Солом’яний Дідух – автентичний український символ Різдва. За народною українською традицією, з першою Різдвяною зіркою наші пращури заносили до хати святковий сніп – Дідуха зі словами «Дідух – до хати, біда – з хати». Зі старослов’янської слово «дідух» перекладається як «дух предків» і символізує також Діда – родоначальника сім’ї. Дідух – місце перебування духів, дідів-прадідів і покровителів будинку, символ святого відродження усього живого. Також Дідух є пожертвою кращого снопа силам природи. Дідух може бути триногим, п’ятиногим, семиногим. Виготовляли його всією родиною із необмолочених колосків жита, пшениці, вівса (можна і ячменю, буде вусатий!). Прикрашали святкового Дідуха сухими квітами, кетягами калини, барвистими стрічками. Говорити про дерево роду в минулому часі зарано, оскільки старовинний український оберіг, хоч і не масово, проте повертається до наших осель. У промислових масштабах, звісно, Дідухів не виготовляють. Їх важко знайти у крамницях чи на базарах. Але цілком реально замовити у майстрів соломоплетіння чи взяти майстер-клас і самому навчитися їх виготовляти. Повірте – емоції ні з чим не зрівнянні! Майстер-клас триватиме не менше двох годин, але промайне непомітно, наскільки ця справа захоплива. Найбільша проблема для мешканців міста – знайти колоски і солому. Малесенького «дідушка» можна виготовити із що наймеш двадцяти колосків. Бажано перед роботою сировину замочити ненадовго в гарячій воді, щоб вони стали м’якими й еластичними. Потім розібрати колосся за розміром. В одному пучку має бути сім штук (символ сім’ї, днів тижня і семи поколінь). Кожну сімку перев’язати мотузкою, рівненько, обережно і міцно. Потім зібрати пучки докупи «східцями», аби вийшла пишна «голова». Зав’язувати сніп потрібно під самими колосками максимально туго, солома висихатиме і вузол – ослабиться. Примотайте ще два пучки по сім колосків, щоб вийшли «вуса», можна виготовити ще «бороду». Приблизно посередині снопа перев’язати його ще раз мотузкою, яку не шкодуйте, творіть. Розділіть Дідуха на три «ноги» (якщо колосків багато, то на п’ять чи сім). Кожну перев’язати у двох місцях: біля основи і внизу. Щоб сніп був стійкішим, можна засунути в основу кілька міцних соломинок. «Ноги» дідуха акуратно обрізати паралельно столу. А тепер прикращайте своє різдвяне дерево-дідух на свій смак: кольоровими стрічками, калиною, ляльками-мотанками, сухоцвіттями… Головне – дотримуватися українського колориту і використовувати лише натуральні матеріали. Ставити Дідуха потрібно на покуті Вашої оселі. У наших бабусь він стояв під іконами. Різдвяне дерево оселялося в хаті аж до Водохреща. Потім його обмолочували: зерно висівали, а солому спалювали на дорозі. Навіть в сучасних умовах висіяти зерно можна символічно. В жодному разі не викидайте Дідуха на смітник! Адже цей прадавній сніп уособлює не лише Різдво, а й безперервний зв’язок поколінь, багатство, спокій і саме життя. Автор: Олена Щербань

Свята вечеря – це вечір 6 січня перед Різдвом Христовим. Це свято відзначається в родинному колі. Цього дня закінчується Різдвяний сорокаденний піст. На столі виставляють 12 пісних страв на честь 12 апостолів.  Історія Святвечора В дохристиянську епоху 25 грудня (або 6 січня) в Римській імперії відзначалося язичницьке свято Сонця. Християни прагнули витіснити це поширене свято. Перші згадки про святкування народження Христа з’явилися у середині IV століття. За біблійними переказами, Ісус народився у сім’ї Марії та Йосипа у Віфлеємі. Його родина тікала від царя Ірода, що велів убити всіх новонароджених в царстві Юдеї, бо боявся приходу Месії. Святий вечір – це вечір перед Різдвом, коли сім’я збирається разом та накриває стіл дванадцятьма пісними стравами. Традиції Святого Вечора Переддень Різдва традиційно відмічають вдома або в церкві. Вдень господині готують страви та прибирають хату, щоб на Різдво було чисто. Всі роботи проводять до першої зірки на небі. До того часу їсти не можна – годують лише дітей. Після появи першої зорі на небі на стіл накривають вечерю з 12 страв. Оскільки цього дня ще триває піст, на столі не має бути м’ясної та молочної їжі і яєць. Алкоголь також під забороною – замість нього п’ють узвар. Перелік страв не строгий і визначається за бажанням господарів. Але обов’язковими на столі є кутя, узвар та вареники з грибами чи капустою. Часто також готують грибний суп, пісний борщ, смажену картоплю, тушковану капусту, голубці з кашею. Риба в цей вечір дозволена – на стіл подають солоного оселедця або заливне. Першим за стіл має сідати хазяїн дому. За стіл обов’язково сідає вся родина. Додому запрошують бабусь та дідусів. Ходити в гості цього дня не прийнято. Перед тим, як почати їсти, голова сім’ї підкидає ложку куті до стелі. Якщо кілька зернять прилипне – рік буде врожайним. На стіл також ставлять тарілки для померлих родичів і для тих, кого зараз немає вдома. У хаті під іконами ставлять дідуха – прикрасу із пшеничного чи житнього снопа, що символізує добробут та багатство. Вважається, що Ісус народився на сіні. На другий день різдвяних свят дідуха спалюють, а довкола нього колядують. Опівночі на Святвечір проводиться церковна служба. Відвідувати її заведено всією родиною. Вдома залишали на столі залишки куті для померлих. Вночі діти та підлітки ходять по хатах колядувати, а також відвідують хрещених. Джерело

Стомившись постійно чути одну і ту ж фразу: «А що ти цілий день робиш?», Тату-майстер з Флориди Рішель Каслберрі вирішила написати пост від імені всіх мам-домогосподарок. І він підірвав мережу. Це повинен прочитати кожен, щоб дійсно оцінити неймовірні жертви, на які йдуть мами заради дітей. Цінуйте свою дружину, маму, бабусю, тітку, сестру, дочку … Тому що їх жертва безцінна. Хтось запитав її … «Ти працюєш чи просто домогосподарка?» Вона відповіла: «Я працюю дружиною 24 години на добу, я мама, жінка, дочка, будильник, повар, прислуга, няня, різноробочий, охоронець, порадник, і у мене немає відпустки чи лікарняних, я працюю днями і ночами, і не отримую за це зарплату … І все одно дуже часто чую фразу: «Але що ти робиш цілими днями?». Присвячується всім жінкам, які віддали своє життя на благо сім’ї. «Жінка – як сіль. Її присутність ніхто не запам’ятовує, але її відсутність позбавляє все смаку ». Джерело

У далекому дитинстві, в засніженому Хусті, дістав я від Миколая подарунок – учнівський зошит і олівець, перев’язані блакитною стрічкою. Подарунок надто благенький, «мізерний» (як казали в нас) поруч із тим, чим хвалилися сусідські діти. Моя мати була вчителькою на півставки в сільській школі, і їй доля теж не підносила дорогих подарунків. –      Мало приніс Миколай, – пожалівся я тітці Анці. –      Як це мало? – щиро здивувалася та. – Зошит, олівець, уже заструганий, і пантличок такий красний. Його теж можна до чогось приладити: мішечок зав’язати або штанини внизу підв’язати, аби сніг не сипався в чобітки… –      Міг би принести й більше, – зітхнув я сумовито. –      Якби Миколай приніс тобі більше, то що б тоді лишилося іншим дітям? А подаруночок чекає кожен, правда? Моя малописьменна тітка знайшла для мене втішну відповідь, і я змирився, навіть зрадів тому, що дістав. У зошиті стільки було місця для малюнків! Самотня все життя, напівглуха і напівсліпа жінка, подала мені найперший урок подяки: радій тому, що маєш, і дякуй за те, що дістаєш, бо це – твоє. Автор: Мирослав Дочинець Джерело

Одного разу, коли я була підлітком, ми з батьком стояли в черзі, щоб купити квитки в цирк. Між нами та касою була тільки одна сім’я. Ця родина справила на мене велике враження. В них було вісім дітей, молодше 12 років. По тому, як вони були одягнені, можна було сказати, що у них не було багато грошей, але їх одяг був охайним і чистим. Діти поводилися добре, всі стояли в черзі позаду батьків, тримаючись за руки. Вони розмовляли про клоунів, тварин і про все, що їм потрібно було побачити тієї ночі. Було помітно, що вони хвилювались, і це хвилювання пояснювалось тим, що вони ніколи раніше не були в цирку. Це було б родзинкою їхнього життя. Батько і мати гордо стояли на чолі зграї. Мати тримала чоловіка за руку, дивлячись на нього, наче хотіла сказати: «Ти мій лицар у сяючих обладунках». Він посміхався і насолоджувався щастям своєї сім’ї. Продавчиня запитала чоловіка, скільки квитків він хоче? Він з гордістю відповів: «Я хотів би купити вісім квитків для дітей і два квитки для дорослих». Продавчиня за квитками повідомила ціну. Дружина чоловіка випустила його руку, її голова опустилася, губи чоловіка затремтіли. Потім він нахилився трохи ближче і запитав: «Повторіть, будь ласка, яку ціну ви назвали?», продавчиня знову назвала ціну. У чоловіка не вистачило грошей. Як він повинен був повернутися і сказати своїм дітям, що у нього недостатньо грошей, аби піти з ними у цирки ? Побачивши, що відбувається, мій батько поліз в кишеню, витягнув 20-доларову купюру і кинув її на землю. (Ми не були багаті). Мій батько нахилився, взяв 20-доларову купюру, поплескав людину по плечу і сказав: «Вибачте, сер, це випало з вашої кишені». Чоловік зрозумів, що відбувається. Він не просив подачки, але безумовно цінував допомогу у відчайдушній і незручній ситуації. Він подивився прямо в очі моєму батькові, взяв його обома руками за руку, міцно стиснув 20-доларову купюру і, тремтячими губам, сльози текли по його щоці, відповів: «Дякую, дякую, сер. Це дійсно багато значить для мене і моєї сім’ї». Ми з батьком повернулися до машини і поїхали додому. На 20 доларів, які дав мій батько, ми збиралися купити собі квитки. Хоча в ту ніч нам не вдалося побачити цирк, ми обидвоє відчули в собі радість, яка була набагато більша, ніж міг нам дати цирк. В той день я дізналася цінність «Давати». Людина, яка дає більша того, хто отримує. Любов не має нічого спільного з тим, що ви очікуєте отримати – тільки з тим, що ви очікуєте дати. Навчіться робити когось щасливим, віддаючи. Одрі Хепберн Джерело

Ця історія переверне ваше ставлення до своєї дитини. «Одного разу, коли моя дочка була маленькою, ми залишили її на бабусю, і пішли з чоловіком до церкви. Там священнослужитель розповів історію, від якої до сьогодні по шкірі біжать мурашки, і навертаються сльози. Далі з його слів… Я часто відвідую дитячі будинки, щоб поспілкуватися з сиротами і дізнатися, чи не потребують вони в чомусь. По можливості, ми намагаємося надавати дітям допомогу. Одного разу, я зайшов до кімнати, де лежали немовлята. Перше, що вразило мене – тиша в кімнаті. Вони не видавали жодного звуку, хоча і не спали. Просто лежали і дивилися в стелю. Я запитав у медсестри, чому вони мовчать, адже вони повинні плакати і привертати до себе увагу, як це зазвичай роблять немовлята. На це няня сказала, що коли малюків тільки привозять, вони постійно плачуть і чекають, що хтось підійде, заспокоїть їх. Але у медсестер багато справ, і вони не можуть багато часу приділяти одному малюкові. Тому вони не встигають часто підходити до них, тим більше ласки ці діти не отримують. Коли немовлята розуміють, що до них ніхто не прийде, вони втрачають надію і перестають плакати. Вони усвідомлюють, що мама не прийде, не обійме їх, вони залишилися одні. Я слухала цю історію і плакала. Прийшовши додому, я підійшла до сплячої дочки, поцілувала її і пообіцяла, що ніколи і ні за що не кину її. Я завжди буду поруч, щоб підтримати, заспокоїти, вислухати, коли їй це буде потрібно». Джерело

Один чоловік не зміг бути присутнім на весіллі свого старшого сина і передав йому лист зі щирими побажаннями. Ці слова швидко стали популярними, адже в них криється секрет щасливих стосунків між чоловіком і жінкою… “Дорогий Майку,ти чув безліч жартів, якими щедро діляться всі «нещасливо одружені» і циніки. Тепер, на випадок, якщо ніхто про це не говорив, ось тобі інша точка зору: ти вступаєш в найважливіші й набільш значущі стосунки, що існують в людському житті. Вони можуть стати такими, якими ти сам захочеш. Деякі чоловіки думають, що власну мужність можна довести, тільки якщо втілювати в життя всі ці історії, які розповідаються в роздягальнях, самовдоволено переконаними в тому, що «те, про що дружина не дізнається, не ранить її». Правда в тому, що десь в глибині душі, навіть не знаходячи слідів помади на комірі сорочки і не ловлячи чоловіка за невпевненими поясненнями про те, де він був до третьої ранку, дружина завжди знає – і з цим знанням зникає якась магія у стосунках. Куди більше чоловіків, які бурчать про безглуздість шлюбу, більше винні в руйнуванні стосунків, ніж їхні дружини. Є старий закон фізики про те, що отримати у відповідь можна рівно стільки, скільки зусиль ти прикладаєш. Чоловік, який вкладає в шлюб вдвічі менше, ніж повинен, отримує стільки ж. Звичайно, будуть моменти, коли ти побачиш когось або згадаєш старі часи, і тобі доведеться боротися з бажанням довести собі, що ти ще можеш бути на висоті. Але дозволь мені розказати тобі, який по-справжньому грандіозний спосіб довести власні мужність і чарівність – це бути з однією жінкою до кінця свого життя. Будь-який чоловік може бути ідіотом і зраджувати – для цього мужність не потрібна. Адже потрібно куди більше, щоб залишатися привабливим і коханим для жінки, яка чула твоє хропіння, бачила тебе неголеним, доглядала за тобою, коли ти хворів і прала твою брудну білизну. Роби все це, при цьому даючи їй відчувати тепле, внутрішнє сяйво щастя, і ти будеш чути воістину прекрасну музику. Якщо ти щиро любиш дівчину, ти ніколи не змусиш її принижуватися, вітаючись із секретаркою або вашою спільною знайомою, змушуючи гадати, чи не вона стала причиною твоїх пізніх повернень додому. Так само як ти не захочеш, щоб інша жінка, зустрічаючись з твоєю дружиною, посміхалася в глибині душі, дивлячись на неї – жінку, яку ти любиш, знаючи, що саме її ти зрадив, нехай і ненадовго, заради іншої. Майк, ти знаєш краще, ніж багато інших, що таке нещасливий будинок, і що він може зробити з іншими. Зараз у тебе є шанс зробити все правильно. Немає більшого щастя для чоловіка, ніж підходити до порога свого будинку в кінці дня і знати, що хтось з того боку дверей чекає звуку твоїх кроків. З любов’ю,Тато. P. S. У тебе ніколи не буде неприємностей, якщо ти будеш говорити «Я люблю тебе» хоча б раз в день”. *** Чоловіком, який написав листа синову, був Рональд Рейган. Він і його друга дружина Ненсі прожили разом 52 роки, і їхня сім’я завжди була прикладом гармонійних стосунків.

Одного дня, після 20 років спільного життя, моя жінка захотіла, щоб я запросив іншу жінку в кіно і на вечерю. Вона мені сказала: “Я люблю тебе, але я знаю, що інша жінка тебе також любить і вона би дуже була щаслива провести цей час з тобою.” Інша жінка, котрій моя дружина просила приділити увагу, була моя мати. Вона була вдовою вже 19 років.З моєю роботою і трьома дітьми, котрі займали весь час в моєму житті, я дуже рідко бачив мою маму.В цей вечір я зателефонував їй, щоб запросити її в кіно і на вечерю. -Що сталося? Як ти себе почуваєш? – Це перше, про що вона мене запитала. Моя мама є з такого типу жінок, котрі в першу чергу думають про погану новину, якщо хтось телефонує дуже пізно. “Я подумав, що було би добре, якби ми разом провели час”- відповів я. Вона подумала секунду і відповіла мені – “Я також дуже цього хочу “. В п’ятницю після роботи, я їхав за своєю мамою і відчував якесь переживання. Моя машина зменшила швидкість біля маминої хати і я побачив свою маму, вона стояла біля дверей і чекала на мене, було таке враження, що вона також чомусь переживає. Мама стояла в дверях нашої хати і мала дуже гарний вигляд, її хвилясте волосся було гарно зібране і вона була вбрана в сукню, котру вона купила на останню річницю їхнього з татом весілля. “Я сказала своїм подружкам, що мій син проведе зі мною весь цей вечір в ресторані і вони були дуже вражені” – сказала вона, сідаючи в мою машину. Ми ввійшли в ресторан, він був не розкішним, але був дуже гарний і романтичний. Мама взяла мене під руку і в мене було таке відчуття, що вона йде зі мною так гордо, немов вона є перша леді. Сівши за стіл, я почав вголос читати меню, бо мамині очі могли бачити лише великі букви. Дійшовши до середини, я підняв очі і побачив, як моя мама сидить і дивиться на мене, а ностальгічна посмішка виграє на її устах. “Колись, коли ти ще був маленький, я тобі так читала ціле меню” – сказала вона. “Отже прийшла моя пора, коли я маю заплатити за цей сервіс”- жартуючи відповів я. Ми мали дуже гарну розмову під час вечері, виглядало так, ніби нічого важливого, але нам було дуже приємно ділитися останніми подіями нашого життя, ми настільки були захоплені цією розмовою, що нам вже не вистачало часу для кіно. Коли я привіз маму до дому, то вона сказала – “Я би хотіла ще раз піти з тобою в той ресторан. Лише за однієї умови, що цього разу я тебе запрошу.” Я погодився. – Як пройшов ваш вечір? – запитала мене моя дружина, коли я повернувся додому. – Дуже добре. Набагато краще навіть від того, як я собі його уявляв – відповів я. Через декілька днів, моя мама померла від інфаркту серця….. Це сталося так раптово, що в мене не було навіть жодного шансу їй чимось допомогти. Після похоронної церемонії я отримав конверт, в котрому була оплата за ресторан, де ми з мамою мали останню нашу вечерю. До оплати була прикріплена записка, в котрій говорилося; “Я заплатила за твою другу вечерю заздалегідь, бо я не впевнена, чи я ще колись зможу мати вечерю з тобою. Але все ж таки я заплатила за двох. Для тебе і для твоєї дружини. Я не думаю, що я коли-небудь зможу пояснити тобі, яке значення для мене мала ця вечеря, на котру ти мене запросив. Сину мій, я тебе дуже люблю!” Джерело

Дружина захворіла несподівано, сильні болі в животі. Приїхала “Швидка”, оглянули, забрали. Чоловік від розгубленості поїхав услід до лікарні. Побродив там, дізнався, що дружину відвезли на операцію. Йому сказали доки їхати додому. А потім зателефонувати. Він повернувся до квартири: там тихо. Речі розкидані лежать. Чашка із захололим чаєм. Головне, він увесь час, постійно останнім часом сварився з дружиною. Грошей бракувало. А вона тринькала гроші, купувала надто багато продуктів. Учора купила полуниці коробочку. Маленьку, за великі гроші. Жменя штучних ягід за шалені гроші! Ну яка полуниця взимку, скажіть на милість! Вони ж не мільярдери. Ще крем купила. Ось баночка стоїть біля дзеркала. Теж дорогий занадто. Він бурчав і лаявся. На плиті суп. Він скільки разів говорив, що не потрібно варити стільки. Хто це їстиме, вони ж удвох живуть! До сьогоднішнього дня жили удвох, так. Він сів за комп’ютер. Він не хотів думати ні про що; але тут же відкрилася реклама курорту. Вона хотіла на курорт, до моря. Це дуже дороге задоволення, він так і сказав. Безглузде марнотратство, коли потрібно платити іпотеку, двокімнатну квартиру поміняти на трикімнатну. І яму потрібно під фундамент копати, будувати дім. Машину міняти пора. І не лише це. Вона завжди надовго займала ванну кімнату. Він гнівався. Вони сварилися. А зараз – ванна вільна. І в ліжку можна хоч упоперек лягти. Ніхто не заважатиме і ковдру стягувати не буде. І можна курити в квартирі. Ніхто не закричить: “Ти з глузду з’їхав! Припини!” Можна пиво пити. Скільки влізе. І дивитися футбол або політичні дебати. А на дивані лежить її халатик з вишитим ведмежам. Зім’ятий похапки; вона переодягнулася через силу. Він халатик розправив, склав і заплакав, як трирічний малюк. Тому що одному нічого не потрібно. Одному погано. Нестерпно одному у будинку, де жили разом, удвох. Навіщо він лаявся? Чому економив на дрібницях? Вчепився в цю полуницю, як тарантул якийсь. Може, це остання радість була у людини? Ось так він плакав один, витираючи сльози халатиком. Від халата пахло дружиною. А потім зателефонував і дізнався, що все минуло нормально. Добре. І побіг до машини як божевільний. За полуницею поїхав і купив п’ять кілограмів відразу. Багато прозорих коробочок з дорогими і не дуже смачними ягідками. Але у них все одно був трішечки полуничний смак. Присмак. Уся палата їла полуницю і всі хвалили. Дружині поки що було не можна. Він роздав ягоди і сидів біля ліжка дружини. Щасливий. Щасливий, як усі, хто зміг втримати те, що майже втратив. Автор – Анна Кір’янова Джерело

Одного разу мені зателефонувала з-за кордону молода заміжня жінка з трьома дітьми, її голос тремтів. Я давно її знаю, вона дуже хороша дружина і мати. Я її запитав: – Чому ти така засмучена? Вона відповіла: – Отче, у мене дуже складна проблема: я не довіряю собі, мене лякає те, що відбувається зі мною. У мене на роботі є чоловік, який полонив мою душу, торкнув мене, він мені подобається, і від цього я відчуваю себе жахливо, відчуваю себе негідною, дуже, дуже грішною. Я їй сказав: – Почекай, я багато років знаю тебе, це зовсім на тебе не схоже. Розкажи докладніше, чому ти так себе почуваєш і як це вийшло? І ось що вона розповіла: – Прошу отця, ти знаєш, скільки років я заміжня. І ось вже рік я кажу своєму чоловікові: «Давай підемо куди-небудь на прогулянку!» – а у відповідь чую постійно: «Не можу, я зайнятий!» Ну хоча б один раз забери мене з роботи і підемо куди-небудь – в театр, в кафе, з’їли по шматку торта, а потім повернемося додому!» – «Не вийде, ми повинні виплачувати кредит, мені треба багато працювати, я залишуся на роботі». Я собі зробила нову зачіску, але він навіть цього не помітив. Купила нові речі, але він не звернув на них ніякої уваги. Нічого. А коли я приходжу в офіс, на мене дивиться той чоловік, який працює в офісі навпаки, і все, що в мені змінилося, він зауважує, він звертає увагу на те, як я одягнена, він проявляє до мене повагу, цінує мене, каже мені приємні слова – те, що вже рік не робить мій чоловік. Виходить, що інша людина дає мені те, що повинен мені дати чоловік, а він цього не робить, не хоче. Отче, чи винна я в цьому? Розумієте, вона відчуває свою провину. Але я відчував, що винна не вона, а її чоловік, тому що він давав їй крихти, тоді як незнайомець підійшов і дав їй шматок хліба… Знайте, що це великий гріх – не здійснюючи гріха самому, провокувати іншу людину на гріх своєю байдужістю і неувагою. Тому озирніться на свій шлюб… Архімандрит Андрій (Конанос)

«Колись я запитав у свoго японського кoлеги, вчителя Ямaмoти: «Коли в Японії святкують День учителя? Як ви його відзначаєте?» Його здивувало моє запитання і він відповів: «Ми не святкуємо такого свята…» Тепер здивувався я: «Невже така розвинена країна не поважає вчителя і його працю?». Якось Ямомота запросив мене до себе додому. Жив він не близько, тож ми сіли на метро. У вечірній час вагони були переповненими. Я протиснувся на вільне місце і стояв, вхопившись за поручні. І яким великим було моє здивування, коли місцем мені поступився старенький дідусь. І не приймав відмови. Я змушений був сісти, а потім запитав про це свого японського друга. Ямомота заусміхався і вказав на мій нагрудний знак вчителя: «Саме через цей знак він поступився тобі місцем!» Перед відвідинами я захотів купити подарунок, і друг порадив мені магазин зі знижками. Звісно ж, для вчителів. Я знову не витримав: – Пільги призначені лише для вчителів, еге ж? – Так. Вчитель — найповажніша професія. І кожен підприємець мріє та пишається тим, якщо його відвідувачами стають вчителі. Для нього це велика честь. Тому й представникам нашої професії так радіють в установах і магазинах. Тоді я збагнув: японським вчителям не треба окремого свята — Дня вчителя, адже їх щодня поважають і шанують. Усі та всюди. Їм поступаються місцем у транспорті, їх нагороджують нагрудними знаками, вони користуються пільгами та знижками. Повага до них висловлюється щодня, а не в один, визначений день в році…» Джерело

Жила звичайнісінька сім’я. Чоловік Василь, дружина Марія. Все у них було як у всіх – робота, будинок. День у день приходив Василь в свій дім після роботи, лягав на диван з газетою в руках, а дружина вечерю готувала. Приготує і бурчить, накриваючи на стіл. Мовляв, і по дому Василь нічого не робить і зарплату маленьку отримує. Не подобалося чоловікові це бурчання, але він, мовчки, терпів. Хоча так і хотілося сказати у відповідь, щоб на себе подивилася. Адже коли зустрічалися тільки, зовсім інша була – добра, лагідна, доглядала за собою. Ніколи її Василь розпатланою не бачив. А зараз… Одного разу дружина розійшлася як ніколи: – Хоч сміття винеси! А то толку від тебе… Василь взяв відро і, вийшовши на вулицю, почав благати: – Господи, ну що ж за життя у мене?! Невже так і доживати свій вік з такою буркотливою і непривабливою жінкою? І раптом почув Василь голос: – Я можу допомогти твоїй біді. Тільки якщо я відразу перетворю твою жінку в прекрасну Богиню, у сусідів з’являться питання. А це нам ні до чого. Давай я поступово буду покращувати зовнішність і характер твоєї дружини. Але і ти повинен будеш постаратися. Адже для того, щоб жити з Богинею і самому потрібно відповідати. Василь на все згоден заради життя з Богинею. Каже тільки: – Скажи, а коли ти міняти її почнеш? – Так прямо зараз і почну, – відповідає Бог. – Тільки злегка, як і домовлялися. Повернувся в квартиру Василь, сів у крісло, газету взяв, та тільки не може на читанні зосередитися. Телевізор включив, але й кіно не може дивитися. Так і хочеться подивитися, чи змінилася Марія. Пішов він на кухню, сперся об одвірок і став її розглядати. Марія, відчувши його погляд, мимоволі поправила волосся рукою і запитала: – Що ти так на мене дивишся? Василь не знав що відповісти і зніяковівши вимовив: – Ось думаю, може допомогти тобі посуд помити? – Мені? Посуд?… – стала тихо перепитувати дружина, знімаючи брудний фартух. – Так я його вимила вже. Василь зауважив, як рум’янець з’явився на обличчі дружини, і почав витирати посуд, подумавши: «Уже змінюється його дружина». Тепер Василь з роботи бігом повертався додому. Йому дуже хотілося побачити, як його дружина за день змінилася. Але раптом одного разу він подумав, а що якщо вона вже в Богиню перетворилася, а я ніяк не відповідаю. Про всяк випадок, Василь вирішив прикупити квіточок, що б в бруд обличчям не вдарити. Увійшовши до будинку, Василь мало не зомлів. Перед ним, у вихідному платті, стояла Марія, на голові акуратна зачіска і сама ніби помолодшала. Василь ніяково простягнув дружині квіти. Дружина охнула і, опустивши вії, прийняла букет. Які гарні у Богинь вії, промайнуло в голові Василя. І тут він помітив сервірований стіл, запалені свічки та два келихи наповнені пурпуровим вином. У квартирі стояв аромат святкової вечері. Подружжя сіли за стіл і тут Марія схопилася, зі словами: – Пробач, я забула включити тобі телевізор. І ось я купила свіжі газети для тебе. – Не потрібно телевізор, – зупинив її Василь, – і газети мені зараз не хочеться читати, там пишуть одне і теж. Я хотів тебе запитати. Завтра субота, які в тебе плани? – А у тебе? – тихо промовила Марія. – Нам тут на роботі давали квитки в театр, я взяв для нас, може, сходимо ввечері. Але перед тим, може по магазинах пройдемося, купимо тобі сукню, – мало не проговорився Василь, «плаття гідне Богині», але прикусив язика і тільки промовив, – плаття для походу в театр. Василь говорив це і не міг відірвати очей від дружини. Вона ставала все прекраснішою і прекраснішою. Обличчя сяяло щастям, а очі блищали. – О Боже, які все-таки Богині прекрасні! – промайнуло в голові Василя. І раптом він злякався. – Що якщо вона і далі буде так ставати кращою!? Чи зможу я відповідати? – І тут він подумав про дитину. – Як було б добре, якби моя дитина народилася від Богині. Запинаючись і червоніючи, він повторив ці слова вголос. Сльоза скотилася по щоці Марії… – Ах, яка ніч! Який ранок! Цей день! Господи, як прекрасне життя з богинею! – думав Василь, одягаючи на прогулянку другого внука! Джерело

“Мої дорогі діти! Завтра ви приїдете до мене в гості, тому що завтра у мене ювілей. Ви побачите, що я старію. Будь ласка, будьте терплячі і спробуйте зрозуміти, через який етап життя я зараз проходжу … Якщо я або тато будемо вам розповідати те, що вже розповідали рік назад, якщо ми будемо повторювати одні й ті ж історії знову і знову, не перебивайте нас, не відповідайте роздратовано: “Ти це вже розповідала мільйон раз”. Будь ласка, просто послухайте ще раз. Постарайтеся згадати ті часи, коли ви були маленькими, і я читала вам одну і ту ж казку знову і знову, поки ви не засипали. Коли я кажу, що не хочу зараз приймати ванну, не гнівайтесь на  мене. Краще згадайте, як вечорами після важкої роботи, ми вмовляли прийняти душ вас, коли ви були дітьми. Коли ви бачите, наскільки я неосвідчена в тому, що стосується нових технологій, просто дайте мені час навчитися. І не дивіться на мене так! Пам’ятаєте, як я терпляче вчила вас робити щось нове належним чином? Як вчила вас одягатися, розчісувати волосся, вирішувати кожен день складні життєві питання. Приходять дні, коли ви все гостріше і гостріше будете помічати, що я старію. Прошу вас, будьте терплячі. І спробуйте зрозуміти, через що я проходжу, намагаючись розібратися в ваших гаджетах і скайпі. Якщо я іноді втрачаю думку, дайте мені час згадати, про що йде мова. Не проявляйте нетерпіння. Просто знайте: найголовніше для мене – бути поруч з вами. Ви завжди будете займати найголовне місце в моєму серці. Коли мої старі, втомлені ноги не дозволяють мені ходити так швидко, як ходите ви, подайте мені руку і підлаштуйте свій крок під мій. Я теж подавала вам руку, коли ви тільки вчилися ходити. І в ці дні мені не було сумно! Просто побудьте трохи зі мною. Спробуйте зрозуміти мене. Дайте мені можливість дожити до кінця своє життя в любові і терпінні. Пам`ятайте: я бережу час, проведений з вами, і сприймаю його, як дар. З великою посмішкою і величезною любов’ю я закінчую цей лист. Просто хочу нагадати: люблю вас, мої дітки!” Джерело

Ще декілька років назад мені завжди не вистачало грошей на проживання. Жила від зарплати до зарплати, а інколи і її не вистачало. Позичала в друзів ще. З кожним днем ставало все важче і важче. Я розповіла про свою проблему бабусі, яка своїми словами змінила моє ставлення до фінансів.  На той час я заробляла стабільно, але мало. Я це навіть за гроші не вважала, дуже сумно було перераховувати ці маленькі суми, тому я взагалі перестала їх лічити, правда, зробила я це даремно, як пояснила мені бабуся… На вихідні я приїхала до бабусі. Через поріг я побачила, що вона сидить за столом з блокнотом та ручкою. Мені це було дуже дивно. Вона так щось рахувала на калькуляторі, що навіть не помітила, як я увійшла. — Привіт, бабусю, — промовила я. — Добрий день, дорогенька, — сказала вона мені у відповідь та підійшла. — Як справи? Я навіть не помітила, як ти увійшла. — А що ти там таке робиш? — Гроші рахую на місяць. Формую бюджет, щоб на все вистачило. Мені це дуже допомагає. — Правда? Навчи мене, будь ласка. Останнім часом, у мене постійно не вистачає грошей. Напевно, варто подумати про те, як розпоряджатися ними більш грамотно… — сумно сказала я. — Та що тут складного. Запам’ятай: до грошей треба знати правильний підхід. Слухай: В день зарплати ділиш всю суму на три частини. Перша — це твої основні витрати, наприклад, продукти, побутова хімія, платежі за комунальні послуги. На них ти повинна виділити половину свого доходу. Друга частина грошей йде на потрібні речі, але не першої необхідності — одяг, якесь кухонне начиння і тд. На ці витрати ти повинна виділити 30% своєї зарплати. А ось третю частину грошей ти можеш відкладати, купувати на неї подарунки, оплачувати які-небудь раптові витрати. Це приблизно 20% твого доходу. Насправді, мені це дуже допомагає. Я менше роблю необдумані витрати, тому і заощаджую кошти. Як на мене, це чудовий спосіб.  Продовжую використовувати цю корисну хитрість і далі. Джерело

Наприкінці 90-х років минулого століття в електронній компанії в Детройті працював молодий механік за 11 доларів в тиждень. Працював він по 10 годин на день, а приходячи додому, часто по півночі працював у себе в сараї, намагаючись винайти новий тип двигуна. Його батько вважав, що хлопець витрачає час даремно, сусіди називали божевільним, ніхто не вірив, що з цих занять вийде щось путнє. Ніхто, крім його дружини … Вона допомагала йому працювати ночами, по кілька годин тримаючи над його головою гасову лампу. Синіли руки, зуби цокотіли від холоду, вона раз у раз застудилася, але … Вона так вірила в чоловіка! Через роки з сараю пролунав шум. Сусіди побачили, як по дорозі без коня, в однім возі їхали божевільний і його дружина. Дивака звали Генрі Форд. Джерело

Мої діти завжди довіряли мені. У мене їх троє: два хлопчика і донька. Останнього сина я народила в 37 років з великою різницею зі старшими дітьми. Природно, все життя працювала, але на себе мало витрачалася – більше для дітей і в будинок, для затишку. Нікуди не їздила, ніде не була… а хотілося… До заміжжя я завжди у відпустку кудись їхала… І чоловік начебто за всіма мірками був непоганий: не пив, не курив, все в дім… але МУДАК. Коли мені виповнилося 55, діти вже всі стали на свої ноги, і я зрозуміла, що не хочу більше так жити… У чоловіка дороге хобі – полювання: три породистих гончих, багато різної зброї, намети-рації, а я не можу собі кішку в будинку дозволити, чоловік їх не любить… І багато чого він не любить з того, що я люблю. У вересні (це було 6 років тому) я вийшла на пенсію (але продовжую працювати там і тепер) і відразу запропонувала йому розлучитися, з однією умовою – я дарую йому свою 1\2 3-кімнатної квартири, залишаю йому гараж, машину, дачу, все в будинку і всіх його собак зі зброєю в обмін на двокімнатну для мене… Він погодився, так як до того часу стосунки вже майже зникли, дітей вдома не було, а особисто для нього мені вже нічого не хотілося робити… І ось в листопаді я переїхала в свою двушку… З однією валізою… у порожні стіни… Я така була щаслива! Почала поступово робити ремонт: сантехніку поміняла, вікна, двері і так далі… Ми озлученні вже 6 років, і тепер я щороку їжджу на море, ходжу на концерти, їжджу на різні екскурсії в інші міста. Я завела собі двох котів-сфінксів. Я прекрасно лажу зі своїми дітьми. У мене зараз такий спокій в душі, я думаю, що настав найкомфортніший період у моєму житті і я нічого не хочу міняти. Я не хочу більше заміж – я була там 33 роки… Мені у вересні буде 61 рік. Історія ця – справжня, і я сподіваюся померти не завтра… (Надія). Джерело

Насамперед, сину, я хочу, щоб Ти мав свій характер, а не був розмазнею, манною кашею для беззубих. Виробляй його постійно, не поступайся своєю волею перед обставинами. Бо Ти — це, насамперед, Твоя воля (бажання, мета, впертість і т.д.). А воля міцніє в подоланні перешкод. Будь чистий — за всяку ціну й передусім. Душею і тілом. Допомагає душ (душ для душі — коли ти регулярно вершиш над собою свій власний суд: а що ти зробив, щоб бути кращим, чеснішим, розумнішим. А що Ти не так зробив? А чому? А що я зроблю, щоб стати кращим, очиститися од того чи іншого бруду, спокутувати свій гріх). Це — як самосповідь. Я вже Тобі радив, сину — вести щоденник? Веди його. Це виробляє стиль, спонукує до глибшого думання. Нехай це буде щоденник Твоїх почувань, емоцій, думок. У ньому Ти ніби стаєш жити в двох особах: той — що живе, і той, що спостерігає за собою. Ніби існуєш у двох проекціях.   Як і в літературі, в кіно не так багато великих творів. Погані фільми дивитися — шкідливо, як і погані читати книги. Вони зменшують, а не збільшують читача. Бійся телевізора, подивляйся тільки справжній мінімум. Є такі хвороби, які непомітно посідають людину. Одна з них — любов до телепередач. Є така приказка: дурний думкою багатіє. Вкрай гидка приказка. Такі дурні, що багатіють думкою, — літають перші в космос, пускаються з Магелланом довкола світу, йдуть на багаття з Джордано Бруно.   Намагайся зрозуміти інших людей, бачити в їхніх життях їхню правду, яку треба приймати, а не оспорювати. Отож, суди про людей не зі своєї позиції тільки, а й з їхньої. Ще краще — з кількох позицій. Бач, сину, я дуже хочу, аби Ти виріс чесним, мужнім, мудрим чоловіком. Бо людина буває тільки така. Інша проживе, проскніє, прожере не з одного єгипетського глечика — поки й ґеґне. А чи була вона людина? Чи було в неї життя? Чи залишила вона по собі добрий слід? У житті доводиться обирати: або цікаву муку або нецікаве щастя. Більшість, звичайно, обирає щастя, хай і нецікаве (точніше: вони воліють цікавого щастя, але здобувають украй нецікаве).(…) Перших чекає поросяче щастя, других — орлина смерть. Обирай, синку, сам, що Тобі до вподоби. Сам я зробив — для себе — вибір. Твоє життя — є Твоє. Вибір Ти повинен зробити самостійно, аби це була Твоя воля, а не мамина чи дєдина чи моя. Лист Василя Стуса сину Дмитру. Джерело

Тенетами світової мережі блукає дивовижне фото: кремезний чоловік несе на своїх плечах величезного ведмедя, що міцно спить. Подекуди світлина доповнюється інформацією, що це вояк УПА зі своїм волохатим побратимом. Але звідки це фото, що за історія прихована за ним, читайте далі… Історія ця була досліджена Віталієм Манзуренком та Василем Гуменюком. Ще 2007 року на Львівському форумі видавців було презентовано їх книгу «Рейд УПА в Румунію 1949 року». Саме в цій книзі, яка відкриває маловідомі сторінки українського повстанського руху, розповідається про ці світлини. А увагу до на це звернуло видання “Україна молода”, якому ми задячуємо цією оповідкою. На початку літа 1945 року загін НКВС рейдував у верхів’ях Чорного Черемоша, вишукуючи бункери і криївки. У лісі «совіти» натрапили на ведмедицю з малям. Коротка кулеметна черга — і солдати вже смакували ведмежатиною, нашвидкуруч спеченою на вогні. Гуцули, до речі, ведмежого м’яса не їдять через одвічне табу. Перелякане ведмежа втекло. Його ніхто й не переслідував, бо м’яса на ньому немає. Через кілька днів голодне і знесилене ведмежа, що жалісливим скавулінням кликало матір, знайшла у лісі повстанська боївка «Хмари». Знаючи, що одиноке звірятко загине, повстанці взяли його до себе. На постої «Сибіряк» (кулеметник Василь Білінчук) спробував нагодувати ведмежа пляшкою молока, і це йому вдалося. «Ну що, брате, — пожартував командир Дмитро Білінчук, — маємо поповнення, проводь вишкіл!». Попри важкі умови підпілля, повстанці вирішили не залишати ведмежа на вірну смерть. Харчові отримали суворе розпорядження — щоденно постачати боївку свіжим молоком. Ведмедик оклигав і прив’язався до партизанів. Ходив за ними, як песик, супроводжуючи боївку в непростих переходах. За звичайного життя ведмеді, в основному, харчуються рослинною їжею. Але повстанський їв те, що й партизани: хліб, кулешу, солодке і кисле молоко. Та через півроку прийшла зима. І ведмежа почало впадати у сплячку. Аби не залишати друга, Василь Білінчук ніс його на собі під час переходів. Із цього періоду збереглося дев’ять унікальних світлин, на яких серед бійців УПА значиться і вже доволі великий ведмідь. На щастя, кремезний «Сибіряк» (псевдо отримав через втечі із заслання в Сибіру) мав справді сибірське здоров’я, носив не тільки молодого ведмедя, а ще й кулемет Дегтярьова. До речі, Василь Білінчук, який виходив ведмежа, загинув у 1952 році, важко пораненим прикриваючи відхід боївки. Йому було всього 26. Того ж року в нього народився син — нині відомий український письменник Василь Портяк, автор сценаріїв до фільмів «Залізна сотня» та «Нескорений». Джерело

Нa Пoкрoву в Укрaїнi вiдмiчaють aж чoтири cвятa! Aджe 14 жoвтня – цe Дeнь Пoкрoви Прecвятoї Бoгoрoдицi, Дeнь Зacнувaння Укрaїнcькoї Пoвcтaнcькoї aрмiї, Дeнь укрaїнcькoгo кoзaцтвa тa Дeнь зaxиcникa Укрaїни. Чoму вci цi пoдiї cвяткуютьcя в oдин дeнь? Чи нe прaвильнiшe булo б рoзпoдiлити їx нa iншi днi? Цe прocтo нeмoжливo, aджe вoни пoєднaнi нe лишe дaтoю. Тe, щo чoтири cвятa вiдзнaчaютьcя caмe у цeй дeнь – нe випaдкoвicть, a cплeтiння укрaїнcькoї icтoрiї тa трaдицiй, якi ми прoдoвжуємo пiдтримувaти й cьoгoднi. Дeнь Пoкрoви Прecвятoї Бoгoрoдицi – цe нaйдaвнiшe cвятo нa 14 жoвтня. Вoнo ввaжaєтьcя oдним iз нaйбiльш шaнoвaниx у xриcтиянcтвi тa мaє зa coбoю дocить цiкaву icтoрiю. Зa лeгeндoю, у цeй дeнь вoрoги мaли нaпacти нa Кoнcтaнтинoпoль, aлe у мicтo прийшлa Прecвятa Бoгoрoдиця тa вкрилa уcix мicтян пoкрoвoм cвoгo oдягу, зaxиcтивши їx вiд нaпaдникiв. Нaвкoлo мicтa здiйнялacь тaкa буря, щo вoрoги нaвiть нe змoгли дo ньoгo нaблизитиcь. caмe тoму у цeй дeнь трaдицiйнo мoлятьcя прo зaxиcт cвoєї oceлi, cвoєї рoдини тa рiднoї зeмлi. A ocкiльки укрaїнcькi кoзaки нaдзвичaйнo шaнувaли xриcтиянcькi трaдицiї тa ввaжaли Пoкрoву oдним з нaйбiльшиx cвят, тo i для циx зaxиcникiв 14 жoвтня виявилocь визнaчнoю дaтoю. caмe у цeй дeнь вoни cвятили cвoю збрoю, яку шaнувaли нe мeншe нiж нaцioнaльнi трaдицiї. Xриcтиянcькa вiрa, шaнувaння трaдицiй тa прaгнeння пoнaд уce зaxиcтити рiдну зeмлю – caмe цi якocтi були влacтивi укрaїнcьким пoвcтaнцям. Тoж 75 рoкiв тoму вoни cимвoлiчнo oбрaли 14 жoвтня дaтoю cтвoрeння Укрaїнcькoї Пoвcтaнcькoї aрмiї. aрмiї, кoтрa бoрoлacь зa збeрeжeння caмocтiйнoї Укрaїни i з якoї cьoгoднi бeруть приклaд нaшi зaxиcники. У 2014 рoцi з пoчaткoм нoвoї рociйcькo-укрaїнcькoї вiйни, в Укрaїнi нe лишe зрocлo чиcлo призoвникiв дo aрмiї. Утвoрилacь вeликa кiлькicть дoбрoвoльчиx фoрмувaнь. Дo їx лaв cтaли caмe тi, у чиїx жилax тeчe крoв кoзaкiв тa пoвcтaнцiв, cучacнi зaxиcники рiднoї зeмлi. Дoбрoвoльцi, якi у cучacнoму cвiтi вce щe нe зaбули прo вaжливicть трaдицiй, cлaву вoїнiв-прeдкiв тa oбoв’язoк cтaвaти нa зaxиcт cвoєї крaїни, cвoєї oceлi, cвoєї рoдини. Cвятo Пoкрoви Прecвятoї Бoгoрoдицi пeрeрocлo у чoтири визнaчнi для Укрaїни пoдiї, якi рoз’єднaнi чacoм, aлe пoєднaнi cпiльним ceнcoм. Цe дeнь зaxиcникa. Тiєї людини, якa пoклaдaє уci cвoї cили aби зaxиcтити нaйдoрoжчe. Трaдицiї тa звичaї нa Пoкрoву: Xриcтияни у цeй дeнь oбoв’язкoвo вiдвiдують цeркву тa мoлятьcя прo зaxиcт oceлi, мiцнe здoрoв’я тa щacливу рoдину. Рaнiшe, дo Пoкрoви уci мaли зaкiнчити рoбoту нa пoляx, зiбрaти тa уклacти в кoмoри урoжaй тa пoчинaти гoтувaтиcь дo зими. Ця трaдицiя мaє дoxриcтиянcькe кoрiння, її чacтo припиcують дo язичницькиx oбрядoвиx звичaїв. Тaкoж цeй чac ввaжaвcя нaйкрaщим для oдружeнь. Для кoзaкiв Пoкрoвa булa нaйбiльшим cвятoм, дoдaлиcь i cвoї трaдицiї. У цeй дeнь булo притaмaннo oбирaти нoвoгo oтaмaнa, вирiшувaти питaння щoдo будiвництвa нoвoї цeркви зa кoшти кoзaкiв. Тaкoж у цeй дeнь вoяки cвятили cвoю збрoю. Пoвcтaнцi тaк caмo ввaжaли oбoв’язкoвим вiдвiдувaння цeркви тa cвятили у цeй дeнь cвoю збрoю. Пoкрoвa cвяткуєтьcя в нac нe тiльки як нaрoднo-рeлiгiйнe, a й нaцioнaльнe cвятo. “Пoкрoвa нaкривaє трaву лиcтям, зeмлю – cнiгoм, вoду – льoдoм, a дiвчaт – шлюбним вiнцeм”. В укрaїнcькиx ceлax дo cьoгoднi дoтримуютьcя дaвньoї нaрoднoї трaдицiї грaти вeciлля пicля Пoкрoви. Шлюбнa пoрa в Укрaїнi – вiд Пoкрoви i дo пoчaтку Пилипiвки. Дo Пoкрoви зaвeршувaвcя пeрioд cвaтaнь i пригoтувaння дo вeciль, який пoчинaвcя пicля Пeршoї Прeчиcтoї. Дiвки, яким нaдoкучилo дiвувaти, мoлилиcя: «Cвятa мaти Пoкрoвoнькo, пoкрий мeнi гoлoвoньку, xoч гaнчiркoю, aби нe зocтaтиcя дiвкoю», «Мaти-Пoкрiвoнькo, пoкрий Мaтiр cиру Зeмлю i мeнe мoлoду». A нa Пoдiллi дiвчaтa кaзaли: «Cвятa мaти, Пoкрoвoнькo, зaвинь мoю гoлoвoньку, чи в шмaтку, чи в oнучу — нaй cя дiвкoю нe мучу!» У Кaрпaтcькiй Укрaїнi дo Пoкрoви пoвeртaлиcя вci пacтушi oтaри з пoлoнин i зaвeршувaли ocтaнню мaндрiвку чумaки. Для тoгo, щoб уci члeни ciм’ї були здoрoвими, нa Пoкрoву cтaршa гocпoдиня брaлa вишитoгo рушникa, щo був нaд iкoнoю Бoгoрoдицi, i рoзвiшувaлa йoгo нaд вxiдними двeримa. В нaрoдi збeрeглocя пoвiр’я, щo у Прecвятoї Дiви є oпiкун Пoкрoв, якoгo прocили: “Бaтeньку Пoкрoв, нaкрий нaшу xaту тeплoм, a гocпoдaря – дoбрoм”. Нaрoднi прикмeти: Якa пoгoдa нa Пoкрoву, тaкoю будe i зимa. Якщo лиcт з бeрeзи тa дубa нa Пoкрoву впaдe чиcтo – дo лeгкoгo рoку, a нeчиcтo – дo cувoрoї зими. Якщo у вишнi лиcтя oпaдe дo 14 жoвтня – зимa будe тeплa, якщo ж вишня зeлeнa – зимa будe лютa. Якщo дo цьoгo дня нe cпaдaє з вишeнь лиcтя – нa тeплу зиму, a звiльнитьcя – нa cувoру. Зрaнку вiтeр з пiвдня, a пo oбiдi iз пiвнoчi – пoчaтoк зими будe тeплим, aлe згoдoм пoxoлoднiє. Якщo вiтeр з пiвдня низoвий – зимa будe тeплoю, з пiвнoчi гoрiшний – xoлoднoю, iз зaxoду – cнiжнoю; кoли ж прoтягoм дня вiтeр змiнювaтимe нaпрямoк, тo i зимa будe нecтiйкoю. Якщo в цeй дeнь cнiг нe пoкрив зeмлю – нe пoкриє в лиcтoпaдi тa груднi. Нa Пoкрoву вiтeр – вecнa будe вiтрянa. Вiдлiт журaвлiв дo Пoкрoви – нa рaнню зиму. Якщo нa Пoкрoву cнiг – будe бaгaтo вeciль. xтo ciє пo Пoкрoвi, нe мaє дaти щo кoрoвi. Нa Пoкрoву вiє вiтeр з пiвнoчi – зимa будe xoлoднa i з вeликими cнiгaми, з пiвдня – будe тeплa зимa. Якщo нa Пoкрoву випaв cнiг, тo будe вiн i в Дмитрiв дeнь (8 лиcтoпaдa). Вiдлiт журaвлiв дo 14 жoвтня – бути рaннiй зимi. Бiлкa дo Пoкрoви змiнить шубку – зимa будe дoбрa. Джерело

Я навіть не пам’ятаю, як називалася та книжка. Пам’ятаю тільки, що на обкладинці був якийсь вітрильник. Я не особливо любив читати, але із задоволенням давав книги із нашої домашньої бібліотеки своїм однокласникам. Петрик Солодков, мій товариш, витягнув її з портфеля і поклав на стіл. Ми стояли біля вікна і дивилися на похмуре жовтневе небо, з якого, немов пух, падав рідкий сніг. – Саньок, спасибі за книгу! Я всю ніч сьогодні читав: не міг відірватися! – захоплено випалив Петруха (так ми його називали) і потиснув мені руку. В цей час до класу увійшов мій сусід по парті Микола Бабушкін. Носатий, довготелесий, незграбний… У нього не було батька. Його і маленьку сестричку виховувала мати, істерична, криклива жінка, яка раз у раз приходила в школу, щоб розібратися з кривдниками її дітей. Але таке заступництво тільки підсилювало наше презирливо-зверхнє ставлення до її сина. Побачивши Бабушкіна — всі змовкли, і, коли він кивком голови, посміхаючись, привітався з нами, ніхто навіть не глянув на нього. Він поставив «пожований» дерматиновий портфель на стіл і раптом побачив книгу. Вона лежала на його половині парти. Бабушкін завмер і, немов святиню, взяв її в руки. – Саньок, подивися! – штовхнув мене Петруха. Я від обурення аж роззявив рот. Бабушкін гортав книгу і дивна захоплена посмішка з’явилася на його обличчі. Він подивився на нас і раптом сказав: – Спасибі за подарунок! – Поклади книгу на місце і не чіпай чужого! – вийшовши із заціпеніння, прогарчав я. Бабушкін злякано здригнувся і впустив книгу. Всі засміялися. А він, готовий від сорому провалиться крізь землю, густо почервонів. Квапливо підняв книгу і відсунув від себе, немов вибачаючись за те, що посмів до неї доторкнутися. – Просто у мене сьогодні День Народження, і я подумав, що… 30 років минуло з того часу. Коли я оглядаюся назад і бачу, як багато нещасть і бід навколо нас, я чомусь думаю, що всьому виною не якісь історичні закономірності, не вищі сили, а той випадок з книгою, коли я ненавмисно зруйнував людську віру, коли я зробив боляче іншому і не знайшов в собі мужності виправити помилку. Бабушкін, та я віддав би тобі всю бібліотеку! Чуєш?! Ми б усе тобі віддали… Але тільки Микола Бабушкін згорів у танку в Афганістані, коли я навчався на другому курсі університету. Людське життя коротке, можна не встигнути, тому ніколи не шкодуй того, що можеш дати, і ніколи не відбирай того, що у тебе просять. Джерело

У своєму блозі тернопільський священик отець Євген Заплетнюк розповів неймовірну історію про  “Один із найбільш вражаючих експонатів Бережанського краєзнавчого музею.  Ця вервичка, що на фото на перший погляд – нічого незвичайного. Стара, чорна, маленька. Майже дитяча. Але ж, звичайну в музей би не поставили… Щось тут не те… Як виявилося, дійсно. Це не проста річ. Її зробив із хліба невідомий уже в’язень сталінських таборів і проніс через усі свої стрaждання й митарства, в найскладніші дні та години свого життя… Уявити сьогодні нам таку потребу молитися, щоб аж із хліба робити собі чотки – просто не можливо. На жаль. Подумайте, що ж повинно статися у вашому житті такого, щоб ви настільки відчували фізичну необхідність заговорити з Христом, щоб аж не боялися наразити себе на смepтельнy нeбезпеку! Колись і до табору можна було легко потрапити саме за те, що у вас була вервичка! А тут людина сама вже робить її там. У тому пeклi. Це або неймовірна сила духу, або ж крайній відчай. Хоча з відчаю не моляться, як Петро, а накладають на себе руки, як Іуда Іскаріот. По великому рахунку, це означає лише одне: для того, хто її робив, повноцінного життя без молитви не існує. Воно втрачає свій сенс, перетворюючись на біологічне, тваринне існування істоти, що в минулому була людиною. Кожен в’язень – це безправна істота в клітці, позбавлена головної людської риси – свободи волі. Просто свободи. Позбавлена того, що робить людину богоподібною. Зберегти людську, а значить і Божу подобу в собі міг лише той, хто молився. Чому ж тепер люди згадують про Бога тільки тоді, коли вже ніщо інше їм не допомагає? А може, варто просто з молитви все розпочинати, і все в нас буде по-іншому? Я пишу цей пост майже вночі, коли більшість із вас будуть спати. Але я не піду до сну, поки не помолюся зараз усіх нас. А ви, якщо хочете, теж можете осінити себе хресним знаменням просто зараз і сказати: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас, грішних! Пресвята Богородице, просвіти нас світлом Сина Свого!». Я прошу всіх молитися не тільки тому, що в мене така робота. Направду, я не молюся Богу лише з тієї причини, що колись я мав необережність стати священиком. Я молюся Богу тому, що жодного разу, чуєте, жодного разу Він не покидав мене в бідi, коли мене покидали люди. А ще, я дуже добре відчуваю та постійно переконуюся в тому, що Бог чує мої молитви. І саме тому, я захотів стати священиком, ще багато років тому. Я не можу не помічати очевидного. Бог – Живий. Правда, що для щирої молитви вервичка зовсім не потрібна. Але, ще більша правда те, що для щирої молитви нам майже завжди чомусь потрібна якась біда чи стрaждання. Не забуваймо Бога в радощах, то Він згадає нас і в час скорботи. Джерело

Хлопчик років десяти, тремтячи від холоду, босоніж стояв біля вітрини взуттєвого магазину і, не відриваючись, дивився на тепле взуття. До нього підійшла одна жінка і запитала: – Мій маленький друже, що ти з таким інтересом розглядаєш за цим склом, про що думаєш? – Я прошу Бога, щоб Він мені дав одну пару черевиків, – відповів хлопчик. Дама взяла дитину за руку і увійшла з ним в магазин. Вона попросила продавця принести шість пар дитячих шкарпеток і запитала, чи може той принести таз з теплою водою і рушник. Службовець приніс все, про що його попросила жінка. Вона повела хлопчика в задню частину магазину, зняла рукавички, вимила дитині ноги, висушила їх рушником. Продавець приніс шкарпетки. Дама наділу одну пару на ноги дитині, потім приміряла і купила йому черевики, попросила завернути інші шкарпетки і віддала їх хлопчикові. Потім вона погладила його по голові і сказала: – Тепер, без сумнівів, ти відчуваєш себе набагато краще. Вона розгорнулася, щоб піти. У цей момент хлопчик дотягнувся до її руки і, дивлячись на неї зі сльозами на очах, запитав: – Ви дружина Бога? Джерело

Вони мали би бути запеклими ворогами. Натомість закохалися з першого погляду, незважаючи на війну. Гітлерівський офіцер Вільгельм Дітц врятував від німецької неволі юну українку зі Сміли Феню Острик. Познайомилися у капусті Вільгельм Дітц народився 1915 року у німецькому місті Вехстебах. Перед війною працював на місцевій фабриці, де розписував порцеляновий посуд. У 1939 році його призвали в армію. З боями Вільгельм дійшов до Сталінграда. Але вже тоді він зневірився у нацистській пропаганді і хотів втекти від війни. Така нагода трапилася, коли його, пораненого, вивезли з-під Сталінграда до міста Сміла на Черкащину, де розташовувалися німецькі госпіталі. Трохи одужавши, він ходив на капустяне поле, куди голод гнав і німецьких солдатів, і місцевих людей. Там вперше і побачив чорнооку веселу дівчину. То було 22 жовтня 1943 року. – Я Вільгельм, – усміхнувся. На його здивування, вона відповіла німецькою, яку добре знала зі школи: – А я Феня. Якби не німецький мундир, Вільгельм зовсім би не був схожим на «фріца» – запеклого ворога, якого треба ненавидіти. Тож коли згодом випадково зустрічалися, то розмовляли. А через деякий час дівчина довірила німцю таємницю. Фашисти шукали конфісковану корову у місцевих жителів. Хазяї, щоб скотина не ревла, начепили їй намордника. Але Вільгельм щось наговорив у комендатурі, що про корову забули. Коли фашисти окупували Смілу, 18-річна Феня Острик працювала на так званій німецькій «біржі праці». Там вона допомогла не одному земляку уникнути вивезення у Німеччину на роботу. Але прийшла і її черга – ім’я дівчини потрапило у списки. Від ешелону Феню врятував коханий Вільгельм. Він зібрав пайки і золотий талісман та заніс свої скарби в комендатуру. А вже через пів року, у березні 1944-го, фашисти спішно залишали Смілу. Німецькі солдати бачили, як під час обстрілу біля їхнього офіцера Дітца розірвалася бомба. Вирішили, що він загинув, і у паніці втекли. Батько п’ять років чекав сина У німецьке місто Вехстебах прийшла похоронка: «Ваш син зник безвісти. Вважати його мертвим». На стіні місцевого костелу викарбували ім’я полеглого воїна Вільгельма Дітца. Але батько все-таки не вірив у його смерть. Старший син, який вернувся з війни пораненим, сказав, що молитви вже не допоможуть, бо сталося страшне. І батько, який чекав сина ще довгих п’ять років, врешті здався. І помер. Але 7 березня 1944 року Вільгельм народився вдруге. Йому судилося вижити. Непритомного коханого витягнула Феня. І однієї ночі, щоб ніхто не побачив, привела його додому на окраїну Сміли – у низеньку хатину, що вросла вікнами у саму землю. Батьки не кричали, не голосили, а мовчки прийняли німця, адже для них він був не ворогом, а рятівником єдиної дочки. Наварили бульби, батько вийняв самогон, припасений ще до війни, і поставив на стіл: – Будьте щасливими, діти! А мати стиха заплакала, не соромлячись своїх сліз. Не такого весілля і заміжжя хотіла для дочки… Став Василем Доценком І став жити Вільгельм в Остриків. На горищі зліпили комірчинку, де німцю довелося ховатися довгих десять років! Феня вчила коханого рідної мови, що давалася йому нелегко. Але помалу Вільгельм заговорив українською. Тепер він виходив дихати свіжим повітрям і вдень, а Острики могли показати людям мовчазного зятя. Для сусідів і родини придумали легенду, заради чого Феня навіть виїхала зі Сміли на місяць-другий. Мовляв, донька вийшла заміж за чоловіка, який працює у Києві вчителем німецької мови, але щось у них не заладилося, тому зять живе у столиці і лише зрідка навідує жінку. Легенда спрацювала! Благо, Фенині батьки завжди були відлюдькуватими, сторонилися сусідів, тож це допомогло приховувати приймака і ніхто ним зайве не цікавився. Тільки люди пліткували, що він якийсь «чи то дивний, чи контужений». У такі свої «приїзди» Вільгельм допомагав по господарству, ремонтував якісь механізми, ходив з дружиною в магазини і навіть у гості! З того часу лишилися знімки, де він з Фенею щасливо усміхаються у колі великої родини на природі, застіллі. А потім чоловікові знову доводилося «їхати у Київ» – і він переселявся на горище. Усі його називали по-нашому Василем. Таке ім’я вигадала Феня. Вільгельм, Віля, Вася. І навіть нове прізвище йому придумала. Дітц – значить, буде Диценко. Та знайома паспортистка, яка виписувала Фені паспорт після «заміжжя», замість Диценко виправила на Доценко. Збудував хату – таку, як в Німеччині Щоб мати якусь копійку, Феня купляла старі ковдри та цупку тканину, разом з Вільгельмом вирізали і накладали трафарет – і продавала такі «килими». Або теж на продаж копіювали відомі картини чи малювали свої. Люди охоче купляли небачені пейзажі. Ліс, річка, вдалині замок з гострими вежами… Квітуче бузкове поле з акуратними копицями сіна… Така мила рідна Німеччина залишилася у серці Вільгельма-Василя назавжди. Місцевих у Смілі також дивував незвичайний дім із заскленою мансардою на всю ширину стіни, який збудувала Феня. Люди не знали, що точно таким був батьківський будинок Вільгельма у Німеччині. А ще в будинку нагору до мансарди вели круті сходи. У тонких стінах зробили невеличку кімнатку, а поряд – крихітну комірку, де Вільгельм ховався, коли хтось несподівано приходив до хати, а він у той час мав бути «у від’їзді». Щастя, що мав міцне здоров’я, бо за стільки років жодного разу не хворів! Лише якось завела його Феня до заводського стоматолога, який прийняв її чоловіка без документів. «Ради Бога, синку, нікому не кажи про тата!» Чому Вільгельм ховається на горищі, не міг зрозуміти його син Павло, як і збагнути те, чому мама з часом замкнулася у собі. А вона тяжко переживала смерть батьків і первістка Ванюшки, якого народила після війни ще до Павла. Також не розумів, чому мама завжди зі сльозами на очах благала: «Ради Бога, синочку, нікому не кажи про батька!» Слухав її. Скільки себе малим пам’ятав, тато був завжди добрим. Готував йому у школу маленькі скибочки хліба з варенням, які називав бутербродами. Сина дивувало, що батько дуже пунктуальний. Сніданок, обід, вечеря – по графіку. За стіл сідав їсти з виделкою і ножем. А ще малий Павло сміявся, не розуміючи, чому тато так незграбно вимовляє слова: «карашо», «фредно». Мати знаходила пояснення: – У батька зуби болять, тому він так говорить. Павло став підростати, а батько надовго «від’їжджав» у Київ. Очевидно, щось налякало Феню і Вільгельма, бо вони боялися, що ними зацікавляться органи, а ще непокоїлися, що дитина проговориться. Тому не заводили нових знайомств, трималися осторонь сусідів, родини. А згодом для людей Василь зовсім «поїхав». Вже у старших класах Павло став помічати, що тато насправді перебирається на горище. Бачив, як батьки лякаються будь-якого шурхоту надворі, здригаються від несподіваного стуку у двері, а коли чули чужі голоси, тато миттю втікав нагору у свою кімнату. Син став здогадуватися, що батько щось накоїв у молодості, і підозрював, що ховається від закону. Допитувався у мами, але вона коротко відповідала: – Він ні в чому не винен. Нічого поганого не зробив. Так склалося життя. Невістка не знала, що у Павла є батько Непросто було Павлові жити таким подвійним життям зі страхом викриття сімейної таємниці. Друзям та у школі говорити одне, а вдома бачити батька. Та найважчим для усієї сім’ї було те, що всі свята проходили без батька, хоча він був поруч – на горищі. Що творилося на серці Вільгельма, коли, ховаючись у мансарді, лише поглядом проводжав сина в армію. Згодом крізь шпарину у шторах дивився на сина-нареченого! А той мусив обманути свою дружину і не сказав, що у нього є батько! Феня насторожено ставилася до невістки і не запрошувала у гості, благо, молоді жили окремо. А Наташа думала, нібито свекруха її не любить. Усі боялися, щоб вона не проговорилася. Феню хоронили, а Вільгельм плакав нагорі Роки йшли. П’ятдесяті, шістдесяті, сімдесяті… Хто міг подумати, що так довго доведеться ховатися? Таке стражденне життя з переживаннями, підозрами підкосило колись веселу Феню. Син став помічати, що мама подалася. – Як з вами щось станеться, що з батьком робити? – запитав. – Я ж нічого не знаю про нього. – Я ще усіх вас переживу! На тому розмова обірвалася. А за кілька днів Фені не стало. У хаті голосила рідня. А Вільгельм мусив нишком сидіти на горищі і тихо плакати у подушку. Померла Феня – його ангел-хранитель!.. І коли уночі люди розійшлися, він спустився в кімнату і до ранку сидів біля труни коханої. Цілував її руки, помережане зморшками рідне обличчя і шепотів: – Феня, Феня… А коли її виносили з хати, Вільгельм у своїй «камері» душився від сліз. Не міг в останню путь провести кохану дружину, яка усі роки рятувала йому життя… Тихо стогнав і плакав, дивлячись крізь цупкі штори на подвір’я… У 40 літ син дізнався сімейну таємницю Залишатися сам у своєму будинку Вільгельм уже не міг. Син забрав його у свою трикімнатну квартиру в новому мікрорайоні. Лише тоді невістка дізналася, що у Павла є батько! І коли увечері зосталися удвох на кухні, син сказав: – Тату, я про вас нічого не знаю. У сорок літ Павло дізнався, що є сином… німецького офіцера! Вперше почув, як познайомилися батьки, як тато врятував маму від Німеччини, який мученицький хрест несли усе життя… Нова непроста біографія звалилася як сніг на голову. Павлу здавалося, що всі будуть тицяти пальцем. Та стояв 1987-й. Перебудова. І Вільгельм-Василь вирішив здатися. Він не надто вірив у те, що його не посадять. Тому тричі пропускав свою чергу у відділку міліції та виходив. І вертався. Коли розповів свою історію, у правоохоронців очі полізли на лоба: під боком усі роки жив гітлерівський офіцер?! Новина миттєво розлетілася невеличким містом: це ж треба, щоб на горищі із самої війни ховався німець – чоловік покійної Фекли Острик-Доценко! Чого гріха таїти, місцеві люди, як дізналися правду, родину називали «німчурою». Призабув рідну мову, говорив українською Тоді ще радянські спецслужби відпустили німця за давністю подій. Він і так покараний життям. Німеччина теж не дорікнула Вільгельму Дітцу. Йому призначили пенсію, на фабриці, де він працював до війни, подарували сервіз. Як тільки вийшов з підпілля, Вільгельм одразу ж написав листа у Німеччину. Родичі, як і смілчани, були неймовірно здивовані: живий! Кликала у гості сестра, двоюрідні брати, їхні дорослі діти і внуки. І він поїхав. У батьківському будинку й досі висів портрет солдата Вільгельма у чорній рамці. На місцевому костелі висічене прізвище загиблого Дітца, проте священник відмовився стирати надпис. Було багато щемливих спогадів, зустрічей зі сльозами на очах. Сивочолий чоловік за стільки років на чужині призабув рідну німецьку мову, збивався на українську. А перекладач знав російську і не зрозумів, що означає «врятувала коханая». Невістка Наташа підказала: – Це значить – «любимая». Гостюючи у Німеччині, Вільгельм Дітц рвався додому – в Україну. Він помер 2001 року і похований у Смілі, яка стала йому рідною. Щоб Україна знала про жертовність мами Фені, про кохання німецького офіцера та української дівчини, які не втратили людяності під час воєнного пекла, син Павло розповів газетярам незвичайну історію своїх батьків. Також передав Кам’янському історичному музею батькові військові фотографії, нагороди. А його каску, яку знайшов у комірчині, залишив собі. Ними люди після війни гидливо вигрібали нечистоти. А Доценкам то пам’ять про тата і діда… Олена ПАВЛЮК Джерело

Зігмунд Фрейд – єврей, що жив у Відні та народився на території, що зараз належить до Чехії. Здавалось би, який тут зв’язок з Україною? Так от: батько видатного науковця походив з містечка Тисмениця, що за 12 кілометрів від Івано-Франкіська, а мати – з Бродів Львівської області. Лібідо, комплекс Електри та комплекс Едіпа, сексуальний інстинкт, сублімація, витіснення реального у несвідоме – теорії Фрейда були настільки дивними та разючими на початку ХХ століття, що спершу їх просто заперечували або ж і висміювали. Критика не вщухала, але Фрейд продовжував розвивати свої теорії. Також і тоді, коли від нього відвертались найближчі послідовники. Попри усю суперечливість психоаналізу, саме цьому вченому вдалось закріпити за собою титул чи не головного психолога усіх часів. Особливого потягу до медицини Фрейд ніколи не відчував. Втім, захоплений теорією Дарвіна, вирішив, що медичний факультет дозволить якнайкраще у ній розібратись. Одне з перших його досліджень – статеве життя вугрів. Мав Фрейд ще одне наукове зацікавлення – кокаїн. До того ж, вивчав його дію на собі. Описував, що він пригнічує відчуття голоду, сну, втоми та підвищує розумові здібності. У ті часи білий порошок називали ліками і приписували для лікування найрізноманітніших хвороб. Фрейд, наприклад, намагався кокаїном вилікувати свого друга від залежності до морфію та навіть давав своїй нареченій, аби надати її щічкам рум’янцю. Мине кілька років, доки вчений побачить негативний вплив порошку. Коли ж Фрейд взявся за лікування неврозів, то виявив, що сеанси гіпнозу допомагають вивідати у пацієнтів приховані причини їх душевного неспокою. Згодом виявив, що ефективнішим методом є вільні асоціації – пацієнти лягали на канапу, ділились асоціаціями та говорили все, що їм спаде на думку. Найбільше Фрейда цікавили дитячі спогади, сновидіння, обмовки – вони дозволяли пригадати витіснені події з свідомості. У 1938 році Австрія приєдналась до Німеччини і нацисти підняли справжню кампанію проти психолога. Він лише віджартовувався: мовляв, у середньовіччі за його психологічні теорії він би був спалений на вогнищі, а зараз усього лиш кидають у вогонь його книги. Попри цькування, з країни не випускали – вченому довелось підписати принизливу подяку гестапо “за ряд добрих послуг”, а його учениця, принцеса Марі Бонапарт, виплатила Третьому Рейху 100 тисяч шилінгів викупу. Фрейд емігрує до Лондона, але хвороба вже остаточно забрала усі сили. “Батько психоаналізу” довгі роки викурював десяток сигар на день, і в результаті наприкінці життя у нього діагностували рак піднебіння. Справу батька продовжила донька – Анна, яка розвинула напрям дитячого психоаналізу. Джерело