Казка про два дерева

Коли мої діти питали мене про те, чому я не такий, як інші, і чому у мене немає нормальної роботи, я вирішив розповісти їм казку. Я сказав їм: «В одному лісі росли криве дерево і нормальне, пряме дерево. І кожен день це пряме дерево говорило кривому: подивися на мене, я високе, могутнє, пряме, правильне, прекрасне; а ти – скоцюрблене і зігнулося навпіл так, що ніхто навіть не хоче на тебе дивитися. Так вони і росли в лісі поруч, поки в один прекрасний день в ліс не прийшли дроворуби. Вони подивилися на пряме дерево і подивилися на криве, а потім сказали: давайте зрубаємо оте пряме дерево і оті прямі дерева, а всі криві залишимо рости. І вони порубали всі прямі та високі дерева, перевели їх на дошки, зубочистки і туалетний папір. А криве дерево і раніше в лісі – стає з кожним днем сильнішим і більш дивним ». Джерело

Казка про втомлену жінку

Жила-була на світі Втомлена Жінка. Кожен ранок вона абияк прокидалася, примушувала себе цілий день працювати і змученою лягала спати. Вона вже і не пам’ятала, коли востаннє почувала себе відпочилою, повною сил. І так все тривало до певного часу, до того самого моменту, коли тінь Втомленої Жінки відокремилася. Це було літньої спекотної днини, коли треба було зробити чергову важливу справу, тому що “не відкладай на завтра те, що можна зробити сьогодні”, “без зусиль не виловиш і рибку із ставка”, “хто не працює, той не їсть”. Саме це довело жінку до піку втоми. Тінь стала віддалятися від неї, залишивши свою господиню сидіти без сил на офісному стільці. Жінка благала Тінь: -Будь ласка, повернися до мене! Ти йдеш, і разом з тобою йде уся моя сила… Тінь відповіла: – Так, вірно. Адже я – Хранителька твоєї Енергії. Але я більше не можу тобі допомогти. Ти вичерпала майже усю свою силу, не поповнивши її запаси. Ти довела себе до повної знемоги. Подумай гарненько, чому усе це з тобою сталося? – Без тебе мені буде складно це зрозуміти. Будь ласка, допоможи мені! Тінь трохи подумала, а потім погодилася. – Добре. Але тільки за умови, що ти пройдеш три випробування, які звільнять від чар твою Енергію. Згодна? – Звичайно! – Тоді слухай. Завдання перше: відчуй свою спину, свої плечі. Чи відчуваєш ти нестерпну важкість? Втомлена Жінка кивнула. Як їй цього не відчувати? Скільки років вона тягає невидимі важкі мішки. – Тоді віддай не свою ношу тим, кому вона буде по плечах. Віддай цим людям ЇХНІ ЖИТТЯ. Це їхні уроки, це їхні перемоги, цей їхній розвиток. А свою долю залиш. І тоді ти зможеш почати жити своїм життям. Ох, як важко було жінці признатися собі в тому, що вона несе тягар, призначений зовсім не їй. Це було їй не під силу, це висмоктувало її енергію: турботи подруг, чоловіка, батьків. Вона тягнула на собі усі їхні проблеми, усі їхні труднощі і намагалася їх вирішити, але ставало тільки гірше. Всім. Але тепер все, досить: відтепер нехай кожен живе своїм життям. Втомлена Жінка закрила очі, представила кожного, чию ношу вона колись через свою доброту звалила на себе, і подумки віддала їхню долю. Як тільки Втомлена Жінка звільнилася від непосильного тягаря, її телефон почав дзвонити. Це шукали її усі, хто колись звалив на неї увесь цей тягар. Втомлена Жінка перелякано подивилася на свою Тінь: – Що мені робити? Вони зараз почнуть знову просити мене забрати їх ношу! Тінь залишалася невблаганною. – Якщо хочеш бути здоровою, якщо ти хочеш, щоб усі ці люди прожили повноцінне життя, не жалкуючи ні за чим, тоді пройди друге випробування: навчися говорити “ні”, коли це необхідно. Жінка кивнула, але відчула, що друге випробування, мабуть, ще складніше за перше. Як відмовити? Що про неї подумають? А раптом з нею перестануть спілкуватися? А раптом її не любитимуть? Але робити нічого. Вона відповіла на дзвінок своєї подруги. Розмова була безглуздою: подруга вмовляла зробити за неї усі справи, а Втомлена Жінка все виправдовувалася і виправдовувалася. Тінь підійшла до своєї підопічної і тихо підказала: – Для того, щоб навчитися говорити “ні”, спочатку треба розучитися виправдовуватися. Інакше люди відчують твою невпевненість і продовжуватимуть переконувати тебе до тих пір, поки ти не здасися і не звалиш на себе їх тягар. Жінка кивнула і закінчила розмову з подругою твердим, невблаганним і в той же час повним співчуття “ні”. Це звучало на мові серця приблизно так: ти мені дуже дорога, саме тому я бажаю тобі, щоб ти жила своїм життям, повір саме тоді можна відчути себе щасливою: випробувавши усе послане долею, ти вчишся цінувати те, що у тебе є, і ти прагнеш до своєї мрії, набуваючи для цього усіх необхідних якостей. Звичайно, не всі зрозуміли Втомлену Жінку. Хтось дійсно перестав з нею спілкуватися (а чи друг він був?), хтось образився (так, треба час, щоб звикнути жити своїм життям і поважати життя іншої людини), а хтось з цим змирився. Тінь сказала: – Прийшла пора пройти третє і останнє випробування. І тоді до тебе повернеться твоя енергія, твоє бажання жити. Навчися відпочивати. Дозволь собі відпочивати. А для цього ти зустрінешся з тим, хто тобі найбільше заважає – зі своїм Почуттям Провини. Третє випробування було найпідступнішим. Почуття Провини безжально змінювало свої обличчя і голоси. Як тільки Втомлена Жінка намагалася відпочити, як Почуття Провини підходило до неї і маминим голосом говорило: – Як? Ти знову байдикуєш? Я тут працюю, працюю, а ти відпочиваєш! Як тобі не соромно! Адже сьогодні стільки справ! Або чувся татовий голос: – Якщо ти цього не зробиш, то ніхто не зробить. Все піде намарно. Що? Втомилася, говориш? Чому ти втомилася? Ти ще нічого не зробила! Працювати, працювати потрібно більше, працювати! Або Почуття Провини говорило голосом бабусі: – В нашій сім’ї зроду ледарів не було. Я ось кручуся цілий день, не сяду навіть. І ти маєш бути такою ж. Голоси вимагали і докоряли, і жінка зрозуміла, що вона не зможе відпочити, не зможе, навіть якщо лежатиме на дивані годинами, навіть якщо поїде у відпустку на край землі. І тоді виник цей крик, крик її протесту: – Я маю право на відпочинок! Я знімаю з себе закляття заборони на нього. Відтепер я не лише працюватиму, але і повноцінно відпочиватиму. Адже існує не лише день, але і ніч. Активність змінюється відпочинком і в природі. Навіть природа, Велика Жінка, відпочиває! Я не байдикую, а відновлююся, щоб бути здоровою, щасливою, повною натхнення і творчих сил. І тоді я робитиму щось не тому що “повинна”, я робитиму все з любов’ю, з радістю, з щирим бажанням. Цього монологу вистачило, щоб Почуття Провини зникло. Втомлена Жінка усвідомила, що завжди намагалася бути хорошою для когось і тому заборонила собі жити своїм життям, заборонила собі відпочивати, мати свою думку. І від цього ще ніхто не став щасливим, все тільки ускладнювалося. До тих пір, поки вона зовсім не виснажилась. Цей день був незвичним для Відпочилої Жінки. Вона з насолодою прийняла квіткову ванну, лежала на дивані з улюбленою книжкою, милувалася неймовірною красою заходу, вдихаючи аромати вечірньої роси, слухаючи голос щасливих надій, відчуваючи биття життя, що повернулося, у своєму серці. До неї поверталася не лише Енергія, до неї поверталися Здоров’я, Краса, Радість, Натхнення, Спокій. І усе це тільки тому, що одного разу Втомлена Жінка нарешті дозволила собі… відпочити. Бажаю вам щастя! Джерело

“Душевний лікар” – чудова притча-казка, яка навчить любити себе. Прочитаєш 1 раз, а запам’ятаєш на все життя!

– Лікарю, здравствуйте!– І ви будьте здорові. На що скаржимося?– Душа болить. Ви ж душевний лікар? – Душевний. Прізвище моє таке. І спеціалізація – теж. А вашу душу щось поранило?– Не знаю. Може бути. Я її якось не відчуваю. Я взагалі погано відчуваю. Наприклад, я не вмію говорити «люблю». – Так? Ну, це поширене захворювання. Розкажіть мені, який ваш раціон харчування.– Харчування? Ах, так. Ну, супи, каші там. Овочі. М’ясо – але не кожен день. Ну, я апельсини обожнюю, морозиво, цукерки шоколадні теж люблю. – Ага! Любите! Значить, вмієте говорити «люблю»!– Ні, ви мене не зрозуміли. Я людям не вмію говорити «люблю».– Зрозуміло. Так, люба, дихайте! Глибше дихайте! Та що ж ви так напружилися?– Не можу я глибше дихати. У мене подих перехоплює.– Так і запишемо: не дозволяєте собі дихати на повні груди. Тепер не дихайте. Не дихайте… Не дихайте… – Все, можна. Схоже, у вас це звичний стан – не дихати? – Чому? Та я нібито дихаю.– Саме так – «нібито». А насправді – так, вид робите. Ви ж боїтеся відкритися. Ви ж всі почуття в собі затискаєте. Не даєте їм проявлятися!– Ну, це ж непристойно, коли почуття напоказ. Я їх придушую в самому зародку.– Ось, люба, і стали зрозумілі ваші проблеми з диханням. Накопичили, бач, у собі зародків. Вся грудна клітка забита. То-то вам і не дихається глибоко. Почуття придушувати – це злочин стосовно себе. – А як тоді, як з ними чинити? – Визнавати, що вони існують. Називати їх по іменах. І дозволяти їм бути.– Я потім з цим розберуся. Але зараз я ж не за цим. Я не вмію говорити «люблю».– Дайте-но я вас простукаю.– Ай! Ой! Не треба! Будь ласка, не стукайте! Мені страшно!– Так, значить, і до страхів ваших достукалися. Слава тобі, Господи! Але ж вам не боляче? Чого боїтеся? – Болі боюся! Не хочу, щоб боляче! – Оооось… А від чого буває боляче?– Коли вдаришся. Коли обпечешся. Коли впадеш. Багато від чого…– Дорогенька ви моя! Так ви боїтеся любити!– Я? Боюся? А при чому тут… – Так любов же ж і є – полум’яний політ! Хіба ні? Вона складається зі злетів і падінь, з крутих віражів, із зіткнень. Любов не може бути обережною! – Лікарю… Я знаю. Було це все у мене. Траплялося.– І тепер ви боїтеся… – Так. Я боюся. Боюся, що не зрозуміють. Відкинуть. Обдурять. Зрадять. Використають…– Ось ви й затиснули свої почуття. Захистили себе з усіх сторін від можливого болю. І тому вам важко сказати «люблю»… Ваша хвороба дуже навіть виліковна. І рецепт простий: навчіться любити себе. Якщо ви будете любити себе – ви нікому не дозволите себе поранити. Ви будете вибирати тільки найкраще, найкорисніше для вас. Ви будете безпомилково знаходити те, що зробить вас ще щасливішою. – Але… виходить, зараз я себе не люблю? Так, чи що? – Уже починаєте! Інакше б ви до мене не прийшли. Ви вже стали про себе піклуватися – а це добра ознака.– А… як це – любити себе? – Для початку – почніть до себе прислухатися. До своїх бажань, відчуттів. А то вас що не запитаєш – «не знаю», «не відчуваю». Якщо ви самі так неуважно до себе ставитеся, чому ж інші будуть вас щадити?– І що ж мені робити? Як навчитися себе любити? – А ви самі себе щадіть, хваліть, заохочуйте. Себе треба час від часу заохочувати – знаєте про це? Не перевантажуйте! Не робіть те, що не хочеться! Не дозволяйте себе кривдити! І не дозволяйте собі ображатися. – Ну… Я спробую себе любити, щадити та гидот не слухати. – Ну от і славно. Користуйтеся цим рецептом – і скоро ви відчуєте, що всередині звільнилося місце для любові. Думаю, на цьому ми можемо попрощатися. Медицина своє слово сказала, справа за вами. – Стривайте, лікарю! Але як же воно звільниться, якщо там стільки всього?– Так-так… Камені всякі… зародки… образи проковтнуті… Накопичили ви, накопичили!– Так що з цим робити? – А тут, люба, рецепт один: прощати, прощати й ще раз прощати! Тричі на день, після їди! Будьте здорові! Наступний! Джерело

Повчальні казки для дітей: 7 коротких історій

На відміну від фантастичних казок, повчальні мають виховний зміст та мораль. Кожна казка – чудова тема для обговорення з дітками. Казки змусять замислитися дітей про лінощі, брехню, хитрість, життєву мудрість. Cайт Mamabook підготував підбірку коротких казок із повчальним змістом, які найкраще підходять для дошкільнят. ЯК РАК ВОРОНУ ОБДУРИВ Летіла ворона понад морем, дивиться — лізе рак. Вона хап його та й понесла через лиман у ліс, щоб, сівши де-небудь на гіллі, гарненько поснідати. Бачить рак, що приходиться пропасти, та й каже вороні: «Ей, вороно, вороно, знав я твого батька і твою матір: славні люди були!»—«Угу!»—каже ворона, не роззявляючи рота. «І братів, і сестер твоїх знав,— каже рак,— що за добрі люди були!» — «Угу!» — гугнить ворона, а рака кріпенько держить. «Та вже хоч вони і гарні люди,— каже рак,— а тобі не рівня. Мені здається, що й на світі нема розумнішої над тебе!» —«Еге!»—крикнула ворона на весь рот і впустила рака в море. От тим-то, як кого одурять хвалою або улесливою річчю, то люди й кажуть: «Упустив рака з рота». А як кого остерігають, то кажуть: «Гляди, не впусти рака з рота». МИШАЧА РАДА В одній хаті помер котик. Між мишами настала велика радість, бо гадали, що вже тепер безпечніші будуть. Не довго тішились — ґаздиня придбала собі другого. Сей зараз забрався до мишей; що котру зловить — зараз удушить. Настав великий переполох між мишами. «Новий кіт! Новий кіт! — закричали гуртом.— Треба його конче позбутись, бо ні одна не останесь живою».— «Але як стратити його?» — закричали одні. «Я пораджу,— сказала маленька.— Прив’яжім йому до шийки дзвіночок, тогді здалека будемо чути, як він біжить; от і поутікаємо».— «Дуже добра рада»,— сказали другі і почали з утіхи скакати. «Але котра завісить котикові дзвіночок на шиї?» — спитала одна мишка. Усі поглянули одна на другу і замовкли; не найшлась така відважна. А кіт тимчасом як ходив, так і ходить без дзвіночка та ловить миші одну по одній. ЯК ПТАХИ ЗДОЛАЛИ ЗВІРІВ Одного разу ведмідь і вовк проходили поблизу дерева, на якому синичка гніздо змостила. Штовхнув вовк ведмедя у бік і показує на синиччине гніздечко: – Поглянь, он де синиччині хороми. – Та які ж то хороми, сміється ведмідь, звичайнісінька халабуда. Дуже образилась на ведмедя синиця й заявила, що не подарує цього і не минути тепер війни між лісовими звірами та істотами, котрі літають. Ведмідь з вовком погодилися: були впевнені, що вони переможуть. Обійшов ведмідь усіх звірів, звелів, щоб на завтра готувались до бою. Обрали звірі лиса за найголовнішого і домовилися: якщо лис лизне сам собі спину, значить, треба всім утікати, хто куди зможе. А сова підслухала те все й слово в слово переказала птахам. Уранці, тільки но розпочався бій, Шершень сів лисові на спину й ужалив його. Заскавучав лис від болю й лизнув собі спину. Побачили звірі, що лис сам собі спину лиже, і кинулися чимдуж тікати хто куди, гадали, що це знак про небезпеку. Так птахи перемогли звірів, ще й примусили ведмедя в синиці пробачення просити у присутності всіх лісових мешканців. ДВА БРАТИ Жили в селі два брати. У молодшого брата було семеро дітей, а старший брат був неодружений. Жили брати в злагоді, землю обробляли спільно. Скосили вони якось жито і, як завжди, снопи розділили порівну. Настала ніч. Ліг старший брат і замислився: «А чи справедливо ми снопи поділили? У брата велика сім’я, дітям чимало хліба треба. Мабуть, піду я на поле й перенесу частину своїх снопів у братову копу». Пішов старший брат на ниву й переніс частину своїх снопів у братову копу.А молодший брат теж не спав. І йому не давала спати думка про те, чи правильно вони розділили врожай. Думав він, думав, а тоді й каже дружині:— Піду я, мабуть, на поле та перенесу частину снопів у братову копу. Брат уже старий, живе самотою, помічників у нього немає.Так він і вчинив. Пішов на поле й частину снопів зі своєї копи переніс у братову. На другий день бачать брати: у кожного копа така, як і була, анітрохи не поменшала, в обох снопів порівну. Дивуються брати, але і той і другий мовчать. Так кілька ночей підряд переносили брати снопи. Врешті вирішили вони постерегти свої копи та й зустрілися поблизу них. Відтоді брати ще дужче полюбили один одного. І весь свій вік прожили щасливо, завжди допомагали один одному й ніколи не знали ні злиднів, ні горя. ВОВК ТА ЧАПЛЯ Ішов голодний вовк. Він, бідний, так їсти хотів, аж у очах йому чорніло. Йшов він, ішов, аж гульк — чапля стоїть. Підкрався вовк тихенько — та хап її! Бачить чапля, що непереливки їй, та й каже: «Дозволь мені, вовче, хоч перед смертю потанцювати». «Від цього мені шкоди не буде»,— подумав вовк і дозволив: «Танцюй, коли хочеш, тільки пошвидше, а то я їсти хочу». Чапля перед ним з ноги на ногу перескакує — танцює наче (хоч усім відомо, що чаплі ніколи не танцюють). Скаче, а сама потрошку вбік відходить. А коли відійшла вже далеченько, знялась та й полетіла. Вовк подививсь їй вслід та й говорить: «І навіщо мені ті танці здалися, коли я їсти хочу!..» ЖАДІБНИЙ ПЕС Пес украв був одного разу спорий кусень смачного м’яса і утікав з ним чимскоріше. Прибіг він на кладку, що лежала над глубоким потоком, і тримає сильно м’ясо в зубах. Ідучи помалу через кладку, глянув в воду чистого потоку і уздрів в воді самого себе, а думаючи, що то який другий пес з великим куснем м’яса в зубах, хотів йому і тоє м’ясо видерти. Станув на кладці, наїжився, гаркнув, а м’ясо йому із зубів хлюп в глубокую воду і пірнуло на сам спід. Так зажерливий пес і своє м’ясо стратив, і чужого не дістав. Так часто і межи людьми буває. При своїй захланності тратять своє і чужого не достануть. ДВА ЦАПИ Два упертії цапики подибались раз на вузькій кладці, поставленій через глубокий потік. Обом перейти через кладку не було можна; треба було котрому з них вернутися назад і почекати на березі потока. Но они не хотіли. Один з них сказав: «Уступись мені з дороги!» Другий відповів: «Овва, який мені великий пан! Уступися сам!» — «Ні, братику, я старший від тебе, і мені уступити тобі, молодшому? Ніколи в світі!..» Тут оба, не думаючи довго, зачали битися головами, зчепилися рогами, оперлись о кладку ногами і дуцкались. Но кладка була мокра, оба поховзнулися і полетіли просто в воду!.. Джерело

Казка про маленьку мрію

В одному затишному і красивому містечку народилась Маленька Мрія. Вона була дуже доброзичливою та дружелюбною і щойно народившись поспішила до людей. Вона підійшла до першого будинку і постукала. Але їй не відкрили. Вона пішла до наступного – там теж двері були закриті. Нарешті в наступному будинку їй відкрили і запитали: — Хто ти? — Я — Маленька Мрія. — Але у нас не прийнято мрiяти — відповіли люди і відмовилися впустити до себе Мрію. У наступному дворі люди запитали її: — Навіщо ти нам? — Я спробую зробити ваше життя яскравішим і цікавішим. — У нас немає на це часу — вiдмахнулсь тi. Маленька Мрія посмутніла, ніхто не хотів впустити її до себе додому і подружитися. Вона опустила голову і повільно підійшла до останнього дому на вулиці. Зітхнувши, Мрiя тихенько постукала. Двері відкрила дитина. — Ну привiт, Маленька Мрія! — Ти знаєш як мене звати ? — здивувалася та. — Звичайно! Більш того, я не могла дочекатися твого приходу! — і дитина взявши Мрію за руку повела її в будинок. Коли Мрія увійшла в будинок, вона побачила там Дитинство. Дитинство підійшло до гості і ласкаво промовило : — Вiтаю тебе, Маленька Мрiя! Ми чекали тебе, адже Дитинство та Мрії — завжди поруч. А коли прийде час і я піду, не дай Дорослості вигнати тебе з життя цієї дитини. Тоді ти підростеш разом з нею і можливо станеш Великою Мрією. Мрiя погодилась. Вона була дуже рада знайти будинок з такими  щирими друзями. Джерело

“Університет Ангелів”: казка, яка переверне ваш світ

Одного разу Ангел звернувся до Бога:— Отче, у мене проблема.— Що тебе хвилює, Ангел мій? – привітно посміхнувся Господь.— Чи розумієш, Творець, мені стало важко виконувати обов’язки Ангела, тому що я став якось гірше розуміти людей … Часом мені здається, що ще трохи — і вони почнуть мене дратувати! А мені ж належить проявляти ангельське терпіння! — А що саме тебе дратує в людях? — Вони весь час незадоволені тим, що є, але часто не знають, чого хочуть. Вони постійно на щось скаржаться. Вони воюють один з одним і винищують навколишню природу. Вони ненавидять тих, хто на них не схожий. Вони залежать від чужої думки і часто більше вірять не мудрецям, а базікам і демагогам. Вони моляться в церкві, щоб тут же грішити знову. І це пригнічує мене! — Так, син Мій, справа серйозна, — в роздумі потеребив сиву бороду Господь. — Ти маєш рацію, з цим треба щось робити. Причому терміново! У тебе з’явилося оцінювання – а це ознака того, що ти перестаєш бути Ангелом … Напевно, заразився від людей! — Ось і я про те ж, — пригнічено відповів Ангел. — Мені здається, що я потребую професійного зростання. Я чув, що деяких Ангелів направляють на Курси підвищення кваліфікації. Чи можу я просити направити мене на навчання? — Можеш, син Мій. Такі курси дійсно є, і вони дуже ефективні! Ті, хто добре вчиться, як правило, домагаються відмінних результатів. — А яких предметів там навчають? — Різним. Самим різних предметів! Я б сказав, різнобічну освіту! Буквально університет для Ангелів. Ти обов’язково знайдеш там друзів і однодумців, і тобі не доведеться нудьгувати. — А в якій формі навчання? Лекції? Семінари? — Здебільшого інтерактив. Все через особистий досвід, почуття і відчуття. Ну, і теорії трохи буде, причому з різних точок зору. Це для більшого плюралізму і заради свободи вибору. — Так, Творець, це саме те, що мені треба! Я дуже хочу потрапити на такі курси. Що для цього потрібно? — Що треба? Всього лише ознайомитися з умовами прийому, синку… По-перше, ти отримаєш тіло, воно видається раз і назавжди, і заміни не буде. Воно може тобі подобатися або не подобатися, але це єдине, що точно буде в твоєму розпорядженні до кінця навчання. Все інше ти будеш отримувати в тимчасове користування, на той чи інший термін. Це зрозуміло? — Ясно: немає нічого мого, крім тіла. Його треба берегти, тому що воно на весь час навчання одне. — Далі… Тобі доведеться вчитися вдень і вночі стільки часу, скільки буде потрібно для завершення процесу. Кожна людина і кожна подія стануть твоїми Вчителями, тому ображатися на них немає сенсу. — А якщо вони помиляються? — Не існує помилок, тільки Уроки. І Вчителя. Ти теж будеш Учителем для когось, май це на увазі. — Я? Вчителем ?! Але я не вмію! А якщо не вийде? — Що ж, і таке може бути… Невдачі — невід’ємна частина успіху. Кожен промах можна проаналізувати і звернути в новий успіх! — А можна відмовитися від Уроку, якщо не виходить? — Урок буде повторюватися в найрізноманітніших формах, поки не буде засвоєний повністю. Якщо не зрозумієш легкі Уроки, — вони стануть важчими. Коли зрозумієш — здаси залік і перейдеш до наступного Уроку. Така вже програма, вибачай! — А як я зрозумію, що Урок засвоєно? — Ти зрозумієш, що Урок засвоєно, коли твої поведінка і розуміння зміняться. Мудрість досягається практикою. — Так, я зрозумів. Швидше б набратися побільше Мудрості! — Не скупися, Ангел! Іноді трохи чогось, — краще, ніж багато нічого. Ти отримаєш все, що захочеш. Ти підсвідомо вірно визначиш, скільки енергії на що витратити і яких людей привернути до себе. Подивися на те, що маєш — і знай, що саме цього ти і хотів. Твоє «сьогодні» буде обумовлено твоїм «вчора», а твоє «завтра» буде визначатися твоїм «сьогодні». — Але якщо я помилився, якщо я вибрав не те, і це створило мені проблеми? — Що зовні, то й усередині. І навпаки. Зовнішні проблеми — точне відображення твого внутрішнього стану. Зміниш те, що всередині — і зовні все поступово зміниться. Життя підкаже! — А як? Як я почую його підказку? — Біль — це спосіб, який Всесвіт використовує, щоб привернути твою увагу. Якщо душі або тілу боляче — це сигнал, що пора щось змінювати. — Невже інші Ангели, які навчаються на курсах, будуть приносити мені біль, Отче? — Пам’ятай, що ви всі — Учні, і все на рівних умовах. Інші – всього лише твоє відображення. Ти не можеш любити чи ненавидіти те, що є в інших, якщо це не відображає твоїх власних якостей. Пам’ятай: там тільки Ангели, тільки тобі подібні, інших істот там просто немає. Так що будь-який біль – це буде лише гра, оцінка, реакція твого розуму. — Чи повинен я ще щось знати, Господи? — Мабуть так. Хочу, щоб ти спробував зрозуміти: там, куди ти потрапиш, немає місця краще ніж «тут». «Там» нітрохи не краще, ніж «тут». Минуле варто тут же забути, майбутнє ти не зможеш передбачити, для тебе буде по-справжньому важливим тільки та мить, в якій ти «зараз». — Мені складно зрозуміти, про що ти говориш. Але я буду старатись. Думаю, Учителя мені все пояснять, вірно? — Не варто перекладати відповідальність на Вчителів або когось. Вчителі дають тобі програму, але вчишся ти! Скільки захочеш засвоїти — стільки й залишиться з тобою. — Я постараюся засвоїти все, що можливо! — Так, Ангел мій! Роби краще з можливого — і ти не промахнешся. — Але ти — ти, Господи, чи будеш ти як і раніше керувати мною? Або мені доведеться вчитися по книгах і конспектами? — Я не покину тебе ні на мить, синку! Я буду з тобою і в тобі. Але ми будемо далеко один від одного, і тобі доведеться заново вчитися чути мене. Можу тебе втішити: всі відповіді знаходяться в тобі. Ти знаєш більше, ніж написано в книгах або конспектах. Все, що ти повинен робити — дивитися в себе, слухати себе і довіряти собі. Так що, якщо не передумав, мабуть, я тебе зараз і транспортую туди, до місця навчання! — Добре. Дякую, Отче! Я готовий. Тільки б не забути всі ці премудрості! — А ось тут на тебе чекає сюрприз, малюк, — засміявся Творець. — Річ у тім, суть перепідготовки Ангелів в тому і полягає, щоб вони заново, з чистого аркуша, пройшли всю програму. Так що ти забудеш про все, що я тобі тут наговорив. І ти згадаєш про це тоді, коли будеш готовий… Ну, поїхали? — Поїхали! — рішуче хитнув крилами Ангел і побачив що відкрився перед ним тунель, куди, заплющивши очі, пірнув, як в безодню. У повну невідомість. Але він довіряв Богу, і тому не роздумував. Втім, політ його був недовгим… …Пролунав крик, і десь на Землі народилася ще одна людина. Джерело

Чудова історія про те, чому не потрібно соромитися ставити запитання

Упіймав Дракон в лісі Вовка, говорить йому:– Дивися, записую: “Вовк, сірий, одна штука”. Сьогодні прийдеш до мене на обід, я тебе з’їм. Зрозумів?– Зрозумів.– Є питання?– Hема.Пішов Вовк похнюплений. Йде далі Дракон по лісу. Упіймав Лисицю.– Дивися, Руда, записую: “Лисиця, руда, хвостата, одна штука”. Сьогодні прийдеш до мене на вечерю, я тебе з’їм. Зрозуміла?– Зрозуміла.– Питання є?– Hема.Пішла Лисиця, затужила. А Дракон далі йде. Упіймав Зайця, говорить:– Дивися, Косий, записую: “Заєць, сірий, вуха довгі, одна штука”. Завтра прийдеш до мене на сніданок, я тебе з’їм. Зрозумів?– Зрозумів.– Питання є?– Є.– Задавай!– А можна не приходити?– Можна. Ви-крес-лю-ю! Джерело

Повчальна казка, яка допоможе виховати впевнену в собі дитину

Жили-були маленькі зайчики. Зайчики як зайчики. І ось якось вони організували змагання зі стрибків. Потрібно було спочатку подолати досить крутий схил пагорба, а потім заскочити на дуже високий, по заячим міркам, теремок, який стояв на самій вершині. Звичайно, подивитися на ці змагання зібралося багато глядачів, серед яких було чимало любителів посміятися з учасників. Нарешті змагання почались… У те, що хтось із зайчиків все-таки вистрибне на вершину пагорба, вірили далеко не всі, і тому звідусіль лунали такі репліки: “Це дуже складно!”, “У них нічого не вийде!”, “Теремок занадто високий!”. І справді, незабаром маленькі зайчики стали падати. Один за одним вони скочувалися зі схилу пагорба. Але кілька відважних зайчиків все ж не здалися і дісталися до підніжжя Теремка. Але на скептиків це не вплинуло. “Та ні, їм це не вдасться. Теремок занадто високий, а вони занадто маленьк ”, – тільки й чути було з усіх боків. Зайчики ще підстрибнули кілька разів і, в кінцевому підсумку, здалися. Всі, за винятком одного. Він стрибав знову і знову, потім зупинявся, щоб перевести подих, і починав все заново. І в кінцевому підсумку йому це вдалося: гарний стрибок – і він на самій вершині! Коли стих радісний гомін, репортер місцевої газети протиснувся крізь натовп, щоб запитати у переможця, як йому вдалося отримати такий феноменальний результат, де він взяв сили. Як все з’ясувалося пізніше, переможець був глухим! Мораль казки: Завжди вір у себе і в свої сили. Ніколи не піддавайся песимізму інших людей. Не слухай, коли люди будуть говорити, що твої мрії нездійсненні! Вір в те, що ти все зможеш, не здавайся і йди до мети. Джерело

Дуже добра казка, під назвою “Кіт і Ангел”

– Мир тобі, – ласкаво сказав Ангел, сідаючи поруч з Котом на товсту гілку і струшуючи з неї сніг.– Привіт, – кіт відкрив зелені очі, ліниво оглянув Ангела і відвернувся.Ангел сховав під крилами босі ноги і подивився вниз. Під ними лежав білий двір, повний сміху, вереску, літаючих сніжок і скрипу кроків. – Високо ти забрався, – сказав Ангел, оцінюючи відстань до землі.– Зате сюди навіть Сашків сніжок не долетить.Ангел розуміюче кивнув і підібрав опущені крила. Помовчали…– А ти що, за моєю старенькою з’явився? – не повертаючи голови, спитав кіт. Голос його був такий же ледачий, але Ангел відразу побачив, як згустилася навколо нього біль і тривога.– Ні, я ні за ким.– А! – Хмарка тривоги пройшла.– Вона щодня говорить, що скоро Ангел її забере, – вважав за потрібне пояснити кіт.– Видно, інший прилетить … Знову помовчали. Але, мабуть, кота все ж турбувала присутність Ангела, і він якомога холодніше запитав:– А ти сюди навіщо?– Та так, відпочити присів. Хлопчину одного в вашому місті від нього ж самого рятував. Ох, і важка це робота! Тепер додому лечу.– Так ти, це … і від хвороби можеш? – Дивлячись яка хвороба. Але багато чого можу. Хоронитель я.– Так чого ж ти тут розсівся ?! – заревів раптом кіт. – А ну пішли!І він рудим вихором злетів на землю. Ангел тихо приземлився поруч.Старенька була така худенька, що Ангел не відразу розгледів її серед білих подушок. Очі бабусі були закриті, а груди заповнюючи всю кімнату хрипом, свистом і схлипами. Ангел нахилився над нею, поклав на груди білі крила і став щось шепотіти – ласкаво і тихо. Поки він так стояв, кіт підкинув у грубку дров, посунув на плиту остиглий чайник і поставив великий кухоль з молоком, сипанув в неї якоїсь трави – готував питво для хазяйки.Коли Ангел розігнувся, дихання бабусі було рівним і тихим, запалі щоки порожевіли. – Нехай поспить, – сказав він коту. – Ослабла вона сильно.Кіт відвернувся і швидко витер очі. Старенька спала, а кіт і Ангел пили чай, і кіт все підливав у свій чай вершки, а Ангел посміхався, дивлячись на нього.– Я, напевно, залишуся поки у вас, – сказав він, розмішуючи мед, – поки Михайлівна не встане.– А ти звідки знаєш, що вона Михайлівна?– Я ж Ангел. Я і то знаю, що тебе Чарліком звуть.– Значить, на кшталт познайомилися, – хмикнув кіт. – А тебе як величати?– А у нас імен немає. Просто ангел.Цокали над столом ходики, тріщали в печі дрова, за вікном посилювався вітер.– Ось ти питав, навіщо я високо заліз, – посміхнувся раптом кіт. – Виходить, тебе чекав. – І задумливо додав, прислухаючись до вітру: – Шкарпетки тобі зв’язати треба. Що ж ти босоніж по снігу? Джерело

«Я не прощу» – казка для дорослuх, яку потрібно прочuтатu кожному

Я не прощу, – сказала Вона. – Я буду пам’ятати. – Прости, – попросив її Ангел. – Прости, тобі ж легше буде. – Нізащо, – вперто стиснула губи Вона. – Цього не можна прощати. Ніколи. – Ти будеш мститися? – стурбовано запитав він. – Ні, мститися я не буду. Я буду вищою за це. – Я не знаю, яке покарання було б достатнім. – Усім доводиться платити за свої рішення. Рано чи пізно, але всім… – тихо сказав Ангел. – Це неминуче. – Так, я знаю. – Тоді прости! Зніми з себе тягар. Ти ж тепер далеко від своїх кривдників. – Ні. Не можу. І не хочу. Немає їм вибачення. – Добре, вирішуєш ти, – зітхнув Ангел. – Де ти маєш намір зберігати свою образу? – Тут і тут, – доторкнулася до голови та серця Вона. – Будь ласка, будь обережною, – попросив Ангел. – Отрута образ дуже небезпечна. Вона може осідати каменем і тягнути на дно, а може породити полум’я люті, яке спалює все живе. – Це Камінь Пам’яті й Шляхетна Лють, – перервала його Вона. – Вони на моєму боці. Вона була молода і здорова, вона будувала своє життя, в її жилах текла гаряча кров, а легені жадібно вдихали повітря свободи. Вона вийшла заміж, народила дітей, завела друзів. Іноді, звичайно, вона на них ображалася, але в основному прощала. Іноді сердилася і сварилася, тоді прощали її. В житті було всяке, і про свою образу вона намагалася не згадувати. Минуло багато років, перш ніж вона знову почула це ненависне слово – «пробачити». – Мене зрадив чоловік. З дітьми постійно тертя. Гроші мене не люблять. Що робити? – запитала вона літнього психолога. Він уважно вислухав, багато уточнював, чомусь весь час просив її розповідати про дитинство. Вона сердилась і переводила розмову на теперішнє, але він знову повертав її у дитячі роки. Їй здавалося, що він блукає по закутках пам’яті, намагаючись розглянути, витягнути на світло ту давню образу. Вона цього не хотіла, а тому пручалася. Але він все одно побачив, цей допитливий дядько. – Чистити себе вам потрібно, – підбив підсумок він. – Ваші образи розрослися. На них прилипли більш пізні образи, як поліпи на кораловий риф. Цей риф став перешкодою на шляху потоків життєвої енергії. Від цього у вас і в особистому житті проблеми, і з фінансами не клеїться. У цього рифу гострі краї, вони ранять вашу ніжну душу. Усередині рифу оселилися і заплуталися різні емоції, вони отруюють вашу кров своїми відходами життєдіяльності, і цим приваблюють все нових і нових поселенців. – Так, я теж щось таке відчуваю, – кивнула жінка. – Час від часу нервова стаю, часом депресія тисне, а іноді всіх просто вбити хочеться. Гаразд, треба чиститися. А як? – Вибачте ту першу, найголовнішу образу, – порадив психолог. – Не буде фундаменту – і риф розсиплеться. – Нізащо! – стрепенулася жінка. – Це справедлива образа, адже так воно все і було! Я маю право ображатися! – Ви хочете мати право або бути щасливою? – запитав психолог. Але жінка не стала відповідати, вона просто встала і пішла, несучи з собою свій кораловий риф. Минуло ще скількись років. Жінка знову сиділа на прийомі, тепер уже у лікаря. Лікар розглядав знімки, гортав аналізи, супився і жував губи. – Лікарю, що ж ви мовчите? – не витримала вона. – У вас є родичі? – запитав лікар. – Батьки померли, з чоловіком розлучена, а діти є, і внуки теж. А навіщо вам мої родичі? – Бачите, у вас пухлина. Ось тут, – і доктор показав на знімок черепа, де у неї пухлина. – Судячи з аналізів, пухлина нехороша. Це пояснює і ваші постійні головні болі, і безсоння, і швидку стомлюваність. Найгірше, що у новоутворення є тенденція до швидкого зростання. Воно збільшується, ось що погано. – І що, мені тепер на операцію? – запитала вона, холонучи від жахливих передчуттів. – Та ні, – і лікар насупився ще більше. – Ось ваші кардіограми за останній рік. У вас дуже слабке серце. Таке враження, що воно затиснуте з усіх боків і не здатне працювати на повну потужність. Воно може не перенести операції. Тому спочатку потрібно підлікувати серце, а вже потім… Він не договорив, а жінка зрозуміла, що «потім» може не настати ніколи. Або серце не витримає, або пухлина задавить. – До речі, аналіз крові у вас теж не дуже. Гемоглобін низький, лейкоцити високі… Я напишу вам ліки, – сказав доктор. – Але і ви повинні дати собі раду. Вам потрібно привести організм у відносний порядок і заодно морально підготуватися до операції. – А як? – Позитивні емоції, теплі стосунки, спілкування з рідними. Закохайтесь, врешті-решт. Погортайте альбом із фотографіями, згадайте щасливе дитинство. Жінка тільки криво усміхнулася. – Спробуйте всіх пробачити, особливо батьків, – несподівано порадив лікар. – Це дуже полегшує душу. У моїй практиці були випадки, коли прощення творило чудеса.– Та невже? – іронічно запитала жінка.– Уявіть собі. У медицині є багато допоміжних інструментів. Якісний догляд, наприклад… Турбота. Прощення теж може стати ліками, причому безкоштовними та без рецепта. Пробачити. Або вмерти. Пробачити або померти? Померти, але не пробачити? Коли вибір стає питанням життя і смерті, потрібно тільки вирішити, в який бік ти дивишся. Боліла голова. Нило серце. «Де ти будеш зберігати свою образу?». «Тут і тут». Тепер там боліло. Мабуть, образа занадто розрослася, і їй захотілося більшого. Їй заманулося витіснити свою господиню, заволодіти всім тілом. Дурна образа не розуміла, що тіло не витримає, помре. Вона згадала про своїх головних кривдників – тих, з дитинства. Батька і матір, які весь час або працювали, або лаялися. Вони не любили її так, як вона цього хотіла. Не допомагало нічого: ні п’ятірки та похвальні грамоти, ні виконання їх вимог, ні протест і бунт. А потім вони розійшлися, і кожен завів нову сім’ю, де їй місця не виявилося. У шістнадцять років її відправили в технікум, в інше місто, тицьнувши їй квиток, чемодан із речами й суму грошей на перший час, і все – з цього моменту вона стала самостійною і вирішила: «Не пробачу!». Вона носила цю образу в собі все життя, вона присягнулася, що образа разом з нею і помре, і схоже, що так воно і стається. Але у неї були діти, були внуки, і вдівець Сергій Степанович з роботи, який намагався незграбно до неї залицятися, і вмирати не хотілося. Ну, правда ж – рано їй було вмирати! «Треба пробачити, – вирішила вона. – Хоча б спробувати». – Батьки, я вас за все прощаю, – невпевнено сказала вона. Слова прозвучали жалюгідно і непереконливо. Тоді вона взяла папір і олівець і написала: Шановні батьки! Дорогі батьки! Я більше не серджуся. Я вас за все прощаю. – Не так, – прошепотів Ангел. – Річка завжди тече в одну сторону. Вони старші, ти молодша. Вони були колись, ти потім. Не ти їх породила, а вони тебе. Вони подарували тобі можливість з’явитися у цьому світі. Будь же вдячною! – Я вдячна, – сказала жінка. – І я правда дуже хочу їх пробачити. – Діти не мають права судити своїх батьків. Батьків не прощають. У них просять вибачення. – За що? – запитала вона. – Хіба я їм зробила щось погане? – Ти собі зробила щось погане. Навіщо ти залишила в собі ту образу? Через що у тебе болить голова? Який камінь ти носиш у грудях? Що отруює твою кров? Чому твоє життя не тече повноводною річкою, а струмує кволими струмочками? Ти хочеш мати рацію або здоровою? – Невже це все через образу на батьків? Це вона, чи що, так мене зруйнувала? – Я попереджав, – нагадав Ангел. – Ангели завжди попереджають: не збирайте, не носіть, не отруюйте себе образами. Вони гниють, смердять і отруюють все живе навколо. Ми попереджаємо! Якщо людина робить вибір на користь образи, ми не маємо права заважати. А якщо на користь вибачення – ми повинні допомогти. – А я ще зможу зламати цей кораловий риф? Або вже пізно? – Ніколи не пізно спробувати, – м’яко сказав Ангел. – Але ж вони давно померли! Нема у кого тепер просити вибачення, і як же бути? – Ти проси. Вони почують. А може, не почують. Зрештою, ти робиш це не для них, а для себе. – Дорогі батьки, – почала вона. – Вибачте мені, будь ласка, якщо щось не так… І взагалі за все вибачте. Вона якийсь час говорила, потім замовкла і прислухалася до себе. Ніяких чудес – серце ниє, голова болить, і почуттів особливих немає, все як завжди. – Я сама собі не вірю, – зізналася вона. – Стільки років минуло… – Спробуй по-іншому, – порадив Ангел. – Стань знову дитиною. – Як? – Опустися на коліна і звернися до них, як в дитинстві: мамо, тату. Жінка трохи повагалася й опустилася на коліна. Вона склала руки човником, подивилася вгору і сказала: «Мамо. Батьку”. А потім ще раз: «Мамо, тату…». Очі її широко розкрилися і стали наповнюватися сльозами. «Мамо, тату… це я, ваша дочка… вибачте мені… вибачте мені!». Груди її струсонули ридання, що підступили, а потім сльози хлинули бурхливим потоком. А вона все повторювала і повторювала: «Вибачте мені. Будь ласка, вибачте мені. Я не мала права вас судити. Мамо, тату…”. Знадобилося чимало часу, перш ніж потоки сліз вичерпалися. Знесилена, вона сиділа прямо на підлозі, прихилившись до дивана. – Як ти? – запитав Ангел. – Не знаю. Не зрозумію. Здається, я порожня, – відповіла вона. – Повторюй це щодня сорок днів, – сказав Ангел. – Як курс лікування. Як хіміотерапію. Або, якщо хочеш, замість хіміотерапії. – Так. Так. Сорок днів. Я буду. У грудях щось пульсувало, поколювало і перекочувалось гарячими хвилями. Можливо, це були уламки рифу. І вперше за довгий час абсолютно, ну просто ні через що, не боліла голова. Джерело

Філософська казка. «Всі навколо, напевно, просто не знали: цю Лампочку люблять…»

Вимикач був маленький-маленький. До того ж — чорний і, як говорили, плоский. Лампочка була велика і прекрасна. До того ж одягнена вона була в настільки яскраву і модну люстру, що немає нічого дивного — Вимикач в неї закохався. Йому дуже подобалося, що вона спалахувала — і тоді здавалася веселою і безтурботною, то гасла — і тоді представлялася задумливою і ніжною. У неї були такі прекрасні форми, а ця крислата люстра — з глузду з’їхати! Загалом, Вимикач дуже страждав… Лампа висіла в самому центрі кімнати, а Вимикач стирчав у кутку. Вимикач зітхав млосно, Лампочка кокетливо підморгувала, але бути разом вони ніяк не могли. Ніколи. Віконне Скло було ніяке. Його навіть ніхто не помічав. Дивилися, здавалося б, на нього, а говорили що-небудь на зразок: «Яка гарна сьогодні погода…» Або: «Подивись, яке на вулиці кумедне щеня». А власне про Віконне Скло ніхто ніколи нічого доброго не говорив, хіба іноді лаяли: «Скло, — говорили, — знову брудне». Було від чого розсердитися і образитися. Віконне Скло вважалося дуже далеким родичем Лампочки, і доля її завжди представлялася йому більш світлою. І ось одного разу Віконне Скло сказало: — Послухай, друже Вимикач — Вимикач і Віконне Скло ніколи не товаришували, але коли кажуть що-небудь неприємне, часто брешуть. — Послухай, друже Вимикач, — повторило Віконне Скло для більшої переконливості. — Ти хоч знаєш, по кому зітхаєш, наївний? Ти хоч розумієш, що Лампочка без тебе жити не може? Вимикач дуже зрадів і злякався. Так завжди буває, коли справа стосується любові. — Ти ж її король, володар, начальник! — Віконне Скло навіть затремтіло від хвилювання. Коли хочеш зробити гидоту, хвилюєшся. — Якщо ти захочеш — вона буде світити. Не захочеш — згасне. Якщо у тебе з’явиться бажання, вона буде блимати кожну секунду або не горіти зовсім. Що ж ти страждаєш? Вона — твоя слуга, підлегла, рабиня… А ти все по ній страждаєш, дурник… Від подиву Вимикач пішов у себе — виключився — і одразу згасла Лампочка. — Що ти мені сказало? Як ти смієш так називати її! — вийшов з себе Вимикач — і Лампочка засяяла. — Ну, переконався?! — радісно задризчало Віконне Скло.— Це правда, що ти залежиш від мене? — запитав Вимикач Лампочку, тому що закохані вірять лише один одному.Лампочка зітхнула і ніби потьмяніла. — Правда, — зітхнула вона. — Тепер ти можеш знущатися наді мною і робити зі мною все, що захочеш. Тепер ти зрозумів, як я залежу від тебе, і любов перетвориться в рабство. — Ото ж, — огидно дзинькнуло Віконне Скло. – А то зітхають тут, спати не дають.Але Вимикач не звернув на його дзінькання ніякої уваги – він посміхався лампочці. – Про що ти?! – Вимикач посміхався щасливо і радісно. – Значить, ми насправді не далекі один від одного і це все обман?! Значить, ми пов’язані?! Значить, самою долею нам уготовано бути разом?! Виявляється, ми з тобою – чоловік і дружина… І тепер ми будемо жити дуже щасливо: коли ти захочеш, тільки скажи мені – і ти спалахнеш яскравим світлом. Втомишся – будеш відпочивати. Я стану захисником твого світла. І його сторожем. – От дурень! – вилаялося Віконне Скло. Так часто буває: коли нема чого сказати – лаються. На цьому можна було б поставити крапку, але якщо вже бути правдивим до кінця, треба додати: Лампочка ця так ніколи і не перегоріла. Всі навколо дивувалися, як неправдоподібно довго горить ця Лампочка. Всі навколо, напевно, просто не знали: цю Лампочку люблять… Джерело

«Душевне Щось» – розповідь про почуття, яке жило в душі

Жило-було на світі Щось. Воно тихенько жило в глибині душі. І, загалом, нікому не заважало. Одного разу в душу зайшло Почуття. Це було давно. Почуття Щосю сподобалося. Щось дуже дорожило Почуттям, боялося його втратити. Навіть двері на ключ закривати почало. Вони довго блукали по закутках душі, розмовляли ні про що мріяли. Вечорами вони разом розводили вогнище, щоб зігріти душу. Щось звикло до Почуття і йому здавалося, що Почуття залишиться з ним назавжди. Почуття, власне, так і обіцяло. Воно було таке романтичне. Але одного разу Почуття пропало. Щось шукало його скрізь. Довго шукало. Але потім в одному з куточків душі знайшло прорубану сокирою дірку. Почуття просто втекло, залишивши величезну дірку. Щось у всьому винило себе. Щось надто вірило Почуттю, щоб ображатися. В пам’ять про Почуття залишилася дірка в душі. Вона не закладалася нічим. І ночами через неї залітав холодний і злий вітер. Тоді душа стискалася і студеніла. Потім в душу намагалися заглянути ще інші почуття. Але Щось їх не пускало, кожен раз виганяючи віником через дірку. Мало помалу почуття і зовсім перестали заходити. Але одного разу в душу постукало зовсім дивне Почуття. Спочатку Щось не відкривало. Почуття не полізло в дірку, як це робили попередні, а залишилося сидіти біля дверей. Весь вечір бродило Щось по душі. Вночі вляглося спати, на всякий випадок поклавши віник поруч з ліжком. Проганяти нікого не довелося. Ранок, заглянувши в замкову щілину, Щось переконалося, що Дивне Почуття, як і раніше сидить біля дверей. Щось почало нервувати, розуміючи, що не можна прогнати того, хто ще не зайшов. Пройшов ще день. Сум’яттю Щось не було меж. Воно зрозуміло, що до смерті хоче пустити Дивне Почуття. І до смерті боїться це зробити. Щосю було страшно. Воно боялося, що Дивне Почуття втече, як і перше. Тоді в душі з’явиться друга дірка. І буде протяг. Так проходили дні. Щось звикло до Дивного Почуття у дверей. І одного разу, з гарного настрою, впустило-таки Дивне Почуття. Ввечері вони розпалили багаття і вперше за стільки років відігріли душу по-справжньому. – Ти підеш? – не витримавши, запитало Щось. – Ні, – відповіло Дивне Почуття, – я не піду. Але за умови, що ти не будеш мене утримувати і не будеш замикати двері на замок. – Я не буду замикати двері, – погодилося Щось, – але ти ж можеш втекти через стару дірку. І Щось розповіло Дивному Почуттю свою історію. – Я не бігаю через старі дірки, – посміхнулося Дивне Почуття, – я інше почуття. Щось йому не повірило. Але запросило на прогулянку по душі. – А де твоя стара дірка? – поцікавилося Дивне Почуття. – Ну ось, – гірко посміхнулося Щось. І показало місце, де розташовувалася дірка. Але діри на місці не було. Щось чулo, як лається злий холодний вітер, але це було з зовнішньої сторони душі. Щось подивилося на Дивне Почуття, посміхнулося і сказало, що не замикатиме двері ніколи. Джерело

Казка, яка навчить вас перестати бігати за непотрібним

Прекрасна принцеса, завжди вірила в ЛЮБОВ і була готова боротися за неї до кінця, бо це найголовніше у її житті та її Королівстві!!!«На війні всі засоби хороші», – думала вона і тому, коли дізналася, що принц потрапив в безодню відчаю, самокопання і зарозумілості розміром з Юпітер, вирішила будь-що-будь врятувати бідолаху та своє кохання. Хоча навіть Дракон, який охороняє цей скарб – Принца, що заточений в башті, вважає його рідкісним мудаком, а його кохання нікчемним….Але принцеса – вперта натура, вона «і в вогонь і в воду» за коханим, тому взявши з власного арсеналу найкращий і найгостріший меч, осідлавши вороного коня, вона відправляється в дорогу.І мчить вона, значить, на коні, волосся назад, а в голові докладний план з порятунку його- Коханого-Принца. А наш сумний Принц, так любить похвалу і захоплення, що всіма силами це заперечує, а в душі сподівається і вірить, що його все-таки пошкодують і таки вже, нарешті, врятують, а Принцеса візьме вину за всі смертні гріхи на себе. Дурний, дурний принц… Через багато випробувань довелося пройти нашій героїні: Ліс Відчаю, Ріку Сліз з Болота Розчарування вибратися, навіть ледь Королівство не віддала коли зустрілася з трьома шарлатанами: Сліпотою, Мнимою Виною та Навіяним Розчаруванням, перш ніж битися з Драконом за серце принца… Довго билися вони в полі чистому, а Принц сидів у вежі, бачив все це з віконця і їв попкорн, запиваючи все це віскарем, курячи цигарки та кальян. Мерзенний, мерзенний принц. І ось під кінець чергового дня Дракон поцікавився у принцеси: – Слухай, Мала, а навіщо тобі цей принц здався? – Що значить «навіщо», я ж люблю його! – Стираючи піт з лиця, обурено відповіла Принцеса. – Та ти його навіть не знаєш, він же крім себе нікого любити не може, а ще, він безвідповідальний, окрім того для тебе, він ні яблуко з дерева не зірве, ні твоє Королівство боронити не зможе. Він не захистив тебе від диких птахів, що нападали, а коли ти йшла крізь випробування, він просто за цим спостерігав у віконце, а ще він не сприймає багато інформації. Ну, навіщо він тобі? – Я люблю його і повинна боротися за нього! – хоча Принцеса явно була вражена щирістю Дракона. – Я тебе благаю! Ну, по-перше, що ж за Любов така, за яку треба боротися? Любов – це коли все добровільно і за взаємною згодою. Її марно вимолювати, випрошувати, і битися за неї сенсу немає. Вона або є, або її немає. Решта – фікція і твоя хвора уява. По-друге, так ти подивися на цього свого Принца уважніше, крім розчарування, сумнівів у твоїй чесності та твоїй відданості, докорів і заниженої самооцінки він тобі нічого не дасть, а на Героїзм заради тебе чи твого Королівства він не здатен… Усвідомлення увійшло в мозок Принцеси, побачила вона Принца з іншого боку і зрозуміла всю дурість своїх дій… – Ти маєш рацію, Дракон. Прости мене. Може, підемо поїмо? – принцеса кинула меч і попрямувала до свого коня. – Так, без проблем Мала, давай забирайся на мене, так буде швидше, я тут знаю одне місце недалеко, там шеф-кухар готує відмінні стейки, ти повинна оцінити! Принцеса і Дракон полетіли разом вечеряти, а Принц так і залишився похмурим і незрозумілим самозакоханим ідіотом. Джерело

Мудра казка про своє і чуже

Бабка на прохідній безцеремонно зачинила перед моїм носом двері і рикнула: – Чого тобі? – Мені б … заміж, – прошепотіла вона. – Бач, куди зібралася, – усміхнулася стара. – А навіщо тобі? – Щоб любити кого-небудь, – видихнула дівчина і почервоніла. – Значить, любити тобі нікого? – незвично ласкаво запитала стара. – Ну, це ми зараз швидко виправимо, – заспокоїла бабця і, почала щось шукати під своїм столом … вклала їй в руки бозна-звідки кошеня. – На, люби. Іди, – наказала «зла відьма», не давши навіть відкрити рот нареченій. – І поки не полюбиш, не приходь. Кошеня було жалюгідне – худе, брудне і вічно голодне. Згодом він обзавівся красивою густою шерстю, пихою і байдужим ставленням до господині. Любити його було нелегко: кіт завзято відмовлявся ходить в лоток, точив кігті об шпалери, чатував в темряві і кидався на ноги, боляче впиваючись кігтями і зубами. Потім залишивши ці дитячі забави, став мітити туфлі, шубу, ліжко, килим, двері, книги. Спочатку вона хотіла його каструвати, але потім подумала, що навряд чи зможе пояснити старій відсутність на котові такого важливого органу та залишила цю ідею. І як такого любити? Вона намагалася з усіх сил, але кіт у відповідь тільки паскудив в її косметичку. – Ось ваш кіт, – дівчина простягнула бабці добре вгодованого, чистого, доглянутого, гарного кота. Кіт зістрибнув на підлогу і став тертися об ноги «старої відьми», щось привітно мугикаючи. – Не можу я такого любити. І навіть не знаю, чи потрібна йому моя любов. – Любов всім потрібна, – повчально сказала стара. – А заміж за цим нічого ходити. – А я за цим туди більше не хочу, – посміхнулася дівчина. – Ось воно як, – здивувалася бабця, і перший раз уважно подивилася на неї. – А навіщо тоді? – Щоб мене любили, – заявила панянка. – Ну, звичайно, навіщо ж ще, – невдоволено хмикнула бабуля. – Знаєш що, іди на роботу, там у тебе є Ігор Семенович, любить тебе без пам’яті. А тут тобі нема чого робити, – сказала, як відрізала, стара. Ігор Семенович і справді був. Дивився на неї довгим тужливим поглядом, але підійти не наважувався. У минулому році, на корпоративі вони опинилися за одним столиком, і він торкнувся її своєю рукою. Рука була волога, м’яка, неприємна. «Добре, що інші подробиці про нього я не знаю», – з полегшенням подумала вона тоді і пересіла за інший столик. По дорозі додому вона наказала собі: «Треба спробувати!», – і запросила Ігоря Семеновича на чашку чаю. Чаювання завершилося у неї вдома. М’якими, вологими і неприємними у Ігоря Семеновича виявилися не тільки руки. «Нічого, це не головне», – строго запевнила себе Вона і погодилася зустрітися з ним завтра. Потім післязавтра, потім поїхати разом відпочити, а потім переїхати до нього. Дні потягнулися тужливі, сонні, сірі. Ігор Семенович заглядав в очі і був готовий виконати будь-яке її бажання, але бажання пропали. Крім одного – втекти подалі. – Не хочу так більше, – з гіркотою сказала вона бабці, коли побачила її біля прохідної. – Так ти, люба моя, сама не знаєш, що хочеш, – пробурчала баба, – Ось що, іди додому і подумай, чого хочеш, а чого не хочеш, що подобається, а що не подобається. Що твоє, а що «чуже», «наговорене». «Своє» залишай собі, а мотлох всякий – мети мітлою, – і з цими словами бабка вручила їй мітлу і підштовхнула до виходу. «На чому ж ви будете літати, бабуся?», – хотіла сказати ущипливо дівчина, але вчасно зупинилася. Насамперед вона викинула мітлу, потім старі речі, які вже кілька років припадали пилом в шафі, потім журнальний столик, який був жахливо незручний і так само жахливо модний, слідом все, що «може коли-небудь стане в нагоді», але так жодного разу не знадобилося , туди ж вирушили журнали з «правильними» порадами з організації «правильного» життя, моторошні штори, які її давно дратували, але ідеально підходили її кухні згідно фен-шую, вимила запилене вікно, яке ледь пропускало світло, виявила, як багато непотрібного, зайвого, розкладено по поличках, шухлядках, коробочках. Змітаючи сміття, вона побачила на підлозі свій старий акварельний малюнок. Стерши з нього пил, з сумом подумала, як давно вона не малювала. Фарби та пензлі знайшлися майже відразу, вони немов чекали її за дверцятами старої скрипучої шафи. Передчуваючи давно забуте задоволення, вона занурила кисть у фарбу. У цей момент у двері подзвонили. Перед нею стояв симпатичний молодий чоловік з бабиною мітлою в руці. – Вибачте, дівчино, це не ваша мітла? Джерело

Глибока філософська казка-притча

-Дорогий Всесвіте! Пише тобі Марія. Я дуже-дуже хочу бути щасливою! Дай мені, будь ласка, чоловіка коханого і люблячого, і дитину від нього, хлопчика, а я, так вже нехай перейду на нову роботу, де більше платять і зручніше їздити. – Дорога Маріє! Чесно кажучи, я навіть почухав потилицю, коли побачив рядки про роботу. Навіть не знаю що сказати. Ти цілком можеш переходити на нову роботу, а я поки пошукаю для тебе чоловіка.  Успіхів! Твій Всесвіт. – Шановний Всесвіте! Спасибі що так швидко відповів! Але, бабуся моя говорила: кому багато дається, з того багато і спитають. Раптом я буду мати і те, і це, а за це ти мені відiтнeш ногу, коли я буду переходити трамвайні кoлії? Ні вже, давай так: я переходжу на нову роботу, маю чоловіка, але за це я готова разом зі своїм коханим все життя жити в орендній квартирі. Як тобі такий розклад? – Дорога Маріє! Сенс бабусиної приказки зовсім інший: кому багато дається здібностей, талантів, знань і умінь, від того люди багато і чекають. У тебе ж зібрана сума на квартиру , купуй на здоров’я. Ногу залиш собі – Дорогий Всесвіт! В принципі, я зраділа, прочитавши про ногу. АЛЕ: у мене буде чоловік, дитина, любов, квартира і нога. Тобто ноги. Що я тобі буду повинна за це? – Марійко! ОФФ. Чому ти зі мною розмовляєш, як з колекторським агентством? Мене попросили – я роблю. Я тобі коли-небудь говорив, що ти мені щось будеш повинна? – Так! Тобто ні. Просто не може бути, щоб все було добре, розумієш ? Я сьогодні плакала всю ніч: віддала внесок за квартиру. Гарна, вікна виходять на річку. Мабуть, чоловік буде “кoзeл”. Скажи прямо. В принципі, я до цього готова. – Дорога Маріє! Чоловік, звичайно, не Пітт, зате і в дзеркало так часто не зазирає. Днями зустрінетесь. Так, відповідаючи на твоє запитання: МОЖНА, щоб все було добре. В принципі, мені все одно, добре чи погано мені замовляють. Аби людина точно знала, що хоче. – Шановний Всесвіте, А можна, щоб Довго було добре. У принципі, якщо років п’ять буде, я згодна, щоб зі стелі протікало. – Маріє, Я тобі відповім чесно. Довго добре може бути. Довго однаково – ні. Все буде змінюватися, не міняється тільки мepтве. І коли буде змінюватися, тобі здасться, що все погано. На час. – Всесвіте! Тільки не ногу !!! Нехай погyлює чоловік. – Маріє, Досить зі мною торгуватися. Як на вірменському базарі, їй Богу! Я за долю не відповідаю. Моя справа – надати людині те, що вона хоче. Єдине у мене до тебе прохання: коли ти будеш зовсім щаслива, у тебе звільняться сили. Ти відмінно шиєш. Займися шиттям, твої ковдри прикрасять будь-який будинок, і людям в радість. – Дорогий мій! Стрибала від радості. Звичайно! Я зроблю все, що ти скажеш. Я точно тобі нічого не буду винна? Мені запропонували ще кращу роботу, а той симпатичний хлопець з кафе призначив побачення. Ура!!! (Так не буває, так не буває!) (Купила швейну машинку!) Цілую тебе! – Дорога Маріє! Все добре. МОЖНА робити все, що хочеш. І тобі нічого за це не буде. Навпаки. Якщо ти не будеш скиглити, я тільки порадію. З скиглінням метушні багато. Так що удачі! Я відкланяюсь поки. Тут замовлення на oднocтaтeвих трійнят, і знову торгуються, пропонують натомість здоров’я. Ну навіщо мені їх здоров’я? Твій Всесвіт. – Всесвіте, привіт! Як ти там? Доньку назвали Світланою в твою честь. Пошила найкращу ковдру, зайняла перше місце на виставці, надходять замовлення, думаю відкрити свою справу. Я прокидаюся вранці, співають птахи. Твоя Марія. Від чоловіка привіт! – Маріє, привіт! Зніяковіло зізнаюся, я трохи переплутав з сином, якого ти замовляла. Але, дивлюся, ти щаслива і так. Бути щасливим – це нормально. Сприймай це не як захоплюючий подарунок, а як спокійний фон твого життя. А дух захоплює іноді від таких дрібниць, які кожному даються без всякого прохання: не моє це діло змушувати птахів співати під твоїм вікном. Будь щаслива. Твій Всесвіт. Джерело

«Це риса характеру — нездатність отримувати задоволення сьогодні».

Щастя не купиш за гроші, воно йде зсередини, впевнена світська левиця і журналіст Аріна Холіну . Вона виросла в спартанських умовах і зрозуміла: головне в житті — робити те, що приносить тобі задоволення. Ангедония — нездатність отримувати задоволення сьогодні. — Старша сестра (28 років різниці) лаялася, коли я їла малину з куща. Тому що малина — для варення. Ось прийде зима — і як буде приємно відкрити банку домашнього варення.Чомусь вона не замислювалася про те, що є варення влітку теж відмінно. А вже зривати з куща майже сині від стиглості ягоди — захват. Насправді нічого не можна було їсти. Ні полуницю (варення!), ні обліпиху (сушити і в компот), ні гриби (солити). Це була дача мого батька, яку він купив і куди з великим небажанням їздив лише тому, що дитині (мені) потрібен був свіжий повітря (а також воші, постійне розлад шлунка і кліщі на голові). Тато виходив у двір, тільки щоб засмагати. Йому плювати було на варення, соління та інші хрін з петрушкою — все це на базарі продавали відрами. Але так як дитина бажав малину з куща, то з сестрою доводилося скандалити. Вона ніяк не могла заспокоїтися, що запаси під загрозою. Їй якось не жилося зараз, у неї весь час були плани на віддалене майбутнє: ягоди — на зиму, чорна ікра — на Новий рік. Це дивовижна риса характеру — нездатність отримувати задоволення сьогодні. Треба відкласти, запасти, підготуватися до того особливому моменту, коли можна буде собі дозволити трохи радості. І, що особливо важливо, заборонити радіти іншим. Приятель розповідав, що його тітка ловила його, теж на дачі, коли він прибігав додому за який-небудь плюшки або цукеркою, і говорила: «Вистачить шлятися!» І не те щоб вона збиралася використовувати його в господарстві. На питання: «Чому?» — вона відповідала: «А нічого!» — і змушував його сидіти в кімнаті. Добре — це погано. Мати мого друга перед кожним відпусткою відчуває паніку. Їй ввижаються землетрусу, повені, пограбування, хвороби. Будинок теж залишати страшно — раптом пожежа, наприклад. Чоловікові вона не довіряє. Вважає, що цей непитущий негайно нап’ється, закурить і, звичайно, засне з сигаретою. Може, навіть призведе кого-небудь, хто выкрадет її штори. Або що там у неї цінного. Не можна ось так просто поїхати кудись і там добре провести час. За неробство і щастя треба розплачуватися тривогою. У мене є приятель, який цілком серйозно говорить: — Не може бути просто так добре. Напевно, що-небудь трапиться. Ці заяви вибивають мене з колії. Я не можу зрозуміти, про що йдеться. Мені здається, що якщо тобі зараз добре, то далі буде ще краще, бо ти вбираєш задоволення і воно, як засмага, налипає на твою шкіру, воно захищає тебе від труднощів життя. У мене була дуже важка депресія, і в цей час мені теж здавалося, що щастя буде, коли…» — далі я називала причину. Не зараз. Потрібен вагомий привід, щоб відчути радість.У цього синдрому є назва — «ангедония». І ще «соціальна агнозия». Психіатри поб’ють мене творами Юнга за використання терміна всує, але «ангедонисты» — дуже гарне й правильне назва для людей, які кожну хвилину псують собі життя, забороняючи отримувати задоволення. Останнім часом ангедония стала настільки масовою, що це вражає. Викладаєш у Facebook знімок з собою на океані, — і одразу ж ловиш закиди в тому, що померла Валерія Іллівна Новодворська, «боїнг» розбився, ввели нові санкції, в Донецьку танки рознесли залізницю та інше. Ти особисто, і твої шорти, і рушник, і крем від засмаги в цьому винні. Люди чіпляються за ці справді трагічні події, щоб вони відволікали їх від нехай і невеликих, але все-таки радощів. Таке відчуття, що страждати, сумувати і боятися стало модно. От чесно: мені не страшно. У житті завжди відбувається щось страшне або тривожне. З іншими людьми, з цілими країнами, з твоєю країною, з твоїми друзями і твоїм життям. Часто від цього важко і ти переживаєш і сострадаешь, або у тебе в самої погані часи, але так влаштований світ. Немає ніякої іншої концепції життя. Це ніколи не закінчиться, благоденство не звалиться на нас раптово і назавжди. Якщо можеш отримати задоволення сьогодні — роби це. У батька моєї подруги, якого в СРСР на 20 років позбавили можливості знімати кіно, були величезні борги. Але всякий раз, коли він перезанимал гроші, вся родина йшла в ресторан. І навіть не для того, щоб смачно поїсти, а щоб відчути, що життя — це не тільки безгрошів’я, туга і мерзенні радянські цензори. Він заряджався цим — і зберіг себе. (Борги, якщо кому цікаво, він потім віддав). Розумієте, ми ж потім згадуємо не погане, а хороше? Все страшне витісняється, а хороше раптом спалахує в нашій пам’яті і сяє так, наче його тільки що намили і відполірували. І ми живемо тільки цими уривками, а не низкою турбот і негараздів. Я, поки була в депресії, боялася літати на літаку. До непритомності. Потім знову навчилася це робити, але аерофобія проходить довго і болісно — в силу звички. І ось одного разу я займаю своє місце, дивлюся у вікно і розумію, що зовсім не боюся. Ні летіти, ні розбитися, ні вмерти. Тому що я щаслива. І у мене немає для цього жодної об’єктивної причини. Я не написала роман, не отримала за нього Букерівську премію, не винайшла ліки від раку, не народила п’ятьох дітей. Просто я щаслива. Мені добре. Я люблю своє життя. Я їм малину з куща і їжджу відпочивати від відпочинку — і не тому, що у мене вистачить грошей, а тому, що є бажання. Фокус в тому, що якщо ти щасливий, то не страшно ні жити, ні померти. Джерело

Любов завжди повернеться – тим чи іншим способом

У 40 років Франц Кафка (1883-1924), який ніколи не був одружений і не мав дітей, гуляв по парку в Берліні і зустрів дівчинку, яка плакала, тому що втратила улюблену ляльку. Вони з Кафкою безуспішно шукали ляльку. Кафка сказав їй чекати його там на наступний день і вони повернуться шукати ляльку. Вони шукали на наступний день, але не знайшли, і тоді Кафка подарував дівчині записку «написану» лялькою, в якій говориться: «Будь ласка, не плач. Я вирушила в подорож подивитися світ. Напишу про свої пригоди ». Так почалася історія, яка тривала до кінця життя Кафки. Кафка під час зустрічей читав записки ляльки, де описувалися пригоди «Кукліна балаканіна». Нарешті Кафка повернув втрачену до Берліна ляльку (яку просто купив раніше). «Це зовсім не схоже на мою ляльку», – сказала дівчинка. Кафка вручив їй ще один лист, в якому лялька написала: «Подорожі змінили мене». Маленька дівчинка обняла нову ляльку і щаслива принесла її додому. Через рік Кафка помер. Через багато років доросла дівчинка знайшла всередині ляльки лист. У крихітному листі, підписаному Кафкою, було написано: «Все, що ти любиш, швидше за все загубиться, але врешті-решт любов повернеться іншим способом». © Джерело

“Заговорена водиця”: історія про те, як назавжди позбутися від безкінечних сварок та суперечок

Жили-були дід та баба. Все життя прожили дружно, а до старості накопичилося у них багато претензій один до одного, стали вони кожен день сперечатися на рівному місці. Він їй слово – вона два, він їй п’ять – вона десять. Такий холодок протягав між ними, що хоч з дому тікай. Одного разу сусідка почула їх лайку і каже: – Люба, чи не набридло тобі лаятись зі старим своїм? Сходи-но ти до знахарки, що на кінці села живе, вона тобі на водичку нашепче, авось допоможе, і дружно житимете собі далі. «А чого б і не сходити щось», – подумала стара. Прийшла до знахарки, поскаржилася, що з чоловіком у них одні сварки та суперечки, і сил вже немає з ним разом жити. Попросила допомоги. Бабка миттю все зрозуміла, побігла в будинок і винесла відерце води, нашептала щось на водичку, відлила в банку і віддала гості. Та й каже: – Коли почнеться сварка, ти сьорбни водички цієї, але ні в якому разі не ковтай. Тримай в роті, поки твій благовірний не вгамується. Тоді все гаразд буде! Взяла баба банку з «заговореною» водою і пішла до дому. Тільки ступила за поріг, вмить старий нарікати почав: – Ай ти, стара, куди поділася, корову-то давно вже доїти треба, а ти все по гостях ходиш, окаянна! Пийнула бабка водиці чарівної і тримає в роті, як знахарка веліла. Старий чує, що бабка йому нічого не відповідає, тай вщух відразу. Пораділа бабуся: «І правда, видимо, водичка чарівна!» Прибрала посудину в шафу, а сама пішла корову доїти, а тут оступилася і загриміла залізними відрами на весь двір. Почув це старий: – Ех, нерозторопна, зовсім не дивишся під ноги, про що тільки голова твоя сива думає … Хотіла було стара йому відповісти, як згадала наказ знахарки не відповідати на лайку, а лише водицю чарівну в роті потримати. Набрала вона повний рот води і чекає, що буде. А дід чує, що бабка ні словечка йому супротивного не говорить, здивувався так … замовк. З тих пір зажили вони, як в молодості. Тільки дід шуміти починає, бабка «заговорену» водицю в рот – і немає скандалу! Не інакше, як чудо! Джерело

Ловець бабки: Казка, яка має дуже глибокий сенс

Вона про непросту історію любові, болю і помилки. Чи можна любити, не завдаючи болю і не боячись відпустити того, кого любиш? Як вибрати між вірністю, свободою і любов’ю? І чому нам постійно доводиться вибирати? Питання, відповіді на які ми шукаємо усе життя… і не знаходимо. Отже, казка про хлопчика і бабку… Хлопчик і бабка – Навіщо ти хочеш відірвати мені крила? – Ну просто я тебе люблю і не хочу, щоб ти колись полетіла від мене. Я цього не переживу. – Але я не збираюся летіти від тебе! – Це ти зараз так кажеш… знаю я вас, бабок… А завтра тобі сподобається інший хлопчик і ти одразу нього і полетиш. – Але я вибрала тебе! Ти мені подобаєшся! І мені не потрібен жоден інший хлопчик. Я не хочу від тебе відлітати. – І тим не менше, коли ти без крил, мені спокійніше, тоді я впевнений, що ти точно зі мною. Посаджу тебе в сірникову коробку і ти будеш завжди зі мною поруч… Та й навіщо тобі крила, коли ти зі мною? Я люблю тебе і без крил. Тобі навіть краще без них. – Але ж ти полюбив мене бабкою, а не незрозумілою, безкрилою комахою. Ти помітив мене саме завдяки моїм гарним і незвичайним крильцям… – Ось тому я їх тобі й хочу відірвати, щоб ніхто інший не помітив. Ти будеш тільки моєї бабкою! Не хочу, щоб хтось ще тебе бачив. Хочу, щоб ти належала мені повністю. Тільки мені! – Але я і так була тільки твоєю бабкою. Я ж ні до кого більше не підлітала так близько, як до тебе відтоді як ми зустрілися… – Ну тоді для тебе нічого і не зміниться – ти зі мною, я з тобою, все добре. Навіщо тобі літати, якщо я сам можу віднести тебе, куди ти захочеш. Буду носити тебе на руках, а ти просто розслабся і отримуй задоволення. – Але я буду в повній залежності від тебе, і від твоїх дій… від твого настрою. А якщо ти мене розлюбиш, що тоді? Я ж помру? – Я ніколи не розлюблю тебе! – Ну добре, з любові до тебе я готова пожертвувати своїми крильцями… Відривай. Спочатку хлопчик з ентузіазмом і любов’ю піклувався про бабку без крил. Але з часом він відчув свою могутність, впився владою і почав отримувати задоволення від свого панування над бабкою, бачачи її безпорадність і залежність від нього. Він знав, що нікуди вона від нього тепер не дінеться і користувався цим. Все частіше він спеціально затримувався десь, залишаючи її на самоті та змушуючи нервувати. Та й взагалі йому, чомусь, все менше хотілося проводити час разом з бабкою. У неї, на його думку, сильно зіпсувався характер і вона стала нестерпною. З милої, грайливої істоти вона перетворилася на безформну дзижчалку, з нескінченними образами і претензіями. Якось увечері він застав її в абсолютно пригніченому стані. – Де ти так довго був? Мені було так страшно і холодно без тебе… Я думала ти вже ніколи не прийдеш. – Розумієш тепер, як було мені, коли ти літала незрозуміло де, коли у тебе були крила? Як я боявся, що ти вже ніколи не прилетиш? Ось, відчуй тепер, як це! – Я ніколи не робила це спеціально, а ти це робиш навмисно. І ти завжди знав, де мене можна знайти. Далі своєї річки я нікуди не літала. Ти обіцяв, що ми будемо разом, а залишаєш мене саму в цій маленькій, тісній коробочці. Послухай, я не можу так більше… На кого ми обидвоє стали схожі? Я – незрозуміла, залежна комаха, яка весь час плаче і чогось чекає. Мій світ звузився до стін цієї сірникової коробки… Я постійно чекаю, коли ти прийдеш, в якому настрої ти прийдеш… Я стала ревнивою і озлобленою, пригніченою і тривожною. Від тебе все частіше пахне свіжоскошеною травою, річкою та іншими бабками… Я вже втомилася боятися, що одного разу ти прийдеш не сам, а принесеш з собою нову бабку, красиву і з крилами, а мене викинеш разом з цією сірниковою коробкою… А ти?! Що сталося з тобою? Ти ж був добрий, усміхнений хлопчик, коли ми зустрілися. Ти дивився на мене такими захопленими очима! Цей погляд мені не забути ніколи… Ти був ніжний зі мною, боявся образити ненароком… А зараз я бачу перед собою садиста, який отримує задоволення, гризучи мене. Ти весь час злишся. Я стала тобі не цікавою. Ти більше не милуєшся мною. Я тебе дратую… Але ж ти обіцяв завжди любити мене, піклуватися про мене, тільки б я була поруч і нікуди не летіла. Ось же я! Поруч. Без крил. Все як ти хотів. Чи щасливі ми тепер? Хлопчик мовчав. Йому нічого було сказати. Вона мала рацію, але зізнатися в цьому він не міг навіть собі. Це означало б крах всього, у що він вірив у своїй голові. Це означало б визнати, що він помилився і порушив дані їй обіцянки. Він так захопився грою у власну всемогутність, що забув заради чого, власне, й затіяв все це. Йому було соромно і страшно визнати, що бабка без крил його не надихає, що тепер вона його дійсно тільки дратує своїм ниттям і скаргами… – Відпусти мене, – розплакалася комаха, – я хочу додому, до річки… – Ти ж пропадеш без мене, ти ж тепер каліка, хто про тебе там буде піклуватися? – Нічого, відпусти… Більше, ніж з тобою я вже не пропаду. На згадку про мої крила, віднеси мене, будь ласка, до річки. …Минув час. Бабка на свіжому повітрі та в своєму природному середовищі, прийшла до себе, зміцніла і у неї навіть відросли нові крила, чому вона була несказанно рада. І в один із сонячних днів вони знову зустрілися. – Це ти?! Я думав тебе більше немає. – Ну так, тієї мене більше немає. Є нова я. Бачиш, у мене тепер трохи інші крила, але теж гарні, так? – Так… Самі відросли чи допоміг хто? – Тобі це дійсно важливо? Головне, що я повернулася до себе, я тепер знову бабка, а не незрозуміла комаха… Бачу, ти став колекціонером бабок? Ого скільки їх у тебе… – Так, мені подобаються бабки, ти ж знаєш. – Ти перестав їм відривати крила? – А я, крім тебе їх нікому і не відривав. Тому що тільки тебе любив, боявся, що кинеш мене, полетиш і більше не повернешся… А цих я не боюсь втратити. Ну полетить собі одна з них, я собі нову спіймаю, он їх скільки навколо… З тобою все було якось по-іншому. Знаєш, багато раз я хотів убити тебе, щоб не відчувати всіх цих складних почуттів, які виникли в мені від зустрічі з тобою… Я зовсім заплутався… – А я багато разів помирала сама, то від щастя, то від невтішності душевного болю… – Може, повернешся і спробуємо все спочатку? Я не буду більше відривати тобі крила. Мені погано без тебе. Бабка сіла хлопчикові на плече і обняла його своїми лапками: – В одну річку не входять двічі. Занадто багато болю залишилося в пам’яті. Може колись, в наступному житті, коли в нас буде більше мудрості й сміливості любити одне одного, щоб будувати, а не руйнувати, ми зможемо бути щасливі разом… Тепер, щоразу бачачи бабку біля річки, я буду згадувати про цінність своїх крил і нашої непростої історії кохання… А зараз прощавай. Побачимося в наступному житті. Джерело

Не Дитяча мудрість з книги “Маленький принц”

Легендарна казка для дорослих Антуана де Сент-Екзюпері «Маленький принц» була вперше опублікована в 1943 році і на сьогодні перекладена на більш ніж 180 мов світу. Здається, немає в світі людини, яка б не знала хлопчика із золотим волоссям, що живе з трояндою на окремій планеті. Для тих, хто давно не перечитував цю по-дитячому зворушливу і мудру казку-притчу, ми підготували 15 кращих цитат, які допоможуть подивитися на світ одночасно дитячими і дорослими очима. Хоча б на хвилину. 1. Всі дорослі спочатку були дітьми, тільки мало хто з них про це пам’ятає. 2. Слова тільки заважають розуміти один одного. 3. Це дуже сумно, коли забувають друзів. Не у кожного був друг. І я боюся стати таким, як дорослі, котрі нічим не цікавляться, крім цифр. 4. Досить тільки пересунути стілець на кілька кроків. І ти знову і знову дивишся на небо, де заходить сонце. Варто тільки захотіти. 5. Коли даєш себе приручити, потім доводиться й плакати. 6. Зряче одне лише серце. Найголовнішого очима не побачиш. 7. Ти живеш у своїх вчинках, а не в тілі. Ти – це твої дії, і немає іншого тебе. 8. Є таке тверде правило. Встав вранці, вмився, привів себе в порядок – і відразу ж приведи в порядок свою планету. 9. Дорослі ніколи нічого не розуміють самі, а дітей дуже втомлює без кінця їм все пояснювати і розтлумачувати. 10. Ми відповідаємо за тих, кого приручили. 11. – А де ж люди? У пустелі так самотньо.– Серед людей теж самотньо. 12. У людей вже не вистачає часу щось дізнаватись. Вони купують готові речі в магазинах. Але ж немає таких продавців, які продавали б приятелів, і тому люди не мають приятелів. 13. Люди сідають у швидкі поїзди, але вони вже самі не розуміють, чого шукають. Тому вони не знають спокою і кидаються то в один бік, то в інший … І все марно. 14. Якщо скажеш дорослим: «Я бачив гарний будинок з червоної цегли, на вікнах герань, а на даху голубів», – вони ніяк не можуть уявити собі цей будинок. Їм треба сказати: «Я бачив будинок за сто тисяч франків». І тоді вони вигукують: «Яка краса!» 15. Дорослі полюбляють цифри. Коли розповідаєш їм, що у тебе з’явився новий друг, вони ніколи не запитають про найголовніше. Ніколи вони не скажуть: «А який у нього голос? Які ігри він любить грати? Ловить він метеликів? »Вони запитують:« Скільки йому років? Скільки у нього братів? Скільки він важить? Скільки заробляє його батько?» І після цього думають, що пізнали людину. Джерело

Сучасна казка: Так ось чому в нас так багато красивих, але самотніх жінок

– Принцеса! Прин-цес-са-а-а-а! – заволали під вікнами. – Прекрасна принцеса тут живе? Вона роздратовано зітхнула і висунулася з вікна:– Чого тобі?! Внизу стояв принц. Звичайний прекрасний принц, кінь в комплекті.Принц задер голову:– Принцеса, кажу, тут живе? Вона скривилася і закричала у відповідь:– Немає її! Гуляє в полях, і в лісах, квіти збирає. Завтра приходь! Принц уважно подивився вгору, потім витягнув шматок пергаменту і порівняв малюнок з білявою головою, яка зараз стирчала з вікна: – Я тебе впізнав! Ти ж принцеса, навіщо обманюєш ?! Принцеса зняла хустку, втомлено потерла чоло: – Не підеш, значить? Принц вперто хитнув головою: – Я одружитися приїхав! Відкривай!– Ну раз одружитися – то піднімайся. Клямку трохи на себе потягни, і тільки потім вгору, – заїдає вона, – пояснила принцеса і зникла у вікні. Принц акуратно прив’язав коня, кілька миттєвостей поборовся з непокірною клямкою – і, врешті-решт, опинився в світлій, просторій кімнаті. Біля вікна сиділа принцеса і щось майструвала з поліна. Як тільки принц з’явився, дівчина підняла на нього очі і задумливо запитала: – У тебе стамески немає? Принц трохи сторопів, бо у нього були з собою каміння дорогоцінні, тканини оксамитові і нитки. А стамески не було. – Ну ні, так ні, – кивнула принцеса.– Одружуватися, значить? Принц відкашлявся: – Прекрасна принцеса, чутки про вашу красу і доброту дійшли до нашого королівства. І вирішив я, що ви повинні бути моєю дружиною!– Прекрасний принц, я тебе бачу вперше в житті, і чутки про тебе ніяк не дійшли до мого королівства! – уїдливо відмовила принцеса.– Я не можу зараз заміж! У мене скоро сплав по високогірній річці – мені треба готуватися! І похід на байдарках! І ось – конкурс різьблення по дереву ще, а стамеску татко з собою відвіз! Принц зовсім розгубився. Він уявляв собі все це трохи інакше. Зовсім по-іншому, якщо бути відвертим. У його мріях прекрасна принцеса кидалася до нього в обійми і, сяючи посмішкою, дякувала йому за каміння, тканини і нитки, які він привіз їй в подарунок! А зовсім не вимагала стамеску і вже точно не перераховувала якісь дикі способи проведення часу! Принц був шокований і думав, як тепер пояснити батькові, чому він повернувся без нареченої. Ну не говорити ж правду, справді! Принцеса дивилася на всі ці митарства і думала, що їй знову влетить від татуся. Тому що татко кожен раз лаявся і нарікав, що їй треба було народитися хлопчиком, а то і зовсім в якийсь інший королівської сім’ї! Може, скажемо, що я закохана в когось іншого? – невпевнено запропонувала вона.Принц знизав плечима:– Дурниці якісь! Закохана, та ти що! Ні, коли справа стосується політики двох королівств – тут не до любові! Та й батько не повірить. У мене всі завжди закохуються з першого погляду, розумієш? Принцеса окинула його уважним поглядом і кивнула: – Ну да, ти симпатичний. Але у мене сплав! І байдарки!– І різьблення по дереву! – розвеселився принц. – Ти драконів, бува, не втихомирюєш у вільний час? Принцеса радісно підскочила і сплеснула в долоні: – Ну точно, який ти розумник! – вигукнула вона. Принц здивовано посміхнувся. – Скажеш, що мене викрав дракон! Триголовий! І що принцу, який мене визволить, – півкоролівства і незліченні скарби. З драконом я домовлюся – він мені в карти програв і за ним борг. У нього пересиджу поки, а там вже і зима настане, дорогу до нас замете, можна буде до літа не хвилюватися. Принц закивав, думаючи про те, що з такими вістями додому вернутися не соромно.Перестрибуючи через сходинки, спустився у двір, скочив на коня і обернувся.Принцеса махала йому з вікна рукою.– І скажи, що на дракона краще зі стамескою ходити! – прокричала принцеса, склавши руки рупором.Принц махнув на прощання рукою і поскакав геть. Принцеса сіла біля вікна, сховала під стіл поліно і підперла підборіддя рукою: –  Всі принци однакові! Хоч один б кулаком по столу стукнув, сказав би: «Ніяких більше байдарок, ти принцеса чи хто ?!» Ні ж, всі вірять, їдуть, а я сиди тут, вирізай по дереву!Чортова чаклунка, щоб їй провалитися крізь землю! Всього-то раз до неї в брюках вийшла, а в результаті – «прокляну-прокляну, будеш все життя сидіти і чекати, поки справжній мужик приїде! А до цього – сиди з поліном». І хоч би стамеску залишила! Джерело

Наймиліша казка на ніч

Час лягати спати, і маленьке зайченя міцно схопило великого зайця за довгі-довгі вуха. Воно хотіло впевнитися, що великий заєць його слухає. — Знаєш, як я тебе люблю? — Звичайно, ні, малюк. Звідки мені знати? — Я люблю тебе — ось як! — І зайченя широко-широко розвело лапи. Але у великого зайця лапи довші. — А я тебе — ось як. «Ах, як широко», — подумало зайченя. — Тоді я люблю тебе — ось як! — І потягнулося щосили вгору. — Я тебе — ось як, — потягнувся за ним великий заєць. «Ого, як високо, — подумало зайченя. — Мені б так!» Тут зайченя здогадалося: перекинулося на передні лапи, а задніми вгору по стовбуру! — Я люблю тебе до самих кінчиків задніх лап! — І я тебе — до самих кінчиків твоїх лап, — підхопив його великий заєць і підкинув угору. — Ну, тоді… тоді… Знаєш, як я тебе люблю?.. Ось так! — І зайченя застрибало по галявині. — А я тебе — ось так, — посміхнувся великий заєць, та так підстрибнув, що дістав вухами до гілок! «Оце стрибок! — Подумало зайченя. — І я так хочу!» — Я люблю тебе далеко-далеко по цій стежці, як від нас до самої річки! — А я тебе — як через річку і о-о-о-он за ті пагорби… «Як далеко», — сонно подумало зайченя. Йому більше нічого не спадало на думку. Тут угорі, над кущами, він побачив велике темне небо. Далі неба нічого не буває! — Я люблю тебе до самого місяця, — прошепотіло зайченя і закрило очі. — Треба ж, як далеко… — Великий заєць поклав його на ліжко з листя.Сам вмостився поруч, поцілував його на ніч… і прошепотів на вухо: — І я люблю тебе до самого місяця. До самого-самого місяця… і назад. Джерело

Філософська казка про образу

Образа, маленька тваринка, на вигляд зовсім нешкідлива. При правильному поводженні ніякої шкоди не приносить. Якщо не намагатися її одомашнити, образа прекрасно живе на волі і нікого не чіпає. Але всі спроби заволодіти нею закінчуються плачевно… Звірятко це маленькt і спритне, може випадково потрапити в тіло будь-якої людини. Людина це одразу відчуває. Їй стає прикро. Звірятко починає кричати людині: «Я ненавмисно попався! Випусти мене! Мені тут темно і страшно! Відпусти! » Але люди давно розучилися розуміти мову тварин. Є такі, які відразу відпускають образу, поки вона маленька – це кращий спосіб розпрощатися з нею. Але є такі, які ні за що не хочуть її відпускати. Вони відразу називають її своєю і носяться з нею, як з писаною торбою. Постійно думають про неї, дбають… А їй все одно не подобається в людині. Вона крутиться, шукає вихід, але оскільки у неї зір поганий, сама вихід знайти не може. Такий ось недолуге звірятко. Та й людина теж… стиснула, і ні за що не випускає образу. А звір-то голодний, їсти хочеться – ось і починає потихеньку їсти, що знайде. І людина відчуває це. То там заболить, то тут … Але не випускає людина з себе образу. Тому що звикла до неї. А та їсть і росте … Знаходить всередині людини що-небудь смачненьке, присмоктується і гризе. Так і кажуть: «Образа гризе». І в кінці кінців приростає до чого-небудь в тілі людини і проти своєї волі стає його частиною. Слабшає людина, хворіти починає, а образа всередині продовжує рости… І невтямки людині, що тільки і треба – взяти і відпустити образу! І їй без людини краще, і людині без неї легше живеться… Мораль: Образа – це стан душі. По суті, ми самі приймаємо рішення бути скривдженими. І коли в черговий раз ви захочете образитися, подумайте: чи так уже приємно жаліти себе? Хижак завжди відчуває слабкого і нападає саме на нього. Не дарма в народі кажуть: «На ображених воду возять». Джерело

Мудра казка про те, чому не можна жертвувати собою

Ми самі ковалі свого щастя. І майже все в житті залежить від нас – наших думок, дій і прийнятих рішень. Усвідомлених або не дуже… І ми самі любимо ускладнювати своє життя. Говорити за інших, додумувати, фантазувати, чекати якоїсь певної реакції від інших, а потім ще й засмучуватися, що ніхто не оцінив наші старання… – Тут займають чергу на жертвоприношення? – Тут, тут! За мною будете. Я 852, ви – 853. – Ой, мамочки… Це коли ж черга дійде? – Не турбуйтеся, тут швидко. Ви в ім’я чого жертву приносите? – Я – в ім’я любові. А ви? – А я – в ім’я дітей. Діти – це моє все! – А ви що в якості жертви принесли? – Своє особисте життя. Аби діти були здорові і щасливі. Все, все віддаю їм. Заміж кликав хороший чоловік – не пішла. Як я їм вітчима в будинок приведу? Роботу улюблену кинула, бо їздити далеко. Влаштувалася нянькою в дитячий сад, щоб під наглядом, доглянуті, нагодовані. Все, все дітям! Собі – нічого. – Ой, я вас так розумію. А я хочу пожертвувати відносинами… Розумієте, у мене з чоловіком давно вже нічого не залишилося… У нього вже інша жінка. У мене начебто теж чоловік з’явився, але… От якби чоловік перший пішов! Але він до неї не йде! Плаче… Каже, що звик до мене… А мені його шкода! Плаче ж! Так і живемо… Відчиняються двері, лунає голос: «№ 852, проходите!». – Ой, я пішла. Я так хвилююсь!!! А раптом жертву не приймуть? № 853 стискається у грудочку і чекає виклику. Час тягнеться повільно, але ось з кабінету виходить № 852. – Що? Ну що? Що вам сказали? Прийняли жертву? – Ні… Тут, виявляється, випробувальний термін. Відправили ще подумати. – А як? А чому? Чому не відразу? – Ох, люба, вони мене запитують: «А ви добре подумали? Це ж назавжди!». А я їм: «Нічого! Діти подорослішають, оцінять, чим мама для них пожертвувала». А вони мені: «Присядьте і дивіться на екран». А там таке кіно дивне! Про мене. Неначе діти вже виросли. Дочка заміж вийшла за тридев’ять земель, а син дзвонить раз на місяць, як з-під палки, невістка крізь зуби розмовляє… Я йому: «Ти що ж, синку, так зі мною, за що?». А він мені: «Не лізь, мама, в наше життя, заради бога. Тобі що, зайнятися нічим?». А чим мені зайнятися, я ж, крім дітей, нічим і не займалася. Це що ж, не оцінили дітки мою жертву? Даремно, чи що, я намагалася? З дверей кабінету доноситься: «Наступний! № 853!». – Ой, тепер я… Господи, ви мене зовсім з колії вибили… Це що ж??? – Проходьте, сідайте. Що принесли в жертву? – Відносини… – Зрозуміло… Ну, показуйте. – Ось… Дивіться, вони, загалом, невеликі, але дуже симпатичні. І свіженькі, нерозношені, ми всього півроку тому познайомилися. – Заради чого ви ними жертвуєте? – Заради збереження сім’ї… – Чиєї, вашої? А що, є необхідність зберігати? – Ну, так! У чоловіка коханка, давно вже, він до неї бігає, бреше весь час, прямо сил ніяких немає. – А ви що? – Ну що я? З’явилась в моєму житті інша людина, з одного боку відносини у нас. – Так ви ці нові відносини – в жертву? – Так… Щоб сім’ю зберегти. – Чию? Ви ж самі кажете, у чоловіка – інша жінка. У вас – інший чоловік. Де ж тут родина? – Ну і що? За паспортом-то ми – все ще одружені! Значить, сім’я. – Тобто вас все влаштовує? – Ні! Ні! Ну як це може влаштовувати? Я весь час плачу, переживаю! – Але проміняти на нові відносини ні за що не погодитеся, так? – Ну, не такі вже вони глибокі, так, проведення часу… Загалом, мені не шкода! – Ну, якщо вам не шкода, тоді нам – тим більше. Давайте вашу жертву. – А мені говорили, у вас тут кіно показують. Про майбутнє! Чому мені не показуєте? – Кіно тут різне буває. Кому про майбутнє, кому про минуле… Ми вам про сьогоднішнє покажемо. Включаємо, дивіться. – Ой ой! Це ж я! Боже мій, я що, ось так виглядаю??? Брехня! Я за собою доглядаю. – Ну, це ваша душа таким чином на зовнішності проектується. – Що, ось так? Плечі вниз, губи в лінію, очі тьмяні, волосся повисло… – Так завжди виглядають люди, якщо душа плаче… – А це що за хлопчик? Славненький який… Дивіться, як він до мене притискається! – Не впізнали, так? Це ваш чоловік. У проекції душі. – Чоловік? Що за нісенітниця! Він доросла людина! – А в душі – дитина. І притискається, як до матусі… – Так він і в житті так! Тулиться. Тягнеться! – Значить, не ви до нього, а він до вас? – Ну, я з дитинства засвоїла – жінка повинна бути сильнішою, мудрішою, рішучішою. Вона повинна і сім’єю керувати, і чоловіка направляти! – Ну так воно і є. Сильна, мудра рішуча матуся керує своїм хлопчиком-чоловіком. І посварить, і пошкодує, і приголубить, і простить. А що ви хотіли? – Дуже цікаво! Але ж я йому не матуся, я йому дружина! А там, на екрані… Він такий винуватий, і до коханки своєї ось-ось знову побіжить, а я його все одно люблю! – Звичайно, зрозуміло, так воно і трапляється: хлопчик пограє в пісочниці, і повернеться додому. До рідної матусі. Поплаче в фартух… Гаразд, кінець фільму. Давайте завершувати нашу зустріч. Будете любов в жертву приносити? Не передумали? – А майбутнє? Чому ви мені майбутнє не показали? – А його у вас немає. При такому сьогоденні – втече ваш «малюк», не до іншої жінки, так захворіє. Або зовсім – в нікуди. Загалом, знайде спосіб вирватися з-під маминої спідниці. Йому ж теж рости хочеться… – Але що ж мені робити ??? Заради чого я тоді себе буду в жертву приносити??? – А вам видніше. Може, вам бути матусею шалено подобається! Більше, ніж дружиною. – Ні! Мені подобається бути коханою жінкою! – Ну, матусі теж бувають улюбленими жінками, навіть часто. Так що? Чи готові принести жертву? Заради збереження того, що маєте, і щоб чоловік так і залишався хлопчиком? – Ні… Не готова. Мені треба подумати. – Звичайно звичайно. Ми даємо час на роздуми. – А поради ви даєте? – Охоче ​​і з задоволенням. – Скажіть, а що потрібно зробити, щоб мій чоловік… ну, виріс, чи що? – Напевно, перестати бути матусею. Повернутися обличчям до себе і навчитися бути Жінкою. Звабливою, хвилюючою, загадковою, бажаною. Такій квіти дарувати хочеться і серенади співати, а не плакати у неї на грудях. – Так? Ви думаєте, допоможе? – Зазвичай допомагає. Ну, це в тому випадку, якщо ви все-таки виберете бути Жінкою. Але якщо що – ви приходьте! Відносини у вас чудові просто, ми їх із задоволенням візьмемо. Знаєте, скільки людей в світі про такі відносини мріють? Так що, якщо надумаєте пожертвувати на користь нужденних – ласкаво просимо! – Я подумаю… № 853 розгублено виходить з кабінету, судорожно притискаючи до грудей відносини. № 854, завмираючи від хвилювання, заходить до кабінету. – Готова пожертвувати своїми інтересами заради того, щоб матуся не засмучувалася. Двері закриваються… По коридору походжають люди, притискаючи до грудей бажання, здібності, кар’єру, таланти, можливості – все те, що вони готові самовіддано принести в жертву… Джерело