Повчальна притча про старість і молодість з дуже глибоким змістом!

Закони життя і природи такі, що ми не молодіємо, і рано чи пізно ми перетворюємося в таку ж безпорадну і нетямущу людину, якою прийшли в цей світ. Не тому, що самі цього хочемо. А тому, що старість позбавляє сил і йти в ногу з часом вже не виходить. Наше головне багатство – наші діти, покоління, що прийшли після нас і вирощені з любов’ю і турботою. Саме вони – надія і опора літньої людини, її єдина радість і інтерес в житті. І дуже гірко старим отримувати байдужість або роздратування через власну незграбність і нерозторопність, тому будь ласка, БЕРЕЖІТЬ СВОЇХ БАТЬКІВ і БУДЬТЕ ЇМ ВДЯЧНІ за все, що вони зробили в свій час для вас. Один старий чоловік переїхав жити до свого сина, невістки і чотирирічного онука. Його руки тремтіли, очі погано бачили, хода була шкутильгаючою. Сім’я їла разом за одним столом, але старі, тремтячі дідусеві руки і слабкий зір ускладнювали цей процес. Горошини сипалися з ложки на підлогу, коли він затискав в руках стакан, молоко проливалося на скатертину. Син і невістка стали все більше дратуватися через це. – Ми повинні щось зробити, – сказав син. – З мене досить того, як він шумно їсть, пролитого ним молока, і розсипаної їжі на підлозі. Чоловік і дружина вирішили поставити окремий маленький столик в кутку кімнати. Там дідусь став їсти на самоті, в той час як інші члени сім’ї насолоджувалися обідом. Після того, як дідусь двічі розбивав тарілки, йому стали подавати їжу в дерев’яній мисці. Коли хтось із родини мигцем поглядав на дідуся, іноді у нього були сльози в очах, тому що він був зовсім один. З тих пір єдиними словами, які він чув на свою адресу, були колючі зауваження, коли він кидав вилку або розсипав їжу. Чотирирічний хлопчик спостерігав за всім мовчки. Одного вечора, перед вечерею, батько помітив його граючим з дерев’яною тріскою на підлозі. Він ласкаво запитав малюка: – Чим ти займаєшся? Так само довірливо хлопчик відповів: – Я роблю маленьку миску для тебе і мами, з якї ви будете їсти, коли я виросту. Хлопчик посміхнувся і продовжив працювати. Ці слова так приголомшили батьків, що вони втратили дар мови. Потім сльози заструмували на їхніх обличчях. І хоча жодного слова не було сказано, обидва знали, що треба зробити. Того вечора чоловік підійшов до дідуся, взяв за руку і ніжно провів його назад до сімейного столу. Всі дні, що залишилися він їв разом з сім’єю. І чомусь ні чоловік, ні дружина більше не турбувалися, коли падала вилка, розливалося молоко або бруднилася скатертина. Джерело

Якщо людина когось покинула, треба їй показати, що сталося з тим, кого вона залишила…

Якщо людина когось покинула, не залишила, не розлучилася, а саме покинула, ось як Хлопчика-мізинчика в лісі, з хлібними крихтами в кишені, – треба їй показати на власні очі, що сталося з тим, кого вона покинула. Просто показати. Тому що кинула людина когось і пішла до свого теплого затишного будинку. Зітхнула, звісно. Впевнила себе, що іншого виходу не було. І вигадала, що кинутий якось сам розбереться. Не пропаде. Навіщо про це думати?От і не думають. А показати було б треба, що стало з покинутою дитиною, собакою, котом… Як їм там у лісі. Один чоловік ось покинув жінку. З дитиною разом. І грошей не давав взагалі, жодної копійки. Хоча були гроші, він же сам харчувався і одягався. Просто не давав, та й годі. Думав, що один раз даси – потім все життя платитимеш. Ну якщо присудять аліменти, тоді інша справа. Кому хочеться зв’язуватися з приставами і таке інше? Можуть не випустити в Туреччину потім! Так минуло п’ять років. Ця Наталка йому не дзвонила і не писала. І на аліменти не подавала. Ну, значить, були в неї гроші, так? А про немовля він взагалі не думав, він його бачив один раз, у ковдрі. Начебто був хлопчик… Хлопчик-мізинчик.Якось під Новий рік він опинився у цьому селищі. По роботі був у відрядженні. І ось вирішив зайти; він не негідником був. Проста людина, як тато Хлопчика-мізинчика. Звичайний такий чоловік. Він купив кілограм мандаринів, цукерок узяв, хлопушку. І, розуміючи, що страшно ризикує, адже тепер про нього згадають і можуть почати вимагати гроші, все ж таки постукав у квартиру. Йому відкрила Наталя. Постаріла і змучена, вона дуже змінилася.І у квартирі стояла ялинка з бідними іграшками. Біля ялинки грався хлопчик. Пахло супом. Хлопчик був бідно одягнений, колготки заштопані, сорочка давно мала. Тапочки на ногах, бо дуло з усіх щілин. Злиденна обстановка, прямо скажемо. Наташа тихо розповідала, що роботи нема. Перебивається абияк, миє підлогу в лікарні. У каструлі булькав суп, навіть не суп, а холодець із курячих голів та ніг, це на свято. Мандарини якось дико виглядали на порожньому старому столі… А хлопчик підійшов і розповів, соромлячись, що ялинка в нього дуже гарна. Штучна. Але вона як справжня: у неї від старості так само голки обсипаються, подивіться! Це ще мамина ялинка! Загалом, довго все розповідати, всі ці жахливі та жалісні речі. І цей чоловік дивився на свої мандарини та хлопушку, боявся очі підняти. Він же був не негідник, розумієте? Звичайний чоловік. Як той, із казки, що залишив свого хлопчика в лісі… На щастя скінчилося все нормально. Цей батько тепер дає гроші. І приїжджає відвідувати свого хлопчика з подарунками та солодощами. Все начебто налагодилося.Ось чому всім, хто покинув когось у лісі, потрібно показати, що стало з тими, кого вони залишили. Просто показати. Якщо є в людині щось людське – це і буде її покаранням. А більше не треба. Цього достатньо. © Анна Кір’янова Джерело

Притча про створення жінки. Обов’язково дочитайте до кінця!

До Бога прийшов чоловік і заявив про свою нудьгу. Бог задумався: “З чого зробити жінку, якщо весь матеріал пішов на чоловіка?” Але, не бажаючи відмовляти чоловікові, після довгих роздумів, Бог створив жінку, використавши кілька яскравих променів сонця, усі чарівні фарби зорі, замислений смуток місяця, красу лебедя, грайливість кішечки, граціозність бабки, ласкаве тепло хутра, притягальну силу магніту і все це зліпив разом. Аби зменшити надмірну солодкуватість, додав холодне мерехтіння зірок, мінливість вітру, сльозоточивість хмар, хитрість лисиці, настирливість мухи, жадібність акули, ревнощі тигриці, мстивість оси, кровожерливість п’явки, дурман опіуму і вдихнув у все це життя. У результаті з’явилася справжня жінка. Бог подарував цю жінку чоловіку, сказавши при цьому:– Бери її такою, яка вона є, і не намагайся переробити, тому що з цього нічого не вийде. Блаженствуй із нею все життя і мучся до самої смерті!

Цінна притча-казка про стомлену жінку, яка змусить задуматись кожну!

Жила-була на світі втомлена жінка. Щоранку вона сяк-так прокидалася, змушувала себе цілий день працювати та змученою лягала спати. Вона вже й не пам’ятала, коли в останній раз відчувала себе відпочилою, повною сил і бажання жити. І так все тривало до того моменту, коли тінь Втомленої Жінки відокремилася. Це було літнім жарким днем, коли потрібно було зробити чергову важливу справу, тому що не «відкладай на завтра те, що можна зробити сьогодні», «без праці не виловиш і рибку зі ставка», «хто не працює, той не їсть». Саме це довело жінку до піка втоми. Тінь стала віддалятися від неї, залишивши свою господиню сидіти без сил на офісному стільці. Жінка благала Тінь: Будь ласка, повернися до мене! Ти йдеш і разом з тобою йде вся моя сила … Тінь відповіла: Так, вірно. Адже я – берегиня твоєї Енергії. Але я більше не можу тобі допомогти. Ти вичерпала майже всю свою силу, не заповнивши її запаси. Ти довела себе до повної знемоги. Подумай гарненько: чому все це з тобою сталося? Без тебе мені буде складно це зрозуміти. Будь ласка, допоможи мені! Тінь трохи подумала, а потім погодилася. Добре. Але тільки за умови, що ти пройдеш три випробування, які звільнять твою Енергію. Згодна? Звичайно! Тоді слухай. Завдання перше:відчуй свою спину, свої плечі. Чи відчуваєш ти нестерпний тягар? Втомлена Жінка кивнула. Як їй цього не відчувати? Скільки років вона тягає невидимі важкі мішки. Тоді віддай не свою ношу тим, кому вона буде по плечах. Віддай цим людям ЇХ ЖИТТЯ. Це їх уроки, це їх перемоги, це їх розвиток.А свою частку залиш. І тоді ти зможеш почати жити своїм життям. Ох, як важко було жінці зізнатися собі в тому, що вона несе тягар, зовсім не їй призначений. Це було їй не під силу, це висмоктувало її енергію: турботи подруг, чоловіка, батьків. Вона тягла на собі всі їхні проблеми, всі їх труднощі й намагалася вирішити їх, але ставало тільки гірше. Всім. Але тепер все, вистачить: відтепер нехай кожен живе своїм життям. Втомлена Жінка закрила очі, уявила кожного, чию ношу вона колись по «доброті» своїй звалила на себе, і подумки віддала їх частку. Як тільки Втомлена Жінка звільнилася від непосильного тягаря, її телефон почав дзвонити. Це шукали її всі, хто колись звалив на неї всю цю тяжкість. Втомлена Жінка злякано подивилася на свою Тінь: Що мені робити? Вони зараз почнуть знову просити мене забрати їх ношу! Тінь залишалася невблаганною. Якщо хочеш бути здоровою, якщо ти хочеш, щоб всі ці люди прожили повноцінне життя, не шкодуючи ні про що, тоді пройди друге випробування: навчися говорити «ні», коли це необхідно. Жінка кивнула, але відчула, що друге випробування, мабуть, ще складніше першого. Як відмовити? Що про неї подумають? А що як з нею перестануть спілкуватися? А що як її почнуть не любити? Але робити нічого. Вона відповіла на дзвінок своєї подруги. Розмова була безглуздою: подруга вмовляла зробити за неї всі справи, а Втомлена Жінка все виправдовувалася і виправдовувалася. Тінь підійшла до своєї підопічної та тихо підказала: Для того, щоб навчитися говорити «ні», спочатку потрібно розучитися виправдовуватися. Інакше люди відчують твою невпевненість і будуть продовжувати переконувати тебе до тих пір, поки ти не здасися і не звалиш на себе їх тягар. Жінка кивнула і закінчила розмову з подругою твердим, невблаганним і в той самий час повним співчуття «ні». Це звучало мовою серця приблизно так: ти мені дуже дорога, саме тому я бажаю тобі, щоб ти жила своїм життям, повір саме тоді можна відчути себе щасливою. У них ти вчишся цінувати те, що у тебе є, і ти прагнеш до своєї мрії, знаходячи для цього всі необхідні якості. Звичайно, не всі зрозуміли Втомлену Жінку. Хтось дійсно перестав з нею спілкуватися, Хтось образився (та, потрібен час, щоб звикнути жити своїм життям і поважати життя іншої людини), а хтось з цим змирився. Тінь сказала: Прийшла пора пройти третє й останнє випробування. І тоді до тебе повернеться твоя енергія, твоє бажання жити. Навчися відпочивати. Дозволь собі відпочивати. А для цього ти зустрінешся з тим, хто тобі найбільше заважає – зі своїм Почуттям Провини. Третє випробування було найпідступнішим. Почуття Провини безжально змінювало свої личини та голоси. Як тільки Втомлена Жінка намагалася відпочити, Почуття Провини підходило до неї й маминим голосом говорило: Як? Ти знову байдикуєш? Я тут працюю, працюю, а ти прохолоджуєшся! Як тобі не соромно! Але ж сьогодні стільки справ! Або чувся татів голос: Якщо ти цього не зробиш, то ніхто не зробить. Все піде прахом.Що? Втомилася, кажеш? Чому ти втомилася? Ти ще нічого не зробила! Працювати, працювати треба більше, працювати! Або Почуття Провини говорило голосом бабусі: У нашій родині ніколи ледарів не було. Я ось кручусь цілий день, не сяду навіть. І ти повинна бути такою ж. Голоси вимагали та дорікали, і жінка зрозуміла, що вона не зможе відпочити, не зможе, навіть якщо буде лежати на дивані годинами, навіть якщо поїде у відпустку на край землі … І тоді виник цей крик, крик її бунту: Я маю право на відпочинок ! Я знімаю з себе закляття заборони на нього. Відтепер я буду не тільки працювати, а й повноцінно відпочивати. Адже існує не тільки день, а й ніч. Активність змінюється відпочинком і в природі. Навіть природа, Велика Жінка, відпочиває! Я не байдикую, а відновлююся, щоб бути здоровою, щасливою, повною натхнення і творчих сил. І тоді я буду робити щось не тому що «повинна», я буду робити все з любов’ю, з радістю, з щирим бажанням.Цього монологу вистачило, щоб Почуття Провини зникло. Втомлена Жінка усвідомила, що завжди намагалася бути хорошою для когось і тому заборонила собі жити своїм життям, заборонила собі відпочивати, мати свою думку. І від цього ніхто не став щасливішим, все лише тільки ускладнювалося. До тих пір, поки вона зовсім не видихалася. Цей день був найнезвичайнішим для відпочилої Жінки. Вона з насолодою прийняла квіткову ванну, лежала на дивані з улюбленою книжкою, милувалася неймовірною красою заходу, вдихаючи аромати вечірньої роси, слухаючи голос щасливих надій, відчуваючи биття у своєму серці, до якого повернулося життя. До неї поверталася не тільки Енергія, до неї поверталися Здоров’я, Краса, Радість, Натхнення, Спокій … Лише через те, що одного разу Втомлена Жінка нарешті дозволила собі … відпочити. Джерело

“Як зберегти насіння” – історія про батька і трьох синів, які змагались за спадок

Великий король хотів вибрати спадкоємця зі своїх трьох синів. Всі вони були близнюками, розумними і хоробрими, і вибрати було складно. Він порадився з мудрецем, і той дав йому ідею. Король попросив прийти всіх трьох синів, дав кожному сумку квіткового насіння і сказав, що відправляється в багаторічне паломництво. І хто краще збереже, за час його відсутності насіння, той і стане спадкоємцем. Перший син, недовго думаючи, поклав насіння в залізний сейф. Другий подумав: «Якщо покласти його в сейф — воно помре». Він пішов до магазину, продав його і вирішив купити таке ж, коли батько повернеться. Третій же син пішов у сад і висипав насіння скрізь, де було вільне місце. Через три роки батько повернувся.  Перший син дістав з сейфа мертве, закисле насіння. Батько сказав: «Це не моє насіння. Моє було здатне розквітнути, а це ніколи не зацвіте». Другий син кинувся в магазин, купив насіння і підніс його батькові. Але батько сказав: «Це не моє насіння. Я розводив рідкісний сорт». А третій син повів батька в сад, де цвіли тисячі квітів. І син сказав: «Це те насіння, яке ти мені дав. Як тільки воно дозріє, я зберу його і поверну тобі». – Ось мій спадкоємець! – проголосив король. Любов нагадує квіти. Любов‘ю не можна запастись або накопичити її.Якщо вона зацвіла в тобі, то її потрібно віддавати. Чим більше ти її віддаєш, тим більше вона зростає… Джерело

Пам’ятаю, як зовсім ще дитиною вперше помила підлогу в сільській бабусиній хаті. Покликала бабусю:

Пам’ятаю, як зовсім ще дитиною вперше помила підлогу в сільській бабусиній хаті. Дуже старалася. Вимила – дошки аж сяють в променях сонця. Покликала бабусю. Бабуся прийшла, подивилася, потім мовчки підійшла до ліжка, підняла покривало, що звисає майже до підлоги, опустилася на коліна і тихо покликала мене. Я підійшла, опустилася поруч з нею і, не розуміючи, заглянула під ліжко. – Там, серед пухнастих грудочок пилу і засохлих травинок, лежав мій, що загубився пару днів назад, носок. – Добре, бабусю. З тих пір пройшло багато років і сьогодні поруч зі мною вже немає бабусі. Сільський будинок покинутий… Але до сих пір, згадуючи ті бабусині слова, я часто думаю про «темні куточки» наших душ і про «блискучі поверхні» наших життів, які виставлені напоказ… І тихим, ніжним і строгим одночасно, як ледь чутне, неземне відлуння, приходить бабусин голос… – Добре… © Ія Латан Джерело

Великодні мультфільми для дітей. Як розказати дитині про Великдень

Великдень, Пасха, Христове Воскресіння – найочікуваніше світле весняне свято. З Великоднем традиційно пов’язана значна кількість народних повір’їв, прикмет і обрядів, які формувалися століттями. “О цій Великодній порі ми складаємо своє непохитне свідчення, що Ісус є Христос, Викупитель усього людства. Завдяки Своїй викупительній жертві Він є нашим Заступником і Спасителем. Хоча Його було розіп’ято, Він переможно піднявся з гробниці заради нашого вічного благословення і користі.”. Пропонуємо Вашій увазі переглянути добірку мультфільмів про Великдень українською мовою: Джерело

Повчальна казка про Великодню писанку та лихого змія Пекуна. Прочитайте її своїм дітям!

Ще з давніх-давен на українських землях панував чудовий звичай: кожного разу на Великдень збиралися дорослі та малі й до свята писанки малювали. Розмальовували яєчка різними кольорами, прикрашали чарівними візерунками… І так весело, радісно всім було: всі сміялися, жартували, та й діло корисне робили. Бо писанки людей ще й від нечистої сили захищали. Мудрі люди розповідали, що у карпатських горах, в глибоких ярах, де не видно сонячного проміння, живе злий дух на ймення Пекун. Любив він землею гуляти та людям капостити. Особливо радів він, коли вдавалось когось на свій бік переманити. Багато хитрощів мав для такого діла змій: кого виглядом своїм лякав, кого за монети золоті купував. Якось, перед святом Великодня, вийшов він людей для своїх темних справ збирати, аж раптом зустрів дівчинку. Малятко писанку малювало, та так захопилось, що навіть не помітило лихого змія. Як тільки не намагався Пекун її увагу привернути, вже і чари свої лихі застосовував, нічого не вдавалось. І тут вирішив він писанку вкрасти. Схопив яйце і чимдуж побіг до своєї схованки. Розплакалось дівча з того горя, а чудовиську – радість. Думав він, що би ще такого злого зробити, та й надумав ту писанку розбити. Кинув її до землі, та й почав її ногами трощити. Аж раптом перетворились шкарлупки на ланцюги та цвяхи, які й прикували злого Пекуна до скелі під землею. Так і живе злий дух в темряві, світу не бачить. Та має 12 слуг, які слідкують за тим, як люди на землі живуть. А потім йдуть до змія та все йому розповідають. Якщо є між людьми суперечки і сварки, Пекун сміятись починає, радіти, а пута його слабшають. А як почує, що люди живуть в мирі та злагоді, писанки до свята готують, то ланцюги, якими він прикутий, міцнішають, а цвяхи глибше в камінь вгрузають. Плаче чудовисько, бо хто писанкарством займається та християнських заповідей дотримується, того чари лихі не беруть. Міцнішатимуть ланцюги з кожним добрим вчинком та з кожною писанкою. Однак, не варто втрачати пильність, бо Пекун і досі жде, поки люди на землі пересваряться та забудуть, як писанки малювати. Тоді запанує нечиста сила на землі. А мораль цієї байки така: сійте добро, живіть у злагоді з іншими і не забувайте писанку до Великодня розмалювати. І житиметься нам всім тоді добре! Джерело

Сучасна казка “Пекельна петля”. І так буде з кожним, хто пролив невинну кров на українській землі!

Молодий російський військовослужбовець догулював свою відпустку. Вранці він неквапливо потягнувся в ліжку і з задоволенням згадав, що він удома, згадав як тішилася військовими трофеями його кохана дружина. Його підірвав із ліжка крик дружини. Не прокинувшись остаточно, він вивалився зі спальні у вітальню і завмер у дверях. Посеред кімнати на килимі лежало тіло сина. Мертвого сина зі зв’язаними білою ганчіркою за спиною руками. З кульового отвору в потилиці повільно випливала кров. Поруч у глибокій непритомності лежала дружина солдата. Солдат одразу впізнав позу, в якій лежало тіло, але не міг повірити своїм очам. Він чітко пам’ятав, що залишив тіло того хлопця точно в такій же позі. Але воно лишилося лежати там. У підвалі. У Бучі. Поки дружина залишалася непритомна, він тремтячими руками загорнув тіло в килим, виніс на заднє подвір’я і поклав у сараї. Дружину він зміг переконати, що їй наснилося, а син ночує у її батьків. Дружину він переконав, а як бути зі своїми переконаннями?Як? Як тіло могло опинитися тут? У такій же позі? Такий же одяг?За тисячі кілометрів через кордон. Відповіді він не мав. Він добряче напився і заснув. Вранці його знову розбудив несамовитий крик дружини. На килимі, на тому самому місці, в тій самій позі, знову лежав його син. Цього разу дружина залишилася притомною і забившись у куток просто вила від жаху. Солдат повторив весь вчорашній процес і поклав згорнутий килим поруч із вчорашнім, абсолютно ідентичним килимом. Зазирнути у вчорашній килим він не наважився. На ранок усе повторилося. Дружина, вже повністю сива, відчайдушно дивилася на мертву дитину. Переступивши через тіло, солдат пішов на кухню, залпом випив склянку горілки і набрав свого старшину по взводу. У трубці зазвучало п’яне мукання. – Ти що з учорашнього дня п’єш? – спитав солдат. – З першого дня приїзду, – промимрило у слухавці. – Привіз дружині блендер, ну ти пам’ятаєш, штука така біла її по телевізору в рекламі показують постійно. Трубка икнула і замовкла. – Ну? – нетерпляче вигукнув солдат. – Що “ну”? Ти все одно не повіриш, – огризнувся старшина. – А ти спробуй, – просичав солдат і серце його завмерло. – Дружина відкрила кришку, а там дитячі пальці. Розумієш?!? ДИТЯЧІ ПАЛЬЦІ! І скільки б я не позбавлявся від них, щоразу відкриваючи кришку, я знаходжу там відрізані дитячі пальці. Солдат повісив трубку, повернувся до кімнати і здригнувся. У кімнаті на дивані сидів незнайомець у розкішному костюмі. Закинувши ногу на ногу, він кінцем черевика практично торкався тіла дитини, яка так само лежала на килимі. Дружина в кутку вже навіть не ридала, а приголомшено переводила погляд з незнайомця на чоловіка. – Ти хто? – здавлено запитав солдат. – Красивий килим. Трофейний? – Поцікавився незнайомець. – Ну ти вже сам здогадався, хто я, – відповів чоловік і посміхнувся. Від цієї посмішки солдатові захотілося вирвати собі очі, щоб більше ніколи не бачити її ще раз. – Чи ти чекав мене з хвостом та рогами? – Продовжував незнайомець. – Я, мабуть, сплю, – прошепотів солдат. – Ні, ти просто помер. Там же, під Бучею, – якось буденно відповів чоловік у костюмі і, виходячи з кімнати, підбадьорливо поплескав солдата по плечу. – І надовго мені цей проклятий день бабака? – Прошепотів солдат і впав на коліна, став завертати тіло сина в цей уже ненависний килим. – Ненадовго, – кинув через плече Диявол, – всього лише НАЗАВЖДИ… Denys Vinnik Джерело

Казка про острів Зміїний, яку варто прочитати кожному українцю

Про багатства храму світом Ахілла ходили легенди. Начебто все там зі срібла та золота: вівтарі, стіни, підлога та навіть колодязь, в який за волею богів з неба падала дощова вода. Казали, що на острові в одній з печер заховано щит Ахілла, викуваний богом вогню Гефестом. Щит начебто теж прикрашений золотом-сріблом, до всього він чарівний. На зворотному його боці записано слова, які може прочитати тільки найхоробріший та чистий серцем й помислами воїн. Ті слова – то могутнє прокляття, для ворога вони – вирок. Не один спритник мріяв про те, щоб віднайти чарівний щит, викуваний самим Богом чи бодай просто пограбувати храм. Всі наміри розбійників розбивалися об скелі Білого. Острів берегла любов та захисна магія старого провидця. Зміїне воїнство закручувало довкола острова шторми, відправляючи на морське дно кораблі злодіїв. Мабуть, тому острів з часом стали називати Зміїний. Минули століття. Багато чого змінилося. З’явилися нові Боги. Храм Ахілла занепав, з його залишків побудували маяк. Не змінилася тільки любов острова до моря, дружба його з птахами і гарні взаємини з новими людьми, котрі поселилися на ньому. Ці люди були українцями та ніжно дбали про острів. Дуже довго нічого поганого не ставалося ані на острові, ані в околицях, ані у світі. Війни залишилися в минулому, світла у світі було трішки більше аніж темряви. Аж поки на сході людські заздрість, ненависть та лють не відкрили ворота до пекла. І вилізло з нього мерзенне потворне зло, яке пробудило чорного дракона. Звали дракона Росія. Він випалював вогнем міста та села, загиджував воду в ріках, умертвляв родючі лани, отруював повітря, випивав запаскуджені душі та перетворював колись людей на зомбі. Зомбі носили на собі страшний рашистський знак Z. Дракон отруював і слова, які промовляв. Слова ставали вірусом та ширилися землею. Ним хворіли мільйони. Дракона живила лють до всього світлого. Він сіяв смерть, і з того насіння проростало зло. Острів Зміїний, відчував, що і його дракон захоче отруїти та перетворити на зомбі. І ті сміливці, українські воїни, котрі його стережуть, його не врятують, тому що сили нерівні. Маленький острів плакав дощами, голосив вітрами, здіймаючи довкола хвилі. Прикордонник Роман прокинувся на світанні від того голосіння. Вийшов на вулицю. Було похмуро і неспокійно. На сході завивав та шаленів дракон. Сутінки заполонили світ. В ногах воїна щось зашелестіло. Опустив очі вниз і обімлів. Півтора метровий змій поволі повз від його ніг стежкою. Здивуванню хлопця не було меж. Скільки тут служить – зміїв не зустрічав. Хоч і острів називається Зміїний. Тим часом плазун спинився. Повернув голову, подивився на воїна, проповз пару метрів і знову спинився та глипнув на прикордонника. Воїн розумів, змій його кудись кличе. То виглядало трохи божевільним. Зрештою, як і все, що зараз відбувалося у світі, який от-от проковтне чорний морок безумного зла. Махнув рукою та пішов за змієм. Роман любив цей острів. Він знав на ньому кожен камінчик, кожну печеру та бухточку. І як він здивувався, коли змій привів його до входу в печеру, якого ще вчора не було. Ані входу, ані печери. Воїн сміливо зайшов досередини. Там на нього чекали. Чорні потвори оточили острів. Смердючий запах ненависті та люті висів в повітрі. Острів Зміїний від безвиході плакав. Довкола нього кружляли металічні смердючі риби з монстрами всередині. Над головою ширяли зловісні залізні птахи, начинені чорним вогнем та чистим злом. Українці, які охороняли та дбали про острів, були приречені. Зміїний це відчував. Чорна магія слів чорноротих прислужників дракона нависла над островом: – Я – русский военный корабль. Предлагаю сложить оружие и сдаться во избежание кровопролития и неоправданных жертв. В противном случае по вам будет нанесен бомбово-штурмовой удар. Стало враз тихо. Так тихо, як, мабуть, було на початку світу. Воїн Роман дивився відважно в бік прислужників чорного дракона, які зараз колошматили його батьківщину і збиралися перетворити на попіл весь світ. Він добре пам’ятав слова, які дозволив йому прочитати старий пророк Змій. Це слова прокляття, чорного і непрощеного, яким можна проклинати тільки ворогів. Прокляття, записане старими богами на щиті Ахілла. Роман зміг його прочитати, тому що має хоробре та чисте серце воїна-захисника-сина-брата. І щойно Роман ті слова проказав, як чорнота здригнулася. Прокляття полетіло в неї і маленька світла дірочка утворилася в тій чорноті. Чорнота стрепенулася, хоч і не відступила. І в той самий момент в серцях мільйонів українців прокинулася ярість до ворога та сила воїна. Острів Зміїний це відчув та перестав плакати. Виявляється, таких як Роман у Всесвіті, що зветься Україна, багато. Мужні чоловіки, відважні жінки, насіння рідної землі. Острів бачив, як невидимий старий пророк Змій, виходить зі своєї печери, тримаючи в руці щит, як відкривається небо, як славні пращурі українців стають поруч зі своїми нащадками-воїнами, як світла починає довкола більшати. Зміїний знає – дракону Росії ніколи цю війну не виграти. Дракон приречений на погибель. ©Дара Корній Мал. Sofia Mudra

“Янгольський батальйон” – казка про українців, яка влучає у саме серце!

Бог втомлено схилив голову. Петре, на сьогодні все? Ні, Боже, ще душі з Київщини на суд божий чекають. Буча і Ірпінь? Зви всіх. Тут все просто: всіх до раю. Без суду? Так, без суду. Всіх до раю. Добре, але, Боже, розумієш, є одна проблема: вони не хочуть до раю. Не хочуть до раю? Це вперше, відколи я створив Землю. Клич сюди.До кабінету зайшли душі. Змучені, посірілі – так буває, коли помираєш мученицькою смертю. То ви не хочете до раю? – насупився Бог. Боже, хочемо, звісно, хочемо. Але не зараз. Розумієш, ми потрібні там, на землі. Ми мусимо допомогти. У нас війна, там наші рідні, наш народ. Як ми зможемо спокійно раювати, коли нашу землю топче окупант? Але я не можу вас оживити, – розвів руками Бог. І не треба, – виступила вперед худенька дівчинка рочків 8. – Ми так підемо. Я полечу до Європи. Ходитиму по їхніх містах і заглядатиму людям в очі – нехай відчувають, що газ подорожчав заради таких, як я. Я гойдатиму їхніх дітей і співатиму колискової, якої мене вчила мама – про Україну, про мир, про добро. Щоб ніхто і ніколи не засумнівався, що їхня допомога – цінна. А я, – озвалася молода жінка, – піду до європейських політиків. Розповідатиму їм ночами, як мені боліло. Як було страшно. Страшно і боляче. А потім страх кудись зник. І я плюнула нелюду в обличчя. Він їздив по моєму тілу танком. А я так хотіла плюнути в нього ще раз, але не могла – душа вже високо летіла. Я буду розповідати їм, чому нам потрібне їхнє озброєння. Заради мене. Заради таких, як я. А я піду до військових Європи, – мовив чоловік із сивими скронями, – розкажу, як я їхав за хлібом. Як серце моє прошила куля. Через спину. Звертатимуся до їхньої гідності і честі, до людяності. Нагадаю про закони війни. І покажу, що коїться зараз в Україні. І я, і я, і я піду, – загудів хор голосів. Ми всі підемо. Всі. Нас там потребують. Наші рідні. Наш народ. Наша земля. А після Перемоги – веди нас, Боже, куди хочеш. На все твоя воля. Дозволяю, летіть. Станьте європейським янгольським батальйоном.Бог махнув рукою і відвернувся. Святий Петро побачив, як він змахнув сльозу, що от-от скотилася б із вій. Тепер ти розумієш, Петре, чому вони заслуговують на рай, без суду? Розумію, Боже. Бо вони уже янголи. Янголи-охоронці України. © Мрига (Лещенко) Світлана

«Ти – найважливіша частина мого дня!»: притча-нагадування для кожної мами

– Поглянь, мамо! – вигукнула семирічна Марта. – Зараз, зараз! – автоматично вимовила знервована жінка за кермом, маючи в голові купу справ, що ще очікували на неї вдома. Потім була вечеря, перегляд телепрограм, купання, телефонні розмови, аж настав час, коли треба було вкладатись спати. – Марто, вже час іти в ліжечко! Дівчинка побігла східцями вгору. Мама вже падала від утоми, та цілуючи її, усе ж знайшла в собі сили, щоб помолитися разом з донечкою. Поправила ковдру. – Мамусю, забула дати тобі одну річ! – Даси вранці, – відповіла мама. – Дівчинка невдоволено насупилась. – Але ж вранці в тебе знову не буде часу! – запротестувала. – Знайду час, не хвилюйся, – відказала мати, обережно обороняючись. – Добраніч! – додала й рішуче зачинила двері. Та все ж не змогла забути сумних очей дитини. Тихесенько повернулася у кімнату до дівчинки. У маленькій дитячій руці помітила затиснений клаптики паперу. Наблизилась й обережно розтулила долоньку. Дівчинка подерла на дрiбненькi шматки велике червоне серце із написаним на ньому віршем, що мав назву: «Чому я люблю свою маму». Жінка старанно зібрала всі клаптики. Врешті змогла прочитати, що написала Марта: «Чому я люблю свою маму»Навіть як багато працюєшI мусиш вирішити тисячу справ,Завжди знаходиш часПобавитись зі мною.Люблю тебе, мамо, бо я –Найважливіша частина твого дня! Ці слова глибоко зворушили жінку. За десять хвилин вона знову зайшла в кімнату дівчинки, тримаючи срібну тацю з двома чашками шоколаду і двома шматками торта. Лагідно погладила пухкеньку щічку Марти. – Що трапилось? – запитала дівчинка, здивована нічними вiдвiдинами. – Це для тебе, бо ти – найважливіша частина мого дня! ВИСНОВОК: Зараз ми всі як ніколи в новинах 24/7, у стресі, тривозі, думаємо, що діти нічого не розуміють, та наші маленькі янголятка все бачать і все відчувають! Зараз вони, як ніколи потребують нашої уваги! Говоріть їм, що «Мама з тобою!», що все буде добре! Міцно-міцно обіймайте, читайте казки, вони ж завжди мають хороший кінець. Добро завжди перемагає зло! Так буде і в Україні! Ще трішки! І наші дітки будуть гратись під мирним небом! © Бруно Ферреро Джерело

Тим, хто не допомагає вам під час боротьби, не варто їсти з вами на переможній вечірці

Чоловік зарізав велику корову, запалив гриль і сказав дочці. – Донечко, подзвони рідним, друзям та сусідам і запроси поїсти з нами… давайте бенкетувати! Його донька вийшла на вулицю і почала кричати. – Будь ласка, допоможіть нам загасити пожежу в будинку мого тата! За кілька хвилин вийшла невелика купка людей, а решта поводилася так, ніби не чули крику про допомогу. Ті, що прийшли, їли і пили допізна. По закінченню вечері, приголомшений батько звернувся до доньки: – Я майже не знаю людей, які були у нас на вечері, деяких бачив 1-2 рази, деяких взагалі ніколи раніше не зустрічав. А де всі наші родичі, друзі та сусіди? Донька відповіла: – Ті, що вийшли зі своїх будинків прийшли допомогти нам загасити пожежу в нашому будинку, а не на свято. Це ті, що заслуговують на нашу щедрість і гостинність. Висновок: Тим, хто не допомагає вам під час вашої боротьби, не варто їсти з вами на вашій переможній вечірці! Джерело

«Зверху все бачать». Історія, яка змусить вас повірити у вищу справедливість

Кожному з нас в житті доводилося стикатися з неприємними та злими людьми, які носять маску показної чесноти. Такі люди навмисно завдають болю оточуючим, не забуваючи при цьому ласкаво посміхатися. Але зло рано чи пізно буває покаране, і ми знайшли тому прекрасне підтвердження. «Дама в білому пухнастомі пальто мучила іншу даму. Навіть не даму, а бідно одягнену жінку з коляскою. І з маленькою дівчинкою в окулярах. Це в магазині зараз було. Дама в білому пальті дуже ласкаво розмовляла; вона лагідно ставила питання. І погойдувала співчутливо головою, вислуховуючи відповіді. Як учитель молодших класів. Або психіатр на експертизі. «Чому ваша дівчинка в окулярах? Ах, вона погано бачить, треба ж! Так, помітно, що одне око косить. Це вам операцію доведеться робити. Хоча може не допомогти. А чому ваша дівчинка мовчить? Ах, вона соромиться? Може бути, у неї аутизм? Спочатку батьки думають, що соромиться дитина. А потім виявляється, що вона психічно хвора. А ким ваш чоловік працює? Двох дітей  важко зараз утримувати. Одні окуляри он скільки коштують! А скільки молодшому років? Який в колясці?» І бідно одягнена жінка покірно відповідала – такі дами гіпнотизують. Важко їх обірвати та піти, є в них щось начальницьке, липке, обволікаюче. Я знаю. Тому я просто пройшла між ними, розділяючи невидимі пута. І стала картоплю вибирати. Мама з дітьми пішла, а дама в пальто мені довірливо сказала: «У неї й коляска закрита чомусь. Там, напевно, взагалі монстр сидить. Народжують злиднів! »Я відповідати не стала, зважила картоплю, морозиво купила хороше. Три. Важко на душі було, ось і купила. Але суть не в цьому. Поки я длубалася в ящику з морозивом, сталося ось що: дама в білому пальті взяла банку з майонезом. Просто взяла банку. І сталося щось дивне: банку у неї в руках чи то луснула, то чи вибухнула. Коротко кажучи, кінець прийшов і пальту пухнастому, і капелюху пуховому, і макіяжу – все в жирному майонезі. «Бабах!» – як в дитинстві говорили. Всі заохали та побігли її відчищати та мити підлогу. І стіни. І інші продукти. Бабах був сильний, здоровенний, як ми в дитинстві говорили. А морозиво я, звичайно ж, віддала цій мамі з коляскою і дівчинкою в окулярах. Я і сама в окулярах, чого там. «Люди в окулярах повинні допомагати один одному!» – так я сказала, і ми засміялися з дівчинкою Оленкою. Вона мені сказала, як її звуть. І Оленчина мама засміялася. І коляску відкрила. Там ніякий не монстр, а товстий малюк спить з рум’яними щоками. Йому теж вдома дадуть трошки морозива. Кому морозиво, а кому майонез на пальто. Зверху все бачать… “ Цікава історія? Діліться думками та враженнями в коментарях. Всі ілюстрації та фото взяті із відкритих джерел інтернету © Анна Кір’янова Джерело

Легенда про козака Чорнобая

Легенди — це не казки, вони відображають дійсні історичні події давнини. Передаючись від покоління до покоління, легенди доповнилися різноманітними уявами людей, прикрасилися народними фантазіями і домислами. Десь наприкінці сімнадцятого століття християнської ери на березі середньої течії Дніпра була заснована козацька паланка (поселення), яка обороняла сусідні оселі від грабіжницьких походів турків і татарів, яких українці називали бусурманами. Одного разу козаки погналися в степи за зграями ворогів. Тоді на їхню паланку несподівано напав північний цар Лиходій Перший. Він винищив сторожу і зруйнував будівлі та запаси. Після цього старші козаки вирішили піти на береги Дунаю, щоб перегородити шляхи туркам на Правобережну Україну, а молодші козаки обрали своїм отаманом легендарного козака Чорноброва і подалися до нижньої течії Дніпра, щоб перехоплювати татарські орди на Кримському перешийку. Славного лицаря Чорноброва добре знали і боялися татарські мурзи і турецькі паші. Вони його називали Чорним баєм, тобто володарем, і уникали зустрічі з ним. Найближчі друзі отамана піп Гусак і сотник Степан його назвали Чорнобаєм. Майже біля гирла Дніпра козацький курінь зупинився на скелястому березі безіменної річки. За одне літо козаки збудували три кам’яні фортеці і назвали їх Чорнобаївська, Гусаківська та Степанівська. Десь посередині цього великого трикутника була пізніше збудована , мала козацька церковця Пресвятої Покрови і закладене кладовище. Козацька сторожа була розставлена по безмежних степах, а загони Чорнобая, Гусака і Степана весь час нишпорили по перехрестках доріг і стежинок та винищували бусурманські зграї, що рвалися в Україну. Але одного разу, коли козаки молилися у храмі на честь свята Трійці (7 червня), над-дніпровська сторожа принесла тривожну звістку: біля Дніпра зупинилася велика зграя бусурманів, які мають не менше 100 возів з награбованим скарбом і дуже багато полонених українських дівчат. Через півгодини козаки були на конях на церковній площі і уважно слухали накази свого отамана. Чорнобай став на свого буланого коня і голосно промовив: Панове козаки, цієї ночі ми повинні розбити ворожу силу так, щоб жодна наша дівчина не постраждала, щоб усі були визволені з проклятого ясиру. Пам’ятайте, що табір нелюдів обложений возами, всі дівчата присилені вірьовками (мотузками) від своєї шиї до зв’язаних рук задньої подружки. Так єдиним ланцюгом вони розташовані в північній частині табору. їх сторожують 20 яничарів. Наказую святому отцю Гусаку зі своїми хлопцями знищити сторожу і вивести полонянок у бік нашої річки. Хай сотник Степан зробить засідку з півдня і добиватиме бусурманів, які тікатимуть. Я зі своїми соколами відріжу полонянок від табору і ударом з півночі уцілілих бусурман пожену на південь у «капкан» пана сотника. Битву почнемо тільки тоді, коли стемніє перед світанком. Вози з майном візьму я, а бусур­манських коней доручаю зібрати сотникові Степану. Все! Пане отамане, — обізвався один молоденький козак,- нам буде важкувато. Кажуть; що турків і татарви дуже багато, а нас всього 150 козаків. А хіба ти ще не знаєш, що в бою справжній козак може знищити 20 бусурманів, а їх не більше тисячі, — впевнено відповів Чорнобай. Але ж це вдень, а не в тем­ряві, — зауважив молодик. Не журися, козаче! — з усмішкою сказав отаман. І в його піднятій правиці блиснув козацький ніж. Чорнобай продовжив: Якщо зорі в небі згаснуть, красень місяць зайде, в таку нічку темнесеньку козак турка знайде! Тільки перші промені сонця блиснули на степовій росі, як красуні усміхались і чесали коси. Далі Чорнобай доручив командувати попові Гусаку. Коли всі зійшлися і з’їхали-ся над берегом річки, святий отець урочисто промовив: Любі троянди роду нашого, найцінніший скарбе України, візьміть з першого возу свої вірьовчані кайдани і киньте у воду при переході нашою вільною річкою. Хай вони пливуть разом з кров’ю і трупами ворогів наших Дніпром і Чорним морем та людським горем. Тепер річку нашу ми назвемо Вірьовчиною. А коли дівчата повернулися до броду, Гусак звернувся до козаків: Нумо, хлопці-соколи, зробіть нашим красуням живий місток через річку! Козаки пострибали в річку по самі пояси, стали в три ряди, нахилили свої спини і зробили живий місток для врятованих красунь. Дівчата легенько ступали по їхніх спинах, а піп Гусак радісно приповідав: Ступайте сміливо з ранньою росою, ясним сонечком і дівочою красою на правий берег вільної козацької землі! Хай Господь Бог благословить усім нам щасливу долю, а рідній Україні — мир і волю! Амінь! Юні красуні поскидали вірьовки на середину річки, а на правому березі швидкоруч нарвали польових квітів і вручали букети своїм рятівникам. Два тижні дівчата відпочивали у фортецях. У погідні дні вони збирали квіти, співали пісень. Після літургії другої неділі священик сказав: Зараз всі виходьте на майдан, буде козацька рада! Всі вийшли і чекали… Високий, стрункий і кремезний Чорнобай підійшов до величезного каменя, заввишки його росту, якось дивно крутнув своїм тілом і опинився на його вершині. Сотник Степан і піп Гусак стояли по боках каменя. Чорнобай сумно повів очима і почав тремтячим голосом промовляти: Любі наші сестри! Ви краса і надія матінки-землі нашої. У нас є достатньо коней, возів, продуктів і добра всілякого, щоб під охороною бравих козаків розвести вас по рідних краях і домівках, де вас безнадійно чекають рідні і близькі люди. Вони страшно горюють за вами. А козацькі закони не дозволяють жінкам перебувати на Січі. Вам треба кохатися, діток народжувати і виховувати буйних козаків нам на зміну. Козаки напружено чекали вибуху дівочих радощів, але раптом почули вибух хлипання із сльозами, які перейшли в загальний ревний плач. Тоді найсміливіша красуня впала на коліна перед Отаманом, молитовно підняла вгору руки і крізь сльози промовила благаючим голосом: Я Соломія Ясеницька, з далекої Галичини нас тут є 14 дівчат. Ми всі бачили, як бусурмани повбивали наших рідних і повкидали в палаючі рідні хати. Про такі ж самі страхіття розповідають наші подружки з Волині, Поділля, Київщини, Слобожанщини та інших наших країв. Ми всі стали круглими сиротами. Ви ж нас врятували від проклятих султанських і ханських гаремів, а тепер хочете нас прогнати. Отамане, не проганяйте! Змилуйтеся над нами! У той момент Чорнобай хотів крадькома витерти сльозу, але вона була надто важкою і впала на камінь. Тоді Соломії здалося, що камінь хитнувся. Чорнобай витер піт з чола і майже закричав: Славні лицарі України! Козацьке серце не камінне. Тепер самі вирішуйте, як нам бути! Козаки майже хором крикнули: Слава отаманові! — І своїми шапками закидали дівчат. Сльози горя були витіснені сльозами радощів, а піп Гусак віддав хрест і кадило Соломії, а сам врізав такого гопака навколо каменя, що аж іскри пішли. Після цього всі радісно розійшлися по своїх місцях. Наступних два тижні дівчата не дозволяли козакам навідуватися до своїх фортець, бо потайки готувалися до свята Івана Купала, яке припадало на 7 липня — через місяць після їхнього визволення. Але на козацькі бойові вправи приходили щоразу. Вони із захопленням дивилися, як Чорнобай перестрибував найвищого коня і зі свистом шаблі 2-3 рази повертався навколо себе в повітрі. А сотник Степан і піп Гусак вибивали з рук шаблі шістьом молоденьким козакам. Козаки проводили чудові рукопашні бої і надзвичайні бойові вправи на конях. Тепер смиренні і ніжні дівчатка зрозуміли, чому в бою за їх визволення тільки 20 козаків мали легкі поранення, а турків і татар сотні лягло вбитими. Під вечір Івана Купала дівчата вручили всім своїм спасителям сорочки-вишиванки різних візерунків барвистої України і запросили на свято при появі на небі першої зорі. Цілу ніч вздовж Вірьовчини палали великі багаття, лунали пісні, не припинялися танці. На світанку дівчата кидали свої прекрасні віночки на спокійну течію річки, а хлопці стрибали у воду і старались спіймати вінок дівчини свого серця, який клали на голови своїм коханим і обдаровували їх гарячими поцілунками. Як тільки блиснули перші промінці сонця, Гусак жартома закричав: У кого нема родини на Вкраїні милій і він вперше закохався цієї Божої ночі, то нехай біжить зі мною в церкву, а всі інші хай купаються! Після короткої Осоношної літургії багато закоханих пар дістали благословення святого отця Гусака на довге і щасливе сімейне життя. Першими до святого престолу підійшли Чорнобай з тією Соломією, яка єдина бачила, як важка сльоза «грізного» отамана впала на камінь. Аж до Покрови Святої Богородиці (14 жовтня) священик вінчав щасливі пари і щиро бажав усім такого солодкого і запашного сімейного життя, як мед із степових квітів. Сам козацький і божий слуга звів свою долю з прекрасною козачкою Євою, яка народилася і виросла на співучій Буковині. Вона й ощасливила Гусака аж п’ятьма синами. І тому рід Гусаків у цих краях поширений і до наших днів. А Соломія Чорнобаєві народила три доньки надзвичайної краси, яким судилося мати багато і синочків, і донечок, але вже під іншими прізвищами. За певний час навколо козацьких фортець розквітли прекрасні українські села. Тут панували щира праця, козацькі вольності, рідна культура і доброзичливі людські стосунки. Чорнобай і Гусак щасливо дожили свій довгий вік і були з почестями поховані на кладовищах біля своїх старих фортець, а славний сотник Степан на старість повернувся до своєї родини на рідну Слобожанщину. Тільки назва села свідчить про добру пам’ять нащадків. Але наприкінці 18 століття на півдні України з’явилась в великим військом цариця Лиходійка Друга. Вона укріпилася на дніпровському острові і дала йому грецьку назву — Херсонес (пізніше — Херсон) і підманула козаків, що хоче їм допомогти розквитатися з татарами і турками. Багато козаків поклали свої буйні голови у Причорноморських війнах, але після перемоги цариця нагородила уцілілих козаків тюрмами і висилками, забрала кращі землі і віддала своїм вельможам, а наших вільних селян перетворила на кріпаків. Молоді треба пам’ятати, що наш Таврійський край не заснований якимись зловісними пришельцями з чужих країв, а наші славні предки-козаки освоїли ці землі важкою працею понад 500 років тому. Цю історичну правду можна ще й нині побачити на обеліску козацької слави в селі Тягинці Бериславського району, на останках Кам’янської і Олешківської Січей та інших місцях Херсонщини. А відносно жінок нашого краю, то досить побувати в Чорнобаївці, Степанівці та Херсоні, і ви переконаєтеся, що недарма наш Херсон і нині гості називають містом наречених. Минули століття і дечого багато змінилося та призабулося, але дух козацьких вольностей, працьовитість жінок і чоловіків, лагідність і доброзичливість людей ще збереглися. І цим треба пишатися нашій молоді та берегти як зіницю ока незалежність рідної Батьківщини! Йосафат Гарматюк, історикс. Чорнобаївка Білозерського району Джерело

Повчальна притча про токсичність і розум. Змушує задуматися!

У заячу нору заповзла змія. Зайці злякалися, але вона їх заспокоїла:— Не бійтеся мене, мені так самотньо, я не маю друзів, і я хотіла б дружити з вами. Я мудра істота і мені є чим поділитися. — Добре, — сказали зайці й почали спілкуватися зі змією. Вони провели в розмовах весь вечір, а потім змія вкусила одного із зайців і виповзла. Наступного дня вона повернулася. — Не проганяйте мене! — попросила вона, — ми ж друзі й потрібно приймати один одного такими, якими ми є. Я – змія, жалити – моя природа. Але я намагатимуся більше цього не робити. — Добре, — погодилися зайці і все повторилося. Змія розповідала зайцям мудрі притчі, а потім вкусила іншого зайця і виповзла. Коли змія знову приповзла, вхід у нору загороджував камінь. Змія довго вмовляла зайців помиритись, але вони не погодилися. У світі дурнів розумний завжди самотній, — прошипіла змія і поповзла, скривджена зрадою друзів. Отак розумні токсичні люди можуть все перевернути на свою користь. Якщо вас ранять, навіть якщо це найрозумніші істоти на світі, не пускайте їх у свою нору. Джерело

Казка-притча про мир у всьому світі. Поділіться з усіма!

Одного разу миролюбні мешканці Землі попросили надзвичайно могутнього чарівника припинити всі війни та кровопролиття на планеті. – Це просто, – сказав той. – Я знищу всю зброю на Землі, й більше ніхто не зможе воювати. – Чудово! – вигукнули люди. Помах чарівної палички – й справу зроблено. Днів три на планеті панував мир, поки більшість із тих, хто хотів воювати, шукали й не могли знайти своєї зброї. А зрозумівши, що втратили її назавжди, вони змайстрували списи з молодих дерев – і війни знову розпочалися. Коли ця сумна звістка дійшла до чарівника, він сказав: – Не турбуйтеся. Я знищу всі молоді дерева, й ці невігласи більше не зможуть воювати. Однак після двох-трьох днів безплідних пошуків молодих дерев, придатних для виготовлення списів, войовничо налаштовані люди почали валити дерева-велетні, робити з них кийки й знову відновили кровопролиття. Чарівник винищив усі великі дерева. Тоді люди почали виготовляти ножі та мечі з металу. Він знищив увесь метал на планеті. Люди змайстрували пращі й почали метати один в одного каміння. Довелося знищити й камені. І тоді забили тривогу прихильники миру, ще б пак: пропали всі дерева, не стало металів і каменів. Як тепер жити, що їсти? Скоро зовсім не буде рослинності, й люди помруть, навіть не воюючи. Ні, це не розв’язання проблеми. Чарівник розгубився: – Навіть і не знаю, що тепер робити. Я б знищив усе людство, але, на жаль, це поки не в моїй владі! Миротворці впали у відчай. І тут до чарівника звернувся один розумний хлопчик. – Я знаю, що треба зробити. Нехай люди відчують, як інші сприймають їхні вчинки. Якщо один заподіє біль другому, нехай і він відчує точно такий біль, а якщо когось обрадує, то нехай і сам відчує радість. Тоді, напевно, ніхто не стане завдавати болю іншому, тому що відразу ж сам відчує біль і буде змушений зупинитися. Усім сподобалося, що сказав цей маленький хлопчик. А чарівник в точності втілив його ідею в життя. Він повернув на Землю всі дерева, метал і камені, і навіть зброю, яку люди незабаром переробили на знаряддя праці. Із цього дня ніхто на планеті не заподіював страждань іншому, бо тоді і йому самому довелося б відчувати біль. Навпаки, люди взялися допомагати один одному, тому що їм подобалося почуття радості, яке вони відчували при цьому. І зажили вони в гармонії та щасті. Самі станьмо добрими чарівниками, й диво станеться! Джерело

Притча для тих, хто зневірився від життєвих негараздів. Прочитайте неодмінно!

В гущавині лісу жив старий відлюдник. Люди шепталися, що він може навести порчу і вміє робити привороти. Його боялися, але в разі крайньої потреби зверталися за допомогою. Одного селянина з сусіднього села постійно переслідували нещастя і, зневірившись, він вирішив звернутися за допомогою до самітника. – Що тобі потрібно? – похмуро запитав самітник, коли селянин рано вранці заглянув в його хатину. Чоловік вклонився і злякано сказав: – Я багато про тебе чув. Допоможи мені, відведи нещастя. Дружина пішла, будинок згорів, кінь упав, хоч у петлю лізь. – Гаразд, – відповів пустельник, – я допоможу тобі. Іди за мною. Пішов селянин за відлюдником, а той завів його в лісову гущавину і кинув там одного. Весь день блукав чоловік по лісі і лише надвечір вибрався на узлісся. Побачив він малинове від сонця на заході небо, село своє вдалині і охопило його невимовне відчуття радості від того, що вибрався з гущавини і залишився живий. – І чого це я бідкаюся, – подумав селянин. – Руки – ноги у мене цілі, голова на місці. Значить буду працювати і виберуся з злиднів. І дружину знайду, і новий будинок побудую, і коня куплю. Подумав, засміявся від радості і побіг в село. Дивиться, а назустріч йому йде відлюдник. Селянин застиг, як укопаний, а пустельник посміхнувся і каже: – Тепер ти зрозумів, що якщо доля закриває всі двері, вона обов’язково відкриває віконце для виходу. Потрібно тільки це віконце шукати так само наполегливо, як ти шукав сьогодні вихід з гущавини. Коли вам стає дуже скрутно, і все обертається проти вас, і здається, що немає сил терпіти жодної хвилини, ні за що не відступайте – саме в такі моменти настає перелом у боротьбі. Джерело

Один мудрець сказав: жінки, як яблука…

Один мудрець сказав: Жінки, як яблука. Найсмачніші висять на самій маківці дерева. Багато чоловіків не хочуть лізти на дерево за смачними яблуками, бо бояться впасти і вдаритися. Натомість вони збирають яблука, що впали з землі, які не такі гарні, зате доступні. Тому яблука на маківці думають, що з ними щось не так, хоча насправді вони Неперевершені! Їм просто потрібно дочекатися того чоловіка, який не побоїться залізти на верхівку дерева… Автор невідомий

Добро неможливо роздати, адже воно завжди повертається!

Івасик тихо лежав у своєму ліжку біля вікна і дивився на небо. Як же він не любив неділю! Йому було дуже самотньо, адже нещодавно пішов на хмари останній хлопчик із його палати… Іван, незважаючи на страшний діагноз, майже не страждав. Лише самотність завдавала йому болю. Вдень… було легше. Лікарі, батьки … люди в лікарняному дворі й снігопад відволікали його від сумних думок. А залишаючись один… хлопчик сумував. І іноді навіть плакав тихенько. Втім, щось підказувало йому, що залишилося зовсім небагато … і він теж піде на хмари. У чудове Місто. А тим часом… його батьки робили все можливе, щоб урятувати сина. Ось тільки час біг, як пісок крізь пальці. Сума на лікування була просто величезною. Декілька мільйонів. Нереальні гроші для небагатої сім’ї. Не допомогли ні звернення до фондів, ні сюжети телебачення. Суму не могли зібрати ніяк. Дуже вже багато треба було. Ось тільки… одного разу його батькам зателефонували. Волонтери. І попросили терміново приїхати у фонд. А коли ті, не знаючи, навіщо їх звуть, приїхали, то їм повідомили: “Гроші є! Вся сума. Ваш син житиме!!” Батьки … були в шоці. “Але як? Це величезні гроші!!” Волонтери відповіли, що пожертва була анонімною. І ніхто не знав, що далеко на Півночі, на одній із алмазних шахт знайшлися небайдужі. У директора цієї шахти… був син такого ж віку, як і хворе маля. Тільки… він загинув у ДТП. І директор, побачивши цей сюжет по телебаченню, зібрав весь колектив шахти, і на загальних зборах колективу підприємства, сказав: “Ви всі знаєте, як я втратив сина. І що моя дружина… більше не зможе мати дітей. Мій хлопчик був таких же років, як і цей хворий малюк, та й звали його так само. Я… хочу попросити вас усіх про послугу. Зима – це час чудес. Тим більше, що незабаром Різдво Христове. Давайте зробимо добру справу, створимо маленьке диво. Я пропоную всім, хто може, переказати гроші на лікування цієї дитини. Я першим зроблю це, пожертвувавши свою місячну зарплату. Повністю. Ви ж самі дивіться, скільки зможете пожертвувати. Я нікого ні до чого не зобов’язую. Реквізити будуть у бухгалтерії. Наперед вдячний вам за допомогу”. Яке ж було здивування директора, коли бухгалтер підприємства повідомив йому, що колектив відмовився отримати зарплату. Весь. До останнього робітника. Вони попросили перевести цю суму до фонду… На лікування того малюка. Розчулений директор заплакав і сказав: “Слава Богу, що в мене на підприємстві працюють такі небайдужі люди, які розуміють – чужої біди не буває. Я хочу вам віддячити й наказую всім робітникам виписати премію – у розмірі 100% зарплати. А гроші… візьмемо із резервного фонду. Дитячий майданчик може зачекати. А хворий хлопчик – ні” Так і вийшло. Всі працівники підприємства отримали премію. За самовіддану працю. А насправді – за добре серце… Хлопчик же був врятований! А трохи згодом… дружина директора прийшла додому вся в сльозах. Він запитав її: “Що трапилося, люба?? Хто тебе образив? Чому ти плачеш?!” Його дружина крізь ридання насилу вимовила: “Милий! Я… вагітна. У нас будуть діти. Двійнята” Директор здивувався: “Але… як??!! Адже… лікарі сказали що ти ніколи не зможеш більше мати дітей!!” На що вона відповіла: “Лікар сказав… що це ДИВО. І його ніяк не можна пояснити. Це просто милість Божа” І тут директор зрозумів. Що любов – це найбільша сила у Всесвіті. І що, якщо ти виявляєш істинну ЛЮБОВ, то НЕМОЖЛИВЕ СТАЄ МОЖЛИВИМ. А по планеті, широко усміхаючись, незримим крокував і дарував людям радість Ангел Різдва. Джерело

Повчальна притча-казка про втрачені можливості. Прочитайте і зрозумієте багато для себе!

В одному місті біля вікна своєї квартири стояв самотній чоловік. Раптом за вікном він побачив Ангела, який торкнувся його своїм крилом і шепнув: «Я знаю, у тебе є можливість стати багатою, шанованою людиною в місті, а твоєю дружиною може стати найкрасивіша жінка!». Чоловік почав чекати, коли ж збудуться слова Ангела. Минуло 40 років. Чоловік знову самотньо стоїть біля вікна, побачив Ангела  і з докором запитав: «Як же так? Ти обіцяв мені все, але нічого цього не було!» На що Ангел спокійно відповів: «Я сказав, що  в тебе буде можливість досягти всього. Ти пам’ятаєш друга, який хотів почати з тобою бізнес і заробити гроші? Ти відмовився і залишився чекати дива! Ти пам’ятаєш пожежу, на якій ти не став рятувати людей, боячись за своє майбутнє? А ту прекрасну жінку в парку, до якої ти боявся підійти? Вона могла стати твоєю дружиною. Ти не використав жодну з можливостей. Ти завжди просто чогось чекав». Коли людина покладається на долю, невже це означає, що вона має сидіти склавши руки в очікуванні сприятливих обставин? Джерело

Повчальна притча-казка про те, як важливо заступатися за інших

Чи треба заступатися, коли на людину обрушили лавину наклепів? Коли когось звинувачують безвинно, цькують? Чи просто пліткують про людину, неправду розповідають, насміхаються? Їх багато. А ви один. Адже можна просто відійти, зробити вигляд, що не чув, потім справедливість сама відновиться? Або людина сама себе захистить. Ми що можемо зробити? Є давня казка про мурашку. Злий цар вирішив спалити пророка. З пророками таке трапляється часто… І царські прислужники розпалили багаття. А мураха набрала в рот води і поповзла гасити багаття. Вона воду виприснула і поспішила знову за водою. Це викликало гомеричний сміх, таке діло. «О мураха, ти така крихітна! Чим допоможе малюсінька крапля води із твого рота? Як ти згасиш нею полум’я?», – питали у мурашки, сміючись. Мураха відповіла: «Настане Судний день. Він для всіх настане, для всіх, хто живе. І мене спитають: а що ти робила, коли живу людину хотіли спалити? Ти що робила? Тому я роблю посильне. Гашу вогонь як можу!». Ця стародавня казка – велика казка. Тому що всіх запитають, кожного: що ми особисто робили, коли когось мучили і знущалися? Поливали брудом, очорняли? Коли чинилося зло та несправедливість? Навіть якщо ти крихітна мураха, тебе все одно запитають неодмінно. І краще носити краплі води в роті, ніж не діяти зовсім і мовчки дивитись на зло. Краще сказати. Втрутитися. Іноді суттєвої користі для того, на кого напали, не буде. Іноді зусилля марні. Але це потрібно для нас. Крапля води мурашки може загасити полум’я злості. Але мураха відповість у Судний день: «Я гасила вогонь, як могла!». Ось у цій відповіді головний сенс. І це велика притча. © Анна Кир’янова

Казка про дачу у селі, яку ми зрозуміємо через багато років

Мені 7 років. Ура! Нарешті ми з бабусею їдемо на дачу в село! Супер! Мені 14 років. Дістали предки зі своїми грядками! Мені 20 років . Здається бабуся збожеволіла, цілими днями рве траву, якби ж то на грядках, а трава коло паркану від дороги кому завадила? Мені 25 років. Дача потрібна тільки для шашликів і гулянок. Мені 35 років. Хм… а що ті грядки будуть пустувати… посажу цибульку. Зелень під закуску файно піде. Мені 45 років. Весь город в грядках. Мені 60 років. Щось паркан травою заріс, потрібно прополоти. Мені 75 років. Тягну важкий рюкзак на дачу, діти та онуки не будуть допомагати, говорять – нічого сіяти та садити не треба, все купимо. І тільки правнук радіє, йому 7 років, і він щасливий, що знову літо, і ми їдемо на дачу у село. Життя продовжується. © Автор невідомий

«Три гріхи» — коротенька притча із гумором!

— Є три гріхи, — сказав мудрий чоловік. Натовп завмер. — Перший гріх — це зловтіха. Якщо у сусіда померла корова, то це не привід для веселощів. Я не кажу, що ви маєте чимось допомогти сусідові, але хоча б не треба радіти чужому горю. Ваші сусіди теж люди, не треба бажати їм зла. Натовп схвально загудів. Мудрий чоловік зачекав, поки гул припиниться, і продовжив: — Другий гріх — це зневіра. Навіть якщо у вас лише одна корова, навіть якщо вона стара і хвора, навіть якщо вона дає мало молока, не треба впадати у відчай. Радійте життю. Так, вона стара й хвора, але це корова. Ось деякі, наприклад, взагалі не мають корови. Натовп схвально загудів. Мудрий чоловік зачекав, поки гул припиниться, але почув голос із натовпу: — Якщо я не сумую і тішуся з того, що в мене є корова, а в когось її немає, виходить, що я тішуся з того, що цей хтось живе гірше за мене, а це вже зловтіха. Натовп замовк, обмірковуючи сказане, а мудрий чоловік завершив свою промову: – Третій гріх – це занудство. © Автор невідомий