Хлопчик років десяти, тремтячи від холоду, босоніж стояв біля вітрини взуттєвого магазину і, не відриваючись, дивився на тепле взуття. До нього підійшла одна жінка і запитала: – Мій маленький друже, що ти з таким інтересом розглядаєш за цим склом, про що думаєш? – Я прошу Бога, щоб Він мені дав одну пару черевиків, – відповів хлопчик. Дама взяла дитину за руку і увійшла з ним в магазин. Вона попросила продавця принести шість пар дитячих шкарпеток і запитала, чи може той принести таз з теплою водою і рушник. Службовець приніс все, про що його попросила жінка. Вона повела хлопчика в задню частину магазину, зняла рукавички, вимила дитині ноги, висушила їх рушником. Продавець приніс шкарпетки. Дама наділу одну пару на ноги дитині, потім приміряла і купила йому черевики, попросила завернути інші шкарпетки і віддала їх хлопчикові. Потім вона погладила його по голові і сказала: – Тепер, без сумнівів, ти відчуваєш себе набагато краще. Вона розгорнулася, щоб піти. У цей момент хлопчик дотягнувся до її руки і, дивлячись на неї зі сльозами на очах, запитав: – Ви дружина Бога? Джерело

Вони мали би бути запеклими ворогами. Натомість закохалися з першого погляду, незважаючи на війну. Гітлерівський офіцер Вільгельм Дітц врятував від німецької неволі юну українку зі Сміли Феню Острик. Познайомилися у капусті Вільгельм Дітц народився 1915 року у німецькому місті Вехстебах. Перед війною працював на місцевій фабриці, де розписував порцеляновий посуд. У 1939 році його призвали в армію. З боями Вільгельм дійшов до Сталінграда. Але вже тоді він зневірився у нацистській пропаганді і хотів втекти від війни. Така нагода трапилася, коли його, пораненого, вивезли з-під Сталінграда до міста Сміла на Черкащину, де розташовувалися німецькі госпіталі. Трохи одужавши, він ходив на капустяне поле, куди голод гнав і німецьких солдатів, і місцевих людей. Там вперше і побачив чорнооку веселу дівчину. То було 22 жовтня 1943 року. – Я Вільгельм, – усміхнувся. На його здивування, вона відповіла німецькою, яку добре знала зі школи: – А я Феня. Якби не німецький мундир, Вільгельм зовсім би не був схожим на «фріца» – запеклого ворога, якого треба ненавидіти. Тож коли згодом випадково зустрічалися, то розмовляли. А через деякий час дівчина довірила німцю таємницю. Фашисти шукали конфісковану корову у місцевих жителів. Хазяї, щоб скотина не ревла, начепили їй намордника. Але Вільгельм щось наговорив у комендатурі, що про корову забули. Коли фашисти окупували Смілу, 18-річна Феня Острик працювала на так званій німецькій «біржі праці». Там вона допомогла не одному земляку уникнути вивезення у Німеччину на роботу. Але прийшла і її черга – ім’я дівчини потрапило у списки. Від ешелону Феню врятував коханий Вільгельм. Він зібрав пайки і золотий талісман та заніс свої скарби в комендатуру. А вже через пів року, у березні 1944-го, фашисти спішно залишали Смілу. Німецькі солдати бачили, як під час обстрілу біля їхнього офіцера Дітца розірвалася бомба. Вирішили, що він загинув, і у паніці втекли. Батько п’ять років чекав сина У німецьке місто Вехстебах прийшла похоронка: «Ваш син зник безвісти. Вважати його мертвим». На стіні місцевого костелу викарбували ім’я полеглого воїна Вільгельма Дітца. Але батько все-таки не вірив у його смерть. Старший син, який вернувся з війни пораненим, сказав, що молитви вже не допоможуть, бо сталося страшне. І батько, який чекав сина ще довгих п’ять років, врешті здався. І помер. Але 7 березня 1944 року Вільгельм народився вдруге. Йому судилося вижити. Непритомного коханого витягнула Феня. І однієї ночі, щоб ніхто не побачив, привела його додому на окраїну Сміли – у низеньку хатину, що вросла вікнами у саму землю. Батьки не кричали, не голосили, а мовчки прийняли німця, адже для них він був не ворогом, а рятівником єдиної дочки. Наварили бульби, батько вийняв самогон, припасений ще до війни, і поставив на стіл: – Будьте щасливими, діти! А мати стиха заплакала, не соромлячись своїх сліз. Не такого весілля і заміжжя хотіла для дочки… Став Василем Доценком І став жити Вільгельм в Остриків. На горищі зліпили комірчинку, де німцю довелося ховатися довгих десять років! Феня вчила коханого рідної мови, що давалася йому нелегко. Але помалу Вільгельм заговорив українською. Тепер він виходив дихати свіжим повітрям і вдень, а Острики могли показати людям мовчазного зятя. Для сусідів і родини придумали легенду, заради чого Феня навіть виїхала зі Сміли на місяць-другий. Мовляв, донька вийшла заміж за чоловіка, який працює у Києві вчителем німецької мови, але щось у них не заладилося, тому зять живе у столиці і лише зрідка навідує жінку. Легенда спрацювала! Благо, Фенині батьки завжди були відлюдькуватими, сторонилися сусідів, тож це допомогло приховувати приймака і ніхто ним зайве не цікавився. Тільки люди пліткували, що він якийсь «чи то дивний, чи контужений». У такі свої «приїзди» Вільгельм допомагав по господарству, ремонтував якісь механізми, ходив з дружиною в магазини і навіть у гості! З того часу лишилися знімки, де він з Фенею щасливо усміхаються у колі великої родини на природі, застіллі. А потім чоловікові знову доводилося «їхати у Київ» – і він переселявся на горище. Усі його називали по-нашому Василем. Таке ім’я вигадала Феня. Вільгельм, Віля, Вася. І навіть нове прізвище йому придумала. Дітц – значить, буде Диценко. Та знайома паспортистка, яка виписувала Фені паспорт після «заміжжя», замість Диценко виправила на Доценко. Збудував хату – таку, як в Німеччині Щоб мати якусь копійку, Феня купляла старі ковдри та цупку тканину, разом з Вільгельмом вирізали і накладали трафарет – і продавала такі «килими». Або теж на продаж копіювали відомі картини чи малювали свої. Люди охоче купляли небачені пейзажі. Ліс, річка, вдалині замок з гострими вежами… Квітуче бузкове поле з акуратними копицями сіна… Така мила рідна Німеччина залишилася у серці Вільгельма-Василя назавжди. Місцевих у Смілі також дивував незвичайний дім із заскленою мансардою на всю ширину стіни, який збудувала Феня. Люди не знали, що точно таким був батьківський будинок Вільгельма у Німеччині. А ще в будинку нагору до мансарди вели круті сходи. У тонких стінах зробили невеличку кімнатку, а поряд – крихітну комірку, де Вільгельм ховався, коли хтось несподівано приходив до хати, а він у той час мав бути «у від’їзді». Щастя, що мав міцне здоров’я, бо за стільки років жодного разу не хворів! Лише якось завела його Феня до заводського стоматолога, який прийняв її чоловіка без документів. «Ради Бога, синку, нікому не кажи про тата!» Чому Вільгельм ховається на горищі, не міг зрозуміти його син Павло, як і збагнути те, чому мама з часом замкнулася у собі. А вона тяжко переживала смерть батьків і первістка Ванюшки, якого народила після війни ще до Павла. Також не розумів, чому мама завжди зі сльозами на очах благала: «Ради Бога, синочку, нікому не кажи про батька!» Слухав її. Скільки себе малим пам’ятав, тато був завжди добрим. Готував йому у школу маленькі скибочки хліба з варенням, які називав бутербродами. Сина дивувало, що батько дуже пунктуальний. Сніданок, обід, вечеря – по графіку. За стіл сідав їсти з виделкою і ножем. А ще малий Павло сміявся, не розуміючи, чому тато так незграбно вимовляє слова: «карашо», «фредно». Мати знаходила пояснення: – У батька зуби болять, тому він так говорить. Павло став підростати, а батько надовго «від’їжджав» у Київ. Очевидно, щось налякало Феню і Вільгельма, бо вони боялися, що ними зацікавляться органи, а ще непокоїлися, що дитина проговориться. Тому не заводили нових знайомств, трималися осторонь сусідів, родини. А згодом для людей Василь зовсім «поїхав». Вже у старших класах Павло став помічати, що тато насправді перебирається на горище. Бачив, як батьки лякаються будь-якого шурхоту надворі, здригаються від несподіваного стуку у двері, а коли чули чужі голоси, тато миттю втікав нагору у свою кімнату. Син став здогадуватися, що батько щось накоїв у молодості, і підозрював, що ховається від закону. Допитувався у мами, але вона коротко відповідала: – Він ні в чому не винен. Нічого поганого не зробив. Так склалося життя. Невістка не знала, що у Павла є батько Непросто було Павлові жити таким подвійним життям зі страхом викриття сімейної таємниці. Друзям та у школі говорити одне, а вдома бачити батька. Та найважчим для усієї сім’ї було те, що всі свята проходили без батька, хоча він був поруч – на горищі. Що творилося на серці Вільгельма, коли, ховаючись у мансарді, лише поглядом проводжав сина в армію. Згодом крізь шпарину у шторах дивився на сина-нареченого! А той мусив обманути свою дружину і не сказав, що у нього є батько! Феня насторожено ставилася до невістки і не запрошувала у гості, благо, молоді жили окремо. А Наташа думала, нібито свекруха її не любить. Усі боялися, щоб вона не проговорилася. Феню хоронили, а Вільгельм плакав нагорі Роки йшли. П’ятдесяті, шістдесяті, сімдесяті… Хто міг подумати, що так довго доведеться ховатися? Таке стражденне життя з переживаннями, підозрами підкосило колись веселу Феню. Син став помічати, що мама подалася. – Як з вами щось станеться, що з батьком робити? – запитав. – Я ж нічого не знаю про нього. – Я ще усіх вас переживу! На тому розмова обірвалася. А за кілька днів Фені не стало. У хаті голосила рідня. А Вільгельм мусив нишком сидіти на горищі і тихо плакати у подушку. Померла Феня – його ангел-хранитель!.. І коли уночі люди розійшлися, він спустився в кімнату і до ранку сидів біля труни коханої. Цілував її руки, помережане зморшками рідне обличчя і шепотів: – Феня, Феня… А коли її виносили з хати, Вільгельм у своїй «камері» душився від сліз. Не міг в останню путь провести кохану дружину, яка усі роки рятувала йому життя… Тихо стогнав і плакав, дивлячись крізь цупкі штори на подвір’я… У 40 літ син дізнався сімейну таємницю Залишатися сам у своєму будинку Вільгельм уже не міг. Син забрав його у свою трикімнатну квартиру в новому мікрорайоні. Лише тоді невістка дізналася, що у Павла є батько! І коли увечері зосталися удвох на кухні, син сказав: – Тату, я про вас нічого не знаю. У сорок літ Павло дізнався, що є сином… німецького офіцера! Вперше почув, як познайомилися батьки, як тато врятував маму від Німеччини, який мученицький хрест несли усе життя… Нова непроста біографія звалилася як сніг на голову. Павлу здавалося, що всі будуть тицяти пальцем. Та стояв 1987-й. Перебудова. І Вільгельм-Василь вирішив здатися. Він не надто вірив у те, що його не посадять. Тому тричі пропускав свою чергу у відділку міліції та виходив. І вертався. Коли розповів свою історію, у правоохоронців очі полізли на лоба: під боком усі роки жив гітлерівський офіцер?! Новина миттєво розлетілася невеличким містом: це ж треба, щоб на горищі із самої війни ховався німець – чоловік покійної Фекли Острик-Доценко! Чого гріха таїти, місцеві люди, як дізналися правду, родину називали «німчурою». Призабув рідну мову, говорив українською Тоді ще радянські спецслужби відпустили німця за давністю подій. Він і так покараний життям. Німеччина теж не дорікнула Вільгельму Дітцу. Йому призначили пенсію, на фабриці, де він працював до війни, подарували сервіз. Як тільки вийшов з підпілля, Вільгельм одразу ж написав листа у Німеччину. Родичі, як і смілчани, були неймовірно здивовані: живий! Кликала у гості сестра, двоюрідні брати, їхні дорослі діти і внуки. І він поїхав. У батьківському будинку й досі висів портрет солдата Вільгельма у чорній рамці. На місцевому костелі висічене прізвище загиблого Дітца, проте священник відмовився стирати надпис. Було багато щемливих спогадів, зустрічей зі сльозами на очах. Сивочолий чоловік за стільки років на чужині призабув рідну німецьку мову, збивався на українську. А перекладач знав російську і не зрозумів, що означає «врятувала коханая». Невістка Наташа підказала: – Це значить – «любимая». Гостюючи у Німеччині, Вільгельм Дітц рвався додому – в Україну. Він помер 2001 року і похований у Смілі, яка стала йому рідною. Щоб Україна знала про жертовність мами Фені, про кохання німецького офіцера та української дівчини, які не втратили людяності під час воєнного пекла, син Павло розповів газетярам незвичайну історію своїх батьків. Також передав Кам’янському історичному музею батькові військові фотографії, нагороди. А його каску, яку знайшов у комірчині, залишив собі. Ними люди після війни гидливо вигрібали нечистоти. А Доценкам то пам’ять про тата і діда… Олена ПАВЛЮК Джерело

Зігмунд Фрейд – єврей, що жив у Відні та народився на території, що зараз належить до Чехії. Здавалось би, який тут зв’язок з Україною? Так от: батько видатного науковця походив з містечка Тисмениця, що за 12 кілометрів від Івано-Франкіська, а мати – з Бродів Львівської області. Лібідо, комплекс Електри та комплекс Едіпа, сексуальний інстинкт, сублімація, витіснення реального у несвідоме – теорії Фрейда були настільки дивними та разючими на початку ХХ століття, що спершу їх просто заперечували або ж і висміювали. Критика не вщухала, але Фрейд продовжував розвивати свої теорії. Також і тоді, коли від нього відвертались найближчі послідовники. Попри усю суперечливість психоаналізу, саме цьому вченому вдалось закріпити за собою титул чи не головного психолога усіх часів. Особливого потягу до медицини Фрейд ніколи не відчував. Втім, захоплений теорією Дарвіна, вирішив, що медичний факультет дозволить якнайкраще у ній розібратись. Одне з перших його досліджень – статеве життя вугрів. Мав Фрейд ще одне наукове зацікавлення – кокаїн. До того ж, вивчав його дію на собі. Описував, що він пригнічує відчуття голоду, сну, втоми та підвищує розумові здібності. У ті часи білий порошок називали ліками і приписували для лікування найрізноманітніших хвороб. Фрейд, наприклад, намагався кокаїном вилікувати свого друга від залежності до морфію та навіть давав своїй нареченій, аби надати її щічкам рум’янцю. Мине кілька років, доки вчений побачить негативний вплив порошку. Коли ж Фрейд взявся за лікування неврозів, то виявив, що сеанси гіпнозу допомагають вивідати у пацієнтів приховані причини їх душевного неспокою. Згодом виявив, що ефективнішим методом є вільні асоціації – пацієнти лягали на канапу, ділились асоціаціями та говорили все, що їм спаде на думку. Найбільше Фрейда цікавили дитячі спогади, сновидіння, обмовки – вони дозволяли пригадати витіснені події з свідомості. У 1938 році Австрія приєдналась до Німеччини і нацисти підняли справжню кампанію проти психолога. Він лише віджартовувався: мовляв, у середньовіччі за його психологічні теорії він би був спалений на вогнищі, а зараз усього лиш кидають у вогонь його книги. Попри цькування, з країни не випускали – вченому довелось підписати принизливу подяку гестапо “за ряд добрих послуг”, а його учениця, принцеса Марі Бонапарт, виплатила Третьому Рейху 100 тисяч шилінгів викупу. Фрейд емігрує до Лондона, але хвороба вже остаточно забрала усі сили. “Батько психоаналізу” довгі роки викурював десяток сигар на день, і в результаті наприкінці життя у нього діагностували рак піднебіння. Справу батька продовжила донька – Анна, яка розвинула напрям дитячого психоаналізу. Джерело

Історію простого українця розповіла користувачка Фейсбук – Тетяна Грегораш. Вона за іронією долі залишилася вночі одна на вокзалі, бо водій BlaBlaCar підвів її. Дівчині потрібно було достатися Калуша, а тут як раз стояв цей мужчинчик – таксист. Він запропонував Тетяні свої послуги, а як розвивалася історія далі, читайте у її розповіді: «Все почалося з того, що водій машини, замовленої через BlaBlaCar, приїхав з Києва в Івано-Франківськ на кілька годин раніше, ніж обіцяв. Їхав з Іспанії, поспішав додому. 4 ранку. Ніч, вокзал, холодно, мені треба в Калуш. Водій таксі, років за 60, кивнув, мовляв, сідайте. Поторгувалися за ціну, їдемо. Чистий салон, ремні безпеки, українська музика в колонках, кава в термосі. — Не можу пити не свою каву. Жінка робить смачнішу, ніж у всіх цих новомодних кав’ярнях. — Та чому, є кав’ярні, в яких смачно. — Вам завжди смачно, коли не вдома. МАлАдЬож. Їдемо далі. Говоримо далі. — 4 година, а ви вже на роботі. Не втомлюєтеся? — Певно, що так. А що робити, треба працювати. Я мовчу. Він мовчить. Не витримує, починає говорити. — Мені вже 67. Навіть і не зрозумів, як життя минуло. Одружився рано. Спочатку народився син, а потім донька. Все життя працював на заводі. Від ранку до вечора. З 90-х, коли мав відпустку, почав їздити на заробітки. Спочатку до Росії, потім до Польщі. Купив машину. Відтак закрутилося — завод до вечора, увечері — таксі. Зранку знову завод, потім знов таксі. Возив всіх, чого тільки не набачився під час таксування. А під час відпустки — знову будова в Польщі. — Для чого так важко? — Спочатку діти росли, потім вчилися, потім одружувалися. А я все думав, що от-от почну жити на повну. Все обіцяв жінці, що поїдемо на море. І обіцяв. І обіцяв. Потім я будував хату. Всі гроші вкладав в будівництво. Яке там море! Мали ж спочатку добудувати. Хотів два поверхи, перекрити найкращою черепицею, поставити найкращу підлогу, найдорожчі меблі. Найдорожчий телевізор. Хотілося сидіти на старості, пити чай і дивитися фільми. Тільки криниця мені обійшлася майже так, як однокімнатна квартира. — А для чого аж так? — Хотілося не бути гіршими за сусідів, друзів і щоб діти вже не горбатилися, а насолоджувалися життям. — Ну, клас. Думаю, вони подякують. — Та яке. Роз’їхалися, навіть ніхто не живе в Івано-Франківську. — А для чого Вам тепер таксувати? Вже ж і діти окремо живуть, забезпечують себе самі. А ви можете з жінкою нарешті пити чай і дивитися телевізор, як і мріяли. — Рік тому все згоріло. ВСЕ! Сказали, проводка… Лишилася від хати тільки коробка. Ні меблів, на які заробляв півжиття, ні техніки, ні одягу, нічого… Навіть черепиця потріскала, треба замінювати. Все з початку. Наче все моє життя згоріло! І чесно — заплакав! Звернув з дороги, зупинився на трохи біля лісу. Налив кави собі і мені. — Ви тепер таксуєте, щоб купити меблі і телевізор? — Ні, хочу відвезти жінку на море. То буде наше перше море за 43 роки спільного життя. А її — взагалі перше в житті. Вже половину грошей назбирав. Ще половину. — А телевізор? — Діти привезли якийсь свій, вони вже не користувалися ним. Вистачає, не гірше показує, ніж той, що в нас був. Все одно, який би не був телевізор, — ті ж самі погані новини і що ростуть ціни. — А меблі? — Сусіди купували нові, нам віддали старі. Скільки нам лишилося. Вистачить і тих. — Навіть не знаю, що сказати. Співчуваю. Шкода, що так сталося. — І мені шкода. Що так і не повіз дітей на море. Що обмежував себе в усьому. І їх. Що не було ніяких святкувань. Шкода, що так довго відкладав життя. І добре, що так сталося, напевно. Бо я ще хотів замінити підлогу і переробити кухню, купити нову ванну, більшу. І паркан вже хотілося переробити… Це б ніколи не закінчилося. Сумно, правда? Мені — дуже! Але нас просто ніхто не вчив жити щасливо. Ніхто не казав, що можна мати не більше поверхів, ніж в сусіда. Не плазмовіший телевізор, ніж в кума, не дорожчу шубу, ніж в подруги. Що можна виглядати так, як зручно. Жити там, де затишно. І що в триповерховій хаті не завжди більше щастя, ніж в двокімнатній квартирі. Я дуже хочу, щоб в житті таксиста і його дружини сталося найкраще море. І щоб в цілому епоха хата-телевізор-кришталь-все-до-хати-і-замінити-штори-до-Пасхи-на-нові-завершилася. Щоб більше бути, а не здаватися. Жити, а не відкладати. Не відкладати! Ох!». Джерело

Один з таксистів Нью-Йорка написав у себе на сторінці Facebook: “Я приїхав за адресою і посигналив. Почекавши кілька хвилин, я посигналив знову. Так як це мала бути моя остання поїздка на сьогодні, я подумав про те щоб поїхати геть, але замість цього я припаркував машину, підійшов до дверей і постукав …” Хвилиночку “- відповів крихкий, літній жіночий голос. Я чув, як щось тягли по підлозі. Після довгої паузи, двері відчинилися. На порозі стояла низенька стара жінка. Вона була одягнена в ситцеве плаття і капелюх з вуаллю, як ніби з фільмів сорокових років. Поруч з нею стояла невеличка валіза. Квартира виглядала так, ніби ніхто не жив в ній впродовж багатьох років. Всі меблі була покриті простирадлами. Не було ні годинника на стінах, ні дрібничок, ні посуду на полицях. В кутку стояв картонний ящик, наповнений фотографіями і скляним посудом. – Ви б не допомогли мені віднести мою сумку в машину? – сказала вона. Я відніс валізу в машину, а потім повернувся, щоб допомогти жінці. Вона взяла мене за руку, і ми повільно пішли в сторону автомобіля. Вона продовжувала дякувати мені за доброту. – Це нічого – сказав їй я, – Я просто намагаюся ставитися до моїх пасажирів так, як я хочу, щоб ставилися до моєї матері. – Ох, ти такий хороший хлопчик, – сказала вона. Коли ми сіли в машину, вона дала мені адресу, а потім запитала: – Чи не могли б ви поїхати через центр міста ?. – Це не найкоротший шлях, – швидко відповів я … – О, я не заперечую, – сказала вона. – Я не поспішаю. Я вирушаю в хоспіс … Я подивився в дзеркало заднього виду. Її очі блищали. – Моя сім’я давно виїхала, – продовжувала вона тихим голосом. – Лікар каже, що мені залишилося не дуже довго. Я спокійно простягнув руку і вимкнув лічильник.- Яким маршрутом ви хотіли б поїхати? – запитав я. Наступні дві години, ми їздили по місту. Вона показала мені будинок, де вона колись працювала ліфтером. Ми проїхали через район, де вона і її чоловік жили, коли лише одружились. Вона показала мені меблевий склад, який колись був танцювальним залом, де вона займалася ще дівчам. Іноді вона просила мене пригальмувати перед конкретним будинком або провулком і сиділа втупившись у темряву, нічого не кажучи.Пізніше вона раптом сказала: – Я втомилася, мабуть, поїдемо зараз. Ми їхали в мовчанні за адресою, яку вона дала мені. Це була низька будівля, схожа на маленький санаторій, з під’їзним шляхом вздовж невеликого портика. Два санітари підійшли до машини, як тільки ми під’їхали. Вони були дбайливі, допомогли їй вийти. Вони, мабуть, чекали її. Я відкрив багажник і вніс маленьку валізу в двері. Жінка вже сиділа в інвалідному візку. – Скільки я вам винна? – запитала вона, діставши сумочку. – Ви нічого мені не винні- сказав я. – Ви ж повинні заробляти на життя, – відповіла вона. – Є й інші пасажири, – відповів я. Майже не замислюючись, я нахилився і обійняв її, вона тримала мене міцно. – Ти дав бабусі трохи щастя, – сказала вона, – Дякую тобі. Я стиснув її руку, а потім пішов .. За моєю спиною двері зачинилися, Це був звук закриття ще однієї книги життя. … Я не брав більше пасажирів на зворотному шляху. Я поїхав, світ за очі, занурений у свої думки. В той день я ледве міг розмовляти. Що якби цій жінці трапився розсерджений водій, або той, кому не терпілося закінчити свою зміну? Що, якби я відмовився виконати її прохання, або посигналив пару раз, я потім поїхав? В кінці, я хотів би сказати, що нічого важливішого в своєму житті я ще не робив. Ми думаємо, що наше життя обертається навколо великих моментів, але великі моменти часто ловлять нас зненацька, красиво загорнуті в те, що інші можуть вважати дрібницею .. “ Ілюстрація: Затишок Джерело

Моя прабабуся залишилася вдовою у 27 років. І дві дівчинки на руках. А крихітний хлопчик помер. Грошей дуже мало, жити важко. Платня маленька, треба бути дуже, дуже ощадливою. Заощаджувати і розумно витрачати гроші. Вона так і робила. Так і жила. А потім побачила у магазині ці туфлі. Розкішні, модні, лаковані, на каблучці-«чарочці». І купила. Вони якраз по нозі припали, як влиті. І вдома завела патефон і станцювала трошки: адже вона два роки не танцювала. І два роки вела бережливе життя, розраховуючи кожну копійку, хоча жити не дуже й хотілося. Вона сумувала за чоловіком і хлопчиком. Туфлі були дуже дорогими, їй довелося витратити всі гроші. І вона з жахом думала, як житиме з дітьми і що буде завтра. А нічого поганого не сталося. Зайняла грошей, потихеньку віддала, наливала собі менше супу і м’ясо віддавала донькам. А сама хліб їла і окріп пила — це дрібниці, бо були туфлі. З бантами! Вона в цих туфлях пішла на вечірку до знайомих, там у неї закохався директор заводу пивного, зробив пропозицію, і через рік вона вийшла заміж. І щасливо жила. І дівчата були одягнені та ситі, і обидві здобули вищу освіту. Хоча війна була й усілякі жахіття, але туфлі, спогади про туфлі — вони зносилися, звичайно, — дуже підтримували! Це був найрадісніший спогад! І в 90 років прабабуся згадувала покупку цих чудових туфель і, усміхаючись, розповідала в деталях той хвилюючий момент… Вона рідко усміхалася: життя було суворе. І ось що я думаю: купіть собі те, що душа просить. Навіть якщо грошей мало. Займіть трохи, перекрутіться, відкладіть покупку шпалер або садового інвентарю. Або унітазу. Або ще чогось важливого. Деякі покупки можуть врятувати життя і змінити долю, хоча без них можна обійтися – без туфель з бантами. А ви все одно купіть. І щось гарне станеться. І жити захочеться. Танцювати під патефон. І познайомтеся з кимось цікавим. А потім правнучці розкажете про туфлі. В 90 років. Усміхаючись… Автор: Анна Кір’янова Джерело

Лікар Бернард Лоун – зараз правильніше «Лаун» писати, – оглядав одного пацієнта – “сердечника”.  Питання ставив, на які пацієнт неохоче відповідав. А дружина пацієнта постійно бігала курити – тоді багато курили. Лікар зробив дружині зауваження; хіба можна стільки курити, та ще маючи чоловіка з кардіо-захворюванням? Що за шкідлива звичка! І ця дружина розплакалася і закричала: “До чого тут моє куріння! Не в цьому справа! Джон вам все бреше і не говорить головне – він захворів, тому що його мати постійно його проклинає, засмучує, докоряє йому… Дзвонить і знущається з нього. А Джон нічого не може зробити, тому що це ж його мати! “. Чому люди з важким внутрішнім конфліктом хворіють і гинуть Ця розмова справила велике враження на лікаря. І він став спостерігати за пацієнтами. І був вражений: в одного дідка зять виманив майно, бізнес на себе переписав, а дідок вже боявся по кімнаті ходити – зять лаявся, що той тупотить ногами … І цей бідний літній чоловік перетворився на інваліда. Інший пацієнт йшов на поправку після серйозної операції – а йому матуся зателефонувала і прокляла через гроші. Пацієнт помер. Маса таких випадків. І Лоун сказав: “Всі мої пацієнти – жертви емоційних конфліктів з близькою людиною”.Конфліктів, з яких неможливо знайти вихід: спілкуватися доводиться. Доводиться брати слухавку, вступати в розмову, разом жити, відвідувати, пригнічувати свої природні емоції; адже треба бути хорошим. Хорошим тестем, хорошим сином, доброю дружиною … Так треба! І знаменитий кардіохірург написав, що операції та лікування – це правильно. Вони дають результат. Але причина хвороби або травми – саме в конфлікті, в стійкому недоброзичливому ставленні до людини. І чим благородніша і спокійніша сама людина – тим важчі наслідки такого конфлікту. Адже з зовнішнього він стає внутрішнім. І негативна людина поселяється в підсвідомості; “Виселити” її звідти дуже складно; всі сили організму йдуть на цю внутрішню боротьбу, в якій немає переможця – адже борються частини однієї особистості! Тому люди з важким внутрішнім конфліктом хворіють і гинуть. А замість визнання конфлікту змушують себе “прощати”, “розуміти”, “не звертати уваги”, – так радять навколишні. Поки конфлікт не буде визнаний, поки ворожість і злість щодо іншої людини не будуть свідомі – хвороба буде посилюватися. І Лоун просто заборонив пацієнтам розмовляти через телефон – тоді стільникових не було. І відвідувати хворих дозволяв тільки тим родичам, з якими у пацієнта були хороші стосунки. І люди одужували, дякували лікарю, а потім Лоуну взагалі Нобелівську премію дали – за розроблену операцію на серці. А треба було ще одну дати – ось за це відкриття, яке підтверджується самим життям. Джерело

Життя показує, що стосунки між свекрухами та невістками бувають різні: від любові й дружби до сварок і ворожнечі. Коли Рейчел Боулі, мама трьох синів, запостила зворушливий лист майбутнім невісткам у своєму блозі, вона отримала безліч теплих коментарів від інших жінок. Після прочитання її листа деякі з читачок зізнавалися, що плакали, бо їм самим не вистачало такої тямущої та турботливої свекрухи. Лист до моєї майбутньої невістки Хтось запитав мене недавно, якими чоловіками я б хотіла бачити своїх синів, коли вони виростуть. Я думаю про це кожен день. Коли я дивлюся на своїх синів, я бачу маленьких хлопчиків, але я не хочу ростити їх маленькими хлопчиками. Я виховую чоловіків, які одного дня стануть чоловіками й батьками. Ці ролі – одні з найважливіших в нашому житті. Моя робота як матері – навчити їх всьому необхідному, щоб, коли вони вийдуть у світ, вони були готові виконати ці ролі. Кожен і будь-який день з моїми хлопчиками – це дар Божий, і я серйозно ставлюся до такої відповідальності. Отже … Дорога моя майбутня невістка, я б хотіла сказати тобі кілька речей. Це далеко не все, але, на щастя, у нас ще буде час. Я поки не знаю тебе, але вже люблю. Я люблю тебе за те, що одного разу ти полюбиш мого сина. І він полюбить тебе у відповідь. Прийде день, і цей липкий, замурзаний, дурненький малюк стане твоїм. Він завжди буде моїм, але ти займеш моє місце у багатьох відношеннях. Одного разу твоя рука замінить мою. Твої очі даруватимуть йому спокій, а твоє серце стане його будинком. Це тебе він буде цілувати на ніч. Це з тобою він буде ділитися своїми мріями. Це ти будеш заспокоювати його, коли йому буде страшно. Це у твоїх руках буде його серце – те саме, яке б’ється у моїх грудях, коли я притискаю його до себе щоночі. Одного разу, моя люба, це будеш ти. Мені завжди хотілося мати дочку. Тепер я впевнена: нею станеш ти. Хочу, щоб ти знала: я щодня молюся за тебе, як молюсь за своїх синів. Зараз ти означаєш все для своїх батьків, так само як мої хлопчики значать все для мене. Я молюся, щоб батьки тебе обожнювали, милувалися тобою, підтримували та вірили в тебе. Я молюся, щоб тебе навчили любові до себе в першу чергу, тому що без цього ти не зможеш полюбити когось іншого. Я молюся, щоб кожен день тобі показували, що ти – справжній дар. І якщо твої близькі упустили це повідомлення, я молюся, щоб ти сама завжди знала, що, коли Бог дивиться на тебе, він бачить свою принцесу. Я виховую свого сина, щоб він так само дивився на тебе. Я молюся, щоб ти розуміла, чого ти вартуєш, щоб поважала себе і щоб тебе навчили поважати інших. Я молюся, щоб ти не боялася говорити те, що думаєш, але щоб робила це на благо – не тільки собі й навколишнім, але і моєму синові. Чоловікам буває корисна конструктивна критика. Я хочу, щоб ти знала, що попри те, що я ще нароблю чимало помилок, я маю намір виховати сина так, щоб він тебе шанував. Я не можу повністю брати відповідальність за його гідність і недоліки. Цьому мене вчила моя мама. Він сам собі господар. У нього є свої примхи та особливості. Поступово ти їх вивчиш, і коли-небудь настане день, коли ти будеш знати його краще, ніж будь-хто. Дай йому простір бути собою, а я навчу його так само чинити з тобою. Він не буде тебе доповнювати. І ти не будеш доповнювати його. Але я молюся, щоб ви навчали одне одного і прагнули до того, щоб разом кожен з вас ставав кращим, ніж окремо. Я обіцяю впустити тебе, ділитися з тобою секретами й всім, що я про нього знаю, щоб допомогти тобі любити його сильніше. Коли прийде час, я довірю тобі його серце, як і ти довіриш йому своє.Для мене це не порожні слова, і я молюся, щоб для тебе було так само. Я виховую його так, щоб він розумів: жіноче серце безцінне, і, якщо його розбити, воно вже ніколи не буде таким, як раніше. Розставання – не завжди погано, але я б не хотіла, щоб мій син став тим чоловіком, який розіб’є твоє серце. Однак пам’ятай, що і тим, хто його вилікує, він теж не стане. Але я виховаю свого сина так, щоб він все життя дорожив тобою і твоєю любов’ю. Я навчу його усвідомлювати твою значність, поважати тебе так само, як ти будеш поважати його. Я намагаюся виховувати своїх хлопчиків сильними та водночас чутливими. Сміливими, але скромними. Я хочу, щоб вони були хоробрими та водночас не боялися просити про допомогу, щоб вони були лідерами й визнавали авторитети. Я молюся, щоб він вів тебе по життю та усвідомлював надану йому честь. Я молюся, щоб він служив тобі та щоб ти цим не зловживала. Я молюся, щоб він повністю розумів свою чоловічу роль, був порядною, чесною, лагідною, вірною і веселою людиною. Я молюся, щоб він ішов за своїми мріями та захопленнями й щоб ніщо не стояло у нього на шляху – і ти в тому числі. Про те ж молюся і для тебе. Я всю себе присвятила тому, щоб виховати свого сина незалежним, щоб він не шукав в тобі матусю, тому що я сама непогано справляюся з цією роллю. Я клянусь завжди бути присутньою в його житті, навчити його всьому, що він повинен знати про жінок і про те, які вони незвичайні. Я обіцяю, що він завжди буде пам’ятати, що ти теж чиясь дочка і що в першу чергу належиш Господу і своїм батькам, а потім йому. Я молюся, щоб з кожним днем ​​твоя любов до мого сина ставала все більша і переливалася через край. Я молюся про те ж саме для нього. Я сподіваюся, що ви двоє побудуєте своє життя і ніколи не забудете про те, як будували. Залишайтеся сильними разом: ви будете потребувати одне одного все життя. І хоча я вчу його бути з тобою за бажанням, а не з потреби, настануть часи, коли він буде тебе потребувати. І ти будеш мати потребу в ньому. Будь поруч. Підтримуйте одне одного. Любіть одне одного. Вибирайте одне одного. Іноді життєві перешкоди можуть бути сильними. Не завжди буде легко. Можливо, одного разу ти подивишся на нього і поставиш під сумнів всі прийняті рішення. Я молюся, щоб в цей момент ти озирнулася на ваш фундамент і згадала, чому ти вибрала бути тут. Я обіцяю тобі, що кожен день буду вчити сина того ж. Я постійно буду вкладати в його серце насіння любові. Я даю слово навчити свого сина тому, як про себе подбати, як прати, мити посуд, і він не буде чекати, що ти будеш робити все це одна. Я покажу йому, що означає бути партнером. Я обіцяю заохочувати його чутливість і хвалити за сильний характер. Я навчу його бути відкритим і зберігати секрети, які ти йому довіриш. Я навчу його розуміти твої слова, утримувати тебе, любити тебе і все в тобі, бачити тебе, а не те, що ти можеш йому запропонувати. Я обіцяю виростити його самодостатнім, щоб він і тобі міг щось дати. Пройде ще багато років, перш ніж ми з тобою зустрінемося. Але кожен день я буду молитися за тебе. Я буду любити тебе. І коли я тебе зустріну, я буду любити тебе ще більше, ніж зараз. Тому що ти будеш любити мого сина. І ти станеш моєю дочкою. Як вам лист Рейчел? Ладнають чи свекрухи та невістки у вашій родині? Джерело

У під’їзді нашого будинку живе бабуся. Бабуся Люба. Їй 97 років. Мила, приємна старенька, завжди в гарному настрої, усміхнена і привітна. Для мене вона — просвітлений лідер. Спокійно! Я в своєму розумі і не падала ниць, коли її бачила на лавочці біля під’їзду. Поясню, чому я так думаю. Спочатку бабуся Люба прикрасила підвіконня на нашому поверсі і в нашому під’їзді горщиками з квітами. Красиво. На наступний день найяскравіші квіти, ті, що з бутонами, вкрали, і біля метро можна було побачити прудких торговців з горщиками бабусиних квітів. Сусіди вирішили поставити замок і домофон на вхідні двері. А вона повісила на стіни рамки з висловами великих людей, що пробуджують совість і діють як заповіді. І знову поставила квіти на підвіконня. Затишно. У під’їзд стали проникати галасливі підлітки. Бабуся Люба вийшла і… запропонувала їм води або чаю. Вони довго сміялися. Пообривали квіти і перевернули рамки. На наступний день вона знову поставила квіти, повернула рамкам колишній вигляд і поклала на підвіконня книги. Класику. Прийшли підлітки. Галасували, шуміли. Вона вийшла і… запропонувала їм чай зі своїми пиріжками, що апетитно виглядали і смачно пахнули. Хлопці не змогли відмовитися. І навіть взяли з собою книги з обіцянкою прочитати. Квіти вони не чіпали, рамки — теж. На наступний день вона винесла пластикову пляшку з водою, щоб кожен, хто вирішить подбати про квіти, зміг їх полити. Увечері прийшли підлітки, обливали один одного водою, реготали і галасували. Бабуся знову вийшла до них і запропонувала чаю, булочок, забрала пляшку, наповнила її водою і попросила їх полити квіти. Хлопці стали приходити в під’їзд кожен день. Сусіди обурювалися, навіть викликали поліцію, але бабуся сказала, що це, мовляв, до неї, її учні прийшли за книжками, роздала при поліції книги розгубленим підліткам і проводила полісменів: «З Богом!» В під’їзді з’явилася шафа з книгами. І поруч оголошення: «Прохання! Якщо у вас вдома є цікаві і важливі книги, вже прочитані вами, поділіться! Будьте ласкаві! А ті, хто взяв почитати, будь ласка, поверніть для тих, кому так само це може бути потрібно і важливо!» Шафа заповнилася книгами. Квіти з’явилися на підвіконнях на всіх поверхах. Красиві рамки з цитатами — теж. Щовечора вхідні двері в під’їзд стали залишати відкритими. Ввечері можна було побачити на сходах підлітків, які читають книги. Бабуся поклала на підвіконня кілька ліхтариків, щоб їм було зручніше читати. Діти сиділи в під’їзді з включеними ліхтариками, і в ньому було світліше, ніж зазвичай. Бабуся померла. На першому поверсі нашого будинку відкрили клуб для дітей і підлітків. З бібліотекою і квітами на підвіконнях. Символом клубу став ліхтарик… А ви як думаєте, цю бабусю можна назвати просвітленим лідером? Дозвольте пояснити, чому я почала розповідь зі слова «живе», а не «жила». Бо таке відчуття, що вона як і раніше живе в нашому під’їзді, будинку, клубі, в місті, в країні, на планеті у Всесвіті. Жива Любов. Адже так? Джерело

Мій батько, коли йому було сімнадцять років, на ярмарку побачив дівчинку. Чотирнадцятирічну дівчинку в синій сукні з синім бантом. І закохався. Чекав, коли їй виповниться вісімнадцять і запропонував їй одружитися. Він її любив… Вони були досить бідні фермери, мама доїла корів, робила всю роботу, але вони жили і раділи кожному пережитому дню, до самого кінця. І це було щиро, так зворушливо і чудово! Я бачила, як хороші люди в хороших сім’ях лаються, кому піти поставити чайник. У нас лайка йшла тільки в протилежному значенні – кожен хотів піти поставити чайник. Кожен хотів взяти на себе. Коли твій супутник хоче взяти на себе більше, то тобі хочеться взяти ще більше… Тут цікавий механізм, я його простежила. Чим менше хоче взяти на себе твій супутник, тим менше тобі хочеться взяти. І навпаки. Тут зворотний зв’язок. І батьки рвали один у одного з рук домашні справи, неприємні доручення, важкі завдання – все це кожен хотів зробити за іншого… Ще я пам’ятаю як тато вранці, коли голився, співав, і мама йому говорила: “Перестань співати – не можна зосередитися!”А мама працювала тоді в якихось дошкільних установах і писала вранці звіти. А тато їй відповідав – дивно, чому такі речі запам’ятовуються, – він говорив:“Я не буду співати, а ти коли-небудь будеш думати: як шкода, що він більше не співає, як добре б, щоб він заспівав”.Ось це я пам’ятаю, ось цю фразу я пам’ятаю: “Як добре б, якби він заспівав”. Щасливим і веселим виявився їхній шлюб – єдність душ і прагнень, і ось такого шлюбу я не зустрічала ні в кого – щоб він був не тільки глибокий і серйозний, але радісний і веселий в кожну дану хвилину…І кожен ранок починався з молитви батька – він благословляв Бога за те, що йому послав цю чудо-дружину, це чудо-кохання, це чудо-почуття. І ось ми в тіні цієї великої любові, обожнення, виросли… Потім я запитала: – А мама?– Мама померла десять років тому.Я кажу:– Господи, а батько?– Батько живий.– Він, напевно, жахливо пережив смерть матері?– Що ти! Він благословляє кожен день Бога, що біль розлуки випала йому, а не їй … Джерело

Прощальне послання 27-річної австралійки Холлі Бутчер, яка звернулася до своїх підписників за день до власної смерті, вразило інтернет. Дівчина, яка боролася з раком, переглянула власний погляд на речі та час і вирішила поділитися життєвими порадами з іншими. Несамовита сповідь Холлі стала вірусною сенсацією, розлетівшись по всьому світу. З моменту публікації в Facebook її лайкнули майже 210 тисяч осіб, понад 150 тис. поширили. Холлі написала пост третього січня. Четвертого січня її не стало. У дівчини була саркома Юінга – рідкісна форма раку, що вражає в основному молодих людей. Нижче наводимо переклад повного тексту прощальної записки Холлі Бутчер без змін. “Невелика порада від Хол: Це дуже дивно – усвідомлювати і приймати свою смертність, коли тобі всього 26 років. Це просто одна з деталей, які ти ігноруєш. Дні пролітають повз, і ти чекаєш, що так буде завжди, поки не трапляється несподіване. Я завжди уявляла, що коли-небудь стану старою, сивою і зморшкуватою, що у мене буде прекрасна сім’я (з купою дітей), яку я створю з коханою людиною. Я так сильно цього хочу, що аж боляче. Так уже влаштоване життя. Воно тендітне, дорогоцінне та непередбачуване, і кожен новий день – це подарунок, а не невід’ємне право. Зараз мені 27. Я не хочу вмирати. Я люблю своє життя. Я щаслива… Це заслуга моїх близьких. Але не в моїй владі вирішувати. Я пишу цю “передсмертну записку” не для того, щоб ви боялися смерті, – мені подобається, що ми практично не усвідомлюємо її неминучості… Крім тих випадків, коли я хочу про неї поговорити, і всі роблять вигляд, що це “табу”, яке нікого з нас не стосується… Це важкувато. Я просто хочу, щоб люди перестали так переживати через дрібні, які нічого не важать, стреси в житті та згадали, що всіх нас врешті-решт чекає одна й та ж доля, тому треба робити все можливе, щоб твоє життя було гідним і хорошим, і без зайвої хірні. Далі я викладаю купу думок, тому що в останні кілька місяців у мене було багато часу, щоб все обдумати. Природно, всі ці випадкові думки найчастіше лізуть мені в голову посеред ночі! Коли вам захочеться понити про всякі дурниці (в останні пару місяців я таке все частіше помічаю), просто згадайте про когось, у кого реально є проблеми. Скажіть спасибі, що у вас така дрібна проблема і не партеся. Зрозуміло, що якісь речі вас дістають, але не треба на них зациклюватися і псувати настрій всім навколо. Тепер вийдіть на вулицю, вдихніть глибше свіжого австралійського повітря всіма легенями, подивіться, яке небо блакитне і які дерева зелені, як все прекрасно. Подумайте, як вам пощастило, що ви маєте можливість просто дихати. Може бути, ви сьогодні застрягли в заторі, або не виспалися, бо ваші прекрасні дітки не дали вам поспати, або перукарка постригла вас занадто коротко. Може, ви подряпали нові накладні нігті, у вас занадто маленькі цицьки, целюліт на дупі та відвислий живіт. Забудьте про всю цю хірню… Я вам гарантую, ви не згадаєте про жодну з цих речей, коли прийде ваш час. Все це здається ТАКОЮ фігньою, коли дивишся на все своє життя загалом. Я дивлюся, як моє тіло всихає прямо у мене на очах і я нічого не можу з цим вдіяти, і мрію тільки про одне – ще один День народження або Новий рік у колі сім’ї або ще один день із моїм партнером і собакою. Один єдиний. Я чую, як люди скаржаться на свою жахливу роботу, на те, як їм важко вправлятися, – скажіть спасибі, що ви фізично можете це робити. Робота та вправи можуть здатися такою нісенітницею… поки твоє тіло дозволяє тобі ними займатися. Я намагалася вести здорове життя – мабуть, це була моя основна мета. Цінуйте своє здоров’я і тіло, що працює, нехай воно навіть не ідеальної форми. Доглядайте за ним і захоплюйтеся ним. Рухайте ним і підживлюйте його свіжою їжею. Не зациклюйтеся на ньому. Пам’ятайте, що гарне здоров’я – це не тільки фізичне тіло… не лінуйтеся також прагнути до психічного, емоційного та душевного щастя. Тоді ви, можливо, зрозумієте, наскільки неважливо і непотрібно мати це ідіотське ідеальне тіло із соцмереж… До речі, якщо вже ми про це заговорили, відпишіться від усіх акаунтів, через які ви відчуваєте огиду до себе. Навіть від друзів… Будьте безжальні заради свого блага. Будьте вдячні за кожен день, коли у вас нічого не болить, і навіть за ті дні, коли хворієте чоловічим грипом, позтягнули спину або підвернули щиколотку, – так, це хріново, але не смертельно та скоро пройде. Поменше скигліть, люди!.. І побільше допомагайте одне одному. Давайте, давайте, давайте. Це правда, що набагато приємніше робити щось для інших, ніж для себе. Я шкодую, що недостатньо це робила. Відтоді, як я захворіла, я дізналася про неймовірно добрих і самовідданих людей та отримала багато найтепліших і дбайливих слів і вчинків від рідних, друзів і незнайомців. Набагато більше, ніж могла б дати у відповідь. Я ніколи цього не забуду і буду вічно вдячна всім цим людям. Дивне відчуття, коли у тебе в кінці ще залишилися не витрачені гроші… а тобі вже скоро вмирати. У такий час не підеш купувати якісь матеріальні речі, як раніше, типу нової сукні. Мимоволі замислюєшся, як це нерозумно, що ми витрачаємо так багато грошей на нові шмотки й інші “речі”. Купіть що-небудь своїй подрузі замість чергових сукні, косметики або прикрас до наступного весілля. 1. Всім пофіг, що ви два рази прийдете в одному вбранні. 2. Це приємно. Зводить її в ресторан, а ще краще – приготуйте їжу самі. Заплатіть за її каву. Подаруйте/купіть їй квітку, масаж або свічку і скажіть, що любите її, коли будете дарувати. Цінуйте чужий час. Не змушуйте їх чекати через свою непунктуальність. Якщо ви вічно спізнюєтеся, почніть збиратися раніше і зрозумійте, що друзі хочуть провести час із вами, а не сидіти й чекати, поки ви прийдете. Вас за це тільки почнуть поважати! Амінь, сестри! Цього року ми в родині домовилися не дарувати подарунків, і хоча ялинка виглядала сумно і порожньо (я мало не розридалася у Святвечір!), було класно, тому що ніхто не переживав, що треба встигнути купити всім подарунки, а всі зусилля пішли на написання хороших листівок одне одному. Плюс уявіть собі, що моїм рідним довелося б купувати мені подарунок, знаючи, що, найімовірніше, він залишиться їм… якось дивно! Нехай це прозвучить не круто, але ці листівки для мене важливіші будь-покупок. Правда, врахуйте, що нам було просто, тому що у нас немає маленьких дітей. Коротше, мораль цієї байки: Різдво можна відзначити й без подарунків. Поїхали далі. Витрачайте гроші на відчуття… Або хоча б не залишайте себе без відчуттів, витрачаючи всі гроші на матеріальну погань. Постарайтеся нарешті кожен день ходити на пляж, як ви давно планували. Вмочіть пальці у воду та зарийтеся ногами в пісок. Промочіть обличчя солоною водою. Бувайте на природі. Постарайтеся просто бути присутнім у моменті й отримувати від нього задоволення, а не знімати його через екран телефону. Життя створене не для того, щоб проживати його на екрані, і не для того, щоб зробити ідеальне фото… насолодіться, блін, моментом! Не треба намагатися його сфотографувати для всіх інших! Відфонарне риторичне питання. Коли ви витрачаєте кілька годин на зачіску та макіяж заради одного вечора, воно того варте? Я цього ніколи не розуміла у жінок. Прокидайтеся іноді раніше і слухайте спів птахів, милуючись красивими квітами сонця, що сходить. Слухайте музику… по-справжньому слухайте. Музика – це терапія. Найкраще – стара. Пестіть свою собаку. На тому світі мені буде цього не вистачати. Говоріть із друзями. Приберіть телефон. У них все добре? Подорожуйте, якщо вам цього хочеться. Якщо ні – не подорожуйте. Працюйте заради життя, не живіть заради роботи. Серйозно, робіть те, що вас радує. З’їжте тортик. І ніякої провини. Говоріть “ні” всьому, чого не хочете робити. Не треба слідувати чужим уявленням про те, що таке “повноцінне життя”… може бути, ви хочете собі типове життя – у цьому немає нічого поганого. Говоріть близьким, що ви їх любите, якомога частіше і любіть їх щосили. А ще пам’ятайте: якщо вас щось напружує, у ваших силах це змінити – в роботі, в коханні, де завгодно. Не бійтеся змінюватися. Ви не знаєте, скільки у вас часу залишилося на цій землі, так що не витрачайте його на напряги. Я знаю, що ви це сто разів чули, але це чистісінька правда. І взагалі, це всього лише поради однієї дівчини. Робіть із ними що хочете, мені все одно! Ох так, і наостанок: якщо можете, зробіть добру справу для людства (і для мене) і почніть здавати донорську кров. І вам буде приємно, і життя допоможете врятувати. Мені здається, про це так мало говорять, але ж кожне донорство може врятувати 3 життя! Це дуже проста процедура, яка може значимо впливати. Донори крові (я навіть не можу порахувати, скільки пакетів) допомогли мені прожити на рік довше – рік, проведений на цій Землі з рідними, друзями і собакою, за який я буду вічно вдячна. Рік, на який випали деякі кращі часи в моєму житті. …До нової зустрічі. Хол”. Джерело

У 1968 році автор отримав за цей знімок Пулітцерівську премію – одну з найпрестижніших нагород у США, яка вручається за досягнення в музиці, кіно, театрі та журналістиці На знімку два електрики, Рендалл Чампіон і Джей Томпсон, що висять на стовпі електропередач. В той день стояла сильна спека і ніщо не віщувало біди. Гул кондиціонерів в липні 1967 року лунав по всьому штату Флорида. Через них в місті Джексонвілл відбулася перевантаження ліній електропередач, і це викликало стрибок напруги. Рендалл і Джей проводили планові роботи на лінії під напругою, коли Рендалл випадково торкнувся одного з проводів. Розряд в 4000 В пройшов через тіло і його серце зупинилося. Для розуміння: під час страти на електричному стільці використовується напруга у 2000 В Бездиханне тіло Рендалла повисло на страхувальних ременях. Але його напарник Джей не розгубився, розуміючи, що дорога кожна секунда, став робити йому штучне дихання прямо на стовпі. Було дуже незручно, але іншого виходу не було. У такій ситуації важко провести нормальну реанімацію, але Джей все одно намагався запустити серце товариша до тих пір, поки у того не з’явився слабкий пульс. Тільки після цього він відчепив страховку напарника і, закинувши його собі на плече, спустився на землю. До моменту прибуття рятувальників (їх викликав професійний фотограф Рокко Морабіто, який випадково опинився на місці події), Чампіон вже в свідомості лежав на землі Він не тільки був врятований, завдяки Томпсону, але і прожи ще 35 років. Помер електрик в 2003 році у віці 64 років. Томпсон живий і сьогодні. Джерело

П’ять років тому я працювала в салоні бізнес-класу, де було прекрасно і дорого. Класичний манікюр без покриття коштував шалені гроші, атмосфера була нагодована ефірами нішевого парфуму клієнток і чудовою кавою, що готується особистим бариста салону для «дорогих» гостей закладу. І в один день прийшла в салон літня подружня пара. Бабуся кокетливо трималася за лікоть дідуся, а дідусь, галантно тримаючи спину прямо, ніжно погладжував долоню бабусі на своєму лікті. – Добрий день, я хотіла б зробити манікюр прямо зараз, – прощебетала літня жінка. Пара була одягнена досить скромно і, поки я озвучувала прайс, моє серце охало. – Дякую, нам підходить, – відповів мені літній чоловік і дбайливо почав допомагати своїй супутниці знімати верхній одяг. – Ласкаво прошу до кабінету, сідайте, будь ласка. Мене звуть Яніна. – А мене Зінаїда, а чоловік – Анатолій. Анатолія ми розташували на ресепшені. – У вас, напевно, захід? – Ні, ну що ви, ми щомісяця вибираємося разом кудись, щоб навести мені красу. Мій Анатолій всіляко наполягає на цьому і завжди говорить мені: «Ходімо, кохана, тебе балувати. Ти ж жінка! ». І так уже 50 років. Мені вже так-то 71 рік. Пам’ятаю, коли познайомилися, він подивився на мої діряві черевички і на наступне побачення прийшов з обновкою. Я навіть розплакалася. Кажу йому: «Що ж ти, Анатолій, так витратився, навіть на цигарки грошей собі не залишив?», А він мені: «Зіно, які до біса цигарки, коли моя майбутня дружина без черевиків ?!». Так і посватав мене. Так і не курить уже 50 років. Проводжаючи Зінаїду і Анатолія, я заворожено дивилася, як він поправив їй в шнурок на взутті, як щиро він захопився її красивими руками зі свіжим манікюром, як зворушливо укутав в шарфик. Вона не хворіла,  не була слабкою, вона була його жінкою. Мамою і бабусею його синів і онуків, але в першу чергу – Жінкою. – Це вам, і ще раз дюкую, – Анатолій з гідністю протягнув мені на «чай». Цю банкноту я бережу вже 5 років як пам’ять про справжніх людей і справжні стосунки. – А мій-то мені каже: «Чого ти ходиш на свої нігті, купи собі грубку – і роби сама. Купу грошей зекономиш, за рік на чохли в машину назбираємо ». А я йому відповідаю: «Ну здалися тобі мої нігті, ти по суботах більше пропиваєш!», – віщає мені чергова клієнтка. А я слухаю і думаю: «Не Зінаїда, не Анатолій». Джерело

«Дорога Берта! Я читаю все більше, а пил витираю все менше. Я сиджу у дворі і насолоджуюся природою, не турбуючись про бур’яни у саду. Я проводжу більше часу з моєю родиною і друзями і менше часу присвячую роботі. Життя треба смакувати, а не терпіти. Тепер я намагаюся усвідомити ці моменти і цінувати їх. Я не «економлю» нічого: я користуюся сімейною порцеляною і кришталем кожного дня. Я вдягаю хороше пальто на ринок. Я не зберігаю улюблені парфуми для особливих випадків, а користуюсь ними, коли йду в магазин або в банк. Слова «коли-небудь» і «одного разу» втрачають свою силу в моєму лексиконі. Якщо це варто бачити або чути, або робити, я хочу це бачити і чути, і робити прямо зараз. Я не впевнена, що зробили б інші, якби вони знали, що їх не буде тут завтра, але ж ми все приймаємо як належне. Я думаю, вони б подзвонили члeнам сім’ї і деяким близьким друзям. Вони могли б зателефонувати кільком колишнім друзям, щоб вибачитися і налагодити відносини. Я думаю, вони б пішли в кафе, щоб поїсти улюблених смаколиків. Це ті дрібниці, які я не доробила, і це б мене розлютило, якби я знала, що мої години закінчуються. Злилася, тому що я не написала деякі листи, які я хотіла написати. Злилася і шкодувала, що я не достатньо часто говорила чоловікові і батькам, наскільки сильно я їх люблю. Я дуже намагаюся не відкладати і не затримувати що-небудь, що може додати сміху і блиску в наше життя. І щоранку, коли я відкриваю очі, я кажу собі, що цей ранок особливий. Кожен день, кожна хвилина, кожен подих – це справжній дар. Життя не може бути постійною вечіркою, але поки ми тут, ми повинні танцювати. Джерело

У видатного лікаря-кардіолога, академіка Володимира Андрійовича Алмазова в кабінеті стояла склянка з заспиртованим серцем. Кожен студент знав історію цього серця. На самому початку 50-х, коли Алмазов був ще студентом 4-го курсу Першого медичного, в клініку інституту надійшла дівчина з підгострим бактеріальним ендокардитом. Це страшне захворювання досі дає великий відсоток смертності, а тоді хворим взагалі не давали шансів. Її вважали безнадійною. У дівчини трималася температура під 40, серце відмовляло. Її без особливих результатів оглядали провідні професори і, як звично, низка інтернів. У числі практикантів був одногрупник Володимира Андрійовича, талановитий і уважний студент. Ні, він не запропонував революційного методу лікування ендокардиту, він просто закохався: дівчина була дуже симпатичною. Почав щодня навідуватися в палату, носив квіти. Вмираюча дівчина теж його полюбила. І стала потихеньку одужувати. Вони одружилися, народили дітей, на своє срібне весілля запросили лікарів, які лікували дівчину. А коли через багато років вона вмирала, своє серце заповіла Першому медичному інституту. Щоб пам’ятали: хворе серце лікується серцем люблячим… Джерело: Сушнева Мадина

«Сестра Фаїни Раневської, Ізабелла, жила в Парижі. В силу певних обставин вона переїхала в Радянський Союз. У перший ж день приїзду, не зважаючи на літню спеку, Ізабелла натягнула фільдеперсові панчохи, одягла шовкове пальто, рукавички, капелюшок, побризкала себе “Шанель”, і повідомила сестрі: – Фаіночка, – я йду в м’ясну лавку, куплю бон-філе і приготую вечерю.– Не треба! – З жахом вигукнула Раневська. У країні панували процвітаючий дефіцит і вічні черги. Вона розуміла, як це подіє на непідготовлену жительку Парижа.– Не треба! – я сама куплю! – Фаіночка, бон-філе треба вміти вибирати, а я це вмію, – з гордістю заявила Ізабелла і попрямувала до вхідних дверей. Раневська стрімголов кинулася до сестри.– Я піду з тобою!– Один фунт м’яса вибирати удвох – це нонсенс! – заявила сестра і вийшла з квартири. Раневська зробила останню спробу врятувати сестру від шоку радянської дійсності:– Але ти ж не знаєш, де наші магазини!Та обернулася і з поблажливою посмішкою дорікнула:– Ти думаєш я не зможу знайти м’ясну лавку?І зникла в ліфті. Раневська впала в крісло, уявляючи собі наслідки першої зустрічі іноземки-сестри з розвиненим радянським соціалізмом.Але кажуть же, що Бог допомагає юродивим і блаженним: буквально через квартал Ізабелла Георгіївна натрапила на маленький магазинчик, вивіска над яким обіцяла “М’ясні вироби”.Вона заглянула всередину: біля прилавка юрбилася і гула черга, спітнілий м’ясник кидав на ваги відрубані їм хрящі і жили, називаючи їх м’ясом, а в касовому віконці товста касирка з вежею фарбованого волосся на голові, як собака з будки, періодично визвірялась на покупців покупців.Бочком, бочком Ізабелла пробралася до прилавка і звернулася до продавця: – Добрий день, мосьє! Як ви себе почуваєте?Покупці зрозуміли, що це цирк, причому, безкоштовний, і, як в стоп-кадрі, всі завмерли і затихли. Навіть спітнілий м’ясник НЕ доніс до ваг чергову порцію “м’ясних виробів”. Колишня парижанка тим часом продовжувала: – Як ви спите, мосьє? … Якщо вас мучить безсоння, спробуйте перед сном прийняти дві столові ложки вина ….. А як ваші діти, мосьє? Ви їх не караєте? ..Не можна карати дітей – можна втратити духовний зв’язок з ними. Ви зі мною згодні, мосьє?– Так, – нарешті видавив із себе зніяковілий м’ясник і схвально кивнув. – Я і не сумнівалась. Ви схожі на мого вчителя словесності: у вас на обличчі проступає інтелект.Не дуже розуміючи, що саме проступає у нього на обличчі, м’ясник на всякий випадок змахнув з лиця піт.– Мосьє, – перейшла до справи Ізабелла Георгіївна, – мені потрібно півтора фунта бон-філе. Сподіваюся, у вас є.– Так, – кивнув м’ясник і пірнув в комору. Його довго не було, очевидно, він ловив теля, зловив його, зарізав і приготував бон-філе. Повернувся вже з виваженою і загорнутою в папір порцією м’яса.– Дякую, – подякувала Ізабелла. І додала: – Я буду приходити до вас по вівторках і п’ятницях, о четвертій годині дня. Вас це влаштовує?– Так, – втретє кивнув м’ясник. Розраховуючись в касі, Ізабелла Геогіевна потішила товсту касирку, вказавши на її знебарвлене перекисом волосся, закручене на голові у важку вежу:– У вас дуже модний колір волосся, мадам, в Парижі всі жінки теж фарбуються в блондинок. Але вам краще розпустити волосся, щоб кучері лежали на плечах: розпущене волосся, мадам, прикрасить ваше привітне обличчя. Задоволена касирка засунула два вказівні пальці собі за обидві щоки і стала з силою розтягувати їх, намагаючись посміхнутися.Коли, повернувшись додому, Ізабелла розгорнула пакет, Фаїна Георгіївна ахнула: такого свіжого м’яса вона давно не бачила, очевидно, м’ясник відрізав його зі своїх особистих запасів. – Бон-філе треба вміти вибирати! – гордо заявила Ізабелла. З тих пір щовівторка та щоп’ятниці вона відвідувала “М’ясні вироби”. У ці дні, рівно о четвертій годині, м’ясник відпускав касирку, закривав магазин, вішав на двері табличку “Переоблік”, ставив поруч з прилавком велике старовинне крісло, куплене в антикварному магазині, запрошував в нього свою дорогу гостю, і вона годинами розповідала йому про паризьке життя, про Лувр, про Ейфелеву вежу, про Єлисейські поля… А він, підперши голову долонею, все слухав її, слухав, слухав… І на обличчі його раптом з’являлася несподівана, наївна, дитяча посмішка…» Яків Сегель Навколишній Світ не змінюється насильством і лихослів’ям, він змінюється добрим словом і шанобливим ставленням до людини. Олександр Каневський, “Сестра з Парижа”. Джерело

Якось маленький Томас Едісон повернувся з школи і передав мамі лист від вчителя. Мама, зі сльозами на очах, прочитала лист вголос: “Ваш син – геній. Ця школа надто маленька, і тут нема вчителів, які можуть його чомусь навчити. Будь ласка, вчіть його самі.” За кілька років після смерті матері (Едісон на той час вже був одним з найбільших винахідників століття), чоловік якось переглядав старі сімейні архіви, і натрапив на цей лист. Він відкрив його і прочитав: “Ваш син – розумово відсталий. Ми не можемо більше вчити його разом з усіма. Тому рекомендуємо вам вчити його самостійно вдома.” Едісон проплакав кілька годин, а після цього залишив у своєму щоденнику такий запис: “Томас Алва Едісон був розумово відсталою дитиною. Завдяки своїй героїчній мамі він став одним з найбільших геніїв свого століття”. Джерело: truthorfiction.com

Учитель приніс в школу повітряні кульки, попросив дітей надути їх і написати на них свої імена. Після цього він попросив дітей винести всі повітряні кульки в коридор і змішав їх. Потім дав дітям 5 хвилин, щоб кожен знайшов кульку зі своїм іменем. Діти побігли шукати, але час минув, і ніхто так і не знайшов своєї іменної кульки. Тоді вчитель попросив дітей: “Візьміть кульку, яка лежить поблизу і віддайте її людині, чиє ім’я написано на ній”. Минуло менше 2 хвилини і у кожного в руках була його кулька. Тоді вчитель сказав: “Повітряні кульки – як щастя. Ніхто не знайде його, якщо шукає тільки для себе. Зате, якщо всі піклуються одне про одного, можна знайти щастя набагато швидше!”

На початку XX століття один шотландський фермер повертався додому й проходив повз болотисту місцину. Раптом він почув крики про порятунок. Фермер кинувся на допомогу й побачив хлопчика, якого засмоктувала грязюка. Він намагався виборсатися із трясовини, але кожний його рух лише пришвидшував загибель. Фермер швидко зрубав товстий сук, обережно наблизився й простягнув рятівну гілку потопаючому. Хлопчик вибрався на безпечне місце. Він тремтів, довго не міг вгамувати сльози, але найголовніше — його було врятовано! — Підемо до мене в будинок, — запропонував йому фермер. — Тобі потрібно заспокоїтися, висушитися й зігрітися. — Ні-ні, — хлопчик захитав головою, — мене тато чекає. Він дуже хвилюється. Із вдячністю подивившись в очі своєму рятівникові, хлопчик утік… На ранок фермер побачив, що до його будинку під’їхала багата карета, запряжена чистокровними скакунами. З карети вийшов розкішно одягнений джентльмен і запитав: — Це ви вчора врятували життя моєму синові? — Так, я, — відповів фермер. — Скільки я вам винен? — Не ображайте мене, пане. Ви мені нічого не винні, тому що я зробив так, як мала б зробити кожна нормальна людина. — Ні, я не можу залишити це просто так, тому що мій син мені дуже дорогий. Назвіть будь-яку суму, — наполягав відвідувач. — Я не хочу говорити на цю тему. До побачення. — Фермер повернувся, щоб піти. Та ось на ганок вискочив його синок. — Це ваш син? — запитав гість. — Так, — з гордістю відповів фермер, гладячи хлопчика по голові. — Давайте зробимо так. Я візьму вашого сина з собою до Лондона і сплачу за його навчання. Якщо він такий само шляхетний, як і його батько, то ані ви, ані я не пошкодуємо про це рішення. Минуло кілька років. Син фермера закінчив школу, потім — медичний університет, і незабаром його ім’я стало всесвітньовідоме як ім’я людини, яка відкрила пеніцилін. Його звали Олександр Флеммінг. Перед самісінькою війною до однієї з дорогих Лондонських клінік надійшов з важкою формою запалення легенів син того самого джентльмена. Як ви думаєте, що врятувало його життя цього разу? — Пеніцилін, відкритий Олександром Флеммінгом. Ім’я багатого джентльмена, який дав освіту Флеммінгу, було Рандольф Черчилль. А його сина звали Уінстон Черчилль, який згодом став прем’єр-міністром Великобританії. Уінстон Черчилль якось сказав: «Зроблене тобою, до тебе ж і повернеться». Джерело