Притча для тих, хто зневірився від життєвих негараздів. Прочитайте неодмінно!

В гущавині лісу жив старий відлюдник. Люди шепталися, що він може навести порчу і вміє робити привороти. Його боялися, але в разі крайньої потреби зверталися за допомогою. Одного селянина з сусіднього села постійно переслідували нещастя і, зневірившись, він вирішив звернутися за допомогою до самітника. – Що тобі потрібно? – похмуро запитав самітник, коли селянин рано вранці заглянув в його хатину. Чоловік вклонився і злякано сказав: – Я багато про тебе чув. Допоможи мені, відведи нещастя. Дружина пішла, будинок згорів, кінь упав, хоч у петлю лізь. – Гаразд, – відповів пустельник, – я допоможу тобі. Іди за мною. Пішов селянин за відлюдником, а той завів його в лісову гущавину і кинув там одного. Весь день блукав чоловік по лісі і лише надвечір вибрався на узлісся. Побачив він малинове від сонця на заході небо, село своє вдалині і охопило його невимовне відчуття радості від того, що вибрався з гущавини і залишився живий. – І чого це я бідкаюся, – подумав селянин. – Руки – ноги у мене цілі, голова на місці. Значить буду працювати і виберуся з злиднів. І дружину знайду, і новий будинок побудую, і коня куплю. Подумав, засміявся від радості і побіг в село. Дивиться, а назустріч йому йде відлюдник. Селянин застиг, як укопаний, а пустельник посміхнувся і каже: – Тепер ти зрозумів, що якщо доля закриває всі двері, вона обов’язково відкриває віконце для виходу. Потрібно тільки це віконце шукати так само наполегливо, як ти шукав сьогодні вихід з гущавини. Коли вам стає дуже скрутно, і все обертається проти вас, і здається, що немає сил терпіти жодної хвилини, ні за що не відступайте – саме в такі моменти настає перелом у боротьбі. Джерело

Один мудрець сказав: жінки, як яблука…

Один мудрець сказав: Жінки, як яблука. Найсмачніші висять на самій маківці дерева. Багато чоловіків не хочуть лізти на дерево за смачними яблуками, бо бояться впасти і вдаритися. Натомість вони збирають яблука, що впали з землі, які не такі гарні, зате доступні. Тому яблука на маківці думають, що з ними щось не так, хоча насправді вони Неперевершені! Їм просто потрібно дочекатися того чоловіка, який не побоїться залізти на верхівку дерева… Автор невідомий

Добро неможливо роздати, адже воно завжди повертається!

Івасик тихо лежав у своєму ліжку біля вікна і дивився на небо. Як же він не любив неділю! Йому було дуже самотньо, адже нещодавно пішов на хмари останній хлопчик із його палати… Іван, незважаючи на страшний діагноз, майже не страждав. Лише самотність завдавала йому болю. Вдень… було легше. Лікарі, батьки … люди в лікарняному дворі й снігопад відволікали його від сумних думок. А залишаючись один… хлопчик сумував. І іноді навіть плакав тихенько. Втім, щось підказувало йому, що залишилося зовсім небагато … і він теж піде на хмари. У чудове Місто. А тим часом… його батьки робили все можливе, щоб урятувати сина. Ось тільки час біг, як пісок крізь пальці. Сума на лікування була просто величезною. Декілька мільйонів. Нереальні гроші для небагатої сім’ї. Не допомогли ні звернення до фондів, ні сюжети телебачення. Суму не могли зібрати ніяк. Дуже вже багато треба було. Ось тільки… одного разу його батькам зателефонували. Волонтери. І попросили терміново приїхати у фонд. А коли ті, не знаючи, навіщо їх звуть, приїхали, то їм повідомили: “Гроші є! Вся сума. Ваш син житиме!!” Батьки … були в шоці. “Але як? Це величезні гроші!!” Волонтери відповіли, що пожертва була анонімною. І ніхто не знав, що далеко на Півночі, на одній із алмазних шахт знайшлися небайдужі. У директора цієї шахти… був син такого ж віку, як і хворе маля. Тільки… він загинув у ДТП. І директор, побачивши цей сюжет по телебаченню, зібрав весь колектив шахти, і на загальних зборах колективу підприємства, сказав: “Ви всі знаєте, як я втратив сина. І що моя дружина… більше не зможе мати дітей. Мій хлопчик був таких же років, як і цей хворий малюк, та й звали його так само. Я… хочу попросити вас усіх про послугу. Зима – це час чудес. Тим більше, що незабаром Різдво Христове. Давайте зробимо добру справу, створимо маленьке диво. Я пропоную всім, хто може, переказати гроші на лікування цієї дитини. Я першим зроблю це, пожертвувавши свою місячну зарплату. Повністю. Ви ж самі дивіться, скільки зможете пожертвувати. Я нікого ні до чого не зобов’язую. Реквізити будуть у бухгалтерії. Наперед вдячний вам за допомогу”. Яке ж було здивування директора, коли бухгалтер підприємства повідомив йому, що колектив відмовився отримати зарплату. Весь. До останнього робітника. Вони попросили перевести цю суму до фонду… На лікування того малюка. Розчулений директор заплакав і сказав: “Слава Богу, що в мене на підприємстві працюють такі небайдужі люди, які розуміють – чужої біди не буває. Я хочу вам віддячити й наказую всім робітникам виписати премію – у розмірі 100% зарплати. А гроші… візьмемо із резервного фонду. Дитячий майданчик може зачекати. А хворий хлопчик – ні” Так і вийшло. Всі працівники підприємства отримали премію. За самовіддану працю. А насправді – за добре серце… Хлопчик же був врятований! А трохи згодом… дружина директора прийшла додому вся в сльозах. Він запитав її: “Що трапилося, люба?? Хто тебе образив? Чому ти плачеш?!” Його дружина крізь ридання насилу вимовила: “Милий! Я… вагітна. У нас будуть діти. Двійнята” Директор здивувався: “Але… як??!! Адже… лікарі сказали що ти ніколи не зможеш більше мати дітей!!” На що вона відповіла: “Лікар сказав… що це ДИВО. І його ніяк не можна пояснити. Це просто милість Божа” І тут директор зрозумів. Що любов – це найбільша сила у Всесвіті. І що, якщо ти виявляєш істинну ЛЮБОВ, то НЕМОЖЛИВЕ СТАЄ МОЖЛИВИМ. А по планеті, широко усміхаючись, незримим крокував і дарував людям радість Ангел Різдва. Джерело

Повчальна притча-казка про втрачені можливості. Прочитайте і зрозумієте багато для себе!

В одному місті біля вікна своєї квартири стояв самотній чоловік. Раптом за вікном він побачив Ангела, який торкнувся його своїм крилом і шепнув: «Я знаю, у тебе є можливість стати багатою, шанованою людиною в місті, а твоєю дружиною може стати найкрасивіша жінка!». Чоловік почав чекати, коли ж збудуться слова Ангела. Минуло 40 років. Чоловік знову самотньо стоїть біля вікна, побачив Ангела  і з докором запитав: «Як же так? Ти обіцяв мені все, але нічого цього не було!» На що Ангел спокійно відповів: «Я сказав, що  в тебе буде можливість досягти всього. Ти пам’ятаєш друга, який хотів почати з тобою бізнес і заробити гроші? Ти відмовився і залишився чекати дива! Ти пам’ятаєш пожежу, на якій ти не став рятувати людей, боячись за своє майбутнє? А ту прекрасну жінку в парку, до якої ти боявся підійти? Вона могла стати твоєю дружиною. Ти не використав жодну з можливостей. Ти завжди просто чогось чекав». Коли людина покладається на долю, невже це означає, що вона має сидіти склавши руки в очікуванні сприятливих обставин? Джерело

Повчальна притча-казка про те, як важливо заступатися за інших

Чи треба заступатися, коли на людину обрушили лавину наклепів? Коли когось звинувачують безвинно, цькують? Чи просто пліткують про людину, неправду розповідають, насміхаються? Їх багато. А ви один. Адже можна просто відійти, зробити вигляд, що не чув, потім справедливість сама відновиться? Або людина сама себе захистить. Ми що можемо зробити? Є давня казка про мурашку. Злий цар вирішив спалити пророка. З пророками таке трапляється часто… І царські прислужники розпалили багаття. А мураха набрала в рот води і поповзла гасити багаття. Вона воду виприснула і поспішила знову за водою. Це викликало гомеричний сміх, таке діло. «О мураха, ти така крихітна! Чим допоможе малюсінька крапля води із твого рота? Як ти згасиш нею полум’я?», – питали у мурашки, сміючись. Мураха відповіла: «Настане Судний день. Він для всіх настане, для всіх, хто живе. І мене спитають: а що ти робила, коли живу людину хотіли спалити? Ти що робила? Тому я роблю посильне. Гашу вогонь як можу!». Ця стародавня казка – велика казка. Тому що всіх запитають, кожного: що ми особисто робили, коли когось мучили і знущалися? Поливали брудом, очорняли? Коли чинилося зло та несправедливість? Навіть якщо ти крихітна мураха, тебе все одно запитають неодмінно. І краще носити краплі води в роті, ніж не діяти зовсім і мовчки дивитись на зло. Краще сказати. Втрутитися. Іноді суттєвої користі для того, на кого напали, не буде. Іноді зусилля марні. Але це потрібно для нас. Крапля води мурашки може загасити полум’я злості. Але мураха відповість у Судний день: «Я гасила вогонь, як могла!». Ось у цій відповіді головний сенс. І це велика притча. © Анна Кир’янова

Казка про дачу у селі, яку ми зрозуміємо через багато років

Мені 7 років. Ура! Нарешті ми з бабусею їдемо на дачу в село! Супер! Мені 14 років. Дістали предки зі своїми грядками! Мені 20 років . Здається бабуся збожеволіла, цілими днями рве траву, якби ж то на грядках, а трава коло паркану від дороги кому завадила? Мені 25 років. Дача потрібна тільки для шашликів і гулянок. Мені 35 років. Хм… а що ті грядки будуть пустувати… посажу цибульку. Зелень під закуску файно піде. Мені 45 років. Весь город в грядках. Мені 60 років. Щось паркан травою заріс, потрібно прополоти. Мені 75 років. Тягну важкий рюкзак на дачу, діти та онуки не будуть допомагати, говорять – нічого сіяти та садити не треба, все купимо. І тільки правнук радіє, йому 7 років, і він щасливий, що знову літо, і ми їдемо на дачу у село. Життя продовжується. © Автор невідомий

«Три гріхи» — коротенька притча із гумором!

— Є три гріхи, — сказав мудрий чоловік. Натовп завмер. — Перший гріх — це зловтіха. Якщо у сусіда померла корова, то це не привід для веселощів. Я не кажу, що ви маєте чимось допомогти сусідові, але хоча б не треба радіти чужому горю. Ваші сусіди теж люди, не треба бажати їм зла. Натовп схвально загудів. Мудрий чоловік зачекав, поки гул припиниться, і продовжив: — Другий гріх — це зневіра. Навіть якщо у вас лише одна корова, навіть якщо вона стара і хвора, навіть якщо вона дає мало молока, не треба впадати у відчай. Радійте життю. Так, вона стара й хвора, але це корова. Ось деякі, наприклад, взагалі не мають корови. Натовп схвально загудів. Мудрий чоловік зачекав, поки гул припиниться, але почув голос із натовпу: — Якщо я не сумую і тішуся з того, що в мене є корова, а в когось її немає, виходить, що я тішуся з того, що цей хтось живе гірше за мене, а це вже зловтіха. Натовп замовк, обмірковуючи сказане, а мудрий чоловік завершив свою промову: – Третій гріх – це занудство. © Автор невідомий

У цього світу є одна дивовижна маленька таємниця…

– Пам’ятай… – шепотів Маленький Ангел, – якщо в тебе раптом виникне почуття втраченості… втраченості в часі, у просторі, думках, людях, мріях, надіях, настроях, дорогах, музиках, загадках, стосунках… Якщо тобі раптом здасться, що тебе втратили у цьому великому світі.Пам’ятай, що хтось обов’язково вчасно тебе знайде! Добрим словом… щирим і теплим поглядом… ніжним дотиком… міцним надійним плечем… сильними руками, що баюкають тебе.. або світлою усмішкою.. або склянкою чистої та холодної води у спекотний день… або хвилюючою мелодією… або чарівним ароматом лісу… або диханням океану… або тихим шепотінням, в якому вгадуються старовинні казки та дивні історії… пестливим сонцем або ласкавими обіймами. … У цього величезного світу є одна дивовижна маленька таємниця… Якщо тобі колись здасться, що тебе втратили, пам’ятай: той, хто потрібен, обов’язково тебе знайде…І обов’язково вчасно. Тому що у кожного є людина, яка вчасно нас знайшла. © Ольга Мєшковська П’ятакова Джерело

Притча про щасливих овець, яка вчить менше вірити словам, а більше спостерігати за вчинками

Жив-був вовк, а по сусідству було велике стадо овець. Кожен день він “задирав” одну вівцю. Вівці розбігалися по лісі, вівця яку він “задирав” починала відчайдушно опиратися та кричати і її крики лякали інших. І тоді вовк поговорив з кожною вівцею наодинці: “Тобі нічого боятися, адже я вбиваю і з’їдаю тільки дурних овець, а ти є моїм найкращий другом”. Після цієї розмови, вівці спокійно паслися і більше не тікали. І коли вовк вбивав чергову вівцю, вони думали: “Ну ось, вбили ще одну дурну вівцю, а мені нема чого боятися”. Вівці були щасливі. Вовк просто підходив до однієї з них і говорив: “О, ми давно не спілкувалися з приводу дурних овець”. І смерть наступала миттєво, вівця нічого не встигала зрозуміти. Вовк підняв самооцінку кожної з овець, вони перестали хвилюватися і спокійно щипали траву, в результаті чого їх м’ясо ставало тільки смачніше. І найцікавіше, що інші вівці стали допомагати вовку – якщо якась занадто кмітлива вівця починала здогадуватися про справжній стан речей, то інші вівці, ну, тобто – кращі друзі вовка, повідомляли йому про дивну поведінку цієї вівці, і на наступний день вовк її з’їдав. Кожній людині варто менше вірити словам, а більше спостерігати за вчинками. В кожного є одна властивість – ми чуємо те, що хочемо чути, і на все інше просто не звертаємо уваги. Важливо вчасно помітити вовка в овечій шкурі. © Автор невідомий

“Де є любов – там темряви немає”. Повчальна притча-казка про двох демонів

Два демони сиділи на підвіконні та спостерігали за жінкою з дитиною на руках. Вона ходила по кімнаті і гойдала малюка, щось тихенько наспівувала собі під носа. – Може підемо вже звідси, адже тут зовсім брати нічого, а я їсти хочу, – сказав один і почухав худий живіт. – Почекай, їй зараз набридне, і вона розсердиться, – відповів інший, і жадібно втупився у вікно, упершись у скло вигнутими рогами. Худий демон втягнув носом повітря. – Третю годину вже тут сидимо, а пахне лише любов’ю… Фууу… – Дивись, дивись. Жінка поклала дитину в ліжечко і навшпиньки вислизнула з кімнати. Метнулася до гори немитого посуду в раковині на кухні.  Ойкнула, поставила сковорідку на вогонь, кинула в калюжку олії три котлети, з тривогою подивилася на годинник і почала мити пляшечки, соски, каструльки та вилки. Демон з вигнутими рогами потер пазурі. – Ось зараз… Малюк заворушився в ліжечку, зморщив крихітний носик і заплакав. Жінка метнулася до кімнати, підхопила малюка на руки, зашепотіла щось тихо та ласкаво. Малюк агукгув і усміхнувся. – Фуу, – простяг худий, – Може вона взагалі злитися не вміє, підемо до Петровича. Він якраз зараз сяде новини дивитися, лаятиме все підряд… наїмось. У животі у демона забурчало. – Набридло мені злістю Петровича харчуватися, несмачна вона, протухла давно вже! Інша справа молода матуся, ось тут смачно! Вони ж усі втомлені і незадоволені життям! Ну а хто таким життям буде задоволений? Ця он за день не присіла ще жодного разу! Все щось шарудить! Давай ще почекаємо! Ну мусить вона розсердитися! Жінка поклала малюка на столик, розгорнула пелюшку та зітхнула. – Ось. Ось зараз, – зрадів демон. Малюк радісно агукав і смикав маму за волосся поки та спритно міняла пелюшку. – Дай краще я, – усміхнувся худий. Жінка взяла присипку і труснула баночку, кришка відвалилася і весь вміст баночки висипався на дитину. Над столом піднялася хмара ароматного пилу, жінка скривилася і чхнула. Присипка розлетілася по всій кімнаті. – Спритно, – демон схвально кивнув, проскрипів вигнутим рогом по склу. – Ну, якщо вона й тепер не розсердиться, то я йду до Петровича! Жінка жодних скрипів не чула, вона сміялася, обтрушуючи немовля від присипки примовляла: – Ти ж мій солодкий пончик…  Малюк агукав їй у відповідь. – Радість? Ні, вона зовсім нас голодом хоче заморити… – Ні, почекай, зараз у неї чоловік із роботи прийде. Він цілий день від начальника отримував, потім у пробках постояв, зараз він непопрані пелюшки побачить, бардак – ось тоді точно буде їжі до відвалу! – А потім ще котлети пригорілі побачить… Гаразд, давай почекаємо. Жінка за вікном, вдосталь насміявшись, сповивала дитину і відчула дивний запах, теж згадала про котлети, з малюком на руках кинулася на кухню, але рятувати вечерю було вже пізно. Двері в коридорі рипнули, на кухні з’явився молодий чоловік, обійняв дружину та дитину, поцілував. – Знову любов? – зморщився худий. – Стривай, він же ще на кухню не зайшов… Чоловік насупився, роздивляючись котлети, демони завмерли, приготувавшись щільно поїсти. Малюк простягнув ручки до тата. Чоловік усміхнувся, потім чомусь засміявся, забрав у жінки дитину і почав катати її як на каруселі. Демони чекали. – Ні, ну я більше не можу, – обурився худий демон. – Ти на нього глянь! – Бачу. Пелюшку поніс прати… Усміхається, як дурень і любов’ю смердить, – демон із вигнутими рогами важко зітхнув. – Гаразд, підемо до Петровича. Тут взагалі нема чого… – Ага. Давай швидше, поки вони знову не почали обійматися, явід цього кохання вже задихаюся… Два демони перебралися на сусіднє підвіконня. Петрович, якраз уже почав дивитися новини… Джерело 

Чудовий мультик, який пояснює дітям свято Богоявлення (Водохреща) – відео всередині

Мультик про третє і завершальне велике свято різдвяно-новорічного циклу, яке в народі має назву Йордан, або Водохреща. Джерело

“Крила” – глибока казка-алегорія, яку потрібно прочитати кожній мамі

— Мамо! Мамо! Дивись! Що це таке в мене за спиною шарудить? – прибігла маленька дівчинка. Очі її були величезними, сповненими здивування та захоплення одночасно. — О, це крила, — втомлено озвалася мама. — Правда?! — зраділа дівчинка. – Я зможу літати? — Можливо. Потрібно спочатку вирости. — Мамо! Я хочу вчитися у художній школі! — маленька пурхала і кружляла біля матері. — Добре, – відповіла мама, дістаючи два невеликі ланцюги, – давай спочатку ти закінчиш початкову школу, а там подивимося. Дай мені сюди свої ніжки, і вона пристебнула по одному товстому ланцюгу на кожну. — Ой, але з ними так важко літати, — трохи засмутилася дівчинка. — Нічого. Іди, погуляй на вулиці. — Мамо! А чи можна я піду на гурток танців? У нас у школі сьогодні повісили оголошення. — Добре, – мама дістала дві невеликі гирі, – тільки давай я спочатку на нову роботу влаштуюся, щоб тобі оплачувати всі твої «хотілки». Ти поки вчи те, що стане в нагоді в житті. Математику, наприклад. А щодо твоїх танців та малювання можна й потім подумати. Давай сюди ніжки, і вона пристебнула до кожного ланцюга по гирі. — Мамо, але ж я так взагалі не злету! І математика мені не подобається, — засмутилася дівчинка. — Нічого страшного. У вас хіба багато хто в школі літає? — Ні, — тихо відповіла малесенька, — я бачила лише двох хлопчиків і трьох дівчаток. Вони не мають ні ланцюгів, ні гир як у всіх. Тільки в однієї дівчинки мотузочки на ногах. — Мабуть, батьки неправильно їх виховують, — заявила мама. — Так і все життя літатимуть — Мамо, але я теж хочу літати, — несміливо сказала дівчинка. — Іди сюди, – мама дістала ще два вантажі, – давай сюди ноги. — Що це? — Це — «Вантаж відповідальності», який ти маєш на себе брати, — пояснила мама, пристібаючи обтяжувач до однієї ноги, — а це, — вона почала возитися з іншою ногою дочки, — «Вантаж громадської думки». Дуже потрібна річ. Без нього ти надто виділятимешся. — Мамо, — тихо спитала дівчинка, опустивши голову, — а якщо я не хочу? — Що не хочеш? — Не хочу це носити, Це мені заважає. Дуже заважає. — Не можна. Так треба. Так усі роблять. — А якщо не робити як усі?! — А якщо не робити як усі, то так і літатимеш усе життя, всі на тебе дивитимуться і показуватимуть пальцем. — Чому? — Тому що є ось це, — і мама тицьнула пальцем у два важкі вантажі, закріплені на ніжках у дівчинки. — Я ж свої не знімаю, — вона трохи тупнула ногою, і ланцюги на її ногах глухо брязнули. — І ти носитимеш. Розмову закінчено. — Мамо! Мамо! Дивись, що в мене на спині? — малесенька дівчинка радісно припорхала до мами. — О! Це твої крила, люба, — усміхнулася мама. — Чудово! Це означає — я літатиму?! Мати не відповіла. — А де ж тоді твої? – спитала донька, заглядаючи за спину матері. Крил там не було. Тільки з-під домашньої футболки виднілися два невеликі горбики. Дівчинка несвідомо хотіла доторкнутися рукою, перевірити, чи справді немає крил, але мама м’яко обсмикнула її. Жінка пильно подивилася на свою дочку. Яка ж схожа ця історія. Вона смутно опустила очі. — Ой, мамо, а що за важкі штуки у тебе на ногах? — малеча, теж подивилася низ, простеживши за поглядом матері. — У мене також такі будуть?! — трохи злякано запитала вона, і подивилася на маму своїми великими карими очима, такого м’якого чайного відтінку, по-дитячому чистими, яскравими та ще сповненими надій. У мами щось кольнуло в грудях. Колись і в неї були такі самі. Жінка мовчки встала і підійшла до великого старовинного комода, відкрила верхню шухляду і дістала звідти два важкі ланцюги. У ящику ще лежали гирі та два найважливіші вантажі — все, що залишилося від її матері. Тепер це має перейти до її малечі. — Мамо, це мені? — здогадалася дівчинка, і в її очах промайнув жах. Жінка міцно стиснула ланцюги у руках. Вона повинна передати їх доньці, як це зробила для неї її мати, а для її матері її бабуся. Це передавалося з покоління до покоління. Обов’язок – невідомо звідки з’явився, і незрозуміло чому так міцно закріпився. Ланцюги реальності. Так їх називали у них у сім’ї, як вона дізналася пізніше. І зараз на ній лежить відповідальність. Вона має продовжити цю справу. Вона простягла руку до дівчинки. — Давай ти спочатку… — Мама затнулась, у горлі застряг ком. Це її слова. Вона не хоче їх вимовляти. Їй це казала її мати. Говорила просто тому, що так треба. Але кому треба? І зараз вона має сказати це своїй дочці. Навіщо? — Що спочатку? — нетерпляче запитала малеча. — Давай ти спочатку просто політаєш. — Можна? — зраділа дівчинка. — Так, — усміхнулася мама, — а коли захочеш малювати чи танцювати, то я тобі обов’язково допоможу. — Дякую, матусю! — кинулась дівчинка на шию матері. — Ти найкраща! — І полетіла грати надвір. Жінка подивилася вслід малюкові. На душі чомусь стало так ясно, а по тілу розтеклася неймовірна легкість. Дивно. Вона, напевно, вже й не згадає, коли відчувала щось схоже. Спина різко і сильно засвербіла, а потім почувся такий знайомий шерех. Жінка глянула на свої ноги. Вона ширяла в повітрі, а на підлозі мертвим вантажем залишилися лежати її ланцюги. Автор: Ліа Сатова Джерело

“Добро ніколи не губиться”. Різдвяна історія, яка надихає

Напередодні Різдвяного вечора стаються небачені дива. Ця чарівна зимова казочка нагадає, як важливо допомагати тим, хто цього потребує. Добрі справи ніколи не губляться й неодмінно повертаються до свого чуйного власника. Адже за кожним із нас пильно стежать з небес… Художниця готувалася до Різдва. Хотілося накрити стіл вишитою маминими руками скатертиною. Залізла на маленький стільчик, щоб можна було дотягнутися до антресолі. Відчинивши дверцята шафки, побачила стосик скатертин та простирадл. Знайшла потрібне і потягнула на себе. Разом зі скатертиною полізла різнобарвна вовняна рядюжка. Вона прикрашала колись лежанку в бабусиній хатинці, а після смерті бабусі Катерина забрала її собі на згадку. Про любу бабусю. Про чарівне дитинство. Вийняла. Сіла у крісло. Притисла до грудей… Сьогодні Святвечір. Тільки-но з’явиться перша зірка, вся родина збереться за святковим столом. Бабуся зраночку чаклує у печі, матуся прибирає у хаті. А її, восьмирічну Катрусю, разом зі стосиком рядюжок, відправили надвір вибити їх у першому снігу. Катруся звична до роботи. Геть не ледача. Але вночі нападало стільки снігу, що геть уся сільська малеча, з криками та сміхом, вже котру годину ковзається та веселиться на гірці біля річки. Дуже хочеться туди і Катрусі… Але поки вона потрусить всі свої простирадла та доріжки… Вибивати їх геть невесело, коли щохвилини до тебе долинає чужий сміх… Мабуть, ой як весело їм там разом. — Привіт, це ти та дівчинка, що бабці Ярині з магазину продукти носить? — спитав дівчинку дзвінкий хлопчачий голос. — А ще вона маленьку хвору Галю доглядала, поки тітка Марія за фельдшером бігала, — луною від хлопчачого відбився дзвінкий дівочий голосок. — Так, це я! А Ви хто такі? Я вас не знаю! — розгублено відповіла Катруся. Перед дівчинкою стояло двійко дітей. Хлопчик у розв’язаній шапці-вушанці та кожушку, на ногах — біленькі валянки. Кирпатий ніс із рясно посіяним ластовинням так і дерся догори… Усмішка була по-доброму щира. Але найбільше здивували Катрусю очі, ніби у дорослого, розумні , але з якоюсь веселою іскоркою. Дівчинка була трошки меншою на зріст. Тепла шуба підперезана на талії, щоб не підвівав холодний пронизливий вітер, а на голові пов’язана тепла мереживна хустина, з-під якої повибивалися білі кучерики. У дівчинки був такий же кирпатий ніс. От тільки ластовиння на ньому не було, мабуть, все дісталося братикові. — А як ти назвала тих котиків, що підкинула Марисі? — раптом запитала дівчинка. — А звідки ти знаєш про те, що я їх підкинула? — з підозрою зиркнула Катруся на дітей. Про Рудика і Лисика ніхто, окрім самої дівчинки та її сірої кицьки Марисі, не знав. Ця історія трапилася минулого літа. Дівчинка зранку вигнала у череду свою корову Зірку. А потім побігла купатися на річку. Від старих людей вона чула, що потрібно викупатися до того, як зійде роса з квітів, — тоді виростеш неймовірною красунею. От і сьогодні, сплутавши корові ноги, щоб не ганяла по паші, а тихенько собі паслася, Катруся пострибала до річки. Роздягнулася і хотіла вже пірнути, але раптом в очереті біля заводі почула кволе нявчання. Воно йшло з мішка, що ледь не затонув, та, на щастя, зачепився за старий корч. Хоч і страшно було лізти у зарості, але, взявши до рук палку, зайшла по пояс, підчепила мішечок, потягнула до себе. Вийшла на берег. Розв’язавши вузол, відкрила і побачила двох рудих кошенят. Вони були ще сліпі. Серце Катрусі розірвалося від жалю. Казали, що деякі люди можуть таке робити, але сама побачила таку жорстокість вперше. — Що ж з вами робити? — скоріше себе, ніж кошенят, запитала дівчинка. Розв’язала свою хустину, поклала їх усередину, притисла до теплих грудей. Та швидко побігла додому. Не хотіла, щоб хтось її бачив. Шукала свою кицьку Марисю. Та ходила по двору товстобока, бо от-от мала сама привести кошенят. — Марисочко, маленька, йди сюди, — лагідно позвала дівчинка кішку, заманюючи до горища у хліву. Там, у сіні, приготувала для кішки справжнє кубло: виклала з сіна та намостила зі старого лахміття. Туди поклала двох малих. Марися відразу лягла біля них та почала вилизувати дитинчат. А до вечора і своїх трьох сірків народила. Мама та бабуся все дивувалися: де могла Марися зустріти рудого кота, бо в сусідів водилися лише сірі та чорні харцизяки. А Рудик і Лисик, так назвала Катруся рудих знайд, підростали. І вже ні вони, ні дівчинка не згадували про ту сумну історію їхньої зустрічі… — То як ти їх назвала? — повторила питання дівчинка у білій хустині. — Рудик і Лисик. А ти звідки про них дізналася? Про цю історію ніхто, крім мене і Марисі, не знає. Я нікому не розповідала, — сказала Катруся. — Нам Марися розповіла, — з усмішкою озвався хлопчик. — Кицьки не вміють говорити! Ти насміхаєшся чи що? — насупила брови Катруся. — Не насміхаюсь, — вже серйозно відповів хлопчик, — то з людьми вони не говорять. А нам усе розповідають. Щоб жодна добра справа не загубилася! Зрозуміла? — То хто ви, якщо не люди? — вражено запитала дівчинка. Хлопчик повернув сестричку спиною. Катруся вражено зойкнула — у малої за плечима росли невеличкі білі крильця. — Ви янголи?! — вражено запитала Катруся. — Ну, не зовсім янголи, ми ще янголята. — А що ви тут робите? Живете поруч з людьми?! — Ні, ми ще школу Небесну не закінчили. Зараз практику різдвяну проходимо — за добрі справи людям віддячуємо. Тож давай віника — ми все за тебе виб’ємо і тут гарненько поскладаємо. А ти бери санчата і гайда на річку — там весело зараз, ми вже були — дітей веселили. А дівчинка дістала руку з кишені й простягнула щось у пакуночку Катрусі. Відразу почувся аромат мандаринок і шоколаду. — А це тобі від нас! Завжди, коли будеш чути цей аромат, на душі ставатиме тепло і затишно, — посміхнулася дівчинка-янгол. Тут звідкись прилетіли двоє білих голубів. Таких красенів дівчинка ніколи не бачила. — Це наші друзі, вже зі своїм завданням впоралися, — пояснив хлопчик-янгол, — біжи, не хвилюйся, сьогодні у тебе буде найчудовіший вечір! Янголята виявились праві — це свято було найщасливішим за багато років, бо ввечері ще й тато з довгого відрядження додому повернувся… Художниця відкрила очі. Задрімала, пригадуючи. Ще раз міцно притисла барвисте простирадло до грудей і рішуче пішла до майстерні. Ввечері за святковим столом зібралася дружна весела родина. А з нової картини на стіні на них позирали два чудових янголятка: хлопчик все витрушував простирадло, а дівчинка тримала в руках двох білих голубів. У кімнаті затишно пахло мандаринами й шоколадом. Автор твору: Олена Кучер Джерело

Смішна історія, про жіночу солідарність. Обов’язково прочитайте!

Чоловік з дружиною святкують в ресторані 30-річчя їхнього шлюбу. З’являється фея і каже: – За те, що ви 30 років разом – загадуйте бажання. Дружина: – Хочу поїхати з чоловіком в кругосвітню подорож. Бах! І у неї в руках два квитки на лайнер. Тепер черга чоловіка. Він подумав і каже: – Це все добре, але такий шанс випадає лише один раз у житті: я хочу собі дружину на 30 років молодшу. Дружина в шоці, фея в шоці – але бажання є бажання і його треба виконувати. Бах! І чоловік став 90-річним дідусем. Мораль: Невдячні чоловіки, пам’ятайте, феї – також жінки! Джерело

Новорічна казка, яка змусить вас повірити в справжнє диво

«Ах, який був чоловік!» — сумно думала Нюра, сидячи за касою в «АТБ», — «Ну просто як у пісні, справжній полковник» … Руки машинально пересували товари і натискали. — Пакетик будете брати? Товари за акцією? — день йшов своєю чергою. «Ну чому мені так не щастить? Лєнка он, яка за першою касою, і та заміж вийшла. А вже не красуня! Нaтaшкa – гарна жiнка, але розведена, чоловік аліменти не платить, двoє дітей, мaма старенька. Нічого! Теж заміж вийшла. Хороший чоловік їй попався. Живуть всім табором і щасливі … І де вони їх знаходять?! Ну, де?» — Чоловіче! Ви помідори на касі забули!.. Немає за що… Нічого страшного, з ким не буває… «Ех. Треба сходити кудись. А куди? Де простій дівчині шукати свою долю? І щоб не нарватися в черговий раз. Ні, в соцмережах вона більше не знайомиться. Досить!» …Він представився Леонідом Петровичем і вів себе дуже галантно. Писав повідомлення. Говорив компліменти. Слав малюнки й привітання. А балакали вони про все. Навіть про космос і будову Всесвіту. Нюра поділилася з ним дитячою мрією, що колись хотіла до зірок полетіти. Космонавтом стати. Але не суджено. Хоч і жила вона в Зоряному Городку, але до зірок їй виявилося все-таки дуже далеко. Рано залишалася без батька. Мати мала слабке здоров’я, але працювала на двох роботах, хотіла доньку гідною людиною виростити. Але платили їй мало, і цього лише вистачало оплатити комуналку і закупити нехитру провізію на місяць. Нюра ходила взимку, навесні і осінню в одній і тій же курточці на «риб’ячому хутрі». Дівчата-ровесниці міняли вбрання. Міняли хлопців. Але Нюра старанно вчилася. Хотіла вступити до університету. Проте доля приготувала дівчині сюрприз. Закінчивши школу і отримавши атестат, вона відправилася з класом гуляти по вечірньому місту. Коли повернулася, виявила, що маму відвезли в лікарню. Так вона звідти і не повернулася. Ось де настали справжні життєві випробування для молодої Нюри. Про інститут можна було відразу забути. Треба було думати, як забезпечити себе. У «АТБ», де мама мила підлоги, дівчину добре знали. Запропонували місто касира. І ось уже п’ять років життя Нюри схоже на День бабака. Як ніби проходить однаково. A Леонід Петрович Нюрі сподобався. Важливий такий чоловік. Ну і що, що старший за неї? Зате представницький, а іноді йому навіть пасує. Сказав, що полковник, служить на якомусь секретному об’єкті. Нюрa не здивувалася. Там, де вона живе, було багато секретних військових частин. Довго переписувалися. І одного разу він до неї приїхав. Нюра накрила стіл, посиділи. Нюра дівчина проста, але з принципами. До весілля ні-ні. Покрутився чоловік навколо неї, та не витримував: «Дура, – каже, – чого тобі втрачати? Бач, принципова знайшлася. Так і залишишся старою дівою. Кому ти потрібна?». Посварилися вони сильно. Виставила його Нюра за поріг. А на наступний день, коли прибирала, виявила, що бабусина скринька порожня. Там лежали нехитрі золоті кільця, сережки і запас грошей «на чорний день». Схоже, що він і настав… … На міській площі стояла ошатна ялинка. Незабаром Новий рік. Діти хлопали хлопушками і весело гиготіли, граючи сніжки. Сніг сипав так, як ніби на небі хтось розірвав подушку. — Дівчино! Дівчино! Ви ялинку купувати будете? Дивіться, залишилися найбільш пухнасті. Нюра не зaмітила, як ноги привели її на ялинковий базар і стояла вона вже хвилин п’ять, роздивляючись лісових красунь. — Буду. Ось цю, – дівчина показала рукою в рябій рукавичці на одну з ялинок. — От! Правильно. Гарний вибір! Не пожалієте, – швиденько промовив замерзлий продавець. «Навіщо я її купила?» – думала Нюра. Так їй свято схотілося! Тільки з ким зустрічати? Вона ж зовсім одна… — Тату! Ну, давай купимо ялинку! Ну, будь ласка! – Хлопчик років п’яти тягнув тата за рукав у сторону ялинкового базару. — Мишко! Грошей немає. Ми вантажівку купили? Купили. Це подарунок тобі на свято. Ми домовилися, що все, більше нічого купувати не будемо. Ходімо додому. Нам ще їсти готувати треба. — А хочеш, я тобі свою ялинку подарую? — раптом спитала Нюра, присівши перед хлопчиком. Вона жаліла, що купила деревце і не знала, що з ним робити. — Хочу! Ой, мабуть, так не можна, – промовив хлопчик, глянувши на нахмурілого батька. — Тьотя додому піде, до свого синочка, йому теж потрібна ялинка. А ми підемо в ліс і зламаємо гілочку. А ти прикрасиш її дощиком. — У мене немає синочка. У мене взагалі нікого немає, – чомусь зізналася дівчина. — А ходімо до нас! Ми з татом одні живемо. У вас – ялинка. А у нас іграшки є. У коробці на антресолі. А ще цуценя. Воно таке смішне! Йдемо, я вам його покажу, воно маленьке, але коли виросте, буде справжньою бійцівською собакою. Тaк татко скaзaв, – промовив Мишко і потягнув Нюру по засніженій дорожці. Сніг повалив ще сильніше, здавалося, що вони опинилися в зимовій казці. Нюра підняла очі на тата хлопчика і зауважила, що він весь цей час уважно на неї дивиться. Здавалося, він впізнав дівчину. — А це не ви працюєте в нашому магазині? — Тату! Який магазин? Це Снігова королева! Дивись, як гарно сніг на її віях іскриться! Ходімо до нас! – Застережно скaзaв Мишко. — І правда, якщо ви не проти, може, заглянете до нас на вогник? А то нaс тут вже зовсім снігом завалить! — Ага! – Весело підхопив хлопчик, – І ми будемо як три сніговики: тато, мама і сніговик-син! – засміявся Мишко. Нюра обережно кивнула і вони, взявши хлопчика за руки і усміхаючись, обережно пішли по заметеній снігом доріжці, боячись злякати Новорічний настрій. Джерело

Повчальна притча–казка про прикрощі та скорботи. Прочитайте і задумайтесь!

Жив собі один цар, який мав надзвичайно розумну і гар­ну дочку. Однак хворіла вона на невідому недугу. Щороку слабшали її руки і ноги, зір і слух. Чимало лікарів марно намагалися лікувати її. Якось у двір прийшов старець, про якого казали, що він знає таємницю життя. Усі царедворці поспішили звернутися до нього з про­ханням допомогти недужій принцесі. Старець дав принце­сі кошика з лози, закритого покривалом, і сказав: «Візьми й піклуйся про нього, це тебе вилікує». Принцеса, сповнившись радістю, відкрила покривало, але те, що вона побачила, приголомшило її. У кошику лежало дитятко – ще нещасніше й стражденніше, ніж вона. Співчуття заполонило серце принцеси. Попри біль, вона взяла дитя на руки і почала колихати його. Минуло багато місяців: принцеса дивилася тільки на ди­тятко. Вона годувала його, пестила, усміхалася до нього. Вона ніжно бесідувала з ним, хоча це завда­вало їй ще більшого болю і страждань. І за сім років сталося щось неймовірне. Якось уран­ці дитя усміхнулося і пішло. Принцеса взяла його на руки і почала танцювати, сміючись і приспівуючи. Їй було легко і добре, як ніколи. Непомітно, вона одужала сама. Наші прикрощі і скорботи, що згинають нас додолу, можуть розвіятися з вітром, якщо ми, незважаючи на свій біль, візьмемося допомагати слабшому від себе. 365 Притч на щодень. Свічадо 2013 Джерело

“Доля ніколи не зводить двох людей випадково”: чарівна історія для душі

Одна жінка дуже любила свої прикраси. Тридцять років тому один чоловік подарував сережки зі смарагдами і таку ж брошку. Жінка дуже ними дорожила і часто вдягала, коли йшла на роботу, на прогулянку чи просто в магазин. Вона любила цього мужчину. Щось не склалося тоді, тридцять років тому. Так і живе тепер одна, не вдалося з іншими створити сім’ю, хоча “залицяльники” були. А про того чоловіка майже нічого не знає, чула, що женився і все. Він десь далеко тепер живе, в іншому місті. На душі у неї ставало тепліше, коли тримала в руках подаровані багато років тому прикраси. З віком людина з особливою увагою та любов’ю починає ставитися до речей, так чи інакше пов’язаних із близькими та дорогими людьми. Їх немає поруч, цих людей, але є ця брошка і сережки, які подарував коханий і це гріє і нагадує про те, що її теж любили. Жінці зателефонувала старенька тітонька з іншого міста, вона погано почувалася і попросила приїхати. І жінка приколола свою брошку на сукню, вставила у вуха сережки, поклала всі свої невеликі заощадження в сумочку і поїхала рятувати стареньку родичку. Вона три місяці її доглядала. Тітонька дуже важко і довго одужувала. Стан посилювався віком та супутніми хворобами, але жінка терпляче її виходжувала, виконувала призначення лікаря. І витратила всі свої заощадження. На ліки, памперси, на продукти. А коли тітці стало краще, вона захотіла фруктів, пояснюючи це тим, що їй тепер вітаміни потрібні, адже потрібно повністю відновити здоров’я. І просила купити їй то виноград, то персик. І гранатовий сік. Вона не думала про те, на які гроші все це купується: якщо племінниця купує, значить може. А жінка соромилася просити у хворої бабусі кошти на ліки, витрачала свої заощадження. Тільки заощадження, зрештою, теж закінчилися і їй довелося розлучитися зі своїми, дорогими серцю прикрасами. Вона здала сережки і брошку в ломбард, а на виручені гроші купила необхідні ліки і фрукти для тітоньки, що одужує. Адже життя людини дорожче за смарагди. І душевний спокій і чиста совість теж дорожчі. Ця жінка все, що могла зробила, все, що було віддала, поставила стареньку на ноги і поїхала додому. А в ломбард одного разу зайшов чоловік. Він доньці подарунок шукав на день народження і ось зайшов на прикраси подивитися, може, щось цікаве потрапить на очі. І впізнав смарагдовий комплект. Свій комплект. Це він його коханій дівчині колись подарував. Підробляв вечорами, назбирав грошей та купив. Він дуже любив ту жінку, але життя розвело їх, так вийшло. Він уже п’ять років, як удівець, зате донька є. Вона, та ще й маленька внучка Даринка прикрашають тепер його самотність. Чоловік купив цей смарагдовий комплект. І наступного дня поїхав у містечко, де раніше та дівчина жила: якщо вона зараз не там проживає, може хтось скаже, де її знайти? На серці було неспокійно: як окраси опинилися у ломбарді? Чому? Що трапилося? Може їй потрібна допомога? Але йому не довелося нікого ні про що питати, бо знайомі двері відчинила та сама жінка. Вони не згадують і не говорять про минуле, нічого тепер не змінити. Вони живуть справжнім. У любові та турботі один про одного. Насолоджуючись кожним днем ​​і тим, що разом щохвилини. Разом подорожують, разом облаштовують свій заміський будинок, разом готують, відпочивають, ходять із онукою Даринкою на рибалку на місцеве озеро, взяли з притулку собаку, підібрали двох безпритульних котів. Жінка тепер має багато інших прикрас, це чоловік їй дарує. Йому не потрібно тепер для цього підробляти вечорами, він заможна людина. Тільки дорожить вона одним стареньким смарагдовим комплектом і впевнена, що він трошки чарівний…. © Анна Кир’янова

Іронічний вірш про Миколая, який написала тернополянка, масово поширюють у соцмережах

Вірш про сучасних дітей і свято Миколая, авторства тернополянки Галини Заболотної, збирає сотні поширень, коментарів та вподобань у соцмережі Facebook: У небі, небі темному,Де ходить Миколай,Листів вже назбиралось,Хоч в вогнище скидай. А в тих листах написаноМільйони побажань,За голову хапаєтьсяСтаренький бородань. Колись в молитві радіснійПрохали дітлахиотримати цукерочки,ведмедики, ляльки,Чи пряника, чи коника,чи книжечку, чи м’яч,Тепер таке прохають всі,Що хоч сідай і плач. Данилко он, з Тернополя,замовив гіроборд,І це серед замовлень щеДалеко не рекорд.Прохає Настя лялечку,Таку, немов жива.І у старця небесногоСивіє голова. Бо він пройшов крамницями –Отетерів від цін.Та ж народити справжнюДешевше буде всім. В листі від Олі-скромниці –Якийсь магічний ЛОЛ,«І ноутбук» – дописано.Старець за валідол.Тут просить Вітя Леґо,Наталя Чічілав,Олежик дрон потужнийДля себе забажав. Іринка хоче епла,Не старшого, ніж «шість»,Сашко – боксерську грушу,щоби зганяти злість,Ігорчик про навушникиФірмові попросив,«Щоб не якась дєшовка» –в листі наголосив. Олеся хоче шубку(і ляльці, і собі),І золоті прикраси,і пірсинг на губі,Василько просить тачку,щоб їздили батьки…Поставили задачкуСтарому малюки… І журиться старенькийна хмарці крижаній,Ніяк не зрозуміє,коли відбувся збій. Чи, може, сам і винен,бо тупо завтикав,Коли літ з 20 томувін скромність роздавав.І діти виростали,Батьками стали всі,Не вміють відмовлятиНі дітям, ні собі. І просять в Миколая,без міри, ще і ще,І забувають часом,З чого почалось все.Коли на перше місцеВелична і святаСтавала дуже скромноСердечна доброта.Коли святий МиколаВід себе відбирав,А всім нужденним, біднимУ скруті помагав. …У небі, небі темному,Де Миколай живе,Великий жовтий місяцьУсміхнено пливе. І старець посміхається,Багато бачив він…Листи згрібає жменями –розпалює камін. Йому старому й мудрому,Все видно ізгори.Він знає – тільки вибраніотримують дари. Джерело

На що здатна мама заради своїх дітей?

В Андах жили два ворогуючі племені, одне в низині, а друге – високо в горах. Якось горяни напали на жителів долини і як трофей забрали з собою в гори маленьку дитину однієї з сімей. Жителі низин не вміли залазити на вершину. Вони не знали гірських стежок, не знали, де шукати горян і як вистежити їх на кручі. І все одно вони спорядили своїх найкращих бійців у гори, щоб ті повернули дитину додому. Чоловіки пробували один спосіб скелелазіння за іншим. Вони випробовували одну стежку за іншою. Але за кілька днів важких зусиль змогли видертися лише на пару сотень футів. Вирішивши повернутись, вони побачили, як до них йде мати дитини. Вони зрозуміли, що вона спускається з гори, на яку їм не вдалося вилізти. А потім вони побачили, що на спині вона несе дитину. Як таке можливо? Один із чоловіків привітав її і сказав: – Ми, найсильніші чоловіки села, не змогли залізти на цю гору. Як тобі це вдалося? Вона знизила плечима і відповіла: – Просто це була не ваша дитина. © Марк Віктор Хансен “101 історія для мам”

Повчальна казка про хлопчика, який надто довго грався за комп’ютером

Комп’ютер дуже приваблює і дітей, і дорослих. Але в усьому має бути міра. По можливості замінюйте спілкування з комп’ютером на живе спілкування з друзями, прогулянку і т.п. Нехай комп’ютер у вашому будинку буде не другом, а помічником у важких ситуаціях. *** Жив-був в місті Козельську хлопчик на ім’я Максим. Він був чудовим хлопчиком, дуже добрим і чуйним. Було у нього багато друзів. І все б було добре, тільки ось одного разу тато приніс додому комп’ютер. Максиму комп’ютер відразу дуже сподобався. Він так ним зацікавився, що майже не відходив від нього. Як тільки прокидається, відразу біжить до свого нового друга – комп’ютера. І майже весь день грає в різні ігри. Батьки почали хвилюватися, що Максим так захопився комп’ютером, що зір у нього може від цього зіпсуватися. Намагалися з ним розмовляти, але Максим і слухати нікого не хотів! Якось, тільки-но прокинувшись, Максим, як зазвичай, сів за комп’ютер і почав грати. Мама покликала його снідати, але Максим сказав, що дуже зайнятий і їсти поки не буде. – Іди хоч вмийся, – сказала мама. Але Максим не звернув на її слова жодної уваги. Потім за Максом зайшли хлопці і покликали грати в футбол. Але він не зміг відірватися від комп’ютера і гуляти не пішов. Хлопці образилися, що Максим зовсім забув про них останнім часом, і пішли. Так Максим грав до самого вечора, поки не відчув, що очі його зовсім втомилися, а живіт наполегливо просить їсти. Хотів Максим встати з-за столу, але не зміг. З ним стали відбуватися якісь дивні речі: руки зовсім не слухали, продовжували проти волі Максима натискати на клавіші клавіатури; а ноги і того гірше – оніміли, і Максим не міг ступити й кроку. Що ж робити? Прийшла мама, але і вона нічим не змогла допомогти. Руки Максимка як і раніше робили, що хотіли, а ноги нічого робити не могли. – Як же я тепер буду їсти і грати в футбол? – заплакав Максим. Тоді мама покликала лікаря. Він уважно оглянув Максима і дав пігулку, після якої руки і ноги стали слухатися. А потім простягнув флакончик з вітамінами. – Це не прості вітаміни, а чарівні, – сказав доктор Максиму. – Вони допоможуть тобі грати на комп’ютері. Як тільки захочеш сісти за комп’ютер, з’їж одну вітамінку, і з твоїми руками і ногами нічого не трапиться. Але пам’ятай: вітаміни ці діють всього 30 хвилин. Якщо через півгодини ти не відійдеш від комп’ютера, руки знову перестануть тебе слухатися, а ноги оніміють. І я тобі вже більше не зможу допомогти. Так Максим і став робити: з’їдав вітамінки і півгодини грав на комп’ютері. А потім йшов займатися іншими справами. Спочатку Максиму було дуже важко кидати гру, але він згадував про свої ручки і ніжки, про те, як погано, коли вони не слухаються, і вимикав комп’ютер. А потім він так до цього звик, що і не засмучувався. Ще Максим зрозумів, що ручкам і ніжкам потрібно багато рухатися, бігати, стрибати, що потрібно допомагати мамі і робити багато інших корисних справ. Тоді з ними нічого не трапиться, і вони будуть справно служити йому все життя. І з тих пір, як Максим це зрозумів, вітаміни йому більше стали не потрібні. Він сам навчився управляти собою і своїм часом! Батьки були дуже раді, що Максим став таким самостійним. А друзів у нього з’явилося ще більше. Джерело

Терапевтична казка для капризних діток

Чудодійні краплі Восени, щойно повіяли вітри, і осінній дощ почав зрошувати землю, з білченям Рудиком почало творитися щось недобре. Раніше він був вихованим і ласкавим малюком, а тепер – як підмінили. Ледве що не по його – відразу вередувати, тупотіти, скандалити. Про існування ввічливих слів взагалі забув. Його матуся дуже переживала. Вона ніяк не могла збагнути, що ж відбувається з її сином. І раптом їй на думку спала чудова ідея. – Завтра ми з тобою йдемо до нашого лісового лікаря, – сказала вона Рудику напередодні. – До лікаря? Але ж я не хворію, – дивувалося білченя. – А, на мою думку, ти захворів – журилася мама-білка, хитаючи головою. – Щось відбулося. Ти сам на себе став не схожим. Капризуєш, розмовляєш грубо. Очевидно, це якась невідома хвороба. Адже ти раніше був зовсім іншим. – Добре мамо – погодилося білченя. – Думаєш, мені подобається кричати і вередувати? Зовсім ні. А чому так відбувається – я не знаю. Білченя задумливо накрилося пухнастим хвостом і задрімало. А вранці вони з мамою пішли на околицю лісу, де росла крива ялина і приймав звірів лікар-бобер. Лікар-бобер довго обстежував білченя, оглядав, слухав його і стукав, а потім почухав у потилиці і задумливо сказав: – Тут, на жаль, медицина безсила. Ніяка це не хвороба, а магія. – Як магія? – мама білка з жахом відсахнулася. – У наших краях оселився недобрий чарівник. Ну не любить він добрих дітей, які слухаються батьків і розмовляють ввічливо. Ось він і накладає на них лихе закляття. І перетворюються вони з добрих ввічливих діток на примхливих крикунів. Таких, як ти, Рижику. – Розумію. – Мама-білка сумно кивнула головою. – Невже все так погано? Невже нічого вдіяти не можна? У мене вже голова болить від капризів та скандалів мого сина. Та й йому несолодко. Лікар подумав, глянув на білченя Рудика, потім на маму, і нарешті сказав: – Рудикові я допомогти не можу. А ось вам – мабуть, можу. Я вам випишу чудодійні краплі. Закапуйте тричі на день у вухо. – Це ж навіщо? – Не зрозуміла мама-білка – чаклунство ж не на мене наклали! – Ці краплі, – пояснив лікар, – захистять ваші вуха від грубих слів і примх. Кажу вам, вони чарівні. Коли Рудикрозмовлятиме спокійно та ввічливо, як бувало колись – ви його почуєте. А якщо грубити почне – чути його перестанете. – А що зі мною буде? – заплакало білченя – так і житиму все життя під злими чарами? Для мене немає жодних ліків? – Ліки, на жаль, не існують. Єдине, що тобі допоможе позбавитися чарів – це бажання їх позбутися. Потрібно просто намагатися розмовляти спокійно і без криків. – Я постараюся лікарю! – вигукнув Рудик. По дорозі назад мама-білка і Рудик зайшли в аптеку за краплями. А вдома мама-білка закапала вуха і вирушила на кухню варити обід. Рудик пограв із шишками та жолудями і солодкого йому захотілося. Прийшов він на кухню і хотів узяти варення. Але мама не дозволила: – Ні, синочку. Спочатку обід, а потім варення. – А я не хочу чекати! – затупотіло ногою білченя. І закричав: – Не хочу! Не буду! Рудик кричить, заливається сльозами, а мама навіть не повернеться. Стоїть, ложкою суп помішує. Наче не чує його. Тоді Рудик і згадав про чудодійні краплі. – Мамочко – заговорив Рудик зовсім іншим тоном. – Можна мені лише одну малу ложечку варення? Обід ще не скоро. Ти тільки починаєш варити суп. Ну, будь ласка – попросив він ще раз, – тільки кричати вже не став. – Добре, – посміхнулася мама. Малюсіньку ложечку візьми. Якого тобі – полуничного чи малинового? Більше мамі-білці не довелося слухати брутальності. Вона не забувала закапувати краплі щодня і чула свого сина лише тоді, коли він говорив чемно та спокійно. Рудик теж пам’ятав про чудодійні ліки і дуже намагався не бути грубим. І незабаром злі чари розвіялися, і він знову перетворився на добре та ввічливе білченя. Тож чудодійні краплі мамі більше не потрібні. Автор ідеї М. Шкуріна Джерело

Повчальна історія про кота із гумором. Обов’язково дочитайте до кінця!

В одному селі жив священик і був у нього кіт. Священик кота дуже любив, оскільки був самотній. І ось одного вечора він не виявив свого вихованця в будинку, природно, занепокоївся і кинувся його шукати. Знайшов досить швидко, оскільки будиночок і ділянка у нього були скромні – кіт заліз на верхівку дерева і сидів там. Мабуть, собака загнала. Побачивши господаря кіт жалібно зам’явкав, та так що серце у того розривалося від жалю. Але як зняти перелякану тварину? Вмовляння і приманювання ефекту на дали … Священик придумав такий хід: прив’язати до дерева мотузку і, за допомогою машини, нахилити його до землі. Потім кіт або сам зістрибне, або він його візьме. Мотузку він звичайно, прив’язав і дерево машиною нахилив. Та ось тільки коефіцієнт міцності мотузки в розрахунок не взяв … Загалом, мотузка лопнула в момент близькості дерева з землею – рогатка вийшла ще та! Кіт вийшов на балістичну орбіту в мить ока, так що священик з його слабеньким зором так і не зрозумів – куди ж поділась тваринка? Ви думаєте на цьому історія закінчується? Ні! По сусідству зі священиком жила жінка з маленькою донькою. Донька частенько просила маму дозволу принести в будинок якусь тваринку. І так з дитям турбот вистачає. Ось і того вечора дівчинка завела свою тужливу пісню: – Мамочко, давай візьмемо кішечку… – Ні, донечко, ми собі не можемо цього дозволити. – Але ж я дуже хочу, я себе добре веду, слухаюсь у всьому… Мама замислилася – дитина і справді ангел. І вирішила вчинити так: «А ти доню, – каже, – помолися, попроси у Господа кішечку, якщо ти заслуговуєш, то Він обов’язково її тобі пошле». Слухняне янголятко схилило коліна і направило благання до Бога. Після закінчення цього таїнства в розкрите вікно влетів той самий кіт, якого священик запустив. Мама зомліла. У Бога є Свій досконалий план, він наперед підготовлює потрібних людей, підлаштовує ситуацію, щоб відповісти на твою молитву. Автор невідомий

Повчальна казка для діток, які беруть чуже без відома власника

Одного разу хлопчик Дениско гуляв зі своїми друзями на дитячому майданчику. Вони як завжди весело гралися всі разом. Спочатку діти грали “в п’ятнашки”, потім в “козаків-розбійників”, а потім втомилися і присіли поговорити. Балакали вони, балакали, раптом на коліна найменшій дівчинці Маші прямо з неба впав маленький сріблястий ключик. Всі підняли голову догори і побачили величезного красивого метелика, який пролетів і сховався у гілках дерева. – Ух ти! – Діти навперебій стали вихоплювати його один у одного. – Можливо він чарівний? – А що ним можна відкрити? – А де замок? Великий красивий метелик сидів на акації. У нього були великі ажурні крильця з червоними і жовтими цятками, синіми і рожевими смужками, а по краю кожного крила спалахували золоті іскорки. Він подивився, як Маша акуратно поклала ключик в кишеньку, задоволено поворушив вусиками і, змахнувши крильцями, полетів. Денису дуже захотілося мати точно такий же ключик. – Маш, віддай мені ключик, – почав канючити він. – Не віддам, – відповіла Маша. – Ну, навіщо він тобі? – Не вгавав Денис. – А тобі навіщо? – Не здавалася Маша. – Мені він дуже сподобався – відповів Денис. – Мені теж, – не поступалася Маша. – Він упав мені на коліна, значить, ключик мій! Так вони довго-довго сперечалися, ледве не посварилися, але Катя запропонувала пограти в м’ячик, і вони забули про ключик. Сонце піднялося високо-високо, стало жарко, і діти зняли курточки. Коли Денис поклав на лавку свою куртку, то побачив, що поруч лежить Машина кофточка, в кишені якої поблискує ключик. Денис озирнувся, чи не бачить хто, схопив ключик і сховав у своїй кишені. Діти нічого не помітили. Денис дуже боявся, що Маша згадає про свою знахідку і почне з’ясовувати, куди ж зник її красивий ключик. Але маленька Маша загралася і зовсім забула про нього. Увечері, коли Маша лягала спати, у вікно її кімнати хтось тихенько постукав. Спочатку вона злякалася і з головою сховалася під ковдру, але потім їй стало цікаво, хто ж це там стукає, і вона обережно визирнула. За вікном сидів чудовий метелик. Його строкаті крильця виблискували і переливалися у світлі місяця, червоні і жовті цятки світилися в темряві, мов ліхтарики, а на кінчиках вусиків спалахували дві золоті зірочки. – Ой, – зраділа Маша і підбігла до вікна. Метелик влетів у кватирку і опустився на Машин пальчик, акуратно склавши красиві крильця. У кімнаті відразу стало ясно.– Здрастуй, Маша! – Мелодійним голоском сказав метелик. – Здрастуйте, – ввічливо відповіла Маша. Вона була вихованою дівчинкою. Але їй було так цікаво, чому метелик вміє розмовляти, що вона не витримала і сказала: – А розмовляючих метеликів не буває! Ти чарівний метелик? – Мене звуть Ліонелла, я фея лісових квітів! – Відповів метелик. – Ой, я ще ніколи не бачила справжніх фей, – зраділа Маша. – А що ти робиш у місті? – У моїй чарівній країні трапилася страшна біда! На нашій квітковій галявині жив Срібний струмок. Він був дуже-дуже гарний і добрий. Срібний струмок напував нас водою, вмивав пелюстки квітів, поливав нашу землю. Ми всі були веселі і щасливі. Але одного разу, коли сонце як завжди освітило нашу країну своїм золотим світлом, ми побачили, що Срібний струмок зник. Квіти почали в’янути, коріння дерев засихали, листя з кущів облітали, трава жовтіла. Наша смарагдово-зелена країна стала чорною і порожньою. Якщо я не знайду Срібний струмок, то ніколи вже не зацвітуть у нас квіти, не заспівають птахи, трохи зашумить трава. – А як же ти його знайдеш? – Засмутилася Маша. – Уже багато років я літаю по світу. Одного разу, в темному-темному лісі я зустріла стару мудру сову. Коли я розповіла їй свою сумну історію, вона сказала мені, що Срібний струмок викрала зла чаклунка Гразелла, стара і страшна повелителька бурь. Вона живе в старому чорному лісі, на багнистому острові, посеред чорного болота. Гразелла терпіти не може квіти, тому і вкрала у нас Срібний струмок, щоб наша Квіткова країна зів’яла. Гразелла сховала його в своєму чорному підземному палаці, в глибокій темниці. На дверях темниці висить величезний страшний замок, відкрити який можна тільки чарівним ключем. Ключ цей Гразелла заховала в Крижаний скелі за Холодним морем на далекій Півночі. Багато довгих днів і ночей добиралася фея Ліонелла до крижаної скелі. Коли її крильця зовсім втомилися, вона зустріла диких гусей і розповіла їм свою сумну історію. – Залізь в мій пух, – сказав ватажок зграї. – Там тобі буде тепло і зручно. Ми віднесемо тебе на берег Холодного моря. Так Ліонелла і зробила. Гуси долетіли з нею до самого Холодного моря. – Ну от, – сказав ватажок. – Далі нам не можна. Але тобі можуть допомогти король Холодного моря, Білий ведмідь. – Спасибі вам, гуси! – Помахала крильцями Ліонелла і полетіла до Білого ведмедя. Квіткова фея розповіла йому про біду, яка трапилася в її країні. – Забирайся до мене на спину, та закутайся в хутро, я відвезу тебе до пінгвінів, вони часто бувають у Крижаний скелі, – відповів їй Білий ведмідь. Ліонелла послухалася його і закуталась в хутро на теплій ведмежій спині. Багато днів і ночей йшов Білий ведмідь по берегу Холодного моря. Нарешті, одного разу вранці він сказав: – Ось, добра фея, дивись, там на крижині пінгвіни, вони допоможуть тобі. – Спасибі тобі, Білий ведмідь, – крикнула Ліонелла і поспішила до пінгвінів. Пінгвіни дуже здивувалися, вони ніколи в житті не бачили метеликів. Коли Ліонелла розповіла їм свою сумну історію, найголовніший пінгвін сказав: – Звичайно, ми знаємо цю скелю. Забирайся до мене в хутро, поки твої крильця зовсім не замерзли, я віднесу тебе туди. Цілий день йшов пінгвін по величезній крижині. Нарешті, далеко попереду показалася висока крижана скеля. Здалеку вона була схожа на горбату бабу з палицею. Біла брила льоду була припорошена снігом, а в глибині її виблискував чарівний ключик: – Ось він, ось він! – Зраділа Ліонелла. – Скоро я звільню Срібний струмок, і моя країна знову розквітне і стане ще прекраснішою! Вона дістала чарівну паличку, змахнула нею і заспівала своє заклинання: Солобелла. Молобелла, Карічікі, Муріпікі! Лілія, ромашка, волошка і кашка, конюшина і мімоза, піон і троянда, Трава-лобода, Місяць і зірка, Сонця промінчик. Дайте мені ключик! Крижана скеля тріснула, постояла мить, а потім розсипались на мільйон крихітних крижинок. Фея підняла чарівний ключик, який впав до її ніг і поспішила додому: на пінгвіні, на Білому ведмеді, на дикому гусаку вона поспішала в свою країну.Але зла чаклунка дізналася про те, що Ліонелла забрала ключик і змінила заклинання. Тепер, щоб ключик зміг відкрити темницю, в якій мучився Срібний струмок, маленька дівчинка повинна була взяти цей ключик в праву руку і при світлі місяця вимовити чарівне заклинання. Ліонеллі розповів про це теплий Південний вітер, який випадково почув розмову слуг Гразелли. Квіткова фея якраз летіла в цей час над Машиним містом. Вона побачила красиву дівчинку з червоними бантиками і вирішила попросити її про допомогу. Ліонелла скинули ключик дівчинці прямо на коліна, дочекалася, поки Машенька його заховає, і полетіла. Коли Маша почула цю чарівну історію, вона дуже зраділа, що може врятувати цілу чарівну країну. – Я зараз, крикнула вона феї і почала шукати в кишеньці ключик. Але ключика там не було. – Який жах, – розплакалася дівчинка. – Через мене загине Квіткова країна. – Ти не винна, – сумно відповіла Ліонелла. – Це я повинна була не спускати очей з ключика, але я так втомилася від довгої подорожі, що вирішила трохи відпочити. Напевно, це Гразелла вкрала ключик. Я бачила кілька разів чорного метелика, який леті слідом за мною. Напевно, це вона. Не переживай, я що-небудь придумаю, – сказала Ліонелла. Вранці Маша вийшла у двір сумна-пресумна. – Ти чого така сумна? – Запитала Катя. Денис зрозумів, що це через ключик, почервонів, але нічого не сказав. Гарний ключик лежав у нього вдома в коробочці з іншими скарбами. Там було справжнє збільшувальне скло, компас, старі зламані годинник і наклейка з машинкою. Коли Маша розповіла дітям про Квіткову країну, Денис схопився за голову і закричав: – Це я винен! Що я наробив! Пробачте мене! Клич швидше Квіткову фею. Я ж не знав, я думав, що це просто красивий ключик! – І він побіг додому. Коли червоний від сорому Денис повернувся, фея вже сиділа на краю пісочниці:– Ось, – прошепотів Денис, простягаючи Ліонеллі ключик. – Добре, що ти все зрозумів і повернув його, – сказала фея. – Ніколи не можна брати чуже без дозволу. Те, що тобі здається дрібницею, може виявитися дуже важливим для іншої людини і заподіяти комусь велике горе! – Я зрозумів, – похнюпився Денис. – Я більше ніколи так не вчиню. Вибачте мене будь ласка! – Сподіваюся, що ще не пізно, – сказала фея. – Тепер треба дочекатися ночі і вимовити чарівне заклинання. Ходімо, Машенька, нам треба підготуватися.Як тільки зійшов місяць, Ліонелла дала Маші ключик і веліла повторювати чарівні слова: Розступися, чорний ліс,Країно чудес відродись!Гулі, мулі, парабеллі,Зняти закляття Гразелли! Ключик блиснув і убрався в золотий колір. – Подіяло, – зраділа Ліонелла. – Прощай, Машенька! Спасибі тобі велике. Обов’язково передай Денису, щоб він ніколи більше так не робив, інакше зла Гразелла може знищити мою країну! – Добре, прощай! – Помахала їй рукою Машенька. Фея летіла через чорний ліс, над чорним болотом і, нарешті, дісталася до багнистого острова. Ніч ще не закінчилася, і зла Гразелла спала в своєму палаці. Обережно підкралася Ліонелла до темниці, де висихав Срібний струмок, вставила в замок чарівний ключик і прошепотіла: Тараган-бараган, Вітри, бурі, ураган, Наді мною замріть, Темницю відчиніть! В ту ж мить темниця відкрилася, і Срібний струмок вирвався на свободу. – Ліонелла, це ти! Як я радий! – Скоріше, біжимо, поки не настав ранок, а нто Гразелла прокинеться і нам буде непереливки! Вони поспішали через ліси, поля і гори, і, нарешті, добігли до Квіткової країни.Срібний струмок погладив висохлі квіти, і вони підняли свої голівки. Він бризнув на зів’яле листя дерев, і вони стали свіжими і смарагдовими. Струмок пробіг по чорнійї траві, і вона знову піднялася і зазеленіла. Над Квітковою країною задзвеніли пташині голоси, заграло тепле сонечко і запурхали метелики. Під блакитним небом знову зацвів всіма барвами строкатий квітковий килим. Ліонелла оточила свою країну чарівним закляттям, щоб зла чаклунка ніколи більше не змогла вкрасти Срібний струмок. А хлопчик Дениско з тих пір ніколи більше не брав без дозволу чужі речі. Він назавжди запам’ятав, що навіть звичайна дрібничка, взята без дозволу, може стати причиною великого горя. Джерело

Повчальна казка, яка допоможе побороти дитячі ревнощі. Обов’язково прочитайте!

Спрямованість казки: Негативні почуття (ревнощі, образа та ін.), пов’язані з народженням молодшої сестри (брата). Переживання, пов’язані з труднощами прийняття ролі старшого. Для дітей віком 5-9 років. Ключова фраза: “У мене народився братик і тепер батьки мене зовсім не люблять!” В одній родині жив песик на ім’я Тобік. Господарі дуже його любили, пестили і часто з ним грали. Як і всі собаки, Тобік міг наробити дурниць, але господарі закривали очі на його пустощі. Життя Тобіка була дуже щасливим. Одного разу в будинку з’явилося маленьке кошеня. Воно було зовсім крихітним і безпорадним, і господарі приділяли йому набагато більше часу, ніж Тобіку. Кошеня годували з рук, пестили і дозволяли йому все те, що Тобікові тепер заборонялося. “Ти вже великий, – говорили йому.- Поводься як слід”. А улюблена господиня майже забула про бідного песика і весь час поралася з цим кошеням. Тобіку стало здаватися, що його зовсім не люблять, він втратив апетит і став погано спати ночами, а одного разу завив від туги, але його за це покарали. Тобік вважав кошеня винуватцем всіх своїх нещасть, але чим більше він на нього злився, тим частіше господарі карали бідного Тобіка. І від цього він ще більше ненавидів противне кошеня. Одного разу його терпець урвався: кошеня посміло забрати його улюблений м’ячик і стало гратися з ним по всьому будинку. Тобік не втримався і вкусив кошеня за хвіст. Кошеня запищало від болю, а господарі вдарили Тобіка. Від цього він ще більше зненавидів кошеня і ввечері заснув, мріючи про те, що завтра він йому як слід помститься. Тобіку приснився дивний сон… Він опинився в незнайомому місці, навколо нікого не було. Він біг по пустих вулицях і ніяк не міг знайти свій будинок. Нарешті, втомлений і голодний, він вирішив попроситися на нічліг і постукав у найближчі двері. Двері відчинилися і з будинку вийшов… величезний кіт! “Забирайся звідси! – Закричав кіт. – Це місто кішок і тобі тут не місце”. Тобік озирнувся і побачив, що його оточує ціла юрба кішок: вони злобно шипіли і погрожували йому гострими кігтями. Переляканий Тобік кинувся бігти. Він був у розпачі: один в чужому місті, де всі женуть його геть … і нізвідки чекати допомоги. І тут назустріч йому вийшло маленьке кошеня, як дві краплі води схоже на улюбленця господарів. “Чому в тебе такий нещасний вигляд? – Запитало кошеня – Може, я зможу допомогти?” Тобік розповів йому про свої нещастя, і кошеня пожаліло його. Воно провело Тобіка в свій будинок, нагодувало і навіть поступилося йому своїм ліжком, а саме влаштувалось поруч. Вони обидва солодко заснули. Прокинувся Тобік в своєму будинку, і поряд з ним лежало щось тепле і пухнасте. Виявилося, це маленьке кошеня, яке забуло про свій покалічений хвіст і прийшло помиритися зі своїм кривдником. Тобік вже не злився на кошеня, йому стало соромно за те, що він ображав слабкого малюка. Він ніжно лизнув кошеня в лоб, і з тих пір вони жили дуже дружно. Господарі були просто щасливі, тому що насправді любили обох однаково. Джерело