Любов завжди повернеться – тим чи іншим способом

У 40 років Франц Кафка (1883-1924), який ніколи не був одружений і не мав дітей, гуляв по парку в Берліні і зустрів дівчинку, яка плакала, тому що втратила улюблену ляльку. Вони з Кафкою безуспішно шукали ляльку. Кафка сказав їй чекати його там на наступний день і вони повернуться шукати ляльку. Вони шукали на наступний день, але не знайшли, і тоді Кафка подарував дівчині записку «написану» лялькою, в якій говориться: «Будь ласка, не плач. Я вирушила в подорож подивитися світ. Напишу про свої пригоди ». Так почалася історія, яка тривала до кінця життя Кафки. Кафка під час зустрічей читав записки ляльки, де описувалися пригоди «Кукліна балаканіна». Нарешті Кафка повернув втрачену до Берліна ляльку (яку просто купив раніше). «Це зовсім не схоже на мою ляльку», – сказала дівчинка. Кафка вручив їй ще один лист, в якому лялька написала: «Подорожі змінили мене». Маленька дівчинка обняла нову ляльку і щаслива принесла її додому. Через рік Кафка помер. Через багато років доросла дівчинка знайшла всередині ляльки лист. У крихітному листі, підписаному Кафкою, було написано: «Все, що ти любиш, швидше за все загубиться, але врешті-решт любов повернеться іншим способом». © Джерело

“Заговорена водиця”: історія про те, як назавжди позбутися від безкінечних сварок та суперечок

Жили-були дід та баба. Все життя прожили дружно, а до старості накопичилося у них багато претензій один до одного, стали вони кожен день сперечатися на рівному місці. Він їй слово – вона два, він їй п’ять – вона десять. Такий холодок протягав між ними, що хоч з дому тікай. Одного разу сусідка почула їх лайку і каже: – Люба, чи не набридло тобі лаятись зі старим своїм? Сходи-но ти до знахарки, що на кінці села живе, вона тобі на водичку нашепче, авось допоможе, і дружно житимете собі далі. «А чого б і не сходити щось», – подумала стара. Прийшла до знахарки, поскаржилася, що з чоловіком у них одні сварки та суперечки, і сил вже немає з ним разом жити. Попросила допомоги. Бабка миттю все зрозуміла, побігла в будинок і винесла відерце води, нашептала щось на водичку, відлила в банку і віддала гості. Та й каже: – Коли почнеться сварка, ти сьорбни водички цієї, але ні в якому разі не ковтай. Тримай в роті, поки твій благовірний не вгамується. Тоді все гаразд буде! Взяла баба банку з «заговореною» водою і пішла до дому. Тільки ступила за поріг, вмить старий нарікати почав: – Ай ти, стара, куди поділася, корову-то давно вже доїти треба, а ти все по гостях ходиш, окаянна! Пийнула бабка водиці чарівної і тримає в роті, як знахарка веліла. Старий чує, що бабка йому нічого не відповідає, тай вщух відразу. Пораділа бабуся: «І правда, видимо, водичка чарівна!» Прибрала посудину в шафу, а сама пішла корову доїти, а тут оступилася і загриміла залізними відрами на весь двір. Почув це старий: – Ех, нерозторопна, зовсім не дивишся під ноги, про що тільки голова твоя сива думає … Хотіла було стара йому відповісти, як згадала наказ знахарки не відповідати на лайку, а лише водицю чарівну в роті потримати. Набрала вона повний рот води і чекає, що буде. А дід чує, що бабка ні словечка йому супротивного не говорить, здивувався так … замовк. З тих пір зажили вони, як в молодості. Тільки дід шуміти починає, бабка «заговорену» водицю в рот – і немає скандалу! Не інакше, як чудо! Джерело

“Ловець бабки”: повчальна казка, яка має дуже глибокий сенс

Вона про непросту історію любові, болю і помилки. Чи можна любити, не завдаючи болю і не боячись відпустити того, кого любиш? Як вибрати між вірністю, свободою і любов’ю? І чому нам постійно доводиться вибирати? Питання, відповіді на які ми шукаємо усе життя… і не знаходимо. Отже, казка про хлопчика і бабку… Хлопчик і бабка – Навіщо ти хочеш відірвати мені крила? – Ну просто я тебе люблю і не хочу, щоб ти колись полетіла від мене. Я цього не переживу. – Але я не збираюся летіти від тебе! – Це ти зараз так кажеш… знаю я вас, бабок… А завтра тобі сподобається інший хлопчик і ти одразу нього і полетиш. – Але я вибрала тебе! Ти мені подобаєшся! І мені не потрібен жоден інший хлопчик. Я не хочу від тебе відлітати. – І тим не менше, коли ти без крил, мені спокійніше, тоді я впевнений, що ти точно зі мною. Посаджу тебе в сірникову коробку і ти будеш завжди зі мною поруч… Та й навіщо тобі крила, коли ти зі мною? Я люблю тебе і без крил. Тобі навіть краще без них. – Але ж ти полюбив мене бабкою, а не незрозумілою, безкрилою комахою. Ти помітив мене саме завдяки моїм гарним і незвичайним крильцям… – Ось тому я їх тобі й хочу відірвати, щоб ніхто інший не помітив. Ти будеш тільки моєї бабкою! Не хочу, щоб хтось ще тебе бачив. Хочу, щоб ти належала мені повністю. Тільки мені! – Але я і так була тільки твоєю бабкою. Я ж ні до кого більше не підлітала так близько, як до тебе відтоді як ми зустрілися… – Ну тоді для тебе нічого і не зміниться – ти зі мною, я з тобою, все добре. Навіщо тобі літати, якщо я сам можу віднести тебе, куди ти захочеш. Буду носити тебе на руках, а ти просто розслабся і отримуй задоволення. – Але я буду в повній залежності від тебе, і від твоїх дій… від твого настрою. А якщо ти мене розлюбиш, що тоді? Я ж помру? – Я ніколи не розлюблю тебе! – Ну добре, з любові до тебе я готова пожертвувати своїми крильцями… Відривай. Спочатку хлопчик з ентузіазмом і любов’ю піклувався про бабку без крил. Але з часом він відчув свою могутність, впився владою і почав отримувати задоволення від свого панування над бабкою, бачачи її безпорадність і залежність від нього. Він знав, що нікуди вона від нього тепер не дінеться і користувався цим. Все частіше він спеціально затримувався десь, залишаючи її на самоті та змушуючи нервувати. Та й взагалі йому, чомусь, все менше хотілося проводити час разом з бабкою. У неї, на його думку, сильно зіпсувався характер і вона стала нестерпною. З милої, грайливої істоти вона перетворилася на безформну дзижчалку, з нескінченними образами і претензіями. Якось увечері він застав її в абсолютно пригніченому стані. – Де ти так довго був? Мені було так страшно і холодно без тебе… Я думала ти вже ніколи не прийдеш. – Розумієш тепер, як було мені, коли ти літала незрозуміло де, коли у тебе були крила? Як я боявся, що ти вже ніколи не прилетиш? Ось, відчуй тепер, як це! – Я ніколи не робила це спеціально, а ти це робиш навмисно. І ти завжди знав, де мене можна знайти. Далі своєї річки я нікуди не літала. Ти обіцяв, що ми будемо разом, а залишаєш мене саму в цій маленькій, тісній коробочці. Послухай, я не можу так більше… На кого ми обидвоє стали схожі? Я – незрозуміла, залежна комаха, яка весь час плаче і чогось чекає. Мій світ звузився до стін цієї сірникової коробки… Я постійно чекаю, коли ти прийдеш, в якому настрої ти прийдеш… Я стала ревнивою і озлобленою, пригніченою і тривожною. Від тебе все частіше пахне свіжоскошеною травою, річкою та іншими бабками… Я вже втомилася боятися, що одного разу ти прийдеш не сам, а принесеш з собою нову бабку, красиву і з крилами, а мене викинеш разом з цією сірниковою коробкою… А ти?! Що сталося з тобою? Ти ж був добрий, усміхнений хлопчик, коли ми зустрілися. Ти дивився на мене такими захопленими очима! Цей погляд мені не забути ніколи… Ти був ніжний зі мною, боявся образити ненароком… А зараз я бачу перед собою садиста, який отримує задоволення, гризучи мене. Ти весь час злишся. Я стала тобі не цікавою. Ти більше не милуєшся мною. Я тебе дратую… Але ж ти обіцяв завжди любити мене, піклуватися про мене, тільки б я була поруч і нікуди не летіла. Ось же я! Поруч. Без крил. Все як ти хотів. Чи щасливі ми тепер? Хлопчик мовчав. Йому нічого було сказати. Вона мала рацію, але зізнатися в цьому він не міг навіть собі. Це означало б крах всього, у що він вірив у своїй голові. Це означало б визнати, що він помилився і порушив дані їй обіцянки. Він так захопився грою у власну всемогутність, що забув заради чого, власне, й затіяв все це. Йому було соромно і страшно визнати, що бабка без крил його не надихає, що тепер вона його дійсно тільки дратує своїм ниттям і скаргами… – Відпусти мене, – розплакалася комаха, – я хочу додому, до річки… – Ти ж пропадеш без мене, ти ж тепер каліка, хто про тебе там буде піклуватися? – Нічого, відпусти… Більше, ніж з тобою я вже не пропаду. На згадку про мої крила, віднеси мене, будь ласка, до річки. …Минув час. Бабка на свіжому повітрі та в своєму природному середовищі, прийшла до себе, зміцніла і у неї навіть відросли нові крила, чому вона була несказанно рада. І в один із сонячних днів вони знову зустрілися. – Це ти?! Я думав тебе більше немає. – Ну так, тієї мене більше немає. Є нова я. Бачиш, у мене тепер трохи інші крила, але теж гарні, так? – Так… Самі відросли чи допоміг хто? – Тобі це дійсно важливо? Головне, що я повернулася до себе, я тепер знову бабка, а не незрозуміла комаха… Бачу, ти став колекціонером бабок? Ого скільки їх у тебе… – Так, мені подобаються бабки, ти ж знаєш. – Ти перестав їм відривати крила? – А я, крім тебе їх нікому і не відривав. Тому що тільки тебе любив, боявся, що кинеш мене, полетиш і більше не повернешся… А цих я не боюсь втратити. Ну полетить собі одна з них, я собі нову спіймаю, он їх скільки навколо… З тобою все було якось по-іншому. Знаєш, багато раз я хотів убити тебе, щоб не відчувати всіх цих складних почуттів, які виникли в мені від зустрічі з тобою… Я зовсім заплутався… – А я багато разів помирала сама, то від щастя, то від невтішності душевного болю… – Може, повернешся і спробуємо все спочатку? Я не буду більше відривати тобі крила. Мені погано без тебе. Бабка сіла хлопчикові на плече і обняла його своїми лапками: – В одну річку не входять двічі. Занадто багато болю залишилося в пам’яті. Може колись, в наступному житті, коли в нас буде більше мудрості й сміливості любити одне одного, щоб будувати, а не руйнувати, ми зможемо бути щасливі разом… Тепер, щоразу бачачи бабку біля річки, я буду згадувати про цінність своїх крил і нашої непростої історії кохання… А зараз прощавай. Побачимося в наступному житті. Джерело

Не Дитяча мудрість з книги “Маленький принц”

Легендарна казка для дорослих Антуана де Сент-Екзюпері «Маленький принц» була вперше опублікована в 1943 році і на сьогодні перекладена на більш ніж 180 мов світу. Здається, немає в світі людини, яка б не знала хлопчика із золотим волоссям, що живе з трояндою на окремій планеті. Для тих, хто давно не перечитував цю по-дитячому зворушливу і мудру казку-притчу, ми підготували 15 кращих цитат, які допоможуть подивитися на світ одночасно дитячими і дорослими очима. Хоча б на хвилину. 1. Всі дорослі спочатку були дітьми, тільки мало хто з них про це пам’ятає. 2. Слова тільки заважають розуміти один одного. 3. Це дуже сумно, коли забувають друзів. Не у кожного був друг. І я боюся стати таким, як дорослі, котрі нічим не цікавляться, крім цифр. 4. Досить тільки пересунути стілець на кілька кроків. І ти знову і знову дивишся на небо, де заходить сонце. Варто тільки захотіти. 5. Коли даєш себе приручити, потім доводиться й плакати. 6. Зряче одне лише серце. Найголовнішого очима не побачиш. 7. Ти живеш у своїх вчинках, а не в тілі. Ти – це твої дії, і немає іншого тебе. 8. Є таке тверде правило. Встав вранці, вмився, привів себе в порядок – і відразу ж приведи в порядок свою планету. 9. Дорослі ніколи нічого не розуміють самі, а дітей дуже втомлює без кінця їм все пояснювати і розтлумачувати. 10. Ми відповідаємо за тих, кого приручили. 11. – А де ж люди? У пустелі так самотньо.– Серед людей теж самотньо. 12. У людей вже не вистачає часу щось дізнаватись. Вони купують готові речі в магазинах. Але ж немає таких продавців, які продавали б приятелів, і тому люди не мають приятелів. 13. Люди сідають у швидкі поїзди, але вони вже самі не розуміють, чого шукають. Тому вони не знають спокою і кидаються то в один бік, то в інший … І все марно. 14. Якщо скажеш дорослим: «Я бачив гарний будинок з червоної цегли, на вікнах герань, а на даху голубів», – вони ніяк не можуть уявити собі цей будинок. Їм треба сказати: «Я бачив будинок за сто тисяч франків». І тоді вони вигукують: «Яка краса!» 15. Дорослі полюбляють цифри. Коли розповідаєш їм, що у тебе з’явився новий друг, вони ніколи не запитають про найголовніше. Ніколи вони не скажуть: «А який у нього голос? Які ігри він любить грати? Ловить він метеликів? »Вони запитують:« Скільки йому років? Скільки у нього братів? Скільки він важить? Скільки заробляє його батько?» І після цього думають, що пізнали людину. Джерело

Сучасна казка: Так ось чому в нас так багато красивих, але самотніх жінок

– Принцеса! Прин-цес-са-а-а-а! – заволали під вікнами. – Прекрасна принцеса тут живе? Вона роздратовано зітхнула і висунулася з вікна:– Чого тобі?! Внизу стояв принц. Звичайний прекрасний принц, кінь в комплекті.Принц задер голову:– Принцеса, кажу, тут живе? Вона скривилася і закричала у відповідь:– Немає її! Гуляє в полях, і в лісах, квіти збирає. Завтра приходь! Принц уважно подивився вгору, потім витягнув шматок пергаменту і порівняв малюнок з білявою головою, яка зараз стирчала з вікна: – Я тебе впізнав! Ти ж принцеса, навіщо обманюєш ?! Принцеса зняла хустку, втомлено потерла чоло: – Не підеш, значить? Принц вперто хитнув головою: – Я одружитися приїхав! Відкривай!– Ну раз одружитися – то піднімайся. Клямку трохи на себе потягни, і тільки потім вгору, – заїдає вона, – пояснила принцеса і зникла у вікні. Принц акуратно прив’язав коня, кілька миттєвостей поборовся з непокірною клямкою – і, врешті-решт, опинився в світлій, просторій кімнаті. Біля вікна сиділа принцеса і щось майструвала з поліна. Як тільки принц з’явився, дівчина підняла на нього очі і задумливо запитала: – У тебе стамески немає? Принц трохи сторопів, бо у нього були з собою каміння дорогоцінні, тканини оксамитові і нитки. А стамески не було. – Ну ні, так ні, – кивнула принцеса.– Одружуватися, значить? Принц відкашлявся: – Прекрасна принцеса, чутки про вашу красу і доброту дійшли до нашого королівства. І вирішив я, що ви повинні бути моєю дружиною!– Прекрасний принц, я тебе бачу вперше в житті, і чутки про тебе ніяк не дійшли до мого королівства! – уїдливо відмовила принцеса.– Я не можу зараз заміж! У мене скоро сплав по високогірній річці – мені треба готуватися! І похід на байдарках! І ось – конкурс різьблення по дереву ще, а стамеску татко з собою відвіз! Принц зовсім розгубився. Він уявляв собі все це трохи інакше. Зовсім по-іншому, якщо бути відвертим. У його мріях прекрасна принцеса кидалася до нього в обійми і, сяючи посмішкою, дякувала йому за каміння, тканини і нитки, які він привіз їй в подарунок! А зовсім не вимагала стамеску і вже точно не перераховувала якісь дикі способи проведення часу! Принц був шокований і думав, як тепер пояснити батькові, чому він повернувся без нареченої. Ну не говорити ж правду, справді! Принцеса дивилася на всі ці митарства і думала, що їй знову влетить від татуся. Тому що татко кожен раз лаявся і нарікав, що їй треба було народитися хлопчиком, а то і зовсім в якийсь інший королівської сім’ї! Може, скажемо, що я закохана в когось іншого? – невпевнено запропонувала вона.Принц знизав плечима:– Дурниці якісь! Закохана, та ти що! Ні, коли справа стосується політики двох королівств – тут не до любові! Та й батько не повірить. У мене всі завжди закохуються з першого погляду, розумієш? Принцеса окинула його уважним поглядом і кивнула: – Ну да, ти симпатичний. Але у мене сплав! І байдарки!– І різьблення по дереву! – розвеселився принц. – Ти драконів, бува, не втихомирюєш у вільний час? Принцеса радісно підскочила і сплеснула в долоні: – Ну точно, який ти розумник! – вигукнула вона. Принц здивовано посміхнувся. – Скажеш, що мене викрав дракон! Триголовий! І що принцу, який мене визволить, – півкоролівства і незліченні скарби. З драконом я домовлюся – він мені в карти програв і за ним борг. У нього пересиджу поки, а там вже і зима настане, дорогу до нас замете, можна буде до літа не хвилюватися. Принц закивав, думаючи про те, що з такими вістями додому вернутися не соромно.Перестрибуючи через сходинки, спустився у двір, скочив на коня і обернувся.Принцеса махала йому з вікна рукою.– І скажи, що на дракона краще зі стамескою ходити! – прокричала принцеса, склавши руки рупором.Принц махнув на прощання рукою і поскакав геть. Принцеса сіла біля вікна, сховала під стіл поліно і підперла підборіддя рукою: –  Всі принци однакові! Хоч один б кулаком по столу стукнув, сказав би: «Ніяких більше байдарок, ти принцеса чи хто ?!» Ні ж, всі вірять, їдуть, а я сиди тут, вирізай по дереву!Чортова чаклунка, щоб їй провалитися крізь землю! Всього-то раз до неї в брюках вийшла, а в результаті – «прокляну-прокляну, будеш все життя сидіти і чекати, поки справжній мужик приїде! А до цього – сиди з поліном». І хоч би стамеску залишила! Джерело

Наймиліша казка на ніч

Час лягати спати, і маленьке зайченя міцно схопило великого зайця за довгі-довгі вуха. Воно хотіло впевнитися, що великий заєць його слухає. — Знаєш, як я тебе люблю? — Звичайно, ні, малюк. Звідки мені знати? — Я люблю тебе — ось як! — І зайченя широко-широко розвело лапи. Але у великого зайця лапи довші. — А я тебе — ось як. «Ах, як широко», — подумало зайченя. — Тоді я люблю тебе — ось як! — І потягнулося щосили вгору. — Я тебе — ось як, — потягнувся за ним великий заєць. «Ого, як високо, — подумало зайченя. — Мені б так!» Тут зайченя здогадалося: перекинулося на передні лапи, а задніми вгору по стовбуру! — Я люблю тебе до самих кінчиків задніх лап! — І я тебе — до самих кінчиків твоїх лап, — підхопив його великий заєць і підкинув угору. — Ну, тоді… тоді… Знаєш, як я тебе люблю?.. Ось так! — І зайченя застрибало по галявині. — А я тебе — ось так, — посміхнувся великий заєць, та так підстрибнув, що дістав вухами до гілок! «Оце стрибок! — Подумало зайченя. — І я так хочу!» — Я люблю тебе далеко-далеко по цій стежці, як від нас до самої річки! — А я тебе — як через річку і о-о-о-он за ті пагорби… «Як далеко», — сонно подумало зайченя. Йому більше нічого не спадало на думку. Тут угорі, над кущами, він побачив велике темне небо. Далі неба нічого не буває! — Я люблю тебе до самого місяця, — прошепотіло зайченя і закрило очі. — Треба ж, як далеко… — Великий заєць поклав його на ліжко з листя.Сам вмостився поруч, поцілував його на ніч… і прошепотів на вухо: — І я люблю тебе до самого місяця. До самого-самого місяця… і назад. Джерело

Філософська казка про образу

Образа, маленька тваринка, на вигляд зовсім нешкідлива. При правильному поводженні ніякої шкоди не приносить. Якщо не намагатися її одомашнити, образа прекрасно живе на волі і нікого не чіпає. Але всі спроби заволодіти нею закінчуються плачевно… Звірятко це маленькt і спритне, може випадково потрапити в тіло будь-якої людини. Людина це одразу відчуває. Їй стає прикро. Звірятко починає кричати людині: «Я ненавмисно попався! Випусти мене! Мені тут темно і страшно! Відпусти! » Але люди давно розучилися розуміти мову тварин. Є такі, які відразу відпускають образу, поки вона маленька – це кращий спосіб розпрощатися з нею. Але є такі, які ні за що не хочуть її відпускати. Вони відразу називають її своєю і носяться з нею, як з писаною торбою. Постійно думають про неї, дбають… А їй все одно не подобається в людині. Вона крутиться, шукає вихід, але оскільки у неї зір поганий, сама вихід знайти не може. Такий ось недолуге звірятко. Та й людина теж… стиснула, і ні за що не випускає образу. А звір-то голодний, їсти хочеться – ось і починає потихеньку їсти, що знайде. І людина відчуває це. То там заболить, то тут … Але не випускає людина з себе образу. Тому що звикла до неї. А та їсть і росте … Знаходить всередині людини що-небудь смачненьке, присмоктується і гризе. Так і кажуть: «Образа гризе». І в кінці кінців приростає до чого-небудь в тілі людини і проти своєї волі стає його частиною. Слабшає людина, хворіти починає, а образа всередині продовжує рости… І невтямки людині, що тільки і треба – взяти і відпустити образу! І їй без людини краще, і людині без неї легше живеться… Мораль: Образа – це стан душі. По суті, ми самі приймаємо рішення бути скривдженими. І коли в черговий раз ви захочете образитися, подумайте: чи так уже приємно жаліти себе? Хижак завжди відчуває слабкого і нападає саме на нього. Не дарма в народі кажуть: «На ображених воду возять». Джерело

Мудра казка про те, чому не можна жертвувати собою

Ми самі ковалі свого щастя. І майже все в житті залежить від нас – наших думок, дій і прийнятих рішень. Усвідомлених або не дуже… І ми самі любимо ускладнювати своє життя. Говорити за інших, додумувати, фантазувати, чекати якоїсь певної реакції від інших, а потім ще й засмучуватися, що ніхто не оцінив наші старання… – Тут займають чергу на жертвоприношення? – Тут, тут! За мною будете. Я 852, ви – 853. – Ой, мамочки… Це коли ж черга дійде? – Не турбуйтеся, тут швидко. Ви в ім’я чого жертву приносите? – Я – в ім’я любові. А ви? – А я – в ім’я дітей. Діти – це моє все! – А ви що в якості жертви принесли? – Своє особисте життя. Аби діти були здорові і щасливі. Все, все віддаю їм. Заміж кликав хороший чоловік – не пішла. Як я їм вітчима в будинок приведу? Роботу улюблену кинула, бо їздити далеко. Влаштувалася нянькою в дитячий сад, щоб під наглядом, доглянуті, нагодовані. Все, все дітям! Собі – нічого. – Ой, я вас так розумію. А я хочу пожертвувати відносинами… Розумієте, у мене з чоловіком давно вже нічого не залишилося… У нього вже інша жінка. У мене начебто теж чоловік з’явився, але… От якби чоловік перший пішов! Але він до неї не йде! Плаче… Каже, що звик до мене… А мені його шкода! Плаче ж! Так і живемо… Відчиняються двері, лунає голос: «№ 852, проходите!». – Ой, я пішла. Я так хвилююсь!!! А раптом жертву не приймуть? № 853 стискається у грудочку і чекає виклику. Час тягнеться повільно, але ось з кабінету виходить № 852. – Що? Ну що? Що вам сказали? Прийняли жертву? – Ні… Тут, виявляється, випробувальний термін. Відправили ще подумати. – А як? А чому? Чому не відразу? – Ох, люба, вони мене запитують: «А ви добре подумали? Це ж назавжди!». А я їм: «Нічого! Діти подорослішають, оцінять, чим мама для них пожертвувала». А вони мені: «Присядьте і дивіться на екран». А там таке кіно дивне! Про мене. Неначе діти вже виросли. Дочка заміж вийшла за тридев’ять земель, а син дзвонить раз на місяць, як з-під палки, невістка крізь зуби розмовляє… Я йому: «Ти що ж, синку, так зі мною, за що?». А він мені: «Не лізь, мама, в наше життя, заради бога. Тобі що, зайнятися нічим?». А чим мені зайнятися, я ж, крім дітей, нічим і не займалася. Це що ж, не оцінили дітки мою жертву? Даремно, чи що, я намагалася? З дверей кабінету доноситься: «Наступний! № 853!». – Ой, тепер я… Господи, ви мене зовсім з колії вибили… Це що ж??? – Проходьте, сідайте. Що принесли в жертву? – Відносини… – Зрозуміло… Ну, показуйте. – Ось… Дивіться, вони, загалом, невеликі, але дуже симпатичні. І свіженькі, нерозношені, ми всього півроку тому познайомилися. – Заради чого ви ними жертвуєте? – Заради збереження сім’ї… – Чиєї, вашої? А що, є необхідність зберігати? – Ну, так! У чоловіка коханка, давно вже, він до неї бігає, бреше весь час, прямо сил ніяких немає. – А ви що? – Ну що я? З’явилась в моєму житті інша людина, з одного боку відносини у нас. – Так ви ці нові відносини – в жертву? – Так… Щоб сім’ю зберегти. – Чию? Ви ж самі кажете, у чоловіка – інша жінка. У вас – інший чоловік. Де ж тут родина? – Ну і що? За паспортом-то ми – все ще одружені! Значить, сім’я. – Тобто вас все влаштовує? – Ні! Ні! Ну як це може влаштовувати? Я весь час плачу, переживаю! – Але проміняти на нові відносини ні за що не погодитеся, так? – Ну, не такі вже вони глибокі, так, проведення часу… Загалом, мені не шкода! – Ну, якщо вам не шкода, тоді нам – тим більше. Давайте вашу жертву. – А мені говорили, у вас тут кіно показують. Про майбутнє! Чому мені не показуєте? – Кіно тут різне буває. Кому про майбутнє, кому про минуле… Ми вам про сьогоднішнє покажемо. Включаємо, дивіться. – Ой ой! Це ж я! Боже мій, я що, ось так виглядаю??? Брехня! Я за собою доглядаю. – Ну, це ваша душа таким чином на зовнішності проектується. – Що, ось так? Плечі вниз, губи в лінію, очі тьмяні, волосся повисло… – Так завжди виглядають люди, якщо душа плаче… – А це що за хлопчик? Славненький який… Дивіться, як він до мене притискається! – Не впізнали, так? Це ваш чоловік. У проекції душі. – Чоловік? Що за нісенітниця! Він доросла людина! – А в душі – дитина. І притискається, як до матусі… – Так він і в житті так! Тулиться. Тягнеться! – Значить, не ви до нього, а він до вас? – Ну, я з дитинства засвоїла – жінка повинна бути сильнішою, мудрішою, рішучішою. Вона повинна і сім’єю керувати, і чоловіка направляти! – Ну так воно і є. Сильна, мудра рішуча матуся керує своїм хлопчиком-чоловіком. І посварить, і пошкодує, і приголубить, і простить. А що ви хотіли? – Дуже цікаво! Але ж я йому не матуся, я йому дружина! А там, на екрані… Він такий винуватий, і до коханки своєї ось-ось знову побіжить, а я його все одно люблю! – Звичайно, зрозуміло, так воно і трапляється: хлопчик пограє в пісочниці, і повернеться додому. До рідної матусі. Поплаче в фартух… Гаразд, кінець фільму. Давайте завершувати нашу зустріч. Будете любов в жертву приносити? Не передумали? – А майбутнє? Чому ви мені майбутнє не показали? – А його у вас немає. При такому сьогоденні – втече ваш «малюк», не до іншої жінки, так захворіє. Або зовсім – в нікуди. Загалом, знайде спосіб вирватися з-під маминої спідниці. Йому ж теж рости хочеться… – Але що ж мені робити ??? Заради чого я тоді себе буду в жертву приносити??? – А вам видніше. Може, вам бути матусею шалено подобається! Більше, ніж дружиною. – Ні! Мені подобається бути коханою жінкою! – Ну, матусі теж бувають улюбленими жінками, навіть часто. Так що? Чи готові принести жертву? Заради збереження того, що маєте, і щоб чоловік так і залишався хлопчиком? – Ні… Не готова. Мені треба подумати. – Звичайно звичайно. Ми даємо час на роздуми. – А поради ви даєте? – Охоче ​​і з задоволенням. – Скажіть, а що потрібно зробити, щоб мій чоловік… ну, виріс, чи що? – Напевно, перестати бути матусею. Повернутися обличчям до себе і навчитися бути Жінкою. Звабливою, хвилюючою, загадковою, бажаною. Такій квіти дарувати хочеться і серенади співати, а не плакати у неї на грудях. – Так? Ви думаєте, допоможе? – Зазвичай допомагає. Ну, це в тому випадку, якщо ви все-таки виберете бути Жінкою. Але якщо що – ви приходьте! Відносини у вас чудові просто, ми їх із задоволенням візьмемо. Знаєте, скільки людей в світі про такі відносини мріють? Так що, якщо надумаєте пожертвувати на користь нужденних – ласкаво просимо! – Я подумаю… № 853 розгублено виходить з кабінету, судорожно притискаючи до грудей відносини. № 854, завмираючи від хвилювання, заходить до кабінету. – Готова пожертвувати своїми інтересами заради того, щоб матуся не засмучувалася. Двері закриваються… По коридору походжають люди, притискаючи до грудей бажання, здібності, кар’єру, таланти, можливості – все те, що вони готові самовіддано принести в жертву… Джерело

Найдобріша казка в світі про те, як діти вибирають собі батьків

— Мама, ну, будь ласка, розкажи мою найулюбленішу казку. — Артур, тобі вже виповнилося 14 і ти став вищий за мене зростом. Ну навіщо тобі потрібна казка? — Ну розкажи. Я хочу її запам’ятати, щоб в майбутньому розповісти своїм дітям. — Гаразд, слухай. Десь далеко-далеко, високо-високо на невеликій перині хмари сиділи маленькі дітлахи. Вони були різні і несхожі один на одного. Серед них були блондини і брюнети, хлопчики й дівчатка, азіати і навіть африканці. Кожен день у них були свої улюблені ігри. Вони дивилися мультики, їли найсмачніші небесні солодощі, а також стрибали з однієї хмари на іншу. Іноді в перегляді мультфільмів виникала пауза, де йшла дивовижна реклама ймовірних батьків. На великому екрані демонстрували знімки мам і татів, а також давали коротку інформацію. Наприклад, ось так: «Хочемо познайомити вас з Дженні і Джоном, які проживають в штаті Флорида, США. Дженні виповнилося 26 років і вона отримала ступінь бакалавра з історії. Дівчина дуже розумна і любить готувати, а також захоплюється спортом. Її найулюбленіший фільм — «Жінка кішка», а ще їй подобаються вірші. Джону 26 років і він працює тренером в шкільній команді з футболу. Він дуже добрий чоловік і не любить сидіти на одному місці. Пара разом із часів школи. Вони хочуть хлопчика, але будуть радіти і активній дівчинці. Якщо у вас бевкає серце, то просимо пройти на рожеву хмарку через півгодини. Були немовлята, у яких бевкало серце і вони відразу ж відправлялися на рожеву хмару. Там на них чекав невидимий володар крил. Малюки підписували папір, що самостійно зробили вибір батьків і ніхто з Канцелярії з видачі земних батьків їх не примушував і не впливав на їх рішення. Потім невидимий цілував немовлят і вирушав на Землю до тих людей, яких вибрав… І так кожен день… Часом немовлята досить швидко знаходили собі батьків, але бували й такі, хто досить довгий час очікував на хмарі появи саме своєї сім’ї … Про одного з таких немовлят я і хочу розповісти. На одній з хмар сидів симпатичний, милий шатен з дивовижними зеленими очима. В реєстрації немовлят він був вказаний як Ведмедик… Він хотів з’явитися на світ і з завмиранням серця переглядав кожну рекламу з новими батьками. Він розглянув вже безліч пар, але серце його продовжувало мовчати. Немовлята з’являлися на хмарі і знаходили своїх батьків, а цей так і продовжував сидіти в очікуванні дива … Одного разу невидимий підійшов до Ведмедика і поцікавився: «Ну, ось що тобі не подобається? Такі хороші батьки з’являються останнім часом, а ти все сидиш. Ти дуже милий малюк і будь-яка сім’я буде рада тебе отримати». Але малюк лише сумно сказав: «Вони всі дуже хороші, але ніяк не мої. Серце то мовчить». Невидимий у відповідь погладив малюка по голові і пішов… Ведмедик віддавався мріям про сім’ю, яка буде жити в Італії. Десь на березі моря. У старовинній родині, з красивим замком і старшим братом. Малюк закривав очі і чув голос майбутньої матері, яка буде кликати його: «Карліто, вистачить ховатися, пішли вечеряти». А Ведмедик буде продовжувати свої ігри і ховатися в заростях виноградника. Невідомо, скільки б ще малюк віддавався мріям, але тут знову з’явилася реклама… Малюк глянув на екран і почав прислухатися. Приємний голос озвучував інформацію про нових батьків: «Це Роман і його дружина Ксенія. Чоловікові 26 років, він блондин з нордичним характером. Закінчив юридичний факультет і працювати юристом. Любить екстремальні розваги. Ксенії 24 роки, працює адвокатом. Вельми навіжена натура, абсолютно не любить роботу по дому. Віддається мріям і любить слухати важку рок музику. Вони разом вже 5 років. За цей час встигли завести собаку. Вперше задумалися про дитинку тільки сьогодні. Дівчина хотіла б красивого малюка, а Рома просто хоче дитину. Живуть в невеликій однокімнатній квартирі». На екрані з’явилася повненька жіночка з зеленими очима і блондин з великим носом. Це не те, про що так довго мріяв малюк, але його серце не зупинялося ні на секунду. Малюк зрозумів, що саме їх він так довго чекав. Ведмедик швидко попрямував до рожевої хмари, де його вже чекав невидимий володар крил. «Мої! Вони точно мої! Швидше. Відправ мене до них. Де тут підпис ставити?» – в ажіотажі кричало немовля. Невидимий відповів посмішкою і запитав: «Це не Італія, де вони живуть біля виноградника і у них немає старшого сина. Можливо, варто ще почекати?» «Ні, ні за що! Це мої батьки. Я не в змозі пояснити, які емоції я зараз відчуваю, але вони точно мої Мати і Батько. Вони мене сильно чекають, так що посилай мене скоріше, а то мені здається, що мама не дуже любить очікування. Що ж відбувається зі мною? Я ніколи ще не був таким щасливим». Невидимий уклав малюка в обійми і вимовив: «Це любов. Вона або є або зовсім немає. Її неможливо придбати ні за які замки».. Після цього невидимий поцілував малюка, дав йому необхідні документи на підпис і відправив його на Землю. В цей час на Землі жінка несподівано підійшла до свого чоловіка і сказала: «Рома, здається, я вагітна. Не знаю чому, але я думаю, що у нас буде хлопчик. Ведмедик»… Джерело

Найдобріша казка в світі, яка навчить не судити людину по зовнішності

— Де дівчинка? — накинулася на кота Баба-Яга. — Тільки що тут була, куди поділася? — Втееекла, — промуркав кіт, облизуючи лапку. — Як — втекла? — сторопіла Баба-Яга. — Не могла вона втекти! Ти тут для чого сидиш? Повинен же був накинутися на неї і подряпати! — Розумієш, яка справа, господиня… — кіт задумливо втупився на свої кігтики, — вона мені сметани дала. — Тобі? — Мені. — Сметани? — Мням. — Та хіба ж так можна? І ти з’їв?! — А що такого? — кіт потягнувся і широко позіхнув. — Я тобі вже служу без малого сто років, а ти мені навіть кефіру не наливала. А тут — сметана! — Я ж тобі забороняла! — Я тебе, господиня, дуже поважаю, — смикнув вухами кіт, — але сметану я теж поважаю. — І це замість подяки! — докірливо похитала головою Яга. — Ні щоб сказати “дякую” старенькій за сто років, що ти прожив. Ще й кефіром дорікає! Ти взагалі знаєш, скільки кішки в середньому живуть? — Та ну, дурниця, господиня. Не переживай. Нічого мені не буде від однієї мисочки сметани. — Від цілої мисочки?! — Баба-Яга прикрила очі. — Одним життям більше, одним менше, — знизав плечима кіт. — У мене їх ще вісім залишиться. Баба-яга насупилася і задумливо подивилася у вікно.— Та-ак… А собаки її чомусь пропустили? Е-ей, ви там! Ану йдіть сюди! — Та не кричи ти, — позіхнув кіт. — Не прийдуть вони. Сплять. — Як сплять? — Так. Наїлися і перетравлюють. — Що… перетравлюють? — Ковбасу. — Кіт примружився і ледве помітно зітхнув. — Ковбаса — це добре. Хоча… ладно вже, сметана теж непогано. — Іроди! — Баба-Яга сіла на перевернуту ступу і схлипнула. — Я вас для чого годую строго по дієті? Щоб ви мені відразу повмирали від гастриту? — Перестань, господиню, — примирливо муркнув кіт, — собакам теж треба розвіятися. Сто років у роті черствої шкірки не було, страшно сказати! — А страшно — так і мовчи! — гримнула стара. Кіт поступливо замовк, повернувся на бік і став ловити свій хвіст, голосно муркочучи. — Наздогнати її, чи що? — задумливо протягла стара через деякий час. — На чому, на помелі? — пирхнув кіт. — Між іншим, — недобро примружилася Баба-Яга, — в Європі, як я чула, відьми літають верхи на чорних котах. — Я необ’їжджений, — осклабился кіт, — і норовистий. Баба-Яга відвернулася і замовкла. — Господиню, а господиню? — Чого тобі? — А що б ти з нею зробила, якщо б догнала? Засмажила і з’їла? — Та що я, звір який? — образилася стара. — Як же я можу її з’їсти? Триста років живу, і все мені: «Баба-Яга, костяна нога…» А вона — бабусею назвала! Стара схлипнула і втерла очі куточком хустки. — Я ось тут їй яблучків на доріжку зібрала… І пиріжків з повидлом… — зізналася вона і зніяковіло усміхнулася приголомшеному коту. Джерело