Казка про те, як діти вибирають собі батьків

— Мама, ну, будь ласка, розкажи мою найулюбленішу казку. — Артур, тобі вже виповнилося 14 і ти став вищий за мене зростом. Ну навіщо тобі потрібна казка? — Ну розкажи. Я хочу її запам’ятати, щоб в майбутньому розповісти своїм дітям. — Гаразд, слухай. Десь далеко-далеко, високо-високо на невеликій перині хмари сиділи маленькі дітлахи. Вони були різні і несхожі один на одного. Серед них були блондини і брюнети, хлопчики й дівчатка, азіати і навіть африканці. Кожен день у них були свої улюблені ігри. Вони дивилися мультики, їли найсмачніші небесні солодощі, а також стрибали з однієї хмари на іншу. Іноді в перегляді мультфільмів виникала пауза, де йшла дивовижна реклама ймовірних батьків. На великому екрані демонстрували знімки мам і татів, а також давали коротку інформацію. Наприклад, ось так: «Хочемо познайомити вас з Дженні і Джоном, які проживають в штаті Флорида, США. Дженні виповнилося 26 років і вона отримала ступінь бакалавра з історії. Дівчина дуже розумна і любить готувати, а також захоплюється спортом. Її найулюбленіший фільм — «Жінка кішка», а ще їй подобаються вірші. Джону 26 років і він працює тренером в шкільній команді з футболу. Він дуже добрий чоловік і не любить сидіти на одному місці. Пара разом із часів школи. Вони хочуть хлопчика, але будуть радіти і активній дівчинці. Якщо у вас бевкає серце, то просимо пройти на рожеву хмарку через півгодини. Були немовлята, у яких бевкало серце і вони відразу ж відправлялися на рожеву хмару. Там на них чекав невидимий володар крил. Малюки підписували папір, що самостійно зробили вибір батьків і ніхто з Канцелярії з видачі земних батьків їх не примушував і не впливав на їх рішення. Потім невидимий цілував немовлят і вирушав на Землю до тих людей, яких вибрав… І так кожен день… Часом немовлята досить швидко знаходили собі батьків, але бували й такі, хто досить довгий час очікував на хмарі появи саме своєї сім’ї … Про одного з таких немовлят я і хочу розповісти. На одній з хмар сидів симпатичний, милий шатен з дивовижними зеленими очима. В реєстрації немовлят він був вказаний як Ведмедик… Він хотів з’явитися на світ і з завмиранням серця переглядав кожну рекламу з новими батьками. Він розглянув вже безліч пар, але серце його продовжувало мовчати. Немовлята з’являлися на хмарі і знаходили своїх батьків, а цей так і продовжував сидіти в очікуванні дива … Одного разу невидимий підійшов до Ведмедика і поцікавився: «Ну, ось що тобі не подобається? Такі хороші батьки з’являються останнім часом, а ти все сидиш. Ти дуже милий малюк і будь-яка сім’я буде рада тебе отримати». Але малюк лише сумно сказав: «Вони всі дуже хороші, але ніяк не мої. Серце то мовчить». Невидимий у відповідь погладив малюка по голові і пішов… Ведмедик віддавався мріям про сім’ю, яка буде жити в Італії. Десь на березі моря. У старовинній родині, з красивим замком і старшим братом. Малюк закривав очі і чув голос майбутньої матері, яка буде кликати його: «Карліто, вистачить ховатися, пішли вечеряти». А Ведмедик буде продовжувати свої ігри і ховатися в заростях виноградника. Невідомо, скільки б ще малюк віддавався мріям, але тут знову з’явилася реклама… Малюк глянув на екран і почав прислухатися. Приємний голос озвучував інформацію про нових батьків: «Це Роман і його дружина Ксенія. Чоловікові 26 років, він блондин з нордичним характером. Закінчив юридичний факультет і працювати юристом. Любить екстремальні розваги. Ксенії 24 роки, працює адвокатом. Вельми навіжена натура, абсолютно не любить роботу по дому. Віддається мріям і любить слухати важку рок музику. Вони разом вже 5 років. За цей час встигли завести собаку. Вперше задумалися про дитинку тільки сьогодні. Дівчина хотіла б красивого малюка, а Рома просто хоче дитину. Живуть в невеликій однокімнатній квартирі». На екрані з’явилася повненька жіночка з зеленими очима і блондин з великим носом. Це не те, про що так довго мріяв малюк, але його серце не зупинялося ні на секунду. Малюк зрозумів, що саме їх він так довго чекав. Ведмедик швидко попрямував до рожевої хмари, де його вже чекав невидимий володар крил. «Мої! Вони точно мої! Швидше. Відправ мене до них. Де тут підпис ставити?» – в ажіотажі кричало немовля. Невидимий відповів посмішкою і запитав: «Це не Італія, де вони живуть біля виноградника і у них немає старшого сина. Можливо, варто ще почекати?» «Ні, ні за що! Це мої батьки. Я не в змозі пояснити, які емоції я зараз відчуваю, але вони точно мої Мати і Батько. Вони мене сильно чекають, так що посилай мене скоріше, а то мені здається, що мама не дуже любить очікування. Що ж відбувається зі мною? Я ніколи ще не був таким щасливим». Невидимий уклав малюка в обійми і вимовив: «Це любов. Вона або є або зовсім немає. Її неможливо придбати ні за які замки».. Після цього невидимий поцілував малюка, дав йому необхідні документи на підпис і відправив його на Землю. В цей час на Землі жінка несподівано підійшла до свого чоловіка і сказала: «Рома, здається, я вагітна. Не знаю чому, але я думаю, що у нас буде хлопчик. Ведмедик»… Джерело

Найдобріша казка в світі, яка навчить не судити людину по зовнішності

— Де дівчинка? — накинулася на кота Баба-Яга. — Тільки що тут була, куди поділася? — Втееекла, — промуркав кіт, облизуючи лапку. — Як — втекла? — сторопіла Баба-Яга. — Не могла вона втекти! Ти тут для чого сидиш? Повинен же був накинутися на неї і подряпати! — Розумієш, яка справа, господиня… — кіт задумливо втупився на свої кігтики, — вона мені сметани дала. — Тобі? — Мені. — Сметани? — Мням. — Та хіба ж так можна? І ти з’їв?! — А що такого? — кіт потягнувся і широко позіхнув. — Я тобі вже служу без малого сто років, а ти мені навіть кефіру не наливала. А тут — сметана! — Я ж тобі забороняла! — Я тебе, господиня, дуже поважаю, — смикнув вухами кіт, — але сметану я теж поважаю. — І це замість подяки! — докірливо похитала головою Яга. — Ні щоб сказати “дякую” старенькій за сто років, що ти прожив. Ще й кефіром дорікає! Ти взагалі знаєш, скільки кішки в середньому живуть? — Та ну, дурниця, господиня. Не переживай. Нічого мені не буде від однієї мисочки сметани. — Від цілої мисочки?! — Баба-Яга прикрила очі. — Одним життям більше, одним менше, — знизав плечима кіт. — У мене їх ще вісім залишиться. Баба-яга насупилася і задумливо подивилася у вікно.— Та-ак… А собаки її чомусь пропустили? Е-ей, ви там! Ану йдіть сюди! — Та не кричи ти, — позіхнув кіт. — Не прийдуть вони. Сплять. — Як сплять? — Так. Наїлися і перетравлюють. — Що… перетравлюють? — Ковбасу. — Кіт примружився і ледве помітно зітхнув. — Ковбаса — це добре. Хоча… ладно вже, сметана теж непогано. — Іроди! — Баба-Яга сіла на перевернуту ступу і схлипнула. — Я вас для чого годую строго по дієті? Щоб ви мені відразу повмирали від гастриту? — Перестань, господиню, — примирливо муркнув кіт, — собакам теж треба розвіятися. Сто років у роті черствої шкірки не було, страшно сказати! — А страшно — так і мовчи! — гримнула стара. Кіт поступливо замовк, повернувся на бік і став ловити свій хвіст, голосно муркочучи. — Наздогнати її, чи що? — задумливо протягла стара через деякий час. — На чому, на помелі? — пирхнув кіт. — Між іншим, — недобро примружилася Баба-Яга, — в Європі, як я чула, відьми літають верхи на чорних котах. — Я необ’їжджений, — осклабился кіт, — і норовистий. Баба-Яга відвернулася і замовкла. — Господиню, а господиню? — Чого тобі? — А що б ти з нею зробила, якщо б догнала? Засмажила і з’їла? — Та що я, звір який? — образилася стара. — Як же я можу її з’їсти? Триста років живу, і все мені: «Баба-Яга, костяна нога…» А вона — бабусею назвала! Стара схлипнула і втерла очі куточком хустки. — Я ось тут їй яблучків на доріжку зібрала… І пиріжків з повидлом… — зізналася вона і зніяковіло усміхнулася приголомшеному коту. Джерело