На годиннику було опів на п’яту ранку. Рудоволосий хлопчина, пробираючись крізь дощ ішов на роботу. Це був його перший робочий день і він неабияк хвилювався, адже робота та була ох яка відповідальна й незвична. Від сьогоднішнього дня він – продавець настрою у родинній крамниці, і як казав його батько: «Зранку в першу  чергу людина одягає настрій, а вже опісля й все інше». Продзеленчав дзвоник над старими дверима й юнак увійшов до середини. Плащі на вішаках мов вдивлялись у нього своїми очима – ґудзиками. Та то були не звичайні одежини, бо як ви вже пам’ятаєте, крамниця ця зовсім не звичайна. Хлопець легенько провів пальцями по комірцях й із кожним дотиком настрій його змінювався. Торкнувшись блакитного, йому стало так мрійливо, що хотілось здійнятись угору, де птахи колихають небо крильми. А лиш узявся він за брунатний, одразу запахло домом й бабусиними пиріжками й стало так тепло – тепло, що захотілось загорнутись у цей настрій, що він і зробив. І саме у цю хвилину знову задзеленчав дзвоник, прийшов перший покупець. – Доброго ранку – промовив чоловік у високому циліндрі й із тростиною, схожою на змію, яка чомусь мов перетворилась на палицю. – І вам доброго ранку. Якого настрою бажаєте? – Мені он того, сірого – відказав загадковий пан. Хлопчина підійшов до сірого плаща й лиш торкнувшись до комірця рукою, одразу прибрав її. По ньому мов грозова хмара прокотилась, так сумно стало на серці. – А ви упевнені, що вас цікавить саме цей? У нас чималий асортимент… – От бовдур! Звичайно я впевнений! Ти поглянь на мій костюм, він увесь заляпаний. Та безцеремонна калюжа розляглась собі прямісінько посеред  дороги, то я й наступив у неї, не побачивши. Ну, чого стоїш? Давай швидше, у мене обмаль часу. Юнак простягнув йому замовлення й на кілька хвилин залишився сам на сам із думками, які зовсім не тішили. Жаль йому було того дивного пана, якому увесь день доведеться ходити загорнутим у смуток. Дзинь – дзинь, почулось невдовзі й думки хлопчини порозлітались, мов метелики. Перед ним стояла прегарна дівчина із усмішкою на губах кольору доспілої вишні. Саме такого настрою вона й попрохала: – Мені ось той, червоний будь ласка. Комірець відбився чудовою мелодією у серці продавця. Не було сумніву, дівчина була закохана у когось. Невдовзі плащ уже був на новій власниці. Він так їй личив, що юнак не міг відвести погляду. – Куди? – Як це куди? До крамниці звичайно. Не проти якщо й я трішки поторгую настроєм? – Не проти, приходь. – Гаразд, домовились. І перевдягни на завтра плаща. Цей сірий тобі ну зовсім не личить. Уже на ранок стояли обоє за прилавком.  Гануся уважно заглядала в очі кожному відвідувачу, що старанно обирав колір у якому проведе увесь день. Й щиро раділа, коли вони обирали будь – який  із веселкової палітри. До крамниці увійшов пан із тростинкою – змією. Пан зайшовся щирим реготом від тих слів. – Качки, ото ти вигадала, качки у калюжах. А й дійсно, було б непогано, бо я щоразу мокрий ходжу.Ну ж бо, рудоволосий, подай мені того помаранчевого плаща! Із крамниці вийшов пан одягнений у бешкетний настрій й пострибав по калюжах, вигукуючи: – Качки, качки у калюжах! – Як тобі це вдалось? – запитав юнак. – Знаєш, буває так, що ми не можемо змінити того що трапилось, та можемо змінити наше ставлення до цього, або ж допомогти комусь це зробити. Бо люди часто зовсім не  знають, що пляму можна витерти звичайною серветкою, а сльози усмішкою. У цей день до крамнички завітало ще чимало покупців, та Гануся довго дивилась на двері, наче чекаючи на щось, чи на когось… – Він неодмінно прийде. – запевняв хлопчина. Й нарешті, коло дверей постала темна згорблена постать. Дівчинка підійшла до старенького, простягаючи йому оберемок підсніжників. – Пані Софія так любила ці квіти, думаю вона зараз усміхається до нас із неба. – Так дівчинко, я теж так думаю. В очах діда Миколи зблиснули сльози й він вийшов із крамниці одягнутий у зелений плащ – настрій вдячностій тримаючи у руці білі підсніжники. Бо так буває, що й серветка не допоможе, весела усмішка не прибере сльози. Та лиш тепле слово засяє промінцем між темряви. Автор: Ольга Вовк

Одного разу миша помітила, що господар ферми поставив мишоловку. Вона розповіла про це курці, вівці та корові. Але всі вони відповідали: “Мишоловка – це твої проблеми, до нас вона ніякого відношення не має!» Трохи пізніше в мишоловку попалася змія і вкусила дружину фермера. Під час лікування, дружині приготували суп з курки. Потім зарізали вівцю, щоб нагодувати всіх, хто приїхав відвідати хвору. І, нарешті, зарізали корову, щоб гідно нагодувати гостей на похоронах. І весь цей час, миша спостерігала за тим, що відбувається через отвір в стіні і думала про речі, які ні до кого ніякого відношення не мають. Мораль: якщо вас щось не стосується безпосередньо, не думайте, що це щось не вдарить Вас по голові. Пам’ятаймо про допомогу ближньому! Якщо хтось має в тобі потребу з-за своєї проблеми, простягни йому руку допомоги, чи підбадьор його словом. Не потрібно думати , що моя хата скраю і мене це не стосується. Роби добро ближньому своєму, бо ти робиш його для самого Христа.

Чоловік прийшов додому з роботи і виявив, що троє дітей у дворі будинку – досі в піжамах! Вони грали в грязі з порожніми коробками від їжі і скрізь валялося сміття. Двері автомобіля дружини була відкритими, як і вхідні двері будинку. Собаки ніде не було. У передпокої було ще більше хаосу. Лампа виключена і в одній зі стін лежали зім’яті ковдри. У вітальні працював телевізор на повну силу і в кімнаті було повно іграшок та одягу. У раковині повно брудних тарілок і каструль,… залишки сніданку лежали на столі, двері холодильника були відкритими навстіж,.. корм для собак валявся на підлозі,.. бите скло лежало під столом і невелика купа піску була біля дверей. Чоловік поспішив вгору по сходах, крокуючи через іграшки і великі купи одягу, в пошуках своєї дружини. Він боявся, що вона захворіла або щось трапилося ще серйозніше. Він побачив на підлозі воду, яка витікала з дверей ванної. Коли він подивився в ванну, то побачив безлад: вологі рушники, мило і піну, і багато іграшок, розкиданих на підлозі. Метри туалетного паперу лежали в купі і зубна паста була розмазана по стінах і дзеркалах. Він поспішив в спальню. Там він виявив, що його дружина, згорнувшись калачиком, лежала в ліжку. Вона була в піжамі і читала книгу. Вона подивилася на нього і усміхнулася. Потім вона запитала, як пройшов його день. Він виглядав збентеженим і запитав: – Що тут сталося? Вона знову усміхнулася: – Ти ж кожен день, прийшовши додому, говориш, що я цілий день нічого не робила…? – Так? – сказав чоловік з недовірою. – Так ось – сьогодні я нічого не робила! Аліна Можанова Джерело

Чому нашим Попелюшкам непотрібні принци та що спільного між майстром Йодою та Україною? Самі собі принцеси У казках усього світу є конфлікт між мачухою і сиріткою, проте українські казки, що базуються на цьому сюжеті, докорінно відрізняються від інших. Згадайте: у західноєвропейських казках конфлікт завжди розгортається між красунею-мачухою і красунею-сиріткою, про це розповідають і “Попелюшка”, і “Білосніжка”. Врода – головна риса героїнь, герой – багатий чоловік – мав вподобати гарне личко та струнку талію. На Заході бути “на світі всіх милішою та гарнішою” – це питання виживання, адже жінки не мали права наслідування чи права власності, а отже, без прекрасного принца героїня, що прагнула жити довго та щасливо, ніяк не могла обійтись. В Україні інакше: за звичаєвим правом у нас була материзна – тобто спадщина передавалася за материнською лінією і йшла тільки за жіночою лінією: ніхто з чоловіків не міг на неї претендувати. Ця традиція брала початок із прадавніх часів і тривала до козацької доби. Що ж цінували в український жінці значно більше за вроду? Відповідь знову дадуть казки – головною чеснотою дівчини вважалася працьовитість. Вміння обробляти землю та вести побут, створювати домашній затишок – от що було запорукою вдалого шлюбу в тому числі й для казкових героїнь. Саме завдяки цьому українська Попелюшка – Дідова дочка – завжди вигравала у злої мачухи та її ледачої дочки. Ілля Муромець – наш Найдавнішим жанром героїчного епосу українського народу були билини. На користь їхнього українського походження говорить, по-перше, час виникнення – в період становлення Київської Русі. По-друге, місця, де в билинах відбуваються події, – це Київ, Чернігів, тощо. Так, в билині богатир Ілля Муромець доїжджає з дому до Києва всього лиш “від заутрені до обідні”. І не дивно, адже його дім зовсім поруч – це містечко Муромськ, що на Чернігівщині (за іншими переказами – однойменний острівець неподалік від Києва). А інший богатир, Кирило Кожум’яка, від початку мешкав у Києві. Як же сталося, що цих супергероїв ми переважно знаємо в контексті російських казок? Річ у тім, що в українців, попри розвинену усну народну творчість, не було традиції записувати тексти казок та легенд. Історії передавались з уст в уста – таким чином дійшли вони згодом і до північних сусідів, які охоче їх привласнили і перекроїли на власний лад. І Кощій Безсмертний – також В українській казці про Івана Вітра головним антигероєм є страшний змій Козьолок, подолати якого у двобої нікому не вдавалося. Зазнавши поразки, Іван Вітер вирішує діяти хитрістю: за допомогою жінки змія вивідує, де ж зберігається сила Козьолка. І виявляється, що вона – у чистому полі, де під великим каменем сховано скриню. У скрині – заєць, у зайці – качка, у качці – яйце, розбивши яке, Іван і долає змія. Знайомий сценарій? Звісно. Проте, на користь його українського походження говорить той факт, що, за думкою дослідників, сюжет казки про Івана Вітра, яка у своєму сучасному вигляді має багато тематичних нашарувань різних епох, вперше виникла ще за часів архаїки, а отже, Козьолок значно старший за російського Кощія Безсмертного. 7 героїв, які є лише в українських казках Сюжети казок в усьому світі часто мають спільні мотиви та схожих героїв. Проте, є персонажі, котрі зустрічаються тільки в українських казках. Це Дівка-семилітка – дитина, яка, маючи всього лише 7 років, рятує батька від розорення, одну за одною розгадуючи за нього надзвичайно складні загадки пана. Пан Коцький – старий кіт, якого господар вивів у ліс помирати, але замість того хитрий кіт непогано влаштувався, обдуривши всіх лісових звірів, та ще й узявши лисичку за дружину. Є в нас і ексклюзивні персонажі-страхіття: Залізноноса Баба, матір чорта, страшна відьма із залізним носом – настільки великим, що аж до підлоги дістає, а також Кобиляча Голова – вона має здатність літати і може нагородити за працьовитість величезним скарбом або ж – з’їсти за лінощі. Також автентичні українські герої – Івасик-Телесик, хлопчик, що втік від змія на крилах лебедя, та Котигорошко, який розібрався зі змієм по-своєму – одним ударом величезної булави. А ще цікавий персонаж – Видимо-Невидимо: невидимий чарівний помічник, який допомагає бідному чоловіку провчити жорстокого пана. Казки-мандрівники Деякі українські казки переїхали до інших країн. Так, наприклад, Котигорошко “перебрався” до сусідньої Білорусі, а казка “Про Вужа-Царевича та вірну жону” відома в Литві як “Егле – королева вужів”. Українська казка “Про Івана Багатого” – це те саме, що й французька казка “Кіт у чоботях”. Але є приклади набагато ширшого “покриття”: так, українська “Кривенька качечка” відома в Японії під назвою “Журавка”, “Про багатого і бідного брата” – у В’єтнамі як “Карамблола”, а казка “Чому море солоне” з такою самою назвою і сюжетом існує на Філіппінах. Вітчизняний “майстер Йода” Українські казки дивовижним чином переплітаються не лише з казками інших народів світу, але й з поп-культурою. Ось, наприклад Ох – персонаж з однойменної казки: маленький, зелений, дуже розумний, наділений чарівною силою. До того ж – учитель, що бере собі в науку хлопця, з котрого за допомогою дуже жорстких (або ж навіть жорстоких) методів робить такого самого могутнього чарівника, як і він сам. Невідомо, чи, вигадуючи свого майстра Йоду, Джордж Лукас знав про українського Оха, але вийшло дуже схоже. “Поганці” не на 100% Що окремо вирізняє українські казки, так це відсутність стовідсотково негативних персонажів. Дослідники пояснюють цей факт прадавнім походженням більшості сюжетів казок, які виникли ще задовго до приходу християнства з його однозначним поділом на чорне й біле. Так, наприклад, найпопулярніший злотворець Змій у казках виявляє лицарське благородство: влаштовує частування герою, що прийшов його побороти, завжди питає “будемо битися чи миритися?”, передає супротивнику право першого удару тощо. У давніх українських казках зло могло бути з одного боку грізним, а з другого – помічним. Наприклад, русалки – вони можуть залоскотати, якщо не відповісти на їхні загадки: тобто карають за відсутність розуму. Водяник може затягнути на дно того, хто купається під колесом млина, чого робити не можна. Польовик насилає вічний сон на тих, хто працює в полі ополудні, коли сонце найбільше пече. Тобто казкові умовно злі герої слугують для регламентації поведінки. Яскраво виражені негативні ознаки з’являються в подібних персонажів лише з плином часу. Наприклад, в українців побутував культ вовка: ще за архаїчних часів люди поклонялися йому як тотемному божеству. Вшановуючи його, чоловіки племені вдягали на себе шкіри (длаки) і намагалися уподібнитися вовчій зграї, вили на місяць. Із приходом християнства язичницькі боги та тотемні тварини були демонізовані, і таким чином вовкодлаки (люди у вовчих шкурах, що поклонялися божеству та не коїли чогось лихого) перетворилися на вовкулаків – однозначно негативних персонажів-убивць. Українські “аватари” Як відомо, слово “аватар” (або “аватара”) означає втілення божества в різних подобах. В індуїзмі цей термін найчастіше асоціюється з Вішну та його десятьма основними аватарами, найпопулярніші з яких Крішна та Рама. Аватари відображають різні риси та прояви одного божества, і в українських казках теж є дуже схожі істоти. Їх важко злічити: це такі персонажі, як Вернидуб, Вернигора, Той, що їсть і ніколи не наїсться, Пийвода, Холод, тощо. Усіх їх об’єднує спільна риса: вони, фактично, здатні виконувати лише одну специфічну функцію, яка потрібна головному герою, аби подолати якісь перешкоди. Функції ці можуть бути які завгодно: від здатності поглинути будь-яку кількість рідини (як у Пийводи) до вміння грати на музичних інструментах так, що ніхто не може припинити танцювати (Музика). Але ці персонажі реалізують свої надздібності не заради себе, а заради головного супергероя: тобто фактично вони є його “руками й ногами” – аватарами. Нестрашні страшні казки У прадавні часи казки слугували іншим задачам, ніж зараз: вони не стільки розважали, скільки пояснювали світ в усіх його проявах – включаючи найтемніші та найсуворіші. Саме тому в казках за буденними речами приховано багато символів, що мають сакральне значення. Так, наприклад, звичайний ліс, в який іде головний герой безлічі казок, – це насправді символ потойбічного світу: адже саме у потойбіччі міфічні герої мають пройти свої ініціальні випробування. Рушник, котрий повсякчас з’являється в різних казках, – це символ дороги, а ще смерті: адже саме на рушниках опускали труну в могилу. Навіть у звичайній хаті є потойбічні “портали” – це вікна та комин: саме через них – і тільки через них, – може потрапити в помешкання нечиста сила, адже двері для неї зачинені. Змій і Мачуха: що спільного? Світ казки – це світ нескінченних перетворень і трансформацій, які відображають зміни у суспільстві та людському мисленні. Особливо це помітно в українських казках на прикладі трансформацій головного злотворця. Найпершим з них, що з’явився ще в архаїчні часи, був Змій – у своїй хтонічній подобі. Але з плином часу він набув антропоморфних рис і, хоч так само називався Змієм, виглядав вже як людина – це відбивало процес поступового відходу суспільства від магічного мислення. Із приходом християнства Змія з позицій “поганця №1” поступово витіснив Чорт. А вже ближче до наших часів, коли магічне мислення почало поступатися раціональному і героїко-чарівні казки стали менш популярними за суспільно-побутові, найчастіше згадуваним злотворцем стала зла Мачуха – персонаж, в якому вже не було нічого чарівного, але який, фактично, виконував ту саму функцію, що й давній Змій. Джерело

Ця історія трапилася дуже давно в одному англійському містечку. Жебрачка у дрантивому лахмітті ходила від хати до хати, не минаючи жодних дверей, і просила милостиню. Їй не надто щастило. Одні її лаяли, інші проганяли собаками, а хтось кидав у фартух кусні запліснявілого хліба і гнилу картоплю, аби лиш відчепилася. І тільки двоє стареньких, що жили в маленькій хатинці на краю міста, пустили бідолаху до свого дому і пригостили. «Сідай, погрійся», — промовив дідусь, а його жінка в цей час розігрівала молоко і краяла хліб. Коли жебрачка їла, старенькі ласкаво примовляли і потішали її. Наступного дня до міста зненацька прибув королівський посланець. Він заходив до кожного дому і запрошував усіх на королівську учту. Це викликало в містечку неабияке збентеження. Пополудні всі родини, святково одягнені, з’явилися у замку. Гостей посадили у великій залі — кожному було заздалегідь визначене місце — і слуги почали носити страви. За мить по залі прошелестів невдоволений гомін. А все через те, що послужливі камердинери подавали гостям картопляне лушпиння, каміння та кусні хліба. Лише в тарілки старенького подружжя, що сиділо в кутку, з великою люб’язністю накладали вишукані смачні наїдки. Раптом до зали вбігла жінка, вбрана у жебраче лахміття. Усі заціпеніли. «Сьогодні, — промовила вона, — я хочу почастувати вас тим, чим ви частували мене вчора». Тоді скинула з себе жебраче шмаття і враз засяяли, виблискуючи, розкішні шати, оздоблені коштовним камінням. Це була королева. * * * Одному багачеві вдалося ввійти до Раю. Насамперед він пробігся по місцевому ринку і одразу ж зорієнтувався, що ціни на ньому дуже низькі. Чоловік перевірив вміст свого гаманця і почав вибирати найкрасивіші речі, які впадали йому в око. Щоб розрахуватися, він вийняв велику пачку банкнот і подав ангелові-продавцеві. Ангел увічливо посміхнувся і промовив: – Вибачте, але ці гроші у нас не в обігу. – Тобто як? – здивувався купець. – У нас мають вартість лише ті гроші, які на землі були подаровані, – відповів ангел. Уже сьогодні не забудь про гроші, які мають вартість у небі. Джерело

Один англієць бажав переплисти кораблем з Ірландії до Англії. І коли вже йшов сідати на корабель, впав і зламав ногу. Не було іншого виходу, як залишитися. Приятелі співчували йому, а він промовив: «Не журіться, бо я знаю, що це мені буде на користь». І незадовго сповнились його слова, бо цей корабель потерпів катастрофу і затонув у морі. Так через недугу і страждання Бог відвернув його від неминучої смерті. Рiзнi нещастя, що трапляються у нашому житті, являються промислом Божим, щоб зберегти нас від ще більшого нещастя. Інколи Бог руйнує наші плани, тому що знає, що ці плани зруйнують нас. Юрій Парфанюк

Одного разу, будучи на природі, я спостерігав дивовижне видовище: прокинувшись рано-вранці, бачу, що в мій п’ятилітровий прозорий бачок з водою потрапило кілька десятків мурах. Спочатку вони борсалися нарізно, але потім поступово почали збиратися в купку. Побачивши, що мурахи підіймаються одна на одну і, як мені здалося, топлять своїх же, щоб вижити, – я відмовився від думки їм допомогти. Яке ж було моє здивування, коли за дві години побачив мурах живими. Вони створили маленький плаваючий живий острівець, розташувавшись один на одному у вигляді піраміди. Мене зацікавила живучість цих комах, і я почав спостерігати за ними. Ті, що були внизу, звичайно ж, були у воді, але до певного часу. Їх добровільно змінювали мурахи із верхнього ряду. Вони спускалися у воду і тільки після цього, втомлені тримати своїх родичів, комахи вилазили на цей живий острівець для відпочинку, щоб потім знову змінити своїх друзів. Причому жоден з них не намагався якнайшвидше піднятися на верх, навпаки, поспішали спуститися у воду, туди, де було найважче. Я був вражений їхньою героїчною самопожертвою та взаємовиручкою і тому вирішив швидше їм допомогти. Коли мурахи побачили порятунок, вони організовано по одному вилізли на сушу, але один, все-таки знесилений, не зміг зачепитися за край ложки і залишився борсатися у воді. Помітивши це, останній мураха, що замикає колону, повернувся назад. Я ніби чув, що він кличе його і благає: “Тримайся, брате, я тебе не кину!”. Розуміючи, що з “берега” не дотягнутися, мурашка стала спускатися у воду, але тут я не міг більше дивитися на цю щемливу картину серця і посунув ложку ближче. Тоді він легко дістався до свого побратима і витяг його. Таким чином, ця жива плаваюча піраміда вижила завдяки взаємодопомозі. Весь процес спостереження викликав у мене безліч різноманітних почуттів. Спочатку осуд, коли я подумав, що мурахи топлять один одного. Потім подив, що вони залишилися живими після довгого плавання у воді. Потім було просто цікаво спостерігати за ними, але, побачивши чітко налагоджену систему самопорятунку, я був у захваті. Кожна комаха знала, що їй треба робити. І, звичайно, я шкодував, що з самого початку не допоміг їм. Вони своєю поведінкою змусили мене засоромитися. І останнє почуття, яке я пережив у цей час, — велика прикрість. Безперервним потоком до мене йшли думки про людську — байдужість, розбіжність та недоброзичливість тощо. Хотілося закричати на весь світ: — «Люди! Якщо ви не знаєте, як треба жити, навчіться хоча б у мурах». Немає користі від людських молитов, якщо вони не підкріплюються справами. Давайте будемо як мурахи… пам’ятайте, в єдності сила! © Сергій Хібар, «Навчися у мурахи»

Можна допомогти людині, якщо немає у неї внутрішніх перешкод. Буває, люди б’ються щосили, віддають все, що можуть. І життя дає можливості такій людині. Здавалося б, щастя чи порятунок зовсім поруч, тільки руку простягни! Але якраз руку людина і не простягає. Причина її нещасть не зовні, а всередині. Є давня розповідь про суперечку філософів; один мудрець сперечався з іншими. Інші в голос говорили про те, що невдасі просто треба допомогти! Треба надати можливості! Треба йому просто-напросто дати бажане і необхідне, і він врятується. Потрібно всім світом зібратися і допомогти. І людина виплутається з тенет бідності, хвороб або знецінення … Філософ Аль-Аббас сперечався і доводив зворотне. Іноді допомога, зібрана по крихтах, яка так дорого обходиться помічникам, нічого не змінює. Є люди, які носять в собі причину своїх невдач і бідності. І що б ти їм не дав, нічого не зміниться. Зрештою вирішили поставити експеримент. Зібрали мішечок золотих монет з усіх учасників дискусії. Повний важкий мішечок! Ціле багатство. І Аль-Аббас поклав мішечок на вузькому мосту через річку. Ніяк не можна не помітити скарб, якщо йдеш через міст! І попросив мудрець привести на цей міст зневіреного боржника, який всім заборгував і не знав, як знайти вихід зі свого тяжкого становища. “Іди до нас через міст!”, – кричали добродушно філософи з іншого берега. Вони піднесено передчували, як ось-ось бідолаха-боржник знайде мішечок золота і як він зрадіє. Адже це вирішить всі його проблеми! Бідолаха пройшов міст і підійшов до філософів, посміхаючись. З порожніми руками. Аль-Аббас запитав: чи не бачив він на мосту що-небудь цікаве? Чи не лежало щось прямісінько під ногами? Боржник посміхнувся ще ширше і похвалився, що йому спала на гадку весела затія: пройти через міст з закритими очима і не впасти в річку. І ви знаєте, вийшло! Я дійшов до вас цілим і неушкодженим. Пройшов по вузькому мосту, заплющивши очі. Все-таки, спритний я хлопець. Чи не дасте в борг, до речі, якщо вже покликали? Тому не всім людям можна допомогти, навіть обсипавши їх золотом. Причина проблем не зовні, а всередині. Людина на вузькій дорозі закриє очі перед набитими золотом мішечками і перед найвигіднішими шансами. Переступить рятівну можливість. Допомагати треба. Але іноді допомогу треба починати з того, щоб дізнатися причину – чому людина опинилася в такому становищі. Якщо, звичайно, вона бажає цю причину знайти. Найчастіше – не бажає. І не тільки закриває очі, а й затикає вуха, коли їй кажуть правду. Просто їй так зручно жити… © Анна Кір’янова

Бабуся розповідала онучці якусь казочку. Мимохіть, і я стала слухати її розповідь. Дослухавши казку до кінця, я була шокована, адже такої правдивої історії ми дітям не розповідаємо, а шкода. Наважуся переказати зміст казочки і вам. «Жила собі на світі молоденька дівчина. Гарненька, світлоока, життєрадісна і дуже добра. Вона раділа життю, збирала польові квіти, кожен ранок з усмішкою зустрічала сонечко. Одного разу, вона пішла до ставка за квітами білого латаття. І коли хотіла вирвати першу квітку, побачила біля неї велику, пузату, зморшкувату жабу. Жаба голосно заквакала і заборонила дівчині чіпати те, що належить жабі. А потім, незрозуміло з яких причин заплакала. Дівчина була добра і співчутлива, їй стало шкода зеленої і вона поцікавилася, чому жаба плаче. — Ти б теж заплакала, якби була зачаклована — жалілася жаба. — Адже я — зачаклований принц, гарний, добрий, чуйний, та ще й багатий до всього. Мене може розчаклувати лише дівчина з добрим серцем, якщо забере до себе додому, любитиме мене, доглядатиме, годуватиме, цілуватиме… І в один чудовий день чари зникнуть і я стану знову принцом. Дівчина всім серцем повірила жабі. Взяла її у руки та радо віднесла до себе додому. З того часу почалися для дівчинки часи постійної турботи та надії. Роботи було багато, адже жаба попалася примхлива, те вона не їсть, це вона не любить. Дівчинка готувала, прала, мила за жабою кімнати, адже жаба мала багато слизу і лишала після себе всюди сліди. І весь час сподівалася, що вже завтра прокинеться і побачить, як жаба перетворилася на принца, гарного, люблячого і турботливого. Але вранці дива не траплялося і жаба знов своїм гидким голосом сварила дівчину, за не вчасно поданий сніданок. З часом, із веселої, життєлюбної дівчини вона перетворилася на рабиню. Завжди втомлену, неохайну, замучену постійними клопотами та виснажену сварками. Якось вирішила дівчина піти до доброї чаклунки, може та допоможе розчаклувати принца. Але добра чаклунка, подивившись на жабу, знизала плечима, і відповіла що це звичайнісінька ропуха, а ніякий не принц. Дівчина обурена пішла геть. Вона так щиро вірила у те, що жаба — принц, що не захотіла прийняти за правду слова чаклунки. — Певно вона шарлатанка якась — вирішила дівчина. Через кілька днів, у дівчини було день народження, її батьки прийшли привітати донечку, і побачили жабу, поспілкувалися з нею. А потім в один голос почали запевняти дівчину, що жаба — звичайна брехуха. Адже вони прожили життя, і добре розбираються де правда, а де брехня. Потім на день народження дівчинки прилетіла ще, її хрещена фея, яка теж повідомила дівчині, що її обдурила проста жаба. Але самолюбство не давало дівчині визнати правду. І вона пересварилася з рідними, переконуючи всіх, що це вони помиляються. Вона вигнала родичів, і далі почала працювати на жабу, сподіваючись на диво. Аж поки не побачила сон, у якому стара, геть виснажена жінка мила у мисці жабу. У неї вже просто не було сил, це робити, але жаба сварилася і обзивала стару жінку ледащою. Тож, знесилена старенька просто впала біля жаби і тихим голосом, промовила свої останні слова: — Ти мене впізнаєш, дівчино? Я, це ти у старості. Люди казали правду, жаба не перетворилася на принца, а стала ще злішою і гидкішою. Тікай, поки ще маєш у запасі молодість і сили. Прокинулася дівчина нажахана. Підійшла до жаби і тремтячими руками узяла та понесла її до ставка, де знайшла. Жаба пручалася, сварилася… Та дівчина її не чула. Їй було боляче прощатися зі надією на щастя, прощатися з тим принцом, якого вона любила у своїх мріях. Але розум узяв верх над серцем, і жаба лишилася квакати у своєму ставку. А дівчина знову стала весела, добра, життєрадісна, повна сил…тільки наївною бути перестала.» Джерело

Того дня, коли помер мій батько, я купував банани в овочевому магазині. Пам’ятаю, що подумав: «Це ж ненормально! Твій батько щойно помер – якого біса ти купуєш банани?» Але мені потрібні були банани. Завтра вранці я прокинуся, а бананів на сніданок немає. Ось я й пішов за ними. В наступні дні також потрібно було робити багато різного: шукав в навігаторі паркування, чекав у черзі, сидів на лавці в парку – намагаючись проковтнути сльози, намагаючись триматися прямо. Насправді я був на межі таких ридань, від яких навколишні розбіглися б з переляку. Ніхто й не здогадувався, що відбувається у мене всередині, не заглянувши в мої почервонілі очі, не чуючи, як тремтить мій голос. Ніхто й гадки не мав про біль у моїй душі. У такий момент мені б не завадила табличка з написом «МЕНІ ЗАРАЗ ДУЖЕ ВАЖКО. БУДЬ-ЛАСКА, БУДЬТЕ ДБАЙЛИВІШИМИ» Вона підказала би людям навколо мене дотримуватися дистанції або говорити м’якше або рухатися обережніше. І таке делікатне ставлення могло зробити неможливе майже терпимим. Всі, хто нас оточує – люди, з якими ви стоїте в черзі в гастрономі, штовхаєтеся в транспорті, сидите на роботі, перетинаєтеся в соціальних мережах, дивитеся в очі через кухонний стіл – всі вони в певний момент теж відчувають певну втрату. Через когось хвилюються, за кимось сумують, про щось турбуються. Можливо, руйнується їхній шлюб, або вони не можуть вчасно заплатити іпотеку, або чекають на результати аналізів своєї дитини, а може божеволіють у річницю смерті близької людини і намагаються стримати сльози, тому що біль від втрати так само гострий. Майже кожна людина, з якою ви сьогодні зіштовхнетеся, намагається знайти мир у душі, заспокоїтися, побороти тривогу. Намагається прожити цю добу з усіма буденними клопотами, не зламавшись перед прилавком з бананами або в черзі на паркування. Сотні тисяч людей поруч несуть свою важку ношу, хоч ми її не помічаємо. Люди, чиї рідні невиліковно хворі.Пари в процесі розлучення.Жінка, що довідалася про зраду.Мати-одиначка, що сама виховує своїх дітей.Діти, яких принижують однолітки.Сім’ї, які не знають, як звести кінці з кінцями.Батьки, які переживають за своїх підлітків в депресії. Ніхто з них не скаже: «Мені нелегко. Будь ласка, будьте делікатніші, терпиміші, побережіть мене». І поки немає таких розпізнавальних табличок, нам усім варто бути уважнішими до тих, хто поруч: на роботі, на заправці, в черзі за бананами. Хтось із них саме зараз висить на «емоційній волосині». І не дати їй обірватися може проста людська делікатність. Джон Павловіце,з книги “Надія та інші надздібності” Джерело

— Мамо, ну, будь ласка, розкажи мою найулюбленішу казку. — Артуре, тобі вже виповнилося 14 і ти став вищий за мене зростом. Ну навіщо тобі потрібна казка? — Ну розкажи. Я хочу її запам’ятати, щоб в майбутньому розповісти своїм дітям. — Гаразд, слухай. Десь далеко-далеко, високо-високо на невеликій перині хмари сиділи маленькі дітлахи. Вони були різні і несхожі один на одного. Серед них були блондини і брюнети, хлопчики й дівчатка, азіати і навіть африканці. Кожен день у них були свої улюблені ігри. Вони дивилися мультики, їли найсмачніші небесні солодощі, а також стрибали з однієї хмари на іншу. Іноді в перегляді мультфільмів виникала пауза, де йшла дивовижна реклама ймовірних батьків. На великому екрані демонстрували знімки мам і татів, а також давали коротку інформацію. Наприклад, ось так: «Хочемо познайомити вас з Дженні і Джоном, які проживають в штаті Флорида, США. Дженні виповнилося 26 років і вона отримала ступінь бакалавра з історії. Дівчина дуже розумна і любить готувати, а також захоплюється спортом. Її найулюбленіший фільм — «Жінка кішка», а ще їй подобаються вірші. Джону 26 років і він працює тренером в шкільній команді з футболу. Він дуже добрий чоловік і не любить сидіти на одному місці. Пара разом із часів школи. Вони хочуть хлопчика, але будуть радіти і активній дівчинці. Якщо у вас бевкає серце, то просимо пройти на рожеву хмарку через півгодини. Були немовлята, у яких бевкало серце і вони відразу ж відправлялися на рожеву хмару. Там на них чекав невидимий володар крил. Малюки підписували папір, що самостійно зробили вибір батьків і ніхто з Канцелярії з видачі земних батьків їх не примушував і не впливав на їх рішення. Потім невидимий цілував немовлят і вирушав на Землю до тих людей, яких вибрав… І так кожен день… Часом немовлята досить швидко знаходили собі батьків, але бували й такі, хто досить довгий час очікував на хмарі появи саме своєї сім’ї … Про одного з таких немовлят я і хочу розповісти. На одній з хмар сидів симпатичний, милий шатен з дивовижними зеленими очима. В реєстрації немовлят він був вказаний як Ведмедик… Він хотів з’явитися на світ і з завмиранням серця переглядав кожну рекламу з новими батьками. Він розглянув вже безліч пар, але серце його продовжувало мовчати. Немовлята з’являлися на хмарі і знаходили своїх батьків, а цей так і продовжував сидіти в очікуванні дива … Одного разу невидимий підійшов до Ведмедика і поцікавився: «Ну, ось що тобі не подобається? Такі хороші батьки з’являються останнім часом, а ти все сидиш. Ти дуже милий малюк і будь-яка сім’я буде рада тебе отримати». Але малюк лише сумно сказав: «Вони всі дуже хороші, але ніяк не мої. Серце то мовчить». Невидимий у відповідь погладив малюка по голові і пішов… Ведмедик віддавався мріям про сім’ю, яка буде жити в Італії. Десь на березі моря. У старовинній родині, з красивим замком і старшим братом. Малюк закривав очі і чув голос майбутньої матері, яка буде кликати його: «Карліто, вистачить ховатися, пішли вечеряти». А Ведмедик буде продовжувати свої ігри і ховатися в заростях виноградника. Невідомо, скільки б ще малюк віддавався мріям, але тут знову з’явилася реклама… Малюк глянув на екран і почав прислухатися. Приємний голос озвучував інформацію про нових батьків: «Це Роман і його дружина Ксенія. Чоловікові 26 років, він блондин з нордичним характером. Закінчив юридичний факультет і працювати юристом. Любить екстремальні розваги. Ксенії 24 роки, працює адвокатом. Вельми навіжена натура, абсолютно не любить роботу по дому. Віддається мріям і любить слухати важку рок музику. Вони разом вже 5 років. За цей час встигли завести собаку. Вперше задумалися про дитинку тільки сьогодні. Дівчина хотіла б красивого малюка, а Рома просто хоче дитину. Живуть в невеликій однокімнатній квартирі». На екрані з’явилася повненька жіночка з зеленими очима і блондин з великим носом. Це не те, про що так довго мріяв малюк, але його серце не зупинялося ні на секунду. Малюк зрозумів, що саме їх він так довго чекав. Ведмедик швидко попрямував до рожевої хмари, де його вже чекав невидимий володар крил. «Мої! Вони точно мої! Швидше. Відправ мене до них. Де тут підпис ставити?» – в ажіотажі кричало немовля. Невидимий відповів посмішкою і запитав: «Це не Італія, де вони живуть біля виноградника і у них немає старшого сина. Можливо, варто ще почекати?» «Ні, ні за що! Це мої батьки. Я не в змозі пояснити, які емоції я зараз відчуваю, але вони точно мої Мати і Батько. Вони мене сильно чекають, так що посилай мене скоріше, а то мені здається, що мама не дуже любить очікування. Що ж відбувається зі мною? Я ніколи ще не був таким щасливим». Невидимий уклав малюка в обійми і вимовив: «Це любов. Вона або є або зовсім немає. Її неможливо придбати ні за які замки».. Після цього невидимий поцілував малюка, дав йому необхідні документи на підпис і відправив його на Землю. В цей час на Землі жінка несподівано підійшла до свого чоловіка і сказала: «Рома, здається, я вагітна. Не знаю чому, але я думаю, що у нас буде хлопчик. Ведмедик»… Джерело

Жила собі на білому світі маленька Пташка. Народилася вона у невеличкому селі й відразу загорілася у її серденьку неймовірної сили любов до Батьківщини. Змалечку була веселою щебетухою із червонястим пір’ячком, яскрава і помітна. Не було такого, хто б не знав Пташину. Пташка на дух не терпіла несправедливості. Не раз отримувала стусанів, коли відстоювала її. Але хіба ж це може зупинити? Навіть виду не показувала, що важко. І стала прикладом справжньої сміливості! «Це Пташина-вогонь! Про це навіть її колір пір’ячка говорить! Вона вогняна і ззовні, і зсередини! Своїм запалом і енергією усіх надихає!». Та й життя її було бурхливим і вогняним, бо втрапляла у різні оказії, не могла всидіти на місці… Сміливість і прагнення були в її характері. «Як Пташка скаже – так і буде!» – говорили про неї.   Та одного дня зійшла чорна хмара на її землю, страшний смерч знищував усе на своєму шляху, а закручувало його саме Зло. Зібралося воно Сталевий палац повалити, де міць і сила її краю зберігалася. Не вагалася Пташка. Полетіла боронити Сталевий палац, нікому не сказавши де вона, аби за неї рідні не хвилювалися. У бою ще більше розпалився вогонь у її серці, а залізний характер переплавився у справжню міцну і непереможну сталь! Боронила, як яструб, свою землю разом з іншими і ніхто не посмів навіть підійти до неї. Але закрилося небо над Сталевим палацом і вільна Пташина опинилася в глибокому підземеллі зі своїми побратимами. Тільки могутній промінь світла міг побороти Зло, якщо торкнеться купола палацу. Тоді заспівала втомлена, але нескорена Пташка у темряві підземелля пісень, допоки нагорі було справжнє пекло. А з нею й усі, хто був поруч – запалила своїм співом втомлені серця. Співали дружньо і пісня ця летіла над усім світом, пробуджуючи мільйони… «…Бо плач не дав свободи ще нікомуА хто борець, той здобуває світ!» – Хто співає так дзвінко? – зашуміли навколо. – Це Пташка! Але не проста, а Пташка зі сталі! Вона мала би вільно літати, танцювати з листочками, дзвінко щебетати, здіймаючись у синє небо і співати веселих пісень, а натомість обрала сталь і боротьбу! Своїм співом вона додала сили воїнам, запалила серця і долетів її голос до самісіньких небес й від щирості запалених сердець пролився могутній промінь на Зло, чорноту і темряву. Затряслося усе, задрижало… – Хто запалив світло? – дивувалися. – Пташка, яка співає в темноті! – Чи може одна маленька Пташина так запалювати серця? Це ж дуже важко співати там, де темнота і біль! – Хтось інший такого б не витримав, але вона – Пташка зі сталі, яку не зламати! І відступило Зло, налякане силою сталевого серця, співом чистим, як кришталь, збентежене вірністю та любов’ю усіх, хто захищав Сталевий палац, а разом із ним і рідну землю. Бо сталеві серця нікому не скорити! Автор: Ірина Мацко Ілюстрація: Tanya Kornienko *** Пташка зі сталі (справжнє ім’я — Катерина) — українська поетка, акторка, парамедик-доброволець Національної гвардії України, учасниця російсько-української війни. Стала відома завдяки виконанню кількох українських патріотичних пісень «Зродились ми великої години» та «Батько наш — Бандера» в підвалах «Азовсталі».

Коли ти мама маленького сина – ти взагалі не думаєш про те, що коли-небудь він виросте, і настане день, коли твій маленький двометровий бородатий малюк приведе під твої світлі очі дівчину, і скаже: «Мамо, познайомся, це кохання всього мого життя!», а ти така дивишся, і думаєш: «Дивно. Начебто, і не сліпий же: недавно диспансеризацію в військкоматі проходив – там сказали що зір стовідсотковий, а ось ти диви: набрехали все бридкі лікарі, аби кого попало в армію забрати, навіть абсолютно сліпого хлопчика. ЯК?? Чим він дивиться?? Куди він дивиться?? Яка любов всього життя? Та хіба ж для неї мама ягідку ростила, ночей НЕ досипала і Агушу за ним допивала? Так вона ж СТРАШНА!» Ну і так далі. І цей день настає в житті майже кожної мами. Не будемо знімати з рахунків тих щасливиць, які як побачили першу дівчину свого сина – так і кинулися їй на груди зі сльозами і криками: «Господи, доню, рідна! Яка ж ти гарна, багата і розумна! Відразу видно: ти найкраща в світі! Ось для кого мама ягідку ростила, діатез на попі йому лікувала, і аналізи в сірниковій коробці о сьомій ранку, взимку, в пургу, в дитячу поліклініку носила! Заходь в мій дім – двері відкриті, буду пісні вам співати і вином пригощати!» Але не всім же так щастить, правда? Я довгий час думала, що у мене якийсь синдром матері-одиночки. Ну, таке, знаєте, коли все життя заради сина прожила, а як прийшов час йому своєю сім’єю обзаводитися: так тут хоп – і ковпаком раптом поїхала. І давай по п’ять разів на день інсульти імітувати, в кому впадати і вмираючим голосом просити покликати священика, нотаріуса та труповозку. Аби син поруч з тобою метушився, а не зі своєї неприємною жінкою по кінотеатрам обнімався в темряві. У мене, звичайно, не все так погано, але ось це почуття, що «Та не народилася ще та розумниця-красуня, яка мою ягідку заслуговує!» – це у мене було і є завжди. Але днями щось розговорилися з другом, який розповів історію, як він до своєї мами привів дівчину кохану, а мама зомліла натурально. Тому що любов всього його життя була в прищах, як клумба біля Кремлівської стіни в братках. Йому ж на ті прищі було плювати з дзвіниці, він їх в упор і не помічав. А ось мама тихо ойкнула, і впала. Всім видом тонко натякнувши, що вибір сина їй щось якось не дуже… … Через багато-багато років, коли друг одружився з іншою жінкою (яка мамі спочатку сподобалася), а потім мучився в шлюбі кілька років, змушуючи материнське серце страждати – мама сказала: «Знаєш, краще б ти на тій прищавій своїй одружився. Я ж перед тим як в обморок впасти, встигла помітити, що у неї очі добрі, і думки чисті. І душа світла, і посмішка красива. І прищів не так вже й багато було, і фігура як у Мерлін Монро. Загалом, дурна я, дурна, прости, синку». І тут я теж згадала, як кілька років тому зустріла маму своєї колишньої любові, з якою, я це прекрасно пам’ятаю, стосунки у мене не склалися відразу. Тому що я в ті часи була не просто прищава і страшна, а ще й панк з зеленим ірокезом і лисиною. І в рваних джинсах, і в майці з Єгором Лєтовим, і з шпильками в вухах, і з макіяжем «Аварія, дочка мента», і її сина курити навчила. Це зараз я розумію, що на місці цієї святої жінки, яка всього лише гикнула і затряслася – я б свого сина в лікарню здала б негайно. Ну, зір перевірити, АйКью порахувати, і пару раз струмом його вдарити несильно, щоб в себе прийшов. А може, ще й до бабки якоїсь збігала, дізнатися: а чи не обпоїли мою кровиночку якимось приворотним зіллям із сушених аскарид і кігтя вомбата? Так ось. Зустріла я Серьожини маму, і що неймовірно – вона мене впізнала. Навіть за більш ніж двадцять років. Взяла мене під руку, присіли ми з нею на лавочку, поговорили за життя, за дітей, за онуків, за тиск і глаукому, і про те, що вона мене часто згадувала. Притому, не повірите, добрим словом. Мовляв, краще б ти, Сергійку, на тій лисій і зеленій одружився. У неї і сім’я пристойна була, дід – Герой Радянського Союзу. А те, що тато у неї алкоголік – так і наш випити любив, що ж такого? Я ж пам’ятаю, як ти її любив, як очі твої щастям світилися. Народили б діток, і не біда, що дурненькі вийшли б – я б все одно їх любила. А так ніби й одружився на комусь, а жінка та нехороша, та й онуки, сильно підозрюю, що не моєї крові. Ти, Ліда, моїх помилок не повторюй. Подобається – не подобається, а в очі синові дивись відразу. На дебіла схожий? Слина бульбашками? Очі щасливі? Усе. Не лізь, і люби її відразу, навіть якщо вона трохи красивіша за Ющенка. Головне – щоб вона твою кровиночку щасливим робила, зрозуміла? Зрозуміла, тітко Тамаро. І слава Богу, що вчасно. Нехай хоч однонога негритянка похилих років, все рівно вже. До того ж, нам завжди буде про що поговорити: похорон Брежнєва, Висоцький, кавова жуйка. Аби очі у нього були дебільні і щасливі. І слинка бульками. Авторка: Лідія Раєвська Джерело

Найчастіше людина живе нещасним життям не тому, що в неї все погано. А тому що в інших краще, ніж у неї. І грошей більше, і кар’єра солідніша, і дружина красивіша, і діти слухняніші. Чужі проблеми здаються дурницями на тлі своїх власних: їх можна швидко та спритно вирішити. Свої ж доведеться нести на спині, як тяжкий хрест. Насправді ж життя рідко кого обирає своїм улюбленцем — щоб одна людина мала все, що забажає і за це їй нічого не було — сюжет із розряду фантастичних. У кожного своя маєта.Головне, це не втрачати оптимістичного, бадьорого настрою. Дивитися навіть на найкаверзніші ситуації з гумором, не ускладнювати собі життя і не винищувати нерви тривогами та побоюваннями. У цьому вам допоможе єврейська мудрість, яка через гумор, дає зрозуміти істину. Хто у домі головний Боря прибігає зі школи весь такий радісний, його зустрічає капітальна єврейська мама в натуральну величину.— Мамо, я роль отримав у шкільній виставі!— Що за роль?— Єврейського чоловіка.— Боря, біжи назад, скажи, нехай тобі дадуть роль зі словами! Ми, жінки, виходимо заміж, щоб отримати опору. А через пару років оглядаємося, і виявляється, що ми і є та сама залізобетонна опора. На нас все тримається, все залежить від наших рішень. Прикро? В якійсь мірі так. Уявляєш себе навантаженим волом, який має пахати за чотирьох, тягти на собі пасажирів у світле майбутнє. Декілька моїх знайомих дам поспішили оформити розлучення і знайти — цього разу — справжніх чоловіків. Завідувачів відділень хірургії, полковників, капітанів корабля. І далі сталося щось несподіване: за кілька років ці жінки знову відчули, що всім “керують”. Та як же так? Справа в тому, що образ сильного чоловіка в кителі та кашкеті нам нав’язаний кінематографом. А в сімейних союзах люди виявляють свою справжню суть. Всі ці жінки самі по собі були сильними, їм подобалося приймати рішення та відповідати. І притягували вони до себе лише тих, кому було комфортно жити поряд – ведених. Можна ще кілька разів вийти заміж – сценарій все одно повториться. Батьки і діти — Ізя, скажи, як до тебе ставляться твої діти?— Як до Бога.— Це як?— Мене майже не слухають, мої прохання до ладу не виконують. Часом навіть вдають, що мене не існує. Але якщо їм щось знадобиться — одразу кличуть… Треба запам’ятати цей анекдот і перечитувати в ті хвилини, коли здається, що ставлення від дітей зневажливе. Гірка правда в тому, що ідеальних стосунків, які відповідають золотому стандарту, просто не існує. Потрібно вчитися приймати чужий темперамент та враховувати чужі інтереси. Потрібно виховувати себе: не нав’язуватись, не вимагати, не вказувати, не просити. Ставитися до дітей як до друзів: бачитися за взаємним бажанням і думати, перш ніж говорити.Ми добре розуміємо, що лізти без дозволу у життя іншої людини — неправильно. Але начисто про це забуваємо, коли справа стосується дорослих дітей. Розлучення та дівоче прізвище — Розочко, а правда, що вас Семен кинув?— Ой, просто-таки кинув! Він мене навіть підняти не зміг! Чому жінки, та й чоловіки теж, так тяжко переживають розлучення?Можливо, відповідь криється в цитаті баронеси Якобіни фон Мюнхгаузен: «Розлучення огидне не тільки тому, що розлучає подружжя, але й тому, що чоловіка при цьому називають вільним, а жінку — покинутою». Чоловіків свобода тішить? Зовсім ні. У 80% випадків свобода лякає, а неможливість продовжувати жити під одним дахом штовхає цей крок. Не варто сприймати те, що сталося, як крах одного з головних життєвих проектів. Можливо, ви вже стоїте на порозі чогось прекрасного, а все, що було до — лише невелике тренування. Мадам Хельга Джерело

Маленька сіренька курочка сиділа на галявинці поруч зі своїм курятником і дуже сильно сумувала: ⠀ – Я бідна, нещасна. Півні мене не розуміють, кури мене ображають. В курнику темно, глухо, порожньо, сумно. ⠀ Загалом, сиділа вона і страждала. І в цей момент повз неї пролітав величезний білий птах. Він почув слова курочки, приземлилася поруч і сказав: ⠀ – Не переживай, курочко. Хочеш, я тобі допоможу полетіти в прекрасну країну, де ти будеш щаслива? ⠀ – Ні, – сказала сіра курка. – Це неможливо – курки не можуть літати. ⠀ – Ну і що? – відповів білий птах. – Я навчу тебе. ⠀ – Ні, – сказала сіра курка. – У мене дуже маленькі крила для цього. ⠀ – Не переживай, – промовив білий птах. – Хочеш, я посаджу тебе собі на спину, і ми полетимо разом? ⠀ – Ні, – зітхнула сіра курка. – Я прилечу туди, і мені ніде буде жити. ⠀ – Не переживай, – обнадіяв її білий птах. Я допоможу тобі зробити так, щоб у тебе було житло. ⠀ – Ні, – сказала сіра курка. – Що я буду робити одна? Мені буде сумно. ⠀ – Не переживай, – посміхнулася білий птах. – Я допоможу тобі знайти півника. ⠀ – Ні, – сказала сіра курка. – А раптом цей півник виявиться злий і шкідливий? ⠀ – Не переживай, – зітхнув білий птах. – Я навчу тебе жити так, щоб в твоєму житті зустрічалися тільки чудові півні. ⠀ – Ні, – сказала сіра курка. – Таких птахів не буває на світі. ⠀ – ТАК ПІШЛА ТИ В СРАКУ! – закричав білий птах, розпустив величезні крила і полетів… ⠀ А маленька сіренька курочка черговий раз переконалася, який не справедливий світ, в якому вона живе, і як погано до неї ставляться оточуючі. Мораль: якщо ти не задоволений своїм життям – змінюйся, а не ний. А якщо ти нічого не робиш і не міняєш, значить, тебе і так все влаштовує. Джерело

Закони життя і природи такі, що ми не молодіємо, і рано чи пізно ми перетворюємося в таку ж безпорадну і нетямущу людину, якою прийшли в цей світ. Не тому, що самі цього хочемо. А тому, що старість позбавляє сил і йти в ногу з часом вже не виходить. Наше головне багатство – наші діти, покоління, що прийшли після нас і вирощені з любов’ю і турботою. Саме вони – надія і опора літньої людини, її єдина радість і інтерес в житті. І дуже гірко старим отримувати байдужість або роздратування через власну незграбність і нерозторопність, тому будь ласка, БЕРЕЖІТЬ СВОЇХ БАТЬКІВ і БУДЬТЕ ЇМ ВДЯЧНІ за все, що вони зробили в свій час для вас. Один старий чоловік переїхав жити до свого сина, невістки і чотирирічного онука. Його руки тремтіли, очі погано бачили, хода була шкутильгаючою. Сім’я їла разом за одним столом, але старі, тремтячі дідусеві руки і слабкий зір ускладнювали цей процес. Горошини сипалися з ложки на підлогу, коли він затискав в руках стакан, молоко проливалося на скатертину. Син і невістка стали все більше дратуватися через це. – Ми повинні щось зробити, – сказав син. – З мене досить того, як він шумно їсть, пролитого ним молока, і розсипаної їжі на підлозі. Чоловік і дружина вирішили поставити окремий маленький столик в кутку кімнати. Там дідусь став їсти на самоті, в той час як інші члени сім’ї насолоджувалися обідом. Після того, як дідусь двічі розбивав тарілки, йому стали подавати їжу в дерев’яній мисці. Коли хтось із родини мигцем поглядав на дідуся, іноді у нього були сльози в очах, тому що він був зовсім один. З тих пір єдиними словами, які він чув на свою адресу, були колючі зауваження, коли він кидав вилку або розсипав їжу. Чотирирічний хлопчик спостерігав за всім мовчки. Одного вечора, перед вечерею, батько помітив його граючим з дерев’яною тріскою на підлозі. Він ласкаво запитав малюка: – Чим ти займаєшся? Так само довірливо хлопчик відповів: – Я роблю маленьку миску для тебе і мами, з якї ви будете їсти, коли я виросту. Хлопчик посміхнувся і продовжив працювати. Ці слова так приголомшили батьків, що вони втратили дар мови. Потім сльози заструмували на їхніх обличчях. І хоча жодного слова не було сказано, обидва знали, що треба зробити. Того вечора чоловік підійшов до дідуся, взяв за руку і ніжно провів його назад до сімейного столу. Всі дні, що залишилися він їв разом з сім’єю. І чомусь ні чоловік, ні дружина більше не турбувалися, коли падала вилка, розливалося молоко або бруднилася скатертина. Джерело

Якщо людина когось покинула, не залишила, не розлучилася, а саме покинула, ось як Хлопчика-мізинчика в лісі, з хлібними крихтами в кишені, – треба їй показати на власні очі, що сталося з тим, кого вона покинула. Просто показати. Тому що кинула людина когось і пішла до свого теплого затишного будинку. Зітхнула, звісно. Впевнила себе, що іншого виходу не було. І вигадала, що кинутий якось сам розбереться. Не пропаде. Навіщо про це думати?От і не думають. А показати було б треба, що стало з покинутою дитиною, собакою, котом… Як їм там у лісі. Один чоловік ось покинув жінку. З дитиною разом. І грошей не давав взагалі, жодної копійки. Хоча були гроші, він же сам харчувався і одягався. Просто не давав, та й годі. Думав, що один раз даси – потім все життя платитимеш. Ну якщо присудять аліменти, тоді інша справа. Кому хочеться зв’язуватися з приставами і таке інше? Можуть не випустити в Туреччину потім! Так минуло п’ять років. Ця Наталка йому не дзвонила і не писала. І на аліменти не подавала. Ну, значить, були в неї гроші, так? А про немовля він взагалі не думав, він його бачив один раз, у ковдрі. Начебто був хлопчик… Хлопчик-мізинчик.Якось під Новий рік він опинився у цьому селищі. По роботі був у відрядженні. І ось вирішив зайти; він не негідником був. Проста людина, як тато Хлопчика-мізинчика. Звичайний такий чоловік. Він купив кілограм мандаринів, цукерок узяв, хлопушку. І, розуміючи, що страшно ризикує, адже тепер про нього згадають і можуть почати вимагати гроші, все ж таки постукав у квартиру. Йому відкрила Наталя. Постаріла і змучена, вона дуже змінилася.І у квартирі стояла ялинка з бідними іграшками. Біля ялинки грався хлопчик. Пахло супом. Хлопчик був бідно одягнений, колготки заштопані, сорочка давно мала. Тапочки на ногах, бо дуло з усіх щілин. Злиденна обстановка, прямо скажемо. Наташа тихо розповідала, що роботи нема. Перебивається абияк, миє підлогу в лікарні. У каструлі булькав суп, навіть не суп, а холодець із курячих голів та ніг, це на свято. Мандарини якось дико виглядали на порожньому старому столі… А хлопчик підійшов і розповів, соромлячись, що ялинка в нього дуже гарна. Штучна. Але вона як справжня: у неї від старості так само голки обсипаються, подивіться! Це ще мамина ялинка! Загалом, довго все розповідати, всі ці жахливі та жалісні речі. І цей чоловік дивився на свої мандарини та хлопушку, боявся очі підняти. Він же був не негідник, розумієте? Звичайний чоловік. Як той, із казки, що залишив свого хлопчика в лісі… На щастя скінчилося все нормально. Цей батько тепер дає гроші. І приїжджає відвідувати свого хлопчика з подарунками та солодощами. Все начебто налагодилося.Ось чому всім, хто покинув когось у лісі, потрібно показати, що стало з тими, кого вони залишили. Просто показати. Якщо є в людині щось людське – це і буде її покаранням. А більше не треба. Цього достатньо. © Анна Кір’янова Джерело

До Бога прийшов чоловік і заявив про свою нудьгу. Бог задумався: “З чого зробити жінку, якщо весь матеріал пішов на чоловіка?” Але, не бажаючи відмовляти чоловікові, після довгих роздумів, Бог створив жінку, використавши кілька яскравих променів сонця, усі чарівні фарби зорі, замислений смуток місяця, красу лебедя, грайливість кішечки, граціозність бабки, ласкаве тепло хутра, притягальну силу магніту і все це зліпив разом. Аби зменшити надмірну солодкуватість, додав холодне мерехтіння зірок, мінливість вітру, сльозоточивість хмар, хитрість лисиці, настирливість мухи, жадібність акули, ревнощі тигриці, мстивість оси, кровожерливість п’явки, дурман опіуму і вдихнув у все це життя. У результаті з’явилася справжня жінка. Бог подарував цю жінку чоловіку, сказавши при цьому:– Бери її такою, яка вона є, і не намагайся переробити, тому що з цього нічого не вийде. Блаженствуй із нею все життя і мучся до самої смерті!

Жила-була на світі втомлена жінка. Щоранку вона сяк-так прокидалася, змушувала себе цілий день працювати та змученою лягала спати. Вона вже й не пам’ятала, коли в останній раз відчувала себе відпочилою, повною сил і бажання жити. І так все тривало до того моменту, коли тінь Втомленої Жінки відокремилася. Це було літнім жарким днем, коли потрібно було зробити чергову важливу справу, тому що не «відкладай на завтра те, що можна зробити сьогодні», «без праці не виловиш і рибку зі ставка», «хто не працює, той не їсть». Саме це довело жінку до піка втоми. Тінь стала віддалятися від неї, залишивши свою господиню сидіти без сил на офісному стільці. Жінка благала Тінь: Будь ласка, повернися до мене! Ти йдеш і разом з тобою йде вся моя сила … Тінь відповіла: Так, вірно. Адже я – берегиня твоєї Енергії. Але я більше не можу тобі допомогти. Ти вичерпала майже всю свою силу, не заповнивши її запаси. Ти довела себе до повної знемоги. Подумай гарненько: чому все це з тобою сталося? Без тебе мені буде складно це зрозуміти. Будь ласка, допоможи мені! Тінь трохи подумала, а потім погодилася. Добре. Але тільки за умови, що ти пройдеш три випробування, які звільнять твою Енергію. Згодна? Звичайно! Тоді слухай. Завдання перше:відчуй свою спину, свої плечі. Чи відчуваєш ти нестерпний тягар? Втомлена Жінка кивнула. Як їй цього не відчувати? Скільки років вона тягає невидимі важкі мішки. Тоді віддай не свою ношу тим, кому вона буде по плечах. Віддай цим людям ЇХ ЖИТТЯ. Це їх уроки, це їх перемоги, це їх розвиток.А свою частку залиш. І тоді ти зможеш почати жити своїм життям. Ох, як важко було жінці зізнатися собі в тому, що вона несе тягар, зовсім не їй призначений. Це було їй не під силу, це висмоктувало її енергію: турботи подруг, чоловіка, батьків. Вона тягла на собі всі їхні проблеми, всі їх труднощі й намагалася вирішити їх, але ставало тільки гірше. Всім. Але тепер все, вистачить: відтепер нехай кожен живе своїм життям. Втомлена Жінка закрила очі, уявила кожного, чию ношу вона колись по «доброті» своїй звалила на себе, і подумки віддала їх частку. Як тільки Втомлена Жінка звільнилася від непосильного тягаря, її телефон почав дзвонити. Це шукали її всі, хто колись звалив на неї всю цю тяжкість. Втомлена Жінка злякано подивилася на свою Тінь: Що мені робити? Вони зараз почнуть знову просити мене забрати їх ношу! Тінь залишалася невблаганною. Якщо хочеш бути здоровою, якщо ти хочеш, щоб всі ці люди прожили повноцінне життя, не шкодуючи ні про що, тоді пройди друге випробування: навчися говорити «ні», коли це необхідно. Жінка кивнула, але відчула, що друге випробування, мабуть, ще складніше першого. Як відмовити? Що про неї подумають? А що як з нею перестануть спілкуватися? А що як її почнуть не любити? Але робити нічого. Вона відповіла на дзвінок своєї подруги. Розмова була безглуздою: подруга вмовляла зробити за неї всі справи, а Втомлена Жінка все виправдовувалася і виправдовувалася. Тінь підійшла до своєї підопічної та тихо підказала: Для того, щоб навчитися говорити «ні», спочатку потрібно розучитися виправдовуватися. Інакше люди відчують твою невпевненість і будуть продовжувати переконувати тебе до тих пір, поки ти не здасися і не звалиш на себе їх тягар. Жінка кивнула і закінчила розмову з подругою твердим, невблаганним і в той самий час повним співчуття «ні». Це звучало мовою серця приблизно так: ти мені дуже дорога, саме тому я бажаю тобі, щоб ти жила своїм життям, повір саме тоді можна відчути себе щасливою. У них ти вчишся цінувати те, що у тебе є, і ти прагнеш до своєї мрії, знаходячи для цього всі необхідні якості. Звичайно, не всі зрозуміли Втомлену Жінку. Хтось дійсно перестав з нею спілкуватися, Хтось образився (та, потрібен час, щоб звикнути жити своїм життям і поважати життя іншої людини), а хтось з цим змирився. Тінь сказала: Прийшла пора пройти третє й останнє випробування. І тоді до тебе повернеться твоя енергія, твоє бажання жити. Навчися відпочивати. Дозволь собі відпочивати. А для цього ти зустрінешся з тим, хто тобі найбільше заважає – зі своїм Почуттям Провини. Третє випробування було найпідступнішим. Почуття Провини безжально змінювало свої личини та голоси. Як тільки Втомлена Жінка намагалася відпочити, Почуття Провини підходило до неї й маминим голосом говорило: Як? Ти знову байдикуєш? Я тут працюю, працюю, а ти прохолоджуєшся! Як тобі не соромно! Але ж сьогодні стільки справ! Або чувся татів голос: Якщо ти цього не зробиш, то ніхто не зробить. Все піде прахом.Що? Втомилася, кажеш? Чому ти втомилася? Ти ще нічого не зробила! Працювати, працювати треба більше, працювати! Або Почуття Провини говорило голосом бабусі: У нашій родині ніколи ледарів не було. Я ось кручусь цілий день, не сяду навіть. І ти повинна бути такою ж. Голоси вимагали та дорікали, і жінка зрозуміла, що вона не зможе відпочити, не зможе, навіть якщо буде лежати на дивані годинами, навіть якщо поїде у відпустку на край землі … І тоді виник цей крик, крик її бунту: Я маю право на відпочинок ! Я знімаю з себе закляття заборони на нього. Відтепер я буду не тільки працювати, а й повноцінно відпочивати. Адже існує не тільки день, а й ніч. Активність змінюється відпочинком і в природі. Навіть природа, Велика Жінка, відпочиває! Я не байдикую, а відновлююся, щоб бути здоровою, щасливою, повною натхнення і творчих сил. І тоді я буду робити щось не тому що «повинна», я буду робити все з любов’ю, з радістю, з щирим бажанням.Цього монологу вистачило, щоб Почуття Провини зникло. Втомлена Жінка усвідомила, що завжди намагалася бути хорошою для когось і тому заборонила собі жити своїм життям, заборонила собі відпочивати, мати свою думку. І від цього ніхто не став щасливішим, все лише тільки ускладнювалося. До тих пір, поки вона зовсім не видихалася. Цей день був найнезвичайнішим для відпочилої Жінки. Вона з насолодою прийняла квіткову ванну, лежала на дивані з улюбленою книжкою, милувалася неймовірною красою заходу, вдихаючи аромати вечірньої роси, слухаючи голос щасливих надій, відчуваючи биття у своєму серці, до якого повернулося життя. До неї поверталася не тільки Енергія, до неї поверталися Здоров’я, Краса, Радість, Натхнення, Спокій … Лише через те, що одного разу Втомлена Жінка нарешті дозволила собі … відпочити. Джерело

Великий король хотів вибрати спадкоємця зі своїх трьох синів. Всі вони були близнюками, розумними і хоробрими, і вибрати було складно. Він порадився з мудрецем, і той дав йому ідею. Король попросив прийти всіх трьох синів, дав кожному сумку квіткового насіння і сказав, що відправляється в багаторічне паломництво. І хто краще збереже, за час його відсутності насіння, той і стане спадкоємцем. Перший син, недовго думаючи, поклав насіння в залізний сейф. Другий подумав: «Якщо покласти його в сейф — воно помре». Він пішов до магазину, продав його і вирішив купити таке ж, коли батько повернеться. Третій же син пішов у сад і висипав насіння скрізь, де було вільне місце. Через три роки батько повернувся.  Перший син дістав з сейфа мертве, закисле насіння. Батько сказав: «Це не моє насіння. Моє було здатне розквітнути, а це ніколи не зацвіте». Другий син кинувся в магазин, купив насіння і підніс його батькові. Але батько сказав: «Це не моє насіння. Я розводив рідкісний сорт». А третій син повів батька в сад, де цвіли тисячі квітів. І син сказав: «Це те насіння, яке ти мені дав. Як тільки воно дозріє, я зберу його і поверну тобі». – Ось мій спадкоємець! – проголосив король. Любов нагадує квіти. Любов‘ю не можна запастись або накопичити її.Якщо вона зацвіла в тобі, то її потрібно віддавати. Чим більше ти її віддаєш, тим більше вона зростає… Джерело

Пам’ятаю, як зовсім ще дитиною вперше помила підлогу в сільській бабусиній хаті. Дуже старалася. Вимила – дошки аж сяють в променях сонця. Покликала бабусю. Бабуся прийшла, подивилася, потім мовчки підійшла до ліжка, підняла покривало, що звисає майже до підлоги, опустилася на коліна і тихо покликала мене. Я підійшла, опустилася поруч з нею і, не розуміючи, заглянула під ліжко. – Там, серед пухнастих грудочок пилу і засохлих травинок, лежав мій, що загубився пару днів назад, носок. – Добре, бабусю. З тих пір пройшло багато років і сьогодні поруч зі мною вже немає бабусі. Сільський будинок покинутий… Але до сих пір, згадуючи ті бабусині слова, я часто думаю про «темні куточки» наших душ і про «блискучі поверхні» наших життів, які виставлені напоказ… І тихим, ніжним і строгим одночасно, як ледь чутне, неземне відлуння, приходить бабусин голос… – Добре… © Ія Латан Джерело

Великдень, Пасха, Христове Воскресіння – найочікуваніше світле весняне свято. З Великоднем традиційно пов’язана значна кількість народних повір’їв, прикмет і обрядів, які формувалися століттями. “О цій Великодній порі ми складаємо своє непохитне свідчення, що Ісус є Христос, Викупитель усього людства. Завдяки Своїй викупительній жертві Він є нашим Заступником і Спасителем. Хоча Його було розіп’ято, Він переможно піднявся з гробниці заради нашого вічного благословення і користі.”. Пропонуємо Вашій увазі переглянути добірку мультфільмів про Великдень українською мовою: Джерело

Ще з давніх-давен на українських землях панував чудовий звичай: кожного разу на Великдень збиралися дорослі та малі й до свята писанки малювали. Розмальовували яєчка різними кольорами, прикрашали чарівними візерунками… І так весело, радісно всім було: всі сміялися, жартували, та й діло корисне робили. Бо писанки людей ще й від нечистої сили захищали. Мудрі люди розповідали, що у карпатських горах, в глибоких ярах, де не видно сонячного проміння, живе злий дух на ймення Пекун. Любив він землею гуляти та людям капостити. Особливо радів він, коли вдавалось когось на свій бік переманити. Багато хитрощів мав для такого діла змій: кого виглядом своїм лякав, кого за монети золоті купував. Якось, перед святом Великодня, вийшов він людей для своїх темних справ збирати, аж раптом зустрів дівчинку. Малятко писанку малювало, та так захопилось, що навіть не помітило лихого змія. Як тільки не намагався Пекун її увагу привернути, вже і чари свої лихі застосовував, нічого не вдавалось. І тут вирішив він писанку вкрасти. Схопив яйце і чимдуж побіг до своєї схованки. Розплакалось дівча з того горя, а чудовиську – радість. Думав він, що би ще такого злого зробити, та й надумав ту писанку розбити. Кинув її до землі, та й почав її ногами трощити. Аж раптом перетворились шкарлупки на ланцюги та цвяхи, які й прикували злого Пекуна до скелі під землею. Так і живе злий дух в темряві, світу не бачить. Та має 12 слуг, які слідкують за тим, як люди на землі живуть. А потім йдуть до змія та все йому розповідають. Якщо є між людьми суперечки і сварки, Пекун сміятись починає, радіти, а пута його слабшають. А як почує, що люди живуть в мирі та злагоді, писанки до свята готують, то ланцюги, якими він прикутий, міцнішають, а цвяхи глибше в камінь вгрузають. Плаче чудовисько, бо хто писанкарством займається та християнських заповідей дотримується, того чари лихі не беруть. Міцнішатимуть ланцюги з кожним добрим вчинком та з кожною писанкою. Однак, не варто втрачати пильність, бо Пекун і досі жде, поки люди на землі пересваряться та забудуть, як писанки малювати. Тоді запанує нечиста сила на землі. А мораль цієї байки така: сійте добро, живіть у злагоді з іншими і не забувайте писанку до Великодня розмалювати. І житиметься нам всім тоді добре! Джерело

Молодий російський військовослужбовець догулював свою відпустку. Вранці він неквапливо потягнувся в ліжку і з задоволенням згадав, що він удома, згадав як тішилася військовими трофеями його кохана дружина. Його підірвав із ліжка крик дружини. Не прокинувшись остаточно, він вивалився зі спальні у вітальню і завмер у дверях. Посеред кімнати на килимі лежало тіло сина. Мертвого сина зі зв’язаними білою ганчіркою за спиною руками. З кульового отвору в потилиці повільно випливала кров. Поруч у глибокій непритомності лежала дружина солдата. Солдат одразу впізнав позу, в якій лежало тіло, але не міг повірити своїм очам. Він чітко пам’ятав, що залишив тіло того хлопця точно в такій же позі. Але воно лишилося лежати там. У підвалі. У Бучі. Поки дружина залишалася непритомна, він тремтячими руками загорнув тіло в килим, виніс на заднє подвір’я і поклав у сараї. Дружину він зміг переконати, що їй наснилося, а син ночує у її батьків. Дружину він переконав, а як бути зі своїми переконаннями?Як? Як тіло могло опинитися тут? У такій же позі? Такий же одяг?За тисячі кілометрів через кордон. Відповіді він не мав. Він добряче напився і заснув. Вранці його знову розбудив несамовитий крик дружини. На килимі, на тому самому місці, в тій самій позі, знову лежав його син. Цього разу дружина залишилася притомною і забившись у куток просто вила від жаху. Солдат повторив весь вчорашній процес і поклав згорнутий килим поруч із вчорашнім, абсолютно ідентичним килимом. Зазирнути у вчорашній килим він не наважився. На ранок усе повторилося. Дружина, вже повністю сива, відчайдушно дивилася на мертву дитину. Переступивши через тіло, солдат пішов на кухню, залпом випив склянку горілки і набрав свого старшину по взводу. У трубці зазвучало п’яне мукання. – Ти що з учорашнього дня п’єш? – спитав солдат. – З першого дня приїзду, – промимрило у слухавці. – Привіз дружині блендер, ну ти пам’ятаєш, штука така біла її по телевізору в рекламі показують постійно. Трубка икнула і замовкла. – Ну? – нетерпляче вигукнув солдат. – Що “ну”? Ти все одно не повіриш, – огризнувся старшина. – А ти спробуй, – просичав солдат і серце його завмерло. – Дружина відкрила кришку, а там дитячі пальці. Розумієш?!? ДИТЯЧІ ПАЛЬЦІ! І скільки б я не позбавлявся від них, щоразу відкриваючи кришку, я знаходжу там відрізані дитячі пальці. Солдат повісив трубку, повернувся до кімнати і здригнувся. У кімнаті на дивані сидів незнайомець у розкішному костюмі. Закинувши ногу на ногу, він кінцем черевика практично торкався тіла дитини, яка так само лежала на килимі. Дружина в кутку вже навіть не ридала, а приголомшено переводила погляд з незнайомця на чоловіка. – Ти хто? – здавлено запитав солдат. – Красивий килим. Трофейний? – Поцікавився незнайомець. – Ну ти вже сам здогадався, хто я, – відповів чоловік і посміхнувся. Від цієї посмішки солдатові захотілося вирвати собі очі, щоб більше ніколи не бачити її ще раз. – Чи ти чекав мене з хвостом та рогами? – Продовжував незнайомець. – Я, мабуть, сплю, – прошепотів солдат. – Ні, ти просто помер. Там же, під Бучею, – якось буденно відповів чоловік у костюмі і, виходячи з кімнати, підбадьорливо поплескав солдата по плечу. – І надовго мені цей проклятий день бабака? – Прошепотів солдат і впав на коліна, став завертати тіло сина в цей уже ненависний килим. – Ненадовго, – кинув через плече Диявол, – всього лише НАЗАВЖДИ… Denys Vinnik Джерело