Великодні легенди для дітей українською мовою

Великдень – одне з найголовніших церковних свят у році. Діти полюбляють цікаві великодні традиції та щороку із нетерпінням чекають на свято. Чого тільки варте розфарбовування писанок, а також бої крашанками. Ось цікава підбірка коротких легенд про Великдень. ЧЕРВОНІ КРАШАНКИІсус зранку третього дня по смерті воскрес із мертвих. Відхилився важкий камінь на могилі Ісуса, з могили засяяло ясне проміння, а над гробом здійнявся воскреслий Христос, осяяний світлом великим, з кривавими слідами ран на руках і ногах. За хвилину Ісус зник, а труна лишилася порожньою. Перелякані воїни побігли до міста сповістити свого командира про те, що сталося, щоб він їх не карав, бо вони не винні. — Адже хто може змірятися з незнаною вищою силою, що творить диво? — сказали вони в один голос. Командир сидів саме за столом, збираючись снідати, а на сніданок мав варені яйця. Почувши сю звістку, він розлютився на вояків і почав кричати: — Ви, певно, позасинали, замість добре вартувати, а злодії вкрали вам тіло Ісуса! Тепер викручуєтеся, вигадавши якесь «чудо», щоби уникнути смерті! Хіба може чоловік воскреснути з мертвих? Як з мертвого може статися живе, з червоного біле, а з білого червоне? Готуйтеся до смерті! Воїни присягалися, що кажуть правду, та благали, щоби їм дарували життя. Раптом один із них глянув мимохіть на стіл і вигукнув: — Ось, командире, поглянь! Чи не сталося з білого червоне? Чи не може бути чудо? Командир поглянув і собі на стіл та й остовпів з дива. Усі яйця на таці тепер стали червоні. Хвилину не знав він, що з ним діється, а потім велика переміна сталася в його серці. Нарешті він промовив: — Радуйтеся, бо ви врятовані! Вірю вам тепер, що Той замучений воскрес, і вірю, що Він був Богом. Ідіть з миром, а на спомин свого порятунку візьміть собі по одному червоному яйцю. Вони вас урятували. Кажуть, що потім врятовані вояки розказували всім про те чудо, яке сталося над гробом Ісуса і в домі командира, а на доказ того показували червоні крашанки. І відтоді всі християни кожного Великодня готують крашанки і писанки та обдаровують один одного на згадку про той день, коли червоні крашанки врятували воїнів від смерті — як Ісус Христос своїми муками врятував увесь людський рід. НЕБЕСНИЙ КЛЮЧИККоли Ісус Христос розпрощався вже зі своєю Матір’ю та учнями й вознісся до свого Отця, у дорозі до неба товаришував йому жайворонок. Ніхто не знав, як високо він знявся, тільки Св. Петро думав, що він товаришував Спасителеві аж до небесних воріт, бо як вертався, то ніс у дзьобику щось подібне до золотого ключика. Марія, що разом з учнями чекала на вершині гори, витлумачила це як знак свого Сина, що людям доброї волі небо знову відчинене. Коли так жайворонок з небесним ключиком усе ближче та ближче знижувався до землі, дехто з учнів тиснувся наперед і всі вже сперечалися, хто перший схопить ключика та перший дістанеться до неба. Коли жайворонок був уже над самими головами учнів і побачив стільки простягнутих рук, то відлетів наляканий і кружляв над левадою, що була під самою горою. Учні, що очима вказували за жайворонком, завважили тепер, що він випустив ключика, й зараз багато з них кинулося шукати його. Та хоча як пильно і докладно шукали, не знайшли золотого ключика. Замість нього знайшов один з учнів дивну світло-жовту квітку, що хитала на вітрі своєю невеличкою солодко-запашною чашкою. Учень кликав інших і, коли вони збіглися, показав їм, що знайшов. — Такої квітки не бачив я ще досі! — говорив кожен. Довго приглядалися до квітки, аж хтось сказав: — Годі, ми прийшли сюди не зривати квіти, а шукати золотого ключика. І всі кинулися далі на пошуки. Незабаром приспіли тут і Св. Петро з Божою Матір’ю. Коли Св. Петро побачив квітку, спинився, розглядав її та тішився нею. А Божа Мати зірвала квітку і дала Петрові. Незабаром підійшли до них учні. — Чи ви бачили цю гарну квітку? — спитав Св. Петро. — Авжеж, бачили, — відповів один з учнів. — Але ми не діти, щоб довгоспинятися біля квітів. — Через те що ви не хочете бути, як діти, не найшли ви небесного ключика, — сказала Пречиста. Однак ніхто не зрозумів її слів. Тут Св. Петро добув квітку з рукава. Аж це не квітка, а золотий ключик, що його жайворонок випустив із дзьобика на леваду. Тоді учні засоромилися й пішли з левади. Та в душі подумав собі кожен: — Квітка дасть незабаром новий цвіт, і тоді я прийду та зірву собі його. Та коли по якомусь часі досвітками приходили туди хтось із учнів, вони побачили вже не одну, а багато квіток. І тепер годі було впізнати, яка них — справжній золотий ключик. І сьогодні цвіте ця квітка коло Великодня. І наш народ називає ці квітки «Божими ключиками», або коротко — «ключиками». Звуть їх також «Божою ручкою» та медяниками, пролісками, первоцвітом і рястом. Одначе найкраща назва «Божі ключики», бо вони нагадують нам ключі Св. Петра і те, що ними Бог неначе відчиняє ворота весні. ВОСКРЕСНЕ ПОЛУМ’ЯУдосвіта у Воскресну неділю пішли жінки до Ісусового гробу. На превелике здивування побачили, що хтось відвалив камінь, що замикав вхід до гробу. До гробу входили стривожені. Коли ввійшли, засвітили свічку і побачили янгола, що сидів у головах гробу та яснів, як сонце. Очі його мали ясність блискавки, а одяг блищав, як сніг. Марія Магдалина, побачивши світло, вийшла із гробниці, встромила свічку у землю перед входом та повернулася назад до товаришок. З жаху жінки мов оніміли. Тоді мовив їм янгол: — Чого шукаєте живого між мертвими? Чи ж не тямите, що Господь заповів, що третього дня воскресне? Ідіть і скажіть учням його, що ви тут бачили. І вони вийшли. Надворі схилилася Марія Магдалина, щоб узяти свічку. Та, коли простягла руку по свічку, легко скрикнула. Інші жінки спинилися та роздивлялися, що там сталося. І всі побачили, що поки вони були в печері, свічка змінилася. Вона стала квіткою. Високість і стрункість свічки залишилися, однак полум’я було вже не одне: її оточувало багато лагідних пломінців. Було це ясне жовте цвіття. На самому споді горіли великі, розквітлі квіти-пломінці. Що більш угору, то менші були вони, а на самому вершечку були пуп’янки. Це були ґноти, що ще не горіли. Завжди, коли одне полум’я згасне, зразу запалюється нове цвіт-полум’я. Так спинається світло помалу, щораз вище, до синього неба. Цю квітку називає наш народ «дивиною», або «царською свічкою». «Дивиною» тому, що здивувала побожних жінок, а «царською свічкою» тому, бо вона зацвіла раненько у Христове воскресіння, на його честь. Коли побожні жінки вийшли з гробу та зайшли на леваду, на ній горіло жовте полум’я. Було того полум’я густо та багато. Жінки відразу здогадалися, що туди приходив Господь. Вони не зважилися йти за таємними слідами. Вогники були ніжні, мов шовк, та непорушні. Квіти, що виросли під святими ногами воскреслого Спасителя, — це нагідки, або крокіс. Обидві назви нагадують нам, що ця квітка зацвіла під ногами Ісуса, що воскрес, бо назва «нагідки» говорить, що квіти зацвіли під ногами Ісуса, а «крокіс» — що квітки цвіли скрізь, де крокував Ісус. ЦИГАНСЬКІ ЦВЯХИКоли Ісуса вели на страту, то по дорозі вояки зустріли цигана, що ніс усяке залізяччя. Вояки спитали в нього, чи не має він цвяхів. Циган відповів: — Саме три цвяхи є в мене, тільки мусите добре заплатити, бо це великі й міцні цвяхи! — і показав три великі, вже заржавілі цвяхи. — Дамо тобі три срібняки, щоб довго не торгуватися, бо ми спішимо. Там, на Голгофі, мають розпинати Ісуса Назарянина, й народ нетерпляче чекає на видовище. Та коли циган почув, що їм так конче й негайно треба цвяхів, став дорожитися. Бачать вояки, що циган тільки гає час, і кажуть: — Ми не можемо самі дати вищої ціни. Ходи з нами на Голгофу, може, сотник дасть тобі більше. І вже силою потягли його на Голгофу. Коли циган прийшов на лобне місце й побачив табличку з написом «Ісус Назарейський, Цар Іудейський», то зажадав удвічі стільки, як жадав перше. — Цвяхи для царя мусять бути по-царськи оплачені! — стояв уперто при своїм. Сотник не хотів при всіх торгуватись і заплатив йому стільки, скільки він жадав. Від того часу цигани засуджені на поневіряння. І ніхто ще не бачив, як цигани сміються. Їх очі дивляться сумно, а їх музика меланхолійна. А кущ, що тоді зацвів уперше безліччю маленьких білих, багряних і синіх цвяшків, — то «боз турецький», що його плекають і в нас по садах та городах. Відтоді й досі він цвіте так. Джерело

“Листування з Всесвітом” – глибока філософська казка-притча про те, як ми самі ставимося до своїх мрій

Глибока філософська казка-притча психолога Юлії Рубльової про те, як ми самі ставимося до своїх мрій. – Дорогий Всесвіт!Пише тобі Маша. Я дуже-дуже хочу бути щасливою! Дай мені, будь ласка, чоловіка коханого і люблячого, і дитину від нього, хлопчика, а я, так вже й бути, тоді не перейду на нову роботу, де більше платять і зручніше їздити.З повагою, Маша. – Дорога Маша!Чесно кажучи, я навіть почухав потилицю, коли побачив рядки про роботу. Навіть не знаю що сказати. Ти цілком можеш переходити на нову роботу, а я поки що пошукаю для тебе чоловіка.Успіхів! Твій Всесвіт. – Шановний Всесвіт!Спасибі що так швидко відповів! Але … бабуся моя говорила: кому багато дається, з того багато і спитають. Раптом я буду мати і те, і це, а за це ти мені відріжеш ногу, коли я буду переходити трамвайні колії? Ні, давай так: я переходжу на нову роботу, маю чоловіка, але за це я готова разом зі своїм коханим все життя жити в знімній хрущовці. Як тобі такий розклад? – Дорога Машенька!Реготав, побачивши про ногу. Сенс бабусиної приказки зовсім інший: кому багато дається здібностей, талантів, знань і умінь, від того люди багато і чекають. У тебе ж накопичено грошей на двокімнатну квартиру, купуй на здоров’я. Ногу залиш собі… – Дорогий Всесвіт!В принципі, я зраділа, прочитавши про ногу. АЛЕ: у мене буде чоловік, дитина, любов, квартира і нога. Тобто ноги. Що я тобі буду винна за це? – Марійка!УФФ. Чому ти зі мною розмовляєш, як з колекторським агентством? Мене попросили – я роблю. Я тобі коли-небудь говорив, що ти мені щось будеш винна? – Так! Тобто ні. Просто не може бути, щоб все було добре, розумієш ?? Я сьогодні плакала всю ніч: віддала внесок за квартиру. Гарна, вікна на річку. Мабуть, чоловік буде некрасимим. Скажи прямо. В принципі, я до цього готова. – Дорога Маша!Чоловік, звичайно, не Бред Пітт, зате і в дзеркало так часто не заглядає. Днями зустрінетеся. Так, відповідаючи на твоє запитання: МОЖНА, щоб все було добре. В принципі, мені все одно, добре чи погано мені замовляють. Аби людина точно знала, що хоче. – Шановний Всесвіт,А можна, щоб ДОВГО було добре … У принципі, якщо років п’ять буде, я згодна, щоб зі стелі протікало … – Машенька,Я тобі відповім чесно. Довго добре може бути. Довго однаково – ні. Все буде змінюватися, не міняється тільки мертве. І коли буде змінюватися, тобі здасться, що все погано. Тимчасово. – Всесвіт!Тільки не ногу !!! Нехай погулює чоловік. – Марія,Закінчуй зі мною торгуватися. Як на вірменському базарі, їй Богу! Я долею не керую. Моя справа – надати людині те, що вона хоче. Єдине у мене до тебе прохання: коли ти будеш зовсім щаслива, у тебе звільняться сили. Ти відмінно шиєш. Займися клаптевим шиттям, твої ковдри прикрасять будь-який будинок, і людям в радість. – Дорогий мій!Стрибала від радості. Звісно! Я зроблю все, що ти скажеш. Я точно тобі нічого не буду винна? Мені запропонували ще кращу роботу, а той симпатичний хлопець з кафе призначив побачення. Ура !!! (Так не буває, так не буває!)(Купила швейну машинку!)Цілую тебе! – Дорога Маша!Все добре. МОЖНА робити все, що хочеш, в рамках Заповідей і кримінального кодексу. І тобі нічого за це не буде. Навпаки. Якщо ти не будеш нити, я тільки порадію. З скигліями метушні багато. Так що удачі! Я прощаюся поки що. Тут замовлення на одностатевих трійнят, і знову торгуються, пропонують натомість здоров’я. Ну навіщо мені їх здоров’я? …Твій Всесвіт. – Всесвіт, привіт!Як ти там? Доньку назвали Мірою. Пошила найкращу на світі клаптеву ковдру, зайняла перше місце на виставці, надходять замовлення, думаю відкрити свою справу. Я прокидаюся вранці, співають птахи … Іноді думаю – за що мені таке щастя?Твоя Маша. Від чоловіка привіт! – Маша, привіт!Зніяковіло зізнаюся, я трохи переплутав з сином, якого ти замовляла … Але, дивлюся, ти щаслива і так. Бути щасливим – це нормально. Сприймай це не як захоплюючий подарунок, а як спокійний фон твого життя. А дух захоплює іноді від таких дрібниць, які кожному даються без всякого прохання: не моє це діло змушувати птахів співати під твоїм вікном. Це за замовчуванням покладається кожному, базова комплектація. Твоя справа – їх почути і … все, далі думай сама. Пиши, якщо що.Твій Всесвіт. Автор: Юлія Рубльова Джерело

Дуже гарна філософська казка, яка допоможе вам зрозуміти дещо важливе…

– Вам скільки? – Кілограма два, не менше! – Впевнені, може півтора вистачить? – Ні, два! – Валіку, загорни дві тупості, – чоловік-продавець крикнув кудись за кут. – З тупістю беруть ще заздрість і ненависть. Берете? – Так! Теж по два кіло! – Ні, ці в доважок по півкіло в руки не більше. Черга розмитою плямою хлюпала мармуровими сходами, стікаючи в величезний хол. Загальне напруження. Може, не вистачить, розберуть. Дуже хотілося легкого життя, без найменшого напруження. – Жінко, пропустіть, я тут стояла! Ви пізніше підійшли! – відштовхуючи ліктями ту, що пізніше підійшла, лізла на місце молода дама великих розмірів. – Ні, це я раніше підійшла! – зойкнула, хапаючись за повітря руками, опонентка відштовхувачки. – Дамочки, не сваріться, всім вистачить, – долинуло зверху. – Що вам? Спітнілий чоловік з плоским червоним обличчям переминався з ноги на ногу. – Мені як всім, як всім і побільше! Точно безкоштовно?! – Дивлячись який оберете, – з часткою іронії прозвучало у відповідь. –Перший пакет – інтелект, до нього на додачу – жалість, співчуття, прийняття, любов. Цей вартує ваших зусиль, грам триста/чотириста, не більше. Другий, абсолютно безкоштовно – тупість, до нього байдужість, ненависть, заздрість. Вам який? – Мені як всім, як всім, – нервував червонопикий чоловік ще більше. – Всі беруть тупість, вам теж? – Так! – без роздумів випалив він. – А точно з усім цим жити легше буде? – Абсолютно, – з тією ж часткою іронії повторив молодий чоловік і тихо зітхнув. – Ніяких турбот! Тупість перекриє можливість мислити і аналізувати, байдужість перекриє можливість про будь-кого хвилюватися, заздрість буде зігрівати своїм теплом! – за інструкцією випалив він завчені фрази, а від себе додав: «Поки не спалить!». – Ну, що, перший пакет так ніхто і не взяв? – Валентин, який сидить вгорі за столом, встав і обтрусив штани. – Так і вчора не взяли, – потер руки напарник. – Його взагалі рідко беруть, ніхто напружуватися не хоче. Раптом на дверях задзвенів дзвоник. – Ми закриті, – понеслося зверху. – Приходьте завтра. – Мені терміново, мені зараз, мені шкода! Там собака здихає, всі мимо проходять, а моя жалість закінчується, прошу. І співчуття, якщо можна. Другу годину по людях шукаю, ні у кого немає, сказали у вас.У залі запанувала тиша. Двоє нагорі завмерли, здивовано дивлячись на того, хто прийшов. – Ви впевнені? – тишу порушило питання. – Так, звичайно, як я без неї жити буду? З нею зовсім по-іншому. – З нею складно! – менеджер почухав потилицю. – Складно ви жити з нею будете, там ще йдуть милосердя, прийняття, розуміння. Воно вам треба?! Візьміть пакет лімітний: тупість, ненависть, байдужість… Всі беруть! Безкоштовно. – Ні, мені жалість потрібна, я готовий заплатити… – Так ви не зможете в цьому суспільстві жити, тільки сьогодні більше сотні тисяч пакетів з тупістю розібрали. І так кожного дня. Куди ви зі своєю жалістю? З нею мозок працює, душа оживає, ви божевільний? – Ні, живий, і душа поки жива. Дайте мені жалість, і я піду. – Ви будете самотніми, вас не приймуть в суспільстві! – простягаючи пакет, невпевнено сказав менеджер. – Краще самотній, ніж мертвий. Що з мене? – Нічого, вам, як першому покупцеві бонус – безкоштовно. – Дякую, – молодий юнак взяв дбайливо пакет, притиснув до грудей, усміхнувся і вийшов. Двері тихо задзвеніли. – Шкода мені його, як він серед цієї маси один? – почухав голову Микита. – Не хвилюйся, – Валентин поплескав його по плечу. – До цього пакету в додачу йде ангел-хранитель, на тримай. – Що це? – Микита повернувся і взяв аркуш паперу. – Твоє підвищення. В повітрі зависло питання… – Тупість беруть на ура, безкоштовно ж. А ось жалість, співчуття, любов – ні. Продати ці пакети складно. І якщо ти зміг хоч один такий пакет прилаштувати, підвищення у тебе в кишені… – І що я тепер маю робити? – здивовано запитав Микитка. – Оберігати свого підопічного, щоб самотнім не був і з’їденим суспільством, – Валентин дістав з шухляди крила з великим карабіном, і передав Микиті. – На, лети за ним, стеж в обидва! Такі як він на вагу золота… © Василиса Савицька Джерело

Казка про стосунки, яку повинна прочитати кожна розумна жінка

Перед тим як перейти до прочитання, вам потрібно дещо дізнатися про візерунок «Шаміра», який починається з точки, йде хвилею, закінчується колом. Він часто зустрічається на килимах, які прийнято дарувати на заручини, на весілля або коли близьке розлучення. З цим візерунком пов’язана одна стара казка: Одного дня у маленькому селі далеко в горах народилася прекрасна дівчинка, і названа вона була Шамірою. З кожним роком в її селі все сильніше висихала земля, худоба помирала, русло річки перетворювалося в дорогу. – Раз зникла вода, значить, скоро зникнемо і ми, – якось сказала мати. – Куди поділася річка? – запитала її Шаміра. – Хто знає? Може, її випив дракон, а може, змінила шлях і тепер тече під землею. Шаміра вирішила знайти річку. Вранці вирушила в гори по сухому руслу, йшла через ущелини і перевали, стежила за польотом птахів і нарешті побачила воду: десятки струмків стікали з білоголової гори і зникали у моху. Шаміра сіла у одного з потічків, опустила в потік кінчики пальців. – Ти куди? – запитала вона його. – Нікуди. Ми з братами просто біжимо наввипередки. А ти? – Іду до озера, що заховано в вершині гори. – Я якраз звідти. Вхід в печеру завалило камінням, всередину не потрапиш. – Зрозуміло, – зітхнула Шаміра. – Значить, відпочину тут і піду додому. Придивилася до струмка, побачила відображення свого обличчя. – А ти красиво на сонці виблискуєш, і вода твоя ніжнішана дотик, ніж у інших. Струмочок завирував. – Де ти живеш? – запитав він дівчину. – За ущелиною, – відповіла Шаміра. – Можна я тебе проведу? – Не знаю… Довгий має бути шлях. У тебе одного вистачить сил? От якби ти попросив своїх братів з’єднатися з тобою в потік, тоді б точно дійшов. Струмок мовчав. Шаміра піднесла до нього губи і зробила ковток. – Як ти хороший! Ну правда, прощатися з тобою шкода. Дівчина попрямувала з гори і раптом почула за собою плескіт: кілька струмків зливалися в один і текли по її слідах. – Спасибі, що провів, – біля села дівчинка сказала струмочку. Потік стрибав, бився об каміння хвилею. – Ого, який великий став! Так і до моря дійдеш. – Що таке море? – Я завтра тобі розповім. Дочекайся мене тут. Дівчина опустилася на коліна і знову зробила ковток зі струмка. Потік плескався їй услід, скроплював сухі прибережні камені точками бризок. За ніч струмок всіх братів з околиць поєднав в собі. До ранку вздовж берега пробилася зелена щетина. Худий степовий вовк перед світанком напився з струмка води. Оживлений, почухав за вухом, зловив блоху в хвості і знову занурив щасливу морду в потік. Ледве сонце здалося через гори, прийшла Шаміра. В руках вона тримала глечик. – Привіт! Струмок підняв хвилю – просив поцілунок. Дівчина зробила ковток, потім другий. Скропила водою собі на обличчя. – За ніч ти став таким сильним! Струмок надувся, покотив свої води швидше, взявся пересувати валуни. – Я сумувала за тобою. Чи можемо ми бачитися щодня? Струмок заіскрив бризками і відповів: – Я кожен день тут буду для тебе. Шаміра погладила пальцями швидкий потік. – Ти обіцяла розповісти про море. – Ой, так. Воно далеко. Не кожен може до нього добратися. Тільки той, хто не боїться перешкод на шляху. Там можна залишити позаду береги і вийти на свободу, невагомість, простір. Потоку, який зможе дійти до моря і показати мені його, я б віддала всю себе. Від слів Шаміра струмок закипів, увібрав в себе земні і підземні води, ріс і шумів. Шаміра кожен день приходила на його берег з глечиком, хвалила, пестила, розповідала йому про море, далеке, велике… З кожним днем у селі зеленіли поля. Кожна корова, вівця, коза приносила повне вим’я в будинок. Сільські пірамідами складали головки сирів в коморах. Запрацювали млини, олійниці, пекарні. В далекі краї полетіли листи: «Приїжджайте, повернулася вода». На околицях селищ з’явилися нові зруби, а потік біг все швидше, вирував. – Шаміро, Шаміро, скоро я покажу тобі море. – Ти у мене кращий за всіх, я вірю в тебе. Одного ранку потік торкнувся колін Шаміра, коли вона з глечиком нагнулася до нього. – Нам пора до моря, – сказав. Він виштовхнув з осоки човен. Шаміра обернулася на свій будинок: там мати годувала кашею її молодших братів. Поруч цвів сад, кози щипали траву. Дівчина взяла з кострища вугілля, написала кілька слів на глечику, сховала його в кущах. Ступила в човен. Потік помчав. По дорозі долини шелестіло колоссям, важчала жито, в селах кричали діти і півні, через мости перекочувалися навантажені вози. Шаміра пальцями пестила воду. – Ти у мене такий молодець. Потік вирував. Жителі прибережних будинків з подивом дивилися на дівчину в човні без весел, але та зникла з поля зору так швидко, що селяни прийняли її за сон. Останніми дівчину в човні бачили рибалки, які на березі моря виплутуватися з тенет улов. Заворожені, чоловіки дивилися їй услід, поки вона не стала точкою, що не злилася з темрявою. Шаміру шукали в селі. Під кінець другого дня в кущах знайшли її глечик з написом: «Не шукайте мене. Я втекла з коханим». Поруч ревів, гримів, гнав свої води до моря потік… Візерунок Шаміра означає: жінка живить чоловіка словом, а чоловік живить її ділом. Коли чоловік знає, що у нього вірять, йому під силу навіть неможливе. Саме тому важливо підтримувати своїх чоловіків у всіх їх починаннях, адже тоді вони здатні здійснити найпотаємніші жіночі бажання. Історія з книги “Казки для неспокійних” Джерело

“Не бісіть Всесвіт, там для вас дуже стараються!” – чудова історія для тих хто боїться втілювати свої мрії

Ось я іноді думаю, що там, на небі, зібрався молодий творчий колектив. Робота у них така. Креативна. Допомагати людям втілювати мрії.У понеділок о 9:00 у них нарада і обговорення поточних мрій. Начальник відділу зачитує нові надходження бажань з планети Земля, всі інші переписують їх у свої щоденники. Петя мріє стати письменником. Коля-кухарем. Наташа-фотографом. Ну, наприклад. Потім начальник так з ентузіазмом каже: “Ну все, хлопці, працюємо! Ми ж відмінна команда! Ми професіонали!” І понеслося. Вони придумують якісь неймовірні сценарії і сюжети. Точно розраховують час і місце, щоб зіштовхнути людину з випадковими людьми і подіями. Складають план і графік. Узгодять із суміжними групами, щоб здійснення мрії Петі ніяк негативно не вплинуло на здійснення мрії Колі. Проробляють колосальну роботу. Не сплять ночами, не бачать дітей і кота. Мріють, що після цього проекту обов’язково попросять у шефа відпустку. І ось проект підписаний. Всі інстанції дали добро. Настає день ікс. Він обведений в календарі червоним хрестком. Все узгоджено з астрологічним відділом. Близнюк в Овні, все як годиться. Чоловік виходить з дому. Розуміє, що забув ключі. Поки бігав за ключами, запізнився на автобус. А на роботі начальник-звір і терміновий проект. Чоловік викликає таксі, розуміє, що сьогодні залишиться без обіду, тому що на таксі підуть останні гроші. Із зіпсованим настроєм сідає в машину. Таксист вирішує розрядити обстановку і робить радіо голосніше. Грає Лепс:”Найкращий день”. Чоловік просить переключити. На іншій радіостанції – оголошення. Така-то студія за такою-то адресою оголошує новий набір в художню школу. Телефон повторюють два рази. І таксист каже: “О, в художники кличуть. У мене племінниця теж добре малює. Їй 5 років зараз, а всі кажуть, що талантище”. І чоловік йому відповідає сумно:”я теж в дитинстві добре малював”. А по радіо знову оголошення повторюють. Там, на небі, всі дивляться на це зі схрещеними пальцями. Ніхто не дихає. Не ворушиться. В туалет ніхто не виходить. Муха завмерла в польоті. Чоловік переписує номер телефону в свій блокнот. Вся креативна група видихнула. Відкривають шампанське. Всі аплодують і сміються. Хтось підхопив іншого кружляти в танці. Хтось покликав на радощах колегу на побачення. А чоловік прийшов додому. Розповів дружині. І вона йому каже: “що це ти надумав? Що за дурниці?” І чоловік такий: “дійсно, що це я собі надумав! Дурниці якісь. Не малював-то вже з дитинства. Ну так, згадував про це недавно. Хотів навіть кисті купити. Але якось все зайвих грошей не було. Як я піду туди? Засміють же…” І там, на небі, всі дружно: “та що ж таке-то?! Як так?!” Хтось театрально жбурляє папери зі столу зі словами: “Я не можу так більше працювати!!!”Побачення скасовується. Шеф викликає начальника відділу виконання мрій з вимогою звіту. Хто винен? У чому косяк? Розбір польотів. Позбавлення премій. Ніякої відпустки. Вдома нудьгують діти і кіт. Загалом, давайте не будемо дратувати Всесвіт. Там реально стараються. Без відпустки працюють. Давайте не будемо. Ольга Демидюк

“Крокодильчик” – повчальна казка для дітей, які проявляють словесну агресію

Може, в морі, може, в річці, може, в озері лісовому жив Крокодильчик. Найбільше на світі він любив смачно поїсти. Міг і рибку, міг і жабку, міг і пташку прожувати, тому що у крокодильчика були міцні, красиві і здорові зуби. Але була у крокодильчика погана звичка, він часто лаявся, говорив багато злих і недобрих слів. Одного разу Крокодильчик образив доброго чарівника. Чарівник його зачарував, і тепер після кожного поганого слова у крокодильчика випадав один зуб. Скоро у нього зовсім не залишилося зубів, і він уже не міг смачно поїсти. Сумно стало крокодильчику. Почав він розпитувати мешканців водойми, чому у нього випали всі зуби. Мудрий Бегемот пояснив йому причину. Крокодильчик все зрозумів, вибачився перед чарівником, і у нього почали рости нові зуби. З того часу Крокодильчик береже свої зуби. Він не тільки чистить їх вчасно, а й, найголовніше, не говорить поганих слів. Блинова Тетяна Джерело

Повчальна казка про ящірку для дітей, які не вміють гратися з іншими дітьми

Жила-була маленька ящірка. Жах, яка шкідлива! Як вийде на вулицю до жабенят пограти, так і давай гидоту всім говорити. – З вами я не дружу! – І з вами теж не дружу! – А вас взагалі покусаю! – Як же, – їй кажуть, – ти нас покусаєш? У тебе і зуби-то он які дрібні! – Дрібні, – каже, – зате отруйні! Всіх покусаю! З ящіркою цією ніхто не хотів грати. Ні в квача, ні в хованки, ні в кеглі. А як з нею грати? Вона то волає, то б’ється, то якщо кеглі збудуєш – все зруйнує. Якось раз побудували звірята з піску замок. Високий, гарний. З вежами. А ящірка прийшла і зламала його. Розсердилися звірята, зашипіли. А ящірка як давай плюватися! Тоді жабенята схопили ящірку і хотіли побити. Старше жабеня сказало: – Ні. Ми її зараз додому відведемо. І розповімо її мамі, що вона себе погано веде. Покусати всіх хоче. І плюється. Нехай її мама покарає. А то і ремінця дасть. – Правильно! – закричали всі, – ремінця їй! Потягли вони ящірку до мами-ящірки. Розповіли мамі-ящірці про її погану поведінку. Мама ящірку в лапки прийняла, але замість того, щоб побити, взяла і притиснула її до серця. Та ще й колисати почала. – Що таке? – зашипіли жабенята. – Неподобство! – крикнуло старше жабеня, – чому ви її не покараєте? Вона ж хуліганка! – Ви вже вибачте її, будь ласка, – сказала мама-ящірка, – це просто у моєї доньки така шкірка шкідлива. – Як це? – не зрозуміло старше жабеня, – шкірка шкідлива? – Колеться зсередини. Розумієте? Жабеня зіщулилося. Неприємно має бути, коли шкурка зсередини колеться … – Ось стривайте, – продовжила мама-ящірка, – вона скоро її скине і буде доброю. Колір шкірки буде той же самий, але зсередини вона стане м’яка. Як сама ящірка. Вона ж всередині, навіть під колючою шкіркою, добра … – А як ми дізнаємося, що вона її скинула? – запитало жабеня, – якщо колір той же самий залишиться? – Дізнаєтеся, – пообіцяла мама-ящірка, – обов’язково! – А довго чекати, поки вона її скине? – запитало жабеня. – Ні! Не довго. А для того, щоб вона скоріше її скинула, ящірку треба частіше обіймати і ось так качати. Сто раз на день. – А якщо вона кусатися буде? – запитало вуженя. – Якщо ось так обіймати – не буде, – запевнила його мама-ящірка. Звичайно, на наступний день ящірка на майданчику знову бешкетувала. То крикне щось образливе. То піском кине. Але жабенята все-таки мамі-ящірці повірили. І кожен раз намагалися обіймати ящірку. І колисати. Вона виривалася спочатку, а потім затихала. Сто разів на день обіймати, звичайно, їм було непросто. Тому жабенята і інші звірята вирішили їй допомогти. І по черзі обіймали шкідливу ящірку. Хоча і боялися – раптом вкусить або щось гидке скаже? Особливо страшно було дощовому черв’ячку. Він навколо ящірки обвився, а сам тремтить. – Кусь! – сказала йому єхидно ящірка. – Ой-ой-ой, – запищав черв’ячок, закривши очі.- Чого це ти?- Б-боюся … – Гаразд, – махнула лапкою ящірка, – не бійся. Пожартувала я. А одного разу вона прийшла на майданчик і стала всім посміхатися, допомагати і говорити хороші слова. Всі зраділи і стали з ящіркою грати. І обіймати її – просто так, від радості. «Скинула, значить, вона свою шкірку, – здогадалося старше жабеня, – колір такий же залишився, але зсередини все-таки вона м’якою стала..» Жабеня відразу здогадалося, інші – трохи пізніше. Коли підросли. Автор Юлія Кузнєцова Джерело

Притча про те, для чого Смерті коса

– Ви – коваль? Голос за спиною пролунав так несподівано, що Василь аж здригнувся. До того ж він не чув, щоб двері в майстерню відкривалися і хтось заходив усередину.– А стукати не пробували? – грубо відповів він, злегка розсердившись і на себе, і на моторного клієнта. – Стукати? Хм … Не пробувала, – відповів голос.Василь схопив зі столу ганчір’я і, витираючи натруджені руки, повільно обернувся, прокручуючи в голові відповідь, яку він зараз збирався видати в обличчя цього незнайомця. Але слова так і залишилися десь в його голові, тому що перед ним стояв вельми незвичайний клієнт. – Ви не могли б виправити мені косу? – жіночим, але злегка хриплуватим голосом запитала гостя.– Це все, так? Кінець? – відкинувши ганчірку кудись в кут, зітхнув коваль.– Ще не все, але набагато гірше, ніж раніше, – відповіла Смерть.– Логічно, – погодився Василь, – не посперечаєшся. Що мені тепер потрібно робити?– Виправити косу, – терпляче повторила Смерть.– А потім?– А потім наточити, якщо це можливо.Василь кинув погляд на косу. І дійсно, на лезі були помітні кілька вищербин, та й саме лезо вже пішло хвилею.– Це зрозуміло, – кивнув він, – а мені-то що робити? Молитися або речі збирати? Я просто в перший раз, так би мовити …– А-а-а … Ви про це, – плечі Смерті затряслися в беззвучному сміхові,– ні, я не за вами. Мені просто косу потрібно підправити. Чи зможете?– Так я не помер? – непомітно обмацуючи себе, запитав коваль. – Вам видніше. Як ви себе почуваєте?– Та наче нормально.– Нудота, запаморочення, щось болить?– Н-н-ні, – прислухаючись до своїх внутрішніх відчуттів, невпевнено сказав коваль.– В такому разі, вам нема про що турбуватися, – відповіла Смерть і простягнула йому косу. Взявши її в, моментально задерев’янілі руки, Василь почав оглядати її з різних сторін. Справ там було на півгодини, але усвідомлення того, хто буде сидіти за спиною і чекати закінчення роботи, автоматично подовжує термін, як мінімум, на пару годин. Переступаючи ватяними ногами, коваль підійшов до ковадла і взяв в руки молоток.– Ви це … Сідайте. Чи не будете ж ви стояти ?! – вклавши в свій голос всю свою гостинність і доброзичливість, запропонував Василь. Смерть кивнула і сіла на лавку, спершись спиною на стіну. Робота добігала кінця. Випрямивши лезо, наскільки це було можливо, коваль, взявши в руку точило, подивився на свою гостю.– Ви мене вибачте за відвертість, але я просто не можу повірити в те, що тримаю в руках предмет, за допомогою якого було загнано у могилу стільки життів! Жодна зброя в світі не зможе зрівнятися з ним. Це воістину неймовірно.Смерть, яка сиділа на лавці в невимушеній позі, і розглядала інтер’єр майстерні, якось помітно напружилася. Темний овал капюшона повільно повернувся в сторону коваля. – Що ви сказали? – тихо промовила вона.– Я сказав, що мені не віриться в те, що тримаю в руках зброю, яка …– Зброя? Ви сказали зброю?– Може я не так висловився, просто … Василь не встиг договорити. Смерть, блискавичним рухом схопившись з місця, через мить опинилася прямо перед обличчям коваля. Краї капюшона злегка тремтіли.– Як ти думаєш, скільки людей я вбила? – прошипіла вона крізь зуби.– Я … Я не знаю, – опустивши очі в підлогу, видавив із себе Василь.– Відповідай! – Смерть схопила його за підборіддя і підняла голову вгору,– Скільки?– Н-не знаю …– Скільки? – викрикнула вона прямо в обличчя коваля.– Та звідки я знаю скільки їх було? – намагаючись відвести погляд, не своїм голосом пискнув коваль. Смерть відпустила підборіддя і на кілька секунд замовкла. Потім, згорбившись, вона повернулася до лавки і, важко зітхнувши, сіла.– Значить ти не знаєш, скільки їх було? – тихо промовила вона і, не дочекавшись відповіді, продовжила,– а що, якщо я скажу тобі, що я ніколи, чуєш? Ніколи не вбила жодної людини. Що ти на це скажеш? – Але … А як же так? …– Я ніколи не вбивала людей. Навіщо мені це, якщо ви самі прекрасно справляєтеся з цією місією? Ви самі вбиваєте один одного. Ви! Ви можете вбити заради папірців, заради вашої злості і ненависті, ви навіть можете вбити просто так, заради розваги. А коли вам стає цього мало, ви влаштовуєте війни і вбиваєте один одного сотнями і тисячами. Вам просто це подобається. Ви залежні від чужої крові.І знаєш, що найнеприємніше у всьому цьому? Ви не можете собі в цьому зізнатися! Вам простіше звинуватити у всьому мене, – вона ненадовго замовкла,– ти знаєш, якою я була раніше? Я була красивою дівчиною, я зустрічала душі людей з квітами і проводжала їх до того місця, де їм судилося бути. Я посміхалася їм і допомагала забути про те, що з ними сталося. Це було дуже давно … Подивися, що зі мною стало!Останні слова вона викрикнула і, схопившись з лави, скинула з голови капюшон. Перед очима Василя постало, поцятковане зморшками, обличчя дуже старої жінки. Рідке сиве волосся висіло заплутаними пасмами, куточки потрісканих губ були неприродньо опущені вниз, оголюючи нижні зуби, кривими кавалками визираючи з-під губи. Але найстрашнішими були очі. Абсолютно вицвілі, абсолютно пусті очі, втупилися на коваля.– Подивися на кого я перетворилася! А знаєш чому? – вона зробила крок в сторону Василя. – Ні, – зіщулившись під її пильним поглядом, кивнув він головою.– Звичайно не знаєш, – посміхнулася вона,– це ви зробили мене такою! Я бачила як мати вбиває своїх дітей, я бачила як брат вбиває брата, я бачила як людина за один день може вбити сто, двісті, триста інших людей! .. Я ридала, дивлячись на це все, я волала від нерозуміння, від неможливості того, що відбувається, Я кричала від жаху …Очі Смерті заблищали.– Я поміняла своє прекрасне плаття на цей чорний одяг, щоб на ньому не було видно крові людей, яких я проводжала. Я одягла капюшон, щоб люди не бачили моїх сліз. Я більше не дарую їм квіти. Ви перетворили мене в монстра. А потім звинуватили мене у всіх гріхах. Звичайно, це ж так просто …– вона дивилася на коваля уважним поглядом, – я проводжаю вас, я показую дорогу, я не вбиваю людей … Віддай мені мою косу, дурень!Вирвавши з рук коваля своє знаряддя, Смерть розвернулася і попрямувала до виходу з майстерні.– Можна одне питання? – почулося ззаду.– Ти хочеш запитати, навіщо мені тоді потрібна коса? – зупинившись біля відчинених дверей, але не обертаючись, запитала вона.– Так.– Дорога в рай … Вона вже давно заросла травою…

Повчальна казка про білочку для невпевнених та несамостійних дітей

В одному звичайнісінькому лісі, на одній із зелених ялин жила-була звичайнісінька біляча сім’я: мама, тато і дочка – Білочка. На сусідніх ялинках теж жили білки. Вночі всі спали, а вдень збирали горіхи, тому що дуже їх любили. Мама і тато вчили Білочку, як діставати горішки з ялинових шишок. Але кожен раз Білочка просила допомогти їй: – Мамочко, я ніяк не можу впоратися з цією шишкою. Допоможи мені будь ласка!. Мама діставала горішки, Білочка їла їх, дякувала мамі і стрибала далі. – Таточку, у мене ніяк не виходить дістати горішки з цієї шишки !. – Білочка! – говорив їй тато, – ти вже не маленька і повинна робити все сама. – Але у мене не виходить! – плакала Білочка. І тато допомагав їй. Так вона стрибала, веселилася, а коли їй хотілося з’їсти горішок, вона кликала на допомогу маму, тата, тітку, дядька, бабусю або ще кого-небудь. Минав час. Білочка росла. Всі її друзі вже добре збирали горіхи і навіть вміли робити запаси на зиму. А Білочка завжди потребувала допомоги. Вона боялася зробити щось сама, їй здавалося, що вона нічого не вміє. У дорослих вже не було достатньо часу, щоб допомагати Білочці. Друзі стали кликати її недотепою. Всі білочки веселилися і грали, а вона стала сумною і задумливою. «Я нічого не вмію і нічогісінько не можу зробити сама», – сумувала вона. Одного разу прийшли дроворуби і зрубали зелений ялинник. Довелося всім білкам і білченятам відправитися на пошуки нового Дому. Вони розійшлися в різні боки і домовилися зустрітися ввечері і розповісти один одному про свої знахідки. І Білочка теж вирушила в далеку дорогу. Страшно і незвично було їй стрибати по гілках на самоті. Потім стало весело, і Білочка була дуже задоволена, поки зовсім не втомилася і не захотіла їсти. Але як же їй дістати горіхи? Нікого немає поруч, ні від кого чекати допомоги. Стрибає Білочка, шукає горіхи – немає їх і немає. День вже наближається до кінця, настає вечір. Сіла Білочка на гілку і гірко плаче. Коли дивиться, а на гілочці шишка. Зірвала її вона. Згадала, як її вчили горішки діставати. Спробувала – не виходить. Ще раз – знову невдача. Але Білочка не відступала. Вона перестала плакати. Подумала трошки: – Спробую-но я своїм способом горішки діставати! Сказано зроблено. Піддалася шишка. Дістала Білочка горішки. З’їла, розвеселилася. Подивилась, а навколо великий ялинник. На ялинових лапах шишок видимо-невидимо. Перестрибнула Білочка на іншу ялинку, зірвала шишку – там горішки, іншу зірвала – і та повна. Зраділа Білочка, зібрала трохи горішків у вузлик, запам’ятала місце і поспішила на призначену зустріч з гілки на гілку, з гілки на гілку. Прибігла, бачить її рідні та друзі сидять сумні. Не знайшли вони горішки, втомилися, зголодніли. Розповіла їм Білочка про ялинник. Дістала горішки з вузлика, нагодувала. Зраділи мама і тато, посміхнулися друзі і рідні, стали Білочку хвалити: – Як же ми тебе недотепою звали – всіх обігнала, всім сили надала і новий будинок знайшла! Ай, Білочка! Ай, розумниця! На наступний ранок білки прийшли на те місце, про яке вона розповіла. І дійсно, горіхів там виявилося дуже багато. Влаштували свято-новосілля. Горішки їли, та Білочку хвалили, пісні співали і хоровод водили. З книги «Лабіринти душі» Автор Ольга Хухлаева Джерело

“Закон карми” – чудова притча-казка для тих, хто намагається завжди всім догодити, забуваючи про себе

Багатьом з нас, буває, приходить думка про те, що ми проживаємо не своє життя. Намагаємося усім догодити, бути для всіх білими, пухнастими, а то раптом нас не приймуть такими, якими ми є. А втрачати людей не хочеться. Ця чудова притча-історія розповість вам про те, що відбувається з людьми, які не вміють слухати своє серце. – Як це – не було? – запитала я раптово хриплим голосом, – Зовсім, чи що? Так у вас помилка тут, в картотеці, подивіться краще! – Ні, – літній Ангел усміхнувся поблажливо і поправив окуляри в круглій оправі, – У нас тут все записано, все враховано, знову ж таки, все під суворим оком Самі Знаєте Кого. У нас за посадовий злочин знаєте що? – фізіономія Ангела посуворішала, – Про Люцифера чули? Ото ж бо. Моргнути не встиг – скинули. «Помилка». Скажете теж… – Хвилиночку, – я спробувала взяти себе в руки, – Подивіться, будь ласка, сюди. Ангел доброзичливо подивився на мене поверх окулярів. – І? – запитав він після секундного мовчання. – Мене, може, і немає. Але хтось же є? – я обережно поворушила кисільною субстанцією, яка тепер заміняла мені звичний земний організм. Субстанція захвилювалася і попливла райдужними плямами. – Хтось, безумовно, є. Але ніяк не NN, якою ви зволили представитися, – Ангел важко зітхнув і потер чоло, – Я таких як ви перебачив – не злічити. І чомусь в більшості своїй – дами. Ну, гарахд. Давайте перевіряти, панночко. По пунктах. З самого початку. Так? – Давайте, – сказала я, рішуче повиснувши в нього над плечем, і готувалася битися до останнього. – Так-с, ось вона, біографія мадам N, – Ангел витягнув з-під столу здоровенний талмуд і здув з нього пил, – Ab ovo, дорога, що називається, від яйця, – він наслинив палець і зашурхотів тонкими, цигарковими сторінками, – Ну, це все дрібниці… підгузники… капризи дитячі… дурниці всякі… особистість ще не сформована… характер не проявляли, все чернетки… ну, дитинство і зовсім опустимо, беремо свідоме життя… а, ось! – він переможно підняв палець, – у вас був роман в кінці десятого класу! – Ах, яка дивина, – не втрималася я, – Щоб у шістнадцять років – і раптом роман! – А ви не іронізуйте, фрейляйн, – Ангел зробив суворе обличчя, – роман розвивався бурхливо і досить щасливо, поки не встряла ваша подруга. І хлопчика у вас, будемо вже відвертими, прямо з-під носа забрала. Тобто не у вас, – раптом схаменувся ангел і почервонів, – а у мадмуазель NN… – Ну, і що? – запитала я підозріло, – з усіма буває. Це що, якийсь смертний гріх, який в Біблію забули записати? Мовляв, не віддавай ні хлопця свого, ні осла, ні вола… При слові «Біблія» ангел скривився. – При чому тут гріх, заради Бога! Дістали вже зі своїми гріхами… Слідкуйте за думкою. Як в цій ситуації поводиться наша N? – Як дурупа себе веде, – похмуро сказала я, смутно пригадуючи цей нещасний роман «па-де-труа», – робить вигляд, що нічого не сталося, вештається з ними всюди, мирить їх, якщо посваряться… – Оооось, – повчально простягнув Ангел, – а тепер уважно – на мене дивитися! – як би вчинили ви, якби жили? – Вбила б, – слово вилетіло з мене раніше, ніж я встигла збагнути, що говорю. – Саме так! – Ангел навіть підстрибнув на стільці, – Саме так! Вбити б не вбили, звичайно, але послали б на три веселі букви – це точно. А тепер згадайте – скільки таких «романів» було в житті у нашої мадмуазель? – Штук п’ять, – згадала я, і мені раптом стало паршиво. – І все з тим же результатом, зауважте. Йдемо далі. Мадмуазель спробувала вступити до університету і провалилася. Скільки не вистачило? – Півтора бали, – мені захотілося плакати. – І понесла документи в педінститут. Там її бал – прохідний. Вона поступає в цей інститут. А ви? Чого в цей момент хотіли ви? – Вступати в університет до останнього, поки не поступлю, – вже ледь чутно прошепотіла я, – але ви і мене зрозумійте теж, мама так плакала, просила, боялася, що за цей рік я загуляю або ще щось, ну, і мені раптом стало все одно… – Мила моя, – ангел подивився на мене співчутливо, – нам тут до лампочки, хто там у вас плакав і з якого приводу. Нас факти цікавлять, вперта річ в світі. А факти у нас щось зовсім непривабливі. Навіщо ви – ні, ось серйозно! – навіщо тоді заміж вийшли? У сенсі – наша NN? Та ще й вінчалася, між іншим! Вона, отже, вінчалася, а ви в цей час про що думали?! Я мовчала. Я прекрасно пам’ятала, про що тоді думала в задушливій сусальній церкві, тримаючи в пітному кулачку свічку. Про те, що любов любов’ю, але вся ця бодяга ненадовго, що я, може бути, пару років протягну, максимум, а там натура моя все одно переважить, і тоді вже ти прости прости мене, Господи, якщо ти є… – Ото ж бо, – Ангел похитав головою і перегорнув сторінку, – так тут у вас на кожному кроці суцільні провали! Дівчинко моя, ну, не можна ж так! У тридцять років так хотіли татуювання зробити – чому не зробили? – Ну-у-у… – спантеличилася я, – не пам’ятаю вже. – А я вам підкажу, – Ангел недобре посміхнувся, – тодішній ваш коханий був проти. Примітивні, говорив, племена, та й дупа з роками поповзе. Так? – Вам видніше, – насупилася я, хоча щось таке було колись, точно ж було… – Мені-то видніше, звичайно… Дупа-то ваша була, а не коханця?! Добре, їдемо далі. Ось тут написано – тридцять п’ять років, домогосподарка, простіше кажучи – безробітна, із захоплень – хіба що кулінарія. Мила така картинка виходить. Вишивання гладдю тільки не вистачає. Ну, згадуйте, згадуйте, чого насправді-то хотіли?! – Згадала. Стріляти хотіла. – У кого стріляти?! – здивувався ангел і покосився в книгу. – У біжучу мішень. Ну, або в стаціонарну, без різниці, – плакати я, як з’ясувалося, тепер не могла, зате туманне моє тіло втратило свою райдужність і пішло густими сірими хвилями, – стрільбою хотіла займатися. Співати ще хотіла. Давно це було… – Підтверджую, – Ангел ткнув пальцем в талмуд – ви, дорога моя, мали до всього цього досить пристойні здібності. Богом, між іншим, дані. Від народження! Куди поділи все це? Де, я вас питаю, дивіденди?! – Я не знала, що повинна… – прошелестіла я у відповідь. – Брешете, прекрасно знали – Ангел зняв окуляри, втомлено примружився і потер перенісся, – що ж ви все брешете-то, ось напасть якась… Гаразд, мадам, давайте закінчувати. Приступимо до вашого розподілу. Він дістав великий бланк, розправив його поверх моєї біографії і почав щось писати. – Як ви все не розумієте, – в голосі Ангела чувся розпач, – не можна, ну, не можна зраджувати себе на кожному кроці, десь і померти можна раніше смерті! А це, між іншим, і є той самий «гріх», якого ви всі так боїтеся!… Все думаєте – і так зійде… Думаєте це жарт – кожна третя душа не своє життя проживає! Адже це страшна статистика! І у всіх якісь ідіотські виправдання – то мама плакала, то тато сердився, то чоловік був проти, то дощ в той день пішов не вчасно, то – взагалі сміх! – грошей не було. Хомо сапієнс, називається, еректуси… Ну, все, готово, – Ангел роздратовано відкинув перо, – попрошу встати для оголошення вироку. Переді мною встати, в сенсі. Я перелетіла через стіл і завмерла прямо перед Ангелом, всім своїм виглядом висловлюючи провину і каяття. Чорт його знає, може, спрацює. _ Неідентифікована Душа за звинуваченням в непрожитому житті визнається винною, – Ангел подивився на мене з суворою жалістю, – пом’якшувальних обставин, таких, як: а) не відала, що творила б) була фізично не в змозі реалізувати або в) не вірила в існування вищого розуму – не виявлено. Призначається покарання у вигляді проживання одного і того ж життя до виявлення себе справжньої. Вирок остаточний і оскарженню не підлягає. Підсудна! Вам зрозумілий вирок? – Ні, – я жалібно закліпала, – Це в пекло, чи що? – Ну, пекла ви не заробили, дитинко, – усміхнувся ангел, – та й вакансій там…, – він безнадійно махнув рукою, – підете в чистилище, будете проживати змодельовані ситуації, поки суд не визнає вас прожитою своє життя. Ну, а вже будете ви там страждати чи ні – це ми, вибачте, не в курсі, – і Ангел протягнув списаний жовтий бланк, – Тепер все ясно? – Більш-менш, – я кивнула розгублено, – і куди мені тепер? – Момент, – сказав Ангел і клацнув пальцями. Щось брязнуло, гримнуло і в очах у мене потемніло… …одну мене не відпустять, а з тобою запросто, – почула я знайомий голос, – і Сергійко каже – нехай вона тебе відмаже на два дні, ну, Олюсю, ну, миленька, ти ж допоможеш, правда? Ми тобі і намет окремий візьмемо, і взагалі кльово буде, уявляєш, цілі дві ночі, багаття, річка і ми втрьох?.. Це був мій шкільний двір, травень вже й не пам’ятаю якого року, запорошений задушливий вечір. І Оленка, красуня, з ляльковим личком і фігурою від Сандро Ботічеллі – моя подружка – як завжди безтурботно щебетала мені у вухо, не помічаючи, як ненависть і біль повільно скручують мене гвинтом, заважаючи дихати. Таке знайоме, таке рідне-звичне відчуття… Я ж хороша дівчинка, я перетерплю все це, я буду вести себе пристойно, я хороша, гарна, хоро… – А йди ти, – сказала я ніжно, з садистським задоволенням спостерігаючи, як округлюються її порцелянові очі, і, відчуваючи деяку незавершеність сцени, додала – обидва пішли до чортів собачих. …Коли розгніваний стук Оленчиних каблучків затих десь за поворотом, я прислухалася до дзвінкої порожнечі навколо, і зрозуміла, що ось прямо зараз я, нарешті, глибоко, непристойно щаслива… Автор: karma_amrak Джерело

Дивовижна казка про любов і кохання

В одній звичайні людській душі жили Любов і Кохання. Вони були схожі, як близнюки, але вели себе чомусь по-різному. Кохання було від природи сліпим, Любов мала стовідсотковий зір. Коли Кохання впритул не помічало недоліків, Любов чудово бачила їх, беззаперечно приймаючи. Коли Кохання гуляло під місяцем і дарувало квіти, захлинаючись у вирі щасливих емоцій, Любов терпляче чекала самотніми холодними ночами. Коли Кохання розпливалося в компліментах, Любов говорила жорстку правду, лікуючи болем. Кохання знало безліч ніжних слів, Любов просто вміла дарувати насолоду. Коли кохання кричало „я не проживу без тебе!”, любов, тихо помираючи, відпускала на свободу. Коли кохання безсило билося в істериці, вимагаючи взаємності, Любов проводила безсонні ночі біля лікарняного ліжка, ні на що не зважаючи. Коли кохання, дивлячись в постаріле зів’яле лице, відвернулося, і, жаліючи себе, розтануло, як сніг, залишивши душу назавжди, Любов залишилась, вдихаючи життя в холодні посинілі губи. — Я тут безсила, — сказала Смерть, тихо танучи слідом за Коханням. — Чому ж так відбувається? – запитав молодий Ангел у старшого „колеги”, зазираючи з цікавістю у сповнену Любов’ю душу.— Все просто, — відповів Старий Ангел, який на своєму віку бачив мільйони звичайних людських душ.— Все просто. Коли народилося Кохання – засяяла нова яскрава зірка, даруючи красу і радість всім навколо. Коли народилася Любов – посміхнувся Бог. Джерело

Історія про те, що заважає жінці бути жіночною

Принцеса! Прин-цес-са-А-а-а! – закричали під вікнами. – Прекрасна принцеса тут живе? Вона роздратовано зітхнула і висунулася з вікна: Чого тобі?!Внизу стояв принц. Звичайний прекрасний принц, кінь в комплекті.Принц задер голову: Принцеса, кажу, тут живе? Вона поморщилася і закричала у відповідь: Немає її! Гуляє у полях, та в лісах, квіти збирає. Завтра приходь! Принц уважно подивився наверх, потім витягнув шматок пергаменту і порівняв малюнок з білявою головою, яка зараз виглядала з вікна: Я тебе впізнав! Ти ж принцеса, навіщо обманюєш?! Принцеса зняла хустку, втомлено потерла лоб: Не підеш, значить? Принц вперто хитнув головою: Я одружитися приїхав! Відкривай! Ну раз одружитися-то піднімайся. Клямку трохи на себе Потягни, і тільки потім вгору, — заїдає вона, – пояснила принцеса і зникла у вікні.Принц спішився, акуратно прив’язав коня, кілька хвилин поборовся з непокірною клямкою-і, врешті-решт, опинився в світлій, просторій кімнаті. Біля вікна сиділа принцеса і щось майструвала з поліна. Як тільки принц з’явився, дівчина підняла на нього очі і задумливо запитала: У тебе стамески немає? Принц трохи сторопів, тому що у нього були з собою камені дорогоцінні, тканини оксамитові і нитки перлинні.А стамески не було. Ну ні, так ні, – кивнула принцеса. – Одружитися, значить? Принц відкашлявся: Прекрасна принцесо, слухи про вашу красу і доброту дійшли до нашого королівства. І вирішив я, що ви повинні бути моєю дружиною! Прекрасний принц, я тебе бачу перший раз в житті, і відомості про тебе ніякі не дійшли до мого Королівства! – сказала принцеса. – Я не можу зараз виходити заміж! У мене скоро сплав по високогірній річці-мені треба готуватися! І похід на байдарках! І ось-конкурс різьблення по дереву ще, а стамеску тато з собою відвіз! Принц зовсім розгубився. Він уявляв собі все це трохи інакше.Зовсім по-іншому, якщо бути відвертим. У його мріях прекрасна принцеса кидалася до нього в обійми і, сяючи посмішкою, дякувала йому за каміння, тканини і нитки, які він привіз їй в подарунок!А зовсім не вимагала стамеску і вже точно не перераховувала якісь дикі способи проведення часу!Принц був в жаху і думав, як тепер пояснити батькові, чому він повернувся без нареченої.Ну не говорити ж правду, справді! Принцеса дивилася на всі ці митарства і думала, що їй знову потрапить від татуся.Тому що Татусь кожен раз лаявся і нарікав, що їй треба було народитися хлопчиком, а то і зовсім в якій-небудь іншій королівській родині! Можливо, скажемо, що я закохана в когось іншого? – невпевнено запропонувала вона.Принц знизав плечима: Дурниці які! Закохана, скажи будь ласка! Ні, коли справа стосується політики двох королівств-тут не до любові! У мене всі завжди закохуються з першого погляду, розумієш? Принцеса окинула його уважним поглядом і кивнула: Ну так, ти симпатичний. Але у мене сплав! І байдарки! І різьблення по дереву! – розвеселився принц. – Ти драконів випадково не приборкаєш у вільний час?Принцеса радісно підстрибнула і сплеснула в долоні: Ну точно, ти розумниця! – вигукнула вона. Принц посміхнувся. – Скажеш, що мене викрав дракон! Триголовий! І що принцу, який звільнить мене — півкоролівства і незліченні скарби. З драконом я домовлюся — він мені в карти програв і за ним борг. У нього пересиджу поки, а там вже і зима настане, дорогу до нас замете, можна буде до літа не хвилюватися. Принц закивав, думаючи про те, що з такими звістками додому повернутися не соромно.Перестрибуючи через сходинки, спустився у двір, скочив на коня і обернувся.Принцеса махала йому з вікна рукою. І скажи, що на дракона краще зі стамескою ходити! – прокричала принцеса, склавши руки рупором.Принц махнув на прощання рукою і поскакав геть. Принцеса сіла біля вікна, сховала під стіл поліно і підперла підборіддя рукою: Всі принци однакові! Хоч один би кулаком по столу стукнув, сказав би: “ніяких більше байдарок, ти принцеса чи хто?! “Ні ж, всі вірять, їдуть, а я сиджу тут, вирізаю по дереву! Чортова чаклунка, щоб їй провалитися крізь землю! Всього-то раз до неї в брюках вийшла «а в результаті – ” Прокляну-прокляну, будеш все життя сидіти і чекати, поки справжній чоловік приїде! А до цього — сиди з поліном”» І хоч би стамеску залишила! Джерело

Повчальна казка про те, як важливо бути зайнятими принадами життя. Обов’язково дочитайте до кінця!

Смeрть штовхнула двері й ті бeсшумно відкрилися. У будинку було тeмно і лише в дaльній кімнаті горіло світло. Смeрть полегшено зітхнула – нарешті вона виконає свою роботу. Вона ковзнула нaд підлогою і підлeтіла до ліжка. – Ти запізнилася! – пролунав незадоволений голос з-за спини. Смeрть оглянулaсь. Та, за ким вона прийшла, сиділа в кріслі, одягнена, немов на бал. – Чому не в ліжку? – нeзадоволено буркнула безноса, – всі порядні люди давно сплять. Жінка усміхнулася. – Тебе чекала. Негоже довгоочікувану гостю зустрічати, валяючись під ковдрою. – Це я у тебе довгоочікувана?! – завила ображена Смерть, – Я ж ганяюся за тобою вже котрий місяць! Але ти ні хвилинки не можеш посидіти спокійно на місці! Що прийду – тебе немає вдома! То на виставку, то в театр пішла. Одного разу до півночі тебе чекала, як дурепа, а ти, виявляється, до ранку на п’янку якусь втекла! Не соромно в такому-то віці?! – Соромно, – покаялася жінка, – але я не могла пропустити. Там було так весело! Зібралися старі друзі, ми сміялися, веселилися, згадували минуле… – Нічого, що це були поминки по твоїй кращій подрузі? – єхидно уточнила гостя. – Так що, тепер плакати, чи що? – усміхнулася господиня. – Покійна подруга ненавиділа сліз – від них псується шкіра обличчя. – Все повинно було бути не так! Ти повинна була прийти з похорону, відчути себе погано, прилягти на ліжко. Я б прийшла, забрала тебе, все було б чинно і благопристойно! Я стала вчасно, чекала, переживала, а ти в цей час веселилася на поминках! – Пробач, – зітхнула жінка – Я через тебе вибилася з графіка! А я вже не молоденька! І у мене, між іншим, теж нерви! – Хочеш чаю? – це питання вибило Смерть з колії. – Що? – перепитала вона. – Чаю! Ромашкового, сама збирала! І ось тістечко, домашньої випічки! Пригощайся! До речі, хлюпнути тобі коньячку? Дуже заспокоює нерви. Смерть спробувала чинити опір: – Я не можу, я на роботі не п’ю, – але жінка відмахнулася: – Не можна так себе заганяти! Ти на себе в дзеркало дивилася? На обличчі явні сліди перевтоми! Смерть взагалі ніколи не дивилася на себе в дзеркало, тому що це не приносило їй ніякого задоволення. – Треба себе берегти! Розслаблятися іноді, – продовжувала наставляти господиня, підливаючи чогось тягучого в крихітну чарочку, – ти ж все-таки жінка. На массажик сходи, щоб тобі твої кісточки розім’яли, ванни приймай. Та й для душі… Слухай, а ти нікуди зараз не поспішаєш ?, – несподівано вигукнула вона. Размягша під дією напою, Смерть, пробурмотіла, що до ранку зовсім вільна. – Тоді поїхали зі мною! Погуляємо наостанок. такий клуб знаю – там до ранку абсолютно чудовий джаз дають!… …Вранці, ледве пересуваючи ноги, які гуділи від божевільних танців, підтримуючи один одного, Смерть і жінка зашкандибали в кімнату. – Фух, в житті так не танцювала! – жінка впала в крісло, – може, хоч після смерті відпочину. Ну що, пішли? – Облом! – мстиво відповіла їй Смерть, плюхнувшись в інше крісло. – Топати тобі ще цими ногами досить довго. У відповідь на підняту брову, пояснила: – У мене графік! А ти мене знову абсолютно вибила з нього. Так що почекаєш мене, потерпиш. Йду я за більш дисциплінованими кандидатами в небіжчики… Вона важко піднялася, поправила перед дзеркалом плащ і взяла, забуту з вечора косу. У порога обернулася. – Наступного разу я прийду абсолютно несподівано, одного разу, пізно ввечері… Коли, кажеш, в тому клубі знову грає оркестр?.. Ірина Подгурська Джерело

Казка про щастя і нещастя

Якось на дорозі йдучи назустріч одне одному зустрілися Щастя і Нещастя. Щастя — веселе, дзвінке в голосі та світле душею, співало пісню від якої дихалося легко і вільно. Воно наче летіло розправив свої крила. Нещастя — сумне, сповнене образ, безголосе, зігнувшись, наче тягнуло на собі важку ношу, ледве переставляло ноги. — Чому ти таке нещасливе? — запитало Щастя Нещастя, зрівнявшись із ним. — Тому що я є Нещастя, — відповіло без виразу, подивившись сумними очима, в яких крім сірої завіси смутку та журби, крізь яку, здавалося ніколи не проникало проміннячко сонця, не було нічого. — Нічого мене не тішить: ні дощ, ні звуки грому, ні спів птахів, ні блакить неба, ні політ метеликів, ні… — воно зупинилося, не маючи наміру продовжувати й дуже важко зітхнуло. — А я щасливе. Не тому, що мене звати Щастя, а тому, що, насправді щасливе. Не розумію тебе, як можна бути нещасливим, коли живеш серед такої краси. — Щастя простягнуло в боки свої руки, крутнулося, заплющивши вічі на одній нозі, — де все наливається духмяними ароматами, співає, купається в росах. Поглянь, яке неозоре небо, — попрохало Щастя Нещастя. — А яке коштовне намисто з квітів. Світ маленький лише у вікні, а насправді — безмежний і завжди манить у мандри. Ходімо зі мною. — Ні, я назад не повернуся, — вперто завертіло головою Нещастя, — і тобі не раджу, бо світ із якого я утікаю перетворить тебе на мене. Краще піду туди, звідки ти йдеш. — А якщо мій світ уподібниться тобі й усі, хто живе в ньому стануть нещасливими? Давай, іди за мною. Довго прийшлося вмовляти Нещастя повернутися назад у своє місто й прислухатися до порад Щастя. — Аби стати щасливим — багато не потрібно, — мовило Щастя. — Потрібно радіти всьому. — Радіти? — здивувалося Нещастя. — Як можна радіти коли тебе… ти… І почало Щастя навчати, як у щоденній безлічі тривог, залишатися щасливим. — Для щастя візьми з усього потрохи: від сонця світла й тепла, від неба блакиті й легкого подиху, від птахів радості й декілька нот з їхніх пісень, від природи кольорів і запахів. Ось, поглянь на льон, який є блакитний і схожим на небо, послухай клекіт лелеки, що сповнене надії, придивися до бджіл, які в любові виконують свою роботу. Навіть краплина волошкових світань не втрачає своєї віри в ліпше майбутнє. Й прислухалося Нещастя до порад Щастя і не помітило, як згодом опинилося у сонячнім ореолі неба. І знову, як раніше розквітла у неї душа, наче в полі ромашка. А тривоги та все, що заважало жити щасливо, зникло з сірістю довіку. Автор: ОЛЕГ ПОГИНАЙКО Джерело

Повчальна притча-казка для дорослих про те, що всі наші дії мають наслідки

Чи завжди ми думаємо про наслідки, коли здійснюємо ті чи інші дії. Зараз я вам доведу, як це важливо робити. Старенька дама, важко спираючись на паличку, повільно прогулювалася в парку. При цьому вона постійно оберталася і кидала погляд на свого кота, який щось обнюхував в купі опалого листя. – Данхілл, що ж ти як помийний, їй Богу. Скільки разів говорила не лазити по смітниках. Іди сюди, – вона стукнула палицею. Кіт, ніби відчув, що веде себе не гідно такої попутниці, покірно рушив до господині. Дама опустилася на лавочку, і її рука звично заковзала по спинці представника котячої породи. Раптом ніби нізвідки поруч з нею з’явилася жінка і теж присіла на протилежному кінці лавочки. – Привіт, Марго, – м’яко сказала жінка, – Ну як у тебе? Це саме те, що ти хотіла від життя? Вона кивнула на притихлого кота. Дама підняла очі і уважно прищулилася: – Боже мій, невже ти? А я вже і не сподівалася тебе побачити. І все така ж молода і красива. А це… це єдиний представник чоловічої статі, який залишається зі мною все моє життя, незважаючи на мій поганий характер. – Ти забула, Марго, феї не старіють. Ми вічно молоді і красиві, але в той же час ми всім потрібні тільки для одного – для виконання бажання. Ну гаразд, ти, я сподіваюся, готова? Які твої бажання? Не забула, треба три. Виконую відразу, і переробляти не буду, навіть не дивлячись на наше з тобою давнє знайомство. Дама на хвилинку задумалась. – Ну, три так три. Сподіваюся, ти не жартуєш. Перше, хочу бути молодою. Набридло бачити своє зморшкувате обличчя. Друге, хочу бути здоровою, набридло ходити з палицею. І третє, перетвори мого кота в молодого чоловіка. Буде моїм чоловіком, кращого, мабуть, я не знайду. Фея беззвучно змахнула різнобарвним віялом, і повітря навколо ніжно задзвеніло, легкий вітерець пробіг по верхівках дерев. – Ось, приймай роботу. Замість сивочолої дами на лавці сиділа красива дівчина і здивовано обмацувала свої руки. Поруч з нею сидів красивий брюнет та теж здивовано мружився на яскраве сонце. – Марго, сподіваюся, все як ти хотіла? – Так, – захоплено сказала дівчина. Фея загадково посміхнулася: – А пам’ятаєш, як ти його каструвала? – вона кивнула на красивого чоловіка, – напевно, навряд чи б ти це зробила, якби знала, що в майбутньому йому належить бути чиїмось чоловіком. А особливо твоїм… І з цими словами фея зникла. Ось така іронічна притча. А чи завжди нам вдається думати про наслідки наших вчинків Адже кіт – це так, алегорія, хоча і погодьтеся, дуже барвиста алегорія… Джерело

Казка про жабу, яка замінить консультацію психолога

Іноді одна невелика казка може замінити 10 консультацій. Це саме той випадок. На залитому сонцем лузі бігала Дівчинка. На ній було біле мереживне платтячко, на кучериках рожеві бантики, а в руках вона тримала сачок, щоб ловити метеликів. Їй було весело і добре. І тут, на великому зеленому листі лопуха, вона побачила величезну Жабу, покриту бородавками. – Яка мерзенна жаба, – з огидою сказала Дівчинка. – Кхе-кхе, – прокашлявся Жаба. – А ти в курсі, що я принц зачарований? – Не може бути, – недовірливо сказала Дівчинка. – Правда-правда, – підтвердила Жаба. – Зла відьма зачарувала мене і моє величезне Королівство. Я молодий, прекрасний і багатий. Якщо ти знімеш прокляття з мене, я візьму тебе в дружини, і ми будемо жити довго і щасливо. Я буду носити тебе на руках і кожен день дарувати квіти. – А як тобі допомогти? – запитала Дівчинка. – Це не просто, адже зла відьма наклала складне закляття. Ти повинна взяти мене додому, щоб я спав у твоєму м’якому ліжку і цілувати мене кожен день. Годувати з ложечки і виносити погуляти. І тоді все станеться. Одного ранку ти побачиш поруч не мерзенну жабу, а красивого принца. А життя твоє стане щасливим і безтурботним. Дівчинка зачаровано слухала Жабу. Вона дивилася на шкіру, покриту бородавками, на величезні, опуклі очі, вузьку щілину рота, а бачила високого статного чоловіка з копицею чорного волосся і лукавим прищуром зелених очей. Поруч з ним вона бачила себе – в пишному білому платті в красивому замку, чула слова любові … Подолавши огиду, Дівчинка опустилася на коліна, посадила Жабу в поділ сукні і забрала до себе додому. З того дня життя Дівчати змінилося. Вона більше не бігала на сонячному лузі за метеликами, не співала і не веселилася. Вона доглядала за Жабою. Жаба виявилася дуже примхливою: вона вимагала круасанів на сніданок і спагетті з соусом бешамель на вечерю, вона хотіла спати в ліжку Дівчати, а ще вона залишала слизькі сліди на підлозі і на ліжку і Дівчинці доводилося постійно мити підлогу і прати білизну. Вона перестала зав’язувати бантики і надягати красиве мереживне платтячко. Від прання руки її почервоніли і дуже боліли. А Жаба продовжувала залишатися великою і мерзенною Жабою і ніяк не перетворювалася в того красивого принца. Іноді Дівчинка дивилася на неї і дуже хотіла викинути зі свого будиночка, щоб жити як раніше, але вона боялася помилитися. А раптом залишилося зовсім небагато? А раптом вже завтра вона прокинеться і побачить поруч не мерзенне земноводне, а зеленоокого брюнета? Так минуло кілька місяців. Мало хто б впізнав в цій замученій замазурі колись веселу і безтурботну Дівчинку. Тепер всім розпоряджалася Жаба. А Дівчинка тільки обслуговувала її і робила брудну роботу по дому. Одного разу Жаба накричала на неї за те, що вона занадто довго несла їй обід. Дівчинка вийшла з будиночка і заплакала. Вона сиділа на ґанку й гірко плакала. Її побачила Пташка, що співала на гілочці. – Чому ти плачеш? – запитала її Пташка. – У моєму будинку живе мерзенна Жаба, яка кричить на мене. Цілий день я мию, прибираю і готую їй їсти. Я дуже втомилася і не хочу так більше. – А чий це будинок? – запитала Пташка. – Мій, – відповіла Дівчинка, витираючи сльози. – А хто приніс до тебе додому цю Жабу? – Я сама, – сумно сказала Дівчинка. – Навіщо? – здивувалася Пташка. – Вона обіцяла мені, що перетвориться в принца, якщо я буду доглядати за нею. Але пройшло вже багато місяців, а нічого не змінилося. – Чому б тобі тоді не викинути Жабу з дому? – А раптом це правда? І вже скоро вона перетвориться в принца? І я не дочекаюся зовсім небагато? Я так багато сил витратила вже. Буде прикро, що я не дочекалася зовсім трохи. – А якщо ти проведеш все життя доглядаючи за Жабою, яка ніколи не перетвориться в принца? – запитала Пташка. Дівчинка замислилася.– Якби я знала точно …, – промовила вона. Тут Дівчинка підняла голову і її очі засяяли: – А чи не сходити мені до старої Відьми, що живе за лісом? Вона стара і мудра, може вона скаже мені – стане Жаба принцом чи ні? Дівчинка зраділа і негайно пішла до Відьми. Стара відьма жила за лісом в похилій хатинці. – Мені б дізнатися, – розповідала їй Дівчинка. – Чи не втрачу я можливість вийти заміж за принца. Відьма взяла курячі тельбухи, очі кажанів і болотяну траву і стала гадати. Вона трясла сивою головою і дивилася в свій горщик над яким піднімався густий смердючий пар. – Це просто жаба, – сказала вона, нарешті. – Не витрачай свого часу. Вона ніколи не стане принцом. Дівчинка з сумом вийшла від чаклунки. Вона йшла якийсь час, опустивши голову, і тут їй прийшла в голову ідея. – Відьма може помилятися. Що знає ця стара про принців? Мені потрібно сходити до доброї Чарівниці! Вона-то скаже мені точно! Добра Чарівниця жила в красивому замку зі стрілчастими віконцями і високими вежами. – Я так втомилася, – говорила їй дівчинка. – Але я боюся, що якщо вижену Жабу, то ніколи не вийду заміж за Принца! Чарівниця похитала головою і попросила один день. Вона гадала по місячному світлу і зіркам, виводила складні формули з хмарних завитків і білих ромашок. І на наступний день вона винесла свій вердикт: – Це просто жаба, – сказала вона дівчинці. – Вона ніколи не стане принцом. Тобі краще віднести її назад на луг. Дівчинка мовчки вислухала Чарівницю і пішла. Але всередині вона кипіла від обурення: – Вони мені заздрять! – вигукнула вона, вийшовши на вулицю. – Звичайно, всім хочеться вийти заміж за Принца. Я краще за них знаю! Я ж відчуваю, що роблю це недаремно. І Дівчинка повернулася до Жаби. Вона вислухала багато неприємних слів за те, що пішла надовго і не годувала Жабу цей час. Відмила будинок від слизу, приготувала обід і викупала Жабу. Жаба була задоволена. Велика, буро-зелена, в бородавках, вона лежала на мереживний подушці в ліжечку Дівчати. Сама Дівчинка не могла спати з Жабою і вже давно поступилася їй своїм місцем. Вона спала на вузькій канапі на кухні. Перед сном вона, як завжди, думала про те, яким прекрасним стане її життя, коли Жаба перетвориться в Принца. Вона придумувала імена своїм дітям, міркувала, які квіти будуть рости в її саду. У цих солодких думках вона і заснула. І приснився їй сон: ось іде вона по стежці до свого будиночка і бачить, що весь він занепав і обвалився, вікна запилені і темні, а на ганку біля будиночка сидить стара, страшна і кудлата, схожа на лісову відьму жінка. І ось стара дивиться на неї і манить її до себе гачкуватим пальцем, а Дівчинка і хоче втекти, та ноги не слухаються. Підходить вона до старої, а та дивиться на неї своїми бляклими вицвілими очима і питає: – Впізнаєш мене? – Ні, – відповідає їй Дівчинка з переляком. – Я ніколи не бачила тебе раніше. – Кхе-кхе, -кашляє стара. – Я це ти. Багато років я доглядала за Жабою і чекала, що вона стане принцом. Мені всі говорили, що це просто Жаба, але я нікому не вірила. Я вірила тільки Жабі. Я дуже хотіла вийти заміж за принца. І я дуже боялася, що якщо вижену Жабу, то цього ніколи не станеться. Так пройшло багато років, а вчора Жаба померла. Просто померла від старості. І я довго плакала про те, що ніколи вже не відбудеться. Про своє життя, яку витратила на те, щоб доглядати за нею. Я плакала про те, що стала стара і не маю як раніше бігати по лузі і ловити метеликів. І про принца за якого ніколи не вийду заміж. – Подивися на мене, подивися! – стала кричати стара. – Я – твоє майбутнє! – Ні, ні, – закричала Дівчинка. Вона хотіла втекти, але ноги не слухалися її і вона тільки закривала очі руками і кричала: – Ні, ні !! – Ти заважаєш мені спати, – почула вона скрипучий голос. Відкрила очі і побачила, що спить на кушетці, а Жаба сидить на підлозі і дивиться на неї. – Віднеси мене в ліжечко і веди себе тихо! – звеліла Жаба. Дівчинка дивилася на неї і в голові її крутилися одна за одною фрази, які їй говорили Пташка, Відьма, Чарівниця і ця стара в її сні: – Це просто Жаба! Вона встала з ліжка, взяла в руки Жабу, підійшла до дверей і відкрила її. Жаба відчула недобре: – Гей! Куди ти несеш мене ?! – волала вона. Дівчинка відкрила двері, широко розмахнулася і кинула Жабу так далеко, як тільки могла. – Іди! – крикнула вона. – І не повертайся. Я більше ніколи не буду годувати тебе і класти на своє ліжечко! Це мій будинок і я буду робити те, що подобається мені. Я знову буду бігати по лузі, ловити метеликів і радіти життю! Я не вірю твоїм обіцянкам. Ти просто Жаба! Вона закрила двері і вперше за багато місяців посміхнулася. Автор – Тетяна Семенова

“Як народ забув свою Мову”: казка, яку ви повинні розказати своїм дітям

Колись, дуже давно, жив на землі народ. Було це сильне, красиве і могутнє плем’я. Вони дружно працювали, вирощували врожаї, рибалили, полювали, розводили худобу. Заможно жили ці люди. Та була у них одна велика біда: не мали вони мови. Зовсім не могли розмовляти, співати пісень, не могли сваритися, вимовити слів радості та любові, тому посмішка рідко торкалася їхніх облич. А винні в цьому були вони самі. Багато років тому цей народ образив добру фею-Мову, і вона, гірко зітхнувши, назавжди пішла від них, забравши з собою слова-квіти. Оніміле плем’я давно пошкодувало, що скоїло таке, та часу назад не повернеш, помилки не виправиш. У тому племені, поруч один з одним, жили дівчинка з довгою косою, добрим серцем і великими, як небо, очима, та хлопчик, який чудово грав на сопілці. Хлопчик часто заходив до сусідів, щоб подивитися на прекрасні вишиванки дівчинки, а вона заслухалася його грою. Бачачи, як тяжко горює їхній народ без мови, діти самі теж переживали, бо не могли висловити своїх думок і почуттів. Хлопчик надумав відшукати Мову, попросити у неї вибачення за свій народ і повернути втрачені слова-квіти. Дівчинка вирішила піти з ним. Та як же вони обізвуться до Мови, як скажуть, чому прийшли? Дівчинка вишила їхнє прохання на рушникові, він вийшов прекрасним, а хлопчик спробував домовитись через гру на сопілці. І полилась чарівна мелодія, якою всі заслухалися. Діти довго шукали фею. Знайшли її серед величезного поля, засіяного квітами-словами, які вона доглядала. Від пахощів цих квітів запаморочилася голова у дітей, а з вуст полилася пісня. Діти показали свої дари. Побачивши рукоділля дівчинки, почувши гру хлопчика, Мова все зрозуміла без слів. Взяла цілі оберемки своїх чарівних, запашних, різнокольорових слів і пішла за дітьми, понесла Мову людям. З низько схиленими головами, з пошаною зустрічало плем’я Мову. Радості не було меж. Вдихнули люди аромат чарівних квітів… і заговорили, заспівали від щастя. З того часу бережуть вони слова-квіти, шанують Мову, як найбільший, найкоштовніший скарб. Джерело

«Принцеса в лахмітті»: красива і мудра притча-казка про кохання

Король оголосив, що чоловіком принцеси буде той, хто буде її любити все життя. У призначений день сотні наречених зібралися в палаці. Кожен хотів довести, що буде любити принцесу вічно. Дівчина подивилася на виряджених юнаків і задумалася. Потім вона покликала свого вчителя і довго розмовляла з ним. — Я не буду сьогодні розмовляти з женихами, — оголосила принцеса. — Поділіть їх на групи. Нехай перша група приїде завтра ввечері. Вдень я буду займатися у вчителя. — Доню, ти вже закінчила школу, — здивувалася королева. — Вчитися ніколи не пізно, — відповіла принцеса. Будинок вчителя стояв біля дороги. Коли повз проїхав перший наречений, знатний лицар на коні, він побачив біля дороги красиву жебрачку з кошиком квітів. Побачивши лицаря, та попросила: — Купіть букетик, юнак. — Геть з дороги, жебрачка, — крикнув лицар і поскакав. Так вчинили всі юнаки, які поспішали в цей день в палац. Увечері сумна принцеса брала женихів. Сказавши пару слів, вона тут же відсилала їх. Те ж повторилося і на другий день, і на третій. — Доню, чому ти всіх проганяєш? — стривожено запитала королева. — Вони не здатні бачити красу, мамо. Пройшов місяць. Всі женихи останньої групи зібралися в палаці, не було тільки одного нареченого і самої принцеси. Вони з’явилися разом, і принцеса оголосила, що знайшла свого судженого. Потім вона розповіла королеві: — Мій вчитель сказав мені: «Любов того проживе до кінця життя, хто полюбить тебе в лахмітті». Кожен день я переодягалася в старий одяг і чекала наречених біля дороги. Тільки цей юнак зупинився і купив у мене букет. Він сказав мені, що я прекрасна.

Казка про непотрібні жертви

— Тут займають чергу на жертвоприношення? — Тут, тут! За мною будете. Я 852, ви — 853. — Ой, мамочки … Це коли ж черга дійде? — Не хвилюйтеся, тут швидко. Ви в ім’я чого жертву приносите? — Я — в ім’я любові. А ви? — А я — в ім’я дітей. Діти — це моє все! — А ви що в якості жертви принесли?— Своє особисте життя. Аби діти були здорові і щасливі. Все, все віддаю їм. Заміж кликала хороша людина — не пішла. Як я їм вітчима в будинок приведу? Роботу улюблену кинула, бо їздити далеко. Влаштувалася нянькою в дитячий садок, щоб діти під наглядом були, доглянуті, нагодовані. Все, все дітям! Собі — нічого. — Ой, я вас так розумію. А я хочу пожертвувати відносинами … Розумієте, у мене з чоловіком давно вже нічого не залишилося … У нього вже інша жінка. У мене начебто теж чоловік з’явився, але … От якби чоловік перший пішов! Але він до неї не йде! Плаче … Каже, що звик до мене … А мені його шкода! Плаче ж! Так і живемо…Відчиняються двері, лунає голос: «№ 852, проходьте!». — Ой, я пішла. Я так хвилююсь!!! А раптом жертву не приймуть?№ 853 стискається у грудочку і чекає виклику.Час тягнеться повільно, але ось з кабінету виходить № 852. — Що? Ну що? Що вам сказали? Прийняли жертву? — Ні … Тут, виявляється, випробувальний термін. Відправили ще подумати. — А як? А чому? Чому не відразу? — Ох, люба, вони мене запитують: «А ви добре подумали? Це ж назавжди! ». А я їм: «Нічого! Діти подорослішають, оцінять, чим мама для них пожертвувала ». А вони мені: «Присядьте і дивіться на екран». А там таке кіно дивне! Про мене. Неначе діти вже виросли. Дочка заміж вийшла за тридев’ять земель, а син дзвонить раз на місяць, як з-під палки, невістка крізь зуби розмовляє … Я йому: «Ти що ж, синку, так зі мною, за що?». А він мені: «Не лізь, мама, в наше життя, заради бога. Тобі що, зайнятися нічим?». А чим мені зайнятися, я ж, крім дітей, нічим і не займалася? Це що ж, не оцінили дітки мою жертву? Даремно, чи що, я намагалася?З дверей кабінету доноситься: «Наступний! № 853! ». Ой, тепер я … Господи, ви мене зовсім з колії вибили … Це що ж ??? Ой, ладно!— Проходьте, сідайте. Що принесли в жертву? — Відносини …- Зрозуміло … Ну, показуйте.- Ось … Дивіться, вони, загалом, невеликі, але дуже симпатичні. І свіженькі, нерозношені, ми всього півроку тому познайомилися. — Заради чого ви ними жертвуєте? — Заради збереження сім’ї …- Чиєї, вашої? А що, є необхідність зберігати? — Ну так! У чоловіка коханка, давно вже, він до неї бігає, бреше весь час, прямо сил ніяких немає. — А ви що? — Ну що я? З’явилася в моєму житті інша людина, з одного боку відносини у нас.— Так ви ці нові відносини — в жертву? — Так … Щоб сім’ю зберегти. — Чию? Ви ж самі кажете, у чоловіка — інша жінка. У вас — інший чоловік. Де ж тут родина? — Ну і що? За паспортом-то ми — все ще одружені! Значить, сім’я.- Тобто вас все влаштовує? — Ні! Ні! Ну як це може влаштовувати? Я весь час плачу, переживаю! — Але проміняти на нові відносини ні за що не погодитеся, так? — Ну, не такі вже вони глибокі, так, проведення часу … Загалом, мені не шкода! — Ну, якщо вам не шкода, тоді нам — тим більше. Давайте вашу жертву.— А мені говорили, у вас тут кіно показують. Про майбутнє! Чому мені не показуєте? — Кіно тут різне буває. Кому про майбутнє, кому про минуле … Ми вам про даний час покажемо. Включаємо, дивіться. — Ну, це ваша душа таким чином на зовнішності проектується .- Що, ось так? Плечі вниз, губи в лінію, очі тьмяні, волосся повисло …- Так завжди виглядають люди, якщо душа плаче … — А це що за хлопчик? Хороший який … Дивіться, як він до мене притискається! — Не впізнали, так? Це ваш чоловік. У проекції душі.- Чоловік? Що за нісенітниця! Він доросла людина! — А в душі — дитина. І притискається, як до матусі … — Так він і в житті так! Тулиться. Тягнеться! — Значить, не ви до нього, а він до вас? — Ну, я з дитинства засвоїла — жінка повинна бути сильнішою, мудрішою, рішучою. Вона повинна і сім’єю керувати, і чоловіка направляти! — Ну так воно і є. Сильна, мудра рішуча матуся керує своїм хлопчиком-чоловіком. І посварить, і пошкодує, і приголубить, і пробачить. А що ви хотіли? — Дуже цікаво! Але ж я йому не матуся, я йому дружина! А там, на екрані … Він такий винуватий, і до лахудри своєї ось-ось знову побіжить, а я його все одно люблю! — Звичайно, зрозуміло, так воно і трапляється: хлопчик пограє в пісочниці, і повернеться додому. До рідної матусі. Поплаче в фартух … Гаразд, кінець фільму. Давайте завершувати нашу зустріч. Будете любов в жертву приносити? Не передумали?— А майбутнє? Чому ви мені майбутнє не показали? — А його у вас немає. При такому сьогоденні — втече ваш дорослий «малюк», не до іншої жінки, так хвороба його спіткає. Або зовсім — в нікуди. Загалом, знайде спосіб вирватися з-під маминої спідниці. Йому ж теж рости треба … — Але що ж мені робити? Заради чого я тоді себе буду в жертву приносити? — А вам видніше. Може, вам бути матусею шалено подобається! Більше, ніж дружиною. — Ні! Мені подобається бути коханою жінкою! — Ну, матусі теж бувають улюбленими жінками, навіть часто. Так що? Готові принести жертву? Заради збереження того, що маєте, і щоб чоловік так і залишався хлопчиком? — Ні … Не готова. Мені треба подумати. — Звичайно звичайно. Ми даємо час на роздуми. — А поради ви даєте? — Охоче ​​і з задоволенням. — Скажіть, а що потрібно зробити, щоб мій чоловік … ну, виріс, чи що?- Напевно, перестати бути матусею. Повернутися обличчям до себе і навчитися бути Жінкою. Звабливою, хвилюючою, загадковою, бажаною. Такій квіти дарувати хочеться і серенади співати, а не плакати у неї на теплих м’яких грудях. — Так? Ви думаєте, допоможе? — Зазвичай допомагає. Ну, це в тому випадку, якщо ви все-таки виберете бути Жінкою. Але якщо що — ви приходите! Відносини у вас чудові просто, ми їх із задоволенням візьмемо. Знаєте, скільки людей в світі про такі відносини мріють? Так що, якщо надумаєте пожертвувати на користь нужденних — ласкаво просимо! — Я подумаю…№ 853 розгублено виходить з кабінету, судорожно притискаючи до грудей відносини.№ 854, завмираючи від хвилювання, заходить до кабінету.- Готова пожертвувати своїми інтересами заради того, щоб матуся не засмучувалася.Двері закриваються. По коридору ходять люди, притискаючи до грудей бажання, здібності, кар’єри, таланти, можливості — все те, що вони готові самовіддано принести в жертву … Автор — фахівець з казкотерапії Ірина Сьоміна

Чудова казка, яку написав хлопчик, що живе в хоспісі. Просто прочитайте…

Миколці всього 12 років. На шкільний конкурс він написав казку. Але важливо не це… Важливо те, що він хоче, щоб його казку читали. Читали ті, кому це дійсно потрібно і хто цього щиро хоче… Ще знаходячись у реанімації Миколці пообіцяли, що його казку читатимуть… Ми можемо здійснити мрію хлопчика — розповісти про казку людям, щоб її шлях не закінчувався… Він заслуговує на це… КАЗКА ПРО МІСЯЧНИЙ ПРОМІНЧИК «Народився золотистий місячний промінчик, зовсім маленький й ледь-ледь пробивався через густі хмари. Дістатись у вікно кімнати через щільні штори йому було не під силу. Його мрією було стати сильним та яскравим променем, щоб нести людям радість, світло та тепло. Засмутився промінчик «Я назавжди залишусь малим? Як я робитиму добро?» Тоді срібляста зірочка мовила :«Ми – особливі. Ми світимо тільки вночі й даруємо справжні чари. Тільки не здавайся, світи щосили!» Тоді місячний промінчик помчав по темній річці і намалював доріжку, яка неймовірно виблискувала сріблом. Нею милувались і рибки, і птахи, і навіть дерева поблизу. Сміливо дістався у віконце та поцілував малюка, котрому наснився чудовий сон. На лісовій галявині допоміг оленяті знайти маму, а вже під ранок повернувся додому — втомлений, але щасливий! І почав чекати заходу, щоб знову дарувати світу щастя!» Давайте будемо тим світлим промінчиком для Миколки та допоможемо йому написати ще багато чудових казок… Джерело

Чарівна різдвяна казка Пауло Коельо

Згідно з однією давньою легендою, багато століть тому в чудових гаях Лівану народилися три кедри. Вони, як відомо, ростуть дуже повільно, тому у них були сотні років на роздуми про життя і смерті, людину і природу. Вони стали свідками величезної кількості подій на землі – як приходили і йшли царі, народжувалися і падали цілі імперії, як величезну кількість разів люди проливали кров на полі бою. Вони бачили любов і ненависть, багатство і бідність. Вони спостерігали за караванами торговців і самотніми мандрівниками. Вони пам’ятали, скільки разів змінювалася мова у людей і як вони вигадували алфавіт. Дуже рідко вони говорили між собою, вважаючи за краще спостерігати і розмірковувати, але одного разу вони затіяли розмову про своє майбутнє. – Багато я побачив на своєму віку, – сказав перший кедр. – Тільки влада має силу, тому мені хотілося б перетворитися на престол, на якому буде сидіти наймогутніший повелитель на землі. – А мені здається, – зітхнув другий кедр, – що головне в світі – добро, тому хотів би стати інструментом, який зможе перетворювати зло в добро. – А я впевнений, що головне – це віра і душа, – прошелестів третій кедр. – Тому хотів би, щоб люди, дивлячись на мене, наповнювалися надією і вірою. Десятиліття йшло за десятиліттям, і ось одного разу в гаю з’явилися дроворуби. Вони зрубали всі три кедри, відвезли їх в майстерню і розпиляли. Кожен кедр мріяв про своє, але реальність рідко збігається з очікуваннями. Перший кедр став звичайним хлівом для худоби, а з його залишків підмайстер спорудив простенькі ясла. Другий кедр став грубим сільським столом, а колоди третього кедра за непотрібністю закинули на склад. Всі три кедри розчаровано зітхнули: «Як шкода, що не знайшли люди гідного застосування нашої чудової деревині …» Йшли роки, і ось одного разу вночі якась подружня пара без даху над головою прийшла на нічліг в той самий хлів, побудований з першого кедра. Жінка була при надії і в ту ніч народила хлопчика, якого вони поклали в ясла на сіно. В ту ж мить перший кедр усвідомив, що його мрія здійснилася: він став опорою найбільшого царя на землі. Через кілька років за стіл з деревини другого кедра сіли учитель і його 12 учнів. Перед трапезою вчитель вимовив кілька слів і другий кедр зрозумів, що став опорою не тільки чаші з вином і страви з хлібом, а й союзу Людини і Бога. На наступний же день з колод третього кедра спорудили хрест і прибили до нього цвяхами напівживу людину. Кедр жахнувся своєї долі і став оплакувати свою долю і долю людини, прибитої до нього, але не минуло й трьох днів, як людина на ньому стала Світочем Миру, а сам хрест перетворився зі знаряддя тортур в символ віри. Так здійснилася доля трьох ліванських кедрів: як це часто буває з мріями, вони здійснилися, але зовсім не так, як ми могли б собі це уявити.

Мудра казка про те, як кожен сам обирає свій шлях в житті та шукає ключ до щастя

Йшов сніг. Взимку – це справа звичайна. Погода була безвітряною і великі пухнасті сніжинки не поспішаючи кружляли в химерному танці, повільно наближаючись до землі. Дві сніжинки, що летіли поруч, вирішили завести розмову. Боячись втратити одна одну, вони взялися за руки, і одна з них весело каже: – Як добре летіти, насолоджуватися польотом! – Ми не летимо – ми просто падаємо… – відповідала сумно друга. – Скоро ми зустрінемося з землею і перетворимося на біле пухнасте покривало! – Ні, ми летимо назустріч зaгибeлi, а на землі нас просто будуть топтати. – Ми станемо струмками та спрямуємось до моря, ми будемо жити вічно!!! – сказала перша. – Ні, ми розтанемо і зникнемо назавжди… – заперечувала інша. Нарешті їм набридло сперечатися, вони розтиснули руки – і кожна полетіла назустріч долі, яку вибрала сама.

Чудесна притча-казка про силу сказаного слова. Прочитайте, вона здатна змінювати життя!

Кожен день ми вимовляємо сотні і тисячі слів… …ми спілкуємося з рідними і близькими, з друзями, з колегами по роботі, з клієнтами…. і навіть з самими собою! А чи часто ми замислюємося над формою і змістом того, що ми говоримо? Як ми спілкуємося? Що ми робимо частіше – хвалимо або сваримо? Які емоції ми висловлюємо – радість і любов, чи роздратування? Дайте відповідь на ці запитання, самі собі… а я поки розповім притчу: Жив-був хлопчик з жахливим характером. Його батько дав йому мішечок з цвяхами і сказав забивати по цвяху в садову огорожу щоразу, коли він буде втрачати терпіння і з кимось сваритися. У перший день хлопчик забив 37 цвяхів. Протягом наступних тижнів він намагався стримуватися, і кількість забитих цвяхів зменшувалася з кожним днем. Виявилося, що стримуватися легше, ніж забивати цвяхи… Нарешті настав день, коли хлопчик не забив в огорожу жодного цвяха. Тоді він пішов до свого батька і сказав про це. І батько сказав йому витягати по одному цвяху з огорожі за кожен день, в який він не втратить терпіння. Дні йшли за днями, і, нарешті, хлопчик зміг сказати батькові, що він витягнув з огорожі всі цвяхи. Батько привів сина до огорожі і сказав: – Син мій, ти добре поводився, але подивися на ці діри в огорожі. Вона більше ніколи не буде такою, як раніше. Коли ти з кимось сваришся і говориш речі, які можуть зробити боляче, ти завдаєш співрозмовнику рану на зразок цієї. Ти можеш встромити в людину ніж, а потім його витягти, але рана все одно залишиться. Неважливо, скільки разів ти будеш просити вибачення, рана залишиться. Душевна рана приносить стільки ж болю, скільки тілесна. Друзі – це рідкісні коштовності, вони приносять тобі посмішку і радість. Вони готові вислухати тебе, коли тобі це потрібно, вони підтримують тебе і відкривають тобі своє серце. Намагайся не поранити їх… Чи не про нас ця притча? Часто, дуже часто ми забуваємо про силу сказаного слова – не звертаємо уваги ні на нашу мову, ні на думки… …а потім думаємо-гадаємо – звідки беруться події в нашому житті, які нам так не подобаються, і чому відносини з людьми приносять не радість, а суцільні розчарування. Але ж ми знаємо, що наш матеріальний світ – відображення духовного, і наша реальність безпосередньо пов’язана з тим, що у нас на думці й на язиці. А з іншими людьми? Як ми чинимо? Ми можемо насваритися, не подумавши, наговорити образливих слів, накричати… Чомусь найчастіше це буває з близькими… вони все стерплять… Але рани душі так легко не загояться. Цвяхи з огорожі вийняти вам вдасться, а ось дірки від них все рівно залишаться. Джерело

“Королівство ледарів” – повчальна казка для дітей, які постійно лінуються

Того ранку Антону все ніяк не хотілося вилазити з ліжка. Хотілося лежати і ніжитися весь день.– Вставай, Антошка! Весь день проспиш, – бурчала бабуся.– Ну, бабуся, ну ще трішки.– Вставай, кому кажу! Вже сніданок на столі! Нічого не поробиш, довелося хлопчикові вилазити з м’якого затишного ліжечка.– А ліжко хто застеляти буде? – Запитала бабуся, коли Антон мляво брів до столу. – А зуби чистити?– Ой, бабуся, лінь. Потім, пізніше, – відмахнувся хлопчик.– Дивись онучок, так можна потрапити до Королівства Ледарів, – попередила бабуся.– Не буває такого королівства! Казки все це! – Посміхнувся Антон. – А було б, я б із задоволенням туди вирушив! – Ох, Антоша, Антоша, – похитала головою бабуся. – Погано бути ледарем, нудно – стільки цікавих речей у світі, а через лінь можна їх не побачити і не впізнати. Після сніданку хлопчик поплентався назад в кімнату. Бабуся звеліла одягнутися і все-таки заправити ліжко, але робити нічого не хотілося. Ледве-ледве натягнув на себе Антон майку і джинси, а потім так в одязі і завалився знову на ліжко. – Ось так і буду валятися тут весь день! Нічого робити не хочу! – Голосно промовив він. – Та й до Королівства Ледарів я не проти потрапити, особливо якщо там можна лінуватися скільки душі завгодно! Антон закрив очі, вирішивши ще трохи подрімати. Коли Антон знову відкрив очі, то на свій подив виявив, що лежить не на ліжку, а на зеленій м’якій травичці. Антон тут же схопився на ноги і озирнувся. Буквально в тридцяти метрах від того місця, де він перебував, хлопчик побачив ворота в місто, яке було обнесене високою стіною. Біля воріт стояли два стражника. Насправді, не зовсім стояли, а дрімали.– Вибачте, куди це я потрапив? – Запитав Антон. Один із охоронців відкрив ліве око і буркнув собі під ніс:– Хіба не бачиш? У Королівство Ледарів.– Значить, воно дійсно існує! – Збуджено вигукнув хлопчик. – А не могли б ви відімкнути ворота, щоб я зміг потрапити всередину?– Неа, не могли б, – прокинувся другий стражник. – Нам лінь.– Ну а як я тоді зайду? – Запитав Антон.– Штовхни ворота і зайдеш, вони не замкнені, нам лінь їх замикати-відмикати, – відповів перший стражник, а потім голосно захропів. Проходячи через ворота, Антон подумав, що з такими стражниками ворог може пробратися в королівство непоміченим. Хлопчик йшов вулицями міста і дивувався. До чого ж тут було неохайно і похмуро: скрізь лежало сміття, людей на вулиці було мало, а ті, кого він зустрічав кудись неохоче брели з незадоволеними обличчями. Незабаром хлопчик побачив двох двірників, які замість того, щоб працювати, підмітати сміття, грали в шашки. Недалеко Антон побачив булочну. Чомусь хлопчик відразу ж згадав про свою бабусю. Він часто ходив з нею в булочну за хлібом, і вона завжди купувала Антону здобну свіжу булочку з родзинками. Так захотілося хлопчикові ароматної здоби, що він вирішив заглянути в кондитерську. На свій подив він не відчув там запаху свіжого хліба. На столі стояла каструля з тістом, яке так підійшло, що було готове втекти, а на лавочці спав булочник. – Вибачте, мені б хотілося здобної булочки! – Трохи підвищивши голос, попросив Антон.– Он там тісто, в каструлі, а он там пічка, зроби булочку і випечеш її в печі, а мені ліньки. Тільки піч не забудь розтопити, – відповів булочник і повернувся на другий бік.– От, ледар! – Подумав про себе Антон і уявив, що сталося б, якби їх булочник, дядько Гнат, вів би себе так. Хто б тоді пік хліб і булочки з родзинками для жителів їхнього району? Вийшовши з булочної, Антон побачив королівський палац і попрямував прямо туди. Палацова варта грала в карти біля воріт, і навіть не звернула уваги на хлопчика, який увійшов всередину. Потрапивши в палац, Антон відразу ж почув крики, і попрямував туди. Скоро хлопчик опинився в тронному залі. На троні сидів король і голосно кричав: – Слуги, де мій королівський бутерброд? Слуги, корону! Королівського кравця до мене! Секретар, де мій секретар? Король кричав вже досить давно, але ніхто з слуг так і не з’явився. Помітивши Антона, король зрадів.– От ледарі, – поскаржився він. – Нічого від них не доб’єшся!– А ви візьміть інших на цю роботу, – порадив Антон.– Так і ті будуть лінуватися! У нас же Королівство Ледарів, – пояснив король. – Вони чітко виконують мої накази: лінуватися, лінуватися, і якомога більше лінуватися щодень!– Ну а навіщо ви видаєте такі накази? – Здивувався хлопчик. – Адже тоді ніхто вам не принесе сніданок, секретар не напише листа.– Ну, так я ж Ледар XIV! Мій батько, мій дід, мій прадід і всі інші предки були жахливими ледарями, і змушували лінуватися інших. Якби я і мої піддані не лінувалися, то нашого королівства просто не існувало б. А ти, до речі, хто? Аж надто розумний!– Я Антон.– Ти, напевно, новий житель нашого королівства? Ще один новоспечений ледар? – Зрадів король.– Ні-ні, я не ледар! Я тут у вас випадково опинився, – захитав головою хлопчик.– Щоб потрапити сюди, треба просто захотіти цього й двічі вимовити своє бажання вголос. Антон з жахом згадав, що, дійсно, два рази побажав опинитися в Королівстві Ледарів: за сніданком і коли повернувся в свою кімнату.– А можна мені якось назад повернутися, до бабусі? – Запитав хлопчик короля.– Ну …, – той почухав свою бороду, – на жаль, можна. Це тобі до придворного чарівникові треба звернутися. І якщо йому не буде лінь … Антон кинувся шукати придворного чарівника. Виявилося, що той жив у вежі. Коли Антон постукавши, увійшов до кімнати, то виявив чарівника, що сидів перед дзеркалом і заплітав свою бороду в кіски.– Здрастуйте, – привітався хлопчик. – Мені дуже потрібна ваша допомога! Я хочу вибратися з Королівства Ледарів і потрапити до бабусі. Ви ж зможете мені допомогти, будь ласка?– Зможу, – відірвав погляд від дзеркала чарівник. – Це ж моя робота. Тільки, зараз мені лінь. Почекай трохи.– А скільки мені треба чекати? – В нетерпінні запитав Антон.– Не знаю, – знизав плечима чарівник. – Може до вечора, а може і до завтра. Та хто мене знає, може, мені буде ліньки весь тиждень або навіть місяць. Ти знаєш, лінь така штука – чим більше лінуєшся, тим більше тобі хочеться лінуватися.– Але мені дуже, дуже треба потрапити додому! – Злякано вигукнув Антон.– Ну, якщо ти такий нетерплячий, он там у кутку чарівна книга, – махнув рукою чарівник і знову втупився до дзеркала. Антон побіг туди, куди вказав чарівник і побачив толстенную чарівну книгу, яку вже, напевно, кілька років ніхто не відчиняв. Вона була покрита товстим шаром пилу.– Мабуть, мені треба знайти тут якесь заклинання, – думав про себе хлопчик, гортаючи величезні сторінки. – Якесь заклинання, в якому говорилося б, що я більше ніколи не буду ледарем. І ось нарешті на 314 сторінці Антон побачив відповідне заклинання. Він набрав побільше повітря в легені і голосно прочитав: Ніколи, ах ніколи, лінуватися я не буду!І слово «лінь» і слово «лінь» навіки забуду!Я буду тілом і душею завжди-завжди трудитисяІ ніколи, ні, ніколи не буду я лінуватися! На всякий випадок хлопчик сильно заплющив очі, а коли відкрив очі, побачив, що знову лежить на ліжку в своїй кімнаті. Щастя Антона не було меж! Він відразу ж схопився з ліжка і став заправляти його, потім побіг у ванну чистити зуби й умиватися. Виходячи з ванної, хлопчик крикнув бабусі: – Бабусю, тобі чимось допомогти?– Збігай в булочну, внучок, купи хліба до обіду, – відповіла бабуся.– А потім? – Запитав Антон.– Потім можеш грати, – посміхнулася бабуся.– Ні, я не хочу грати, – захитав головою онук. – Я ж не ледар!– Ну, грати діти теж повинні, і читати книги, і вчитися, і займатися спортом. Це і є ваша найголовніша робота, – відповіла бабуся. – Але якщо тобі так хочеться чимось мені допомогти, то можемо потім піти прополоти полуницю.– Добре! Я скоро повернусь! – Радісно вигукнув Антон. Він взяв гроші на хліб і підстрибом вибіг за двері.– Когось він мені нагадує … – задумалася бабуся, дивлячись услід онукові. А потім посміхнулася і додала: – Та мене саму і нагадує! Після того, як я в дитинстві побувала в Королівстві Ледарів! Переклад з російськоїАвтор: Марія Шкурина Джерело