Один багатий титулований чоловік одного разу подорожував Європою. Прибувши до Британії, він придбав в аеропорту путівник про замки, які розташовані на островах. На одній з сторінок побачив інтригуючу пропозицію – “Екскурсія твого життя”. У путівнику було зазначено, що з деяких причин за цю екскурсію не брали передоплату. На питання – чому?, путівник стверджував, що про це туристи довідаються згодом. Ще однією умовою було прохання завчасно узгодити час відвідин замку. Заінтригований незвичною пропозицією, чоловік відразу ж зателефонував і обумовив деталі поїздки. Біля дверей його зустрів усміхнений чоловік у кілті. Як згодом з’ясувалось – господар замку. – А решта вже увійшли? – поцікавився турист. – Решта? Відвідини замку індивідуальні, у нас немає гіда і екскурсій. Не кажучи нічого про години роботи, він ознайомив його з історією замку, згадавши про всі цікаві пам’ятки: картини, обладунки на антресолях, військові знаряддя, підвал і кімнату-катівню у підземній в’язниці. Закінчивши, він вручив гостю ложку і попросив тримати її прогином догори. – Це ще навіщо? – поцікавився турист. – Ми не беремо платню за вхід. А вартість екскурсії оцінюється так: вашу ложку ми доверху заповнюємо піском, всього 100 грамів, і пропонуємо самостійно прогулятися по замку. Після повернення ми зважуємо пісок, що залишився в ложці, і беремо по фунту за кожен розсипаний грам… – А якщо я не розсиплю пісок? Тоді ваша екскурсія буде безкоштовною. Мандрівника розвеселила така умова. Ложку наповнили піском, і екскурсія почалася. Впевнений в твердості руки, він став повільно підніматися сходами замку, не зводячи з ложки очей. Він без огляду минув зал обладунків, бо протяг міг здмухнути пісок, і відразу ж спустився вниз. Проходячи повз зал з військовими знаряддями під сходами, він зрозумів, що для того, щоб розглянути їх зблизька, треба перегнутися через перила. Це було небезпечно, бо пісок теж міг би розсипався. Так він пройшов і підземну в’язницю, оглядаючи зали замку на поважній відстані. Задоволений своєю спритністю, він підійшов до місця початку екскурсії, де його вже чекав чоловік в кілті з вагою в руці. Чоловік висипав на вагу вміст ложки і став чекати. – Дивно, але ви втратили лише пів грама, – сказав господар замку. Вітаю вас, цей візит для вас безкоштовний. – Дякую. – Чи отримали ви задоволення від оглядин замку? – запитав наостанок гостинний шотландець. Після певних роздумів турист відповів: – Якщо чесно, то невелике. Я більше був зосереджений на ложці з піском. – Який жах! Знаєте, я зроблю для вас виняток. Я знову наповню вашу ложку, тому що такі правила, але на цей раз ви забудете про пісок. У вас є 12 хвилин до наступного відвідувача. – Не зволікаючи, гість знову взяв ложку, побіг на антресолі, побіжно глянув на експонати, потім стрімголов скотився по сходах в підземну в’язницю. Там він також не затримався за браком часу. У підсумку цієї біганини він розсипав весь пісок, але вклавшись в 11 хвилин, турист вийшов з порожньою ложкою. Зброю він так і не оглянув, просто не встиг. – Без піску… таааак… але не хвилюйтеся, адже ми домовилися. А на цей раз? Вам сподобалася екскурсія? Відвідувач знітився. – Ні, – нарешті відповів він. Я думав тільки про те, як би не запізнитися, розсипав пісок, похапцем оглянув всі зали і знову не отримав очікуваного задоволення. Шотландець запихкав трубкою: – Є люди, що йдуть по замку свого життя, намагаючись ні за що не платити. Вони не можуть насолодитися цією подорожжю. Є інші, які вічно поспішають, все втрачають і теж не отримують задоволення. І тільки одиниці осягають науку життя. Вони відкривають для себе кожен куточок і насолоджуються кожною миттю. Бо знають: за все доведеться платити, але й розуміють – життя цього варте… Джерело

Я не прощу, – сказала Вона. – Я буду пам’ятати. – Прости, – попросив її Ангел. – Прости, тобі ж легше буде. – Нізащо, – вперто стиснула губи Вона. – Цього не можна прощати. Ніколи. – Ти будеш мститися? – стурбовано запитав він. – Ні, мститися я не буду. Я буду вищою за це. – Я не знаю, яке покарання було б достатнім. – Усім доводиться платити за свої рішення. Рано чи пізно, але всім… – тихо сказав Ангел. – Це неминуче. – Так, я знаю. – Тоді прости! Зніми з себе тягар. Ти ж тепер далеко від своїх кривдників. – Ні. Не можу. І не хочу. Немає їм вибачення. – Добре, вирішуєш ти, – зітхнув Ангел. – Де ти маєш намір зберігати свою образу? – Тут і тут, – доторкнулася до голови та серця Вона. – Будь ласка, будь обережною, – попросив Ангел. – Отрута образ дуже небезпечна. Вона може осідати каменем і тягнути на дно, а може породити полум’я люті, яке спалює все живе. – Це Камінь Пам’яті й Шляхетна Лють, – перервала його Вона. – Вони на моєму боці. Вона була молода і здорова, вона будувала своє життя, в її жилах текла гаряча кров, а легені жадібно вдихали повітря свободи. Вона вийшла заміж, народила дітей, завела друзів. Іноді, звичайно, вона на них ображалася, але в основному прощала. Іноді сердилася і сварилася, тоді прощали її. В житті було всяке, і про свою образу вона намагалася не згадувати. Минуло багато років, перш ніж вона знову почула це ненависне слово – «пробачити». – Мене зрадив чоловік. З дітьми постійно тертя. Гроші мене не люблять. Що робити? – запитала вона літнього психолога. Він уважно вислухав, багато уточнював, чомусь весь час просив її розповідати про дитинство. Вона сердилась і переводила розмову на теперішнє, але він знову повертав її у дитячі роки. Їй здавалося, що він блукає по закутках пам’яті, намагаючись розглянути, витягнути на світло ту давню образу. Вона цього не хотіла, а тому пручалася. Але він все одно побачив, цей допитливий дядько. – Чистити себе вам потрібно, – підбив підсумок він. – Ваші образи розрослися. На них прилипли більш пізні образи, як поліпи на кораловий риф. Цей риф став перешкодою на шляху потоків життєвої енергії. Від цього у вас і в особистому житті проблеми, і з фінансами не клеїться. У цього рифу гострі краї, вони ранять вашу ніжну душу. Усередині рифу оселилися і заплуталися різні емоції, вони отруюють вашу кров своїми відходами життєдіяльності, і цим приваблюють все нових і нових поселенців. – Так, я теж щось таке відчуваю, – кивнула жінка. – Час від часу нервова стаю, часом депресія тисне, а іноді всіх просто вбити хочеться. Гаразд, треба чиститися. А як? – Вибачте ту першу, найголовнішу образу, – порадив психолог. – Не буде фундаменту – і риф розсиплеться. – Нізащо! – стрепенулася жінка. – Це справедлива образа, адже так воно все і було! Я маю право ображатися! – Ви хочете мати право або бути щасливою? – запитав психолог. Але жінка не стала відповідати, вона просто встала і пішла, несучи з собою свій кораловий риф. Минуло ще скількись років. Жінка знову сиділа на прийомі, тепер уже у лікаря. Лікар розглядав знімки, гортав аналізи, супився і жував губи. – Лікарю, що ж ви мовчите? – не витримала вона. – У вас є родичі? – запитав лікар. – Батьки померли, з чоловіком розлучена, а діти є, і внуки теж. А навіщо вам мої родичі? – Бачите, у вас пухлина. Ось тут, – і доктор показав на знімок черепа, де у неї пухлина. – Судячи з аналізів, пухлина нехороша. Це пояснює і ваші постійні головні болі, і безсоння, і швидку стомлюваність. Найгірше, що у новоутворення є тенденція до швидкого зростання. Воно збільшується, ось що погано. – І що, мені тепер на операцію? – запитала вона, холонучи від жахливих передчуттів. – Та ні, – і лікар насупився ще більше. – Ось ваші кардіограми за останній рік. У вас дуже слабке серце. Таке враження, що воно затиснуте з усіх боків і не здатне працювати на повну потужність. Воно може не перенести операції. Тому спочатку потрібно підлікувати серце, а вже потім… Він не договорив, а жінка зрозуміла, що «потім» може не настати ніколи. Або серце не витримає, або пухлина задавить. – До речі, аналіз крові у вас теж не дуже. Гемоглобін низький, лейкоцити високі… Я напишу вам ліки, – сказав доктор. – Але і ви повинні дати собі раду. Вам потрібно привести організм у відносний порядок і заодно морально підготуватися до операції. – А як? – Позитивні емоції, теплі стосунки, спілкування з рідними. Закохайтесь, врешті-решт. Погортайте альбом із фотографіями, згадайте щасливе дитинство. Жінка тільки криво усміхнулася. – Спробуйте всіх пробачити, особливо батьків, – несподівано порадив лікар. – Це дуже полегшує душу. У моїй практиці були випадки, коли прощення творило чудеса.– Та невже? – іронічно запитала жінка.– Уявіть собі. У медицині є багато допоміжних інструментів. Якісний догляд, наприклад… Турбота. Прощення теж може стати ліками, причому безкоштовними та без рецепта. Пробачити. Або вмерти. Пробачити або померти? Померти, але не пробачити? Коли вибір стає питанням життя і смерті, потрібно тільки вирішити, в який бік ти дивишся. Боліла голова. Нило серце. «Де ти будеш зберігати свою образу?». «Тут і тут». Тепер там боліло. Мабуть, образа занадто розрослася, і їй захотілося більшого. Їй заманулося витіснити свою господиню, заволодіти всім тілом. Дурна образа не розуміла, що тіло не витримає, помре. Вона згадала про своїх головних кривдників – тих, з дитинства. Батька і матір, які весь час або працювали, або лаялися. Вони не любили її так, як вона цього хотіла. Не допомагало нічого: ні п’ятірки та похвальні грамоти, ні виконання їх вимог, ні протест і бунт. А потім вони розійшлися, і кожен завів нову сім’ю, де їй місця не виявилося. У шістнадцять років її відправили в технікум, в інше місто, тицьнувши їй квиток, чемодан із речами й суму грошей на перший час, і все – з цього моменту вона стала самостійною і вирішила: «Не пробачу!». Вона носила цю образу в собі все життя, вона присягнулася, що образа разом з нею і помре, і схоже, що так воно і стається. Але у неї були діти, були внуки, і вдівець Сергій Степанович з роботи, який намагався незграбно до неї залицятися, і вмирати не хотілося. Ну, правда ж – рано їй було вмирати! «Треба пробачити, – вирішила вона. – Хоча б спробувати». – Батьки, я вас за все прощаю, – невпевнено сказала вона. Слова прозвучали жалюгідно і непереконливо. Тоді вона взяла папір і олівець і написала: Шановні батьки! Дорогі батьки! Я більше не серджуся. Я вас за все прощаю. – Не так, – прошепотів Ангел. – Річка завжди тече в одну сторону. Вони старші, ти молодша. Вони були колись, ти потім. Не ти їх породила, а вони тебе. Вони подарували тобі можливість з’явитися у цьому світі. Будь же вдячною! – Я вдячна, – сказала жінка. – І я правда дуже хочу їх пробачити. – Діти не мають права судити своїх батьків. Батьків не прощають. У них просять вибачення. – За що? – запитала вона. – Хіба я їм зробила щось погане? – Ти собі зробила щось погане. Навіщо ти залишила в собі ту образу? Через що у тебе болить голова? Який камінь ти носиш у грудях? Що отруює твою кров? Чому твоє життя не тече повноводною річкою, а струмує кволими струмочками? Ти хочеш мати рацію або здоровою? – Невже це все через образу на батьків? Це вона, чи що, так мене зруйнувала? – Я попереджав, – нагадав Ангел. – Ангели завжди попереджають: не збирайте, не носіть, не отруюйте себе образами. Вони гниють, смердять і отруюють все живе навколо. Ми попереджаємо! Якщо людина робить вибір на користь образи, ми не маємо права заважати. А якщо на користь вибачення – ми повинні допомогти. – А я ще зможу зламати цей кораловий риф? Або вже пізно? – Ніколи не пізно спробувати, – м’яко сказав Ангел. – Але ж вони давно померли! Нема у кого тепер просити вибачення, і як же бути? – Ти проси. Вони почують. А може, не почують. Зрештою, ти робиш це не для них, а для себе. – Дорогі батьки, – почала вона. – Вибачте мені, будь ласка, якщо щось не так… І взагалі за все вибачте. Вона якийсь час говорила, потім замовкла і прислухалася до себе. Ніяких чудес – серце ниє, голова болить, і почуттів особливих немає, все як завжди. – Я сама собі не вірю, – зізналася вона. – Стільки років минуло… – Спробуй по-іншому, – порадив Ангел. – Стань знову дитиною. – Як? – Опустися на коліна і звернися до них, як в дитинстві: мамо, тату. Жінка трохи повагалася й опустилася на коліна. Вона склала руки човником, подивилася вгору і сказала: «Мамо. Батьку”. А потім ще раз: «Мамо, тату…». Очі її широко розкрилися і стали наповнюватися сльозами. «Мамо, тату… це я, ваша дочка… вибачте мені… вибачте мені!». Груди її струсонули ридання, що підступили, а потім сльози хлинули бурхливим потоком. А вона все повторювала і повторювала: «Вибачте мені. Будь ласка, вибачте мені. Я не мала права вас судити. Мамо, тату…”. Знадобилося чимало часу, перш ніж потоки сліз вичерпалися. Знесилена, вона сиділа прямо на підлозі, прихилившись до дивана. – Як ти? – запитав Ангел. – Не знаю. Не зрозумію. Здається, я порожня, – відповіла вона. – Повторюй це щодня сорок днів, – сказав Ангел. – Як курс лікування. Як хіміотерапію. Або, якщо хочеш, замість хіміотерапії. – Так. Так. Сорок днів. Я буду. У грудях щось пульсувало, поколювало і перекочувалось гарячими хвилями. Можливо, це були уламки рифу. І вперше за довгий час абсолютно, ну просто ні через що, не боліла голова. Джерело

Прекрасна принцеса, завжди вірила в ЛЮБОВ і була готова боротися за неї до кінця, бо це найголовніше у її житті та її Королівстві!!!«На війні всі засоби хороші», – думала вона і тому, коли дізналася, що принц потрапив в безодню відчаю, самокопання і зарозумілості розміром з Юпітер, вирішила будь-що-будь врятувати бідолаху та своє кохання. Хоча навіть Дракон, який охороняє цей скарб – Принца, що заточений в башті, вважає його рідкісним мудаком, а його кохання нікчемним….Але принцеса – вперта натура, вона «і в вогонь і в воду» за коханим, тому взявши з власного арсеналу найкращий і найгостріший меч, осідлавши вороного коня, вона відправляється в дорогу.І мчить вона, значить, на коні, волосся назад, а в голові докладний план з порятунку його- Коханого-Принца. А наш сумний Принц, так любить похвалу і захоплення, що всіма силами це заперечує, а в душі сподівається і вірить, що його все-таки пошкодують і таки вже, нарешті, врятують, а Принцеса візьме вину за всі смертні гріхи на себе. Дурний, дурний принц… Через багато випробувань довелося пройти нашій героїні: Ліс Відчаю, Ріку Сліз з Болота Розчарування вибратися, навіть ледь Королівство не віддала коли зустрілася з трьома шарлатанами: Сліпотою, Мнимою Виною та Навіяним Розчаруванням, перш ніж битися з Драконом за серце принца… Довго билися вони в полі чистому, а Принц сидів у вежі, бачив все це з віконця і їв попкорн, запиваючи все це віскарем, курячи цигарки та кальян. Мерзенний, мерзенний принц. І ось під кінець чергового дня Дракон поцікавився у принцеси: – Слухай, Мала, а навіщо тобі цей принц здався? – Що значить «навіщо», я ж люблю його! – Стираючи піт з лиця, обурено відповіла Принцеса. – Та ти його навіть не знаєш, він же крім себе нікого любити не може, а ще, він безвідповідальний, окрім того для тебе, він ні яблуко з дерева не зірве, ні твоє Королівство боронити не зможе. Він не захистив тебе від диких птахів, що нападали, а коли ти йшла крізь випробування, він просто за цим спостерігав у віконце, а ще він не сприймає багато інформації. Ну, навіщо він тобі? – Я люблю його і повинна боротися за нього! – хоча Принцеса явно була вражена щирістю Дракона. – Я тебе благаю! Ну, по-перше, що ж за Любов така, за яку треба боротися? Любов – це коли все добровільно і за взаємною згодою. Її марно вимолювати, випрошувати, і битися за неї сенсу немає. Вона або є, або її немає. Решта – фікція і твоя хвора уява. По-друге, так ти подивися на цього свого Принца уважніше, крім розчарування, сумнівів у твоїй чесності та твоїй відданості, докорів і заниженої самооцінки він тобі нічого не дасть, а на Героїзм заради тебе чи твого Королівства він не здатен… Усвідомлення увійшло в мозок Принцеси, побачила вона Принца з іншого боку і зрозуміла всю дурість своїх дій… – Ти маєш рацію, Дракон. Прости мене. Може, підемо поїмо? – принцеса кинула меч і попрямувала до свого коня. – Так, без проблем Мала, давай забирайся на мене, так буде швидше, я тут знаю одне місце недалеко, там шеф-кухар готує відмінні стейки, ти повинна оцінити! Принцеса і Дракон полетіли разом вечеряти, а Принц так і залишився похмурим і незрозумілим самозакоханим ідіотом. Джерело

У 40 років Франц Кафка (1883-1924), який ніколи не був одружений і не мав дітей, гуляв по парку в Берліні і зустрів дівчинку, яка плакала, тому що втратила улюблену ляльку. Вони з Кафкою безуспішно шукали ляльку. Кафка сказав їй чекати його там на наступний день і вони повернуться шукати ляльку. Вони шукали на наступний день, але не знайшли, і тоді Кафка подарував дівчині записку «написану» лялькою, в якій говориться: «Будь ласка, не плач. Я вирушила в подорож подивитися світ. Напишу про свої пригоди ». Так почалася історія, яка тривала до кінця життя Кафки. Кафка під час зустрічей читав записки ляльки, де описувалися пригоди «Кукліна балаканіна». Нарешті Кафка повернув втрачену до Берліна ляльку (яку просто купив раніше). «Це зовсім не схоже на мою ляльку», – сказала дівчинка. Кафка вручив їй ще один лист, в якому лялька написала: «Подорожі змінили мене». Маленька дівчинка обняла нову ляльку і щаслива принесла її додому. Через рік Кафка помер. Через багато років доросла дівчинка знайшла всередині ляльки лист. У крихітному листі, підписаному Кафкою, було написано: «Все, що ти любиш, швидше за все загубиться, але врешті-решт любов повернеться іншим способом». © Джерело

Жили-були дід та баба. Все життя прожили дружно, а до старості накопичилося у них багато претензій один до одного, стали вони кожен день сперечатися на рівному місці. Він їй слово – вона два, він їй п’ять – вона десять. Такий холодок протягав між ними, що хоч з дому тікай. Одного разу сусідка почула їх лайку і каже: – Люба, чи не набридло тобі лаятись зі старим своїм? Сходи-но ти до знахарки, що на кінці села живе, вона тобі на водичку нашепче, авось допоможе, і дружно житимете собі далі. «А чого б і не сходити щось», – подумала стара. Прийшла до знахарки, поскаржилася, що з чоловіком у них одні сварки та суперечки, і сил вже немає з ним разом жити. Попросила допомоги. Бабка миттю все зрозуміла, побігла в будинок і винесла відерце води, нашептала щось на водичку, відлила в банку і віддала гості. Та й каже: – Коли почнеться сварка, ти сьорбни водички цієї, але ні в якому разі не ковтай. Тримай в роті, поки твій благовірний не вгамується. Тоді все гаразд буде! Взяла баба банку з «заговореною» водою і пішла до дому. Тільки ступила за поріг, вмить старий нарікати почав: – Ай ти, стара, куди поділася, корову-то давно вже доїти треба, а ти все по гостях ходиш, окаянна! Пийнула бабка водиці чарівної і тримає в роті, як знахарка веліла. Старий чує, що бабка йому нічого не відповідає, тай вщух відразу. Пораділа бабуся: «І правда, видимо, водичка чарівна!» Прибрала посудину в шафу, а сама пішла корову доїти, а тут оступилася і загриміла залізними відрами на весь двір. Почув це старий: – Ех, нерозторопна, зовсім не дивишся під ноги, про що тільки голова твоя сива думає … Хотіла було стара йому відповісти, як згадала наказ знахарки не відповідати на лайку, а лише водицю чарівну в роті потримати. Набрала вона повний рот води і чекає, що буде. А дід чує, що бабка ні словечка йому супротивного не говорить, здивувався так … замовк. З тих пір зажили вони, як в молодості. Тільки дід шуміти починає, бабка «заговорену» водицю в рот – і немає скандалу! Не інакше, як чудо! Джерело

– Принцеса! Прин-цес-са-а-а-а! – заволали під вікнами. – Прекрасна принцеса тут живе? Вона роздратовано зітхнула і висунулася з вікна:– Чого тобі?! Внизу стояв принц. Звичайний прекрасний принц, кінь в комплекті.Принц задер голову:– Принцеса, кажу, тут живе? Вона скривилася і закричала у відповідь:– Немає її! Гуляє в полях, і в лісах, квіти збирає. Завтра приходь! Принц уважно подивився вгору, потім витягнув шматок пергаменту і порівняв малюнок з білявою головою, яка зараз стирчала з вікна: – Я тебе впізнав! Ти ж принцеса, навіщо обманюєш ?! Принцеса зняла хустку, втомлено потерла чоло: – Не підеш, значить? Принц вперто хитнув головою: – Я одружитися приїхав! Відкривай!– Ну раз одружитися – то піднімайся. Клямку трохи на себе потягни, і тільки потім вгору, – заїдає вона, – пояснила принцеса і зникла у вікні. Принц акуратно прив’язав коня, кілька миттєвостей поборовся з непокірною клямкою – і, врешті-решт, опинився в світлій, просторій кімнаті. Біля вікна сиділа принцеса і щось майструвала з поліна. Як тільки принц з’явився, дівчина підняла на нього очі і задумливо запитала: – У тебе стамески немає? Принц трохи сторопів, бо у нього були з собою каміння дорогоцінні, тканини оксамитові і нитки. А стамески не було. – Ну ні, так ні, – кивнула принцеса.– Одружуватися, значить? Принц відкашлявся: – Прекрасна принцеса, чутки про вашу красу і доброту дійшли до нашого королівства. І вирішив я, що ви повинні бути моєю дружиною!– Прекрасний принц, я тебе бачу вперше в житті, і чутки про тебе ніяк не дійшли до мого королівства! – уїдливо відмовила принцеса.– Я не можу зараз заміж! У мене скоро сплав по високогірній річці – мені треба готуватися! І похід на байдарках! І ось – конкурс різьблення по дереву ще, а стамеску татко з собою відвіз! Принц зовсім розгубився. Він уявляв собі все це трохи інакше. Зовсім по-іншому, якщо бути відвертим. У його мріях прекрасна принцеса кидалася до нього в обійми і, сяючи посмішкою, дякувала йому за каміння, тканини і нитки, які він привіз їй в подарунок! А зовсім не вимагала стамеску і вже точно не перераховувала якісь дикі способи проведення часу! Принц був шокований і думав, як тепер пояснити батькові, чому він повернувся без нареченої. Ну не говорити ж правду, справді! Принцеса дивилася на всі ці митарства і думала, що їй знову влетить від татуся. Тому що татко кожен раз лаявся і нарікав, що їй треба було народитися хлопчиком, а то і зовсім в якийсь інший королівської сім’ї! Може, скажемо, що я закохана в когось іншого? – невпевнено запропонувала вона.Принц знизав плечима:– Дурниці якісь! Закохана, та ти що! Ні, коли справа стосується політики двох королівств – тут не до любові! Та й батько не повірить. У мене всі завжди закохуються з першого погляду, розумієш? Принцеса окинула його уважним поглядом і кивнула: – Ну да, ти симпатичний. Але у мене сплав! І байдарки!– І різьблення по дереву! – розвеселився принц. – Ти драконів, бува, не втихомирюєш у вільний час? Принцеса радісно підскочила і сплеснула в долоні: – Ну точно, який ти розумник! – вигукнула вона. Принц здивовано посміхнувся. – Скажеш, що мене викрав дракон! Триголовий! І що принцу, який мене визволить, – півкоролівства і незліченні скарби. З драконом я домовлюся – він мені в карти програв і за ним борг. У нього пересиджу поки, а там вже і зима настане, дорогу до нас замете, можна буде до літа не хвилюватися. Принц закивав, думаючи про те, що з такими вістями додому вернутися не соромно.Перестрибуючи через сходинки, спустився у двір, скочив на коня і обернувся.Принцеса махала йому з вікна рукою.– І скажи, що на дракона краще зі стамескою ходити! – прокричала принцеса, склавши руки рупором.Принц махнув на прощання рукою і поскакав геть. Принцеса сіла біля вікна, сховала під стіл поліно і підперла підборіддя рукою: –  Всі принци однакові! Хоч один б кулаком по столу стукнув, сказав би: «Ніяких більше байдарок, ти принцеса чи хто ?!» Ні ж, всі вірять, їдуть, а я сиди тут, вирізай по дереву!Чортова чаклунка, щоб їй провалитися крізь землю! Всього-то раз до неї в брюках вийшла, а в результаті – «прокляну-прокляну, будеш все життя сидіти і чекати, поки справжній мужик приїде! А до цього – сиди з поліном». І хоч би стамеску залишила! Джерело

Час лягати спати, і маленьке зайченя міцно схопило великого зайця за довгі-довгі вуха. Воно хотіло впевнитися, що великий заєць його слухає. — Знаєш, як я тебе люблю? — Звичайно, ні, малюк. Звідки мені знати? — Я люблю тебе — ось як! — І зайченя широко-широко розвело лапи. Але у великого зайця лапи довші. — А я тебе — ось як. «Ах, як широко», — подумало зайченя. — Тоді я люблю тебе — ось як! — І потягнулося щосили вгору. — Я тебе — ось як, — потягнувся за ним великий заєць. «Ого, як високо, — подумало зайченя. — Мені б так!» Тут зайченя здогадалося: перекинулося на передні лапи, а задніми вгору по стовбуру! — Я люблю тебе до самих кінчиків задніх лап! — І я тебе — до самих кінчиків твоїх лап, — підхопив його великий заєць і підкинув угору. — Ну, тоді… тоді… Знаєш, як я тебе люблю?.. Ось так! — І зайченя застрибало по галявині. — А я тебе — ось так, — посміхнувся великий заєць, та так підстрибнув, що дістав вухами до гілок! «Оце стрибок! — Подумало зайченя. — І я так хочу!» — Я люблю тебе далеко-далеко по цій стежці, як від нас до самої річки! — А я тебе — як через річку і о-о-о-он за ті пагорби… «Як далеко», — сонно подумало зайченя. Йому більше нічого не спадало на думку. Тут угорі, над кущами, він побачив велике темне небо. Далі неба нічого не буває! — Я люблю тебе до самого місяця, — прошепотіло зайченя і закрило очі. — Треба ж, як далеко… — Великий заєць поклав його на ліжко з листя.Сам вмостився поруч, поцілував його на ніч… і прошепотів на вухо: — І я люблю тебе до самого місяця. До самого-самого місяця… і назад. Джерело

Образа, маленька тваринка, на вигляд зовсім нешкідлива. При правильному поводженні ніякої шкоди не приносить. Якщо не намагатися її одомашнити, образа прекрасно живе на волі і нікого не чіпає. Але всі спроби заволодіти нею закінчуються плачевно… Звірятко це маленькt і спритне, може випадково потрапити в тіло будь-якої людини. Людина це одразу відчуває. Їй стає прикро. Звірятко починає кричати людині: «Я ненавмисно попався! Випусти мене! Мені тут темно і страшно! Відпусти! » Але люди давно розучилися розуміти мову тварин. Є такі, які відразу відпускають образу, поки вона маленька – це кращий спосіб розпрощатися з нею. Але є такі, які ні за що не хочуть її відпускати. Вони відразу називають її своєю і носяться з нею, як з писаною торбою. Постійно думають про неї, дбають… А їй все одно не подобається в людині. Вона крутиться, шукає вихід, але оскільки у неї зір поганий, сама вихід знайти не може. Такий ось недолуге звірятко. Та й людина теж… стиснула, і ні за що не випускає образу. А звір-то голодний, їсти хочеться – ось і починає потихеньку їсти, що знайде. І людина відчуває це. То там заболить, то тут … Але не випускає людина з себе образу. Тому що звикла до неї. А та їсть і росте … Знаходить всередині людини що-небудь смачненьке, присмоктується і гризе. Так і кажуть: «Образа гризе». І в кінці кінців приростає до чого-небудь в тілі людини і проти своєї волі стає його частиною. Слабшає людина, хворіти починає, а образа всередині продовжує рости… І невтямки людині, що тільки і треба – взяти і відпустити образу! І їй без людини краще, і людині без неї легше живеться… Мораль: Образа – це стан душі. По суті, ми самі приймаємо рішення бути скривдженими. І коли в черговий раз ви захочете образитися, подумайте: чи так уже приємно жаліти себе? Хижак завжди відчуває слабкого і нападає саме на нього. Не дарма в народі кажуть: «На ображених воду возять». Джерело

Ми самі ковалі свого щастя. І майже все в житті залежить від нас – наших думок, дій і прийнятих рішень. Усвідомлених або не дуже… І ми самі любимо ускладнювати своє життя. Говорити за інших, додумувати, фантазувати, чекати якоїсь певної реакції від інших, а потім ще й засмучуватися, що ніхто не оцінив наші старання… – Тут займають чергу на жертвоприношення? – Тут, тут! За мною будете. Я 852, ви – 853. – Ой, мамочки… Це коли ж черга дійде? – Не турбуйтеся, тут швидко. Ви в ім’я чого жертву приносите? – Я – в ім’я любові. А ви? – А я – в ім’я дітей. Діти – це моє все! – А ви що в якості жертви принесли? – Своє особисте життя. Аби діти були здорові і щасливі. Все, все віддаю їм. Заміж кликав хороший чоловік – не пішла. Як я їм вітчима в будинок приведу? Роботу улюблену кинула, бо їздити далеко. Влаштувалася нянькою в дитячий сад, щоб під наглядом, доглянуті, нагодовані. Все, все дітям! Собі – нічого. – Ой, я вас так розумію. А я хочу пожертвувати відносинами… Розумієте, у мене з чоловіком давно вже нічого не залишилося… У нього вже інша жінка. У мене начебто теж чоловік з’явився, але… От якби чоловік перший пішов! Але він до неї не йде! Плаче… Каже, що звик до мене… А мені його шкода! Плаче ж! Так і живемо… Відчиняються двері, лунає голос: «№ 852, проходите!». – Ой, я пішла. Я так хвилююсь!!! А раптом жертву не приймуть? № 853 стискається у грудочку і чекає виклику. Час тягнеться повільно, але ось з кабінету виходить № 852. – Що? Ну що? Що вам сказали? Прийняли жертву? – Ні… Тут, виявляється, випробувальний термін. Відправили ще подумати. – А як? А чому? Чому не відразу? – Ох, люба, вони мене запитують: «А ви добре подумали? Це ж назавжди!». А я їм: «Нічого! Діти подорослішають, оцінять, чим мама для них пожертвувала». А вони мені: «Присядьте і дивіться на екран». А там таке кіно дивне! Про мене. Неначе діти вже виросли. Дочка заміж вийшла за тридев’ять земель, а син дзвонить раз на місяць, як з-під палки, невістка крізь зуби розмовляє… Я йому: «Ти що ж, синку, так зі мною, за що?». А він мені: «Не лізь, мама, в наше життя, заради бога. Тобі що, зайнятися нічим?». А чим мені зайнятися, я ж, крім дітей, нічим і не займалася. Це що ж, не оцінили дітки мою жертву? Даремно, чи що, я намагалася? З дверей кабінету доноситься: «Наступний! № 853!». – Ой, тепер я… Господи, ви мене зовсім з колії вибили… Це що ж??? – Проходьте, сідайте. Що принесли в жертву? – Відносини… – Зрозуміло… Ну, показуйте. – Ось… Дивіться, вони, загалом, невеликі, але дуже симпатичні. І свіженькі, нерозношені, ми всього півроку тому познайомилися. – Заради чого ви ними жертвуєте? – Заради збереження сім’ї… – Чиєї, вашої? А що, є необхідність зберігати? – Ну, так! У чоловіка коханка, давно вже, він до неї бігає, бреше весь час, прямо сил ніяких немає. – А ви що? – Ну що я? З’явилась в моєму житті інша людина, з одного боку відносини у нас. – Так ви ці нові відносини – в жертву? – Так… Щоб сім’ю зберегти. – Чию? Ви ж самі кажете, у чоловіка – інша жінка. У вас – інший чоловік. Де ж тут родина? – Ну і що? За паспортом-то ми – все ще одружені! Значить, сім’я. – Тобто вас все влаштовує? – Ні! Ні! Ну як це може влаштовувати? Я весь час плачу, переживаю! – Але проміняти на нові відносини ні за що не погодитеся, так? – Ну, не такі вже вони глибокі, так, проведення часу… Загалом, мені не шкода! – Ну, якщо вам не шкода, тоді нам – тим більше. Давайте вашу жертву. – А мені говорили, у вас тут кіно показують. Про майбутнє! Чому мені не показуєте? – Кіно тут різне буває. Кому про майбутнє, кому про минуле… Ми вам про сьогоднішнє покажемо. Включаємо, дивіться. – Ой ой! Це ж я! Боже мій, я що, ось так виглядаю??? Брехня! Я за собою доглядаю. – Ну, це ваша душа таким чином на зовнішності проектується. – Що, ось так? Плечі вниз, губи в лінію, очі тьмяні, волосся повисло… – Так завжди виглядають люди, якщо душа плаче… – А це що за хлопчик? Славненький який… Дивіться, як він до мене притискається! – Не впізнали, так? Це ваш чоловік. У проекції душі. – Чоловік? Що за нісенітниця! Він доросла людина! – А в душі – дитина. І притискається, як до матусі… – Так він і в житті так! Тулиться. Тягнеться! – Значить, не ви до нього, а він до вас? – Ну, я з дитинства засвоїла – жінка повинна бути сильнішою, мудрішою, рішучішою. Вона повинна і сім’єю керувати, і чоловіка направляти! – Ну так воно і є. Сильна, мудра рішуча матуся керує своїм хлопчиком-чоловіком. І посварить, і пошкодує, і приголубить, і простить. А що ви хотіли? – Дуже цікаво! Але ж я йому не матуся, я йому дружина! А там, на екрані… Він такий винуватий, і до коханки своєї ось-ось знову побіжить, а я його все одно люблю! – Звичайно, зрозуміло, так воно і трапляється: хлопчик пограє в пісочниці, і повернеться додому. До рідної матусі. Поплаче в фартух… Гаразд, кінець фільму. Давайте завершувати нашу зустріч. Будете любов в жертву приносити? Не передумали? – А майбутнє? Чому ви мені майбутнє не показали? – А його у вас немає. При такому сьогоденні – втече ваш «малюк», не до іншої жінки, так захворіє. Або зовсім – в нікуди. Загалом, знайде спосіб вирватися з-під маминої спідниці. Йому ж теж рости хочеться… – Але що ж мені робити ??? Заради чого я тоді себе буду в жертву приносити??? – А вам видніше. Може, вам бути матусею шалено подобається! Більше, ніж дружиною. – Ні! Мені подобається бути коханою жінкою! – Ну, матусі теж бувають улюбленими жінками, навіть часто. Так що? Чи готові принести жертву? Заради збереження того, що маєте, і щоб чоловік так і залишався хлопчиком? – Ні… Не готова. Мені треба подумати. – Звичайно звичайно. Ми даємо час на роздуми. – А поради ви даєте? – Охоче ​​і з задоволенням. – Скажіть, а що потрібно зробити, щоб мій чоловік… ну, виріс, чи що? – Напевно, перестати бути матусею. Повернутися обличчям до себе і навчитися бути Жінкою. Звабливою, хвилюючою, загадковою, бажаною. Такій квіти дарувати хочеться і серенади співати, а не плакати у неї на грудях. – Так? Ви думаєте, допоможе? – Зазвичай допомагає. Ну, це в тому випадку, якщо ви все-таки виберете бути Жінкою. Але якщо що – ви приходьте! Відносини у вас чудові просто, ми їх із задоволенням візьмемо. Знаєте, скільки людей в світі про такі відносини мріють? Так що, якщо надумаєте пожертвувати на користь нужденних – ласкаво просимо! – Я подумаю… № 853 розгублено виходить з кабінету, судорожно притискаючи до грудей відносини. № 854, завмираючи від хвилювання, заходить до кабінету. – Готова пожертвувати своїми інтересами заради того, щоб матуся не засмучувалася. Двері закриваються… По коридору походжають люди, притискаючи до грудей бажання, здібності, кар’єру, таланти, можливості – все те, що вони готові самовіддано принести в жертву… Джерело

— Де дівчинка? — накинулася на кота Баба-Яга. — Тільки що тут була, куди поділася? — Втееекла, — промуркав кіт, облизуючи лапку. — Як — втекла? — сторопіла Баба-Яга. — Не могла вона втекти! Ти тут для чого сидиш? Повинен же був накинутися на неї і подряпати! — Розумієш, яка справа, господиня… — кіт задумливо втупився на свої кігтики, — вона мені сметани дала. — Тобі? — Мені. — Сметани? — Мням. — Та хіба ж так можна? І ти з’їв?! — А що такого? — кіт потягнувся і широко позіхнув. — Я тобі вже служу без малого сто років, а ти мені навіть кефіру не наливала. А тут — сметана! — Я ж тобі забороняла! — Я тебе, господиня, дуже поважаю, — смикнув вухами кіт, — але сметану я теж поважаю. — І це замість подяки! — докірливо похитала головою Яга. — Ні щоб сказати “дякую” старенькій за сто років, що ти прожив. Ще й кефіром дорікає! Ти взагалі знаєш, скільки кішки в середньому живуть? — Та ну, дурниця, господиня. Не переживай. Нічого мені не буде від однієї мисочки сметани. — Від цілої мисочки?! — Баба-Яга прикрила очі. — Одним життям більше, одним менше, — знизав плечима кіт. — У мене їх ще вісім залишиться. Баба-яга насупилася і задумливо подивилася у вікно.— Та-ак… А собаки її чомусь пропустили? Е-ей, ви там! Ану йдіть сюди! — Та не кричи ти, — позіхнув кіт. — Не прийдуть вони. Сплять. — Як сплять? — Так. Наїлися і перетравлюють. — Що… перетравлюють? — Ковбасу. — Кіт примружився і ледве помітно зітхнув. — Ковбаса — це добре. Хоча… ладно вже, сметана теж непогано. — Іроди! — Баба-Яга сіла на перевернуту ступу і схлипнула. — Я вас для чого годую строго по дієті? Щоб ви мені відразу повмирали від гастриту? — Перестань, господиню, — примирливо муркнув кіт, — собакам теж треба розвіятися. Сто років у роті черствої шкірки не було, страшно сказати! — А страшно — так і мовчи! — гримнула стара. Кіт поступливо замовк, повернувся на бік і став ловити свій хвіст, голосно муркочучи. — Наздогнати її, чи що? — задумливо протягла стара через деякий час. — На чому, на помелі? — пирхнув кіт. — Між іншим, — недобро примружилася Баба-Яга, — в Європі, як я чула, відьми літають верхи на чорних котах. — Я необ’їжджений, — осклабился кіт, — і норовистий. Баба-Яга відвернулася і замовкла. — Господиню, а господиню? — Чого тобі? — А що б ти з нею зробила, якщо б догнала? Засмажила і з’їла? — Та що я, звір який? — образилася стара. — Як же я можу її з’їсти? Триста років живу, і все мені: «Баба-Яга, костяна нога…» А вона — бабусею назвала! Стара схлипнула і втерла очі куточком хустки. — Я ось тут їй яблучків на доріжку зібрала… І пиріжків з повидлом… — зізналася вона і зніяковіло усміхнулася приголомшеному коту. Джерело