я це роблю? По-перше, це допомагає їй розквітати, бо жінка відображає кохання свого чоловіка. По-друге, це допомагає моєму серцю бути завжди закоханим у неї. Сила і життя у владі язика. Лізі зараз 51 рік. Недавно вона була в Києві і один лікар їй сказав: – Я думав, що Вам ще й сорока немає. Вона відповіла: – Це тому, що мій чоловік мене дуже любить. Запам’ятайте, жінка є відображенням кохання свого чоловіка. Джон Бівер Джерело

Якось батько з сином мандрували. Батько сидів на віслюку, а син вів віслюка за вуздечку. Раптом вони почули, як один перехожий каже іншому: – Поглянь на цього бідного хлопчика. Його маленькі ніжки ледь встигають за віслюком. А жорстокий батько не знає жалю. Чоловік взяв ці слова близько до серця. Він зліз з віслюка і звелів сину їхати верхи. Не минуло й кількох хвилин, як вони зустріли інших перехожих, які почали показувати на них пальцями і хитати головами: – Яка ганьба! Малий їде верхи, як султан, а його бідолашний батько біжить слідом. Хлопчик страшенно зніяковів і попросив батька сісти позаду нього. – Люди добрі, подивіться на це, заголосила жінка під чадрою. – Як вони мучать нещасну тварину! У неї вже хребет провис, а старий і малий нероби сидять на ньому, як на канапі. Батько з сином мовчки злізли з віслюка і, понуривши голови, побрели далі. За рогом вони зустріли інших перехожих, які почали насміхатись з них: – Чого це ваш віслюк нічого не робить, не приносить жодної користі, навіть не везе когось із вас на собі?Батько зітхнув, пригостив віслюка соломою і сказав синові: – Хоч би що ми робили, хлопче, обов’язково знайдеться той, хто з нами не погодиться. Гадаю, ми самі маємо вирішувати, як нам мандрувати. Джерело

Перед смертю батько сказав своєму єдиному синові: “Ось годинник, який мені подарував твій дідусь. Йому майже 200 років. Перш ніж я дам його тобі, сходи у ювелірний магазин у центрі міста. Скажи їм, що я хочу продати його, і подивись, скільки вони тобі за нього запропонують”. Після відвідин ювелірного салону син сказав батьку: “Вони запропонували 150 доларів, тому що годинник дуже старий”. Тоді батько сказав: “Іди до ломбарду”. Сходивши у ломбард, син сказав: “Ломбард запропонував 10 доларів, тому що годинник виглядає дуже зношеними”. Батько попросив сина піти до музею і показати годинник там. Коли син повернувся з музею, він сказав батьку: “Куратор запропонував 500 000 доларів за цю дуже рідкісну річ, яку буде включено до їх дорогоцінної антикварної колекції”. На це батько відповів сину: “Я хотів, щоб ти знав – у правильному місці тебе оцінять правильно. Не знаходься у неправильному місці і не гнівайся, якщо тебе не цінують. Ті, хто знає твою цінність – берегтимуть і дорожитимуть тобою завжди. Не залишайся там, де тебе не цінують”. Джерело

Одна бідна жінка кожного ранку пекла дві хлібини. Одну для членів сім’ї, а другу – для випадкового перехожого. Другу хлібину жінка завжди клала на підвіконник, і кожен міг її взяти. І кожного дня, коли жінка клала хліб на підвіконник, вона промовляла молитву за свого сина, який пішов з дому шукати кращу долю. Протягом багатьох місяців мати нічого не знала про свого хлопчика і завжди молилася за його повернення. Незабаром вона помітила, що якиїсь горбун приходить кожного дня і забирає другу хлібину. Та замість слів вдячності, він тільки бормотав: «Зло, яке ви зробите, залишиться з вами, а добро повернеться вам!» і продовжував свій путь. Це продовжувалось день за днем. Не дочекавшись слів вдячності, жінка відчувала себе обманутою. «Що ж цей горбун має на увазі?» – не давало їй спокою. Одного разу жінка була така зла, що вирішила з цим закінчити. «Я позбудуся від цього противного горбуна!» сказала вона собі і додала отруту у другу хлібину. Але коли клала її на підвіконня, руки жінки затремтіли. “Що ж я роблю?” – подумала вона. І відразу кинула отруйний хліб у вогонь. Спекла доброго хліба і поклала на підвіконні. Горбун, як звичайно, взяв хліб, пробормотав незмінні слова і продовжив свій путь, не підозрюючи про злість жінки. В той же вечір хтось постукав у двері. Коли жінка їх відчинила, то побачила свого сина. Виглядав він жахливо: голодний, худий, слабкий, в рваній одежі. «Мамо, це просто диво, що я тут! Я був від дому вже недалеко, але був такий голодний, що упав без тями. Я, напевно, помер би, але саме тоді якиїсь старий горбун пройшов біля мене і був такий добрий до мене, що віддав цілу хлібину. І сказав, що це його єдина їжа на цілий день, але він бачить, що я нуждаюся в ній більше, ніж він». Коли мати почула ці слова, її обличчя поблідніло, і вона притулилася до дверей, щоб не впасти. Вона згадала отруєний ранковий хліб. Адже, якби вона не спалила його в огні, її власний син міг загинути! Ось тоді жінка зрозуміла зміст слів: «Зло, яке ви робите, залишається з вами, а добро повертається до вас!» Мораль історії:Намагайтеся робити добро завжди, навіть якщо цього зараз ніхто не цінить… Джерело

У темній кімнаті горіли чотири свічки. Тишу порушила розмова між ними.  Перша свічка сказала: “Я – СПОКІЙ, але, на жаль, люди не вміють мене зберігати… Думаю, мені не залишається нічого іншого як згаснути!…” І вогник цієї свічки згас.  Друга свічка мовила: “Я – ВІРА. На жаль, я нікому не потрібна. Люди не хочуть нічого слухати про мене, тому і впадають у відчай. Дуже шкода, що люди втрачають мене. Людина яка вірить дуже схожа на могутнього дуба, а яка не вірить – на соломинку…” Ледве сказала таке – подув легкий вітерець і загасив свічку. Дуже засмутившись, третя свічка вимовила: “Я – ЛЮБОВ… У мене немає більше сил горіти далі… Люди не цінують мене і не розуміють. Вони ненавидять тих, хто їх любить найбільше – своїх близьких, найдорожчих…” Довго не чекала і ця свічка – згасла, не догорівши до кінця.  Раптом… в кімнату зайшла дитина і побачила три згаслі свічки. Злякавшись, вона закричала: – Що ви робите?!… Ви ПОВИННІ горіти!!! Я боюся темряви! Промовивши це, вона заплакала. Схвильована четверта свічка сказала: “Не бійся і не плач! ПОКИ Я ГОРЮ, ЗАВЖДИ МОЖНА ЗАПАЛИТИ ІНШІ ТРИ СВІЧКИ…  Я – НАДІЯ!!!“ Джерело